Сінь Чжен, Китай

Мій батько порушив закон, і його заарештували ще до мого народження. У китайському селі в 1970-х роках подібне було спражньою ганьбою, тому всі дивилися на нашу сім’ю зверхньо. Я зростав серед постійних насмішок. Мама завжди казала: «Щоб досягти успіху, треба багато працювати. Ми не можемо дозволити іншим людям дивитися на нашу сім’ю зверхньо». Ці слова глибоко запали мені в душу. Я дав собі клятву, що в майбутньому виділюся з натовпу і зміню ставлення до нашої родини. Я з головою поринув у навчання, закінчив коледж і став учителем. Це було стабільне життя, але все ще далеке від моєї мети – досягти справжнього успіху. Тож я скористався своїми зв’язками й став надсилати подарунки керівникам округу, сподіваючись, що мене переведуть на державну посаду.

Як я і розраховував, через три роки я отримав посаду секретаря у державній адміністрації міста, де мені з різних приводів доводилось супроводжувати керівників. Виглядало це дуже солідно. Особливо, коли я повернувся в рідне село, сільський голова і односельці зустріли мене дуже тепло, і багато з них навіть почали підлещуватись, і таке ставлення поширювалося і на мою сім’ю, і люди з усієї області дуже нам заздрили. Мама з радістю сказала мені: «З того моменту, як ти отримав державну посаду, твій брат усім хвалиться, хто його брат і де він працює. Після всіх цих років ми нарешті можемо високо підняти голови, нам є чим пишатися!» Мене дуже зворушили ці слова. Багато років нашій родині було важко. Хіба не на цей день ми чекали? Я почав працювати ще більше, постійно залишався на роботі до пізньої ночі і не відпочивав навіть у вихідні. Я менше часу став проводити з дружиною і дитиною. Потім, у 2008 році, я прийняв роботу останніх днів Всемогутнього Бога, але все одно більшу частину часу проводив на роботі. Я просто відвідував зібрання час від часу і не дуже багато читав Слово Боже. Кар’єра моя складалася добре – мене цінувало керівництво, поважали колеги, і всі казали, що як тільки з’явиться можливість просування по службі, я обов’язково отримаю підвищення. Я вважав, що це мій шанс отримати від життя саме те, чого я хотів – по-справжньому виділитися – тож я працював ще наполегливіше та всіма силами намагався заслужити прихильність керівництва. Але замість мене підвищення отримав син одного з керівників, а мене перевели в малозначущий відділ.

Це переведення мене дуже засмутило. Мені здавалось, що колеги пліткують у мене за спиною та вважають невдахою. Я просто не міг підняти свій настрій і не хотів нікого бачити. Якось у той непростий час брат у церкві сказав мені: «Ти не отримав бажаного підвищення, замість цього тебе перевели у заштатний відділ. Тобі здається, що це погано, але насправді це добре! Якби тебе підвищили, як ти сподівався, скоро ти б захотів ще більшого. Ти б стикнувся з новими спокусами, і знову боровся б за престиж і статус день у день. Чи були б у тебе час і бажання шукати правду? Зараз вирішальний час для Божої роботи, для спасіння та вдосконалення людства. Якщо ти втратиш ці дорогоцінні дні, то як зможеш спастись? У тому, що ти не отримав цього підвищення, була Божа воля – Бог не може спокійно дивитися, як ми заграємо з сатаною, як він шкодить нам, спокушаючи воювати за статус та гроші, конкурувати, плести інтриги, і в результаті ми втрачаємо шанс на Боже спасіння». Ці слова стали для мене тривожним дзвінком; я зрозумів, що мій брат має рацію. Раніше я був цілковито зосереджений на тому, як виділитися з натовпу, тому ніколи не мав спокою в серці, не міг вірно читати Божі слова або шукати правду. Можливо, ця невдача стала переломним моментом на моєму шляху віри.

