Ань Ся, Китай

У травні 2011 року мама проповідувала мені Боже Євангеліє останніх днів. Прочитавши Божі слова, я зрозуміла, що небо, земля і все суще створені Богом, що людство теж створив Бог, і що вірити в Нього й поклонятися Йому – це цілком природно й виправдано. Після деякого дослідження цього питання, я прийняла роботу Всемогутнього Бога в останні дні. Оскільки КПК заарештовує і переслідує віруючих у Бога, мій тато, дідусь і бабуся дуже боялися, що це зачепить і їх. Тому вони завжди противилися моїй мамі й переслідували її за її віру, через що я не наважувалася розповісти рідним про власну віру в Бога.

Наприкінці 2012 року мене заарештували за проповідування Євангелія. Тоді мені було дев’ятнадцять. Хоча поліція не знайшла жодних доказів моєї віри, вони незаконно протримали мене тридцять дві години. Мене відпустили лише після того, як рідні задіяли свої зв’язки. Дідусь і дядько приїхали мене забрати. Дорогою дядько сказав: «Дідусю й бабусі було дуже нелегко тебе виростити, а тепер, навіть у їхньому віці, їм досі доводиться за тебе хвилюватися. Щойно бабуся дізналася про твій арешт, вона так стривожилася, що не могла спати». Дивлячись на дідусеву сивину, я відчула щемливий біль у серці. Повернувшись додому, я побачила бабусю й тіток, які сиділи на подвір’ї. Бабуся тремтячим пальцем вказала на мене й спитала: «Скажи мені, ти що, слідом за мамою увірувала в Бога?». Тітка глузливо додала: «Ти можеш дати нам спокій і не змушувати нас так хвилюватися? Поліція прийшла прямо до нас! Якщо тобі не соромно, то мені за тебе соромно! Ти зганьбила всю родину. Як ти можеш зовсім про нас не думати?». Бабуся тремтячим голосом промовила: «Цього разу твоїм тітці й дядькові довелося задіяти зв’язки, щоб тебе витягти. Інакше поліція кинула б тебе за ґрати. Більше ніякої віри в Бога!». Тітки також наговорили багато такого, що хулило та засуджувало Бога. Слухаючи їхню лайку, я почувалася так, ніби зробила щось дуже погане, і навіть не могла підняти очей. Мені було так прикро. Вірити в Бога – це ж, безперечно, добра справа, але вони сварили мене так, ніби я вчинила якийсь жахливий злочин. Я невпинно молилася Богові, просячи Його захистити моє серце. Потім я згадала Божі слова: «Будучи членами людського роду та благочестивими християнами, ми маємо зобов’язання й повинність – віддати наш розум і тіло для звершення Божого доручення, бо все наше єство прийшло від Бога й існує завдяки Божому володарюванню. Якщо наші розум і тіло не присвячені Божому дорученню та справедливій справі роду людського, то наші душі почуватимуться осоромленими перед тими, хто став мучеником за Боже доручення, і ще більше осоромленими перед Богом, Який усім нас забезпечив» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Додаток 2. Бог володарює над долею всього людства). Я подумала: «Саме так, моє життя походить від Бога. Проповідувати Євангеліє і свідчити про Божі слова людям, щоб вони могли прийняти Боже спасіння – це найсправедливіша справа на світі! Але через те, що мене заарештували за віру й це завдало клопоту та проблем моїй родині, я почувалася так, ніби принесла їм тривогу й сором, ніби зробила щось погане. Я взагалі не розрізняла добро і зло! Вірити в Бога й проповідувати Євангеліє – це найбільш справедлива справа. У питаннях віри я повинна мати тверді переконання». Від цих думок я перестала почуватися скутою.

