Люди зациклюються на кожному Моєму русі, наче Я ось-ось обрушу небеса, і вони повсякчас спантеличені Моїми діями, так наче Мої вчинки абсолютно незбагненні для них. Тому вони беруть приклад із Мене в усьому, що вони роблять, сильно боячись, що вони образять Небо та будуть вкинуті до «світу смертних». Я не намагаюся знайти щось, що Я міг би використати проти людей, і не роблю їхні недоліки метою Моєї роботи. У цей момент вони дуже щасливі та покладаються на Мене. Коли Я обдаровую людину, люди люблять Мене так, як люблять своє власне життя, але коли Я в них щось прошу, вони цураються Мене. Чому так відбувається? Невже вони не можуть втілити в життя «справедливість і розумність» людського світу? Чому Я знову й знову висуваю до людей такі вимоги? Невже у Мене справді нічого немає? Люди ставляться до Мене, як до жебрака. Коли Я прошу в них щось, вони простягають Мені свої «недоїдки», аби Я «насолоджувався», і навіть кажуть, що проявляють до Мене особливу турботу. Я дивлюся на їхні потворні обличчя та дивні стани й укотре відходжу від людини. За таких обставин люди залишаються нерозуміючими й знову забирають те, в чому Я їм відмовив, чекаючи на Моє повернення. Я витратив багато часу та сплатив заради людей велику ціну, але в цей час із невідомої причини совість людей залишається одвічно нездатною виконувати свою первісну функцію. У результаті Я включив цей «постійний сумнів» до переліку «загадкових слів», аби він служив «довідником» для майбутніх поколінь, оскільки це «результати наукових досліджень», народжені «важкою працею» людей; як Я міг мимохідь їх видалити? Хіба це не було б «провалом» добрих намірів людей? Зрештою, у Мене є совість, тому Я не беру разом із людьми участі в хитрих, підступних діях, – хіба Мої вчинки не такі? Хіба це не «справедливість та розумність», про які говорять люди? До сьогоднішнього дня Я невпинно працював серед людей. Із приходом таких часів, як сьогодні, люди все ще не знають Мене, вони досі ставляться до Мене як до чужинця, й оскільки Я завів їх у глухий кут, навіть дедалі більше ненавидять Мене. У цей час любов у їхніх серцях уже давно зникла без сліду. Я не вихваляюсь і тим більше не принижую людину. Я можу любити людину вічно, і Я також можу й ненавидіти її вічно, і це ніколи не зміниться, адже Я непохитний. Але людина не має такої непохитності, вона завжди ставиться до Мене то гаряче, то холодно, вона приділяє Мені лише мізерну увагу, коли Я відкриваю Свої вуста, а коли Я закриваю Свої вуста й нічого не кажу, вона незабаром губиться серед хвиль великого світу. Відтак, Я викладу суть цього в іншому афоризмі: людям бракує непохитності, і тому вони не здатні догодити Моєму серцю.

Поки люди марять, Я подорожую країнами світу, поширюючи серед людей «запах смерті» у Своїх руках. Життєва сила одразу полишає всіх людей, і вони переходять на наступний рівень людського життя. Серед людства більше не видно живих істот, скрізь розкидані трупи, те, що сповнене життєвої сили, негайно зникає без сліду, й задушливий трупний запах пронизує землю. Я негайно закриваю Своє обличчя й відходжу від людини, адже Я розпочинаю наступний етап роботи, надаючи тим, хто ожив, місце для життя, аби всі люди жили в ідеальній країні. Це благословенна земля – земля без смутку та зітхань, яку Я приготував для людини. Вода, що б’є з джерел у долині, кришталево чиста до самого дна, вона тече без упину й ніколи не пересихає; люди живуть у злагоді з Богом, птахи співають, і під легким вітерцем і теплим сонцем небо й земля спочивають. Сьогодні тут безладно валяються трупи всіх людей. Без відома людей Я випускаю зі Своїх рук пошесть, і тіла людей розкладаються, не залишаючи жодного сліду плоті з голови до п’ят, і Я йду геть від людей. Ніколи більше Я не зберуся з людьми разом, ніколи більше Я не прийду серед людей, адже завершився останній етап усього Мого управління, і Я не створю людство знову й більше не дослухатимусь до людини. Прочитавши ці слова з Моїх вуст, усі люди втрачають надію, адже вони не хочуть помирати, – але хто ж не «вмирає» заради того, щоб «ожити»? Коли Я кажу людям, що Мені бракує чарів, аби їх оживити, вони вибухають риданнями від болю; справді, хоча Я – Творець, Я маю тільки силу, щоб змусити людей померти, і не маю здатності їх оживити. У цьому я прошу в людини вибачення. Відтак, Я заздалегідь попередив людину, що «Я перед нею у безоплатному боргу», – але вона думала, що Я просто сказав це з увічливості. Сьогодні, з появою фактів, Я досі це кажу. Я не йтиму проти фактів, коли говоритиму. У своїх уявленнях люди вірять, що існує забагато способів, у які Я говорю, і тому вони завжди хапаються за слова, які Я їм даю, водночас сподіваючись ще на щось. Хіба це не хибні мотиви людини? Саме за цих обставин Я наважуюсь «сміливо» заявити, що людина насправді Мене не любить. Я не відвертатимуся від совісті й не перекручуватиму факти, адже Я не поведу людей в їхню ідеальну країну; врешті-решт, коли Моя робота завершиться, Я поведу їх до країни смерті. Тому людям краще не скаржитися на Мене. Хіба це не тому, що люди «люблять» Мене? Хіба не тому, що їхнє бажання благословень надто сильне? Якби люди не хотіли шукати благословень, як могло б статися це «нещастя»? Через людську «відданість» Мені, через те, що люди стільки років слідували за Мною, старанно працюючи, попри те, що ніколи не робили жодного підношення, Я розкриваю їм дещо з того, що відбувається у «таємній кімнаті»: враховуючи, що сьогодні Моя робота ще не досягла певної точки й люди ще не вкинуті у вогненну яму, Я раджу їм піти якнайшвидше – всіх, хто залишиться, найімовірніше, спіткає нещастя й невдача, і врешті-решт їм таки не вдасться уникнути смерті. Я широко прочиняю їм «двері до багатства»; той, хто готовий піти, повинен вирушити в дорогу якнайшвидше, – якщо він чекатиме, доки впаде кара, буде вже пізно. Ці слова – не глузування, це справжні факти. Мої слова сказані людині по совісті, і якщо ви не підете зараз, то коли ж? Чи справді люди здатні довіряти Моїм словам?

