Серена, Південна Корея

У вересні 2021 року церква доручила мені взяти участь у створенні нового відеопроєкту. Завдання здавалося досить складним. Я знала, що мені бракує принципів та фахових навичок. Тому я старанно вчилася. На зібраннях та під час обговорення проблем я завжди активно висловлювалася, сподіваючись, що інші побачать мій непоганий рівень і вирішать, що мене варто зрощувати. Але невдовзі одна за одною почали виникати проблеми.

Якось під час обговорення відео я вказала на те, що вважала проблемою. Але, зваживши на принципи, усі інші вирішили, що це зовсім не проблема. Це мене дуже засмутило, ніби я ні на що не здатна. Іншого разу, маючи пропозицію щодо відео, я довго думала, перш ніж висловити свою думку. Але знову помилилася. Потім я пошкодувала про свої слова й подумала: «Якби я знала, що люди так відреагують, я б узагалі промовчала!». Раніше, коли я працювала над простими проєктами, брати й сестри майже завжди схвалювали мої пропозиції чи думки. А тепер я навіть не бачила проблем чітко й постійно помилялася. Чи не подумають брати й сестри, що мій рівень не дуже хороший? Якщо так піде й далі, чи не почнуть вони сумніватися в моїй придатності до цієї роботи? Здавалося, надалі мені доведеться бути обережнішою зі своїми пропозиціями та думками: якщо я в чомусь не впевнена, краще промовчати і якнайменше помилятися, щоб інші не побачили наскільки я насправді некомпетентна. Але потім сталося те, чого я боялася найбільше. Одного дня я проводила бесіду на зібранні, як раптом лідер команди перебив мене. Він сказав, що я відхилилася від теми, і що моя бесіда має ґрунтуватися на Божих словах. Мені було так соромно – обличчя запалало, і я хотіла крізь землю провалитися. Решту зібрання я просиділа з опущеною головою, наче зів’яла квітка. Я відчувала сором, приниження та апатію. Від самого початку мої професійні навички були гіршими, ніж у всіх інших, а мій погляд на проблеми – поверховим. А тепер я навіть не могла чітко сформулювати головну думку під час розмови. Що всі про мене подумають тепер, коли я за такий короткий час виявила стільки недоліків? Чи подумають вони, що в мене низький рівень? Відтоді під час кожного обговорення роботи я хвилювалася, а всередині все стискалося від тривоги. Я хотіла вносити пропозиції, але щоразу передумувала й не наважувалася нічого сказати. Боялася, що в разі помилки всі побачать, що я не відповідаю вимогам. Я вирішила: краще нічого не казати, ніж сказати щось не те. Тож під час обговорення проблем я взагалі перестала говорити. Іноді я ловила себе на тому, що захоплююся іншими, які завжди вільно висловлювали свої думки. Але я все одно не могла змусити себе робити так само – мені бракувало такої сміливості. Насправді я розуміла, що це неправильно. Я відчувала неспокій і гніт, але не знала, що робити. Через деякий час одну з лідерок нашої церкви відсторонили. Коли вищі лідери викривали її поведінку, вони зазначили, що вона завжди намагалася приховати свої недоліки й ніколи не відкривалася під час виконання свого обов’язку. Їхні слова зачепили мене за живе, і я мимоволі задумалася про власні вчинки. Останнім часом я закривалася, приховувала свої думки та погляди зі страху, що люди побачать мене наскрізь. Тієї миті я усвідомила, наскільки небезпечним був мій стан. Я знала, що маю шукати істину та якнайшвидше його виправити.