За кілька днів КПК почала поширювати безпідставні чутки та облуди по телебаченню, у провідних ЗМІ та в інтернеті, щоб звести наклеп на Церкву Всемогутнього Бога, і вони почали масово заарештовувати християн із Церкви. Наслухавшись цих безпідставних чуток, мої рідні почали за мною стежити. Вони постійно дзвонили, щоб дізнатися, де я, і часто намагалися відмовити мене від віри. Дідусь казав: «Ти хоч знаєш, скільки людей із тих, кого зараз заарештували, отримали вироки? Декому дали понад десять років! Це б’є навіть по їхніх родинах – літні люди втрачають пільги, а діти не можуть ходити до школи. Що ж хорошого у вірі в Бога? Вони саджають за ґрати незалежно від віку. Тут, неподалік на півночі, комусь твого віку дали три роки. Ми завжди думали, що вбивство – це найтяжчий злочин із найсуворішим покаранням, але за віру в Бога карають ще суворіше!». Пізніше, коли б я не приїжджала до дідуся, він час від часу повторював: «Тобі не можна вірити в Бога, чуєш? Хіба ти не бачила по телевізору? Кажуть, що коли хтось вірить у Всемогутнього Бога, то через це страждатимуть три покоління його родини! Робота твоїх тіток і дядьків опиниться під загрозою, а у твоїх молодших брата й сестри будуть проблеми зі вступом до університету. Як же їм не ображатися на тебе? Я кажу це для твого ж блага!». Пам’ятаю, якось тітка сказала мені: «Ти й гадки не маєш, як важко було з тобою в дитинстві. Ти кілька разів хворіла й ледь не померла. Бабуся ні на крок не відходила від тебе, доглядала вдень і вночі. Вона вклала в тебе всю душу. Тоді в тебе була сильна анемія, а в банку крові нічого не було, і саме дідусь віддав тобі свою кров. А тепер, коли ти виросла, ти збираєшся й далі змушувати їх так хвилюватися?». У мене щемило серце. Мене виростили дідусь із бабусею, вони дбали про мене й чим тільки не жертвували. Тепер я виросла, але досі змушую їх хвилюватися. Я відчула, що мені зовсім бракує совісті. Іншого разу, коли я приїхала додому, дідусь сказав: «“Твоє тіло дароване батьками”. Якщо ти не думаєш про себе, то мусиш подумати хоча б про свою сім’ю. Якщо одного дня тебе заарештують за віру й ти страждатимеш у в’язниці, хіба ж ми не будемо розбиті горем і засмучені?». Коли я почула це від нього, мене охопив вир змішаних емоцій. Я відчувала, що завдаю їм стільки тривог і зовсім не зважаю на їхні почуття, ніби всі їхні зусилля виростити мене були марними. Я відчувала таку слабкість, що помолилася Богові: «О Боже, що більше мої рідні хвилюються за мене, то більше я почуваюсь винною перед ними. Я знаю, що вірити в Тебе – це добре, але моє серце все одно так болить. Прошу, спрямуй мене!». Після молитви я згадала такі Божі слова: «Бог сотворив цей світ і привів у нього людину, живу істоту, якій Він дарував життя. У свою чергу, у людини з’явились батьки та родичі, і вона більше не була самотньою. Відтоді як людина вперше побачила цей матеріальний світ, їй судилося існувати в межах Божого призначення. Саме подих життя від Бога підтримує кожну живу істоту протягом усього її зростання до дорослішання. Упродовж цього процесу ніхто не вважає, що людина існує та зростає під Божою опікою; радше вони переконані, що людина росте під благодаттю батьківського виховання та що процес її зростання скерований її власним життєвим інстинктом. Так стається тому, що людина не відає, хто дарував їй життя або звідки воно прийшло, і тим більше не знає, у який спосіб інстинкт життя творить дива. Їй відомо лише, що їжа – це основа, на якій триває її життя, що наполегливість – це джерело існування її життя, а переконання, які існують в її свідомості, – це той капітал, від якого залежить її виживання. Про Божу благодать і забезпечення людині абсолютно нічого не відомо, і саме так вона марнує життя, дароване їй Богом… Ніхто з людей, яких Бог пильнує день і ніч, не виявляє ініціативи поклонятися Йому. Бог просто виконує роботу над людиною, щодо якої немає жодних очікувань, як Він планував. Він робить це у сподіванні, що одного дня людина прокинеться зі свого сну й раптом усвідомить цінність та сенс життя, ту ціну, яку Бог сплатив за все, що Він дав людині, і те, з яким запалом Бог відчайдушно жадає, щоб людина повернулася до Нього» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Бог – джерело людського життя). Із Божих слів я усвідомила, що моє життя походить від Бога. Хоча мене виростили дідусь із бабусею, саме Бог завжди наглядав за мною й незримо захищав мене. Якось у дитинстві я випадково з’їла щурячу отруту. Рідні возили мене до трьох лікарень, але в жодній не бралися мене лікувати; вони лише казали моїй сім’ї готуватися до похорону. Мій дідусь був лікарем, але навіть він виявився безсилим. Зрештою, в одній лікарні неохоче погодилися спробувати мене врятувати, і після реанімації я дивом вижила. Іншого разу в мене сталася гостра непрохідність кишківника. Лікар не радив робити масаж, бо казав, що це лише посилить непрохідність. Я вже була на межі операції, але бабуся помасажувала мені живіт і якимось дивом змогла усунути закупорку. Те, що я сьогодні жива і здорова, є цілковитою заслугою дивовижного Божого захисту. Я маю бути вдячною за Боже спасіння, а не приписувати все це лише дідусеві з бабусею. Зрозумівши це, я більше не почувалася перед ними в боргу. Через місяць я дізналася, що церкві потрібні люди для співпраці в євангельській роботі, тож я покинула роботу та з головою поринула в цей обов’язок.

