Я не знаю, наскільки добре людям вдається робити Мої слова основою свого існування. Я завжди тривожився за долю людини, однак люди, здається, не мають про це жодного уявлення; як наслідок, вони ніколи не звертали уваги на Мої діяння й так і не розвинули в собі бодай якогось поклоніння Мені, яке було б результатом Мого ставлення до людини. Вони наче вже давно позбулись емоцій, щоб догодити Моєму серцю. Зіткнувшись із такими обставинами, Я знову замовкаю. Чому Мої слова не варті людської уваги, подальшого входження? Чи це тому, що Я не маю реальності й намагаюся знайти щось, що можна використати проти людей? Чому в людей до Мене завжди «особливе ставлення»? Я що, інвалід, який перебуває у власній спеціальній палаті? Чому, коли все дійшло до того рівня, що є сьогодні, люди однаково дивляться на Мене по-іншому? Хіба в Моєму ставленні до людини є якась помилка? Сьогодні Я розпочав нову роботу над всесвітами. Я дав людям на землі новий початок, і Я попросив їх усіх виселитися з Мого дому. А оскільки люди завжди люблять себе балувати, Я раджу їм бути самосвідомими й не заважати повсякчас Моїй роботі. У відкритому Мною «гостьовому будинку» ніщо так не викликає Моєї огиди, як людина, адже люди завжди завдають Мені клопоту й розчаровують Мене. Своєю поведінкою вони ганьблять Мене, і Я ніколи не міг тримати голову високо. Тому Я спокійно розмовляю з ними, просячи, щоб вони якнайшвидше залишили Мій дім і перестали харчуватися Моєю їжею задарма. Якщо ж вони хочуть залишитися, то повинні пройти через страждання й витримати Мою кару. Вони вважають, що Я абсолютно нічого не знаю й не відаю про їхні справи, і тому вони завжди стояли на повний зріст переді Мною, без жодних ознак падіння, лише вдаючи із себе людей для створення масовості. Коли Я ставлю вимоги до людей, вони приголомшені: вони ніколи не думали, що Бог, який стільки років був добродушним і лагідним, може сказати такі слова, слова безсердечні й необґрунтовані, і тому вони втрачають дар мови. У такі моменти Я бачу, що ненависть до Мене в серцях людей укотре зросла, тому що вони знову почали роботу нарікань. Вони завжди сваряться на землю й проклинають Небо. Але Я не знаходжу в їхніх словах нічого, що проклинало б їх самих, адже їхня любов до себе надзвичайно сильна. Отже Я підсумовую сенс людського життя: оскільки люди занадто люблять самих себе, все їхнє життя є нестерпним і порожнім, і вони самі накликають на свої голови загибель через їхню ненависть до Мене.

Хоча в словах людини є невисловлена «любов» до Мене, коли Я приношу ці слова в «лабораторію» для аналізу й розглядаю їх під мікроскопом, то все, що в них міститься, виявляється з граничною ясністю. У цей момент Я знову приходжу до людей, щоб дати їм можливість переглянути їхню «історію хвороби», аби привести їх до щирого переконання. Коли люди її бачать, обличчя їхні наповнюються смутком, у своїх серцях вони відчувають жаль і навіть стривожуються настільки, що їм кортить негайно зректися своїх злих шляхів і повернутися на правильний шлях, аби зробити Мене щасливим. Бачачи їхню рішучість, Я надзвичайно задоволений; Мене переповнює радість: «Хто на землі, крім людини, може розділити зі Мною і радість, і горе, і скрути? Хіба не людина єдина?». Проте, коли Я йду, люди рвуть свою історію хвороби й кидають її на підлогу, перш ніж самим демонстративно піти. Відтоді Я мало бачив у діях людей того, що Мені по серцю. Однак переді Мною накопичилося чимало їхніх рішень, і, дивлячись на них, Я відчуваю відразу, бо в них немає нічого, що могло б принести Мені насолоду; вони надто заплямовані. Бачачи Мою зневагу до їхніх рішень, люди холонуть. Після цього вони лише зрідка подають «звернення», тому що людське серце ніколи високо не оцінювалося переді Мною, а зустрічало тільки Моє відкидання – у житті людей більше немає духовної опори, а тому їхнє завзяття зникає, і Я більше не відчуваю «палючої спеки». Люди багато страждають упродовж свого життя до такої міри, що з приходом сьогоднішньої ситуації вони настільки «замучені» Мною, що балансують між життям і смертю. У результаті світло в їхніх обличчях тьмяніє, і вони втрачають свою «жвавість», адже всі вони «подорослішали». Мені нестерпно бачити жалюгідний стан людей, коли вони очищуються під час кари, – однак хто може спокутувати прикру поразку людства? Хто може спасти людину від мізерного людського життя? Чому люди так і не змогли виборсатися з безодні моря страждань? Хіба Я зумисне заманюю людей у пастку? Люди ніколи не розуміли Мого настрою, і тому Я жаліюся всесвіту, що серед усього сущого на небі й на землі ніщо ніколи не розуміло Мого серця, і ніщо не любить Мене по-справжньому. Я й сьогодні не знаю, чому люди не здатні любити Мене. Вони можуть віддати Мені своє серце, вони здатні пожертвувати заради Мене своєю долею, але чому вони не можуть віддати Мені свою любов? Невже вони не мають того, про що Я прошу? Люди здатні любити все, крім Мене, – так чому ж вони не можуть любити Мене? Чому їхня любов завжди прихована? Чому, коли вони стояли переді Мною аж до сьогодні, Я ніколи не бачив їхньої любові? Хіба їм чогось бракує? Хіба Я зумисне ускладнюю людям життя? Може, у їхніх серцях все ще є докори сумління? Може, вони бояться, що полюблять не того, кого треба, і не зможуть виправитися? У людях чаїться незліченна кількість незбагненних таємниць, і тому Я завжди «сором’язливий і боязкий» перед людиною.