У своєму пошуку я прочитала уривок із Божих слів: «Припускатися помилок чи прикидатися – що із цього стосується характеру? Маскування – це питання характеру, воно пов’язане з розбещеним характером, злом і підступністю; воно особливо зневажається Богом. … Якщо, припустившись помилки, ти зможеш належним чином до цього поставитися й дозволиш усім про неї говорити, дозволиш їм коментувати її та розмірковувати про неї, і зможеш визнати й проаналізувати її, що подумають про тебе інші? Вони скажуть, що ти чесна людина, що твоє серце відкрите Богу. Через твої вчинки та поведінку вони зможуть побачити твоє серце. Але якщо ти намагатимешся замаскуватися й усіх обманути, люди будуть про тебе невисокої думки та скажуть, що ти дурень і нерозумна людина. Якщо ж ти не намагатимешся прикидатися чи виправдовуватися, якщо ти зможеш визнати свої помилки, усі скажуть, що ти чесний і мудрий. А що робить тебе мудрим? Усі помиляються. У всіх є недоліки та вади. І, власне, усі мають однаковий розбещений характер. Не думай, що ти благородніший, досконаліший і добріший за інших; це абсолютно нерозумно. Коли ти зрозумієш розбещений людський характер та сутність і справжнє обличчя людської розбещеності, ти більше не намагатимешся приховати свої власні помилки й не використовуватимеш помилки інших людей проти них – ти зможеш правильно протистояти обом випадкам. Тільки тоді ти станеш проникливим і не робитимеш дурниць, і це зробить тебе мудрим. Ті, кому бракує мудрості, дурні люди, і вони завжди зациклюються на своїх дрібних помилках, а за лаштунками вони підлі. Огидно бути свідком такого. Насправді те, що ти робиш, одразу стає очевидним для інших людей, але ти все одно продовжуєш привселюдно ламати комедію. Для інших це виглядає як клоунська вистава. Хіба це не безглуздо? Так і є. У дурних людей зовсім немає мудрості. Хоч би скільки проповідей вони не слухали, вони все одно не розуміють істину й не бачать речі такими, якими вони є насправді. Вони завжди зарозумілі й думають, що відрізняються від усіх інших і більше заслуговують на повагу; це зарозумілість та самовдоволення, це дурість. Дурні не мають духовного розуміння, чи не так? Питання, в яких ти виявляєш дурість і відсутність мудрості, – це питання, в яких ти не маєш духовного розуміння й не здатен легко зрозуміти істину. Такою є реальність» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Принципи, якими слід керуватись у своєму житті по-людськи). Прочитавши Божі слова, я порозмірковувала над своїм нещодавнім станом. Спочатку я думала: якщо мене обрали для нового відеопроєкту, значить мій рівень та здібності не такі вже й погані, і мене варто зрощувати. Тож я активно висловлювала свою думку, брала участь у бесідах та обговореннях, сподіваючись отримати загальне схвалення. Але коли я побачила, що постійно виявляю власні проблеми, мені стало соромно. Люди бачили мене наскрізь, і я не могла цього прийняти. Мені здавалося, що мої помилки доводять мою нікчемність, що я не підходжу для цієї роботи. Тому я закрилася й прикинулася, сподіваючись, що інші не помітять моєї некомпетентності. Мій характер був таким зарозумілим і лукавим! Насправді ж те, що мені доручили цей обов’язок, від самого початку не доводило, що я на щось здатна, – церква просто давала мені шанс практикувати. Фактично, у мене було ще багато недоліків і прогалин, і я мала вчитися та вдосконалюватися в процесі виконання свого обов’язку. Але я ставилася до цих проблем неправильно. Я не розмірковувала над причинами своїх помилок і не шукала істин-принципів, щоб компенсувати власні недоліки. Натомість я ламала голову над тим, як приховати свої проблеми, щоб інші не побачили мене наскрізь. Як я могла бути такою лукавою невігласкою? Пізніше я прочитала інші Божі слова: «Коли люди виконують свій обов’язок або будь-яку роботу перед Богом, їхнє серце мусить бути чистим: воно мусить бути як чаша свіжої води – кришталево прозоре, без