Після цієї розмови я прочитав у Божих словах наступне: «Для вас як нормальних людей та людей, які шукають любові до Бога, увійти до Царства та стати Божими людьми – це ваше справжнє майбутнє та життя, яке має найбільшу цінність і значущість. Ніхто не є благословеннішим за вас. Чому Я так говорю? Тому що ті, хто не вірить у Бога, живуть заради плоті, живуть заради сатани, а ви нині живете заради Бога, живете заради того, щоб слідувати волі Божій. Ось чому Я кажу, що ваші життя мають найбільшу значущість. Тільки ця група людей, обраних Богом, здатна жити життям найбільшої значущості: ніхто інший на землі не здатний жити життям, що має такі цінність та сенс, які має ваше життя» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Пізнайте найновішу роботу Бога та слідуйте Його стопами). Божі слова ясно говорять про те, що робить життя осмисленим. Я згадав роки боротьби за ім’я та вигоду – навіть зараз, маючи трохи статусу і престижу, я все одно відчував внутрішню порожнечу. В офіційних колах я завжди надягав лицемірну маску. Заради статусу мені доводилося не лише підлабузнюватись до керівництва, але й воювати з колегами, вичавлювати себе до останньої краплі, конкурувати та йти проти інших, увесь час боячись, що інші плетуть інтриги проти мене. Я сповна пізнав нещастя та жорстокість цього світу. Я запитував себе: який сенс, яка цінність в тому, щоб все життя проводити в постійній гонитві за статусом і престижем? Невже весь сенс мого життя лише в тому, щоб виглядати успішним, щоб воювати за високий соціальний статус заради своєї родини? Протягом тисяч років, скільки поважних людей, що мали все, помирали ні з чим? Бог створив людину не заради слави, не задля гонитви за положенням в суспільстві, а для того, щоб ми дізналися правду, пізнали Бога, виконували обов’язок створеної істоти, та жили за істинною людською подобою. Саме таке життя має сенс і цінність, і тільки таке життя здобуде Боже схвалення. Усвідомивши це, я став молитися, готовий залишити гонитву за ім’ям і статусом і ступити на правильний життєвий шлях.

У відділі, куди мене перевели, весь рік майже не було роботи. Я скористався цією можливістю, щоби більше читати слова Божі та озброювати себе істиною, а на вихідних почав відвідувати зібрання та проповідувати Євангеліє разом з братами та сестрами. Я відчув справжній спокій і більше не витрачав час на панібратство з колегами. Я втратив інтерес до всіх цих брудних справ, як-то налагодження особистих зв’язків і використання неофійійних каналів. Я став почуватися набагато вільніше і розкутіше. Але мене знов перевели у відділ з питань знесення за державним замовленням, де я на власні очі побачив, як комуністична партія знущається над звичайними людьми та завдає їм шкоди. Це змусило мене ще більше розчаруватися у своєму кар’єрному шляху. Уряд постійно змушував людей переїжджати з їхніх домівок, стверджуючи, що їм потрібен простір для міської забудови, а компенсація, як правило, була дуже низькою. Люди були незадоволені цим і протестували. Було зрозуміло, що уряд таємно змовляється із забудовниками, отримує величезні прибутки від угод з ними і утискає простих громадян. При цьому уряд завжди перекручував факти, нібито люди просто відмовляються переїжджати, і це заважає міському будівництву. Вдень керівництво змушувало нас проводити ідеологічну роботу, щоб переконати людей переїхати, а вночі підсилало інших, які залякували незадоволених, щоб змусити їх підписати угоду про переїзд. Мешканці не мали спокою. Якщо хтось вперто відмовлявся переїжджати, його хапали та били, звинувачуючи у перешкоджанні благоустрою міста. Керівництво не зупинялося, поки людина не підписувала згоду на переїзд. Дехто звертався до вищих інстанцій, але таких арештовували і били. Одного хлопця побили так, що він став інвалідом, а згодом помер. Якось на внутрішній нараді наш начальник навіть сказав нам прямо в обличчя, посміхаючись: «Цей хлопець помер, тож у нас одною проблемою менше. Тепер у нас не буде дисциплінарних стягнень!» Всі інші теж усміхалися. Я бачив, як урядовці знущаються над звичайними людьми та експлуатують їх, абсолютно не дбаючи про людське життя, і розумів, що якщо я залишусь в системі комуністичної партії та буду продовжувати спілкуватися з цими людьми, це призведе до біди. Я почав за будь-якої можливості уникати їх усіх, перестав спілкуватися з колегами. Коли мене просили піти на переговори з тими, хто мав переїхати, або вимагали тиснути на них, я намагався ухилитися від цього або просто допомагав підтримувати порядок. Коли я бачив, як людей били, як вони стогнуть від болю, цей безпорадний вираз в їхніх очах викликав у мене почуття провини. Іноді я навіть прокидався від кошмарів посеред ночі. Жити в такій атмосфері ставало все важче. Я відчував, що якщо продовжуватиму виконувати цю страшну роботу, рано чи пізно мене покарають. Я хотів покинути це місце якомога швидше. Керівництво намагалося переконати і заохотити мене продовжувати кар’єру, але я повністю втратив мотивацію і більше не намагався вислужитися перед начальством заради чергового підвищення. Але, на мій превеликий подив, мене знову підвищили, і я став начальником міської дисциплінарної служби.

