Люди ставляться до Моєї роботи, як до чогось другорядного; вони не відмовляються заради неї від їжі або сну, тому Мені нічого не залишається, окрім як пред’являти до людини відповідні вимоги, які відповідають її ставленню до Мене. Пригадую, колись Я дав людині багато благодаті й багато благословень, але вона, вхопивши все це, відразу ж пішла. Це було так, наче Я несвідомо їх їй віддав. Отже, людина завжди любила Мене згідно зі своїми власними уявленнями. Я хочу, щоб людина любила Мене по-справжньому; однак сьогодні люди все ще зволікають, неспроможні віддати Мені свою справжню любов. У своїй уяві вони вважають, що якщо вони віддадуть Мені свою справжню любов, то залишаться ні з чим. Коли Я заперечую, вони тремтять усім тілом – утім, вони однаково не готові віддати Мені свою справжню любов. Це так, наче вони на щось чекають, тому дивляться вперед, ніколи не кажучи Мені правди про те, що відбувається. Це так, наче їхні вуста заклеєні липкою стрічкою, тому вони говорять, постійно затинаючись. Здається, в очах людини Я перетворився на безжального капіталіста. Люди завжди бояться Мене: загледівши Мене, вони відразу безслідно зникають, жахаючись того, що Я запитаю у них про їхні обставини. Я не знаю, чому люди здатні на щиру любов до своїх «односельців», але не здатні полюбити Мене, піднесеного духом. Через це Я зітхаю: чому люди завжди випускають свою любов у людський світ? Чому Я не можу скуштувати людської любові? Чи це тому, що Я не належу до людства? Люди завжди ставляться до Мене, наче до дикуна з гір. Це так, наче мені бракує всіх складових, які утворюють нормальну людину, і тому переді Мною люди завжди стають високоморальними. Вони часто тягають Мене перед собою, щоб докоряти Мені, розпікаючи Мене, наче дошкільня; люди завжди розігрують переді Мною роль вихователя, тому що в їхніх спогадах Я постаю ірраціональним і неосвіченим. Я не караю людей за їхні недоліки, а надаю їм відповідну поміч, дозволяючи отримувати регулярну «економічну допомогу». Оскільки людина завжди жила серед катастрофи і їй важко врятуватися, і посеред цього лиха вона завжди волала до Мене, Я своєчасно постачаю їй у руки «зернові ресурси», дозволяючи всім людям жити у великій родині нової доби та відчувати тепло великої родини. Спостерігаючи за роботою серед людей, Я виявляю численні недоліки людини і, як наслідок, надаю їй допомогу. Навіть у цей час серед людей усе ще існує виняткова бідність, а отже, Я обдаровую відповідною турботою «збіднілі райони», піднімаючи їх з убогості. У такий спосіб Я працюю, дозволяючи всім людям насолоджуватися Моєю благодаттю настільки, наскільки вони здатні.

Люди на землі несвідомо зазнають кари, і тому Я розкриваю Свою велику долоню й тягну їх на Свій бік, уможливлюючи для них щастя насолоджуватися Моєю благодаттю на землі. Що на землі не є порожнім і позбавленим цінності? Я ходжу серед усіх місць у людському світі, і хоча тут є безліч знаменитих пам’яток і природних краєвидів, які тішать людину, скрізь, куди Я йду, вже давно втрачено життєву силу. Лише тоді я відчуваю, що земля похмура й пустельна: на землі життя вже давно зникло. Залишився тільки запах смерті, і тому Я завжди закликав людину чимшвидше покинути цю країну нещасть. Усе, що я бачу, тхне порожнечею. Я використовую цю можливість, щоб кинути життя в Моїй руці тим, кого Я обрав, і на землі миттєво з’являється клаптик зелені. Люди готові насолоджуватися на землі тим, що має життєву силу, але Я не знаходжу в цьому задоволення; люди завжди дорожать земними речами й ніколи не бачать їхньої порожнечі, так що, досягнувши цієї точки сьогодні, вони все ще не розуміють, чому на землі немає життя. Сьогодні, коли Я походжаю по всесвіту, всі люди мають можливість насолоджуватися благодаттю того місця, де Я перебуваю, і вони використовують це як капітал, ніколи не шукаючи джерела життя. Усі вони використовують те, що Я даю, як капітал, але ніхто з них не намагається виконати первісну функцію життєвої сили. Вони не знають, як використовувати або освоювати природні ресурси, і тому залишаються злиденними. Я перебуваю серед людей, Я живу серед людей, але сьогодні людина все ще не знає Мене. Хоча люди надали Мені багато допомоги внаслідок того, що Я перебуваю так далеко від дому, це так, наче Я ще не налагодив правильної дружби з людиною, і тому Я досі відчуваю несправедливість людського світу; в Моїх очах людство, зрештою, порожнє, і серед людей немає жодного бодай трохи цінного скарбу. Я не знаю, який погляд на людське життя мають люди, але, якщо підсумувати, Мій власний погляд є невіддільним від слова «порожнє». Я сподіваюся, що через це люди не думають про Мене погано, адже Я доволі прямолінійний і не намагаюся бути люб’язним. Утім, Я би порадив людям уважніше прислухатися до того, що Я думаю, адже Мої слова, врешті-решт, для них помічні. Я не знаю, як люди розуміють «порожнечу». Сподіваюся, що вони докладуть до цієї роботи трохи зусиль. Їм би не завадило відчути людське життя на практиці та подивитися, чи не знайдуться в ньому якісь цінні «приховані рудні жили». Я не намагаюся притлумити позитивний настрій людей; Я просто хочу, щоб вони почерпнули з Моїх слів певні знання. Я завжди метушуся заради людських справ, але тепер, коли все є таким, яким є, люди досі не промовили жодного слова подяки, так наче вони були занадто заклопотані й забули про це. Навіть сьогодні Я все ще не розумію, який результат принесло цілодобове людське метушіння. Навіть сьогодні в людських серцях не залишається місця для Мене, і тому Я вкотре поринаю в глибокі роздуми. Я почав налаштовувати Себе на роботу дослідження того, «чому люди не мають серця, яке по-справжньому любить Мене». Я підніму людину на «операційний стіл», Я буду препарувати її «серце» й дивитися, що ж в її серці заважає й не дає їй по-справжньому любити Мене. Під дією «ножа» люди зажмурюють очі, чекаючи, коли Я почну, адже в цей момент вони вже повністю скорились; у їхніх серцях Я знаходжу багато інших фальсифікацій. Головна з них – це власні речі людей. Хоча ззовні своїх тіл вони можуть мати лише кілька речей, ті, що всередині їхніх тіл, – незліченні. Це так, наче серце людини – велика скриня, повна багатств і всього, що лишень може знадобитися людині. Тільки в цей момент Я розумію, чому люди ніколи не звертають на Мене ніякої уваги: це тому, що вони дуже самодостатні – яка їм потреба в Моїй допомозі? Отже, Я йду від людини, адже люди не потребують Моєї допомоги; навіщо Мені «діяти безсоромно» й накликати на себе їхню відразу?

