Колись Я вибрав вишукані речі, щоб тримати в Своїй оселі, аби всередині в ній були незрівнянні багатства й вона була так прикрашена, і від цього Я отримував насолоду. Але через людське ставлення до Мене, а також через людські мотиви Я не мав іншого вибору, окрім як відкласти цю роботу та зайнятися іншою. Я буду використовувати людські мотиви, щоб виконати Свою роботу, Я буду маневрувати всім сущим, щоб воно служило Мені, аби в результаті Моя оселя більше не була похмурою та занедбаною. Одного разу Я спостерігав серед людей: усе, що було з плоті й крові, перебувало в заціпенінні, і ніщо суще не відчувало благословення Мого існування. Люди живуть серед благословень, але не знають, наскільки вони благословенні. Якби Мої благословення для людства не існували до сьогодні, хто серед людей зміг би протриматися дотепер і не загинути? Те, що людина живе, є Моїм благословенням, і це означає, що вона живе серед Моїх благословень, тому що спочатку вона не мала нічого, і тому що спочатку вона не мала капіталу, щоб жити на землі й під небом; сьогодні Я продовжую допомагати людині, і тільки завдяки цьому людина стоїть переді Мною, адже їй пощастило уникнути смерті. Люди підсумували таємниці людського буття, але ніхто ніколи так і не зрозумів, що це – Моє благословення. У результаті всі люди проклинають несправедливість у світі, і всі вони скаржаться на Мене через нещастя у своєму житті. Якби не Мої благословення, хто б побачив сьогоднішній день? Усі люди скаржаться на Мене, тому що не можуть жити в комфорті. Якби людське життя було світлим і безтурботним, якби в серце людини дмухнув теплий «весняний вітерець», який викликає в усьому тілі неперевершену приємність і позбавляє його найменшого болю, то хто б із людей помирав, скаржачись? Мені дуже важко домогтися від людини абсолютної щирості, адже люди вигадують забагато хитромудрих оборудок – достатньо, аби, просто кажучи, голова пішла обертом. Але коли Я висловлюю їм заперечення, вони дивляться на Мене холодно й зовсім не звертають на Мене уваги, адже Мої заперечення торкнулися їхніх душ, зробивши їх із голови до п’ят несприйнятливими до напоумлення, і тому люди ненавидять Моє існування, адже Я завжди полюбляю їх «мучити». Від Моїх слів люди співають і танцюють, від Моїх слів вони мовчки схиляють голови, від Моїх слів вони заходяться плачем. Від Моїх слів люди впадають у відчай, у Моїх словах вони здобувають світло для виживання. Від Моїх слів вони ворочаються без сну день і ніч, від Моїх слів вони повсюди метушаться. Мої слова занурюють людей в ад, а потім ввергають їх у кару, – але, самі того не усвідомлюючи, люди також насолоджуються Моїми благословеннями. Чи це досяжне для людини? Чи могло б це з’явитись у відповідь на невтомні зусилля людей? Хто може уникнути керівництва Моїх слів? Так, через людські хиби Я дарую людству Мої слова, які живлять його тим, чого йому не вистачає, привносячи в життя людства незрівнянні багатства.

Я часто уважно придивляюся до людських слів і дій. У їхній поведінці та міміці я відкрив для себе чимало «таємниць». У людських взаєминах з іншими «секретні рецепти» практично посідають почесне місце, – і тому, коли Я спілкуюся з людиною, Я отримую «секретні рецепти людських взаємин», що свідчить про те, що людина Мене не любить. Я часто докоряю людині за її слабкості, але не можу завоювати її довіру. Людина не бажає дозволити Мені її вбити, адже в «секретних рецептах людських взаємин» людини ще жодного разу не було виявлено, що людина пережила фатальну катастрофу – вона просто зазнала кількох невдач у нещасливі часи. Через Мої слова люди волають, і в їхніх благаннях завжди звучать образи на Мою безсердечність. Це так, наче всі вони шукають Моєї справжньої «любові» до людини, – але хіба вони могли б знайти Мою любов у Моїх суворих словах? Як наслідок, через Мої слова вони завжди втрачають надію. Це так, наче щойно прочитавши Мої слова, вони вгледіли перед собою «стару з косою» й тому тремтять від страху. Це робить Мене нещасним: чому люди плоті, які живуть серед смерті, завжди бояться смерті? Хіба людина і смерть – запеклі вороги? Чому страх смерті завжди викликає в людей сильну тривогу? Чому впродовж усіх «виняткових» досвідів свого життя вони пізнають лише трохи смерті? Чому в тому, що вони кажуть, люди повсякчас скаржаться на Мене? Відтак Я підсумовую четвертий афоризм для людського життя: люди лише незначною мірою Мені слухняні, і тому вони завжди Мене ненавидять. Через людську ненависть Я часто йду геть. Чому Я повинен Себе на це наражати? Чому Я повинен завжди викликати в людях ненависть? Якщо люди не радіють Моєму існуванню, чому Я повинен безсоромно жити в людському домі? Мені нічого іншого не залишається, окрім як взяти Свій «багаж» і піти від людини геть. Але люди не можуть Мене відпустити, і вони нізащо не хочуть Мене відпускати. Вони плачуть і ридають, сильно боячись, що Я піду, і вони так утратять те, від чого залежить їхнє життя. Коли Я бачу їхній благальний погляд, Моє серце пом’якшується. Серед усіх океанів світу хто здатен любити Мене? Людина вкрита брудною водою, поглинена силою моря. Я ненавиджу людський непослух, але водночас Я співчуваю всім людським нещастям – адже людина, зрештою, однаково залишається жертвою. Хіба Я можу скинути людину у воду, коли вона слабка й безпомічна? Хіба Я настільки жорстокий, щоб бити лежачого? Невже Моє серце настільки безжалісне? Саме через Моє ставлення до людства людина входить у цей період пліч-о-пліч зі Мною, і саме через це вона пройшла ці виняткові дні і ночі разом зі Мною. Сьогодні люди переживають муки радості, вони більше відчувають Мою прихильність, і вони люблять Мене з великим завзяттям, тому що в їхньому житті з’явилася життєва сила, і вони більше не блудні сини, що блукають на край землі.