Удень двадцять другого жовтня 2013 року, під час зібрання, на мене донесла зла людина, і мене знову заарештували. Мене протримали під вартою п’ятнадцять днів і оштрафували на тисячу юанів. Тато приїхав мене забрати. Дорогою додому він мав похмурий вигляд і не промовив ані слова. Що більше він мовчав, то більше я лякалася; це було схоже на затишшя перед бурею. Я молилася в серці: «Боже, я не знаю, з чим мені доведеться зіткнутися. Прошу, захисти мене. Як би моя сім’я на мене не нападала, я мушу бути непохитною у своєму свідченні про Тебе!». Коли ми приїхали до дідуся з бабусею, тато накричав на мене: «Поліція сказала мені – той, у кого ти віриш, це просто людина! Вас усіх обдурили, а ви й досі так цим одержимі!». Я дуже розлютилася, почувши від нього таке, тож заперечила: «Ти ж колись вірив у Господа Ісуса. Хіба Він не був зовні людиною? Але Він мав божественну сутність і міг виконувати Божу роботу». Тато тицьнув у мене пальцем і сказав: «Одержима! Абсолютно одержима! У поліції сказали, що ви – організація…». Я перебила його, запитавши: «Що таке організація? Організація створюється людьми; це група, яка веде справи заради власних цілей та інтересів. Церква Всемогутнього Бога виникла завдяки Божій роботі. Ми просто збираємося, щоб читати Божі слова, поклонятися Богові, говорити про пізнання себе й бесідувати про Божі наміри. Це не має нічого спільного з організацією. Називати Божу церкву організацією – це просто підміна понять. Так сказала б лише безтолкова людина. Розумна людина дослідила б усе сама й не стала б сліпо слухати ці нісенітниці». Але, на мій подив, дідусь теж вказав на мене та сказав: «Озирнися навколо! Чи є в цьому селі ще хтось такий, як ти? Вірити в Бога в такому юному віці! Ти нас повністю зганьбила!». Бабуся й дядько теж долучилися і почали мене сварити. Тато допитувався: «Ти, здається, багато чого знаєш. Як давно ти віриш? Де проходять ваші зібрання?». Я думала, що після того, як мене протримали під замком пів місяця, рідні будуть за мене страшенно хвилюватися, але побачене змусило моє серце похолонути. Як мої колись люблячі родичі стали такими? У домі була така ж сама крижана холоднеча, як і у в’язниці. Лише через мою віру в Бога моя власна сім’я ізолювала мене й об’єдналася проти мене. Ніхто мене не розумів і нікому не було діла до моїх почуттів. Я відчула, що шлях віри занадто важкий, і стала неймовірно негативно налаштованою та слабкою. Тато, соромлячись мене, щодня замикав мене в кімнаті. Коли люди в селі дізналися, що мене заарештували за віру, дехто з них ставав під нашим будинком, щоб поглузувати й попліткувати. А якісь бешкетні дітлахи навіть кричали: «А віруюча вдома? Тут поліція!». Одного вечора тато знову почав мене сварити, кажучи, що через мене вся сім’я не може показуватися на людях. Після цього він просто сидів у кімнаті й мовчки, похмуро палив. А трохи згодом я почула, як він приглушено схлипує. За все своє життя я ніколи не чула, як тато плаче, і від його плачу я теж розплакалася. Я подумала: «Моя віра так негативно вплинула на сім’ю. Дідусь і бабуся вже такі старі, а їм усе ще доводиться за мене хвилюватися. До того ж, це вже вдруге мене заарештовують. Якщо я й далі продовжуватиму вірити й мене знову заарештують, як моя сім’я взагалі зможе це витримати? Може, мені варто просто відмовитися від віри, знайти роботу й зосередитися на зароблянні грошей, щоб принаймні заспокоїти їх». Ця думка завдала мені страшенного болю, і я помолилася: «Боже, я хочу вірити в Тебе, але моя сім’я не припиняє переслідувати мене й заважати мені, і я відчуваю себе такою слабкою. Боже, прошу, спрямуй мене!». Після молитви я прочитала Божі слова: «Все, що з тобою відбувається, – це велике випробування і це той час, коли ти потрібен Богу для свідчення. Хоча ззовні вони можуть здаватися неважливими, коли такі речі стаються, вони показують, любиш ти Бога чи ні. Якщо любиш, ти зможеш бути непохитним у своєму свідченні про Нього, а якщо ти не втілив любов до Нього в життя, це свідчить, що ти не той, хто втілює істину в життя, що ти без істини й без життя, що ти – полова!» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Лише любов до Бога є справжньою вірою в Бога). Розмірковуючи над Божими словами, я зрозуміла, що все це спіткало мене з Божого дозволу. Це було Його випробуванням для мене, щоб побачити, чи буду я триматися своєї віри й залишуся непохитною у своєму свідченні, а чи піду на компроміс із сатаною. Зіткнувшись із нападками рідних і плітками сусідів, а особливо почувши, як плаче тато, я звинуватила свою віру в тому, що вона накликала на мою сім’ю глузування і змусила їх хвилюватися через мене. Тоді я подумала відмовитися від віри – хіба ж це не був компроміс із сатаною? Якби моя сім’я справді переймалася тим, що я вірю в щось неправильне, вони б мали допомогти мені розібратися і дослідити, чи є те, у що я вірю, істинним шляхом. Але вони просто без розбору нападали на мене. Правда полягала в тому, що вони просто боялися, що моя віра втягне їх і зашкодить їхнім власним інтересам. Я не розгледіла їхніх мотивів і була обдурена їхньою так званою турботою про мене. Я ледь не піддалася на сатанинські хитрощі й не зрадила Бога – це було так небезпечно! Хоч би як сім’я переслідувала мене в майбутньому, я мусила бути непохитною у своєму свідченні про Бога й не здаватися під натиском рідних.

Чотирнадцятого листопада 2013 року тато силоміць забрав мене туди, де він працював, і посадив під домашній арешт. Коли він ішов на роботу, то замикав мене в будинку на два замки. Я перепробувала всі можливі способи втекти, але нічого не діяло. Одного дня тато повернувся, сів на край ліжка й почав мене сварити: «Подивись на себе! Така молода, а вже двічі заарештована! Тобі не соромно?». Я відповіла: «Як віруюча в Бога, я просто читаю Божі слова. Я не зробила нічого поганого. Чого мені соромитися?». Я й уявити не могла, що він так розлютиться. Він підскочив, схопив мене за шию й почав раз у раз бити по обличчю, кричачи: «Хочеш вірити? Я виб’ю з тебе цю віру!». З мого носа рясно текла кров, але він не зупинявся, аж поки хтось із сусідів не постукав у двері. Він люто подивився на мене й прогарчав: «Якщо й далі віритимеш, я й далі тебе битиму! Я виб’ю з тебе покірність!». Кров із носа тоді ніяк не зупинялася. Дивлячись, як відро для сміття наповнюється закривавленими серветками, я відчула, як моє серце сповнюється неймовірним болем. «Мій власний батько такий жорстокий лише через те, що я вірю в Бога. Хіба це мій батько? Він – диявол!» Я впала обличчям на ліжко й довго гірко плакала, відчуваючи, що вірити в Бога – це занадто важко. Я думала: «Якщо я й далі віритиму, це переслідування колись закінчиться? Може, мені варто просто сказати йому, що я відмовилася від віри. Я б знайшла тут роботу й вірила б потайки. Тоді б він перестав мене бити». Я помолилася Богові: «Боже, прошу, просвіти та спрямуй мене, щоб я змогла зрозуміти Твої наміри».

