Райлі, США

Слово Бога мовить: «Характери людей не можуть бути змінені самими людьми, вони мусять пройти суд і кару, випробування й переплавку Божими словами, або перенести обтинання й дисциплінування Його словами. Лише тоді їм вдасться досягти покори й вірності Богові й не бути більше недбалими до Нього. Саме під переплавкою Божими словами змінюються характери людей. Лише завдяки розвінчуванню, суду, дисциплінуванню та обтинанню за допомогою Його слів вони більше не наважуватимуться чинити необачно, а натомість стануть урівноваженими та зібраними. Найважливіший момент полягає у тому, що вони будуть здатні підкоритися нинішнім Божим словам і Його роботі. Навіть якщо вона не узгоджується з людськими уявленнями, вони будуть здатні відпустити ці уявлення та свідомо коритися» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Люди, характер яких змінився, – це ті, хто ввійшов у реальність Божих слів). Божі слова надзвичайно практичні. Тільки через проходження суду, кари, розгляду та обтинання Божими словами ми можемо змінити свій сатанинський характер і досягти покірності та вірності Богові. Раніше я виконував свої обов’язки із зіпсованим характером, завжди захищаючи своє обличчя й статус. Після звільнення я дізнався про свою зіпсованість із суду та одкровення Божих слів. Я відчув каяття й презирство до себе і, коли я отримав нові обов’язки, став працювати краще, ніж раніше.

У серпні минулого року мене обрали церковним керівником, і разом із кількома іншими братами й сестрами я почав відповідати за роботу церкви. Здебільшого я здійснював послідуючий контроль за роботою з поливу, а також брав участь в ухваленні рішень щодо церковних проєктів. Ми розподілили обов’язки, але я знав, що робота церкви є єдиним всеосяжним цілим, і я маю співпрацювати з братами та сестрами, захищаючи інтереси церкви та належним чином виконуючи свої обов’язки. Спочатку на наших щотижневих зібраннях я був по-справжньому уважним. Я брав активну участь в обговоренні та пропонував рекомендації. Але одного разу в жовтні полив новачків мало не зірвався через те, що я не здійснив послідуючий контроль за ними вчасно. Вище керівництво суворо обітнуло мене й розібралося зі мною. Я подумав: «У моїй роботі була проблема, тому зі мною розібралися. Якщо виникнуть нові проблеми, керівники все це чітко бачитимуть, скажуть, що я не здатний виконувати практичну роботу, і мене звільнять. Як я зможу знову показуватися на людях? Хто буде на мене рівнятися? Ні, я маю докладати більше зусиль до роботи, за яку відповідаю, і більше не робити помилок».

Через деякий час коло моїх обов’язків розширилося. Я не дуже добре знався на деяких питаннях, тож знадобилося багато часу, щоб опанувати відповідні принципи, але було дуже багато всього, що потрібно було обговорювати й вирішувати на кожному зібранні співробітників, і це забирало багато часу. Я замислився, чи не вплине це через деякий час на роботу, за яку я відповідаю. Якби робота, за яку я відповідав, виявилася неефективною й виникли б нові проблеми, мене б, поза сумнівом, звільнили, і що б тоді про мене подумали інші? Інші люди здійснювали послідуючий контроль за іншими церковними проєктами. Я вирішив, що вони можуть вести свої дискусії, але я маю надто багато роботи. Більше того, закінчення їхньої роботи не мало до мене жодного стосунку й не принесло б мені жодної похвали. А от якщо проблеми виникнуть у межах моєї компетенції, я нестиму пряму відповідальність, тож мені слід просто подбати про виконання своїх власних обов’язків. Після цього я став приділяти більше часу й сил основній роботі, за яку відповідав, а до решти роботи ставився як до тягаря. Коли потрібно було обговорювати церковну роботу й ухвалювати рішення, я висловлював свою точку зору на все, що стосувалося моєї роботи, але займався тільки своїми справами, коли йшлося про питання, які виходили за рамки цієї сфери. Я не прислухався до обговорень, тому, коли була потрібна моя позиція чи рішення, я просто приєднувався до решти. Коли важливі питання вимагали термінового обговорення та ухвалення рішення, то, щойно я бачив, що вони не належать до моїх обов’язків, я ігнорував їх і ставився до них байдуже.