У дні Мого життя з людиною люди покладаються на Мене, й оскільки Я в усьому уважний до людини й ретельний у Своїй турботі про неї, люди живуть повсякчас у Моїх теплих обіймах, не боячись ні вітру, ні проливного дощу, ані палючого сонця; люди живуть серед щастя та ставляться до Мене, як до люблячої матері. Люди подібні до квітів в оранжереї: абсолютно нездатні витримувати натиск «стихійних лих», одвічно не спроможні залишатися непохитними. Тому Я поміщаю їх серед випробувань завиваючих морів, і їм не залишається нічого іншого, як «хитатися» безперервно. Вони практично не мають сили чинити опір – і оскільки їхній духовний стан має забагато недоліків, а їхні тіла заслабкі, Я відчуваю тягар. Так, самі того не усвідомлюючи, люди піддаються Моїм випробуванням, тому що вони занадто тендітні й не здатні витримати завивання вітрів і палюче сонце. Хіба це не Моя робота сьогодення? Чому, стикаючись із Моїми випробуваннями, люди завжди починають плакати? Хіба Я вчиняю їм несправедливість? Хіба Я зумисне їх убиваю? Чому привабливий стан людини вмирає, аби ніколи більше не воскреснути? Люди завжди хапаються за Мене й не відпускають, тому що вони ніколи не були здатні жити самостійно, вони завжди дозволяли собі бути веденими Моєю рукою, сильно боячись, що їх забере хтось інший. Хіба всі їхні життя не керовані Мною? Протягом свого бурхливого життя, долаючи гори й долини, люди пережили багато потрясінь – хіба це не з Моєї руки? Чому люди ніколи не можуть зрозуміти Моє серце? Чому вони завжди неправильно розуміють Мої добрі наміри? Чому Моя робота на землі не може йти гладко? Через людську слабкість Я завжди цурався людини, і це сповнює Мене скорботою: чому наступний етап Моєї роботи не може бути здійснений у людині? Відтак Я замовкаю, ретельно зважуючи її: чому Мене завжди стримують людські вади? Чому повсякчас виникають перешкоди для Моєї роботи? Сьогодні Я ще не знайшов у людині повної відповіді, бо людина постійно змінює свою думку, вона ніколи не буває нормальною; вона або ненавидить Мене до мозку кісток, або відчуває до Мене безмежну любов. Я, Сам нормальний Бог, не можу витримати таких знущань із боку людини. Оскільки люди завжди психічно ненормальні, Я, мабуть, трохи побоююсь людини, і тому, спостерігаючи за кожним її рухом, думаю про її ненормальність. Я мимоволі відкрив таємницю в людині: виявляється, за нею стоїть якийсь натхненник; як наслідок, люди завжди сміливі й упевнені в собі, так наче вони зробили щось виправдане. Відтак, люди завжди вдають із себе дорослих, і вони задобрюють «маленьку дитину». Спостерігаючи за людським фарсом, Я не можу не обурюватися: чому люди настільки не люблять і не поважають себе? Чому вони не знають себе? Невже Мої слова відійшли у минуле? Невже Мої слова – це ворог людини? Чому, читаючи Мої слова, люди ображаються на Мене? Чому люди повсякчас додають до Моїх слів власні думки? Невже Я поводжуся з людиною занадто нерозважливо? Усі люди повинні добре поміркувати над цим – над тим, що міститься в Моїх словах.

24 травня 1992 року