Хань Цін, Китай

У вересні 2023 року сестру, з якою я співпрацювала, заарештувала поліція. Тоді я була лідеркою церкви. Бачачи, що брати й сестри живуть у страху та потребують допомоги й підтримки, а наслідки арешту треба було терміново залагодити, я дуже занепокоїлася. Тож я почала безупинно займатися перевезенням книг, бесідувати з братами й сестрами й виправляти їх стани, а також поливати й підтримувати новонавернених. У той час я щодня виходила з дому ще до світанку, а вночі лягала спати дуже пізно. І хоча часом я відчувала сильну втому, коли бачила, що стани братів і сестер покращуються, що вони можуть нормально виконувати свої обов’язки, а книги успішно перевезено до безпечного місця, я почувалася надзвичайно щасливою. Я думала: «У таких небезпечних обставинах я можу добре давати раду справам, і робота церкви не зазнала жодних втрат. Якщо я і далі так співпрацюватиму, то врешті-решт обов’язково отримаю Боже спасіння». Думаючи про це, я виконувала свій обов’язок ще енергійніше. Щоранку, тільки-но прокинувшись, я одразу йшла на зібрання та впроваджувала роботу. Але я майже не розмірковувала над тим, чи узгоджується моя робота з принципами. Навіть коли я виділяла час, щоб їсти й пити слова Божі, я постійно думала про те, який уривок зі слів Божих може виправити стани братів і сестер, і дуже рідко зіставляла слова Божі зі своїм станом. Іноді я усвідомлювала, що зосереджуюся лише на виконанні роботи й дуже рідко шукаю істину та розмірковую над собою. Проте, бачачи прогрес у роботі, я відчувала, що це неважливо. Мені здавалося, що навіть якщо я мало їм і п’ю слів Божих чи не шукаю істину, – головне добре виконувати роботу, і цього достатньо. До того ж у церкві було ще стільки всього, що треба було зробити, тож я постійно була зайнята справами.

Згодом мені в напарниці обрали сестру. Оскільки деяка робота була для неї новою, багато чого я робила сама. Під час обговорення роботи я помітила, що сестра не проявляє ініціативи, щоб висловити свою думку. Через це в мене склалося про неї негативне враження, і я розмовляла з нею різким тоном. Я бачила, що вона почувається через мене скованою і не розмірковувала над собою. Я вважала, що це не така вже й серйозна проблема і що це не затримає виконання мого обов’язку. У мене було ще вкрай багато роботи, де мені знайти час, щоб шукати істину й виправляти свій стан? А що, як я витрачу на це час і затримаю роботу? Найважливішим було виконувати свій обов’язок і досягати результатів. Тож я і далі займалася роботою. Одного дня я обговорювала роботу з двома дияконами. Вони обидва мали спокійний характер і не висловлювали своїх думок активно, тож я трохи занепокоїлася: «Якщо під час обговорення роботи ви не висловлюєте своєї думки, то що ж у цьому доброго?». Потім я дорікнула їм: «Брати, якщо ви щоразу не будете активно висловлювати свої погляди, як ми взагалі обговорюватимемо цю роботу?». Після моїх слів один із братів опустив голову, і йому стало ніяково. У той час траплялося чимало подібних ситуацій. Щойно я бачила, що брати не висловлюють активно своїх поглядів, я починала ставитися до них зі зневагою. Один із братів був дещо негативно налаштований і сказав: «Я вже старий, і в мене сповільнена реакція. Я не можу встигати за твоїм темпом і не можу виконувати цей обов’язок». Насправді я знала, що цей обов’язок був новим для брата, і те, що він його не розумів або не міг виконати, було нормальним. Я мала би підбадьорити його й допомогти йому. Але я не вважала свої слова якоюсь великою проблемою: я не ставила йому завищених вимог, а просто хотіла, щоб він був трохи ініціативнішим у виконанні свого обов’язку. Тому я не зосереджувалася на вирішенні цього. Я думала: «Розбещений характер людини не може змінитися в одну мить. Поки маю час, краще розв’яжу проблеми з роботою. Якщо я не виконуватиму роботу, як я зможу досягти результатів?». Через те, що я лише виконувала справи й ніколи не зосереджувалася на читанні слів Божих і пошуку істини або на винесенні уроків із того, що траплялося, я відчувала порожнечу всередині. Одного разу я розпорядилася, щоб сім’я, для якої існували ризики щодо безпеки, зберігала книги слів Божих, і коли вища лідерка дізналася про це, вона обтяла мене за те, що я не діяла згідно з принципами. Я відчувала себе скривдженою, постійно сперечалася й опиралася. Бачачи, що я не приймаю цього, лідерка сказала: «Ти дуже метушишся і робиш різні справи, але дієш без принципів, ти завжди керуєшся власною волею та досвідом – це зашкодить інтересам Божого дому. Крім того, коли ти зазнаєш обтинання, ти не маєш ставлення покори й пошуку, і ти не розмірковуєш над собою. Чи зможеш ти досягти прогресу в такий спосіб?». Пізніше я поміркувала над власною поведінкою і зрозуміла, що завжди робила акцент на метушні та виконанні роботи, я насправді геть не мала ніякого життя-входження. Я постала перед Богом у молитві й попросила Його спрямувати мене в пізнанні та подоланні моїх власних проблем.