На цій новій роботі я часто брав участь у нарадах разом із важливими чиновниками з місцевого уряду. Колеги та односельці ставилися до мене дружньо і намагалися заслужити мою прихильність. Мені це подобалося. Скоро я знову з головою занурився в роботу, я хотів, щоб керівники мене цінували та визнавали мої заслуги. Але мені часто доводилося їздити у відрядження або ходити на наради замість начальника, і це не давало змоги регулярно відвідувати зібрання та виконувати обов’язок перед Богом. Я відчував внутрішній конфлікт, бо знав, що обов’язок – це відповідальність, від якої не можна ухилитися. Я не міг відмовитися від виконання свого обов’язку через особисті справи, але мій начальник часто доручав мені важливі завдання, а це означало, що він справді мене цінує. Я боявся, що якщо почну відмовляти йому, заради свого обов’язку, він скаже, що я його підводжу, і перестане доручати важливу роботу. Мені було справді важко прийняти рішення, тому я звернувся з цим у молитві до Бога. Я молився і просив Його скерувати мене, допомогти зрозуміти Його волю і показати вірний шлях. Одного разу, після молитви, я прочитав цей уривок з Його слів: «За всім, що відбувається, стоїть битва: щоразу, коли люди втілюють істину в життя або втілюють любов до Бога в життя, відбувається велика битва, і хоча може здаватися, що з їхньою плоттю все гаразд, у глибині їхніх сердець насправді точиться битва між життям і смертю, – і лише після цієї затятої битви, після величезної кількості роздумів може бути прийняте рішення про перемогу чи поразку. Не зрозуміло, варто сміятися чи плакати. Оскільки чимало намірів усередині людей є хибними, або й тому, що значна частина Божої роботи має розбіжності з їхніми уявленнями, коли люди втілюють істину в життя, за лаштунками розгортається велика битва. Втіливши цю істину в життя, за лаштунками люди проллють незліченну кількість гірких сліз, перш ніж остаточно приймуть рішення догодити Богу. Саме через цю битву люди зазнають страждань і рафінування; це і є справжнє страждання. Коли битва спіткає тебе, якщо ти зможеш по-справжньому стати на сторону Бога, ти зможеш догодити Богові» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Лише той, хто любить Бога, по-справжньому вірить у Бога). Роздумуючи над цими словами, я зрозумів, що це була боротьба між тим, щоб догодити Богові, або догодити сатані, щоби побачити, який вибір я зроблю. Я усвідомив, що стикаючись з якоюсь проблемою, більш за все переймався ставленням керівництва і власною кар’єрою – престиж та статус все ще були для мене надто важливими. Я думав про те, що Бог, щоб врятувати людство і нести правду, пішов на величезний ризик і став плоттю в країні великого червоного дракона. Бог віддав нам усе, без жодних нарікань чи жалю, а я не можу піти навіть на найменшу жертву заради свого обов’язку. Де моя совість? Від цього усвідомлення мені стало дуже соромно. Я став молитися, бажаючи відмовитись від особистих інтересів та виконати свій обов’язок. Після цього переді мною ще не раз поставав вибір між обов’язком і роботою, іноді я почувався слабким і мені було важко прийняти вірне рішення. Та коли я обирав обов’язок перед Богом, я бачив, що Він завжди відкривав мені шлях, я ділився Євангелієм та виконував свій обов’язок прямо під носом у начальника, і той нічого не помічав. Моє прагнення виконувати свій обов’язок зростало. Невдовзі вся моя родина дізналася, що я віруючий і поширюю Євангеліє. Всі вони почали виступати проти моєї віри.