домішок. Тож яке ставлення є правильним? Що б ти не робив, ти можеш бесідувати з іншими про все, що в тебе на серці, про будь-які ідеї, які в тебе можуть виникнути. Якщо хтось каже, що твій спосіб дій не спрацює, і пропонує іншу ідею, і якщо ти відчуваєш, що це досить хороша ідея, то ти відмовляєшся від свого власного шляху й робиш так, як думають вони. Коли ти чиниш так, усі бачать, що ти можеш приймати пропозиції інших, обирати правильний шлях, діяти згідно з принципами, прозоро й чітко. У твоєму серці немає темряви, і ти дієш і говориш щиро, спираючись на чесне ставлення. Ти називаєш речі своїми іменами. Якщо так, то так; якщо ні, то ні. Жодних хитрощів, жодних таємниць, просто дуже прозора людина. Хіба це не є свого роду ставленням? Це ставлення до людей, справ і речей, і воно відображає характер людини» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Богові любить чесних людей. Я мала виконувати свій обов’язок із чесним ставленням. Хай що б я робила чи казала, я мала бути прямолінійною й відкритою, говорити те, що думаю, а якщо виникали проблеми, я мала вміти їх визнавати, розв’язувати та відповідно з ними справлятися. Тож я дослідила свої попередні помилки одну за одною. Я шукала причини того, чому все пішло не так, і намагалася зрозуміти пов’язані з цим принципи. Лише тоді я усвідомила, що помиляючись, ми виявляємо власні слабкості й можемо вчасно їх компенсувати, що добре. Але я завжди переймалася власним іміджем і статусом, закривалася в собі, вдавала із себе таку, якою не є, не висловлювала своїх думок і боялася виявити свої недоліки. Чинячи так, я б ніколи не змогла компенсувати свої недоліки, а мій прогрес був повільним. Хіба я сама собі не рила яму? Зрозумівши це, я свідомо почала виправляти свій спосіб мислення. Обговорюючи роботу з іншими братами та сестрами чи вносячи пропозиції щодо відео, я висловлювала ту думку, яку мала, не намагаючись вгадати, як її сприймуть. Хоча деякі з моїх ідей і думок усе ще були помилковими, завдяки виправленням і настановам з боку моїх братів і сестер я почала розуміти деякі принципи, що були із цим пов’язані. Поступово я стала менш скованою, почувалася вільніше, і на душі стало легше.

Через деякий час нам довелося запровадити нову технологію, щоб покращити якість відео. Для мене ця технологія була незнайомою, але обговорюючи й вивчаючи необхідні навички разом з іншими, я поступово почала в ній трохи розбиратися. Коли я бачила, як моя сестра-напарниця ділиться своїми ідеями і вносить пропозиції, яким логічним і обґрунтованим завжди є її аналіз і як куратор часто запитує її думку щодо різних речей, я дуже заздрила. А я все ще була ніким. Мені було цікаво, коли ж усі нарешті дізнаються, яка я. Іноді під час робочих обговорень я думала про те, як добирати слова, щоб справити на інших гарне враження, щоб вони зрозуміли, що я не зовсім невігласка у цій справі. Одного дня ми всі обговорювали план створення відео, коли я помітила проблему. Щоб висловитися стисло й по суті та показати, що я трохи тямлю в цій новій технології, я хотіла ретельно дібрати слова перед тим, як заговорити. Але що більше я переймалася цим, то менше знала, що сказати. Зрештою, це питання порушила замість мене моя сестра-напарниця. Згодом я придумала вихід. Ми із сестрою-напарницею могли б заздалегідь обговорювати, що говорити. Тоді б на зібранні я першою бесідувала з іншими про свою думку. Так я змогла б краще висловлюватися й відчувала б, що є повноцінною частиною нашої команди. Проблема полягала в тому, що коли я брала участь в обговореннях сама, то все ще не наважувалася висловлювати свої погляди. Натомість я чекала, поки всі інші закінчать висловлювати свої думки, а потім просто кидала одне «Добре», вдаючи, що розумію все сказане. Дійшло до того, що під час обговорення проблем я взагалі не брала на себе жодної ноші. Слухаючи їхні розмови, я іноді випадала з реальності або навіть куняла.

