Увірувавши в Бога, я була дуже завзята у своєму прагненні. Який би обов’язок мені не доручала церква, я корилася. Коли я мала труднощі у виконанні свого обов’язку, я також могла страждати і йти на жертви, не нарікаючи. Невдовзі я почала практику поливу новонавернених, і мене постійно підвищували. Мені здавалося, я мала талант, була тією, кого церква розвиває, і що я прагнула більше за інших, отже поки я важко працюватиму у виконанні свого обов’язку, мене просуватимуть і призначатимуть на важливі ролі. Думаючи про це, я відчувала велику гордість.

Пізніше я бачила, що багато братів та сестер десь мого віку мали ролі керівників груп та кураторів, і заздрила. Я думала: «Якщо вони можуть виконувати такі важливі обов’язки в такому молодому віці, якщо їх цінують керівники й ними захоплюються брати та сестри, я не можу задовольнятися наявним. Я маю сумлінно прагнути й прагнути зробити значний прорив у виконанні свого обов’язку, щоб теж здобути важливу роль». Тож я докладала більше зусиль у своєму обов’язку. Я була готова сидіти допізна й страждати. Коли у мене виникали труднощі у виконанні обов’язку, я шукала Божі слова, щоб їх подолати. Але мої зусилля не приносили жодних змін. Через мою погану працездатність мені доручили виконувати рутинну роботу. Опісля, коли я бачила, як навколо мене підвищують інших, я заздрила ще більше. Я знала, що моя роль незначна порівняно з ними, тож завжди заохочувала себе: «Я не можу впадати у відчай або бути задоволеною станом речей. Я маю прагнути й вдосконалюватися. Мені все ще потрібно більше читати Боже слово й докладати більше зусиль для входження в життя. Щойно ти вдосконалиш свої професійні навички та досягнеш прогресу у входженні в життя, тебе підвищать». Тож я важко працювала, щоб бути кращою, а також із нетерпінням чекала на той день, коли мене підвищать.

Та час пролетів швидко – і от уже я виконую цей обов’язок два роки, а нові напарники й далі з’являються і йдуть. Когось підвищували, інші ставали керівниками чи працівниками. Я задумалася: «Я виконую цей обов’язок уже досить довго, а тих, хто робив це менший час, підвищують, то чому мій обов’язок взагалі не змінився? Хіба керівники вважають, що я не гідна розвитку, що я придатна лише для рутинної праці? Хіба в мене зовсім немає шансу отримати підвищення? Невже я назавжди застрягла в цьому непомітному обов’язку?» Подумавши про це, я раптом відчула себе спущеною кулькою. Я не була такою старанною, як раніше, і мені бракувало відчуття невідкладності, щоб виконувати те, що потрібно. Я просто щодня працювала формально або робила все абияк, аж поки не могла позначити всі завдання, як виконані. У результаті в моїй роботі часто з’являлися порушення та недогляди, але я не сприймала це серйозно й не аналізувала себе. Пізніше я почула, що ще більше братів і сестер, яких я знала, отримали підвищення, і почувалася ще більш засмученою. Я подумала: «Деякі з них раніше виконували той самий обов’язок, що і я, але тепер їх усіх підвищили, а я досі там, де починала. Може, я не та, хто прагне до істини, або я не гідна розвитку». Ця думка важким тягарем лягла на мої плечі. Я почувалася нещасною. У ті дні я була дуже пригнічена й не відчувала мотивації у своєму обов’язку. Мені весь час здавалося, що в моєї віри в Бога немає майбутнього. Я почувалася дуже засмученою й не могла цього прийняти. Я подумала: «Невже я така погана? Чи справді я підходжу лише для рутинної роботи? Невже немає жодної користі в тому, щоб мене розвивати? Мені потрібен лиш один шанс. Чому я маю весь час сидіти в кутку, де мене ніхто не помічає?» Чим більше я думала, тим більше відчувала смутку. Я весь день зітхала й ледве переставляла ноги. У той період ночами я тихо плакала в ліжку, думаючи: «Якщо мої професійні навички поступаються іншим, тоді я наполегливо працюватиму, щоб прагнути до істини. Я читатиму більше Божих слів і більше зосереджуся на входженні в життя. А тоді одного дня, коли я зможу спілкуватися, маючи практичні знання, коли керівники побачать, що я зосереджуюсь на прагненні до істини, хіба вони не підвищать мене?» Але коли я думала про це, то також відчувала провину. Прагнення до істини – це щось позитивне, і це те, до чого має тягтися вірянин. Але я використовувала його, щоб вивищуватись над іншими. Якби я прагнула з такими амбіціями, Бог би ненавидів це й гидував цим, хіба ні? Чому я не була задоволена виконанням свого обов’язку в невідомості? Я почувалася дуже винною, тому в сльозах молилася Богу: «Боже, я знаю, що моя гонитва за статусом хибна, але мої амбіції та бажання сильні. Я постійно відчуваю, що для мене марно виконувати свій обов’язок у невідомості. Боже, я не можу вибратися з цього стану. Прошу, проведи й направ мене в розумінні Твоєї волі та пізнанні себе».

