Сінькао, Китай

Коли мені виповнилося п’ятдесят, я прийняла Божу роботу останніх днів. Я й не мріяла, що за свого життя почую особисті слова Бога й вітатиму повернення Господа Ісуса. Коли я побачила надію увійти до Царства Небесного, я справді відчула мету свого існування. Щодня я вставала рано й лягала пізно: читала Божі слова, приймала будь-який доручений церквою обов’язок і корилася йому. Я думала: «Доки я наполегливо виконую свій обов’язок, я буду спасенна й увійду до Царства Небесного». У 2023 році мені виповнилося 75. Я була стара: пам’ять погіршилась, слух ослаб, зір притупився, та й на ногах трималася вже не так впеснено. Церква, зважаючи на мій стан, доручила мені обов’язок із прийому. Я думала про те, що старію і моє здоров’я погіршується. Через слабку пам’ять я часто щось забувала і часом плуталася. Якщо через кілька років я стану немічною і не зможу виконувати свій обов’язок, хіба я не стану марною людиною? Чи зможу я тоді здобути спасіння? Одного разу я щойно переїхала й заблукала, намагаючись знайти дорогу додому. Дізнавшись про це, одна сестра мимохіть спитала: «У тебе вже плутається в голові?». Я швидко відповіла: «Нічого в мене не плутається». А сама подумала: «Тільки б вони не вирішили, що я зовсім заплуталася, й не відлучили від обов’язку. Якщо я не матиму обов’язку, хіба це не буде для мене кінцем? Як же я тоді здобуду спасіння?». Але пізніше, озираючись назад, я усвідомила, що часто забувала додати сіль чи зелену цибулю під час готування, а іноді блукала вулицею й не могла знайти дорогу додому. Мені стало страшно. Я подумала: «Невже я справді плутаюся? Чи зможе церква й далі залучати мене до виконання обов’язку? Якщо я не зможу виконувати обов’язок, чи буду я спасенна?». Я почала потопати в хвилюванні й тривозі.

У червні 2023 року я приймала братів і сестер на зібранні. Тоді у квартирі нагорі робили ремонт, і щодня там щось гупало. Після цього брати й сестри досить довго не приходили на зібрання, і я дивувалась: «Чому вони останнім часом не приходять? Може, більше не хочуть використовувати моє помешкання для прийому? Єдине, що я можу робити у своєму віці – це обов’язок із прийому. Якщо я не можу виконувати навіть обов’язок із прийому, хіба я не втрачу шанс на спасіння?». Я дуже хвилювалась і з нетерпінням чекала, що вони прийдуть знову. Одного вечора у двері постукала сестра, і їй відчинила моя невістка. Сестра сказала, що вони приходили три-чотири рази, але ніхто не відчиняв. Мені стало дуже прикро. Я подумала: «Хіба це не через те, що я стара й недочуваю, я їх не почула? Я не виконала свій обов’язок як слід. Тепер я погано чую, погано бачу, повільно реагую, нетвердо стою на ногах. Я справді нічого не можу робити добре! Я не можу як слід виконувати навіть обов’язок із прийому! Старість справді робить тебе непотрібною!». Я глибоко заздрила молодим людям, бо вони так швидко вчилися й могли виконувати будь-який обов’язок. Мені здавалося, що Бог любить молодих і що врешті-решт вони неодмінно будуть спасенні. Я думала: якби я могла помолодшати хоча б на десять років, у свої шістдесят я ще могла виконувати якийсь обов’язок. Поступово мій стан погіршувався, і щодня я тонула у відчаї та тривозі. Молитви стали ненормальними, а читання Слова Божого не приносило мені ані світла, ані просвітлення. Моє серце віддалялося від Бога дедалі більше. Якось під час прогулянки я спіткнулась і розтягнула сухожилля в нозі. Хоча це не затримало зібрань, я занепокоїлася ще більше. Навіть якщо цього разу моє падіння не завадило зібранням, якщо я захворію, то, можливо, не зможу ні ходити на зібрання, ні виконувати обов’язок. Пізніше я справді захворіла і потрапила до лікарні. У той час я була дуже негативно налаштованою. Я подумала: «Цього разу мені точно кінець – я не можу навіть відвідувати зібрання, не кажучи вже про виконання хоч якогось обов’язку. Хіба це не робить мене по-справжньому непотрібною?». Після виписки мій стан залишався поганим. Я хвилювалася, чи зможу здобути спасіння, якщо не здатна виконувати навіть обов’язок із прийому. Хіба всі мої роки віри були б тоді марними? Чим більше я про це думала, тим більше серце краялося від болю і тим більше я почувалася пригніченою. Тож я помолилася Богу, просячи Його просвітити й освітити мене, щоб я змогла вийти зі свого негативного стану.

