Цінь Сінь, Китай

Упродовж певного часу мені доводилося ховатися в приймаючому будинку, щоб виконувати свої обов’язки й уникати переслідувань із боку КПК. Одного дня, повернувшись із зустрічі, куратор побесідував про деякі істини-принципи щодо розпізнавання людей. Я мимоволі відчула заздрість у серці й подумала: «Усе-таки краще мати можливість виходити й виконувати обов’язки. Так можна відвідувати більше зібрань, здобувати більше істин і швидше входити в істину. Не те що я – цілими днями виконую свій обов’язок із текстами й нікуди не виходжу. Окрім своїх поточних завдань, я спілкуюся лише з подружжям із приймаючої сім’ї і їхнім собакою. Моє коло спілкування настільки вузьке, що я майже нікого не бачу. Немає навіть ситуацій, у яких я могла б виявити свою розбещеність. Як же мені пізнати себе? Як здобути більше істин?». Тоді я подумала: «Бог визначає фінал людей з огляду на те, чи мають вони істину. Якщо зрештою я не здобуду істину й мій характер не зміниться, хіба зможу я спастися?». Коли я думала про це, мені більше не хотілося виконувати свій обов’язок із текстами. Я хотіла попросити куратора призначити мені обов’язок, який передбачає більше спілкування з людьми й більше зібрань. Але згодом я відчула, що це нерозумно. Обов’язки призначалися людям на основі комплексної оцінки їхнього рівня й сильних сторін. Прискіпливо обираючи, який обов’язок виконувати, я не була покірною. Я дивилася на комп’ютер, міркуючи так і сяк, і ніяк не могла заспокоїти своє серце.

Наступного дня після обіду, побачивши, що куратор знову йде на зустріч, я відчула особливу заздрість і подумала: «Як чудово бути куратором. Вони не лише часто зустрічаються з лідерами й розуміють багато істин, але й практикуються в розв’язанні проблем за допомогою істини в різних групах. Щодня вони щось здобувають, і їхнє життя так швидко прогресує! А мій обов’язок тримає мене в чотирьох стінах. Це безпечно, але як я можу здобувати істини, якщо маю менше зібрань?». Я не могла стримати скарг і більше не хотіла продовжувати виконувати цей обов’язок. Але потім я згадала слова куратора про те, як важко знайти персонал для роботи з текстами. Якби я сказала, що не хочу виконувати цей обов’язок, хіба це не створило б клопоту для церкви? Тож мені залишалося лише триматися за нього. Хоча я продовжувала працювати, я зовсім не відчувала ноші в серці. Наступні два дні мій комп’ютер постійно зависав, і через це, а також через брак старанності в моїх обов’язках, робота затрималася. Куратор нагадав мені не шукати лише зовнішні причини, а й порозмірковувати над власним станом. Тож я поділилася з куратором тим, що виявляла останнім часом. Куратор запитав: «Ти шукала істину, щоб розв’язати проблему зі своїм станом? Ти не шукаєш істину, щоб позбутися виявленої розбещеності. Ти не виносиш уроків із того, що відбувається прямо перед тобою. Думаєш, зміна обов’язку допоможе тобі їх засвоїти?». Від слів куратора в мене забракло слів. Те, що він сказав, було справді правильним. Мені слід зосередитися на винесенні уроків із поточних справ і шукати істину, щоб позбутися своєї розбещеності.