Під час свого пошуку я прочитала уривок зі слів Божих: «Протягом останніх днів Бог не виконав жодної роботи, яка не пов’язана з Його словами, Він увесь час говорив, увесь час використовував слова, щоб довести людину до сьогодення. Звичайно, говорячи, Бог також використовував слова, щоб зберегти Свої взаємини з тими, хто слідує за Ним, Він скористався словами, щоб вести їх, і ці слова надзвичайно важливі для тих, хто бажає спастися або кого Бог бажає спасти; Бог використає ці слова для здійснення факту спасіння людства. Очевидно, якщо розглядати ці слова в плані їхнього змісту чи кількості, хай би які ці слова не були, хай би якою частиною Божих слів вони не були, вони надзвичайно важливі для кожного з тих, хто бажає бути спасенним. Бог використовує ці слова для досягнення кінцевого результату Свого шеститисячолітнього плану управління. Для людства – чи людства сьогодення, чи майбутнього – вони надзвичайно важливі. Ось яку позицію займає Бог, ось якими є мета й значення Його слів. Так що ж робити людству? Людство мусить співпрацювати в Божих словах і роботі, не ігнорувати їх. Але не такою є віра деяких людей у Бога: що б не говорив Бог, здається, ніби Його слова їх не обходять жодним чином. Вони досі прагнуть до того, чого хочуть, роблять те, що хочуть, і не шукають істину на основі Божих слів. Це не є переживанням Божої роботи на власному досвіді. Інші люди не звертають жодної уваги, хай що Бог говорить, і мають у своєму серці одне-єдине переконання: “Я робитиму все, про що Бог попросить. Якщо Він велітиме мені йти на захід, я піду на захід, якщо Він велітиме мені йти на схід, я піду на схід, якщо Він велітиме мені померти, я дозволю Йому побачити, як я помираю”. Але тут є лише один нюанс: вони не сприймають Божі слова. Вони думають собі: “Божих слів так багато, вони мають бути трохи яснішими й чітко казати мені, що робити. Я здатен коритися Богу у своєму серці”. Не має значення, як багато слів говорить Бог, зрештою такі люди залишаються нездатними розуміти істину й не можуть говорити про свої переживання й знання. Вони схожі на мирянина, який нічого не розуміє в духовних питаннях. Чи думаєте ви, що Бог любить таких людей? Чи бажає Бог бути милосердним щодо таких людей? (Ні.) Звичайно, не бажає. Такі люди Богу не подобаються. Бог каже: “Я промовив незліченні тисячі слів. Як так може бути, що ти їх не чув і не бачив, ніби сліпий і глухий? Що саме ти думаєш у своєму серці? Я бачу, що ти не що інше, як людина, одержима гонитвою за благословеннями й прекрасним місцем призначення, – ти гонишся за тими ж цілями, що й Павло. Якщо ти не хочеш слухати Мої слова, якщо ти не бажаєш слідувати Моїм шляхом, тоді навіщо ти віриш у Бога? Ти не гонишся за спасінням, ти гонишся за прекрасним місцем призначення й бажанням благословень. А оскільки саме це ти й замишляєш, найпридатніше для тебе – це бути прислужником”. Насправді бути вірним прислужником – це також один із проявів покори Богу, але це мінімальний стандарт. Залишатися вірним прислужником – набагато краще, ніж бути зануреним у загибель і знищення, як безбожник. Зокрема, Божий дім має потребу в прислужниках, і здатність прислужувати Богу також вважається благословенням. Це набагато краще – незрівнянно краще – ніж бути