Чжан Мінся, Китай

У серпні 2011 року колега проповідував мені Боже Євангеліє останніх днів. На той час через роботу я зазнавала тривалого впливу хімічних препаратів і страждала на апластичну анемію, тож часто брала вихідні для відпочинку й мала багато вільного часу. Завдяки молитвам і читанню Божих слів я зрозуміла, що небо, земля й усе суще створені Богом, а також що люди походять від Нього, тому ми маємо вірити в Бога та поклонятися Йому. Я також дізналася, що в останні дні Бог втілюється й висловлює слова, щоб цілком спасти людство від гріха, і що люди можуть спастися, лише прийнявши Божу роботу останніх днів. Після цього я часто відвідувала зібрання й читала Божі слова. Несподівано моя хвороба почала поступово відступати. Побачивши такі результати, моя сім’я підтримала мою віру в Бога.

У грудні 2012 року КПК розпочала нову хвилю придушення й переслідувань Церкви Всемогутнього Бога. Тоді заарештували багато братів і сестер. Одного дня старший брат, заступник начальника управління водного господарства, покликав мене до себе. Він сказав: «Уряд жорстко бореться з Церквою Всемогутнього Бога. Якщо виявиться, що людина чи її родичі вірять у Всемогутнього Бога, їх миттєво звільнять із держслужби. Тоді ні їм, ні членам їхньої родини не дозволять вступити в партію, а їхнім дітям не дозволять піти в армію чи вступити до університету. Відтепер ти маєш припинити вірити в Бога. Тепер, якщо тебе заарештують, твої діти не зможуть скласти вступні іспити до університету чи піти в армію, адже не пройдуть перевірку на політичну благонадійність. Ти мусиш подумати про майбутнє своїх дітей! До того ж ми з твоєю невісткою працюємо в держорганах на важливих посадах. Якщо тебе схоплять, це вплине на нас. І якщо це станеться, хто потім влаштує твого сина на роботу?». Невістка та племінник теж почали вмовляти мене покинути віру. Це мене дуже засмутило, адже мій старший брат був дуже добрим до мене з самого дитинства, і він часто дбав про потреби нашої сім’ї. Він влаштував мою доньку на роботу. Я завжди була йому безмежно вдячна. Якби він втратив роботу через мою віру в Бога, як би я змогла дивитися йому в очі? А якщо це зачепить усю родину, вони мене зненавидять. З огляду на це я почувалася трохи засмученою, тож мусила пообіцяти їм, що не ходитиму на зібрання й не проповідуватиму Євангеліє. Але мій старший брат усе ще хвилювався, і перед тим як піти, він спеціально попросив мого чоловіка пильніше стежити за мною.

Після цього мій чоловік часто приходив до мене в майстерню, боячись, що я піду на зібрання, і не дозволяв мені читати Боже слово вдома. Я мусила читати його потайки, зі страху, що чоловік дізнається. Я згадувала ті часи, коли рідні не заважали моїй вірі в Бога та відвідуванням зібрань. Тепер, оскільки вони боялися влади КПК, вони об’єдналися, щоб переслідувати мене, і я не могла нормально відвідувати зібрання чи читати Боже слово. Я відчувала, наскільки ж важко вірити в Бога в Китаї. Пізніше я прочитала такі Божі слова: «Оскільки Бог виконує Свою роботу в землі, що протистоїть Богу, вся Його робота стикається з величезними перепонами, і багато з Його слів не можуть бути справджені відразу; таким чином, люди переплавляються в результаті Божих слів, що теж є частиною страждання. Богові надзвичайно тяжко здійснювати Свою роботу в землі великого червоного дракона, але через цю “складність” Бог здійснює один етап Своєї роботи, щоб Він міг виявити Свою мудрість і Свої дивовижні діяння, і Бог використовує цю нагоду, щоб довершити цю групу людей. Саме через страждання людей, через їхній рівень і через увесь сатанинський характер людей у цій нечистій землі Бог вершить Свою роботу очищення та завоювання, щоб від цього Він здобув славу та тих, хто свідчить про Його діяння. Ось якою є повна значущість всієї ціни, яку Бог заплатив за цю групу людей» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Чи така проста Божа робота, як це собі уявляє людина?). «З-поміж вас немає жодного, кого б закон захищав, – натомість закон вас карає. Навіть більшими труднощами є те, що люди вас не розуміють: ні ваші батьки, ні ваші родичі, ні ваші друзі, ні колеги, жоден не розуміє вас. Коли вас “покидає” Бог, вам неможливо і далі жити у цьому світі, але навіть тоді люди однаково не можуть витримати перебування далеко від Бога. Це і є значення Божого завоювання людей, і така Божа слава» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Чи така проста Божа робота, як це собі уявляє людина?). Божі слова глибоко торкнулися мого серця. У Китаї, цій атеїстичній країні, за віру в Бога та слідування правильним шляхом у житті закон нас не тільки не захищає, а навпаки – нас засуджують і заарештовують, і навіть наші родичі стають заручниками ситуації. КПК справді є дияволом, який ненавидить Бога. Якщо людина вірить у Бога та слідує за Богом у Китаї, вона неодмінно зазнає переслідувань, але саме через ці страждання Бог удосконалює віру людей. Зрозумівши Божий намір, я почувалася менш нещасною й була готова покладатися на Бога, щоб пережити ці обставини. Через два місяці чоловік став менш суворо контролювати мене, і я знову почала потайки відвідувати зібрання.

