Моя кара падає на всіх людей, але вона також залишається далекою від усіх людей. Усе життя кожної людини сповнене любові й ненависті до Мене, адже ніхто ніколи не знав Мене, і тому людське ставлення до Мене то розпалюється, то остигає й не може бути нормальним. Однак Я завжди дбав про людину й захищав її, і лише через її недоумкуватість вона не здатна побачити всі Мої вчинки та зрозуміти Мої палкі наміри. Я – Провідник серед усіх народів, Я – Всевишній серед усіх людей; просто людина не знає Мене. Багато років Я живу серед людей і пізнаю на власному досвіді життя в людському світі, але людина завжди ігнорує Мене й ставиться до Мене як до космічного прибульця. Як наслідок, через відмінності в характері та мові люди поводяться зі Мною, як із вуличним незнайомцем. Моє вбрання, здається, також є занадто своєрідним, і тому люди не наважуються наближатися до Мене. Лише тоді Я відчуваю спустошеність життя серед людей, і лише тоді Я відчуваю несправедливість людського світу. Я йду серед перехожих, розглядаючи всі їхні обличчя. Вони виглядають так, наче живуть посеред хвороби – хвороби, яка наповнює їхні обличчя меланхолією, і вони також виглядають так, наче живуть серед кари, яка не дає їм звільнитися. Людина сама себе заковує в кайдани та вдає скромність. Більшість людей справляє переді Мною хибне враження, аби Я їм поаплодував, і більшість людей зумисне виставляє себе жалюгідними переді Мною, щоб отримати Мою допомогу. За Моєю спиною всі люди підлещуються та не слухаються Мене. Хіба Я не правий? Хіба не такою є стратегія виживання людини? Хто бодай раз втілював Мене у своєму житті Хто бодай колись звеличував Мене серед інших? Хто бодай колись був зв’язаний перед Духом? Хто бодай колись залишився непохитним у своєму свідченні про Мене перед сатаною? Хто бодай колись додав правдивості до «вірності» Мені? Хто бодай колись був вигнаний через Мене великим червоним драконом? Люди зв’язали свою долю з сатаною й тепер загрузли разом із ним у трясовині; вони фахівці з того, як кидати Мені виклик, вони винахідники протидії Мені й вони є «провідними учнями» у своїх поверхових способах мати зі Мною справу. Заради своєї власної долі людина шукає на землі то тут, то там, а коли Я кличу її, вона не здатна відчути Мою дорогоцінність і продовжує «вірити», покладаючись на саму себе, не бажаючи бути «тягарем» для інших. Людські «прагнення» є цінними, однак ще ніколи чиїсь прагнення не досягали успіху вповні: усі вони розсипаються переді Мною, беззвучно валячись.

Я говорю щодня й щодня роблю нові речі. Якщо людина не збереться з усіма своїми силами, то їй буде важко почути Мій голос, і їй буде важко побачити Моє лице. Той, кого любиш, може бути неймовірно прекрасним, а Його мова – надзвичайно лагідною, але людина не здатна легко побачити Його славне лице та почути Його голос. Упродовж століть нікому не вдавалося з легкістю побачити Моє лице. Одного разу Я розмовляв із Петром і «являвся» Павлові, але ніхто інший, – за винятком ізраїльтян, – ніколи по-справжньому не бачив Мого лиця. Сьогодні Я особисто прийшов серед людей, щоб жити разом із ними. Чи може так бути, що для вас це не видається рідкісним і дорогоцінним? Хіба ви не хочете використати свій час якнайкраще? Хіба ви хочете, щоб він отак сплив повз вас? Чи можуть стрілки годинника часу раптово зупинитись у людській свідомості? Або чи може час текти навспак? Або чи може людина знову стати молодою? Чи може благословенне сьогоднішнє життя колись повернутися знову? Я не даю людині належної «винагороди» за її «марнотратство». Я просто продовжую робити Свою роботу, відсторонено від усієї решти, і не зупиняю потік часу, тому що людина зайнята, або тому що вона плаче. Протягом кількох тисяч років ніхто не зміг розділити Моєї сили, і ніхто не зміг порушити Мій первісний план. Я здолаю простір, пройду крізь віки та візьмуся за виконання суті всього Мого плану як над усім сущим, так і серед нього. Жодна людина не змогла отримати від Мене особливого ставлення або «винагороди» з Моїх рук, навіть попри те, що люди відкривають свої вуста й моляться про ці речі, і навіть попри те, що вони простягають свої руки і, забувши про все інше, вимагають цих речей від Мене. Жоден із цих людей ніколи не викликав у Мене зворушення, і всі вони були відштовхнуті Моїм «безсердечним» голосом. Більшість людей досі вважає, що вони «занадто молоді», а тому чекає, щоб Я виявив велику милість, вдруге був до них співчутливим, і вони просять, щоб Я дозволив їм увійти через задні двері. Але хіба Я можу мимохідь втручатися у Свій план? Хіба Я можу зупинити обертання Землі заради молодості людини, щоб вона могла прожити ще кілька років на землі? Мозок людини такий складний, і попри це однаково здається, що є речі, яких і йому бракує. Унаслідок цього в свідомості людини часто з’являються «чудесні способи» того, як свідомо порушити Мою роботу.

