Чжоу Чжоу, Китай

Я народилася в традиційній китайській родині. Змалечку батьки вчили мене бути освіченою, розсудливою та ввічливою дитиною, шанобливо вітатися зі старшими й не бути нечемною, бо інакше люди сказали б, що я невихована. Коли я пішла до школи, вчителі часто казали нам, що Китай завжди був країною, яка надає великого значення ритуалам і етикету, і що люди повинні мати гарні манери у спілкуванні з іншими. У своїх підручниках я часто бачила повчальні історії, наприклад, казку про Кун Жуна, який віддав більші груші іншим, і ці історії глибоко вкорінилися в моїй пам’яті. Я думала, що людина повинна дотримуватися належного етикету, поважати старших і дбати про молодших – лише тоді її можна вважати вихованою, хорошою людиною. Увесь цей час я жила за цією традиційною культурою, виявляючи повагу та ввічливість до старших і ніколи їх не ображаючи. Навіть якщо я бачила, що вони роблять щось не так, я б ніколи не наважилася вказати їм на це в очі. Коли я почала вірити в Бога й виконувати свій обов’язок, у церкві я продовжувала жити за традиційними уявленнями про те, що треба бути освіченою, розсудливою, поважати старших і дбати про молодших. Особливо коли йшлося про моє ставлення до старших братів і сестер: я ніколи не зверталася до них прямо на ім’я, а завжди шанобливо називала їх «пані така-то» або «пан такий-то», щоб люди вважали мене уважною та вихованою. Коли я співпрацювала з деякими літніми братами й сестрами і бачила, що вони мають проблеми у своїх обов’язках, я не наважувалася їм про це сказати. Я думала: «Ці брати й сестри – з покоління моїх батьків, а деякі з них навіть годяться мені в дідусі чи бабусі. Якщо я прямо вкажу на їхні проблеми, хіба вони не скажуть, що я нешаноблива та невихована?». Через це я майже ніколи не вказувала на їхні проблеми. Навіть якщо я щось і казала, мені доводилося спочатку добирати правильні слова й говорити м’яким тоном, щоб не зачепити їхнє самолюбство. Оскільки перед братами і сестрами я завжди поводилася витончено, культурно і ввічливо, усі вважали мене зрілою, розважливою і такою, що має добру людськість, а я думала, що чинячи так, я практикую істину.

Пізніше я взялася за роботу з текстами в церкві. Одного разу лідерка сказала, що в роботі з текстами бракує персоналу. Вона сказала, що брат на ім’я Вень Тао в минулому виконував обов’язок з текстами й засвоїв деякі принципи, тому вона хотіла залучити його й попросила мене провести з ним бесіду. Коли я прийшла побесідувати з Вень Тао, він був готовий виконувати цей обов’язок, лише сказав, що в нього слабке здоров’я і він не може перевтомлюватися. Я відповіла йому, що ми можемо розумно розподілити його навантаження з огляду на стан його здоров’я, і таким чином його здоров’я та сили будуть у нормі. Він на це погодився. Однак минуло лише кілька днів, як лідерка повідомила, що Вень Тао написав їй листа, де сказав, що має погане здоров’я і хоче проповідувати Євангеліє замість того, щоб виконувати обов’язок по роботі з текстами. Лідерка попросила мене знову піти й побесідувати з Вень Тао. Я подумала: «Коли він поширює Євангеліє, йому зазвичай доводиться багато бігати; хіба йому все одно не доведеться страждати? Чому ж він готовий поширювати Євангеліє, але не хоче виконувати обов’язок по роботі з текстами? Чи він має якісь труднощі? Чи він вважає, що обов’язок по роботі з текстами не дозволить йому бути в центрі уваги?». Тож я хотіла провести з ним бесіду, але водночас хвилювалася, що він про мене подумає, якщо я скажу йому це в очі. Може, він назве мене молодою й зарозумілою і скаже: «Ти ще недавно віриш у Бога, а вже вказуєш на мої проблеми. Ти поводишся нечемно і нешанобливо!». З огляду на його вік, Вень Тао був для мене старшим, і коли я бачила його, то зазвичай називала «пан Вень». Якщо я цього разу прямо вкажу на його проблеми, хіба це не означатиме, що я погано вихована та нешаноблива? Подумавши так, я вирішила, що маю тримати язика за зубами. Наступного дня під час зустрічі з Вень Тао я просто розпитала його про його стан та про те, чи є в нього якісь занепокоєння щодо свого обов’язку, а потім побесідувала з ним, спираючись на власний досвід. Зрештою він погодився продовжувати виконувати обов’язок по роботі з текстами.