У грудні 2015 року я проповідувала Євангеліє одній подрузі. Її рідні дізналися про це й погрожували донести на мене. Мій старший брат боявся, що мій арешт вплине на його кар’єру, тож після Свята весни він і моя сім’я запроторили мене до психіатричної лікарні. Того дня там були мій син, донька, старший брат і сестра. Моя донька страждала на депресію. Коли ми проходили повз психіатричну лікарню, вона послалася на недавнє безсоння, щоб зайти всередину по ліки. Я й подумати не могла, що вона вийде з двома санітарами, які несли мотузки, щоб мене зв’язати. Нарешті я зрозуміла, що вони хочуть запроторити мене до психіатричної лікарні, та тікати було пізно. Рідні силоміць заштовхали й затягли мене до лікарні. Я відчайдушно пручалася й казала, що не хвора, але ніхто не звертав уваги. Побачивши таку жорстокість від рідних, я подумала: «Хоч як ви мене переслідуєте, я ніколи не покину віру в Бога». Коли я на мить утратила пильність, дві медсестри повалили мене на ліжко й силоміць зробили укол. Після нього в мене запаморочилося в голові, і я не мала сил чинити опір. Потім вони провели так званий огляд. Медсестра сказала, що в мене занадто високий тиск, і що я маю лишитися там на ніч для нагляду. Тієї ночі я лежала на лікарняному ліжку, згадуючи події дня, і мене охопив глибокий сум. Я не очікувала, що рідні відправлять мене до психіатричної лікарні лише для того, щоб захистити власні інтереси й не стати через мене заручниками ситуації. Це було так жорстоко. Хіба ці люди – моя сім’я? Вони просто зграя дияволів! Наступного дня я побачила медичну довідку, де йшлося: «Тяжкий психічний розлад через сектантські вірування; схильна до раптових маніакальних нападів при контакті з віруючими в Бога». Від лікаря я також почула, що маю лишитися в лікарні, адже лікування мого стану потребує часу. Донька сказала мені: «Дядько вже все пояснив головному лікарю. Побудь тут кілька днів і добре все обміркуй. Ми заберемо тебе, коли ти скажеш, що більше не віриш у Бога». Я була розлючена: через віру в Бога мене без жодної причини назвали психічнохворою. У всьому цьому винна КПК! Якби КПК не заарештовувала й не переслідувала людей, які вірять у Бога, якби не фабрикувала брехню, щоб вводити людей в оману, і не втягувала їхні сім’ї, мене б не відправили до психіатричної лікарні. У цей момент я згадала Божі слова: «Диявол міцно зв’язує все тіло людини, він затуляє їй обидва ока й міцно запечатує її вуста. Цар дияволів лютував протягом декількох тисяч років, аж до сьогоднішнього дня, коли він досі пильно стежить за містом-привидом, ніби воно є неприступним палацом демонів; ця зграя сторожових псів, тим часом, вдивляється своїми лютими очима, глибоко боячись, що Бог застане їх зненацька й знищить їх усіх, залишивши їх без місця спокою й щастя. Як могли б жителі такого міста-привида, як цей, коли-небудь побачити Бога? Чи вони коли-небудь могли насолоджуватися люб’язністю й красою Бога? Чи могли вони коли-небудь розуміти справи людського світу? Хто з них може зрозуміти пристрасні наміри Бога?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Робота та входження (8)). Боже слово було абсолютно правильним. Людина, народжена в країні великого червоного дракона, не має тут жодної свободи. КПК шалено гнобить і переслідує християн, і навіть психіатричні лікарні стали місцями, де вона катує християн. Я була цілком при своєму розумі, проте мене замкнули в психіатричній лікарні, щоб змусити зрадити Бога. Я ненавиділа КПК – головну винуватицю всього цього. Що більше вона мене переслідувала, то чіткіше я бачила її демонічну сутність ворожості до Бога, і це лише зміцнило мою віру в слідуванні за Богом.

