Лю Лей, Китай

Останні роки я страждала від високого тиску й поганого здоров’я. Я багато відпочивала вдома й виконувала лише ті обов’язки, які мені під силу. У липні 2022 року наш куратор з поливу дізнався, що я раніше поливала новонавернених, і призначив мене на обов’язок з поливу. Я була така рада знову виконувати цей обов’язок і твердо вирішила виконувати його як слід. Коли я побачила, що двом кураторам було близько тридцяти, вони мали гарний рівень і швидко засвоювали принципи, а сестра Сінь Сінь була енергійною й схоплювала все на льоту, я дуже раділа в душі. Мені було шістдесят, але я все ще мала можливість виконувати свій обов’язок із цими молодими братами й сестрами – мені здавалося, що я теж помолодшала. Я їздила на велосипеді на зібрання для новонавернених, які проводила, і дорогою завжди наспівувала гімни – я була справді сповнена ентузіазму щодо свого обов’язку. Згодом я відчула, що зросла як у розумінні принципів, так і в житті. Мені цей обов’язок сподобався ще більше.

Але після цього піднесення виникли нові проблеми. Мій тиск був дуже високим, здоров’я погіршилося. Після робочого дня я почувалася виснаженою і хотіла лише одного – лягти й відпочити. Сінь Сінь та інші могли після зібрань і далі підсумовувати відхилення у своєму обов’язку та планувати наступний день. Я хотіла встигати більше, як мої молоді співпрацівники, але незабаром після вечері мене хилило на сон, я починала куняти, і врешті-решт рано лягала спати. Якось я нормально не спала три дні поспіль, і мій організм просто не витримав. Я знала, що не можу належно виконувати свій обов’язок, тому мусила попросити Сінь Сінь провести зібрання замість мене. Після цього я почувалася дуже пригніченою – я не могла виконувати навіть свої звичайні обов’язки й мусила просити когось про допомогу. Було схоже, що мене скоро відсторонять. Іноді, коли куратор бесідував про принципи поливу новонавернених і хороші шляхи практики, Сінь Сінь та інші одразу все розуміли. Вони могли б застосовувати принципи в різних ситуаціях і використовувати їх на практиці у своїх обов’язках. А мені доводилося довго над цим розмірковувати, іноді навіть просити куратора ще додатково зі мною побесідувати. У той час я постійно відчувала тривогу й не могла спокійно спати вночі. Я хвилювалася, що якщо через свій похилий вік, погане здоров’я, повільність у розумінні та забудькуватість настане день, коли я більше не зможу виконувати свій обов’язок, чи стане це кінцем мого шляху як віруючої? Чи зможу я все ще досягти спасіння? Я постійно почувалася зневіреною і не могла зосередитися на своєму обов’язку. У своєму обов’язку я справлялася набагато гірше за Сінь Сінь. Мені не подобалося почуватися старою, я вважала себе старою й ні на що не здатною, і постійно боялася, що мене перепризначать. Я заздрила всім цим молодим людям і думала, як було б чудово відмотати час на двадцять років назад і повернути юнацьку енергію! Тоді б я могла присвячувати себе Богові до самого кінця, і хіба тоді в мене не було б надії ввійти до Божого Царства? Думаючи про все це, я не могла не хвилюватися про своє місце призначення.

Одного дня лідер прийшов до мене додому на зібрання й сказав: «Зважаючи на твій похилий вік і високий тиск, ми перепризначаємо тебе на загальні справи. Так тобі не доведеться постійно бігати». Мені було важко прийняти цю новину – мені дуже подобався мій обов’язок з поливу, і я ніколи не думала його залишати, а тут мене раптом перепризначають. Я ставала дедалі старшою, і шансів на те, що я зможу виконувати полив у майбутньому, ставало ще менше. Здавалося, ніби на мене вилили відро холодної води, загасивши вогонь ентузіазму в моєму серці. Брати й сестри читали мені Божі слова й бесідували зі мною про Його намір, але я нічого із цього не брала до серця. Я сиділа там і відчувала таку слабкість, що ледве могла сидіти рівно. Тієї ночі я лежала в ліжку, перевертаючись із боку на бік. Я думала про те, якими енергійними й сповненими життєвих сил були молоді брати й сестри, як швидко вони розуміли істину та принципи, і вважала, що вони варті того, щоб їх зрощували – у цих молодих людей усе ще було попереду. Натомість мені, старій людині, здоров’я не дозволяло присвячувати себе Богові, я повільно все розуміла й була не дуже вартою того, щоб мене зрощували. Богові, напевно, не до вподоби така стара людина, як я. І було невідомо, чи матиму я гарне місце призначення. Якби ж то я була на двадцять років молодшою і могла повністю віддатися тому, щоб присвячувати себе Богові! Що більше я думала, то гірше мені ставало, – я була справді пригнічена. Здавалося, ніби важкий камінь тиснув мені на груди, було так важко, що я ледве могла дихати. Я була настільки засмучена через те, що мене перепризначили, що цілу ніч не зімкнула очей.

