Неш, Камбоджа

У 1995 році ми з дружиною увірували в Господа Ісуса, а через два роки прийняли роботу Всемогутнього Бога в останні дні. Я й подумати не міг, що за свого життя зможу зустріти Господа. Я був дуже щасливий. Після цього я почав проповідувати Євангеліє і виконувати свій обов’язок. Хоч би яким зайнятим я був, я ніколи не зволікав. Тоді я був сповнений ентузіазму. Навіть коли мої невіруючі рідні виступали проти й перешкоджали мені, я не відчував, що страждаю.

Час летів, роки минали, і в мить ока пройшло двадцять сім років, і мені виповнилося шістдесят. Я чітко відчував, що здоров’я вже не те, що раніше, а пам’ять значно погіршилася. Я забував про щось одразу після розмови, а іноді й зовсім не міг нічого пригадати. Я переніс дві операції на очах, тож якщо довго дивився в екран комп’ютера, очі починали боліти й сльозитися, а надвечір зір ставав розмитим. Іноді під час ходьби я помічав, що мене мимоволі хилить праворуч. Я намагався йти прямо, але не міг нічого вдіяти – мене хилило вправо. Я хвилювався, чи не закінчиться це частковим паралічем. Згодом я налагодив режим відпочинку, щодня виконував фізичні вправи, а брат допомагав мені з фізіотерапією. Через деякий час моє здоров’я покращилося, але я все ще відчував, що для виконання обов’язку бажання є, а сил бракує. Я бачив, як молоді люди добре виконують свою основну роботу й при цьому беруть на себе інші обов’язки. Порівняно з ними, моє навантаження було невеликим, але давалося мені дуже важко. Лише тоді я зрозумів, що справді старію. Здавалося, що від мене більше немає користі, що я не можу навіть добре трудитися, і що можу взагалі втратити шанс виконувати свій обов’язок. Я також хвилювався, що якщо зір стане ще гірший, я навіть не зможу читати Божі слова. Чи матиму я тоді шанс на спасіння? Від цих думок серце стискалося від суму. Хоча я продовжував виконувати свій обов’язок, та насправді я впав у негативний і пасивний стан. Я виконував свій обов’язок механічно, наче робот, а іноді, виконуючи обов’язок за комп’ютером, просто засинав. Отак я просто абияк проживав день за днем. Іноді я навіть неправильно розумів Бога й думав: «Чому я став непотрібним саме тоді, коли Євангеліє так стрімко поширюється? От якби я народився на кілька десятків років пізніше! Схоже, я не той, кого Бог збирається спасти, і я лише прислужник». Що більше я про це думав, то більше ставав зневіреним і втрачав мотивацію виконувати обов’язок. Деякі брати й сестри, бачачи мене, питали: «Що з тобою? Ти якийсь не такий. Куди подівся твій запал до обов’язку?». Я безпорадно відповідав: «Я вже старий, я не той, ким був раніше». У той час я постійно жив у негативному стані, але не міг зрозуміти, чому.

У глибині своїх страждань я почув уривок із Божих слів. Всемогутній Бог говорить: «Серед братів і сестер є й літні люди від 60 до 80–90 років, які через свій похилий вік теж відчувають певні труднощі. Незважаючи на вік, такі люди не завжди мислять цілком правильно та раціонально, а їхні ідеї й погляди не завжди узгоджуються з істиною. Ці літні люди так само мають проблеми й постійно непокояться: “Моє здоров’я вже не дуже добре, і коло обов’язків, які я можу виконувати, обмежене. Якщо я виконуватиму лише цей маленький обов’язок, чи запам’ятає мене Бог? Іноді я хворію, і мені потрібно, щоб за мною хтось доглядав. Коли за мною нікому доглядати, я не можу виконувати свій обов’язок – то що ж мені робити? Я старий, не запам’ятовую прочитані Божі слова, і мені важко розуміти істину. Коли я спілкуюся про істину, то говорю плутано й нелогічно, і в мене немає досвіду, яким варто поділитися. Я старий, мені бракує сил, у мене поганий зір, і я вже слабкий. Мені все важко дається. Я не тільки не можу виконувати свій обов’язок, а й легко все забуваю та помиляюся. Іноді я плутаюся та створюю проблеми для церкви, братів і сестер. Я хочу досягти спасіння та прагнути до істини, але це дуже важко. Що ж мені робити?”