Я ніколи особливо не замислювався про долю людини; Я просто дотримуюсь Своєї власної волі, не стримуваний людьми. Як Я можу відвести Свою руку через їхні страхи? Упродовж усього Мого плану управління Я ніколи нічого додатково не влаштовував для людських переживань. Я просто дію згідно з Моїм первісним планом. У минулому люди «приносили себе в жертву» заради Мене, і Я був до них ані гарячий, ані холодний. Сьогодні вони «жертвують» собою заради Мене, але Я залишаюся до них ані гарячим, ані холодним. Я не почуваюсь самовдоволеним через те, що люди жертвують своїм життям заради Мене, як і не сповнений величезної радості, але Я продовжую посилати їх на страту згідно з Моїм планом. Я не звертаю уваги на їхнє ставлення під час сповіді – як може Моє крижане, холодне серце бути зворушене людськими серцями? Невже Я – одна з емоційних тварин серед людства? Багато разів Я нагадував людям, що Я позбавлений емоцій, але вони лише посміхалися, вважаючи, що Я просто чемний. Я казав, що «Мені не відома філософія життя людства», але люди ніколи так не думали й казали, що способів, у які Я промовляю, дуже багато. Через обмеження цього людського уявлення Я не знаю, яким тоном і за допомогою яких засобів говорити з людьми, і тому, не маючи іншого вибору, Я можу говорити лише відверто. Що ще Я можу зробити? Способи, у які люди говорять, численні. Вони кажуть: «Ми не повинні покладатися на емоції, а повинні практикувати праведність», – подібне гасло вони вигукують уже багато років, але вони не здатні діяти відповідно до своїх слів, їхні слова порожні, – тому Я кажу, що людям бракує здатності зробити так, щоб «їхні слова та досягнення збігалися в часі». У своїх серцях люди вважають, що діючи так, вони наслідують Мене, – однак Я не зацікавлений у їхньому наслідуванні, Мені це набридло й остогидло. Чому люди завжди виступають проти Того, хто їх годує? Хіба Я дав людині замало? Чому люди завжди потай поклоняються сатані за Моєю спиною? Це так, наче вони працюють на Мене, а щомісячної зарплатні, яку Я їм даю, не вистачає на прожиття, і через це вони шукають підробітку в неробочий час, аби подвоїти свій дохід, адже витрати людей завеликі, і вони не знають, як прожити. Якби це справді було так, Я б попросив їх залишити мою «фабрику». Давним-давно Я пояснив людям, що робота на Мене не передбачає якогось особливого поводження: Я поводжуся з людьми справедливо й розумно з усіма без винятку, застосовуючи систему «працюєш старанно – отримуєш більше, працюєш менше – отримуєш менше, не працюєш узагалі – не отримуєш нічого». Коли Я говорю, Я не стримуюсь; якщо хтось вважає Мої «фабричні правила» занадто суворими, він повинен негайно піти, і Я оплачу його «проїзд» із міста. Я «поблажливий» у Своєму поводженні з такими людьми, Я не змушую їх залишатися. Невже серед цих незліченних людей Я не зможу знайти бодай одного «працівника», який був би Мені по серцю? Люди не повинні недооцінювати Мене! Якщо люди, як і раніше, не слухатимуться Мене та захочуть шукати «роботу» деінде, Я не примушуватиму їх – Я буду лише радий цьому, у Мене немає іншого вибору! Хіба це не тому, що в Мене забагато «правил і приписів»?

8 травня 1992 року