Наступного дня якраз мало відбутися зібрання поливальників, і я побачила, як куратор Чжао Лян проїжджав повз будинок, де я жила. Коли я побачила, як він їде на зібрання, у мене аж серце стиснулося від болю. Якби мене не перепризначили, я б їхала туди разом із ним, але тепер цієї можливості вже не повернути. Чому ж я така стара й хвора? Думаючи про все це, я відчувала таку порожнечу всередині й не знала, що мені робити далі. Я просто сиділа на стільці, склавши руки, і дивилася на небо крізь вікно. Я думала, що мої перспективи вірянки були не надто втішними, і я не мала жодної надії увійти до Божого Царства. Що більше я думала, то гірше мені ставало, і сльози самі котилися по щоках. Тож я помолилася Богові: «О Боже! Я не змогла по-справжньому скоритися цьому перепризначенню й прийняти його. Я знаю, що це мій бунт проти Тебе, і що Тобі це огидно. О Боже! Прошу, спрямуй мене, щоб я пізнала себе й скорилася». Згодом Чжао Лян помітив, що я в поганому стані, і прочитав мені уривок із Божих слів. Всемогутній Бог говорить: «Тобі слід навчитися слухатися, коли твої призначені обов’язки коригують. Після того, як ти деякий час потренуєшся у своєму новому обов’язку і досягнеш результатів у його виконанні, ти виявиш, що більше придатний для виконання цього обов’язку, і ти усвідомиш, що вибирати обов’язки на основі власних уподобань було помилкою. Хіба це не розв’язує проблему? Найголовніше, що Божий дім доручає людям виконувати певні обов’язки не на основі їхніх уподобань, а на основі потреб роботи й того, чи принесе виконання цього обов’язку результати. Чи вважаєте ви, що Божий дім має розподіляти обов’язки на основі особистих уподобань? Чи має він використовувати людей за умови задоволення їхніх особистих уподобань? (Ні.) Який із цих підходів відповідає принципам Божого дому щодо використання людей? Який відповідає істинам-принципам? Це вибір людей відповідно до потреб роботи в Божому домі та результатів виконання ними своїх обов’язків. Ти маєш певні схильності та інтереси, і в тебе є певне бажання виконувати свої обов’язки, але чи мають твої бажання, інтереси та схильності переважати над роботою Божого дому? Якщо ти вперто наполягаєш, кажучи: “Я мушу виконувати цю роботу; якщо мені не дозволять, я не хочу жити, я не хочу виконувати свій обов’язок. Якщо мені не дозволять виконувати цю роботу, у мене не буде ентузіазму до чогось іншого, і я не докладатиму всіх зусиль”, – хіба це не свідчить про проблему з твоїм ставленням до виконання обов’язку? Хіба це не повна відсутність совісті й розуму? Щоб задовольнити свої особисті бажання, інтереси та схильності, ти без вагань шкодиш роботі церкви й затримуєш її. Чи відповідає це істині? Як слід ставитися до речей, що не відповідають істині? Дехто каже: ‘Слід пожертвувати особистим “я” заради колективного “я”’. Чи правильно це? Чи це істина? (Ні.) Що це за твердження? (Це сатанинська облуда.) Це облудне твердження, оманливе й замасковане. Якщо ти застосовуєш фразу ‘Слід пожертвувати особистим “я” заради колективного “я”’ в контексті виконання своїх обов’язків, то ти протистоїш Богові й хулиш Його. Чому це є хулою проти Бога? Бо ти нав’язуєш Богові власну волю, а це і є хула! Ти намагаєшся обміняти жертву своїм особистим “я” на Боже вдосконалення та благословення; твій намір – укласти оборудку з Богом. Бог не потребує, щоб ти жертвував чимось від себе; Бог вимагає, щоб люди практикували істину й повставали проти плоті. Якщо ти не можеш практикувати істину, то ти бунтуєш проти Бога й протистоїш Йому. Ти погано виконував свій обов’язок, бо твої наміри були неправильними, твої погляди на речі були хибними, а твої твердження повністю суперечили істині. Але Божий дім не позбавив тебе права виконувати обов’язок; просто твої призначені обов’язки скоригували, бо ти не підходив для попереднього обов’язку, і тебе перепризначили на той, що тобі підходить. Це цілком нормально й легко зрозуміти. До цієї справи слід ставитися правильно» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дванадцятий. Коли