. Коли такі люди про це розмірковують, то починають нервуватися, думаючи: “Як же так вийшло, що я почав вірити в Бога тільки в такому віці? Ну чому я не такий, як ті, кому 20–30 років або навіть 40–50? Ну чому я дізнався про Божу роботу лише тепер, коли я такий старий? Не те щоб моя доля була поганою; принаймні тепер я все ж зустрівся з Божою роботою. Моя доля добра, і Бог був до мене добрим! Мене тільки одне не влаштовує: я занадто старий. Пам’ять мене трохи підводить, та й здоров’я вже не дуже, але в мене міцний внутрішній стрижень. Просто тіло мене не слухається, і коли я певний час послухаю на зібраннях, то починаю куняти. Іноді я закриваю очі, щоб помолитися, і засинаю, а коли читаю Божі слова, то блукаю думками. Почитавши трохи, я починаю куняти й засинаю, а прочитане не засвоюється. Що ж мені робити? Якщо в мене такі практичні труднощі, чи зможу я таки прагнути до істини й розуміти її? Якщо ні, якщо я неспроможний практикувати згідно з істиною-принципами, то чи не буде вся моя віра марною? Чи не проваляться мої намагання досягти спасіння? Що ж мені робити? Я так непокоюся! …” … Ці літні люди через свій вік упадають у глибоку муку, тривогу й занепокоєння. Щоразу, стикаючись із якимись труднощами, невдачами, тяготами чи перепонами, вони звинувачують свій вік і навіть ненавидять себе та самі собі не подобаються. Але в будь-якому разі це марно, тут немає жодного рішення, і такі люди не мають шляху вперед. Чи може бути таке, що в них справді немає шляху вперед? Чи є тут якесь рішення? (Літні люди теж мають у міру можливостей виконувати свої обов’язки.) Якщо літні люди виконуватимуть свої обов’язки в міру власних можливостей, це прийнятно, чи не так? Хіба літні люди вже не спроможні прагнути до істини через свій вік? Хіба вони не здатні розуміти істину? (Здатні.) Чи спроможні літні люди розуміти істину? Вони спроможні зрозуміти певну частину істини, але й молодь не може зрозуміти все. Літні люди завжди хибно вважають, що вони плутаються, у них погана пам’ять і тому вони не здатні розуміти істину. Чи мають вони рацію? (Ні.) Хоча в молодих людей набагато більше енергії та фізичних сил, ніж у літніх, насправді їхні здібності до розуміння, осмислення й пізнання точно такі, як і в літніх людей. Хіба літні люди не були колись молодими? Вони не народилися старими, і молоді люди теж колись постаріють. Літнім людям не слід постійно думати, що вони відрізняються від молоді, бо старі, фізично слабкі, нездорові та мають погану пам’ять. Насправді ніякої різниці немає» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Послухавши Божі слова, я зрозумів, що перехіду від молодості до старості – це нормальна закономірність. Усі проходять через молодість і старість, але в Божих очах молоді й літні люди – однакові. Просто молоді люди мають більше енергії та фізичних сил, ніж літні. Проте здатність людей до розуміння та сприймання – однакова. Бог не надає переваги молодим і не зневажає літніх. А я не мав чіткого розуміння Божого наміру й навіть неправильно розумів Його. Я думав, що якщо я старий, маю слабке здоров’я, а мій зір падає, я вже не можу виконувати свій обов’язок з тією ж енергією, що й замолоду, а отже, не зможу здобути спасіння. Я навіть скаржився Богові, що Він дозволив мені так постаріти до того, як настав цей етап поширення Євангелія. Яким же я був нерозсудливим! Ці перекручені думки заважали мені, через них я став негативно налаштованим, припинив прагнути істини та просто проживав дні абияк. Я не робив навіть тих базових речей, які мав би робити, чи того, що був здатний зробити. Бог сказав, що літні люди можуть виконувати свої обов’язки так добре, як тільки можуть. Насправді є багато обов’язків, придатних для літніх людей, наприклад, приймати братів і сестер, проповідувати Євангеліє, поливати новонавернених і писати проповіді. Якщо людина воліє виконувати свій обов’язок і задовольняти Бога, є безліч обов’язків, які вона повинна виконувати. Хоча я вже був літньою людиною, церква все одно давала мені можливості виконувати свій обов’язок. Я міг проповідувати Євангеліє в Інтернеті та зрощувати новонавернених, щоб вони робили те саме. Було багато обов’язків, які я міг виконувати, але через те, що я постійно порівнював себе з молодими людьми, я не міг заспокоїти своє серце, щоб добре виконувати свій нинішній обов’язок. Подумавши про це, я зрозумів, що мої проблеми та труднощі можна вирішити. Оскільки в мене погана пам’ять, я міг робити нотатки, а коли очі відчували дискомфорт від тривалої роботи за комп’ютером, я міг робити відповідні перерви та гімнастику для очей. Я також міг робити теплі компреси, щоб зняти втому з очей. Усвідомивши це, я більше не відчував впливу свого віку, і в мене з’явилося бажання якнайкраще виконувати свій обов’язок.