Одного дня я прочитала статтю з досвідним свідченням, написану літньою сестрою, і вона точно відображала мій стан. Один уривок із Божих слів, наведений у ній, глибоко зворушив мене. Бог говорить: «Серед братів і сестер є й літні люди від 60 до 80–90 років, які через свій похилий вік теж відчувають певні труднощі. Незважаючи на вік, такі люди не завжди мислять цілком правильно та раціонально, а їхні ідеї й погляди не завжди узгоджуються з істиною. Ці літні люди так само мають проблеми й постійно непокояться: “Моє здоров’я вже не дуже добре, і коло обов’язків, які я можу виконувати, обмежене. Якщо я виконуватиму лише цей маленький обов’язок, чи запам’ятає мене Бог? Іноді я хворію, і мені потрібно, щоб за мною хтось доглядав. Коли за мною нікому доглядати, я не можу виконувати свій обов’язок – то що ж мені робити? Я старий, не запам’ятовую прочитані Божі слова, і мені важко розуміти істину. Коли я спілкуюся про істину, то говорю плутано й нелогічно, і в мене немає досвіду, яким варто поділитися. Я старий, мені бракує сил, у мене поганий зір, і я вже слабкий. Мені все важко дається. Я не тільки не можу виконувати свій обов’язок, а й легко все забуваю та помиляюся. Іноді я плутаюся та створюю проблеми для церкви, братів і сестер. Я хочу досягти спасіння та прагнути до істини, але це дуже важко. Що ж мені робити?”. Коли такі люди про це розмірковують, то починають нервуватися, думаючи: “Як же так вийшло, що я почав вірити в Бога тільки в такому віці? Ну чому я не такий, як ті, кому 20–30 років або навіть 40–50? Ну чому я дізнався про Божу роботу лише тепер, коли я такий старий? Не те щоб моя доля була поганою; принаймні тепер я все ж зустрівся з Божою роботою. Моя доля добра, і Бог був до мене добрим! Мене тільки одне не влаштовує: я занадто старий. Пам’ять мене трохи підводить, та й здоров’я вже не дуже, але в мене міцний внутрішній стрижень. Просто тіло мене не слухається, і коли я певний час послухаю на зібраннях, то починаю куняти. Іноді я закриваю очі, щоб помолитися, і засинаю, а коли читаю Божі слова, то блукаю думками. Почитавши трохи, я починаю куняти й засинаю, а прочитане не засвоюється. Що ж мені робити? Якщо в мене такі практичні труднощі, чи зможу я таки прагнути до істини й розуміти її? Якщо ні, якщо я неспроможний практикувати згідно з істиною-принципами, то чи не буде вся моя віра марною? Чи не проваляться мої намагання досягти спасіння? Що ж мені робити? Я так непокоюся! У моєму віці вже нічого не має значення. Тепер, коли я вірю в Бога, у мене більше немає про що непокоїтись і тривожитися, а мої діти вже виросли й більше не потребують моєї опіки та виховання, і моє найбільше бажання в житті – прагнути до істини, виконувати обов’язок створіння та зрештою досягти спасіння за ті роки, що мені залишилися. Однак якщо зараз подивитися на мою фактичну ситуацію, а саме: я вже погано бачу від старості, думки плутаються, здоров’я слабке, я не можу добре виконувати свій обов’язок та іноді створюю проблеми, коли намагаюся зробити скільки можу, – то здається, що мені буде нелегко досягти спасіння”. Такі люди знов і знов про це думають, далі починають тривожитися, а потім гадають: “У мене таке відчуття, ніби добре трапляється тільки з молодими людьми, але не зі старими. У мене таке відчуття, що наскільки б усе не було добре, я більше не зможу цим тішитися”. Що більше такі люди про це думають, то більше нервуються та