Згодом лікар сказав моїй родині: «Не хвилюйтеся. Залиште її тут на кілька місяців, і коли вона вийде, то вже не віритиме в Бога». Моя сім’я повірила в це й оформила документи на мою госпіталізацію. Після госпіталізації, як і іншим пацієнтам, мені робили по три уколи на день, і я мусила пити пігулки під час кожного з трьох прийомів їжі під наглядом медсестер. Спершу я відмовлялася від уколів і ліків, і медсестра погрожувала мені: «Якщо не будеш співпрацювати, ми зв’яжемо тебе та змусимо їх прийняти!». Я на власні очі бачила, як пацієнтів, котрі відмовлялися від лікування, прив’язували до ліжок і катували. Побачивши, як вони жорстоко знущаються з пацієнтів, я відчула, що не маю іншого вибору, окрім як підкоритися.

Одного дня я не пішла на обід. Я сиділа на стільці й тихо плакала, думаючи: «Я не хвора, але мене тут замкнули, і мені навіть ні з ким поговорити. Я не можу читати Боже слово, не можу виконувати свій обов’язок і мушу щодня отримувати уколи й пити ліки. Коли ж це скінчиться? …». Що більше я про це думала, то сумніше мені ставало. Побачивши, що я не збираюся їсти, медсестра почала погрожувати: «Якщо не їстимеш, ми зв’яжемо тебе мотузками, як того пацієнта щойно. Прив’яжемо до ліжка, вставимо зонд у ніс і заллємо їжу!». Я згадала жалюгідний вигляд того пацієнта, який несамовито кричав, і дуже злякалася, тому мені довелося піти за їжею. Під час перебування в лікарні я щодня бачила, як із пацієнтами, котрі не хотіли співпрацювати під час лікування, жорстоко поводилися, і як вони кричали від болю. На це було страшно дивитися. Я почувалася так, наче опинилася в лігві демонів, і щодня сильно нервувала. Я дуже хвилювалася, що, проводячи цілі дні з цими психічнохворими людьми, і через те, що лікарі змушують мене пити ліки й роблять уколи, я можу справді стати психічнохворою. Якби я стала психічнохворою, я б більше не змогла вірити в Бога, тоді в чому був би сенс мого життя? У своєму болю й безпорадності я молилася Богові, благаючи Його вказати мені шлях. Після молитви я згадала Боже слово: «Що означає “віра”? Віра – це справжнє переконання та щире серце, які мають бути в людей, коли ті не можуть чогось побачити чи торкнутися, коли Божа робота не узгоджується з людськими уявленнями або коли вона поза людською досяжністю. Це та віра, про яку Я говорю. У часи страждань і в часи переплавки людям необхідно мати віру, і коли вони мають віру, тоді постають перед переплавкою – переплавку й віру не можна розділяти. Якщо, як би Бог не працював, у якому б оточенні ти не перебував, ти здатен прагнути життя й шукати істину, прагнути знання роботи Бога й прагнути знання Його діянь, і ти здатен діяти згідно з істиною, ось це і означає мати справжню віру, і це доводить, що ти не втратив віру в Бога під час переплавки» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Ті, хто має бути вдосконалений, повинні пройти переплавку). Божі слова дали мені зрозуміти, що ці обставини були для мене випробуванням, щоб побачити, чи маю я справжню віру. Я згадала, як Даниїла кинули до лев’ячої ями. Бог був із ним, і Він закрив левам пащі, тож Даниїл зовсім не постраждав. Я побачила, що Даниїл мав віру в Бога, був непохитним у своєму свідченні про Нього та побачив Божі діла, тому я більше не мала жити в полоні страху й боягузтва. Я повинна була покладатися на свою віру в Бога, щоб бути непохитною у своєму свідченні про Нього. Коли я це усвідомила, біль у моєму серці стих.