Через певний час я почав неодноразово чути від братів і сестер, що деякі питання не розглядаються належним чином і не вирішуються нашими керівниками, а також що кадрові рішення не відповідають установленим принципам, створюючи перешкоди в роботі церкви. Певні моменти потребували вирішення та узгодження з усіма. Оскільки вони не вирішувалися належним чином, це в кінцевому підсумку завдавало шкоди інтересам церкви. Крім того, не було належного піклування про закупівлю товарів для церкви, що призводило до втрати церковних грошей. Такі випадки відбувалися постійно. Я зрадів, що в моїй роботі не було серйозних проблем і, коли керівник з’ясовуватиме, хто винен, провину не буде покладено на мене. Такого безвідповідального ставлення до своїх обов’язків я дотримувався впродовж досить тривалого часу й не бачив у цьому нічого поганого. Одного разу сестра, з якою я працював, сказала, що я не беру на себе тягар обов’язків і не бачу загальної картини, а приділяю увагу тільки власній роботі та не виявляю ініціативи в ухваленні рішень. Вона сказала, що це небезпечно, і якщо я не виправлю ситуацію, то рано чи пізно буду вигнаний Богом. Вона сказала, що я маю ретельно обміркувати своє ставлення до виконання обов’язків. Після спілкування з нею я й далі не аналізував себе. Замість цього я міркував так: «Хіба ти не бачила всіх моїх тягот? Виконання цієї роботи вимагає дуже багато зусиль. Якщо виникнуть проблеми з роботою, за яку я відповідаю, тобто яка лежить на мені, то що про мене подумають інші? Вони подумають, що я не здібний і не можу виконувати практичної роботи. Більше того, хіба ніхто не відповідає за всі ці інші роботи? Моя участь у цих рішеннях ні на що не вплине». Отож, я завжди був недбалим і безвідповідальним щодо роботи церкви, я не аналізував і не намагався пізнати себе.

У січні 2021 року один із керівників підійшов до мене й сказав: «Брати й сестри сказали, що ти не несеш тягар у своєму обов’язку, а під час обговорення роботи ти рідко висловлюєш свій погляд, не пропонуєш суттєвих рекомендацій та не відчуваєш ані краплі відповідальності за роботу церкви. Ти не годишся на роль керівника. Після обговорення всі вирішили, що тебе слід звільнити». Слухаючи керівника, я почувався абсолютно приголомшеним, ледь не знепритомнів. Я думав: «Я не брав великої участі в загальній роботі церкви, але я щодня був неймовірно перейнятий своїми власними зобов’язаннями й дуже багато страждав. Як ти можеш говорити, що я не несу тягаря? Хіба не достатньо того, що я без проблем виконую свою роботу?» Якийсь час я не міг змиритися з таким результатом, але все ж вірив, що все, що робить Бог, є добрим, просто я ще не усвідомлюю цього. Я молився Богу й шукав Його керівництва, щоб мати змогу проаналізувати й пізнати себе.