тривожаться. Вони не тільки непокояться за себе, а й почуваються скривдженими. Якщо вони плачуть, їм здається, що воно не варте сліз, а якщо не плачуть, то цей біль, ця кривда постійно з ними. Що ж їм робити? … Чи може бути таке, що в них справді немає шляху вперед? Чи є тут якесь рішення? (Літні люди теж мають у міру можливостей виконувати свої обов’язки.) Якщо літні люди виконуватимуть свої обов’язки в міру власних можливостей, це прийнятно, чи не так? Хіба літні люди вже не спроможні прагнути до істини через свій вік? Хіба вони не здатні розуміти істину? (Здатні.) Чи спроможні літні люди розуміти істину? Вони спроможні зрозуміти певну частину істини, але й молодь не може зрозуміти все. Літні люди завжди хибно вважають, що вони плутаються, у них погана пам’ять і тому вони не здатні розуміти істину. Чи мають вони рацію? (Ні.) Хоча в молодих людей набагато більше енергії та фізичних сил, ніж у літніх, насправді їхні здібності до розуміння, осмислення й пізнання точно такі, як і в літніх людей. Хіба літні люди не були колись молодими? Вони не народилися старими, і молоді люди теж колись постаріють. Літнім людям не слід постійно думати, що вони відрізняються від молоді, бо старі, фізично слабкі, нездорові та мають погану пам’ять. Насправді ніякої різниці немає. Що Я маю на увазі, коли кажу, що ніякої різниці немає? Незалежно від того, старі люди чи молоді, їхні розбещені характери однакові, їхні погляди на всілякі речі та ставлення до них однакові, і їхні точки зору та позиції щодо цих речей теж однакові. … Те, що літні люди не можуть нічого робити, не здатні виконувати свої обов’язки й тим більше прагнути до істини, – це неправда: для літніх знайдеться багато справ. Різноманітні єретичні й помилкові погляди, а також традиційні ідеї й уявлення, невігластво та впертість, усе консервативне, ірраціональне й абсурдне, що ти накопичив протягом життя, нагромадились у твоєму серці, і тобі треба витрачати навіть більше часу, ніж молодим, на те, щоб відкопати, розібрати та розпізнати всі ці речі. Те, що ти не можеш нічого робити чи мусиш мучитися, тривожитись і непокоїтися, коли тобі немає чим зайнятися, – це неправда: це не твоє завдання та не твоя повинність. Передусім літні люди повинні мати правильні установки. Хоча ти, може, і вже немолодий, а твоє тіло відносно зістарилося, твої установки все одно мають бути як у молодого. Хоча ти старієш, твоє мислення сповільнюється й пам’ять погіршується, але якщо ти досі здатен пізнавати себе, розумієш Мої слова й істину, то це доводить, що ти не старий і тобі не бракує духовного рівня. Якщо комусь за 70, але він не здатен розуміти істину, то це показує, що його духовний стан замалий і не відповідає поставленим завданням. Тому вік не має значення, коли йдеться про істину» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Я перечитала цей уривок кілька разів, і що більше читала, то світлішим ставало на душі. Бог справді спостерігає за найпотаємнішими глибинами людських сердець. Хіба ці слова були не саме про мене? Я хвилювалась через те, що постаріла, здоров’я погіршилось, слух ослаб, зір притупився, а пам’ять підвела. Я боялася, що з віком не зможу виконувати свій обов’язок і втрачу шанс здобути спасіння. Дні я проводила, потопаючи в горі та тривозі. Прочитавши той уривок Божих слів, я раптово відчула полегшення. Бог знає труднощі людей похилого віку й виразив ці слова, щоб вони