Пізніше я прочитала такі Божі слова: «У Божих словах є істини, якими має володіти людина, речі, які є найбільш корисними та помічними для людини, зміцнювальний засіб і пожива, яких потребують ваші тіла, речі, що допомагають людині відновити свою нормальну людськість, та істини, якими людина має бути споряджена. Чим більше ви практикуєте Боже слово, тим швидше ваше життя розквітне, і тим яснішою стане істина. У міру збільшення вашого духовного зросту ви ясніше бачитимете речі духовного світу та матимете більше сил, щоб перемогти сатану. Велика частина істини, яку ви не розумієте, стане ясною, коли ви втілите слово Боже в життя. Більшість людей задовольняються простим розумінням тексту Божого слова й зосереджуються на спорядженні себе вченням, а не на поглибленні свого досвіду на практиці, але хіба це не шлях фарисеїв? Чи можуть вони здобути реальність фрази “Слово Боже – це життя” за допомогою таких дій? Життя людини не може розвиватися лише завдяки читанню Божого слова, а тільки тоді, коли Боже слово втілюється в життя. Якщо ти переконаний, що для того, щоб мати життя та духовний стан, потрібно лише розуміти слово Боже, тоді твоє розуміння недосконале. Справжнє розуміння Божого слова відбувається, коли ти втілюєш істину в життя, і ти повинен усвідомити, що “тільки втілюючи істину в життя, можна її зрозуміти”. Сьогодні, прочитавши слово Боже, ти можеш просто сказати, що ти знаєш Боже слово, але не можеш сказати, що ти його розумієш. Дехто каже, що спершу слід зрозуміти істину, а тоді вже практикувати її, але це правильно лише частково і, звичайно, не зовсім точно. До того, як пізнати істину, ти не прожив цієї істини. Відчуття, що ти розумієш те, що чуєш у проповіді, не є справжнім розумінням – це лише оволодіння буквальними словами істини, і це не те саме, що розуміння її справжнього значення. Саме лише поверхове знання істини не означає, що ти справді її розумієш чи маєш знання про неї; справжнє значення істини приходить після того, як переживеш її на власному досвіді. Тому лише переживши істину, ти можеш її зрозуміти, і лише тоді ти можеш зрозуміти її приховані частини. Поглиблення свого досвіду – єдиний спосіб осягнути додаткові значення та зрозуміти суть істини» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Щойно зрозумівши істину, ти повинен її практикувати). Божі слова дали мені зрозуміти, що справжнє розуміння істини вимагає практикувати її і входити в неї в реальному житті, і лише ті, хто зосереджується на практиці, можуть збагнути сутність істини. Просто читаючи Божі слова чи слухаючи бесіди інших, не зосереджуючись на тому, щоб практикувати чи входити в них, можна зрозуміти лише доктрини, але не зрозуміти по-справжньому істину. Я згадала двох лідерів, яких знала раніше. Вони трудилися з ранку до ночі, всюди проводили зібрання й бесідували з братами та сестрами. Вони читали багато Божих слів і відвідали безліч зібрань із вищими лідерами. Хоча вони розуміли багато слів і доктрин, вони не зосереджувалися на дослідженні власної виявленої розбещеності чи практикуванні Божих слів. Один із лідерів завжди звеличував себе та свідчив про себе, приводячи до себе братів і сестер, і зрештою став антихристом. Інший лідер був одержимий статусом. Він мучив кожного, хто йому не корився чи давав йому поради, і зрештою його виключили з церкви за його численні лихі вчинки. Однак деякі брати й сестри мали обов’язки, які не привертали до них уваги й передбачали обмежений контакт з іншими, але вони зосереджувалися на розмірковуванні над собою й пізнанні себе згідно з Божими словами, і їхні життя з часом зростали. Деякі навіть писали статті з досвідним свідченням. Я також згадала Петра з періоду Благодаті. Він чув багато проповідей Господа Ісуса, та йому було недостатньо просто їх слухати. Він часто розмірковував над словами Господа й зосереджувався на тому, щоб практикувати їх у повсякденному житті. Практикуючи істину, він отримував Боже просвітлення й наставництво, і завдяки тому, що він поступово здобував такий досвід, істина стала його життям і він здобув реальність покори Богові, страху Божого та любові до Бога. Так само й я дотепер почула багато Божих слів, чимало проповідей і бесід про життя-входження. Але через те, що я не прагнула істини, не зосереджувалася на розмірковуванні над собою, коли щось траплялося, і рідко шукала істину у своїх справах, мої здобутки були мізерними. Із цього я зрозуміла, що якщо просто зациклитися на озброєнні доктринами, то скільки б ти не розумів, це не означає, що ти розумієш істину. Я згадала, як раніше часто читала про істину покори Богові, і розуміла що за будь-яких обставин маю триматися свого обов’язку й коритися Божим улаштуванням і впорядкуванням. Але коли оточення, влаштоване Богом, не збігалося з моїми уявленнями, я побачила, що мені бракує реальності покори. Думаючи, що цей обов’язок не відповідає моїм бажанням, я опиралася йому й не хотіла коритися. Я усвідомила: скільки б бесід я не слухала, це не означає, що я зрозуміла чи здобула істину. Те, що я розуміла, було лише словами й доктринами, і якби я не зосередилася на практикуванні істини, то все одно не змогла б по-справжньому її здобути й моє життя-характер не змогло б змінитися.