в них немає ні статусу, ні надії на отримання благословень, вони хочуть відійти). Після прочитання цього уривка Чжао Лян поділився в бесіді: «Коли дім Божий перепризначає людей – це не позбавлення їх шансу виконувати свій обов’язок і бути спасеними. Це просто обґрунтовані впорядкування, зважаючи на потреби церкви. Ти погано почуваєшся, ти вже в похилому віці й маєш високий тиск. Якби з тобою щось сталося, коли ти їдеш виконувати обов’язок або дорогою на різні зібрання, це було б погано не лише для церкви, а й для тебе самої. Тобі краще повернутися до своєї місцевої церкви й виконувати свій обов’язок там. Давай спершу скоримося, приймемо це від Бога й засвоїмо урок». Я почувалася такою збентеженою після бесіди Чжао Ляна. Навіть після стількох років віри в Бога я все ще ні краплі не корилася. Мені подобалося виконувати свій обов’язок з поливу, і я мала стільки ж ентузіазму, як і молодь. Але, зважаючи на те, що мені було за шістдесят і я захворіла, у мене просто не було такої енергії, пам’яті чи такої здатності вивчати нове, як у них. Якби мені дозволили й далі займатися поливом, це б негативно вплинуло на результати поливу новонавернених. Церква перепризначила мене на більш підходящий обов’язок, зважаючи на результати моєї роботи та проблеми зі здоров’ям. Я мусила бути розсудливою, прийняти це й скоритися. Тож я помолилася Богові, сказавши, що готова скоритися Його впорядкуванням і буду щосили намагатися виконувати свій новий обов’язок.

Згодом я почала замислюватися: чому ж я не скорилася, коли мене перепризначили? Чому я стала такою зневіреною? Під час своїх пошуків я натрапила на цей уривок із Божих слів: «Серед братів і сестер є й літні люди від 60 до 80–90 років, які через свій похилий вік теж відчувають певні труднощі. Незважаючи на вік, такі люди не завжди мислять цілком правильно та раціонально, а їхні ідеї й погляди не завжди узгоджуються з істиною. Ці літні люди так само мають проблеми й постійно непокояться: “Моє здоров’я вже не дуже добре, і коло обов’язків, які я можу виконувати, обмежене. Якщо я виконуватиму лише цей маленький обов’язок, чи запам’ятає мене Бог? Іноді я хворію, і мені потрібно, щоб за мною хтось доглядав. Коли за мною нікому доглядати, я не можу виконувати свій обов’язок – то що ж мені робити? Я старий, не запам’ятовую прочитані Божі слова, і мені важко розуміти істину. Коли я спілкуюся про істину, то говорю плутано й нелогічно, і в мене немає досвіду, яким варто поділитися. Я старий, мені бракує сил, у мене поганий зір, і я вже слабкий. Мені все важко дається. Я не тільки не можу виконувати свій обов’язок, а й легко все забуваю та помиляюся. Іноді я плутаюся та створюю проблеми для церкви, братів і сестер. Я хочу досягти спасіння та прагнути до істини, але це дуже важко. Що ж мені робити?”. Коли такі люди про це розмірковують, то починають нервуватися, думаючи: “Як же так вийшло, що я почав вірити в Бога тільки в такому віці? Ну чому я не такий, як ті, кому 20–30 років або навіть 40–50? Ну чому я дізнався про Божу роботу лише тепер, коли я такий старий? Не те щоб моя доля була поганою; принаймні тепер я все ж зустрівся з Божою роботою. Моя доля добра, і Бог був до мене добрим! Мене тільки одне не влаштовує: я занадто старий. Пам’ять мене трохи підводить, та й здоров’я вже не дуже, але в мене міцний внутрішній стрижень. Просто тіло мене не слухається, і коли я певний час послухаю на зібраннях, то починаю куняти. Іноді я закриваю очі, щоб помолитися, і засинаю, а коли читаю Божі слова, то блукаю думками. Почитавши трохи, я починаю куняти й засинаю, а прочитане не засвоюється. Що ж мені робити? Якщо в мене такі практичні труднощі, чи зможу я таки прагнути до істини й розуміти її? Якщо ні, якщо я неспроможний практикувати згідно з істиною-принципами, то чи не буде вся моя віра марною? Чи не проваляться мої намагання досягти спасіння? Що ж мені робити? Я так непокоюся! У моєму віці вже нічого не має значення. Тепер, коли я вірю в Бога, у