могли зрозуміти Його наміри. Незалежно від того, молодий ти чи старий, Бог дає кожному шанс прагнути істини й здобути спасіння, і я побачила, що Бог праведний. З Божих слів я знайшла шлях практики. Хоча я стара, я все ще можу сприймати Божі слова, і мені треба шукати істину в тому, що зі мною трапляється, та пізнавати власну розбещеність і недоліки. Я також повинна прагнути істини й досягати каяття та змін, бо розбещений характер у літніх людей такий самий, як і в молодих. Наприклад, я мала дуже зарозумілий характер, і іноді, коли брати й сестри вказували на мої проблеми, я не хотіла цього приймати. У повсякденному сімейному житті, я злилась і розмовляла з нею зверхньо, з відчуттям переваги. Все це було відкриттям розбещеного характеру, і мені потрібно було шукати істину, щоб їх вирішити, тож не можна сказати, що я нічого не могла зробити. Тепер у мене було вдосталь часу щодня, щоб більше читати Божі слова вдома, шукати істину в людях, справах і речах, з якими я стикалася, і розв’язувати свій розбещений характер. Я також могла дивитися відео з досвідними свідченнями та виносити уроки з переживань братів і сестер. Я також могла писати статті з досвідними свідченнями, описуючи свій реальний досвід, щоб свідчити про Бога. Усе це були речі, які я мала робити. Тепер, коли я зрозуміла Божий намір, я більше не розуміла Його неправильно й не потопала в негативному стані, і я більше не хвилювалася про те, чи зможу виконувати обов’язок. Я вирішила: незалежно від того, упорядкує мені церква обов’язок чи ні, я буду коритися Божим влаштуванням і впорядкуванням. Відтоді я могла щодня спокійно сідати та їсти й пити Божі слова, а коли щось траплялось – молитися й шукати Божі наміри.

Пізніше я прочитала ще два уривки з Божих слів й дізналась про стандарт, за яким Бог визначає фінал людей. Бог говорить: «Я визначаю місце призначення кожної людини не за віком, старшинством чи обсягом страждань, і тим паче не за тим, наскільки вона жалюгідна, а за тим, чи володіє вона істиною. Немає іншого вибору, крім цього» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Підготуй достатньо добрих учинків для свого місця призначення). «Боже бажання полягає в тому, щоб кожну людину було вдосконалено, зрештою здобуто Ним, повністю очищено Ним і щоб вона стала однією з людей, яких Він любить. Неважливо, чи кажу Я, що ви нерозвинені чи маєте низький духовний рівень: усе це факт. Однак, такі Мої слова не доводять, що Я маю намір покинути вас, що Я втратив надію на вас і тим паче що Я не хочу вас спасати. Сьогодні Я прийшов виконувати роботу вашого спасіння, тобто робота, яку Я виконую, є продовженням роботи спасіння. У кожної людини є шанс бути вдосконаленою: за умови, що ти цього хочеш, за умови, що ти прагнеш, зрештою ти будеш здатен досягти цього результату, і ніхто з вас не буде покинутим. Якщо в тебе низький рівень, Мої вимоги до тебе відповідатимуть твоєму низькому рівню; якщо в тебе високий рівень, Мої вимоги до тебе відповідатимуть твоєму високому рівню; якщо ти нетямущий і неграмотний, Мої вимоги до тебе відповідатимуть цьому; якщо ти грамотний, Мої вимоги до тебе відповідатимуть тому факту, що ти грамотний; якщо ти літній, Мої вимоги до тебе відповідатимуть твоєму віку; якщо ти можеш виконувати обов’язок із прийому, Мої вимоги до тебе відповідатимуть цьому; якщо ти кажеш, що не можеш виконувати обов’язок із прийому, а можеш лише виконувати