Якось, після другої ночі, я спала, і хтось двічі поплескав мене. Я різко сіла й злякано побачила, що біля мого ліжка хтось стоїть. Ця психічнохвора пацієнтка просто сміялася з мене й белькотіла якісь дурниці. Я проганяла її, але вона не йшла та продовжувала сміятися. У цей час прокинулися інші пацієнти в палаті, і зрештою підійшла медсестра та відігнала її. Більшість цих психічнохворих людей була одержима злими духами, а я мусила залишатися з ними щодня. Якщо так триватиме й далі, рано чи пізно ці муки зведуть з розуму й мене. Що більше я про це думала, то більший біль відчувала. У ті дні я перестала співати гімни й розмірковувати над Божим словом. Я була дуже зневіреною й думала, як було б чудово, якби хтось міг просто провести зі мною бесіду. Я молилася Богові й розповідала Йому про свої труднощі та біль. Якось уранці, через три чи чотири дні, дивлячись телевізор з іншими пацієнтами у фойє, я побачила жінку років тридцяти, яку, здавалося, звідкись знала. Її обличчя видалося знайомим. Поговоривши з нею, я дізналася, що вона вірить у Всемогутнього Бога. Як і мене, її силоміць відправили до психіатричної лікарні, бо її родина повірила безпідставним чуткам КПК. Зустрівши там сестру, я дуже зраділа, що нарешті маю з ким поговорити. Бог улаштував мені зустріч із сестрою, щоб ми могли проводити бесіди й підбадьорювати одна одну, тож я була Йому безмежно вдячна.

Психіатрична лікарня цілодобово охоронялася медперсоналом, тому нам доводилося шукати нагоди потайки бесідувати про Божі слова, обговорювати наше досвідне розуміння, надавати одна одній допомогу й підтримку. Якось у залі для пацієнтів я прошепотіла їй: «Я боюся, що якщо залишуся тут надовго, то сама стану психічнохворою. Я дуже хочу піти, але не можу, і це так болісно». У відповідь вона пошепки процитувала мені уривок Божого слова: «Серце і дух людини – у Божих руках, і все в її житті перебуває під пильним поглядом Бога. Незалежно від того, віриш ти в усе це або ні, все суще без виключення, живе чи мертве, буде зміщуватись, змінюватись, оновлюватись і зникати згідно з Божими думками. Саме так Бог володарює над усім сущим» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Бог – джерело людського життя). Вона також розповіла мені про свій досвід у психіатричній лікарні та сказала, що Бог усе контролює, тому мені не слід боятися, а варто більше покладатися на Бога. Я усвідомила, що все в Божих руках і без Його дозволу сатана нічого не зможе мені заподіяти. Завдяки настановам Божого слова я більше не відчувала такого страху.