Моя дружина була вчителькою, тож вона також отримувала зарплату від держави. Вона сказала мені: «Ти всі ці роки працюєш в партійній системі й не можеш не знати, як вони ставляться до релігії. Вони арештовують віруючих направо й наліво. Маючи віру та розповсюджуючи Євангеліє, хіба ти не знаходишся під прицілом? Якщо ти продовжиш, це буде кінець нашого життя, кінець всій нашій родині!» Я поділився з нею свідченням про явлення й роботу Бога і говорив про важливість віри. Я сказав: «Тепер Спаситель зійшов, висловлюючи істини, щоб врятувати людство. Це єдиний шанс на спасіння. Переваги та статус, які ми бачимо перед очима, є тимчасовими. Якщо ми сліпо слідуємо комуністичній партії, бажаючи тільки збагатитися, чи це врятує нас від катастроф? Якщо вони обрушаться на нас, ніякі гроші нам не допоможуть! Тільки подивись на Матфія, апостола Господа Ісуса – він був збирачем податків, така хороша кар’єра. Та побачивши, що прийшов Спаситель, Господь Ісус, він одразу послідував за Ним. Крім того, завжди слідуючи за партією у вчиненні зла, ми обов’язково отримаємо відплату, будемо покарані. Йти за Христом останніх днів – це єдиний шлях до спасіння». Моя дружина взагалі не цікавилася Богом і не слухала нічого, що б я їй не казав. Але згодом вона помітила, що з тих пір, як я здобув віру, я перестав ходити кудись поїсти та випити з колегами, нехтуючи домашніми справами. Натомість я все більше і більше впорядковував своє життя, став приділяти більше уваги їй та нашому малюку. Іноді я говорив з нею про життя в цілому. Поступово вона перестала перешкоджати мені. Але вся сім’я з її боку була проти моєї віри. Один із родичів, що працював у державному апараті, дав мені пораду: «Поки ти ще молодий, варто думати про те, як підніматися кар’єрними сходами та заробляти гроші. Тоді твої батьки та дитина зможуть насолоджуватися всім цим разом із тобою – тільки це має практичну користь. А те, чого ти прагнеш заради своєї релігії, невизначене та непрактичне!» Я сказав йому: «Ти не віруючий, тому не розумієш сенсу й цінності віри та прагнення до правди. Істина дійсно дорогоцінна, і вона може вказати нам шлях у житті, очистити нашу зіпсованість і стати нашим спасінням. Ці речі не можна виміряти грошима. Ти також член партії, тож скажи, всі ці роки, що ти прагнеш здобути високий статус і матеріальні насолоди, чи справді ти щасливий? Чи справді є мир у твоєму серці?» Йому нічого було відповісти на це. Зрозумівши, що йому не вдалося змусити мене змінити думку, мій зять сердито сказав: «Послухай моєї поради, інакше коли керівництво дізнається про твої релігійні погляди, втрата стабільності в житті буде найменшою з твоїх проблем. Тебе можуть заарештувати, і тоді ти втратиш життя та майно, і вся твоя родина постраждає!» Інші, що були присутні при цій розмові, також намагалися переконати мене відмовитися від віри.

Я твердо сказав усім, що маю намір продовжувати слідувати за Богом, але, повернувшись додому, почав нервувати. Якби мої керівники дізналися, мене б не просто оштрафували або звільнили, мене могли б заарештувати та запроторити до в’язниці, і тоді я б залишився ні з чим, і оточуючі, безумовно, відвернулися б від мене та виключили зі свого кола. Це було б справжньою опалою. Чи не залишуся я з порожніми руками? При цій думці я знову відчув якусь внутрішню боротьбу й почувався настільки напруженим, що не міг заснути. Роздумуючи про те, що рано чи пізно я втрачу комфортне життя та завидне соціальне становище, я відчував справжню порожнечу всередині, я був сильно засмучений. У своєму болі та стражданнях я молився Богу, просячи Його скерувати мене, щоб я зрозумів Його волю. Після цього я прочитав наступний уривок із Божих слів: «Людина, народжена у такому брудному краї, була тяжко інфікована суспільством, вона була сформована феодальною етикою й отримала освіту “вищих навчальних закладів”. Відстале мислення, зіпсована мораль, знижений світогляд щодо життя, огидна філософія світських справ, абсолютно нікчемне існування, низькі звичаї та щоденне життя – усе це сильно вдирається в серце людини, сильно підриває й атакує її совість. Як наслідок, людина ще більше віддаляється від Бога і ще більше опирається Йому. Характер людини з дня на день стає все більше безжалісним, і немає жодної людини, яка охоче від чогось відмовляється задля Бога, жодної людини, яка охоче кориться Богу, а тим паче хоч однієї людини, яка охоче шукає явлення Бога. Натомість людина прагне утіхи вволю під владою сатани й нестримно розбещує свою плоть у трясовині. Навіть коли люди чують істину, ті, хто живе у темряві, не мають жодного бажання її практикувати, і вони не схильні шукати, коли бачать, що Бог уже з’явився. Як може таке зіпсоване людство мати хоча б якийсь простір для спасіння? Як може таке занепале людство жити у світлі?