Коли звучить Мій голос, коли Мої очі вивергають вогонь, Я дивлюсь на всю землю, Я спостерігаю за цілісіньким усесвітом. Усе людство молиться Мені, звертає до Мене свій погляд, благає Мене приборкати Свій гнів і присягається більше не повставати проти Мене. Але зараз уже не минуле; це сьогодення. Хто може скасувати Мою волю? Вочевидь це не молитви в серцях людей і не слова з їхніх вуст? Хто вижив би до сьогодні, якби не Я? Хто виживає чимось іншим, якщо не словами з вуст Моїх? За ким не наглядає Моє око? Я виконую Свою нову роботу по всій землі, і хто бодай колись міг її уникнути? Чи можуть гори ухилитися від неї завдяки своїй висоті? Чи можуть води своїм неосяжним простором відгородитися від неї? У Моєму плані Я ніколи не відпускав із легкістю жодну річ, і тому ніколи не було жодної людини, ані жодної речі, яка б вислизнула з Моїх рук. Сьогодні Моє святе ім’я прославляється серед людства, а з іншого боку слова протесту проти Мене лунають дедалі гучніше серед людства, і легенди про Моє перебування на землі поширюються серед людства. Я не терплю, коли люди судять Мене, не терплю, коли вони ділять Моє тіло, і ще менше Я терплю їхнє лихослів’я на Мою адресу. Оскільки людина ніколи не знала Мене по-справжньому, вона завжди чинила Мені опір та обманювала Мене, не плекаючи Мого Духа й не цінуючи Моїх слів. За кожен її вчинок і дію, а також за її ставлення до Мене Я «винагороджую» людину згідно з її заслугами. А отже, всі люди діють, розраховуючи на винагороду, і жоден із них ніколи не виконав роботу, пов’язану з самопожертвою. Люди не бажають запропонувати свою безкорисливу відданість, але натомість жадають винагороди, яку можна отримати задурно. Хоча Петро присвятив себе Мені, це було не заради завтрашньої винагороди, а заради сьогоднішнього знання. Людство ніколи по-справжньому не спілкувалося зі Мною, але знову і знову мало зі Мною справу поверхово, сподіваючись у такий спосіб легко заслужити Моє схвалення. Я заглянув глибоко в серце людини та виявив у його найпотаємніших глибинах «поклади численних багатств», про які навіть сама людина ще не здогадується, однак Я відкрив їх заново. І ось, тільки побачивши «матеріальні докази», люди нарешті полишають своє лицемірне самоприниження і з простягнутими долонями визнають свій нечистий стан. Серед людей є ще багато нового, що чекає, доки Я «витягну» це на радість усього людства. Не припиняючи Своєї роботи через недієздатність людини, Я натомість обтинаю її відповідно до Свого первісного плану. Людина подібна до плодового дерева: без обтинання таке дерево не приносить плодів, і зрештою всі бачать лише засохлі гілки та опале листя, але жоден плід не падає на землю.

Коли Я день за днем прикрашаю «внутрішні покої» Мого Царства, ніхто ще не вривався раптово до Моєї «майстерні», щоб порушити Мою роботу. Всі люди роблять усе можливе, щоб співпрацювати зі Мною, в глибині душі побоюючись «бути звільненими», «втратити своє становище» й тим самим зайти в глухий кут у своєму житті, де вони можуть навіть потрапити в «пустелю», в якій оселився сатана. Через страхи людини Я щодня втішаю її, щодня спонукаю її до любові й, крім того, наставляю її в її повсякденному житті. Так наче всі люди – новонароджені немовлята; якщо їх не годувати молоком, вони скоро покинуть цю землю і їх більше не буде. На тлі благань людства Я приходжу в людський світ, і відразу ж людство починає жити у світі світла, більше не замкнене в «кімнаті», з якої воно волає до небес свої молитви. Щойно вони Мене бачать, люди починають наполегливо жалітися на «образи», що накопичилися в їхніх серцях, відкривають переді Мною свої уста, благаючи вкинути туди їжу. Але потім, коли їхні страхи розвіяно, а самовладання відновлено, вони більше нічого в Мене не просять, а міцно засинають, або ж, заперечуючи Моє існування, йдуть геть займатися власними справами. У людському «відході» ясно видно, як люди, позбавлені «почуття», чинять свою «неупереджену справедливість» щодо Мене. Тому, бачачи людину з цього неприємного боку, Я мовчки йду й більше вже не поспішатиму спускатись до неї на її щире благання. Без відома людини її біди з кожним днем дедалі більше зростають, і тому, посеред своєї виснажливої праці, коли вона раптом дізнається про Моє існування, вона відмовляється прийняти заперечну відповідь, хапається за Мої лацкани та запрошує Мене у свій дім як гостя. Але хоча вона і може накрити розкішну трапезу для Мого задоволення, вона ніколи не вважала Мене одним зі своїх, і натомість поводилася зі Мною як із гостем, щоб отримати від Мене хоча б дещицю допомоги. І ось, у цей час людина безцеремонно представляє Мені свій жалюгідний стан, сподіваючись отримати Мій «підпис», і, подібно до того, хто потребує кредиту для свого бізнесу, вона щосили «напосідає» на Мене. У кожному її жесті та русі Я вловлюю швидкоплинний проблиск її наміру: так, наче, на її думку, Я не знаю, як вичитати значення, зашифроване в людському виразі обличчя або приховане за її словами, або як зазирнути глибоко в людське серце. І ось людина повіряє Мені кожен досвід у кожній зустрічі, яку вона будь-коли мала, без помилок чи упущень, а потім висуває до Мене свої вимоги. Я ненавиджу і зневажаю кожен учинок та дію людини. Серед людства немає жодного, хто б виконував роботу, яку Я люблю, наче людство цілеспрямовано протистоїть Мені та зумисне викликає на себе Мій гнів: усі вони походжають переді Мною туди-сюди, потураючи власній волі на Моїх очах. Серед людства немає жодного, хто жив би заради Мене, і, як наслідок, існування всього людського роду не має ні цінності, ні сенсу, через що людство живе в порожнечі. І попри це людство однаково відмовляється прокинутися і продовжує повставати проти Мене, затяте у своїй марноті.