попихачами диявольських царів. Однак прислужування Богу не повністю задовольняє Бога, оскільки мета Божої роботи суду – спасати, вичищати й удосконалювати людей. Якщо люди задоволені простим прислужуванням Богу, це не та мета, якої хоче досягти Бог Своєю роботою в людях, і не той результат, який Бог бажає побачити. Але люди горять бажанням, вони дурні й сліпі: вони заворожені, поглинуті якоюсь дрібною вигодою й відкидають дорогоцінні слова життя, промовлені Богом. Вони не можуть навіть ставитися до них всерйоз, не говорячи вже про те, щоб дорожити ними. Не читати Божі слова чи не цінувати істину – це розумно чи безглуздо? Чи можуть люди так досягти спасіння? Людям слід усе це розуміти. Вони мають надію на спасіння лише тоді, якщо відкладуть убік свої переконання й фантазії та зосередяться на прагненні до істини» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Дорожити Божими словами – основа віри в Бога). Бог викриває, що люди зосереджуються лише на поверхових діях. Хоч би як Бог бесідував, вони завжди зберігають байдуже ставлення до слів Божих, і не приділяють уваги тому, щоб їсти й пити Його слова, або шукати істину в Його словах. Така віра в Бога – це зовсім не переживання Божої роботи. Зіставивши свою поведінку зі словами Божими, я побачила, що була саме такою. Я думала, що робитиму все, про що попросить церква, і якщо я робитиму це добре, то зможу задовольнити Бога й отримати Його схвалення. Через це, виконуючи свій обов’язок, я зосереджувалася лише на виконанні справ. Я абсолютно нехтувала словами Божими, і мені навіть здавалося, що якщо я буду їсти й пити слова Божі, то це затримає виконання мого обов’язку. Я знала, що Бог висловив так багато слів під час Своєї роботи в останні дні для того, щоб люди прагнули істини та зміни свого характеру, щоб зрештою здобути істину й отримати Боже спасіння. Але оскільки я не любила істину, я все ще прагнула згідно з власними уявленнями та фантазіями, вважаючи, що достатньо просто виконувати завдання. Тому, коли під час співпраці з іншими виявлялася моя розбещеність, я не шукала істини, щоб подолати її. Бог висловлює істину й розвінчує всілякі розбещені характери в людях, і Він організовує реальні обставини, щоб ми переживали їх, аби ми могли зрозуміти істину, позбутися своєї розбещеності й очиститися. У цьому й полягає Божа любов! Якби Він хотів лише того, щоб люди гарували й трудилися, Йому не потрібно було б працювати крок за кроком аж дотепер, і Йому не довелося б втілюватися, висловлювати істину й терпіти стільки труднощів. Я читала так багато слів Божих, але все одно не розуміла Божого наміру спасти людей, не зосереджувалася на їх практикуванні та входженні в них, а мій розбещений характер анітрохи не змінився. Я була саме тією простою людиною, про яку йдеться в словах Божих. Я б не спаслася, якби продовжувала чинити так і далі, навіть якби виконувала більше роботи. Усвідомивши це, я постала перед Богом і помолилася: «Всемогутній Боже, завдяки розвінчанню Твоїх слів я нарешті усвідомила помилкові погляди на прагнення у своїй вірі в Тебе. Я бажаю покаятися і змінитися. Прошу, спрямуй мене, щоб я змогла відійти від своїх хибних поглядів, докладати зусиль до Твоїх слів, прагнути істини й зосередитися на житті-входженні».