Невдовзі після цього Вень Тао розповів про свій стан під час зібрання, і одна сестра вказала на його проблеми, запитавши: «Чи виникли якісь труднощі, через які ти не хотів виконувати обов’язок по роботі з текстами? Чи за цим стояв якийсь прихований мотив? Чи це через те, що цей обов’язок виконується подалі від людських очей, чи є інша причина?». Завдяки нагадуванню цієї сестри Вень Тао почав розмірковувати над собою і зрозумів, що його перебірливість у виборі обов’язку була зумовлена прагненням до репутації та статусу. Він думав, що поширення Євангелія дозволить йому бути в центрі уваги, завдяки чому брати і сестри скрізь його поважатимуть, тоді як обов’язок по роботі з текстами не дасть йому такої можливості, і ніхто не знатиме, скільки зусиль він доклав. Через це він хотів поширювати Євангеліє – обов’язок, що дозволив би йому виділитися. Після цього Вень Тао їв і пив Божі слова, розмірковуючи над собою та намагаючись пізнати себе, і він усвідомив, що у своєму прагненні до репутації та статусу він ішов шляхом Павла. Він змінив свій хибний погляд на обов’язки та написав статтю з досвідним свідченням. Почувши про це, я замислилася: «Я теж знала, що за небажанням Вень Тао виконувати обов’язок з по роботі текстами стояла своя причина, тож чому я так довго вагалася і не наважувалася вказати на його проблеми? Що саме керує мною?». Тоді я прочитала Божі слова: «У церкві, якщо хтось старший за віком або вже багато років вірить у Бога, ти завжди хочеш зберегти йому обличчя. Ти даєш йому договорити, не перебиваєш його, навіть якщо він говорить нісенітниці, і навіть коли він робить щось неправильно та потребує обтинання, ти однаково намагаєшся зберегти йому обличчя й уникаєш критики при інших, вважаючи, що хоч би наскільки його дії можуть бути нерозумними чи поганими, усі однаково мають його прощати й терпіти. Ти також часто навчаєш інших: “Ми маємо зберігати обличчя старшим і не шкодити їхній гідності. Ми – молодші за них”. Звідки походить це поняття “молодші”? (Із традиційної культури.) Воно бере свій початок із мислення традиційної культури. Крім того, у церкві сформувалася певна атмосфера: коли люди зустрічають старших братів і сестер, вони тепло звертаються до них як до “старшого брата”, “старшої сестри”, “тітки” або “брата, старшого за віком”, наче всі є частиною однієї великої родини; до цих старших людей виявляють особливу повагу, що несвідомо залишає в інших гарне враження про молодших. Ці елементи традиційної культури настільки глибоко вкорінені в мисленні й самій суті китайського народу, що вони постійно поширюються та формують атмосферу церковного життя. Оскільки людей часто обмежують і контролюють ці уявлення, вони не лише особисто їх схвалюють, докладають зусиль, щоб діяти та практикувати в цьому напрямку, але й схвалюють те, що інші роблять так само, і навчають їх слідувати цьому. Традиційна культура не є істиною; це безсумнівно. Але чи достатньо людині просто знати, що вона не є істиною? Те, що вона не є істиною, – це лише один аспект; навіщо ж тоді нам її аналізувати? В чому її корінь? У чому полягає суть проблеми? Як можна відпустити ці речі? Аналіз традиційної культури здійснюється з метою надання тобі цілковито нового розуміння теорій, думок і поглядів на цей аспект, глибоко вкорінених у твоєму серці. Як досягти такого цілковито нового розуміння? Передусім ти маєш знати, що традиційна культура походить від сатани. А як сатана прищеплює людям ці елементи традиційної культури? У кожну епоху сатана використовує відомих діячів і великих людей, щоб поширювати ці думки, ці так звані вислови й теорії. Потім поступово ці ідеї систематизуються та конкретизуються, дедалі більше наближаючись до життя людей, і зрештою стають поширеними серед них; мало-помалу ці сатанинські думки, вислови та теорії прищеплюються в людську свідомість. Після такого ідеологічного впливу люди вважають ці думки й теорії, що походять від сатани, найпозитивнішими речами, які слід практикувати і яких потрібно дотримуватися. Потім сатана використовує їх, щоб ув’язнювати й контролювати людську свідомість. Покоління