Згодом ми з сестрою записували Божі слова та гімни, які пам’ятали, і передавали їх одна одній, щоб підтримати. Якось сестра дала мені записку з гімном. У ньому були такі слова: «З Божим дорученням у серці я ніколи не схилю коліна перед сатаною. Можна розбити мою голову й пролити мою кров, та не можна зігнути хребет Божих людей. Я дам гучне свідчення про Бога і принижу дияволів та сатану. Бог наперед визначає і біль, і тяготи. Я буду вірним і слухняним Йому до самої смерті. Я більше ніколи не змушу Бога ридати, і я більше ніколи не змушу Його тривожитися. Я віддам свою любов і відданість Богу та виконаю свою місію, щоб прославити Його» (Ідіть за Агнцем і співайте нових пісень, Я бажаю побачити день Божої слави). Ці слова надихнули мене, і я відчула, як моє серце стає сильнішим. Хоч би як поводився зі мною сатана-диявол, я ніколи не зраджу Бога. Я маю бути непохитною у своєму свідченні й принизити сатану.

Головна лікарка розмовляла зі мною приблизно раз на тиждень і щоразу вмовляла зректися віри в Бога. Я знала, що вона підкоряється КПК і працює на неї, тож не зважала на її слова. Згодом вона знову прийшла поговорити та спитала, що я думаю про своє перебування в лікарні. Я подумала: «Ви всі знаєте, що я не хвора, але через мою віру в Бога ви ставитеся до мене як до психічнохворої й тримаєте тут під замком. Ви змушуєте мене щодня приймати ліки та терпіти уколи. Ви, лікарі, мучите мене без жодних докорів сумління, а тепер питаєте, що я думаю?». Я звинувачувально запитала її: «Я не хвора, то чому ви наполягаєте на протилежному й ставитеся до мене як до психіатричної пацієнтки?». Вона зміряла мене поглядом і люто відповіла: «Скажу тобі прямо: аналізи, які ми тобі робили, не мають значення. Головне те, що твоя віра в Бога робить тебе ненормальною. Твій стан набагато серйозніший, ніж у тих психічнохворих. І щоб ти знала, ти не перша й не остання віруюча у Всемогутнього Бога, яка потрапила сюди. Якщо будеш наполягати на своїй вірі, тебе посадять на кілька років. Тут усе вирішую я. Хвора ти чи ні – залежить від мого рішення!». Почувши це, я дуже розлютилася. Лікарні мали б бути місцем, де рятують тих, хто помирає, і піклуються про хворих, але тепер вони стали для КПК місцем для тортур над християнами. Ми віримо в Бога та йдемо правильним шляхом у житті, але КПК використовує всі можливі ниці методи, щоб завдати шкоди віруючим у Бога. Вони до глибини душі дияволи, політична партія суцільного нечестя! Через віру в Бога я зазнала переслідувань з боку КПК, родина зреклася мене, а лікарі катували медикаментами. Я чітко побачила, що КПК – це не що інше, як демони, що зійшли на землю. Це сатани, які опираються Богові та шкодять людям. Пізніше ми з сестрою проповідували Євангеліє віруючим у Господа, яких зустріли в лікарні. Дехто потрапив сюди на лікування від безсоння, а декого уряд привіз силоміць через їхню віру в Господа. Зрештою, дехто з них прийняв роботу Всемогутнього Бога останніх днів.