Пізніше я прочитала такі слова Божі: «У наші дні більшість людей перебуває в такому стані: Щоб отримати благословення, я мушу повністю присвятити себе Богу й заплатити заради Нього певну ціну. Щоб отримати благословення, я мушу відмовитися від усього заради Бога; я маю до кінця зробити те, що Він мені довірив, і я маю добре виконувати свій обов’язок. У цьому стані домінує намір отримати благословення, що є прикладом того, як повністю присвятити себе Богу з метою отримання від Нього нагород і здобуття вінця. Такі люди не мають істини у своїх серцях, і, безперечно, їхнє розуміння складається всього лише з декількох слів учення, якими вони хваляться всюди, куди б не пішли. Їхній шлях – це шлях Павла. Віра таких людей – це акт постійної тяжкої праці, і в глибині душі вони вважають так: що більше вони зроблять, то більше це доведе їхню вірність Богові; що більше вони робитимуть, то більше Він, безсумнівно, буде задоволений; і що більше вони робитимуть, то більше заслуговуватимуть на вінець перед Богом, і то більше благословень вони здобудуть. Вони думають, що якщо вони зможуть витерпіти страждання, проповідувати й померти за Христа, якщо вони зможуть пожертвувати власним життям, і якщо вони зможуть виконати всі обов’язки, які Бог поклав на них, то вони будуть тими, хто здобуде найбільші благословення, і вони обов’язково будуть удостоєні вінців. Це саме те, що уявляв собі Павло й до чого він прагнув. Це саме той шлях, яким він ішов, і саме керуючись такими думками він працював, щоб служити Богу. Хіба ці думки та наміри не походять від сатанинської природи? Це так само, як і мирські люди, які вірять, що, перебуваючи на землі, вони мають прагнути до знань, і що, отримавши їх, вони зможуть виділитися з натовпу, стати чиновниками та мати статус. Вони думають, що щойно отримають статус, то зможуть реалізувати свої амбіції та забезпечити певний рівень процвітання для своєї сімейної практики та бізнесу. Хіба всі невіруючі не йдуть цим шляхом? Ті, в кому домінує ця сатанинська природа, можуть бути подібні тільки до Павла у своїй вірі. Вони думають: “Я мушу відкинути все, щоб повністю присвятити себе Богові. Я мушу бути вірним перед Богом, і врешті-решт я отримаю великі нагороди та величні вінці”. Це таке ж ставлення, як і в мирських людей, які прагнуть до мирських речей. Вони нічим не відрізняються і підкоряються тій самій природі. Коли люди мають таку сатанинську природу, перебуваючи у світі, вони будуть прагнути набути знання, пройти навчання, здобути статус і виділитися з натовпу. Якщо вони вірять у Бога, вони будуть прагнути набути величні вінці та великі благословення. Якщо люди не шукають істини, коли вірять у Бога, вони неодмінно підуть цим шляхом. Це непорушний факт, це природний закон. Шлях, яким ідуть люди, які не шукають істини, діаметрально протилежний до шляху Петра» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Як іти шляхом Петра). Бог викриває те, що у своїй вірі в Бога та виконанні обов’язку люди зрікаються чогось і присвячують себе заради того, щоб отримати благословення, хороший фінал і місце призначення для самих себе – ними керує прагнення отримати благословення. Розмірковуючи, я виявила, що мала саме такі погляди на прагнення. Я вірила, що якщо я виконуватиму більше роботи й обов’язків, виконуватиму завдання, які доручають мені лідери, і досягатиму результатів – це принесе мені Боже схвалення, і я матиму хороший фінал і місце призначення. Через це я з головою поринула у виконання справ і щодня була зайнята роботою. Я згадала Павла, який зосереджувався лише на проповідуванні та виконанні роботи. Він подолав довгий шлях і заплатив значну ціну, але не практикував слова Божі, і його розбещений характер анітрохи не змінився. Роблячи все це, він лише укладав угоду з Богом у надії отримати вінець і нагороди. Зрештою він навіть засвідчив про себе, сказавши: «Бо для мене життя то Христос, а смерть то надбання» (До Филип’ян 1:21). Він образив Божий характер і був відсіяний та покараний Богом. Якщо озирнутися, то я йшла шляхом Павла: я покладалася на власні уявлення та фантазії, вірячи, що якщо я робитиму більше роботи, виконуватиму довірені мені обов’язки й досягатиму результатів, Бог однозначно дасть мені хороше місце призначення в кінці. Таким чином, я лише робила акцент на виконанні справ, і мені навіть здавалося, що якщо я буду їсти й пити слова Божі, це мене затримає. Я виявляла зарозумілий характер, сковувала інших, але не надавала значення вирішенню цього. Я хотіла лише обміняти свою поверхневу жертву й присвяту та результати своєї роботи на Божі благословення. Хіба це могло здобути Боже схвалення? Зовні здавалося, що я невпинно працюю щодня і що я досить вірна щодо свого обов’язку, але насправді я робила це зовсім не для того, щоб задовольнити Бога, і не заради роботи церкви, натомість я планувала власний фінал і місце призначення, я використовувала Бога, намагаючись укладати з Ним угоди – саме це ненавидить Бог. Якби я і далі прагнула з егоїстичним серцем та нечистими намірами, а мій розбещений характер анітрохи не змінився б, Бог точно би врешті-решт відсіяв мене.