за поколінням люди виховувалися, формувалися й перебували під контролем за таких обставин аж до сьогодні. Усі ці покоління вірили, що традиційна культура є правильною та гарною. Ніхто не аналізує походження чи джерело цих так званих гарних і правильних речей – саме це й надає проблемі її серйозності. Навіть деякі віруючі, які багато років читали Божі слова, досі вважають це правильними й позитивними речами настільки, що вірять, ніби це може замінити істину й замінити Божі слова. Ба більше, дехто вважає: ‘Скільки б ми не читали Божі слова, живучи серед людей, так звані традиційні ідеї та традиційні елементи культури – такі як “Три покори й чотири чесноти”, а також поняття на кшталт доброзичливості, праведності, пристойності, мудрості й надійності – не можна відкидати. Адже вони передаються нам від предків, які були мудрецями. Ми не можемо йти проти вчень наших предків лише тому, що віримо в Бога, і не можемо змінювати чи відкидати вчень наших предків і тих давніх мудреців’. Такі думки й усвідомлення є в серцях усіх людей. Несвідомо всі вони й досі перебувають під контролем цих елементів традиційної культури та зв’язані ними. Наприклад, коли дитина бачить, що тобі за двадцять, і називає тебе “дядьком”, ти тішишся та відчуваєш задоволення. А якщо вона звертається до тебе просто на ім’я, ти відчуваєш себе некомфортно, вважаючи цю дитину неввічливою й думаєш, що її слід насварити, і твоє ставлення змінюється. Насправді ж, чи називає вона тебе “дядьком”, чи звертається до тебе на ім’я, це жодним чином не стосується твоєї гідності. То чому ж ти відчуваєш невдоволення, коли вона не називає тебе “дядьком”? Причина цього полягає в тому, що тобою керує й на тебе впливає традиційна культура; вона завчасно пустила коріння у твоїй свідомості та стала твоїм найосновнішим стандартом ставлення до людей, подій і речей, а також оцінювання й судження про все суще. Коли твій стандарт є хибним, чи може природа твоїх дій бути правильною? Звісно, ні» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт шостий). Божі слова точно розвінчали мій стан. Я перебувала під глибоким впливом традиційної культури та ідей, таких як повага до старших і турбота про молодших, а також витонченість і культурність. Змалечку виховання вдома й у школі змушувало мене вірити, що лише будучи вихованою, освіченою та розсудливою, я можу вважатися хорошою людиною, ті, хто неналежно звертається до старших і поводиться з ними без поваги, – невиховані й не варті поваги людей. Незалежно від того, чи спілкувалася я з невіруючими, чи виконувала свій обов’язок у Божому домі, я завжди жила за цими традиційними ідеями, вважаючи їх правилами своєї поведінки й вірячи, що чинячи так, я практикую істину. Спілкуючись зі старшими братами і сестрами, щоб здаватися їм вихованою людиною, я ніколи не зверталася до них прямо на ім’я, а натомість шанобливо називала їх «пан» або «пані». Іноді, коли я помічала деякі їхні прояви розбещеності, я повинна була б, як чесна людина, обговорити це з ними, щоб допомогти їм шукати істину для вирішення проблеми. Але щоб не зруйнувати той позитивний образ, який брати і сестри мали про мене у своїх серцях, я ніколи не наважувалася прямо вказувати їм на ці речі. Я вважала, що якби я так зробила, це б показало, що я погано вихована й не маю манер, і навіть якщо я щось і казала, то натякала здалеку й говорила завуальовано, що було абсолютно неефективно. Як і минулого разу, коли я бесідувала з Вень Тао щодо його обов’язків: я чітко бачила його проблему відкидання свого обов’язку й мала б вказати йому на це, допомогти порозмірковувати над собою та винести уроки. Але щоб він не подумав, що я нешаноблива та погано вихована, я утрималася від того, щоб сказати йому про це прямо, лише злегка торкнувшись цієї теми, говорячи слова й доктрини, вважаючи, що цього достатньо для вирішення проблеми. Насправді ж це йому анітрохи не допомогло; чинячи так, я лише шкодила йому! Я нарешті чітко побачила, що повага до старших і турбота про молодших – це не істина і не принцип життя по-людськи, і не є критерієм для оцінки чиєїсь людськості.