Невідомо чому, але Я завжди був готовий говорити серед людей – так, наче Я не можу стриматися. Тому люди дивляться на Мене, як на нікчему, і завжди поводяться зі Мною так, наче Я вартий навіть менше за мідний гріш; вони не ставляться до Мене, як до чогось, що заслуговує на повагу. Вони не плекають Мене, а тягнуть Мене додому, коли їм заманеться, а потім знову викидають Мене, «виставляючи» на загальний огляд. Я вкрай зневажаю негідну поведінку людини, і тому Я прямо кажу, що людина не має совісті. Але люди непримиренні; вони беруть свої «мечі та списи» і вступають зі Мною в бій, кажучи, що Мої слова розходяться з дійсністю, що Я їх паплюжу, – але Я не обрушую на них помсту за їхню жорстоку поведінку. Я лише використовую Свої істини для того, щоб прихилити людей на свій бік і змусити їх відчути сором за себе, після чого вони мовчки відступають. Я не змагаюся з людиною, адже в цьому немає ніякої користі. Я буду виконувати Свій обов’язок, і сподіваюся, що людина також зможе виконати свій і не діяти проти Мене. Хіба не краще було б мирно уживатись у такий спосіб? Навіщо псувати наші взаємини? Ми всі ці роки ладнали між собою – навіщо спричиняти неприємності нам обом? Хіба це не буде абсолютно некорисно для репутації кожного з нас? Нас пов’язує багаторічна «стара дружба», «давнє знайомство» – навіщо розлучатися сповненими жовчі? Хіба добре було б так чинити? Я сподіваюся, що люди звертають увагу на наслідки, що вони знають, що для них добре. Мого ставлення до людини сьогодні вистачить на все життя її обговорення – чому люди завжди не розпізнають Мою доброту? Чи це тому, що їм бракує здатності до самовираження? Не вистачає словникового запасу? Чому вони постійно не знаходять слів? Хто не знає, як Я поводжуся? Люди чудово обізнані з Моїми діяннями, – от тільки їм повсякчас хочеться використовувати інших, тому вони ніколи не готові відкинути свої власні інтереси. Якщо якийсь вислів зачіпає їхні власні інтереси, вони відмовляються заспокоїтися, доки не візьмуть гору, – а який у цьому сенс? Люди не можуть змагатися за те, який внесок вони можуть зробити, але борються за те, що вони можуть отримати. Хоча в їхньому становищі немає ніякої насолоди, вони дуже ним дорожать, навіть вважаючи його за безцінний скарб, – і тому вони радше терпітимуть Мою кару, аніж відмовляться від переваг становища. Люди зависокої думки про себе, і тому ніколи не готові себе відкинути. Можливо, в Моїй оцінці людини є якісь невеликі неточності або, можливо, Я повісив на неї ярлик, який не є ані суворим, ані поблажливим, але в цілому Я сподіваюся, що люди сприймуть це як застереження.

21 травня 1992 року