Пізніше я прочитала деякі Божі слова: «Усе в житті Петра, що не задовольняло Божі наміри, змушувало його почуватися ніяково. Якщо щось не задовольняло Божі наміри, він був сповнений каяття і шукав відповідний спосіб, за допомогою якого він міг намагатися задовольнити Боже серце. Навіть у найдрібніших і найменш суттєвих аспектах свого життя він усе одно вимагав від себе задовольняти Божі наміри. Він був не менш вимогливим, коли справа стосувалася його старого характеру, завжди суворим у своїх вимогах до себе, з тим щоб усе більше заглиблюватися в істину. … У своїй вірі в Бога Петро прагнув задовольнити Бога в усьому і прагнув коритися всьому, що виходило від Бога. Він був здатний прийняти кару й суд, а також переплавку, поневіряння і нестатки у своєму житті, не вимовляючи жодної скарги. Ніщо із цього не могло змінити його боголюбне серце. Хіба це – не найвища любов до Бога? Хіба це не було належним виконанням обов’язку створеної істоти? Чи в карі, суді, чи в поневірянні, ти можеш досягти покори аж до смерті, і це те, що має бути досягнуто створеною істотою, це – чистота любові до Бога. Якщо людина може досягти цього, значить, вона є створеною істотою, яка відповідає стандарту, і немає нічого, що краще задовольняло б наміри Творця. Уяви, що ти здатен працювати для Бога, але ти не коришся Богу і не здатен по-справжньому любити Бога. Таким чином, ти не тільки не виконаєш обов’язок створеної істоти, але й будеш засуджений Богом, тому що ти – той, хто не володіє істиною, хто не здатний коритися Богу і хто бунтує проти Бога. Ти дбаєш лише про те, щоб працювати для Бога, а не про те, щоб застосовувати істину на практиці або пізнавати себе; ти не розумієш і не знаєш Творця, ти не коришся Творцеві і не любиш Його, і ти – той, хто від природи бунтує проти Бога. Саме із цих причин такі люди не подобаються Творцю» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Успіх або невдача залежать від шляху, яким іде людина). Слова Божі кажуть, що, хоч би з якими дрібницями Петро стикався в житті, він умів шукати істину та прагнув задовольняти Бога. Він також міг вчасно розмірковувати над розбещеними характерами, які виявляв, і під час роботи зосереджувався на власному входженні. Він мав почуття ноші щодо Божого доручення та своє життя-входження – шлях, яким він ішов, був шляхом успіху. Але я зосереджувалася лише на метушні та виконанні роботи, а не на пошуку істини. Коли я виявляла розбещеність, я не надавала цьому значення, не розмірковувала й не пізнавала себе, і до сьогодні я анітрохи не змінилася – шлях, яким я йшла, був шляхом невдачі. Насправді люди повинні платити ціну й присвячувати себе Богові, оскільки це їхній обов’язок. Але це не так, як я собі уявляла: ніби достатньо просто виконати роботу і що це може принести Боже схвалення. Людям також слід шукати істини-принципи, коли щось трапляється, робити акцент на пізнанні власної розбещеності й недоліків у процесі виконання обов’язку, шукати істину, щоб виправити свій розбещений характер, і брати істину за критерій для своїх дій та життя по-людськи – лише практикуючи в такий спосіб, вони досягнуть прогресу в житті. Хоча мій розбещений характер не можна було виправити в одну мить, я мала б зосередитися на тому, щоб пізнати його й змінити курс, розмірковуючи над собою на основі слів Божих, знаходячи принципи, яких маю дотримуватися, і практикуючи згідно зі словами Божими.