Після цього я прочитала ще кілька Божих слів: «На якій основі, за Божою волею, людина має оцінювати інших? Згідно із чим Він наказує людині дивитися на людей і речі? (Згідно з Його словами.) Він вимагає, щоб людина дивилася на інших людей згідно з Його словами. Зокрема, це значить оцінювати наявність людськості згідно з Його словами. Це один з аспектів. Крім того, оцінка людини має засновуватися на тому, чи любить ця людина істину, чи має в серці шану до Бога й чи може підкорятись істині. Хіба це не конкретні деталі? (Так і є.) Отже, на якій основі люди оцінюють, чи хтось добрий? На тому, чи він культурний і чи добре слідує нормам, чи плямкає губами й копається в пошуках смачних шматочків, коли їсть, і чи чекає, поки сядуть старші, перш ніж сісти за стіл самому. Ось за такими речами люди оцінюють інших. Хіба використання таких речей – це не використання освіченості й розсудливості як стандарту поведінки? (Так і є.) Чи точні такі оцінки? Чи узгоджуються вони з істиною? (Не узгоджуються.) Цілком очевидно, що вони не узгоджуються з істиною. Що ж тоді зрештою виходить із такого оцінювання? Оцінювач вважає, що всі освічені й розсудливі люди добрі, і якщо попросити його поспілкуватися про істину, він постійно прищеплюватиме людям ті внутрішні правила, вчення й форми доброї поведінки. Наслідком прищеплення людям цих речей зрештою буде те, що завдяки цьому люди почнуть поводитися добре, але їхня розбещена сутність зовсім не зміниться. Робити так – це дуже далеко від істини та Божих слів. Такі люди просто володіють кількома формами доброї поведінки. То чи можуть розбещені характери всередині них змінитися через добру поведінку? Чи можуть люди досягти покірності й вірності Богові? Аж ніяк. На кого перетворилися ці люди? На фарисеїв, які лише зовні поводяться добре, але принципово не розуміють істини й не можуть підкоритися Богові. Хіба не так? (Так.) Подивіться на фарисеїв – хіба на позір вони не були бездоганними? Вони шанували суботу; у суботу вони нічого не робили. Вони ґречно говорили, досить добре слідували нормам і правилам, були досить культурні, досить цивілізовані й навчені. За те, що вони добре вміли маскуватись і зовсім не шанували Бога, а судили Його й засуджували, врешті-решт Бог їх прокляв. Він проголосив їх лицемірними фарисеями, які всі лиходії. Так само й люди, що беруть добру поведінку, яка полягає в освіченості й розсудливості, за критерій своєї поведінки та дій: це вочевидь не ті люди, що прагнуть до істини. Коли вони спираються на це правило в тому, як поводяться, діють і оцінюють інших, вони, звісно, не прагнуть до істини; і коли вони виносять судження про когось або щось, стандарт і основа цих суджень не узгоджуються з істиною, а йдуть проти неї. Єдине, чому приділяють увагу такі люди, – це поведінка та спосіб життя людини, а не її характер і сутність. Вони беруть за основу не Божі слова й не істину; натомість їхні оцінки ґрунтуються на такому стандарті поведінки з традиційної культури, як освіченість і розсудливість. У результаті такого оцінювання вони доходять висновку, що людина добра й відповідає Божій волі щодо неї, якщо вона виявляє такі зовнішні форми доброї поведінки, як освіченість і розсудливість. Коли люди приймають для себе такі класифікації, очевидно, що вони займають позицію протистояння істині й Божим словам. І що більше вони послуговуються цим поведінковим критерієм, коли дивляться на людей і речі, поводяться й діють, то більше вони в результаті віддаляються від Божих слів та істини. При цьому вони все одно тішаться тим, що роблять, і