У серці твоєму є величезна таємниця, про яку ти ніколи не знав, бо жив у світі, де немає світла. Твоє серце та твій дух вирвав лукавий. Очі твої заступила темрява, і ти не здатний бачити ні сонця на небі, ні зорі, що мерехтить уночі. Вуха твої забиті оманливими словами – не чуєш ти ні громового голосу Єгови, ні звуку вод, що стікають із престолу. Ти втратив усе, що належить тобі по праву, все, чим Всемогутній тебе наділив. Ти вступив до безкрайого моря страждань, не маючи сил для власного порятунку, без надії на виживання, і тільки те й можеш, що борсатися та кидатися на всі боки… Від цього моменту ти приречений лукавим на страждання, будучи далеко від благословень Всемогутнього, недоступний для постачання від Всемогутнього; ти йдеш шляхом, із якого немає вороття. І мільйон закликів не пробудять твого серця та твого духу. Ти міцно спиш в руках лукавого, що заманив тебе до безмежного царства, де немає ні віх, ні дороговказів. Відтоді ти втратив свою первородну цноту і чистоту, які мав спочатку, та почав цуратися турботи Всемогутнього. У серці твоєму усім править лукавий, він став твоїм життям. Ти більше не боїшся його, не уникаєш його та не маєш сумніву в ньому; навпаки – у своєму серці ти ставишся до Нього як до Бога. Ти почав шанувати його та йому поклонятися, став із ним нерозлучним, як тіло і тінь; ви тепер маєте жити та вмерти разом. Ти й гадки не маєш, звідки прийшов, чому народився та чому помреш. На Всемогутнього ти дивишся як на чужинця; ти не знаєш Його походження, не кажучи вже про те, що Він для тебе зробив. Ти зненавидів усе, що походить від Нього; ти не дорожиш цим та не знаєш цьому ціни. Від дня, коли ти дістав постачання від Всемогутнього, ти йдеш пліч-о-пліч із лукавим. Разом із лукавим ти пройшов тисячоліття бур і негод, і ви разом з ним стоїте проти Бога, який був джерелом твого життя. Тобі невідоме каяття, а тим більше – те, що ти вже став на край погибелі. Ти забув, що лукавий спокусив тебе та приніс тобі горе; ти забув свій початок. Так лукавий уражає тебе на кожному кроці, аж до сьогоднішнього дня. Твої серце і дух заціпеніли та прогнили. Ти вже не нарікаєш на неприємності світу людського; ти вже не віриш, що цей світ несправедливий. Ще менше тебе обходить, чи існує Всемогутній. А це тому, що ти вже давно вважаєш лукавого своїм справжнім батьком та не можеш із ним розлучитися. Такою є таємниця у серці твоєму.

Коли приходить світанок, на сході загоряється вранішня зоря. Це зоря, якої раніше ніколи там не було, і вона осяює тихі мерехтливі небеса, запалюючи знову згасле світло в людських серцях. Люди більше не самотні завдяки цьому світлу, що сяє однаково тобі та усім іншим. Проте тільки ти міцно спиш темної ночі. Ти не чуєш звуку, не бачиш світла; не знаєш про пришестя нового неба й землі, нового періоду, тому що батько твій каже тобі: «Дитино моя, не прокидайся, все ще рано. Надворі холодно, тож не виходь, щоб не уразили твоїх очей меч і спис». Ти віриш лише настановам свого батька, бо вважаєш, що тільки твій батько правий, тому що він старший за тебе й він палко любить тебе. Такі настанови й така любов спонукають тебе більше не вірити в легенду, що у світі є світло, більше не перейматися тим, чи ще існує у світі істина. Ти вже не наважуєшся сподіватися на порятунок Всемогутнім. Ти задоволений тим, що маєш, ти вже не чекаєш пришестя світла, вже не чекаєш на пришестя Всемогутнього, про яке йдеться в легенді. На твою думку, все, що прекрасне не може бути відроджене, не може існувати. У твоїх очах завтрашній день людства, майбутнє людства просто зникає, стирається. Ти з усіх сил чіпляєшся за вбрання свого батька, готовий бути разом із ним у поневіряннях, страшно боячись втратити супутника та напрям у вашій далекій мандрівці. Широкий і туманний світ людський створив багатьох із вас, непохитних і безстрашних у виконанні різних ролей цього світу. Він створив численних «воїнів» без страху смерті. Понад те, він цілими купами породжує заціпенілих і паралізованих людських істот, що не відають мети свого створення. Очі Всемогутнього стежать за всіма та кожним членом глибоко ураженого роду людського. Що Він чує – то голосіння тих, хто страждає, що Він бачить – то безсоромність стражденних, та що Він відчуває – то безпорадність і жах роду людського, що втратив благодать спасіння. Людство відкидає Його турботу, обираючи йти своїм власним шляхом, та намагається сховатися від проникливості Його очей, маючи за краще в товаристві ворога куштувати гіркоту морських глибин аж до останньої краплі. Людство вже не чує зітхань Всемогутнього; не бажають вже руки Всемогутнього голубити це пропаще людство. Раз по раз Він здобуває та раз по раз Він знову втрачає, і так Його робота повторюється. Від цього моменту Він починає стомлюватися, почувається виснаженим, а тому полишає роботу та більше не ходить серед людей… Людство ж і гадки не має про жодну з цих змін, про прихід і відхід, про печаль і смуток Всемогутнього.

«Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Зітхання Всемогутнього»