Пізніше я прочитала ще один уривок зі слів Божих: «Наскільки б люди, які прагнуть до істини, не були зайняті своїми обов’язками, вони все одно здатні шукати істину для подолання проблем, з якими стикаються, шукати спілкування про те, що вони не зрозуміли в почутих проповідях, і щодня заспокоювати своє серце, щоб розмірковувати над тим, наскільки добре вони попрацювали, а потім роздумувати над Божими словами й дивитися відео з досвідними свідченнями. Із цього вони щось здобувають. Наскільки б вони не були зайняті своїми обов’язками, це нітрохи не перешкоджає їхньому входженню в життя й не затримує його. Для людей, які люблять істину, природно практикувати саме так. Якщо людина не любить істини, вона її не шукає й не бажає заспокоїтися перед Богом, щоб поміркувати над собою й пізнати себе, незалежно від того, чи зайнята вона своїм обов’язком і з якими проблемами вона стикається. Отже, така людина не прагне до істини незалежно від того, зайнята вона своїм обов’язком чи відпочиває. Насправді коли людина налаштована прагнути до істини, жадає її й несе тягар входження в життя та зміни свого характеру, то в серці вона наближатиметься до Бога й молитиметься Йому, наскільки б вона не була зайнята своїм обов’язком. Вона обов’язково здобуде трохи просвітління та тямущості Святого Духа, і її життя безперервно зростатиме. Якщо ж людина не любить істини й не несе жодного тягаря входження в життя чи зміни свого характеру або ж не зацікавлена в цих речах, то вона нічого не зможе здобути. Розмірковувати над тим, які в тебе бувають виливи розбещеності, потрібно завжди й усюди. Наприклад, якщо людина виплеснула розбещеність, виконуючи свій обов’язок, вона мусить у серці помолитися Богу, поміркувати над собою, пізнати свій розбещений характер і пошукати істину, щоб його подолати. Це питання пов’язане із серцем; воно не стосується твого поточного завдання. Чи легко це зробити? Це залежить від того, чи прагнеш ти до істини. Люди, які не люблять істину, не цікавляться питаннями зростання в житті. Вони над таким не замислюються. Лише люди, які прагнуть до істини, готові докладати зусиль до зростання в житті; лише такі люди часто замислюються над проблемами, які справді існують, і над тим, як шукати істину для подолання цих проблем. Власне, процес подолання проблем і процес прагнення до істини – це те саме. Якщо людина, виконуючи свій обов’язок, постійно зосереджена на пошуку істини для подолання проблем і за кілька років такої практики розв’язала чимало проблем, то те, як вона виконує свій обов’язок, безумовно, відповідає стандарту. У таких людей набагато менше виливів розбещеності, і під час виконання своїх обов’язків вони здобули багато справжнього досвіду. Тому вони здатні свідчити про Бога. … Те, чи прагне людина до істини, не залежить від того, наскільки вона зайнята своїм обов’язком і чи багато в неї часу; це залежить від того, чи в серці вона любить істину. Насправді часу в усіх однаково багато – різниця лише в тому, як кожен його витрачає. Цілком можливо, що той, хто каже, ніби не має часу прагнути до істини, витрачає свій час на тілесні втіхи чи зайнятий якимись сторонніми справами. Такі люди не витрачають цей час на пошук істини для подолання проблем. Люди, що недбало ставляться до свого прагнення, саме такі. Це затримує велику справу їхнього входження в життя» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (3)). Я знайшла шлях практики в словах Божих: щодня виділяти час на те, щоб їсти й пити слова Божі та розмірковувати над ними, розмірковувати над собою щодо того, яку розбещеність я сьогодні виявила і які справи зробила, не покладаючись на принципи, – неважливо, чи багато часу я на це витрачаю, головне, щоб я могла здобути користь. Коли я не зайнята виконанням свого обов’язку, я можу приділити час читанню слів Божих, а коли зайнята, то можу зосередитися на виконанні обов’язку, привносячи слова Божі в реальне життя, щоб практикувати й переживати їх. Раніше, коли йшлося про