Через три дні я знайшла старий мобільний телефон, дістала заховану карту пам’яті з Божими словами та вставила її туди. Я увімкнула телефон і почала читати Божі слова: «Коли люди зазнають випробувань, для людей нормально бути слабкими, бути негативними всередині, не розуміти Божих намірів чи не мати ясності щодо шляху практики. Але в будь-якому разі ти мусиш мати віру в Божу роботу й, подібно до Йова, не заперечувати Бога. Хоча Йов був слабким і прокляв день власного народження, він не заперечував, що все, чим володіють люди після свого народження, було даровано Єговою, і що Єгова також є Тим, Хто це забере. Яким би випробуванням його не піддали, він зберіг це переконання. … Що означає “віра”? Віра – це справжнє переконання та щире серце, які мають бути в людей, коли ті не можуть чогось побачити чи торкнутися, коли Божа робота не узгоджується з людськими уявленнями або коли вона поза людською досяжністю. Це та віра, про яку Я говорю. У часи страждань і в часи переплавки людям необхідно мати віру, і коли вони мають віру, тоді постають перед переплавкою – переплавку й віру не можна розділяти. Якщо, як би Бог не працював, у якому б оточенні ти не перебував, ти здатен прагнути життя й шукати істину, прагнути знання роботи Бога й прагнути знання Його діянь, і ти здатен діяти згідно з істиною, ось це і означає мати справжню віру, і це доводить, що ти не втратив віру в Бога» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Ті, хто має бути вдосконалений, повинні пройти переплавку). «Яким би не був твій фактичний духовний зріст, ти перш за все мусиш мати цю рішучість страждати та істинну віру, а також ти мусиш мати рішучість повстати проти плоті. Ти повинен бути готовим особисто постраждати та пережити втрату своїх особистих інтересів, щоб задовольнити Божі наміри. Ти також мусиш бути здатним відчувати в серці каяття щодо себе: раніше ти не міг задовольнити Бога, а тепер можеш розкаюватися. Тобі не має нічого бракувати в жодному з цих аспектів: саме через ці речі Бог тебе вдосконалить. Якщо ти не можеш задовольнити ці критерії, то ти не можеш бути вдосконаленим» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Ті, хто має бути вдосконалений, повинні пройти переплавку). «Чи приймали ви колись приготовлені для вас благословення? Чи прагнули ви коли-небудь даних вам обіцянок? Під проводом Мого світла ви вирветеся з мертвої хватки сил пітьми. Посеред пітьми ви не втратите провід світла. Ви станете панами всього сущого. Ви станете переможцями перед лицем сатани. Коли впаде країна великого червоного дракона, ви постанете посеред безлічі людей, як доказ Моєї перемоги. Ви стоятимете твердо й непохитно в краї Синім. Через зазнані страждання ви успадкуєте Мої благословення та променитиметеся Моїм світлом слави у всьому всесвіті» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Божі слова до цілого всесвіту, Глава 19). Я перечитувала ці уривки раз за разом. Я думала про Йова. Під час своїх випробувань він втратив усе своє багатство й своїх дітей, його тіло вкрилося болючими виразками, і навіть дружина та друзі нападали на нього. Але Йов ніколи не зрікався Божого імені. Натомість він скорився Божим влаштуванням і впорядкуванням, прославив ім’я Єгови й був непохитним у своєму свідченні посеред випробувань, осоромивши сатану. А все, що витерпіла я – це ув’язнення та побиття від батька, лише незначне фізичне страждання, і я вже відчула, що вірити в Бога занадто важко й болісно, і навіть подумала відмовитися від віри. Хіба це не означало зрадити Бога та схилитися перед сатаною? Моя віра в Бога була такою малою! Активне відвідування зібрань і виконання свого обов’язку в комфортному середовищі не означало, що я маю істинну віру. Істинна віра – це здатність слідувати за Богом навіть під час страждань у несприятливих обставинах. Тато привіз мене в це незнайоме місце, відрізав від братів і сестер і побив мене – усе це відбувалося з Божого дозволу. Бог використовував це, щоб удосконалити мою віру й мою рішучість страждати. Це було Його благословенням! Зрозумівши Божі наміри, я помолилася, просячи Бога вести мене, щоб я змогла бути непохитною у своєму свідченні. Протягом тих двадцяти з гаком днів, що тато тримав мене під замком, я читала Божі слова щоразу, як він ішов на роботу. Моє серце ставало дедалі ближчим до Бога, і я більше не відчувала, що страждаю.