Одного дня моя сестра-напарниця підійшла до мене й зауважила, що я вже не виконую свій обов’язок так активно, як раніше. Вона запитала, чи не перебуваю я в якомусь особливому стані, і я відкрилася їй щодо своїх нещодавніх виявів. Вона використала свій досвід, щоб допомогти мені, і надіслала деякі Божі слова, у яких сказано: «Антихристи вірять: якщо вони завжди схильні говорити відкрито, і виражати свої погляди, і бесідувати з іншими, усі побачать їх наскрізь; вони подумають, що антихристам бракує глибини, що вони просто звичайні люди, і не поважатимуть їх. Що означає втрата поваги для антихристів? Це означає втрату їхнього шанованого статусу в серцях інших і демонстрація того, якими пересічними, невігласами й звичайними вони є. Це те, чого антихристи не сподіваються побачити. Тому, коли вони бачать, як інші в церкві завжди розкриваються й визнають свій негатив, бунт проти Бога, помилки, які вони зробили вчора, або нестерпний біль, який вони відчувають через те, що не були чесними сьогодні, антихристи вважають цих людей дурними й наївними; самі вони ніколи не визнають таких речей, приховуючи свої думки. Деякі люди говорять нечасто через низький рівень або недалекість, брак складних думок, але коли антихристи говорять нечасто, це не з тієї ж причини; це проблема характеру. Вони рідко говорять під час зустрічей з іншими й неохоче виражають свої погляди на те, що обговорюють інші. Чому вони не виражають своїх поглядів? По-перше, їм, безумовно, бракує істини й вони не можуть бачити речі наскрізь. Якщо вони заговорять, то можуть помилитися, і їх побачать наскрізь; вони бояться, що на них дивитимуться зверхньо, тому прикидаються мовчазними й напускають на себе глибокодумність, через що іншим важко їх оцінити, і навіть роблять так, щоб інші думали, що вони мудрі й видатні. Так люди не наважуються недооцінювати антихристів, і, бачачи їх зовні нібито спокійними й зібраними, вони навіть високої думки про них, абсолютно не наважуючись їх зневажати. Це підступний і нечестивий аспект антихристів. Вони неохоче виражають свої погляди, тому що більшість їхніх поглядів не відповідають істині, а є лише людськими уявленнями й вигадками, не гідними того, щоб виносити їх на світло. Тому вони мовчать. … Вони не хочуть, щоб їх побачили наскрізь, знаючи власні обмеження; але за цим стоїть також ниций намір – вони хочуть, щоб ними захоплювалися. Хіба це не найогидніше?» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт шостий). У минулому, коли я читала Божі слова, що розвінчували характери антихристів, я майже ніколи не дивилася на себе крізь їхню призму. Я вважала, що в мене немає статусу, не кажучи вже про грандіозні амбіції та жагу. Але тепер, порівнюючи себе з Божими словами, я побачила, що антихристи часто неохоче висловлювали свої погляди, щоб приховати власні недоліки, і що вони часто мовчали, аби вдати глибокодумність. Це робиться для того, щоб усі навколо помилково вважали, що вони розуміють істину, і захоплювалися ними. Хіба не це я робила? По правді, я зовсім не тямила в цій новій технології. Але щоб зберегти обличчя й мати твердий ґрунт під ногами в групі, я ніколи відкрито не говорила про свої недоліки чи прогалини. Я створювала фальшивий образ, вдаючи, що все розумію, і не наважувалася ділитися своїми думками перед усіма, боючись, що бовкну щось не те і всі зрозуміють, що я дилетантка. Я навіть дійшла до того, що приховувала свої недоліки, поспішаючи на зібраннях пропонувати те, що ми вже обговорили з моєю сестрою-напарницею. Це не тільки давало мені можливість відчувати себе причетною до справ, але й не дозволяло іншим зрозуміти, наскільки низьким був мій рівень насправді. Якою ж лукавою я була! Згадуючи минуле, я зрозуміла, що багато