духовні роздуми або пошук слів Божих, щоб виправити свій стан, я виправдовувалася, що не маю часу. Насправді ж справа була не в тому, що я була зайнята своїм обов’язком і не мала часу на читання слів Божих, а в тому, що я не любила істину й зосереджувалася лише на виконанні справ. Навіть коли я не була зайнята своїм обов’язком, я все одно не зосереджувалася на читанні слів Божих або пошуку істини, щоб виправити свої розбещені характери. Тепер я зрозуміла, що насправді немає жодного розділення між виконанням обов’язку та життям-входженням. Коли ми, виконуючи свій обов’язок, шукаємо істину для подолання проблем та нашого розбещеного характеру – усе це включає в себе життя-входження. Ми маємо виконувати роботу, яку повинні, але ми не можемо ігнорувати життя-входження. Після цього я почала робити акцент на розмірковуванні над словами Божими, пошуку істини та розмірковуванні над собою. Я використовувала будь-яку вільну хвилину. Зазвичай, коли я їла, гуляла чи прала, я також розмірковувала над своїм станом і словами Божими – якщо я справді хотіла прагнути й шукати, час знаходився завжди. І я також розмірковувала над собою. Я постійно ставилася до своїх напарників зі зневагою, часто була запальною – що це була за проблема? Я постала перед Богом у молитві й знайшла уривки зі слів Божих, щоб їсти й пити їх з огляду на власний стан. Я знала, що моя запальність була зумовлена зарозумілою природою, і що мої вимоги до інших були надто високими. Брат, який був моїм напарником, був старий, і він ніколи раніше не виконував цей обов’язок. Це було природно, що він реагував трохи повільніше. А я постійно ставила йому вимоги за власними стандартами й розмовляла з ним невдоволеним тоном. Я не ставила себе на його місце, щоб обдумати все, і не підходила до справ з огляду на різні ситуації кожної людини. Через це, коли я спілкувалася з іншими, вони постійно почувалися скривдженими й скованими через мене. Я справді була надто нерозумною. Усвідомивши це, я нарешті почала серйозно ставитися до цієї проблеми. Коли під час нашого наступного обговорення роботи я бачила, що брати повільно реагують, я вже могла ставитися до цього правильно й давала їм час на роздуми. Я могла якомога детальніше побесідувати про відповідні принципи, а коли вони ставили мені певні запитання, я могла терпляче бесідувати з ними, шукати істину та входити разом із ними. Пізніше, коли щось траплялося, я почала робити акцент на дослідженні того, що саме виявила. Коли в мене виникали неправильні думки чи ідеї, або коли я виявляла розбещений характер, я свідомо молилася Богу й шукала відповідні істини, щоб виправити його, замість того, щоб ставитися до цих речей відповідно до свого розбещеного характеру.

Згодом настав період, коли в моєму обов’язку знову додалося роботи. Деякі брати й сестри діяли всупереч принципам, тому з ними треба було побесідувати й вирішити це. Крім того, були деякі потенційні одержувачі Євангелія, яким потрібно було проповідувати Євангеліє. Коли я побачила, скільки роботи треба зробити, я одразу подумала, що треба поквапитися і піти її виконувати. Саме тоді я раптом згадала, як раніше я завжди дбала лише про виконання справ: я йшла туди, куди було треба, і робила те, що було потрібно, але не здобувала жодної користі. Я не могла знову так чинити, я мала шукати принципи. Тож я заспокоїлася і поміркувала над проявами братів і сестер, знайшла деякі слова Божі і подумала про те, як провести бесіду, щоб досягти результатів і допомогти їм пізнати сутність проблеми. Щодо потенційних одержувачів Євангелія, то я також з’ясувала, у чому полягала їхня основна проблема, і шукала відповідну істину, щоб підготуватися заздалегідь. Завдяки цьому пошуку я зрозуміла певні істини-принципи, яких раніше не осягала, і я здобула певну користь і досягла деяких результатів у своєму обов’язку. Завдяки цьому досвіду я усвідомила важливість того, щоб під час виконання обов’язку звертати увагу на життя-входження і шукати істини-принципи.