Після цього я замислився: «Чому замолоду, хоч би якими важкими чи виснажливими були мої обов’язки, я завжди мав сили, а тепер, коли я вже літня людина й здоров’я вже не те, я стаю пасивним і негативно налаштованим, варто лише подумати, що я вже не можу робити стільки ж?». Тоді я згадав два уривки Божих слів, які читав раніше. Бог говорить: «Тут ми бачимо проблему, не виявлену людиною раніше: стосунки людини з Богом – це сама лише гола корисливість. Це стосунки між одержувачем та надавачем благословень. Говорячи просто, це стосунки між працівником та роботодавцем. Працівник тяжко працює лише для того, щоб отримати винагороду від роботодавця. У такому виді стосунків, ґрунтованих на власних інтересах, немає родинної прихильності – тут є тільки угода. Немає ні любові до когось, ні любові від когось, лише милостиня й милосердя. Немає розуміння, лише безпомічне пригнічене обурення та обман. Немає близькості, лише нездоланна прірва. Тепер, коли все дійшло до такої точки, хто може змінити цей курс? І скільки людей здатні по-справжньому зрозуміти, наскільки критичними стали ці стосунки? Я вважаю, що, коли люди поринають у радісну атмосферу отримання благословень, то годі й уявити, наскільки ніякові такі стосунки з Богом і як на них гидко дивитися» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Додаток 3. Людина може бути спасенною тільки в межах Божого управління). «Люди вірять у Бога, аби бути благословенними, отримати нагороду та вінець. Хіба цього немає в кожному серці? Є, і це факт. Хоча люди не часто говорять про це й навіть приховують свої мотиви й бажання отримати благословення, це бажання й мотив глибоко в серцях людей завжди були непохитні. Скільки б духовної теорії люди не розуміли, яким би досвідом чи знаннями вони не володіли, який би обов’язок вони не могли виконувати, скільки б страждань вони не перенесли або яку б ціну вони не заплатили, вони ніколи не полишають мотивацію до благословень, сховану глибоко в їхніх серцях, і завжди мовчки трудяться задля неї. Хіба це не те, що поховано найглибше в серцях людей? Як би ви почувалися щодо отримання благословень без цієї мотивації? Із яким ставленням ви б виконували свій обов’язок та слідували за Богом? Якими б стали люди в разі позбавлення від цієї мотивації отримувати благословення, прихованої в їхніх серцях? Можливо, багато людей стали б негативно налаштованими, а дехто втратив би мотивацію у виконанні своїх обов’язків. Вони втратили б інтерес до своєї віри в Бога, так, неначе їхня душа зникла. Вони виглядали б так, ніби у них вирвали серце. Ось чому Я кажу, що мотивація щодо здобуття благословень – це щось, приховане глибоко в серцях людей» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Шість показників зростання життя). Прочитавши Божі слова розвінчування, я відчув глибокий сором. Я вірив у Бога й ішов на жертви лише для того, щоб здобути Його благословення. У молодості я міг завзято проповідувати Євангеліє і охоче присвячував себе Богові, і попри біль чи виснаження, я ніколи не скаржився, бо думав, що якщо буду більше працювати й більше проповідувати Євангеліє, щоб готувати добрі вчинки, Бог спасе мене, і я отримаю Його благословення. У мить ока минуло понад двадцять років, і тепер, враховуючи літній вік та слабке здоров’я, набір обов’язків, які я міг виконувати, зменшився, тому я думав, що більше не зможу отримати благословення чи бути спасеним. Побачивши, як розбилося моє прагнення до благословень, я зневірився і опустив руки. Я навіть не хотів робити те, що повинен і що міг робити. Уся моя так звана віра та любов, що були раніше, просто зникли. Мені навіть здавалося, що вірити в Бога більше немає сенсу. Моє серце було сповнене нерозуміння Бога та нарікань на Нього. Я зрозумів, що моя віра в Бога була лише заради благословень, і що ціна, яку я платив, була спробою торгуватися з Богом. Я згадав багатьох літніх братів і сестер навколо, деякі з них були ще старші за мене, і те, як вони всі спокійно виконували свій обов’язок, наскільки могли. Чому я не міг робити те саме? Я жив у постійній тривозі й не шукав жодної з доступних мені істин. Хіба я не просто сидів пасивно, очікуючи на загибель? Сатана використовував мої різні труднощі – як-от літній вік, слабке здоров’я, погану пам’ять і розмитий зір, – щоб заважати мені, сподіваючись змусити мене втратити віру в Бога й відмовитися від шансу прагнути істини. Я більше не міг вестися на хитрощі сатани. Я мусив добре виконувати свій обов’язок, щоб віддячити за Божу любов.