Пізніше я побачив уривок із Божих слів, який дуже схвилював мене. Всемогутній Бог говорить: «Сумління й розважливість мають бути складниками людської сутності особи. Вони одночасно є найістотнішими й найважливішими. Якою є людина, якій бракує сумління і в якої немає розважливості нормальної людської сутності? Загалом, це та людина, якій бракує людської сутності, людина, що має вкрай погану людську сутність. Якщо поглянути на деталі, то які прояви втраченої людської сутності демонструє ця людина? Спробуй проаналізувати, які характеристики притаманні таким людям і які специфічні прояви вони мають. (Вони егоїстичні й низькі.) Егоїстичні й низькі люди недбалі у своїх діях і тримаються осторонь від усього, що не стосується їх особисто. Вони не думають про інтереси Божого дому й неуважні до Божих намірів. Вони не беруть на себе жодної ноші й не мають почуття відповідальності, коли йдеться про виконання їхніх обов’язків або свідчення про Бога. Про що вони думають, коли щось роблять? Їхня перша думка така: “Якщо я це зроблю, то чи знатиме про це Бог? Чи побачать це інші люди? Якщо я докладаю всіх цих зусиль і наполегливо працюю, але цього не бачать ні інші люди, ні Бог, то мені немає сенсу присвячувати такі зусилля і так страждати”. Хіба це не вкрай егоїстично? У цьому також низький намір. Коли вони думають і діють у такий спосіб, чи відіграє їхня совість у цьому якусь роль? Чи докоряє їм їхнє сумління? Ні, їхнє сумління не відіграє жодної ролі, і воно їм не докоряє. Деякі люди не беруть на себе жодної відповідальності, хай би який обов’язок вони виконували. Вони не роблять своєчасних доповідей про виявлені проблеми тим, хто над ними. Коли вони бачать, як люди спричиняють завади й переривання, вони закривають на це очі. Коли вони бачать, як злі люди коять зло, вони не намагаються зупинити їх. Вони взагалі не захищають інтереси дому Божого та нітрохи не зважають на те, чим є їхній обов’язок і їхня відповідальність. Коли такі люди виконують свої обов’язки, вони не виконують жодної реальної роботи й упиваються комфортом; вони безвідмовні люди, вони говорять і діють лише заради власного марнославства, обличчя, статусу й інтересів і готові витрачати якісь зусилля й енергію лише на речі, які приносять їм користь. Дії та наміри таких людей зрозумілі кожному: вони вигулькують на поверхню за кожної можливості показати своє обличчя чи одержати якесь благословення. Втім, коли немає можливості показати своє обличчя або щойно настає час страждань, вони зникають з очей, як черепаха, що втягує голову в панцир. Чи має така людина совість і розсудливість? (Ні.) Чи відчуває докори сумління людина без совісті й розсудливості, яка так поводиться? Такі люди не мають докорів сумління, а їхня совість не служить жодній меті. Вони ніколи не відчували докору власного сумління, то чи здатні вони відчути докір чи дисципліну Святого Духа? Ні, не здатні» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Віддавши своє серце Богу, можна здобути істину). Я відчув, що слова Бога пронизали мені серце. Я повністю відповідав Божому опису. Я був неуважним і відстороненим від своїх обов’язків, не звертав уваги ні на що поза рамками своїх зобов’язань. Я приділяв увагу тільки своїй власній роботі. Я дбав тільки про те, щоб задовольнити своє бажання здобути репутацію й статус. Я абсолютно не дбав про роботу церкви. У той час, коли всі брали участь в обговореннях для ухвалення рішень, я вважав, що жодні успіхи поза сферою моєї відповідальності не допоможуть мені мати добрий вигляд, і що якщо ці питання не отримають ефективного рішення, то провина не ляже на мене. Тому я уникав участі, коли тільки міг. Я просто механічно виконував усі дії, погоджуючись з усіма іншими. Це було недбалим і безвідповідальним. Я був дуже старанним і працьовитим у роботі, яка входила до сфери моїх повноважень, боявся, що мене обтинатимуть й розбиратимуться зі мною, якщо виникнуть проблеми, або що мене звільнять і повністю зганьблять. Для того, щоб добре виконувати свою власну роботу й підтримувати свій статус та імідж в очах інших, я ставився до ухвалення рішень як до неприємної перешкоди й марної трати часу, що заважала мені виконувати свою власну роботу. Поміркувавши над своєю поведінкою, я побачив, що наміром, який стояв за виконанням моїх обов’язків, було догодити самому собі, і що всі мої страждання були лише заради самого себе. Я не брав на себе жодного тягаря чи почуття відповідальності в справі захисту загальної роботи чи інтересів церкви. Хіба я не був позбавлений людської сутності? Я був абсолютно не гідний такої важливої роботи. Саме тоді я повністю змирився зі своїм звільненням. Хоча я усвідомлював, що мої дії не відповідали Божій волі, я все ще не розумів своєї власної природи й не знав, що саме призвело до того, що мені бракувало тягаря щодо мого обов’язку, що я зациклився на репутації та статусі й цілковито ігнорував інтереси церкви. Після цього я представив цю проблему перед Богом у молитві й попросив Бога привести мене до пізнання кореня й суті моєї проблеми, дати мені побачити мій сатанинський характер, щоб я міг зненавидіти себе від щирого серця.