мене більше немає про що непокоїтись і тривожитися, а мої діти вже виросли й більше не потребують моєї опіки та виховання, і моє найбільше бажання в житті – прагнути до істини, виконувати обов’язок створіння та зрештою досягти спасіння за ті роки, що мені залишилися. Однак якщо зараз подивитися на мою фактичну ситуацію, а саме: я вже погано бачу від старості, думки плутаються, здоров’я слабке, я не можу добре виконувати свій обов’язок та іноді створюю проблеми, коли намагаюся зробити скільки можу, – то здається, що мені буде нелегко досягти спасіння”. Такі люди знов і знов про це думають, далі починають тривожитися, а потім гадають: “У мене таке відчуття, ніби добре трапляється тільки з молодими людьми, але не зі старими. У мене таке відчуття, що наскільки б усе не було добре, я більше не зможу цим тішитися”. Що більше такі люди про це думають, то більше нервуються та тривожаться. Вони не тільки непокояться за себе, а й почуваються скривдженими. Якщо вони плачуть, їм здається, що воно не варте сліз, а якщо не плачуть, то цей біль, ця кривда постійно з ними. Що ж їм робити? Зокрема, є такі літні люди, що хотіли б весь свій час повністю присвячувати себе Богові та виконувати свій обов’язок, але вони фізично нездорові. У когось високий тиск, у когось підвищений рівень цукру в крові, а в когось проблеми зі шлунково-кишковим трактом, тож фізичні сили таких людей не відповідають вимогам їхнього обов’язку, і тому ці люди нервуються. Вони бачать молодь, яка може їсти й пити, бігати та стрибати, і відчувають заздрість. Що більше вони бачать, як молодь це робить, то більше мучаться, думаючи: “Я хочу добре виконувати свій обов’язок, прагнути до істини й розуміти її, і ще я хочу практикувати істину – то чому ж це так важко? Я такий старий і нікчемний! Невже Богу не потрібні старі люди? Невже старі люди справді нікчемні? Невже ми не можемо досягти спасіння?”. Їм сумно, і щастя від них тікає, що б вони про це не думали. Вони не хочуть утрачати такий дивовижний час і таку чудову нагоду, але не можуть повністю присвячувати себе Богові та виконувати свій обов’язок усім серцем і душею, як це робить молодь. Ці літні люди через свій вік упадають у глибоку муку, тривогу й занепокоєння. Щоразу, стикаючись із якимись труднощами, невдачами, тяготами чи перепонами, вони звинувачують свій вік і навіть ненавидять себе та самі собі не подобаються. Але в будь-якому разі це марно, тут немає жодного рішення, і такі люди не мають шляху вперед. Чи може бути таке, що в них справді немає шляху вперед? Чи є тут якесь рішення? (Літні люди теж мають у міру можливостей виконувати свої обов’язки.) Якщо літні люди виконуватимуть свої обов’язки в міру власних можливостей, це прийнятно, чи не так? Хіба літні люди вже не спроможні прагнути до істини через свій вік? Хіба вони не здатні розуміти істину? (Здатні.) Чи спроможні літні люди розуміти істину? Вони спроможні зрозуміти певну частину істини, але й молодь не може зрозуміти все. Літні люди завжди хибно вважають, що вони плутаються, у них погана пам’ять і тому вони не здатні розуміти істину. Чи мають вони рацію? (Ні.) Хоча в молодих людей набагато більше енергії та фізичних сил, ніж у літніх, насправді їхні здібності до розуміння, осмислення й пізнання точно такі, як і в літніх людей. Хіба літні люди не були колись молодими? Вони не народилися старими, і молоді люди теж колись постаріють. Літнім людям не слід постійно думати, що вони відрізняються від молоді, бо старі, фізично слабкі, нездорові та мають погану пам’ять. Насправді ніякої різниці немає. Що Я маю на увазі, коли кажу, що ніякої різниці немає? Незалежно від того, старі люди чи молоді, їхні розбещені характери однакові, їхні погляди на всілякі речі та ставлення до них однакові, і їхні точки зору та позиції щодо цих речей теж однакові. Тому літнім людям не слід думати, що раз вони старі, мають менше надмірних бажань, ніж молодь, і здатні не бути мінливими, то в них немає диких амбіцій або бажань і менше розбещених