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Залишатися без змін у характері – значить бути у ворожнечі з Богом). Божі слова розкрили джерело мого болю. Чому я такий жалюгідний перед лицем вибору? Тому що я надто сильно зіпсований сатаною, з дитинства вірив у сатанинські філософії на зразок «став себе вище за інших та принось честь своїм предкам», вважаючи їх цілями на все життя. Я прагнув завоювати повагу та захоплення інших, я вважав, що це і є головна мета. У своєму прагненні досягти її я був старанним учнем, а потім, коли почав працювати, завжди намагався тримати носа за вітром, підлабузнювався та був улесливим, щоб завоювати прихильність керівників і завдяки цьому отримати підвищення. Навіть добре знаючи про всі жахливі звірства, що чинить комуністична партія, я озлобився та свідомо продовжував служити сатані, живучи в нещасті, не маючи спокою. Саме слова Всемогутнього Бога показали мені цінність і сенс нашого життя, і саме вони змусили мене почуватися все більш і більш самореалізованим. Але опинившись перед альтернативою зберегти свою віру та, ймовірно, втратити роботу й майбутнє, бути відкинутим іншими, я побачив, що сатанинська філософія «став себе вище за інших та принось честь своїм предкам» усе ще глибоко вкорінена в мені. Прийняти рішення було так важко, так болісно, наче припинення гонитви за ім’ям і статками означало нехтування своїми фактичними обов’язками чи навіть жахливе свавілля. Я не хотів втрачати своє ім’я та статус, так ніби втратити ці речі було те саме, що втратити саме життя. Лише прочитавши Божі слова одкровення, я побачив, як сатана використовує це, щоб прив’язувати людей, завдавати нам болю та змушувати віддалятися від Бога та зраджувати Його. Це нагадало мені гімн на слова Божі: «Усе життя людей знаходиться в руках Божих, і якби не їхнє рішення перед Богом, хто б захотів жити марно в цьому порожньому людському світі? Навіщо турбуватись? Якщо вони нічого не зроблять для Бога, уриваючись у цей світ і полишаючи його, хіба все їхнє життя не буде витрачене даремно? Навіть якщо Бог не вважає твої дії гідними згадки, хіба в момент своєї смерті ти не усміхнешся задоволено?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Одкровення таємниць «Божих слів до цілого всесвіту», Глава 39). Цей гімн по-справжньому надихнув мене. У нас є лише кілька десятиліть у цьому житті, тож маємо скористатися цією нагодою, щоб відчути Божу роботу та бути спасенними, виконати обов’язок створеної істоти, здобути правду та життя, інакше шанс на спасіння від Бога буде втрачено. Тоді хіба наше життя не буде марним? Якщо комуністична партія заарештує, ув’язнить і закатує мене через мою віру, і навіть якщо це закінчиться моєю смертю, я знав, що не скаржитимусь. Бог дав мені цю можливість у житті, тому я повинен присвятити його Богові. Зрозумівши це, я помолився: «О Боже! Я хочу звільнитися від обмежень, кайданів великого червоного дракона та повністю віддати себе Тобі. Будь ласка, спрямуй мене, дай мені віру та допоможи подолати цю наступну перешкоду».

Після цього сталася подія, що спонукала мене якнайшвидше вийти з системи комуністичної партії. Партійний лідер виявив, що один із членів партії релігійний, і, скрегочучи зубами від гніву, сказав, що ми повинні здати його в поліцію, щоб його там жорстко покарали. Я відчував страх щоразу, коли думав про ставлення комуністичної партії до релігії. Я думав, що партія настільки вороже ставиться до релігійних переконань і настільки ненавидить християн, що рано чи пізно я обов’язково стану її мішенню. Це було небезпечне місце, я мав покинути його якомога швидше. Крім того, усі ці роки я оспівував комуністичну партію та вчинив разом із нею стільки зла. Залишаючись у цій системі, я б усе більше й більше заплутувався в ній, і мені не було б виправдання. Я мусив негайно піти з цієї сатанинської організації та повністю розірвати зв’язки з нею.