Хоча Я багато разів прощав людині її гріхи й виявляв до неї особливу прихильність через її слабкість, але також багато разів Я поводився з нею відповідно через її невігластво. Просто людина ніколи не вміла цінувати Мою доброту, от і опустилася до свого нинішнього становища: запилюжена, її одяг роздертий на шмаття, волосся у неї на голові, наче бур’ян, обличчя вкрите кіркою засохлого бруду, ноги взуті в грубе саморобне взуття, руки, наче кігті мертвого орла, безсило бовтаються по боках. Коли Я розплющую очі й дивлюся на неї, людина виглядає так, наче щойно вилізла з криниці бездонної. Я не можу втриматися від гніву: Я завжди був терпимий до людей, але як Я міг би дозволити дияволу приходити та йти, коли йому заманеться, з Мого святого Царства? Як Я міг би дозволити жебраку задарма їсти в Моєму домі? Як я міг би стерпіти, щоб нечистий демон був гостем у Моєму домі? Людина завжди була «суворою до себе» та «поблажливою до інших», але вона ніколи не була анітрохи шанобливою до Мене, адже Я – Бог небесний, і тому вона ставиться до Мене по-іншому й ніколи не мала до Мене ані найменшої прихильності. Це так, наче очі людини особливо проникливі: щойно вона зустрічається зі Мною, вираз її обличчя відразу ж змінюється, і вона додає трохи більше експресії своєму холодному, безпристрасному лицю. Я не накладаю на людину відповідних санкцій через її ставлення до Мене, але просто дивлюся на небо з-понад всесвітів і звідти виконую Свою роботу на землі. У людських спогадах Я ніколи не виявляв доброти до жодної людини, але й ніколи ні з ким не поводився погано. Оскільки людина не залишає для Мене у своєму серці «порожнього місця», то коли Я пускаю обачність за вітром і вселяюся в неї, вона безцеремонно витісняє Мене, а потім, використовуючи лагідну мову та лестощі, виправдовується, кажучи, що у неї забагато недоліків і вона не здатна надати себе для Моєї насолоди. Коли вона говорить, її обличчя часто затьмарюється «темними хмарами», так наче будь-якої миті людину може спіткати катастрофа. І все-таки вона просить Мене піти, не замислюючись про потенційні загрози. Хоча Я даю людині Свої слова й тепло Своїх обіймів, здається, вона не має органу слуху, а тому не звертає ані найменшої уваги на Мій голос і натомість, схопившись за голову, стрімко йде. Я віддаляюсь від людини, почуваючись дещо розчарованим, але й дещо розгніваним. Тим часом людина негайно зникає під натиском великих бур і могутніх хвиль. Незабаром після цього вона закликає Мене, але хіба може вона вплинути на рух вітру і хвиль? Поступово останній слід людини губиться, і її вже ніде не знайти.

До початку століть я дивився на всі землі з-понад усесвіту. Я замишляв велику справу на землі: створити людство, яке буде Мені по серцю, і збудувати на землі царство, подібне до небесного, аби Моя сила наповнила небеса, а Моя мудрість поширилася по всьому всесвіту. І сьогодні, тисячі років потому, я продовжую здійснювати Свій план. Але ніхто не знає про Мій план або управління на землі, і тим більше ніхто не бачить Мого Царства на землі. Тому людина женеться за примарами та приходить до Мене, намагаючись обдурити Мене, бажаючи сплатити «мовчазну ціну» за Мої благословення на небі. Як наслідок, вона викликає Мій гнів, і Я вершу над нею суд, але вона все ще не прокидається. Це так, наче вона працює під землею, зовсім не відаючи про те, що знаходиться над землею, і не прагнучи ні до чого, крім своїх власних перспектив. Серед усіх людей Я не побачив нікого, хто жив би під Моїм сяючим світлом. Люди живуть у світі темряви й, здається, вони звикли жити в пітьмі. Коли приходить світло, вони тримаються на відстані, так, наче світло заважає їхній роботі; у результаті вони виглядають трохи роздратованими, так, наче світло порушило весь їхній спокій, і тепер вони не здатні міцно заснути. Як наслідок, людина збирає всі свої сили, щоб прогнати світло. Світлу теж, здається, бракує усвідомленості, і воно пробуджує людину від сну, а коли людина прокидається, вона заплющує очі, охоплена гнівом. Вона дещо незадоволена Мною, але у Своєму серці Я знаю, що до чого. Я поступово посилюю світло, змушуючи всіх людей жити серед Мого світла, так що незабаром вони стають вправними у спілкуванні зі світлом і, більше того, усі дорожать світлом. У цей час Моє Царство прийшло серед людей, усі люди танцюють від радості та святкують, земля раптово сповнюється тріумфу, і кілька тисяч років тиші порушено приходом світла…

26 березня 1992 року