вірять, що прагнуть до істини. Дотримуючись кількох добрих тверджень традиційної культури, вони вірять, що дотримуються істини й істинного шляху. Але як би вони не дотримувалися цих речей, як би не наполягали на них, зрештою в них не буде ні досвіду Божих слів та істини, ні знайомства з ними, і такі люди нітрохи не підкорятимуться Богові. Тим більше таке не дасть справжньої пошани до Бога. Ось що відбувається, коли люди дотримуються якихось таких форм доброї поведінки, як освіченість і розсудливість. Що більше уваги людина приділяє добрій поведінці, втіленні її в життя, прагненні до неї, то більше вона віддаляється від Божих слів – а що більше людина віддаляється від Божих слів, то менше вона здатна розуміти істину. Це цілком очікувано» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (3)). На перший погляд здається, що традиційна культура допомагає нам стати освіченими, розсудливими та благородними людьми, але насправді вона вчить нас, як маскуватися й подавати себе, і як використовувати поверхові фальшиві образи, щоб обманювати людей. Живучи за цією традиційною культурою, ми можемо лише демонструвати тимчасову фальшиву видимість хорошої поведінки, але абсолютно не здатні позбутися наших розбещених характерів. Живучи за традиційною культурою, ми ніколи не зможемо жити справжньою людською подобою. До нас, як до віруючих у Бога, Його вимога така: «В усьому дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (2)). Тобто люди повинні говорити й діяти з богобоязливим серцем, захищати роботу Божого дому у своїх обов’язках, щиро відкриватися й бути чесною людиною у спілкуванні з братами і сестрами, а також допомагати одне одному з життям-входженням. Саме такі людськість і розум повинні мати люди. Однак я не поводилася згідно з Божими вимогами, натомість вважаючи традиційну культуру, яку сатана прищепив нам – як-от бути освіченою, розсудливою, витонченою і культурною – істинами, за які треба триматися, використовуючи поверхову хорошу поведінку, щоб прикрасити себе. Особливо коли я співпрацювала з літніми братами і сестрами і в глибині душі вони мені явно не подобалися, я все одно вдавала зовнішню терплячість і любов до них, використовуючи це, щоб вводити людей в оману і змушувати їх бачити мене в гарному світлі. Коли я бачила проблеми в обов’язках братів і сестер, я не вказувала їм на це й не допомагала, натомість завжди зважала на їхні почуття, боячись, що своїми словами я їх скривджу. Я думала, що така поведінка означає, що я поважаю братів і сестер та демонструю переплавку, але насправді я просто використовувала це як засіб для створення свого гарного іміджу переплавленої та культурної людини. Хіба могла така людина, як я, мати хоч якусь людськість? Я була егоїстичною і лукавою, нічим не кращою за тих лицемірних фарисеїв, які вводили людей в оману. Я жила за цією традиційною культурою і ставала дедалі більш нещирою та лукавою, без жодного сумління чи розуму. Я також зрозуміла, що практикування істини, якого вимагає Бог – це не удавання гарної поведінки на публіку, а здатність робити все згідно з істинами-принципами й більше не жити своїм розбещеним характером. Водночас я помилково сприймала таку традиційну культуру, як повага до старших і турбота про молодших, за істину, думаючи, що практикую істину, доки тримаюся за ці зовнішні гарні вчинки, відсуваючи Божі слова й вимоги на задній план. Хіба ж я справді вірила в Бога? Хоч би як добре я дотримувалася цих гарних манер, це не означало б, що я практикую істину, і для мене було б неможливо отримати Боже схвалення.