Після цього я прочитав уривок зі слів Всемогутнього Бога: «Антихристи не мають совісті, розуму чи людськості. Вони не лише не звертають жодної уваги на сором, але в них є й інша відмінна риса: вони надзвичайно егоїстичні й мерзенні. Буквальний сенс їхнього “егоїзму й мерзенності” неважко зрозуміти: вони сліпі до всього, окрім своїх власних інтересів. Усе, що стосується їхніх власних інтересів, привертає їхню повну увагу, і вони готові страждати ради цього, платити певну ціну, занурюватися в це й присвячувати себе цьому. На все, що не пов’язане з їхніми власними інтересами, вони закриватимуть очі й не звертатимуть уваги; інші можуть робити все, що їм заманеться: антихристам байдуже, чи хтось створює переривання чи завади; вони вважають, що це їх ніяк не стосується. Висловлюючись тактовно, вони займаються виключно власними справами. Але точніше було б сказати, що такий тип людей мерзенний, низький і огидний; ми характеризуємо їх як “егоїстичних і мерзенних”. Як проявляються егоїзм і мерзенність антихристів? У всьому, що є корисним для їхнього статусу чи їхньої репутації, вони докладають зусиль, щоб робити або говорити все необхідне, і охоче переносять будь-які страждання. Але, коли мова йде про роботу, організовану Божим домом, або коли це стосується роботи, яка сприяє життєвому зростанню обраних Богом людей, таку роботу вони повністю ігнорують. Навіть коли злі люди переривають, заважають і коять усіляке зло, серйозно впливаючи на роботу церкви, такі люди залишаються безпристрасними й байдужими, ніби це їх ніяк не стосується. І якщо хтось виявляє лихі вчинки злої людини й повідомляє про них, такі люди кажуть, що нічого не бачили, і прикидаються необізнаними. Але якщо хтось доповідає на них і викриває, що вони не виконують справжньої роботи, а лише прагнуть слави, вигоди та статусу, вони шаленіють. Поспіхом скликаються збори, щоб обговорити, як реагувати, проводяться розслідування, щоб з’ясувати, хто діяв за їхньою спиною, хто був призвідником і хто був причетний. Вони не їстимуть і не спатимуть, доки не докопаються до суті й доки справу не буде повністю залагоджено, – ба більше, вони відчують задоволення, лише коли розправляться з усіма, хто був причетний до доповіді на них. Хіба це не прояв егоїзму та мерзенності? Чи виконують вони церковну роботу? Вони діють виключно заради власної влади та статусу. Вони дбають про власні справи. Незалежно від того, за яку роботу вони беруться, антихристи ніколи не замислюються про інтереси дому Божого. Вони думають тільки про те, чи будуть зачеплені їхні власні інтереси, думають тільки про ту свою невелику роботу, яка приносить їм користь. Для них основна робота церкви – це лише те, чим вони займаються у свій вільний час. Вони взагалі не сприймають її серйозно. Вони рухаються лише тоді, коли їх спонукають до дій, роблять лише те, що їм подобається, і виконують лише роботу заради підтримки власного статусу й влади. У їхніх очах будь-яка робота, організована домом Божим, робота з поширення Євангелія і входження в життя обраного Богом народу не важливі. Із якими труднощами не стикалися б інші люди у своїй роботі, які проблеми вони не виявляли б і не повідомляли б їм, наскільки щирими не були б їхні слова, антихристи не звертають уваги, вони не долучаються, так ніби це їх ніяк не стосується. Якими б серйозними не були проблеми, які з’являються в роботі церкви, вони абсолютно байдужі. Навіть коли проблема виникає безпосередньо перед ними, вони займаються нею лише поверхово. Лише тоді, коли їх безпосередньо обітне Вишній і накаже їм розв’язати проблему, вони неохоче виконають незначну реальну роботу і щось представлять на розгляд Вишнього; незабаром після цього вони продовжать займатися своїми справами. Коли йдеться про роботу церкви, про важливі речі у більш широкому контексті, вони не зацікавлені й не звертають на такі речі уваги. Вони навіть ігнорують проблеми, які самі виявляють, і дають поверхові відповіді на них і щось бурмочуть, коли їх запитують про проблеми, і займаються їх розв’язанням тільки з великим небажанням. Це прояв егоїзму й мерзенності, чи не так?» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Екскурс четвертий. Узагальнення моральних якостей антихристів і їхнього характеру-сутності (частина перша)). Слова Божі пронизали мені серце. Антихристи працюють тільки заради власної репутації та статусу, і вони є старанними в усьому, що стосується їхніх власних інтересів. Вони можуть страждати й повністю присвячувати цьому всю свою розумову й фізичну енергію. Вони ігнорують усе, що не йде їм на користь. Вони є особливо егоїстичними та мерзенними. Я побачив, що моя поведінка була такою самою, як в антихриста, і що я працював тільки заради власної репутації та статусу. «Коли щось не стосується особисто тебе, то хай воно буде як буде» та «Що менше клопоту, то краще» – такі сатанинські принципи я втілював у життя. Я приділяв увагу тільки тій роботі, за яку відповідав і яка могла вплинути на мою репутацію й статус, та ігнорував роботу, яка не входила до сфери моєї відповідальності. Це призвело до істотних втрат у роботі й фінансах церкви. Я побачив, що був егоїстичним, корисливим, негідним виродком і не заслуговував на довіру. Згадуючи той час, можна сказати, що в роботі церкви виникла низка проблем, і керівники розбиралися з іншими братами й сестрами за те, що вони не виконували роботу належним чином. Мене не критикували безпосередньо, але я теж був церковним керівником і ніс відповідальність, від якої не можна було ухилятися. Якби я старанно займався роботою й брав участь в обговореннях, можливо, я б виявив деякі проблеми. Але, щоб зберегти своє обличчя й статус, я займався тільки своїм вузьким колом зобов’язань і зовсім не думав про загальну роботу та інтереси церкви. Бачачи свої різноманітні переступи у виконанні обов’язків і непоправні втрати, які я заподіяв роботі церкви, я був сповнений жалю й самобичування. Бог підніс мене й виявив милість, дозволивши мені виконувати такий важливий обов’язок і давши мені можливість удосконалюватися, щоб швидше осягнути істину. Я втішався поливом і живленням Божих слів протягом багатьох років, але відплатив за це невдячністю, не бажаючи виконувати свого обов’язку належним чином чи відплачувати за Божу любов. Я думав тільки про те, як захистити свій імідж, статус і свою маленьку сферу, щоб зі мною не розбиралися. Я недбало й безвідповідально ставився до цієї важливої роботи й просто стояв осторонь, коли інтереси церкви страждали, а робота церкви зазнавала негативного впливу. Я був байдужим і не мав жодного почуття совісті. Як мене взагалі можна було вважати людиною? Коли сім’я годує собаку, той собака буде беззастережно їй відданий. Я насправді був навіть гіршим за тварину. Що більше я думав про це, то більше відчував, що я негідний втішатися Божою благодаттю. У цей час я постав перед Богом і помолився: «О Боже, виконуючи свій обов’язок, я думав тільки про власну репутацію й статус, абсолютно не дбаючи про роботу церкви. Я був позбавлений людської сутності, я був егоїстичним і своєкорисливим. Моє звільнення – це прихід Твоєї праведності і, навіть більше, це Твої любов і спасіння для мене. Я готовий покаятися».