певну функцію – чи проповідувати Євангеліє, чи піклуватися про церкву, чи займатись іншими загальними справами, – то вдосконалення Мною тебе відповідатиме функції, яку ти виконуєш. Бути вірним, коритися до самого кінця та прагнути любити Бога найвищою любов’ю – ось чого ти мусиш досягти, лише ці три речі, і це найкращі практики. Зрештою, від людей вимагається досягти цих трьох речей, і ті, хто може їх досягти, будуть удосконалені. Але понад усе ти мусиш щиро прагнути, ти мусиш активно йти вперед і вгору, а не бути в цьому пасивним» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Відновлення нормального життя людини та приведення її до чудового місця призначення). Прочитавши Божі слова, я зрозуміла, що Бог визначає фінал людини не за її віком, стажем чи тим, скільки вона страждала, а за тим, чи володіє вона істиною. Я думала, що постаріла й більше ні на що не придатна, і тому боялась, що Бог відсіє мене – це свідчило про те, що я не розуміла ні Божого наміру у спасінні людей, ні Його необхідного стандарту для визначення людського фіналу. Те, як Бог спасає і вдосконалює людей, ґрунтується не на їхньому віці чи рівні, а на тому, чи прагнуть вони істини. Якщо людина здатна приймати істину, є вірною Богу й кориться Божим влаштуванням і впорядкуванням, Він не покине її. Я дивилася на Божий дім так само, як на невіруючий світ. У суспільстві людей похилого віку не помічають і ігнорують, і я вважала, що в Божому домі так само – мовляв, як постарієш, Бог тебе більше не потребує. Це було неправильне розуміння Бога й хула проти Нього. Світом править сатана, і сатана-диявол використовує людей, щоб вони трудилися для нього. Коли люди старіють і більше не можуть трудитися, їх відкидають. Але в Божому домі панує істина. Бог дає людям шанс виконувати свій обов’язок і прагнути істини; у процесі виконання свого обов’язку люди пізнають себе та змінюються, і вони відкидають свій сатанинський розбещений характер. Я замислилась над тим, що попри мій вік, Бог не позбавив мене можливості їсти й пити Його слова чи прагнути істини. Бог постійно виражає слова, щоб поливати й забезпечувати нас. Він також використовував Свої слова, щоб просвіщати й спрямовувати мене, коли зі мною щось траплялося, і це я не розуміла Божого наміру. Я думала, що оскільки я стара й у мене плутається в голові, Бог не спасе мене. Але насправді, поки людина щиро вірить у Бога й бажає прагнути істини, навіть якщо одного дня вона не зможе виконувати обов’язок, Божий дім не вичистить її й не відсіє. Багато літніх братів і сестер поруч зі мною приблизно такого ж віку, як я. Хоча зараз вони не можуть виконувати багато обов’язків, вони продовжують їсти й пити Божі слова та жити церковним життям, і церква не вичистила їх. Утім, є деякі молоді люди, які постійно виконували обов’язки, але через те, що вони не прагнуть істини, а їхній розбещений характер залишається жахливим і незмінним, вони врешті-решт коять багато лиходійств, і їх вичищають із церкви. У цьому я побачила праведний характер Бога. Бог спасає людей не залежно від того, молоді вони чи старі, а дивиться на їхні серця й на те, чи прагнуть вони до істини. Відтоді, незалежно від того, мала я обов’язок чи ні, я вирішила ретельно їсти й пити Божі слова, переживати Божу роботу, пізнавати свої недоліки та недосконалості, розуміти свій розбещений характер і більше не розуміти Бога неправильно та не скаржитися на Нього.