Пізніше я шукала шлях до практики в Божих словах. Я прочитала такі з них: «Що має лежати в основі висловлювань і вчинків людей? Божі слова. Отже, які вимоги та стандарти щодо висловлювань і вчинків людей висуває Бог? (Щоб ці висловлювання та вчинки були конструктивними для людей.) Правильно. Найголовніше – ти мусиш казати правду, говорити чесно та приносити користь іншим. Твої висловлювання як мінімум мають повчати людей, а не обманювати, не висміювати їх і не глузувати з них, не вводити їх в оману, не кепкувати й не глумитися з них, не обмежувати їх, не викривати їхні слабкості й не завдавати їм болю. Це вираження нормальної людськості. Це чеснота людськості. Чи говорив тобі Бог, наскільки голосно слід розмовляти? Чи вимагав Він, щоб ти говорив літературною мовою? Чи вимагав Він, щоб ти вдавався до пишномовної риторики чи піднесеного, витонченого мовного стилю? (Ні.) У Божих вимогах немає ні дрібки цього поверхового, лицемірного, фальшивого, дріб’язкового. Усі Божі вимоги стосуються того, чим має бути наділена нормальна людськість: це стандарти та принципи мови й поведінки людини. Не має значення, де людина народилася та якою мовою розмовляє. У будь-якому разі слова, які ти вимовляєш, їхні формулювання та зміст мусять бути повчальними для інших. Що значить “повчальними”? Це значить, що інші, почувши їх, мають відчувати, що ці слова правдиві, отримувати від них збагачення й допомогу, розуміти істину та більше не плутатись і не піддаватися знаджуванню інших. Отже, Бог вимагає, щоб люди казали правду, говорили те, що думають, а не обманювали, не висміювали інших і не глузували з них, не вводили їх в оману, не кепкували й не глумилися з них, не обмежували їх, не викривали їхні слабкості й не завдавали їм болю. Хіба це не принципи висловлювань? Що означає “не слід викривати слабкості людей”? Це означає, що не можна поливати інших людей брудом і чіплятися до їхніх минулих помилок або недоліків із метою осуду чи засудження. Це мінімум, який від вас вимагається. Як конструктивні висловлювання виявляються в ініціативному аспекті? Переважно це заохочення, орієнтування, скеровування, закликання, розуміння та розрада. Також у деяких особливих випадках виникає необхідність відкрито викривати помилки інших, розбиратись із цими людьми й обтинати їх, щоб вони пізнали істину та захотіли покаятися. Тільки тоді досягається належний результат. Такий спосіб практики приносить людям велику користь. Для них це реальна допомога, і для них це конструктивно, чи не так? … Коротше кажучи, який принцип лежить в основі спілкування? Ось цей: говори те, що у тебе на серці, і говори про свої справжні переживання й про те, що ти насправді думаєш. Ці слова найбільш корисні для людей, вони забезпечують людей, вони допомагають їм, вони позитивні. Відмовся промовляти оті фальшиві слова, ті слова, які не приносять користі або повчання людям; це дозволить уникнути заподіяння їм шкоди або збивання з пантелику, занурення їх у негатив і створення негативного ефекту. Ти повинен говорити позитивні речі. Ти повинен прагнути допомагати людям якомога більше, приносити їм користь, забезпечувати їх, виховувати в них справжню віру в Бога; і ти повинен дозволяти людям отримувати допомогу та багато здобувати з твого досвіду щодо Божих слів і того, як ти вирішуєш проблеми, і могти розуміти шлях переживання роботи Божої та входження в істину-реальність, дозволяючи їм увійти в життя і спонукаючи їхнє життя до зростання – усе це результат того, що твої слова ґрунтуються на принципах і є повчальними для людей» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (3)). З Божих слів я зрозуміла, що принципи спілкування з людьми не полягають у повазі до старших і турботі про молодших та наявності гарних манер, як того вчила нас традиційна культура, і не залежать від того, чи ми говоримо м’яко, витончено й культурно. Радше вони полягають у тому, щоб дивитися, чи узгоджується сказане нами з істиною і чи є воно повчальним для братів і сестер. У Божому домі брати й сестри не поділяються за статусом, і люди не шикуються за старшинством залежно від того, хто найстарший або хто найдовше вірить у Бога. Незалежно від того, старі чи молоді брати і сестри, усі, хто вірить у Бога і виконує свої обов’язки, мають рівний статус. Коли люди помічають проблеми інших, вони можуть бесідувати про істину й допомагати одне одному, а також за потреби прямо вказувати на проблеми й бесідувати, давати настанови й обтинати, спираючись на Божі слова. Якщо людина має правильні наміри і може принести користь для життя-входження братів і сестер, а не навмисно шукає їхні слабкі місця та нападає на них, то вона цілком може говорити й суворішим тоном. Люди, які прагнуть істини, не ставитимуться до мене упереджено лише через те, як я говорю і який тон використовую, і не дивитимуться на мене зверхньо тільки тому, що я молода. Навпаки, вони прийматимуть речі від Бога, шукатимуть істину й намагатимуться зрозуміти свої проблеми. Я не маю жодних підстав хвилюватися чи сумніватися. Сестра, яка вказала на проблеми Вень Тао, теж була досить молодою, і коли вона виявила проблему, то змогла щиро відкритися й розповісти про неї, допомігши Вень Тао пізнати себе. Вень Тао не відчув себе ображеним лише тому, що ця сестра була молодою, а навпаки, неупереджено прийняв сказане нею, а також шукав істину, розмірковував над собою та намагався пізнати себе, і досвідчив справжню вигоду. Щодо мене, то я постійно жила за традиційною культурою, такою як повага до старших і турбота про молодших. Коли я помітила проблеми Вень Тао, я повільно відреагувала і не наважилася вказати на них, лише сказавши кілька побіжних, нещирих слів, щоб приховати своє справжнє обличчя і викликати в нього гарне враження про себе. Така моя поведінка не була повчальною для Вень Тао і не принесла жодної користі роботі церкви. Я також зрозуміла, що тільки практикування згідно з Божими словами відповідає Його намірам і є корисним для роботи церкви та життів братів і сестер. Після цього, коли я помічала, що брати й сестри виявляли розбещеність або робили те, що порушувало принципи в їхніх обов’язках, я вказувала їм на це й бесідувала про Божі слова, щоб допомогти їм, незалежно від того, чи були вони старшими за мене. Хоча деякі брати й сестри спочатку не могли визнати своїх проблем і прийняти мою допомогу, з часом, їдячи й п’ючи Божі слова, а також шукаючи і розмірковуючи, вони змогли прийняти мої пропозиції і також винести з них певні уроки.