людей зауважували мою небагатослівність. Раніше я вважала, що це просто такий мій характер. І лише завдяки розвінчанню Божих слів я побачила, що мовчала для того, аби інші не побачили мене наскрізь. Я й раніше так чинила під час виконання свого обов’язку. Іноді я виявляла певні проблеми, але стримувалася від коментарів, якщо вони ще не були мені до кінця зрозумілі. Натомість я чекала, поки чітко все зрозумію, а вже потім методично й логічно пояснювала свій погляд. Через це з часом усі думали, що я вмію помічати проблеми, і я іноді чула, як мене хвалили за розум і високий рівень. Я була дуже задоволена собою. Коли я бачила, як деякі інші сестри були прямолінійними, говорили те, що думали, і визнавали, коли чогось не розуміли, я дивилася на них зверхньо. Я вважала, що вони говорять, не обдумавши все як слід, і що інші миттєво побачать їхню некомпетентність. Я знала, що так чинити не можу. Тепер, усвідомивши все це, я зрозуміла, наскільки яскраво вираженим був мій характер антихриста. Я створювала фальшивий образ, аби здобути статус і змусити інших думати про мене краще. Я занадто переймалася статусом і була занадто високої думки про себе. Я постійно хотіла бути людиною без недоліків і не бажала бути звичайою людиною. Це було справді зарозуміло й нерозумно з мого боку. Я подумала про свою участь у цих складних відеопроєктах. Я не лише мала шанс покращити свої фахові навички, а й могла б зрозуміти більше принципів у цьому процесі. Це ж було чудово! Але замість того, щоб старанно вчитися нових навичок і принципів разом із братами та сестрами, я цілими днями абияк виконувала свій обов’язок. Я мислила криводушно, переймалася тим, чи хвалитимуть мене інші, і з усіх сил намагалася захистити власний імідж. Якою ж дурною я була! Вірячи в Бога стільки років, я досі не знала, на чому маю зосередити свої прагнення. Я необачно змарнувала стільки дорогоцінного часу, і врешті-решт нічого з цього не здобула. Я не лише погано виконувала свій обов’язок, але й викликала в Бога зневагу та відразу. Що більше я про це думала, то гірше почувалася. Мені було соромно за себе. Тож я помолилася Богові з бажанням покаятися.

Після цього я знайшла шлях практики в Божих словах. Бог говорить: «Як з’являються слова й вчинки нормальних людей? Нормальна людина може говорити від свого серця. Вона говоритиме все, що лежить на її серці, без будь-якої фальші чи обману. Якщо вона розумітиме питання, з яким зіткнеться, вона діятиме згідно зі своїм сумлінням і розумом. Якщо вона не зможе чітко його розпізнати, вона помилиться й зазнає невдачі, вона захопиться хибними ідеями, переконаннями й власними фантазіями, і її засліплять ілюзії перед її очима. Це і є зовнішні ознаки нормальної людської сутності. Чи задовольняють ці зовнішні ознаки нормальної людської сутності вимоги Бога? Ні. Якщо в людей немає істини, вони не можуть задовольнити Божі вимоги. Ці зовнішні ознаки нормальної людської сутності належать звичайній розбещеній людині. Це те, із чим людина народжується, що їй властиво. Ти мусиш дозволяти собі демонструвати ці зовнішні ознаки й одкровення. Дозволяючи собі демонструвати ці зовнішні ознаки й одкровення, ти мусиш розуміти, що це природні людські інстинкти, духовний рівень і вроджена натура. Що тобі робити, щойно ти це зрозумієш? Тобі слід правильно до цього поставитись. Але як тобі втілити це ставлення в життя? Це досягається читанням більшої кількості Божих слів, подальшим оснащенням себе істиною, частішим принесенням до Бога того, що ти не розумієш, про що ти плекаєш уявлення й про що ти можеш робити хибні судження, щоб аналізувати все це й шукати істину для розв’язання всіх своїх проблем. … Оскільки ти не надлюдина й не видатна особа, ти не можеш усе збагнути й