У всіх випробуваннях, через які пройшли люди, вони жодного разу Мені не догодили. Через своє жорстоке беззаконня людство не прагне свідчити про Моє ім’я; натомість воно «біжить іншим шляхом», у життєзабезпеченні покладаючись на Мене. Серце людини не повністю обернене до Мене, і сатана спустошує її, доки вона не перетворюється на зранену масу, а її тіло не вкривається брудом. Але людина все ще не усвідомлює, наскільки огидним є її вигляд: весь цей час вона шанувала сатану за Моєю спиною. З цієї причини Я з гнівом скидаю людину в криницю бездонну, зробивши так, що вона ніколи не зможе звільнитися. І все-таки, продовжуючи жалібно стогнати, людина відмовляється виправити свій розум, налаштувавшись до останнього протистояти Мені та сподіваючись цим зумисне розбурхати Мій гнів. З огляду на зроблене нею, Я поводжуся з нею як із грішником і позбавляю її тепла Моїх обіймів. Ангели від самого початку служили Мені й корилися Мені без змін чи перерв, але людина завжди чинила прямо протилежне, ніби вона походить не від Мене, а народжена від сатани. Ангели на своїх відповідних місцях усі приносять Мені свою найглибшу відданість; силам сатани їх не похитнути, і вони лише виконують свій обов’язок. Напоєні та вигодовані ангелами, безліч Моїх синів і народ Мій зростають сильними та здоровими, і немає серед них жодного слабкого чи немічного. Це Моя справа, Моє диво. Коли залпи гармат один за одним урочисто відзначають заснування Мого Царства, ангели, крокуючи під ритмічний акомпанемент, підходять до Моєї трибуни, щоб бути оглянутими Мною, адже їхні серця вільні від нечистоти та ідолів, і вони не ухиляються від Мого огляду.

Під завивання бурі небеса миттєво обрушуються вниз, придушуючи все людство, так що люди більше не в змозі волати до Мене, як їм заманеться. Не усвідомлюючи цього, все людство зазнало краху. Дерева розгойдуються взад-уперед на вітрі, вряди-годи чути тріск гілок, і все зів’яле листя розвіюється геть. Раптово земля стає безрадісною і пустельною, і люди міцно обхоплюють себе руками, очікуючи, що будь-якої миті на них обрушиться лихо, яке прийде за осінню. Птахи на пагорбах літають туди-сюди, немов виплакуючи комусь свою зажуру; у гірських печерах ревуть леви, лякаючи людей цим звуком, від якого кров холоне в жилах і волосся встає дибки, і це наче зловісне передчуття, передвістя кінця людства. Не бажаючи дочекатися, поки Я розправлюся з ними із задоволенням, всі люди безмовно моляться Всевишньому Господу на небі. Але як може перекрити бурю дзюрчання води в маленькому струмку? Як може раптово спинити бурю звук людських благань? Як може лють у самому серці громового гуркоту вщухнути заради людської боязкості? Людина коливається взад-уперед за вітром; вона метушиться туди-сюди, аби сховатися від дощу; і серед Мого гніву люди тремтять і трусяться, глибоко налякані, що Я покладу Свою руку на їхні тіла так, наче Я – це дуло пістолета, постійно спрямоване на груди людини, і, знову ж таки, наче вона – Мій ворог, однак вона є Моїм другом. Людина ніколи не відкривала Моїх істинних намірів щодо неї, вона ніколи не розуміла Моїх істинних цілей, а отже, вона несвідомо грішить проти Мене; вона несвідомо протистоїть Мені, і проте, сама того не бажаючи, вона побачила також і Мою любов. Людині важко побачити Моє обличчя посеред Мого гніву. Я схований у чорних хмарах Моєї люті, і Я стою серед гуркоту грому над усім усесвітом, посилаючи Свою милість людині внизу. Оскільки людина не знає Мене, Я не караю її за те, що вона не розуміє Мого наміру. В очах людей Я вряди-годи даю вихід Своєму гніву, вряди-годи Я усміхаюсь, але навіть бачачи Мене, людина ніколи по-справжньому не бачила всього Мого характеру та все ще не здатна почути милозвучний звук ріжка, адже вона надто заціпеніла та стала нечутливою. Це так, наче Мій образ існує у спогадах людини, а Моя форма – в її думках. Однак за весь час розвитку людства до сьогодні не було жодної людини, яка б справді побачила Мене, тому що мозок людини надто зубожілий. Скільки б людина не «препарувала» Мене, через недостатній розвиток людської науки її наукові дослідження поки не дали жодних результатів. І тому тема «Мого образу» повсякчас залишалася цілковито порожньою, і немає кому її заповнити, немає кому побити світовий рекорд, адже для людства навіть можливість встояти в сьогоденні на ногах уже є безцінною втіхою серед великого нещастя.

23 березня 1992 року