Був також період, коли я бачила, що лідерка нібито була щодня дуже зайнята, але насправді просто робила все за правилами і передавала вказівки під час виконання роботи. Вона навіть не думала про те, щоб розв’язувати очевидні проблеми в роботі церкви, і не цікавилася станами братів і сестер. Якщо так триватиме й далі, то роботі церкви буде важко досягти хороших результатів. Я подумала: «Раніше я непрямо згадувала їй про цю проблему, але, можливо, вона не усвідомила серйозності ситуації. Мабуть, мені варто сказати їй про це знову». Але потім я подумала про те, що ця лідерка була одного віку з моєю матір’ю і старша за мене, і що я шанобливо зверталася до неї з самого дитинства. Якщо я звинувачу її в тому, що вона не виконує справжню роботу і поводиться як неправдивий лідер, хіба вона не подумає, що я нешаноблива? Можливо, буде краще, якщо я повідомлю про це вищим лідерам, і нехай вони побесідують із нею. Коли в мене виникла ця думка, я згадала Божі слова: «Ти мусиш казати правду, говорити чесно та приносити користь іншим. Твої висловлювання як мінімум мають повчати людей» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (3)). Я раптом усвідомила, що мій погляд на це був неправильним. Я чітко бачила, що в цієї лідерки є проблеми в її обов’язку, і я повинна була вказати їй на них, щоб допомогти їй усвідомити свої труднощі і швидко змінити курс. Це було б корисно і для неї, і для роботи церкви. Однак я вагалася і не наважувалася сказати це, все ще перебуваючи під контролем традиційних ідей, таких як повага до старших і турбота про молодших, і живучи за законами виживання сатани. Ця сестра на той момент не усвідомлювала проблем, які мала, і потребувала, щоб брати і сестри поруч вказали на них і з любов’ю їй допомогли. Оскільки я помітила її проблеми, я мала їй про них сказати. Саме так виглядало б виконання моєї відповідальності. Після цього під час наступної зустрічі з лідеркою я знайшла уривок з Божих слів для бесіди з нею і вказала на те, що, проводячи лише зібрання і фактично не розв’язуючи проблем, вона йде шляхом неправдивого лідера. Прочитавши Божі слова, вона визнала, що виявляла риси неправдивого лідера, і порозмірковувала над тим, як вона рахувалася з плоттю і не хотіла перейматися чи платити ціну, і була готова змінити свій курс у майбутньому. Після цього вона трохи змінилася, стала ретельнішою у своїй роботі і бесідувала з братами і сестрами, щоб допомогти їм розв’язати певні проблеми. У серці я дякувала Богу!

Переживши це, я побачила, що життя за традиційною культурою сатани може зробити нас шанобливими і ввічливими на вигляд та допомогти нам здобути повагу інших, але це жодним чином не змінює наші розбещені характери. Живучи цими речами, людина носить маску і стає дедалі більш лицемірною, нещиро ставлячись до людей. Тільки якщо дивитися на людей і речі, поводитися і діяти згідно з Божими словами та істинами-принципами, усе, що робить людина, може бути корисним для роботи церкви і життів братів і сестер, і тільки тоді людина може жити справжньою людською подобою.