зрозуміти. Для тебе неможливо розгледіти світ з одного погляду, розгледіти людство з одного погляду й розгледіти все, що навколо тебе відбувається, з одного погляду. Ти – звичайна людина. Ти мусиш зазнати багато невдач, багато періодів розгубленості, багато помилок у судженнях і багато відхилень. Це може повністю викрити твій зіпсований характер, твої слабкості й недоліки, твої невігластво й дурість, що дозволить тобі заново проаналізувати й пізнати себе, а також отримати знання про Божу всемогутність, повну мудрість та Його характер. Ти здобудеш від Нього позитивне, зрозумієш істину та ввійдеш у реальність. У твоєму досвіді буде багато такого, що йтиме не так, як ти бажаєш, у світлі чого ти почуватимешся безсилим. Стосовно цього ти мусиш шукати й чекати; ти мусиш здобути від Бога відповідь на кожне питання та зрозуміти з Його слів основну сутність кожного питання та сутність кожного типу людей. Так поводиться звичайна, нормальна людина. Ти мусиш навчитися говорити: “Я не можу”, “Це понад мої сили”, “Я не можу цього збагнути”, “Я не переживав цього на власному досвіді”, “Я взагалі нічого не знаю”, “Чому я такий слабкий? Чому я такий нікчема?”, “У мене такий поганий духовний рівень”, “Я такий онімілий і недоумкуватий”, “Я такий дурний, що пройде декілька днів, перш ніж я зможу це зрозуміти й вирішити” та “Мені потрібно обговорити це з кимось”. Ти мусиш навчитися так практикувати. Це зовнішня ознака твого визнання того, що ти звичайна людина, і твого бажання бути звичайною людиною» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Дорожити Божими словами – основа віри в Бога). Розмірковуючи над Божими словами, я зрозуміла, що я звичайна людина із середнім рівнем, яка має мало досвіду й погано розуміє істини-принципи. Коли я стикалася з новою технологією та новими проблемами, іноді я чогось не розуміла або робила помилки, але це було нормально. Я мала визнати й прийняти власні недоліки та прогалини й шукати істини-принципи для розв’язання проблеми. Лише чинячи так, я змогла б постійно вдосконалюватися. Коли я все це усвідомила, мене осяяло. Я бажала практикувати відповідно до Божих вимог, перестати прикидатися й бути лукавою, жити як людина й щиро виконувати свій обов’язок.

Одного разу ми групою обговорювали з куратором, як виправити відео. Після того як усі висловили свої пропозиції, я помітила ще одну проблему, але не була впевнена, чи маю рацію, і мала певні сумніви. Я подумала: «Варто про це казати чи ні? Якщо я порушу питання, яке насправді не є проблемою, це покаже всім мою неосвіченість і нерозуміння». Саме тоді я усвідомила, що знову хочу закритися й прикинутися, щоб зберегти обличчя. Тож я помолилася Богові, просячи в Нього сили повстати проти свого неправильного наміру, а потім відкрито поділилася з іншими своїми думками. Куратор та інші сестри також висловили свої думки. Хоча проблема, яку я порушила, виявилася не такою вже й важливою, завдяки нашому обговоренню я стала краще розуміти принципи. Згодом, спілкуючись і обговорюючи роботу разом, я стала менш тривожною й стурбованою. Іноді я помічала певні проблеми, але не знала, як їх розв’язати. Тоді я чесно ділилася цими проблемами з іншими й давала всім можливість разом шукати шляхи їхнього розв’язання. Бувало, я пропонувала рішення, але під час обговорення виявлялося, що воно не підходить. У такі моменти я визнавала, що помилилася, і обговорювала з усіма, як це виправити, щоб досягти кращих результатів. … Коли я так практикувала, на душі ставало набагато спокійніше й легше, і я могла зробити свій невеликий внесок у виконання обов’язку. З власного досвіду я дізналася, що коли я живу як людина й виконую свій обов’язок саме так, я почуваюся спокійною, умиротвореною та вільною!