З огляду на свій стан я продовжила шукати й натрапила на уривок із Божих слів, де сказано: «Розбещені характери не змінюються за одну ніч. Людина мусить постійно й наполегливо розмірковувати над собою та пізнавати себе в усіх справах. Їй слід порівнювати свої вчинки й поведінку з Божими словами, намагатися пізнати себе та знайти шлях практики істини. Це і є шлях до вирішення розбещених характерів. Необхідно розмірковувати над проявами розбещеного характеру в повсякденному житті й досліджувати їх, практикувати аналіз і розрізнення, засновані на розумінні істини, і поступово просуватися вперед, щоб здобути здатність практикувати істину та узгоджувати всі свої дії з принципами істини. Завдяки такому прагненню, практиці та саморозумінню, цих проявів розбещеного характеру стає дедалі менше, і з’являється надія, що характер зрештою зміниться. Це – шлях. Зміна характеру людини є питанням її зростання в житті. Потрібно засвоїти істину та практикувати її. Тільки практикуючи істину, можна вирішити проблему свого розбещеного характеру. Якщо розбещений характер продовжує постійно виявлятися навіть у кожній дії та слові, це означає, що характер не змінився. Будь-які питання, пов’язані з розбещеним характером, необхідно ретельно аналізувати й досліджувати. Потрібно шукати істину, щоб розкопати та усунути корінні причини розбещеного характеру. Тільки так можна вирішити проблему розбещеного характеру. Щойно ти знайдеш цей шлях, у тебе з’явиться надія змінити свій характер. Це не порожні слова, вони важливі для реального життя. Основне питання полягає в тому, чи здатна людина щиро й старанно присвятити себе реальності істини, і чи здатна вона застосовувати істину на практиці. Якщо людина здатна практикувати істину, вона може почати поступово позбавлятися свого розбещеного характеру. Тоді вона зможе поводитися відповідно до Божих вимог і згідно зі своїм положенням. І якщо вона знайде своє місце, буде непохитною у своїй ролі створеної істоти й стане людиною, яка істинно поклоняється та підкоряється Богові, то вона заслужить схвалення Бога» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Принципи, якими слід керуватись у своєму житті по-людськи). Божі слова дуже чітко дали зрозуміти, що розбещені характери людини виявляються щодня. У кожній справі й кожному вимовленому слові можуть бути домішки розбещених характерів та помилкових думок і поглядів. Людям потрібно шукати істину, щоб розпізнавати й розв’язувати ці проблеми. Зрештою, те, чи здобуде людина істину та чи досягне зміни в характері, залежить від того, чи прагне вона істини та чи практикує її. Справа не в тому, що чим з більшою кількістю людей ти спілкуєшся, тим більше розбещеності виявляєш, а якщо нікуди не виходиш і менше спілкуєшся з людьми, то виявляєш менше розбещеності. Це були лише мої власні уявлення й фантазії. Насправді, навіть якщо обов’язок людини передбачає мало спілкування з іншими, доки вона несе ношу за власне життя-входження, звертає увагу на свої погляди та думки, що виявляються в кожній справі, ретельно їх досліджує й своєчасно шукає істину, щоб позбутися будь-якої виявленої розбещеності, вона все одно може здобути істину і зазнати змін. Я подумала про себе: хоча мій поточний обов’язок передбачав мало спілкування з людьми, я все одно виявляла багато розбещеності у своїй роботі. Іноді, коли роботи було багато й доводилося засиджуватися допізна, я хвилювалася, що перенапружу очі через незначну проблему із зором. Я боялася, що якщо осліпну, то не зможу продовжувати виконувати свій обов’язок і спастися, тому лінувалася й затримувала роботу. В інший час я недбало ставилася до свого обов’язку, не перевіряла деталей своєї роботи, що призводило до необхідності все переробляти й затримувало просування роботи. Я побачила, наскільки серйозною була моя мерзотна природа. Я також згадала: раніше, коли мій обов’язок передбачав щоденні зустрічі з людьми й відвідування