Після цього я прочитав уривок із Божих слів: «За яким стандартом дії та поведінка людини оцінюються як добрі чи злі? За тим, чи має вона у своїх думках, виливах і діях свідчення про те, що вона практикує істину й утілює реальність істини в життя. Якщо ти не маєш цієї реальності або не живеш нею, то, без сумніву, ти лиходій. Як Бог розглядає лиходіїв? Для Бога твої думки й зовнішні дії не свідчать про Нього, вони не принижують і не перемагають сатану; натомість вони ганьблять Бога й вкриті плямами безчестя, яке ти Йому приніс. Ти не свідчиш про Бога, не присвячуєш себе повністю Богові й не виконуєш свої зобов’язання й обов’язки перед Богом; натомість ти працюєш заради самого себе. Що значить “заради самого себе”? Якщо бути точним, це означає заради сатани. Тому, врешті-решт, Бог скаже: “Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!”. В очах Бога твої дії не розглядаються як добрі вчинки, вони вважаються злом. Вони не тільки не зможуть здобути Боже схвалення – вони будуть засуджені. Чого сподівається здобути людина від такої віри в Бога? Чи не зійшла б така віра врешті-решт нанівець?» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Свободу та визволення можна здобути, лише відкинувши свої розбещені характери). Зі слів Бога я побачив, що Його характер є праведним та не терпить образ. Бог вдивляється в глибину людських сердець, і якщо люди виконують свої обов’язки з іншими намірами, аніж догодити Богові, не мають свідчення про практику істини, задовольняють себе в усіх відношеннях і переслідують власну репутацію та статус, це не схвалюється Богом. Скільки б людина не страждала при цьому, Бог цього не відзначає, а засуджує її як нечестиву людину. Мої наміри у виконанні обов’язків були хибними. Вони не були спрямовані на те, щоб догодити Богові, – я лише займався своєю власною справою. Я був готовий страждати й повністю присвячувати свої зусилля роботі, за яку відповідав, але це робилося для того, щоб піднести свій статус та імідж в очах інших. Я хотів, щоб мною захоплювалися за показні страждання та нібито тяжку роботу, хотів отримати похвалу людей і посісти місце в їхніх серцях. Тільки завдяки Божій милості я міг служити керівником і мати можливість удосконалюватися. Керівники несуть відповідальність за роботу церкви в цілому, і є багато проблем, труднощів і питань, які необхідно вирішувати. Для цього потрібно наполегливо шукати істину й дотримуватися принципів. Керівники можуть припускатися помилок у роботі, і їх можуть обтинати й розбиратися з ними, але через постійний контроль, виправлення й роздуми вони багато чого набудуть. Усе це практичні знання – чи то про праведний Божий характер, чи то про їхній власний зіпсований характер. Бог дозволяє людям здобувати істину через виконання обов’язку, але я не зважав на Божу волю й не ставився до свого обов’язку серйозно. Я ставився до нього як до незручності, втрачаючи безліч можливостей здобути істину. Оскільки, виконуючи такий важливий обов’язок, я не ніс відповідальності й не співпрацював з іншими, не брав участі в ухваленні рішень і контролі, як же я насправді виконував свій обов’язок? Я дурив Бога й обманював Його. Я творив зло!

Згодом я прочитав уривок із Божих слів: «Для всіх, хто виконує обов’язок, незалежно від того, наскільки глибоко чи поверхово вони розуміють істину, найпростіший спосіб практики входження в істину-реальність, – це в усьому думати про інтереси Божого дому й відкидати власні егоїстичні бажання, особисті наміри, мотиви, гордість і статус. Ставити інтереси Божого дому на перше місце – це найменше, що має робити людина. Якщо той, хто виконує обов’язок, не може зробити навіть цього, то як можна казати, що він виконує свій обов’язок? Це не виконання свого обов’язку. Тобі слід у першу чергу думати про інтереси дому Божого, бути уважним до Божих намірів та враховувати роботу церкви. Став ці аспекти на перше місце; тільки після цього ти можеш думати про стабільність свого статусу або про те, як інші тебе розглядають. Хіба ви не відчуваєте, що коли ви робите поділ на два етапи та йдете на деякі компроміси, стає трохи легше? Якщо ти так практикуватимеш протягом деякого часу, ти відчуєш, що догодити Богові зовсім не настільки складно. Ба більше, тобі слід бути спроможним виконувати те, за що ти відповідаєш, виконувати