Через щоденні примусові уколи й ліки від лікарів моє здоров’я ставало дедалі гіршим. У мене паморочилося в голові, я відчувала втому, постійно хотілося спати. Плечі були важкими, і мені ледве вистачало сил навіть підняти руки. Я просила лікарів припинити давати мені ліки, але вони не слухали. Згодом мій стан дедалі гіршав. У мене постійно боліла голова, і я щодня почувалася так, ніби перебувала в трансі. Я весь час була стривоженою, відчувала дискомфорт і сильну дратівливість; руки тремтіли, і я не могла тримати речі паличками для їжі. Мені часто снилися жахіття, і пам’ять також погіршилася. Я часто кудись клала річ і миттєво забувала, куди її поклала, і не могла зберегти хід своїх думок. Згодом я шукала те, що все ще тримала в руках, і щодня почувалася дуже стривоженою. Раніше такі приступи тривоги тривали лише кілька хвилин, але згодом ці періоди розтягнулися з десяти хвилин до пів години. Це було дуже дискомфортно, мій розум був поза моїм контролем. Мені здавалося, що я маю психічний розлад, і мені постійно хотілося плакати. Я мовчки молилася Богові у своєму серці, благаючи Його врятувати мене від жорстокості сатани. Коли я провела у лікарні понад сорок днів, мене прийшла провідати донька. Того дня я сиділа в холі, опустивши голову. Почувши, як донька кличе мене, я підвела голову й кілька секунд дивилася на неї в оціпенінні. Потім повільно встала, підійшла до неї, потягнула її за руки й заплакала: «Забери мене додому, забери мене додому…». А за мить я знову почала сміятися. Донька здивувалася й сказала: «Чому ти стала такою? Ти справді хвора?». Моя донька відвезла мене до будинку мого старшого брата. Він насварив її: «Навіщо ти привезла матір назад?». Потім він запитав мене, чи я досі вірю в Бога. На той момент моя свідомість трохи прояснилася, і я твердо відповіла: «Так! Я вірю в Бога, я прагну істини, намагаюся бути хорошою людиною і йти правильним шляхом. Чому ж я не повинна вірити?». Невістка сказала: «Схоже, ти пробула там недостатньо довго. Час відправити її назад». Я розлючено відповіла: «Ви вже піддали мене цьому варварському лікуванню, і все одно хочете, щоб я повернулася. Ви занадто жорстокі! Якщо ви це зробите, рано чи пізно вас буде покарано!». Почувши мої слова, вони більше нічого не сказали, і старший брат неохоче попросив мою доньку оформити мені виписку.

Після виписки з лікарні в мене постійно боліла голова, і я щодня перебувала в трансі. Я часто раптово впадала в заціпеніння. Коли вночі вимикали світло, я дуже лякалася, бо мені здавалося, що я знову опинилася в психіатричній лікарні, і мені часто снилися жахіття. За словами чоловіка, іноді я без причини плакала та сміялась і часто зганяла на ньому злість. Я була налякана й думала: «Невже я справді стала психічнохворою? Якщо так, то як я зможу вірити в Бога в майбутньому?». Я стала на коліна перед ліжком і зі сльозами на очах помолилася Богові: «Боже, те, якою я стала сьогодні, це повністю провина великого червоного дракона. Я ненавиджу його! Боже, прошу, захисти мене, благаю, врятуй мене…». Після молитви я почувалася трохи спокійнішою. Через два тижні мій стан значно покращився, і я змогла свідомо контролювати свої емоції. Через три місяці мій психічний стан переважно повернувся до норми, і моє психічне здоров’я значно покращилося, але пам’ять усе ще була дуже поганою. Через пів року я знову почала відвідувати зібрання й виконувати свій обов’язок.

Сорок п’ять днів, які я провела в психіатричній лікарні, завдали величезної шкоди моєму розуму й тілу. Через ці тортури я чітко побачила демонічну сутність КПК – ненависть до істини та ворожість до Бога. Я глибоко зненавиділа КПК – диявола, і в своєму серці відцуралася від неї та повстала проти неї. Водночас я розгледіла й сутність своєї сім’ї. Тільки через те, що я вірила в Бога, а вони боялися, що стануть заручниками ситуації й це вплине на їхній статус і майбутнє, вони пішли за КПК і використовували підступні методи, щоб змусити мене зректися віри в Бога. Вони навіть відправили мене до психіатричної лікарні. Їм було байдуже, чи я житиму, чи помру. Хіба могла я вважати їх своєю сім’єю? Вони були дияволами! Переживши ці обставини, я по-справжньому відчула Божі спасіння і любов для мене. У психіатричній лікарні, коли мені було страшно, коли я страждала й почувалася безпорадною, Бог раз у раз використовував Свої слова, щоб просвітити мене, спрямувати, дати мені віру й силу, і Він улаштував так, щоб сестра допомагала мені й підтримувала мене. Без Божого захисту ці демони остаточно звели б мене з розуму й позбавили б глузду. Я побачила Боже володарювання й упорядкування, Його всемогутність і мудрість. Я також по-справжньому відчула, що лише Бог завжди є моєю опорою й що лише Він може спасати людей, і я здобула ще більшу віру в Нього. Дяка Богові!