Під час одного зібрання сестра, дізнавшись про мій стан, попросила мене прочитати такий уривок із Божих слів: «Немає жодного зв’язку між обов’язком людини й тим, чи отримує вона благословення чи зустрінеться з лихом. Обов’язок – це те, що людина повинна виконувати; це її послане небом покликання, і їй слід виконувати його, не шукаючи винагороди, а також без жодних умов або відмовок. Тільки це можна називати виконанням свого обов’язку. Отримання благословень означає благословення, якими людина насолоджується, коли є вдосконаленою після того, як пережила суд. Зустріч із лихом – це покарання, яке людина отримує, коли її характер не змінюється після того, як вона пройшла через кару й суд, тобто коли вона не є вдосконаленою. Але незалежно від того, чи створені істоти отримують благословення чи зустрічаються з лихом, вони мають виконувати свій обов’язок, роблячи те, що вони повинні робити, і роблячи те, на що вони здатні; це – найменше, що має робити людина, людина, яка прагне до Бога. Тобі не слід виконувати свій обов’язок заради отримання благословень, і тобі не варто відмовлятися виконувати свій обов’язок через страх зустрітися з лихом» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Різниця між служінням утіленого Бога й обов’язком людини). Прочитавши Божі слова, я зрозуміла, що Бог – Творець, а людина – створена істота, і для людини абсолютно природно й виправдано виконувати свій обов’язок. Це її відповідальність і зобов’язання, і це не має нічого спільного з отриманням благословень або стражданням від нещасть. Тільки пройшовши через суд і кару Божих слів під час виконання свого обов’язку та досягнувши зміни характеру, людина може отримати Божі благословення. Проте я вірила, що поки я виконую свій обов’язок, я буду благословенна Богом, і завжди вважала, що виконання обов’язку означає, що я буду благословенна. Це було не більше ніж мої уявлення та фантазії. Згадуючи минуле, я виконала чимало обов’язків, але не прагнула істини у своєму обов’язку й завжди діяла так, як мені заманеться; я рідко молилася, щоб шукати Божі наміри або істину, тому до цього моменту мій характер майже не змінився. Скільки б обов’язків я не виконувала у такий спосіб, я все одно не здобула би Божого схвалення. Я змарнувала багато років, не прагнучи істини. Відтепер, коли зі мною щось траплятиметься, я мушу шукати Божих намірів, приймати суд і кару Божих слів та прагнути істини, щоб досягти зміни характеру. Навіть якщо врешті-решт я не зможу здобути спасіння, це буде через те, що мій характер не змінився, а не через те, що я стара й Бог не захотів мене. Я помолилася Богу: «О Боже, тепер я розумію Твій намір. Я бажаю підкоритися Твоїм влаштуванням і розпорядженням і більше не відчувати непорозумінь чи скаржитимуся на Тебе. Який би обов’язок я не виконувала, я хочу робити це всім серцем і розумом, щоб догодити Тобі».