Коли я сказав дружині, про що думаю, вона дуже стривожилася. Вона сказала, що може підтримати мене в моїй вірі, але не дозволить мені залишити роботу. Вона навіть запросила моїх братів і сестер, щоб вони зупинили мене. Майже всі вони працювали на державних підприємствах і переживали, що мій арешт може негативно вплинути на їхні кар’єри. Моя старша сестра навіть стала переді мною навколішки, плакала, тримала мене за руки й казала: «У тебе така хороша робота з високою зарплатою, яку не можуть знайти навіть люди з докторським або магістерським ступенем. Невже ти залишиш таку чудову роботу, щоб піти за Богом?» Вона також сказала, що не підніметься з колін, доки я наполягатиму на збереженні своєї віри. Моя друга сестра теж була дуже розлючена й говорила про те, як вона страждала, щоб заплатити за мою освіту, і тому змогла вийти заміж тільки в 30 років. Тепер, нарешті, після всіх цих труднощів, у нас все налагодилось, уся родина добре влаштована. Якщо я піду у відставку, це означатиме, що всі ці роки її зусиль були марними. Старша сестра також бідкалася, що якщо я звільнюся з роботи, вона більше не матиме спеціальних оплачуваних лікарняних у своїй школі, а її син сподівався, що я допоможу йому знайти роботу. Вона сказала, що я мушу не тільки думати про віру, але й піклуватися про сім’ю. У той момент мені було важко зробити вибір. Мої брати й сестри пережили стільки всього разом зі мною, з самого дитинства, і мною весь час рухала надія, що вони зможуть жити добре й пишатися собою. Звичайно, вони були б щасливі, якби я погодився з ними, але я був віруючим і тепер слідував за Богом, і мав виконати обов’язок створеної істоти, щоб не підвести Божу благодать і любов. Якби я пообіцяв своїй родині відмовитись від віри, чи не було б це зрадою Бога? Зрада Бога – жахливий злочин, і я в жодному разі не міг на це піти. Бог висловив стільки істин, щоб спасти людство, і Він заплатив таку велику ціну. Якби я не мав наміру повертати Йому свій борг і навіть пішов на компроміс із дияволом, сатаною, схиливши перед ним коліна, це було б безсовісно. Я відчував певний біль і слабкість, але знав, що повинен зробити вибір. Я сказав родичам: «Незалежно від того, скільки у вас грошей або яка хороша у вас робота, чи може це втамувати біль порожнечі? Чи може це купити саме життя? Чому стільки багатих, впливових людей продовжують жити в болю? Єдиний спосіб вирішити ці проблеми – мати віру та шукати правду. Спаситель зійшов, висловлюючи істини, щоб спасти людство. Це можливість, якої ніколи не буде знову, і вона неймовірно швидкоплинна. Великі лиха можуть спіткати нас за мить. Якщо ми не підемо за Богом і не покаємося перед Ним зараз, у той час, коли почнуться катастрофи, буде запізно для жалю! Я багато ділився Євангелієм з усіма вами раніше, але ви боялися приєднатися до мене, боялися переслідувань із боку комуністичної партії. Ви продовжуєте слідувати за партією, а це шлях прямо в пекло. Змушуючи мене продовжувати цей шлях, чи не завдаєте ви мені шкоди? Ви знаєте, які люди в тій системі? Усі вони демони-антибоги, які здатні на найжахливіші речі. Вони обов’язково будуть прокляті, покарані. Катастрофи невпинно зростають. Якщо ви все ще не вірите в Бога й не покаялися перед Ним, ви обов’язково потрапите в катастрофу та будете покарані. За роки своєї віри я дізнався деякі істини та чітко побачив, що віра є єдиним правильним шляхом у житті. Ви моя сім’я, хіба ви не хочете для мене найкращого? Чому ви наполегливо штовхаєте мене на цей лихий шлях із комуністичною партією? Я не втручаюсь у ваш особистий вибір, але мій вибір – мати віру та йти за Богом. Навіть якщо мене переслідуватимуть або заарештують, я буду йти цим шляхом до кінця». Моя дружина скривилась і вийшла, а інші не сказали більше ні слова. Потім, щоб завадити мені відвідувати зібрання та