Десь через двадцять із гаком днів приїхали поліцейські з мого рідного міста й забрали мене назад до центру ув’язнення. Наприкінці травня 2014 року КПК звинуватила мене у «використанні організації сє цзяо для підриву правопорядку» й засудила до трьох років позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку на чотири роки. Моїй родині довелося заплатити поліції понад сто тисяч юанів, щоб мене звільнили. Під час мого випробувального терміну я мусила щотижня з’являтися для реєстрації в місцевому відділі юстиції й бути постійно на зв’язку. Якщо вони не могли додзвонитися, я отримувала попередження; три пропущені дзвінки – і мене відразу відправили б назад до в’язниці. Хоча я була на волі, я не мала жодної особистої свободи. Мій дядько поручився своєю роботою за моє звільнення, і після цього родина почала переслідувати мене ще жорсткіше. Я мусила звітувати їм про кожен свій крок. Якось мене не було вдома трохи більше трьох годин, і я мала чотирнадцять пропущених дзвінків від тітки. Увечері, якщо я лягала спати трохи раніше, бабуся заходила перевірити, чи не молюся я, і навіть не дозволяла зачиняти двері під час сну. Вона навіть ходила за мною до тітчиної крамниці, коли я працювала там. Зіткнувшись із цим цілодобовим наглядом, я почувалася неймовірно слабкою й не мала уявлення, як із цим впоратися. Я часто молилася, просячи Бога відкрити для мене вихід. Одного дня по дорозі до відділу юстиції я зустріла сестру. Вона сказала, що брати й сестри моляться за мене, і що я маю більше молитися, і Бог мене спрямує. Її слова глибоко мене зворушили. Вона також непомітно передала мені MP5-плеєр і карту пам’яті з відео з Божими словами. Після цього я прочитала Божі слова: «Ти мусиш мати в собі Мою відвагу, і ти мусиш мати принципи, коли доходить до зустрічі з невіруючими родичами. Однак заради Мене ти також не маєш піддаватися жодним темним силам. Ти маєш покладатися на Мою мудрість, щоб іти досконалим шляхом, і не дозволяти жодній із сатанинських змов стати успішною» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 10). Із Божих слів я зрозуміла, що Він використовував це середовище, щоб зміцнити мою мужність і віру, допомогти мені чітко побачити нечестя сатани, щоб я не піддалася його впливу, а змогла використати мудрість і перемогти його. Вони могли контролювати моє тіло, але не моє серце. Вони постійно за мною стежили, щоб я не могла молитися, але я все одно могла розмірковувати над Божими словами у своєму серці й заспокоюватися перед Богом, щоб наблизитися до Нього. Поступово моє серце більше не було зневіреним.

Якось я сказала родині, що хочу підготуватися до іспиту для самостійного навчання, і переїхала назад до свого колишнього дому, щоб жити сама. Так я нарешті вирвалася з-під їхнього нагляду. Через те, що мене тричі заарештовували за віру, люди в моєму селі трималися від мене подалі. Іноді, коли якась компанія розмовляла на вулиці, вони розходилися, щойно я проходила повз. Інші дивилися на мене здалеку, як на якусь дивачку, перешіптувалися й показували пальцями за моєю спиною. Моя сім’я, соромлячись мене, не ходила зі мною на людях. Я почувалася цілковитою вигнанкою, відкинутою всіма, і відчувала глибоку несправедливість. Багато разів я кричала у своєму серці: «Усе, що я роблю, це вірю в Бога й поклоняюся Йому, прагну бути людиною із совістю та розумом. Що я зробила не так? Чому я не маю навіть базових прав людини? Чому я мушу терпіти відкидання від своєї родини та дискримінацію від сусідів?». Я почувалася неймовірно пригніченою і страждала. У той час я часто молилася й шукала, як я маю переживати це середовище.

Пізніше я прочитала Божі слова й отримала велике заохочення. Я дізналася, як це пережити. Всемогутній Бог говорить: «Тридцять три з половиною роки на землі в плоті були для Бога самі по собі надзвичайно болючими, і ніхто не міг зрозуміти Його. … Найбільше Він страждав від того, що був змушений співіснувати з людьми, розбещеними вкрай, терпіти глузування, образи, осуд та засудження з боку різних людей, а також піддаватися бісівським переслідуванням, терпіти неприйняття та ворожість із боку релігійного світу, що завдавало Його душі глибокі рани, які ніхто не міг загладити. Це було болісно. Він спасав розбещене людство з величезним терпінням, Він любив людей, незважаючи на Свої рани, і це була дуже болюча робота. Через порочний опір людства, засудження та наклепи, хибні звинувачення, переслідування та вбивства Бог у плоті виконував цю роботу з великим ризиком для Себе. Хто міг зрозуміти Його, коли Він страждав від цього болю, і хто міг Його втішити?» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Сутністю Христа є любов). Я згадала Господа Ісуса, якого уряд переслідував від самої миті Його народження. Коли Він розпочав Свою роботу, з Нього глузували, Його засуджували й хулили, і зрештою фарисеї та римський уряд розп’яли Його. В останні дні Всемогутній Бог прийшов, щоб працювати й спасати людство, і Його також засуджує та розшукує уряд КПК. Бог так сильно страждає, щоб спасти нас, але ніхто не рахується з Ним і не розуміє Його. Що має відчувати Його серце? Я також згадала Ноя. Бог покликав його побудувати ковчег. Ной вклав у будівництво власне майно й водночас передавав намір Бога Єгови, закликаючи людей зійти на борт. Із його дій глузували, але Ной не ослаб і не скаржився через це. Він залишався непохитним у слідуванні Божій волі. А я ставала такою негативно налаштованою і нещасною лише через невелику дискримінацію та глузування за слідування Богові. Я була такою крихкою. Я була нічим порівняно з Ноєм! Я також згадала слова Господа Ісуса: «Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її!» (Матвія 7:13–14). Господь Ісус давно сказав, що людина може йти двома шляхами. Один веде через широкі ворота – це шлях гонитви за світом, пошуку видимих благ, таких як плотські насолоди, слава й вигода та гроші; багато людей іде цим шляхом. Інший веде через вузькі ворота – це шлях віри в Бога та слідування за Ним. Це шлях страждань, де ти стикаєшся з глузуванням, висміюванням і навіть наклепом та словесними образами, долаючи одну перешкоду за іншою. Дуже мало хто здатен ступити на цей шлях. Я занадто переймалася своєю репутацією та статусом; усе це було тягарем на моєму шляху віри. Я знала, що мушу відпустити все це й триматися істинної віри в Бога, щоб іти далі та врешті-решт здобути життя. До того ж, отримувати схвалення цих невіруючих – абсолютно безглуздо й не має жодної цінності. У своїй вірі я маю прагнути здобути істину й бути цінною для Бога. Байдуже, що про мене думають інші, я мушу й далі вірити в Бога та слідувати за Ним. Зрозумівши це, я більше не почувалася скутою.

Пізніше я дізналася, що тато з бабусею не раз потайки ходили до мене на роботу, щоб перевірити, чи я з’являюся там, як завжди. Я відчувала, що взагалі не маю ані приватного життя, ані прав людини. Одного разу я прочитала Божі слова та здобула певне розпізнання щодо своєї родини. Всемогутній Бог говорить: «Люди, які мають чисту совість, але не приймають істинний шлях, є демонами; їхня сутність – це сутність опору проти Бога. Ті, хто не приймає істинний шлях, – це ті, хто опирається Богу, і навіть якщо такі люди витерплять багато страждань, їх усе одно буде знищено. Усі ті, хто не готовий зректися світу, хто не може стерпіти розлуки з батьками та хто не може стерпіти відмови від власних плотських утіх, бунтують проти Бога та всі стануть об’єктами знищення. Кожен, хто не вірить у втіленого Бога, є демоном, ба більше – буде знищений. Ті, хто вірить, та не практикує істину, хто не вірить у втілення Бога та хто зовсім не вірить в існування Бога, усі стануть об’єктами знищення. Усі ті, хто може залишитися, – це люди, що пройшли страждання переплавки та були непохитними; це люди, які справді пройшли випробування. Кожен, хто не визнає Бога, – ворог; себто кожен, хто не визнає втілення Бога – чи він у цьому потоці, чи поза ним, – є антихристом! Ким є сатани, ким є демони та ким є Божі вороги, якщо не противниками Бога, які не вірять у Нього?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Бог і людина разом увійдуть до спочинку). Читання Божих слів змусило мене подумати про рідних, які заважали моїй вірі. Мама свідчила їм про Євангеліє Всемогутнього Бога останніх днів, але жоден із них не шукав і не досліджував його. Щойно моя віра зачепила їхні інтереси, вони вдалися до всіляких методів, щоб переслідувати мене й заважати моїй вірі в Бога, сварячи мене під виглядом того, що нібито «бажають мені добра». Вони посадили мене під домашній арешт і били, щоб змусити зрадити Бога, і досі продовжували за мною стежити й контролювати мене. Я побачила, що їхня природа-сутність ненавидить Бога й опирається Йому. Я згадала Йова, на якого під час його випробувань нападала дружина. Він не піддався на це й не став негативно налаштованим; натомість він дорікнув їй як нерозумній жінці. Йов мав принципи у ставленні до своїх рідних і міцно тримався своєї віри. Я мала наслідувати його приклад, відкинути своїх рідних, які опиралися Богові, і провести чітку межу між собою та ними.