Згодом сестра знайшла ще один уривок Божих слів, який стосувався мого стану. Бог говорить: «Люди вірять у Бога, аби бути благословенними, отримати нагороду та вінець. Хіба цього немає в кожному серці? Є, і це факт. Хоча люди не часто говорять про це й навіть приховують свої мотиви й бажання отримати благословення, це бажання й мотив глибоко в серцях людей завжди були непохитні. Скільки б духовної теорії люди не розуміли, яким би досвідом чи знаннями вони не володіли, який би обов’язок вони не могли виконувати, скільки б страждань вони не перенесли або яку б ціну вони не заплатили, вони ніколи не полишають мотивацію до благословень, сховану глибоко в їхніх серцях, і завжди мовчки трудяться задля неї. Хіба це не те, що поховано найглибше в серцях людей? Як би ви почувалися щодо отримання благословень без цієї мотивації? Із яким ставленням ви б виконували свій обов’язок та слідували за Богом? Якими б стали люди в разі позбавлення від цієї мотивації отримувати благословення, прихованої в їхніх серцях? Можливо, багато людей стали б негативно налаштованими, а дехто втратив би мотивацію у виконанні своїх обов’язків. Вони втратили б інтерес до своєї віри в Бога, так, неначе їхня душа зникла. Вони виглядали б так, ніби у них вирвали серце. Ось чому Я кажу, що мотивація щодо здобуття благословень – це щось, приховане глибоко в серцях людей. Можливо, виконуючи свій обов’язок або живучи життям церкви, вони відчувають, що здатні зректися своїх сімей і з радістю повністю присвятити себе Богу, і що тепер вони знають про свою мотивацію отримувати благословення, і відкинули цю мотивацію вбік, і вона більше не керує ними й не обмежує їх. Тоді вони думають, що в них більше немає мотивації отримувати благословення, але Бог вважає інакше. Люди дивляться на речі лише поверхово. Без випробувань вони почуваються добре відносно власного стану. Якщо вони не залишають церкву або не заперечують ім’я Боже і наполегливо повністю присвячують себе Богу, вони вірять, що змінилися. Вони відчувають, що у виконанні свого обов’язку ними більше не рухає особистий ентузіазм або миттєві пориви. Натомість вони вірять, що можуть прагнути до істини та що вони можуть постійно шукати істину й практикувати її, виконуючи свій обов’язок, щоб їхні розбещені характери були очищені, і щоб вони досягли справжніх змін. Втім, коли трапляються речі, безпосередньо пов’язані з місцем призначення й результатом людей, як вони поводяться? Істина відкривається у всій своїй повноті» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Шість показників зростання життя). Бог розвінчав прихований намір людей здобути благословення. Люди вірять у Бога не для того, щоб задовольнити Його, а щоб здобути благословення та вигоди. Навіть коли вони здатні зрікатися своїх родин і кар’єри заради виконання обов’язку, усе це лише спроба укласти угоду з Богом. Згадуючи час, коли я вперше знайшла Бога, я відчувала надію увійти до Царства Небесного, і тому з ентузіазмом присвячувала себе Богові. Я корилася будь-якому обов’язку, який мені доручала церква, і щодня мала нескінченну енергію. Але коли постарішала і могла брати на себе менше обов’язків, я почала хвилюватися, що не отримаю благословення, і через це стала негативно налаштованою. Я також перестала зосереджуватися на тому, щоб їсти й пити Божі слова. Я більше не шукала Божих намірів, коли зі мною щось траплялося, і проводила свої дні, потопаючи в розпачі та тривозі. Я усвідомила, що всі ці роки я виконувала свій обов’язок, прагнучи благословень і входження до Царства Небесного, а не для того, щоб задовольнити Бога. Моя віра в Бога й виконання обов’язку таким чином були моєю спробою укласти угоду з Богом і обманути Його. Мені справді бракувало людськості! Розмірковуючи над цими роками, я зрозуміла деякі істини, читаючи Божі слова, і здобула певне розуміння своєї сатанинської природи. Я також почала трохи розуміти кропіткий Божий намір щодо спасіння людини. Я так багато отримала від Бога, і все одно намагалася укласти з Ним угоду. Щойно я відчувала, що не отримаю благословень, я ставала негативно налаштованою і більше не хотіла прагнути вперед. Мені справді бракувало совісті й розуму! Я була справді егоїстичною й ницою! Я подивилася на своїх однолітків, які не вірили в Бога – вони проводять свої дні в їжі, питті й пошуку задоволень, і якщо не пліткують, то грають у карти чи маджонг. Вони й гадки не мають, у чому сенс життя, і все, що вони роблять щодня – це просто сидять і чекають смерті. За роки віри в Бога я зрозуміла, що таке змістовне життя, і я більше не прагнула мирських задоволень, а натомість хотіла прагнути істини, належно виконувати свій обов’язок і задовольняти Бога. Я знайшла мету життя. Я відчувала себе реалізованою і спокійною, і навіть якби я померла в цей момент, моє життя було б того варте. Мені більше не слід намагатися укладати угоди з Богом або прагнути лише того, щоб отримати благословення.