свої зобов’язання та обов’язок і відкидати свої егоїстичні бажання, наміри та мотиви; слід рахуватися з Божими намірами та ставити на перше місце інтереси Божого дому, роботу церкви та обов’язок, який тобі належить виконувати. Випробувавши це на собі протягом певного часу, ти відчуєш, що це хороший спосіб поведінки. Це означає жити прямо й чесно, а не бути ницою або огидною людиною, і жити справедливо й гідно, а не бути мерзенним, підлим і ні на що не придатним. Ти відчуєш, що саме так належить діяти людині та саме це є образ, який людині слід утілювати в життя. Поступово твоє бажання задовольняти власні інтереси зменшиться» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Свободу та визволення можна здобути, лише відкинувши свої розбещені характери). Божі слова відкрили мені шлях до практики. Інтереси церкви мають стояти на першому місці в наших обов’язках. Ми маємо прийняти ретельний Божий контроль і зосередитися на пошуку істини, відкинути своє обличчя, статус та особисті інтереси й в усіх відношеннях оберігати роботу церкви. Тільки так можна діяти відповідно до Божої волі та жити відкрито й гідно. Я завжди вважав, що участь в ухваленні рішень, які стосуються роботи церкви, гальмує мою власну роботу, але така думка абсурдна. Насправді, поки ви зосереджені на пошуку принципів істини та дотриманні їх, зберігаєте розуміння пріоритету й дбаєте про виконання важливих завдань, робота не гальмуватиметься. А беручи участь в ухваленні рішень, ви осягнете більше принципів, що принесе користь вашому обов’язку й вам. У домі Божому кожна церква обирає кількох керівників для несення спільної відповідальності за роботу церкви, щоби кожна людина могла доповнювати, контролювати й тримати одне одного під контролем. Особливо в деяких складних питаннях, коли саме керівники ухвалюють рішення, це може запобігти втратам у роботі церкви внаслідок довільного ухвалення рішень і відсутності проникливості, але я був безтурботним і недбалим у виконанні такого важливого обов’язку. Я справді був негідним довіри й заслуговував на звільнення та вигнання. Коли я зрозумів це, то вирішив, що в майбутньому, незалежно від того, чи є щось моїм основним робочим обов’язком, якщо це стосується роботи церкви чи її інтересів, то це моя відповідальність і мій обов’язок, і я маю робити все можливе, щоб оберігати роботу церкви.

Пізніше мене обрали керівником в іншій церкві. Я знав, що це Боже піднесення. Я був егоїстичним і мерзенним, але церква, незважаючи на це, дозволила мені виконувати цей важливий обов’язок. Я заприсягся, що виконуватиму його належним чином, що не буду егоїстично брати до уваги тільки свою власну роботу. Я був одним із трьох керівників у тій церкві, і кожен відповідав за свою частину роботи. У роботі, за яку я відповідав, я бачив багато такого, чого не розумів, що вимагало часу й зусиль для вивчення. Щодня я мав щільний робочий графік й іноді відчував, що мені бракує часу. Одного разу сестра, з якою я працював, підійшла до мене й попросила, щоб я допоміг їй розібратися з деякими проблемами. Я подумав: «За кілька днів до цього керівниця вищого рівня перевірила мою роботу й сказала, що я багато чого зробив неправильно. Мій час настільки дорогоцінний. Якщо я піду й допоможу цій сестрі, а моя робота загальмується, і це завадить мені досягти результатів, що подумає про мене керівниця? Чи скаже вона, що я не компетентний і не здатний виконувати практичну роботу? Невже мене знову звільнять?» На цій думці я зрозумів, що знову думаю про свою особу й статус, але робота церкви – це єдине ціле, і я не можу розділяти її. Якби я займався тільки своїми зобов’язаннями й нехтував усім іншим, хіба це не було б егоїстичним і мерзенним захистом своїх власних інтересів? Я не міг так чинити. Я мав відкинути свої власні інтереси й співпрацювати із цією сестрою у вирішенні проблем церкви. Отже, я погодився допомогти їй впоратися з проблемами. Коли я це зробив, то відчув спокій і свободу, які приходять від практичного втілення істини. Хоча звільнення було дуже болючим для мене, воно також дало мені цінний урок. Воно дало мені практичне усвідомлення Божого праведного характеру, який не терпить образ. Крім того, я певною мірою виправив свої помилкові погляди й недбале ставлення до свого обов’язку. Дякую Богові за те, що Він спасає мене.