виконувати свій обов’язок, дружина замкнула мене в будинку та попросила зятя цілий день стежити за мною, не випускаючи з поля зору. Три дні поспіль я не міг вийти з дому. Це затримувало виконання мого обов’язку, і я відчував справжню тривогу. Не знаючи, що робити, я молився Богу та просив Його керівництва, щоб Він показав мені вихід. Увечері третього дня подзвонив мій батько та сказав, що мати зникла безвісти, тож я нарешті мав можливість вийти, щоб вирушити на її пошуки разом із зятем. По дорозі він попередив мене: «Ти маєш покинути свою віру! Завтра приїжджає твій брат, і він сказав, що поламає тобі ноги, якщо ти не відмовишся від своєї релігії. Він знайде спосіб змусити тебе відмовитися від неї, незважаючи ні на що!» Мені було дуже прикро це чути. Я знав, що якщо не втечу прямо зараз, іншого шансу не буде. Але коли я вже справді зібрався йти, мені стало дуже важко подолати цей психологічний бар’єр. Дивлячись на близьких і на свій рідний район, думаючи про своє комфортне життя та завидну роботу, я відчував великий біль у своєму серці, адже знав, що скоро втрачу все це. Тоді мені пригадався гімн на слова Божі, який ми часто співали на зібраннях: «Авраам пожертвував Ісааком – чим пожертвували ви? Йов пожертвував усім – чим пожертвували ви? Так багато людей пожертвувало собою, кладучи своє життя й проливаючи кров, щоб шукати істинний шлях. А ви заплатили таку ціну?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Значущість спасіння нащадків Моава). Я відчув, що Бог прямо тут, зі мною, віч-на-віч, і Він ставить мені ці запитання. Бог дав Аврааму сина, коли йому було 100 років, але він все одно був готовий принести сина в жертву Богові. Так багато апостолів віддали молодість і пролили кров за Божу євангельську роботу, але що віддав я? Я дуже страждав через ім’я та статус – ці нікчемні речі. Я був таким егоїстичним і мерзенним. Невже я гідний тих жертв, на які пішов Бог, щоб плекати та живити мене всі ці роки? Крім того, той вибір, який я мав намір зробити, мав сенс. Це був вибір заради віри та виконання обов’язку створеної істоти. Якби я не вибрав свій обов’язок, я б шкодував про це все життя. Ці роздуми додали мені рішучості. Коли мій зять пішов сходами нагору, я скористався нагодою й утік. Відтоді я виконую свій обов’язок у церкві на постійній основі.

Після того я дізнався, що в гонитві за статусом і багатством кілька керівників і колег із мого відділу давали та отримували хабарі, а коли все відкрилося, їх кинули за ґрати. Я дуже радий, що отримав Божий захист. Раніше, коли я намагався просунутися кар’єрними сходами, я й сам надсилав подарунки та брав хабарі. Якби я залишився в тому середовищі, то закінчив би як вони. І тепер, хоча в мене немає всіх тих привілеїв чи захоплення та заздрості інших, я можу виконувати обов’язок у церкві, шукати правду та залишатися чесною людиною. Я почуваюсь наповненим і щасливим. Це справді найзмістовніший, найцінніший шлях життя. Саме так сказано в гімні на Божі слова: «Ти – створена істота; ти, звичайно, повинен поклонятися Богу й прагнути до життя, сповненого сенсу. Якщо ти не поклоняєшся Богу, а живеш у своїй брудній плоті, то хіба ти не всього лише звір у людській подобі? Оскільки ти – людська істота, тобі слід присвятити себе Богові й витерпіти всі страждання! Тобі слід із радістю та впевненістю приймати незначні страждання, яким тебе піддано сьогодні, і жити повним сенсу життям, як Йов і Петро. Ви – люди, які прагнуть іти правильним шляхом, ті, хто шукає покращення. Ви – люди, які встають у країні великого червоного дракона, ті, кого Бог називає праведними. Хіба це не життя, що має найбільший сенс?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Практика (2)). Всемогутній Бог – це Той, хто спас мене, дозволивши уникнути руйнівних дій сатани та здобути Боже спасіння.