характерів: це помилкова думка. Молоді люди можуть інтригувати за посади – хіба літні не можуть робити так само? Молоді люди можуть чинити всупереч принципам і діяти свавільно – хіба літні не можуть робити так само? (Можуть.) Молоді люди можуть бути пихатими – хіба літні не можуть бути такими самими? Однак коли літні люди виявляють пиху, то через свій похилий вік вони не такі агресивні та принципові. У молодих людей і тіло, і розум гнучкіші, тому й прояви пихи в них очевидніші, тоді як у літніх людей тіло негнучке, а мислення застигле, і тому їхні прояви пихи менш очевидні. Однак пихата сутність і розбещені характери однакові що в молодих, що в старих. Як би довго літня людина не вірила в Бога, скільки б років не виконувала свій обов’язок, у неї все одно залишатимуться розбещені характери, якщо вона не прагнутиме до істини» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Бог озвучив потаємні думки кожної літньої людини. Люди похилого віку теж хочуть увесь час присвячувати себе Богові, але їхні тіла цього не витримують. У них немає енергії чи пам’яті, щоб навчатися так, як молодь. Тож вони можуть виконувати лише ті обов’язки, які їм під силу, але хвилюються, що роблять занадто мало й Бог цього не запам’ятає. А через похилий вік та поганий зір вони не здатні збагнути багато істин. Через це вони стають пригніченими, стривоженими й занепокоєними щодо свого майбутнього та місця призначення. Мій стан був саме таким, як викривав Бог. Я бачила, що більшість людей, яких зрощує дім Божий – це молодь: вони мають гарний рівень, енергійні та швидко навчаються. Я ж була набагато старшою. І хоча я мала прагнення добре виконувати свій обов’язок, моя енергія та пам’ять не йшли в жодне порівняння з енергією та пам’ятаю молоді. Після цілого дня виконання своїх обов’язків молодь усе ще була сповнена сил. Вони могли підсумовувати проблеми та відхилення у своїй роботі, а також свій шлях практики, тоді як я мусила рано лягати спати. Іноді, коли мій організм не витримував навантаження, я мусила просити інших поливати новонавернених замість мене. Коли куратори бесідували про корисні принципи та методи, молодші одразу все схоплювали й застосовували під час виконання своїх обов’язків, тоді як мені потрібно було набагато більше часу, щоб хоч щось зрозуміти. Порівняно з молодими братами й сестрами, виконання обов’язків давалося мені набагато важче. Я була дуже незадоволена цією ситуацією і картала себе за те, що я стара й мало що можу зробити у своєму обов’язку. Навіть якщо я прагнула істини, я мало що розуміла, і Богові це, напевно, не подобалося. Я жила в неправильному розумінні Бога й не могла не перейматися за своє майбутнє місце призначення. У той момент я усвідомила, що хоча літні й молоді люди можуть мати різний рівень енергії та пам’яті, але коли йдеться про розбещені характери, вони абсолютно однакові. Молоді й старі однаково зарозумілі. Молоді й старі однаково егоїстичні. Коли ми стикаємося з улаштованою Богом ситуацією, яка нам не подобається, ми всі виявляємо наш бунтівничий характер. Ми не здатні скоритися Божому володарюванню та впорядкуванням. Ми завжди дбаємо спершу про себе, коли йдеться про наші власні інтереси, і виявляємо свій егоїстичний, ниций, розбещений характер. Старі й молоді однаково глибоко розбещені сатаною. Усім нам потрібно часто розмірковувати над собою, приймати суд і кару Божих слів і шукати істину, щоб подолати власну розбещеність. Я думала, що мій вік і обсяг роботи, яку я виконувала у своєму обов’язку, були тими критеріями, за якими Бог вирішував, чи варто мене схвалити. Я думала, що Бог просто не любить старих, і мої шанси на спасіння мізерні. Мої погляди й уявлення були такими перекрученими! Я знала, що маю скоритися Божому володарюванню та впорядкуванням, щосили виконувати свій обов’язок і зосередитися на тому, щоб розмірковувати над собою, пізнавати себе й прагнути трансформації характеру у своєму обов’язку, адже саме це відповідає Божому наміру. Зрозумівши це, я відчула ясність.

