Матвія 18:12–14: «Як вам здається: коли має який чоловік сто овець, а одна з них заблудить, то чи він не покине дев’ятдесятьох і дев’ятьох у горах, і не піде шукати заблудлої? І коли пощастить відшукати її, поправді кажу вам, що радіє за неї він більше, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох незаблудлих. Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих».

Цей уривок – притча. Яке почуття він викликає в людей? Використаний тут спосіб висловлювання – притча – є фігурою людського мовлення та як такий належить до сфери людського знання. Якби Бог сказав щось подібне в період Закону, людям здалося б, що такі слова не зовсім відповідають тому, ким є Бог, але коли Син Людський виголосив ці слова в період Благодаті, люди сприйняли їх як заспокійливі, теплі та близькі. Коли Бог став плоттю, коли Він явився в образі людини, Він висловив голос Свого серця за допомогою дуже доречної притчі, яка походила від Його власної людської сутності. Цей голос представляв власний голос Бога та роботу, яку Він хотів виконати в той період. Він також відображав ставлення Бога до людей у період Благодаті. Якщо дивитися з точки зору ставлення Бога до людей, то Він порівнював кожну людину з вівцею. Якби якась вівця загубилася, то Він зробив би все можливе, щоб її знайти. Це відображало принцип Божої роботи в той час серед людства, коли Він був у плоті. За допомогою цієї притчі Бог описав Свою рішучість і ставлення до тієї роботи. У цьому полягала перевага того, що Бог став плоттю: Він зміг розмовляти з людьми та висловлювати Свою волю, користуючись знаннями людства й людською мовою. Він пояснював або «перекладав» Свою глибоку, божественну мову, яку людям було важко зрозуміти, людською мовою, по-людськи. Це допомагало людям зрозуміти Його волю та дізнатися, що Він хоче зробити. Він також зміг вести розмови з людьми з людської точки зору, людською мовою, і спілкуватися з людьми так, щоб вони Його розуміли. Він навіть зміг говорити та працювати, використовуючи людську мову й знання, щоб люди зуміли відчути Божу доброту та близькість, щоб вони спромоглися побачити Його серце. Що ви в цьому бачите? Чи є в Божих словах і діях якісь заборони? З людської точки зору, Бог ніяк не міг би використовувати людські знання, мову чи способи мовлення, щоб говорити про те, що Сам Бог хотів сказати, і роботу, яку Він хотів виконати, або щоб висловлювати Свою власну волю. Але така думка хибна. Бог використовував такі притчі, щоб люди відчули реальність і щирість Бога, побачили Його ставлення до людей у той період часу. Ця притча пробудила від сну людей, які довгий час жили за законом, а також поколіннями надихала людей, які жили в період Благодаті. Прочитавши уривок із цією притчею, люди пізнають щирість Бога в спасінні людства й усвідомлюють вагу та значення, які надаються людству в Божому серці.

Розгляньмо останнє речення цього уривка: «Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих». Це були власні слова Господа Ісуса чи слова Отця Небесного? На перший погляд здається, що це говорить Господь Ісус, але Його воля відображає волю Самого Бога, і ось чому Він сказав: «Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих». У той час люди визнавали Богом лише Отця Небесного та вважали, що ця людина, яку вони бачили перед своїми очима, просто послана Ним і не могла представляти Отця Небесного. Ось чому наприкінці притчі Господь Ісус змушений був додати це речення, щоб люди дійсно відчули Божу волю щодо людства та справжність і достовірність того, що Він сказав. Навіть якщо сказати це речення було просто, воно було промовлене з піклуванням і любов’ю та розкрило смиренність і прихованість Господа Ісуса. Незалежно від того, став Бог плоттю чи працював у духовному світі, Він найкраще знав людське серце, найкраще розумів, що потрібно людям, знав, що їх хвилює, що їх бентежить, і саме тому Він додав це речення. Це речення висвітлювало проблему, приховану в людстві: люди скептично ставилися до того, що промовляв Син Людський. Тобто коли Господь Ісус говорив, Йому довелося додати: «Так волі нема Отця вашого, що на небі, щоб загинув один із цих малих», – і лише за такої посилки Його слова змогли принести плоди, змусити людей повірити в їх достовірність і збільшити довіру до них. Це свідчить про те, що коли Бог став звичайним Сином Людським, між Богом і людством були дуже непрості стосунки, а становище Сина Людського було дуже незручним. Це також показує, наскільки незначним був статус Господа Ісуса серед людей у той час. Коли Він це говорив, насправді це було для того, щоб сказати людям: мовляв, можете бути впевнені – ці слова не відображають того, що є в Моєму власному серці, вони – воля Бога, Який є у ваших серцях. Хіба для людства це не було іронічно? Незважаючи на те, що Бог, працюючи в плоті, мав багато переваг, яких у Нього не було в Його особі, Йому доводилося протистояти сумнівам і неприйняттю людей, а також їхньому заціпенінню й тупості. Можна сказати, що процес роботи Сина Людського був процесом переживання того, як людство відкидало Його та суперничало з Ним. Ба більше, це був процес роботи над тим, щоб постійно завойовувати довіру людства та підкорювати людство за допомогою того, Хто Він є і чим володіє, і Його власної сутності. Це була не стільки війна втіленого Бога проти сатани на полі битви; радше справа була в тому, що Бог став звичайною людиною та почав боротьбу з тими, хто за Ним слідує, і в цій боротьбі Син Людський завершив Свою роботу зі Своєю смиренністю, тим, Хто Він є і чим володіє, і Своєю любов’ю та мудрістю. Він набув людей, яких хотів, завоював ідентичність і статус, на які заслуговував, і «повернувся» на Свій престол.

«Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Божа робота, Божий характер і Сам Бог III»