Сьогодні, у час наближення до воріт Царства, всі люди починають просуватися вперед, але коли вони підходять до воріт, Я зачиняю ворота, Я замикаю людей зовні й вимагаю, щоб вони показали свої перепустки. Такий дивний крок цілковито суперечить очікуванням людей, і вони всі приголомшені. Чому ворота, які завжди стояли відчиненими навстіж, сьогодні раптом наглухо зачинені? Люди тупотять ногами та походжають туди-сюди. Вони вважають, що їм вдасться пробратися всередину, та коли вони простягають Мені свої фальшиві перепустки, Я тієї ж миті скидаю їх у вогняну яму, і, бачачи, як палають їхні власні «копіткі зусилля», вони втрачають надію. Вони хапаються за голову, плачуть, дивлячись на прекрасні картини всередині Царства, але не можуть туди ввійти. Однак Я не впускаю їх усередину через їхній жалюгідний стан – кому дозволено порушувати Мій план, як йому заманеться? Хіба благословення майбутнього даються в обмін на людське завзяття? Невже сенс людського існування полягає в тому, щоб увійти в Моє Царство, коли заманеться? Невже Я стою так низько? Якби не Мої суворі слова, хіба люди вже давно не ввійшли б у Моє Царство? Тому люди завжди ненавидять Мене, адже Моє існування завдає їм стільки клопоту. Якби Я не існував, вони могли б насолоджуватися благословеннями Царства вже сьогодні – навіщо було б тоді терпіти ці страждання? І тому я кажу людям, що їм було б краще піти геть, що вони мають скористатися тим, як добре йдуть наразі справи, щоб знайти вихід для себе; вони мають скористатися сьогоденням, поки вони ще молоді, щоб навчитися деяким навичкам. Якщо вони цього не зроблять, тоді в майбутньому буде запізно. У Моєму домі ніхто ніколи не отримував благословень. Я кажу людям поквапитись і піти геть, не триматися за життя в «злиднях»; у майбутньому буде запізно жалкувати. Не будьте занадто суворими до себе; навіщо ускладнювати собі життя? Але Я також кажу людям, що коли їм не вдасться отримати благословення, то ніхто не має права скаржитися на Мене. Я не маю часу марнувати Свої слова на людину. Я сподіваюся, що це залишиться у свідомості людей, що вони не забудуть цього, – ці слова є тією незручною правдою, яку Я даю. Я вже давно втратив віру в людину і Я вже давно втратив надію на людей, адже їм бракує честолюбства, вони ніколи не були здатні віддати Мені боголюбне серце і завжди дають Мені натомість свої мотивації. Я багато сказав людині, і оскільки люди й сьогодні ігнорують Мої поради, Я розповідаю їм про Свій погляд, щоб запобігти їхньому неправильному розумінню Мого серця в майбутньому; чи будуть вони жити, чи помруть у прийдешніх часах – це їхня справа, Я не маю над цим влади. Я сподіваюся, що вони знайдуть свій власний шлях до виживання. Я в цьому безсилий. Оскільки людина не любить Мене по-справжньому, ми просто розходимося; надалі поміж нами більше не буде жодного слова, нам більше не буде про що говорити, ми не заважатимемо одне одному, ми підемо кожен своєю дорогою, люди не мусять шукати Мене, і ніколи більше Я не проситиму людину про «допомогу». Це те, що залишилося між нами, і ми говорили про це без двозначностей, щоб запобігти будь-яким питанням у майбутньому. Хіба це не полегшує ситуацію? Ми йдемо кожен своїм шляхом і не маємо нічого спільного між собою – що в цьому поганого? Я сподіваюся, що люди над цим поміркують.

28 травня 1992 року