Пізніше я прочитав деякі Божі слова: «Неважливо, чи кажу Я, що ви нерозвинені чи маєте низький духовний рівень: усе це факт. Однак, такі Мої слова не доводять, що Я маю намір покинути вас, що Я втратив надію на вас і тим паче що Я не хочу вас спасати. Сьогодні Я прийшов виконувати роботу вашого спасіння, тобто робота, яку Я виконую, є продовженням роботи спасіння. У кожної людини є шанс бути вдосконаленою: за умови, що ти цього хочеш, за умови, що ти прагнеш, зрештою ти будеш здатен досягти цього результату, і ніхто з вас не буде покинутим. Якщо в тебе низький рівень, Мої вимоги до тебе відповідатимуть твоєму низькому рівню; якщо в тебе високий рівень, Мої вимоги до тебе відповідатимуть твоєму високому рівню; якщо ти нетямущий і неграмотний, Мої вимоги до тебе відповідатимуть цьому; якщо ти грамотний, Мої вимоги до тебе відповідатимуть тому факту, що ти грамотний; якщо ти літній, Мої вимоги до тебе відповідатимуть твоєму віку; якщо ти можеш виконувати обов’язок із прийому, Мої вимоги до тебе відповідатимуть цьому; якщо ти кажеш, що не можеш виконувати обов’язок із прийому, а можеш лише виконувати певну функцію – чи проповідувати Євангеліє, чи піклуватися про церкву, чи займатись іншими загальними справами, – то вдосконалення Мною тебе відповідатиме функції, яку ти виконуєш. Бути вірним, коритися до самого кінця та прагнути любити Бога найвищою любов’ю – ось чого ти мусиш досягти, лише ці три речі, і це найкращі практики. Зрештою, від людей вимагається досягти цих трьох речей, і ті, хто може їх досягти, будуть удосконалені. Але понад усе ти мусиш щиро прагнути, ти мусиш активно йти вперед і вгору, а не бути в цьому пасивним» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Відновлення нормального життя людини та приведення її до чудового місця призначення). «Що стосується кожної людини, то незалежно від твого рівня, віку й того, скільки років ти віриш у Бога, ти мусиш докладати зусиль до того, щоб іти шляхом прагнення до істини. Не слід наголошувати на жодних об’єктивних виправданнях; ти повинен прагнути істини беззастережно. Не живи абияк. Припустімо, ти вважаєш прагнення істини великою справою свого життя, стараєшся й докладаєш зусиль для цього, і, можливо, зрештою ти не зможеш здобути й досягнути такого обсягу істини у своєму прагненні, як тобі хотілося б, але Бог каже, що Він дасть тобі належне місце призначення, зважаючи на твоє ставлення, яке полягає в прагненні до істини, і на твою щирість, – як це буде чудово! Поки що не зосереджуйся на тому, яким буде твоє місце призначення та фінал, що станеться далі та що чекає в майбутньому, чи зможеш ти уникнути лиха й не померти, – не думай про це й не проси про таке, що цього стосується. Просто зосередься на Божих словах і вимогах, прийди до прагнення до істини, добре виконуй свій обов’язок, задовольняй Божі наміри та не підведи шеститисячолітнє очікування Бога та Його шеститисячолітнє сподівання. Дай Богові трохи розради; дай Йому побачити в тобі надію, дай Його бажанням здійснитись у тобі. Скажи Мені, хіба Бог обійшовся б із тобою несправедливо, якби ти так учинив? Звісно, що ні! І навіть якщо кінцеві результати будуть не такі, як тобі хотілося б, як тобі, будучи створеною істотою, треба ставитися до цього факту? Треба в усьому підкорятися Божим улаштуванням і упорядкуванням, не маючи жодних особистих планів. Хіба це не та точка зору, яку належить мати створеним істотам? (Так і є.) Мати таку установку – це правильно» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Чому людина мусить прагнути до істини). Щирі Божі слова глибоко зігріли й зворушили моє серце. Це було схоже на те, як мати виливає душу своїй дитині. Це допомогло мені зрозуміти, що сьогоднішня Божа робота й слова покликані спасти та вдосконалити людей. Незалежно від віку, рівня чи освіти, хай скільки людям років чи з якої вони родини, Бог дає кожному шанс бути вдосконаленим. Бог нікому не надає переваги. Бог висуває вимоги відповідно до рівня кожної людини й розпоряджає для них відповідні обов’язки. Якщо люди можуть добре виконувати свій обов’язок на своїх місцях і досягати вірності та покори, це саме те, що хоче бачити Бог. Божі слова розвіяли моє нерозуміння Його й показали мені шлях практики, принісши мені величезне полегшення. Тепер я більше не хвилююся через свій вік, слабке здоров’я чи погіршення пам’яті. Я також більше не зациклююся на тому, чи матиму хороший фінал або місце призначення. Натомість я зосереджуюся на тому, щоб якомога краще виконувати свій нинішній обов’язок і практикувати істини, які я розумію, під час виконання свого обов’язку. Я справді вдячний Богові за ці здобутки!