Одного ранку, під час духовних роздумів, я натрапила на уривок із Божих слів, який глибоко вплинув на мене й допоміг краще збагнути Божий намір. Всемогутній Бог говорить: «Чи є літні люди особливою групою в Божому домі й у питаннях істини? Ні. Вік не має значення, коли йдеться про істину, розбещені характери, глибину твоєї розбещеності й те, чи годишся ти прагнути до істини, чи можеш досягти спасіння та яка ймовірність твого спасіння. Хіба не так? (Так.) Ми вже стільки років спілкуємося про істину, але ніколи не бесідували про те, що є якісь різні види істин для людей різного віку. Бесіди про істину ніколи не призначалися тільки для молоді чи тільки для літніх людей, розбещені характери так само виявляються не виключно в молодих або виключно в старих, і ніколи не говорилося такого, що розбещені характери буцімто природно слабшають і змінюються через старість, негнучке мислення та нездатність сприймати нове. Ми ніколи не спілкувалися про жодну істину з прив’язкою до конкретного віку й не виключали при цьому літніх людей. Літні люди не є особливою групою в церкві, Божому домі чи перед Богом: вони такі самі, як і люди з інших вікових груп. У них немає нічого особливого – вони просто прожили трохи довше за інших, прийшли в цей світ на кілька років раніше, їхнє волосся трохи сивіше, а тіло постаріло трохи раніше – ось і всі відмінності. Більше жодної різниці немає» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). З Божих слів я дізналася, що в домі Божому людей похилого віку не виокремлюють в окрему групу. Вони просто трохи старші й трохи більше зношені життям. Можливо, у них немає тієї енергії та запалу, що в молодих, і вони можуть страждати від певних хвороб, але перед істиною немає жодних вікових відмінностей. Коли Бог висловлює Свої слова й вершить Свою роботу суду в останні дні, Він не розрізняє молодих і старих. І літні люди, і молодь – усі глибоко розбещені сатаною, і всі потребують Божого спасіння. Чи може людина бути спасена, чи ні, визначається не її віком або тим, який обов’язок вона виконує. Головне те, чи йде вона шляхом прагнення істини. Це визначається праведним Божим характером. У невіруючому світі до працівників похилого віку часто ставляться неприязно. Люди вважають їх тугодумами, слабкими й нездатними приносити користь, тому більшість начальників віддають перевагу молодим працівникам і не люблять старих. Я обмежувала Бога, керуючись уявленнями невіруючих. Я думала, що оскільки молоді брати й сестри можуть виконувати багато обов’язків і робити великий внесок, вони мають найбільше шансів на спасіння, тоді як літні люди виконують незначні обов’язки й мало чого досягають, тому Бог не благоволить до них і вони мають мало шансів бути спасенними Богом. Я не розуміла праведного Божого характеру й судила про Нього на основі власних уявлень та фантазій. Це було хулою проти Бога! Я також зрозуміла, що в домі Божому панує істина, що Бог оцінює вчинки кожної людини на основі істини. Це як із тією сестрою, яку я знала – вона була молодою, розумною і служила лідеркрю, але порушувала робочі розпорядження, переривала роботу церкви та заважала їй, а також мстилася тим, хто робив їй зауваження, і пригнічувала їх. Зрештою її визнали злою людиною і виключили з церкви. Але я знала й іншу сестру, набагато старшу, яка не мала освіти й відзначалася посереднім рівнем, проте вона стабільно продовжувала виконувати свій обов’язок – вона мала щиру віру в Бога й була вірною у своєму обов’язку. Ці літні брати й сестри, можливо, не такі міцні й не мають найкращої пам’яті, але вони щосили стараються виконувати обов’язки, зосереджуються на розмірковуванні над собою та пізнанні себе, і прагнуть трансформації характеру у своїх обов’язках. Вони також можуть отримати похвалу від Бога й мають шанс на спасіння. Я також усвідомила, що старіння – це природний і незворотний процес, завчасно призначений Богом, і тому я повинна скоритися йому й просто виконувати ті обов’язки, які можу, зважаючи на свій теперішній вік. Насправді, якщо в мене було б правильне ставлення і я б зосередилася на пошуку істини у своєму новому обов’язку, хіба я не змогла б так само отримати Боже просвітлення та наставництво? Хіба я не змогла б так само пізнати свою розбещеність і недоліки? Хіба я не могла б і далі прагнути істини? Бог не позбавив мене права виконувати мій обов’язок і досягати спасіння, і тим паче Він не ставився до мене інакше через мій вік. Але я була невдячною Богові й навіть помилково вважала, що Він не любить старих, відчуваючи опір до Його впорядкувань і влаштувань. Я була геть нерозумною! Коли я усвідомила все це, мене охопило сильне почуття каяття. Я не могла більше бунтувати проти Бога й неправильно розуміти Його, мені потрібно було відкинути всі свої тривоги та хвилювання і старанно виконувати свій новий обов’язок, щоб не затримувати роботу церкви.