зібрань, я хоч і виявляла багато розбещеності, але прикривалась зайнятістю обов’язками, щоб уникати розмірковування над собою, і дуже рідко шукала істину, аби позбутися своєї розбещеності. Я пройшла через багато переживань і виявила чимало розбещеності, але здобула не так уже й багато істини. А тепер, виконуючи обов’язок із текстами, я щодня була зайнята й зосереджена лише на виконанні справ і рідко поставала перед Богом, щоб порозмірковувати над своєю розбещеністю. Коли я не виконувала свій обов’язок, у голові в мене часто була порожнеча, або ж я думала про плотські насолоди, родинну прихильність, славу та статус – усе те, що не мало жодного стосунку до істини. У моєму житті-входженні не було жодного прогресу. Я побачила, що здобуття істини не залежить від обов’язку, який виконує людина. Головним було те, чи зосереджується вона на розмірковуванні над собою й чи докладає серйозних зусиль, щоб позбутися своєї виявленої розбещеності. Якщо ж не шукати істини й не розмірковувати над собою, то навіть ставши куратором, істину не здобудеш і спастися не зможеш. Зіткнувшись із цими фактами, я побачила, наскільки безглуздими та помилковими були мої погляди! Через те, що я не розуміла істини, я дивилася на речі крізь призму облудних поглядів, постійно бажаючи покинути цей обов’язок і не коритися Божому володарюванню й упорядкуванням. Я також виконувала свій обов’язок нещиро, і якби продовжувала в тому ж дусі, це лише затримало б роботу й змусило б Бога відцуратися мене. Я усвідомила, наскільки важливо мати правильні думки та погляди під час прагнення істини. Зрозумівши це, я більше не перебирала обов’язками, а була готова скористатися поточною можливістю виконувати свій обов’язок, приділяти пильну увагу своїм думкам і поглядам, коли щось трапляється, і шукати істину, щоб своєчасно їх позбуватися.

Під час розмірковувань я зрозуміла, що моя нездатність коритися у виконанні поточного обов’язку була зумовлена не лише моїми облудними поглядами, а й бажанням здобути благословення. Я думала, що, виконуючи цей обов’язок, здобуду менше істин, а отже, моя надія на благословення є примарною, тому й не хотіла його виконувати. Я побачила, що мій намір у вірі в Бога та виконанні обов’язків був неправильним. Я прочитала такі Божі слова: «Люди вірять у Бога, аби бути благословенними, отримати нагороду та вінець. Хіба цього немає в кожному серці? Є, і це факт. Хоча люди не часто говорять про це й навіть приховують свої мотиви й бажання отримати благословення, це бажання й мотив глибоко в серцях людей завжди були непохитні. Скільки б духовної теорії люди не розуміли, яким би досвідом чи знаннями вони не володіли, який би обов’язок вони не могли виконувати, скільки б страждань вони не перенесли або яку б ціну вони не заплатили, вони ніколи не полишають мотивацію до благословень, сховану глибоко в їхніх серцях, і завжди мовчки трудяться задля неї. Хіба це не те, що поховано найглибше в серцях людей? Як би ви почувалися щодо отримання благословень без цієї мотивації? Із яким ставленням ви б виконували свій обов’язок та слідували за Богом? Якими б стали люди в разі позбавлення від цієї мотивації отримувати благословення, прихованої в їхніх серцях? Можливо, багато людей стали б негативно налаштованими, а дехто втратив би мотивацію у виконанні своїх обов’язків. Вони втратили б інтерес до своєї віри в Бога, так, неначе їхня душа зникла. Вони виглядали б так, ніби у них вирвали серце. Ось чому Я кажу, що мотивація щодо здобуття благословень – це щось, приховане глибоко в серцях людей» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Шість показників зростання життя). Божі слова розвінчали мій стан. У моїй вірі в Бога, зреченні речей, присвяті себе та наполегливій праці моєю метою було лише отримання благословень. Якщо я не могла отримати благословення, я втрачала мотивацію до виконання свого обов’язку й мені бракувало ентузіазму в