Незабаром сестра прийшла попросити мене відновити мій обов’язок із прийому. Я була дуже щаслива. Бог дав мені ще один шанс виконувати обов’язок, і я хотіла належним чином його цінувати. Згодом я прочитала уривок Божих слів, який глибоко мене зворушив. Бог говорить: «Літні люди можуть робити ще багато чого, крім доброго виконання свого обов’язку в міру своїх можливостей. Якщо ти не тупий, не слабкий розумом і здатен розуміти істину, якщо ти спроможний подбати про себе, тобі слід багато чого робити. Як і молодь, ти можеш прагнути до істини й шукати її, і ти повинен часто приходити до Бога молитися, шукати істину-принципи, а також старатись у всьому дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій. Це той шлях, яким тобі належить слідувати, і не треба мучитися, тривожитись і непокоїтися через те, що ти старий, маєш багато недуг або твоє тіло старіє. Мучитися, тривожитись і непокоїтися – це неправильно: це ірраціональні прояви. … Раз літні люди мають розбещені характери так само, як і молодь, і так само часто виявляють свої розбещені характери в житті та при виконанні своїх обов’язків, то чому ж тоді літні люди не чинять як належить, а натомість постійно мучаться, тривожаться й непокояться через свою старість і те, що буде з ними після смерті? Чому вони не виконують своїх обов’язків так, як молодь? Чому вони не прагнуть до істини так, як молодь? Тобі дана ця нагода, і якщо ти за неї не вхопишся та справді постарієш настільки, що не зможеш ні чути, ні бачити, ні дбати про себе, ти про це пошкодуєш, і твоє життя так і мине» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Прочитавши Божі слова, я зрозуміла, що не повинна поринати в розпач чи тривогу через те, чи буду я спасена, і не повинна продовжувати неправильно розуміти Бога й скаржитися на Нього, як я робила раніше. Мені потрібно прагнути істини, щоб розв’язати свій розбещений характер, і я не повинна чекати, поки я стану дійсно безтолковою й нерухомою, адже тоді буде запізно шкодувати, що не прагнула істини раніше. Я хочу використати цей останній відрізок часу, щоб прагнути істини й досягти зміни характеру. Розмірковуючи над минулим, я зрозуміла, що завжди поверхово читала Божі слова, не перетравлюючи їх повністю, і не розуміла Божих намірів. Тепер, коли я постаріла, моя пам’ять уже не така, як у молодих, але я можу читати Божі слова знову і знову, більше роздумувати над ними, а коли щось трапляється – шукати Божі наміри та знаходити шлях практики в Його словах. Як і каже Бог: «…старатись у всьому дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій» Я повинна прагнути до вимог Бога і зосереджуватися на своєму житті-входженні, і я не можу й надалі нехтувати своєю належною роботою. Я дякую Богу за те, що Він вивів мене з розпачу!

Після цього, чи то у своїх обов’язках, чи то у спілкуванні з родиною, коли зі мною щось траплялося, я вчилася приймати це від Бога, і я шукала Божі наміри й практикувала згідно з Його словами. Мій зарозумілий характер почав потроху змінюватися, і мій син сказав, що я вже не така владна, як раніше. У своєму серці я відчувала щиру вдячність Богові. Саме Бог спрямував мене до цієї зміни, і відтоді у своєму повсякденному житті я стала готовою практикувати й переживати Божі слова та свідчити про Бога, щоб славити Його.