Після цього я почала замислюватися: чому ж, попри те, що я знала, що людський обов’язок не має нічого спільного з благословеннями чи нещастями, я все одно не могла не хвилюватися за своє місце призначення після того, як мені доручили обов’язок, яким я була незадоволена? У чому була причина моєї проблеми? На одному із зібрань брати й сестри прочитали мені два уривки з Божих слів, і завдяки Його словам я виявила причину своєї проблеми. Всемогутній Бог говорить: «Усі розбещені люди живуть для себе. “Кожен сам за себе, а невдах під три чорти” – ось що підсумовує людську природу. Усі люди вірять у Бога заради самих себе; вони зрікаються речей і присвячують себе заради отримання благословення, і страждання, які вони терплять, і ціна, яку вони платять, виконуючи свій обов’язок, – усе це також заради отримання винагороди. Коротко кажучи, усе це робиться з метою отримати благословення, отримати винагороду та ввійти в Царство Небесне. У світі люди працюють заради власної вигоди, а в Божому домі вони виконують обов’язок для здобуття благословення. Щоб здобути благословення, люди зрікаються всього й можуть витерпіти багато страждань. Усе це є найчіткішим доказом того, що люди мають сатанинську природу» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). «Перед рішенням про виконання свого обов’язку антихристи глибоко в серцях переповнені очікуванням щодо своїх перспектив, здобуття благословень, хорошого місця призначення і навіть вінця, і вони мають найбільшу впевненість у досягненні цих речей. Вони приходять у дім Божий виконувати свій обов’язок із такими намірами та жаданнями. Тож чи містить їхнє виконання обов’язку щирість, справжню віру та вірність, яких вимагає Бог? У цей час ще неможливо побачити їхню справжню вірність, віру чи щирість, оскільки перед виконанням свого обов’язку кожен плекає цілком торгашеський менталітет; кожен ухвалює рішення виконувати свій обов’язок, керований інтересами, а також виходячи з передумови своїх надмірних амбіцій та жаги. Який намір антихристів у виконанні свого обов’язку? Укласти угоду, здійснити обмін. Можна сказати, що це умови, які вони ставлять для виконання обов’язку: “Якщо я виконую свій обов’язок, то мушу здобути благословення й мати хороше місце призначення. Я мушу здобути всі благословення та вигоди, які, як сказав бог, приготовані для людства. Якщо я не зможу їх здобути, то я не виконуватиму цей обов’язок”. Вони приходять у дім Божий виконувати свій обов’язок із такими намірами, амбіціями та жагою. Здається, ніби вони мають певну щирість, і, звісно, для новонавернених, які тільки починають виконувати свій обов’язок, це також можна назвати завзяттям. Але в цьому немає справжньої віри чи вірності; є лише такий рівень завзяття. Це не можна назвати щирістю. Судячи з такого ставлення антихристів до виконання свого обов’язку, воно є цілком торгашеським і сповненим їхньої жаги до таких вигод, як здобуття благословень, входження в Царство Небесне, здобуття вінця та отримання винагород» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина сьома). Через викриття Божих слів я побачила, що нічим не відрізнялася від антихриста, і вірила та виконувала свій обов’язок лише для того, щоб отримати благословення та ввійти до Божого Царства. До того, як я повірила в Бога, я жила лише за сатанинськими отрутами, такими як: «Кожен сам за себе, а невдах під три чорти», «Задарма й пальцем не поворухну». Я вважала правильним і нормальним дбати лише про власні інтереси. Якщо щось було мені вигідно, я робила це, незважаючи на те, скільки доведеться страждати чи яку ціну заплатити. Прийнявши Божу роботу в останні дні, я почула, що можу здобути вічне життя й увійти до Божого Царства, якщо присвячуватиму себе Богові й виконуватиму свій обов’язок. Зрозумівши, що це велике благословення неможливо купити ні за гроші, ні за коштовності, я залишила сім’ю, покинула роботу й почала слідувати за Богом та виконувати свій обов’язок. Коли дім Божий призначив мене на обов’язок з поливу, я подумала: «В обов’язку з поливу я можу багато читати Божі слова, і є багато можливостей бесідувати про істину. Усе це дасть мені хороший шанс здобути істину й досягти спасіння». Тож я була вмотивована добре виконувати свій обов’язок, сподіваючись досягти спасіння й увійти до Божого Царства. Моє ставлення до обов’язку було таким самим, як в антихриста. Я просто робила це, щоб отримати благословення, і торгувалася з Богом. Бог точно гидував цим! Я була дуже вмотивована у виконанні свого обов’язку, але здоров’я було поганим, і молодшою я не ставала. Мені просто бракувало енергії, сили чи пам’яті, які мала молодь, і мені навіть потрібна була допомога інших, щоб виконувати свій обов’язок. Я б просто гальмувала роботу, якби продовжувала обов’язок з поливу, і це б вплинуло на результати поливу. Якби я мала хоч якесь знання свого місця й можливостей та розум, я б відпустила своє бажання благословень і звільнила б місце для молодих братів і сестер. Це було б корисно для церковної роботи. Але я думала лише про те, як отримати благословення. Я використовувала обов’язок, який дав мені Бог, щоб задовольнити свою жагу до благословень. Коли я не побачила жодної надії отримати благословення у своєму новому обов’язку, я не змогла скоритися, неправильно зрозуміла Бога й навіть звинувачувала Його. Як мене можна було вважати людиною, яка по-справжньому кориться Богові й має віру в Нього? Я була глибоко отруєна цією сатанинською отрутою «Кожен сам за себе, а невдах під три чорти». Хоч би з якою ситуацією я стикалася, я спершу думала про те, чи зможу я отримати з неї зиск або благословення, ставлячи власні інтереси вище за істину. Я взагалі не думала про роботу церкви, а дбала лише про власні інтереси. Те, що я була обрана Богом, втішалася таким поливом і забезпеченням Його словами протягом моїх років як віруючої, збагнула деякі істини й змогла виконувати свій обов’язок створеної істоти – усе це було величезною Божою благодаттю. Проте я не дякувала Богові й не думала про те, як відплатити за Його любов. Якщо щось ішло не так, як мені хотілося, я неправильно розуміла Бога й звинувачувала Його. Я була геть нерозумною! Дяка Богові за те, що Він вчасно мене розвінчав, інакше, якби я зберігала це корисливе ставлення до свого обов’язку, я б не лише не здобула істину й не досягла спасіння – Бог зневажив би мене й відсіяв би. Усвідомивши все це, я відчула каяття й докоряла собі. Тож я помолилася Богові, сказавши: «О Боже! Я слідувала за Тобою багато років, але ні краплі Тобі не корилася й неправильно розуміла Твій намір. Я вважала обов’язок, який я маю виконувати як створена істота, розмінною монетою, яку я могла б обміняти на благословення. Ти точно гидував цим! О Боже! Я готова покаятися перед Тобою, прошу, спрямуй мене, щоб я жила за Твоїми словами».