усьому. Відтоді, як я почала вірити в Бога, я завжди з ентузіазмом виконувала свій обов’язок, покинула роботу, відмовилася від шлюбу й була готова страждати та платити ціну у своєму обов’язку. Коли мені призначили цей обов’язок із текстами, я подумала, що він передбачає мало зібрань з іншими й менше можливостей здобути істину, що стане на заваді моєму спасінню. Тож я хотіла, щоб куратор дав мені інший обов’язок, і скаржилася, що призначений мені обов’язок був невідповідним. Я почала недбало ставитися до свого обов’язку, лінуватися й затримувати роботу. Я побачила, що мої жертви та зусилля у виконанні обов’язків були продиктовані бажанням отримати благословення. У своїй вірі я зважала лише на власні інтереси, ставлячись до свого обов’язку як до засобу здобуття благословень. Якщо обов’язок здавався вигідним для отримання благословень, я з готовністю бралася за нього; якщо ж ні, я ставала негативно налаштованою й відчувала до нього опір. Я не прагнула коритися Богові й задовольняти Його та не виконувала свій обов’язок як створена істота зі щирістю перед Богом. Таке прагнення викликало б лише відразу з боку Бога та, зрештою, призвело б до того, що Він відсіяв би мене. Я повинна коритися церковним упорядкуванням, старанно та сумлінно виконувати свої обов’язки, зосереджуватися на розмірковуванні над собою в усіх справах, щоб виносити уроки, і прагнути до зміни характеру.

У наступні дні я зосередилася на винесенні уроків із того, з чим стикалася. Брат із приймаючого дому з ентузіазмом виконував свій обов’язок, але не приділяв багато уваги життю-входженню. У минулому я допомагала йому з благими намірами, завжди намагаючись спонукати його дізнаватися про себе через події, що відбувалися, що викликало в нього відчуття опору та відрази. Мене це ображало: чому мої благі наміри не цінують? Завдяки розмірковуванням я усвідомила, що мала зарозумілий характер і змушувала інших слухати мене. Крім того, мені бракувало принципів у допомозі іншим. Пізніше я прочитала «Принципи допомоги іншим з любов’ю» і зрозуміла, що допомога іншим принаймні не повинна ставати для них каменем спотикання, а має приносити їм користь, і що я повинна ставитися до людей з огляду на їхній духовний зріст, спрямовуючи їх терпляче й доброзичливо, не змушуючи їх приймати мої погляди. Більше того, якийсь час тому багато братів і сестер поїхало з міста, щоб проповідувати Євангеліє. З певних причин я не змогла поїхати й відчувала сильний негатив і зневіру, скаржачись, чому Бог допустив, щоб це сталося зі мною. Пізніше я зосередилася на пошуку істини і, читаючи Божі слова та розмірковуючи над собою, розпізнала свої облудні погляди й намір шукати благословення. Я думала, що виїзд з міста для виконання обов’язків дає більше можливостей для практики, а отже, більшу надію на здобуття істини та спасіння. Коли ця мета не була досягнута, я ставала негативною й скаржилася. Я усвідомила, що як створена істота повинна коритися влаштуванням і впорядкуванням Творця, і зрозуміла: чи здобуде людина істину, залежить від того, чи бореться вона за істину та чи платить за неї ціну, а не від того, де вона виконує свої обов’язки. Я повинна триматися свого обов’язку, прагнути істини, виносити уроки у своєму нинішньому оточенні та добре виконувати свій обов’язок. Саме цього я повинна була прагнути.

Розмірковуючи над своїм досвідом за цей час, я зрозуміла, що у вірі в Бога те, чи здобуде людина істину, залежить не від того, який обов’язок вона виконує, а від того, чи любить вона істину та чи практикує її. Якщо серйозно ставитися до повсякденних справ, зосереджуватися на розмірковуванні над своєю розбещеністю, шукати істину, аби її позбутися, й докладати зусиль для зміни характеру, то щодня будуть певні здобутки. Тепер я більше не відчуваю опору до виконання цього обов’язку з текстами й можу коритися. Я також маю готовність цінувати цей обов’язок і докладати зусиль для прагнення істини.