Одного разу мені дзвонили з поліції, але я не почула. За кілька днів дідусь підійшов до мене й спитав: «Чому ти не відповіла на дзвінок із поліції? Не забувай брати слухавку!». Мене охопила хвиля образи. Пізніше я прочитала уривок із Божих слів і здобула певне розпізнання нечестивої сутності КПК, що опирається Богові. Всемогутній Бог говорить: «Ця земля, що була брудною тисячоліттями, є нестерпно брудною, у ній рясніють страждання, всюди шаленіють привиди, хитруючи й обманюючи, висуваючи необґрунтовані звинувачення, нещадно застосовуючи порочні засоби, топчучи це місто-привид і залишаючи його всіяним мертвими тілами; сморід гниття вкриває землю й наповнює повітря, і ця земля суворо охороняється. Хто може побачити світ поза небом? Диявол міцно зв’язує все тіло людини, він затуляє їй обидва ока й міцно запечатує її вуста. Цар дияволів лютував протягом декількох тисяч років, аж до сьогоднішнього дня, коли він досі пильно стежить за містом-привидом, ніби воно є неприступним палацом демонів; ця зграя сторожових псів, тим часом, вдивляється своїми лютими очима, глибоко боячись, що Бог застане їх зненацька й знищить їх усіх, залишивши їх без місця спокою й щастя. Як могли б жителі такого міста-привида, як цей, коли-небудь побачити Бога? Чи вони коли-небудь могли насолоджуватися люб’язністю й красою Бога? Чи могли вони коли-небудь розуміти справи людського світу? Хто з них може зрозуміти пристрасні наміри Бога? Недивно, що втілений Бог залишається повністю прихованим: у такому темному суспільстві, як це, де демони безжальні й нелюдяні, як міг би цар дияволів, який вбиває людей, не моргнувши оком, терпіти існування Бога, який є прекрасним, добрим і до того ж святим? Як він міг би аплодувати й радіти приходу Бога? Ох вже ці посіпаки! Вони платять за доброту ненавистю, вони давно почали ставитися до Бога як до ворога, вони кривдять Бога, вони до крайності дикі, у них немає ані найменшої поваги до Бога, вони нападають і грабують, вони втратили все сумління, вони йдуть проти всього сумління, і вони спокусами вводять невинне людство в заціпеніння. Які пращури давнини? Які дорогі вожді? Вони всі нікчеми, які протистоять Богу! Їхнє втручання призвело до того, що все під небом впало в стан темряви й хаосу! Яка свобода віросповідання? Які законні права та інтереси громадян? Усе це хитрощі з метою приховування зла!» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Робота та входження (8)). Із Божих слів я ще чіткіше побачила демонічну сутність КПК, ворожу до Бога. Зовні вона розмахує прапором свободи віросповідання, але насправді перекручує добро і зло, поширює всілякі єресі й облуди, щоб ввести в оману неосвічених людей і змусити їх стати на свій бік, щоб нападати на Бога, опиратися Йому та переслідувати християн. Її мета – змусити всіх приєднатися до неї в опорі Богові та йти на загибель. КПК – це диявол на землі, ворог Бога; вона вкрай ница й нечестива! Лише за три роки віри мене заарештовували тричі. Навіть після звільнення я не мала особистої свободи. КПК використала погрозу, що робота та пільги трьох поколінь моєї родини опиняться під загрозою, щоб підбурити моїх рідних заважати моїй вірі. Заради власних інтересів мої рідні сліпо переслідували мене, засуджували и хулили Бога, постійно стежили за мною і контролювали мене. Односельці також цуралися мене й дискримінували через мій арешт. Усе це було наслідком переслідувань із боку КПК. КПК використовувала всі можливі способи, щоб завадити моїй вірі, але вона й уявити не могла, що її діяння не лише допоможуть мені розпізнати її власну сутність, що опирається Богові, а й природу-сутність моїх рідних. Це лише зміцнило мою віру, щоб слідувати за Богом. КПК могла контролювати моє тіло, але не моє серце. Я не відмовлюся ні від своєї віри, ні від свого обов’язку.

Наприкінці травня 2015 року я проводжала сестру на нову роботу й скористалася цією нагодою, щоб нарешті залишити дім і виконувати свій обов’язок. Тієї миті, коли я переступила поріг будинку, я відчула, ніби вирвалася з кайданів; моє тіло й душа були абсолютно вільні. Якби Божі слова не давали мені віри й не просвіщали мене, щоб я розуміла істину, я б ніколи не змогла подолати безжальні нападки своїх рідних. Саме Бог допоміг мені вирватися з кайданів моїх «рідних», давши можливість нарешті виконувати мій обов’язок. Дякувати Богу!