Під час духовних роздумів я натрапила на уривок із Божих слів, який дав мені шлях практики. Всемогутній Бог говорить: «Поки старі люди живуть на світі, вони повинні ще більше старатися прагнути до істини та входження в життя, а також гармонійно співпрацювати з братами й сестрами, виконуючи свій обов’язок; тільки так їхній духовний стан зможе зростати. Літнім людям у жодному разі не слід вважати себе поважнішими за інших і хизуватися своєю старістю. Молоді люди можуть виявляти найрізноманітніші розбещені характери – і ти теж; молоді люди можуть робити всілякі дурниці – і ти теж; молоді люди плекають уявлення – і літні люди так само; молоді люди можуть бути бунтівничими – і літні люди так само; молоді люди можуть виявляти антихристові характери – і літні люди так само; молоді люди мають дикі амбіції та бажання – і літні люди так само, без найменшої різниці; молоді люди можуть спричинювати порушення та переривання, за що їх усувають із церкви, – і літні люди так само. Тож старші люди можуть робити ще багато чого, крім доброго виконання свого обов’язку в міру своїх можливостей. Якщо ти не тупий, не слабкий розумом і здатен розуміти істину, якщо ти спроможний подбати про себе, тобі слід багато чого робити. Як і молодь, ти можеш прагнути до істини й шукати її, і ти повинен часто приходити до Бога молитися, шукати істину-принципи, а також старатись у всьому дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій. Це той шлях, яким тобі належить слідувати, і не треба мучитися, тривожитись і непокоїтися через те, що ти старий, маєш багато недуг або твоє тіло старіє. Мучитися, тривожитись і непокоїтися – це неправильно: це ірраціональні прояви» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). З Божих слів я дізналася, що незалежно від того, який обов’язок призначає мені церква, Божий намір полягає в тому, щоб я шукала істину через свій обов’язок, використовувала істину для подолання свого розбещеного характеру, практикувала розв’язання справ у своєму обов’язку згідно з принципами і врешті-решт стала на шлях до спасіння. Тепер, окрім того, що я роблю все, що в моїх силах, виконуючи свій обов’язок, я за будь-якої нагоди розмірковую над виявами своєї розбещеності та пишу статті з досвідними свідченнями. Коли я зустрічаюся з братами й сестрами, ми обговорюємо, які уявлення є в новонавернених, і я бесідую настільки, наскільки розумію. Практикуючи так, я відчуваю глибокий спокій і легкість на душі.

Найголовніше, що я винесла з цього досвіду, – це те, що Бог ставиться до всіх справедливо. Бог оцінює все, використовуючи істину, – Йому байдуже, скільки вам років чи який обов’язок ви виконуєте. Його хвилює лише те, чи йдете ви шляхом прагнення істини. Доки ви шукаєте істину і йдете правильним шляхом, у вас є шанс досягти спасіння. Бог анітрохи не зневажає людей похилого віку. Щоразу, коли я згадую, як я неправильно розуміла Бога, я відчуваю, що так багато Йому винна, і на очі навертаються сльози. У такому віці я все ще маю шанс вітати Творця. Мені пощастило почути Божий голос, прийняти суд і кару Його слів і присвячувати себе Йому, виконуючи свої обов’язки. Яке ж це велике благословення! Незалежно від того, чи отримаю я благословення, чи ні, і яким буде мій фінал, я буду старанно прагнути істини й робити все, на що я здатна, виконуючи свій обов’язок, щоб відплатити за Божу любов.