Поведінка, яка не може цілком коритися Мені, – це зрада. Поведінка, що не може бути вірною Мені, – це зрада. Обманювати Мене й використовувати брехню, щоб обдурити Мене, – це зрада. Зберігати безліч уявлень і поширювати їх скрізь – це зрада. Нездатність обстоювати Мої свідчення та інтереси – це зрада. Усміхатися фальшиво, коли в серці своєму ви далекі від Мене, – це зрада. Усе це – дії зради, на яку ви завжди були здатними, і вони поширені серед вас. Можливо, ніхто з вас не вважає це проблемою, але Я так не думаю. Я не можу ставитися до зради людини стосовно Мене як до дрібниці і, певна річ, не можу ігнорувати її. Нині, коли Я працюю серед вас, ви поводитеся таким чином: якщо настане день, коли вас не буде кому пильнувати, чи не станете ви подібними до розбійників, які оголосили себе царями своїх власних маленьких гір? Коли це станеться, і ви спричините катастрофу, хто буде прибирати за вами? Ви вважаєте, що деякі прояви зради – це лише випадкові події, а не ваша постійна поведінка, і вони не заслуговують на те, щоб про них так суворо говорили, зачіпаючи вашу гордість. Якщо ви справді так гадаєте, то вам бракує здорового глузду. Думати так – значить бути взірцем і втіленням непокори. Природа людини – це її життя; це принцип, на який вона покладається, щоб вижити, і вона не може його змінити. Візьмемо до прикладу природу зради. Якщо ти можеш зробити щось, що зраджує родича чи друга, це доводить, що це – складова твого життя й натура, з якою ти народився. Це те, що ніхто не може заперечити. Наприклад, якщо людині подобається обкрадати інших, то це задоволення від крадіжки є складовою її життя, хоча вона може часом красти, а часом – ні. Краде людина чи ні, не може бути доказом, що її крадіжка – це просто тип поведінки. Навпаки, це доводить, що її крадіжка є складовою її життя, тобто її натури. Хтось запитає: якщо це її натура, то чому, коли така людина бачить гарні речі, іноді вона не краде їх? Відповідь дуже проста. Є чимало причин, через які людина не краде. Вона може не вкрасти щось, тому що воно надто велике, щоб вихопити його з-під пильного погляду; або тому, що немає зручного моменту; або це щось занадто дороге, що охороняється надто суворо; або, можливо, у людини немає особливого інтересу до цього, чи вона не бачить користі від цієї речі, і таке інше. Усі ці причини можливі. Але хай там як, вкраде людина щось чи ні, це не доводить, що така думка існує тільки як миттєвий спалах. Навпаки, це складова її натури, яку тяжко змінити на краще. Така людина не задовольняється тим, що вкрала лише один раз; такі думки про заволодіння чужим майном як своїм власним виникають щоразу, коли така людина натрапляє на щось привабливе або потрапляє у відповідну ситуацію. Ось чому Я говорю, що витоки цієї думки – не щось, що просто час від часу з’являється, – вони закладені в самій натурі цієї людини.

«Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Дуже серйозна проблема – зрада (1)»