Після молитви я прочитала два уривки з Божих слів. «Для антихристів статус і репутація – це їхнє життя. Незалежно від того, як вони живуть, незалежно від того, у якому середовищі вони живуть, незалежно від того, яку роботу вони виконують, незалежно від того, до чого вони прагнуть, які їхні цілі, яким є напрямок їхнього життя, усе це обертається навколо володіння доброю репутацією та високим статусом. І ця мета не змінюється; вони ніколи не зможуть відмовитися від таких речей. Це справжнє обличчя антихристів і їхня сутність. Їх можна було б помістити в первісний ліс глибоко в горах, але вони однаково не відмовилися б від свого прагнення до репутації і статусу. Їх можна помістити в будь-яку групу людей, і єдине, про що вони будуть здатні думати, – це все ж репутація і статус. Хоча антихристи теж вірять у Бога, вони вважають прагнення до репутації і статусу рівноцінним вірі в Бога й надають цим двом речам такого ж значення. Тобто, йдучи шляхом віри в Бога, вони також прагнуть власної репутації і статусу. Можна сказати, що у серцях антихристів прагнення до істини в їхній вірі в Бога – це прагнення до репутації і статусу, а прагнення до репутації і статусу – це також прагнення істини; здобути репутацію і статус – значить здобути істину й життя. Коли їм здається, що вони не мають ні слави, ні вигоди, ні статусу, що ніхто на них не рівняється, не поважає їх і не слідує за ними, то вони дуже засмучуються, вважають, що у вірі в Бога немає ні сенсу, ні цінності, і кажуть собі: “Невже така віра в бога марна? Хіба я не безнадійний?”. У своєму серці вони часто розраховують такі речі. Вони розраховують, як їм викроїти собі місце в Божому домі, як здобути в церкві високу репутацію, як вони можуть змусити людей слухати, коли вони говорять, і підтримувати їх, коли вони щось роблять, і як вони можуть змусити людей слідувати за ними, куди б вони не пішли, і як вони можуть отримати вагомий голос у церкві, а також славу, вигоду й статус – у своїх серцях вони дійсно зосереджуються на таких речах. Саме такого шукають ці люди» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина третя). «Якщо хтось посягає на репутацію чи статус антихристів і позбавляє їх цього, для них це питання навіть серйозніше, ніж спроба забрати їхнє життя. Хоч би скільки проповідей вони слухали, хоч би скільки Божих слів читали, вони не відчуватимуть суму чи жалю через те, що ніколи не практикували істину й ішли шляхом антихристів, ані через те, що володіють природою-сутністю антихристів. Натомість вони завжди ламають голову над тим, як здобути статус і підвищити свою репутацію. … У своєму послідовному прагненні до репутації та статусу вони також свавільно заперечують те, що зробив Бог. Чому Я так кажу? У глибині серця антихристи вірять: “Уся репутація та статус здобуваються власними зусиллями. Лише здобувши міцну опору серед людей, а також репутацію та статус, вони можуть насолоджуватися божими благословеннями. Життя має цінність лише тоді, коли люди здобувають абсолютну владу та статус. Лише це означає жити як людина. Навпаки, було б марно жити так, як сказано в слові божому, – коритися божому володарюванню й улаштуванням в усьому, охоче стояти на позиції створеної істоти та жити як нормальна людина, – ніхто б не шанував таку людину. Статус, репутацію та щастя людини треба здобувати у власній боротьбі; за них треба боротися й хапатися з позитивним і проактивним ставленням. Ніхто інший тобі їх не дасть – пасивне очікування може призвести лише до невдачі”. Ось як розраховують антихристи. Такий характер антихристів» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина третя). Божі слова пронизали моє серце. Бог викрив, що антихристи вважають статус важливішим за життя. Усе, що вони говорять і роблять, обертається навколо цього, і вони думають лише про те, щоб здобути та зберегти статус. Коли ж вони втрачають свій статус, вони втрачають мотивацію жити. Заради статусу вони можуть протистояти Богові, зраджувати Бога та засновувати власні царства. Я зрозуміла, що завжди вважала статус дуже важливим. У юності сім’я вчила мене речей на кшталт «Під лежачий камінь і вода не біжить» та «людина забирається вгору, а вода тече вниз». Я завжди вважала сатанинські закони виживання мудрими висловлюваннями. Я думала, що життя в досягненні статусу та високої поваги – гідне й цінне життя, а водночас бути задоволеною своєю долею й бути звичайною, приземленою людиною означає, що мені не вистачає амбіцій чи реальних цілей. Я вважала, що такі люди нікчемні й боягузливі. Коли я увірувала в Бога, мої думки й погляди не змінилися. Зовні я на статус не претендувала, але мої амбіції та бажання були чималими. Я лише хотіла мати важливіший обов’язок, високий статус, щоб інші добре думали про мене. Коли я бачила, як навколо мене братів і сестер підвищують до керівників команд і кураторів, це лише підігрівало моє бажання. Щоб отримати підвищення, я рано вставала й не спала до пізньої ночі. Я була готова страждати і йти на будь-які жертви заради свого обов’язку. Коли мої надії знову й знову розбивалися, я була ладна скаржитися й опиратися своєму середовищу. Я навіть відчувала, що немає сенсу вірити в Бога, і втомилася від свого обов’язку. Я просто робила все формально та працювала абияк, де могла. Я побачила, що відколи увірувала в Бога, шлях, яким я пішла, зовсім не був шляхом прагнення до істини. Усе, що я робила, було заради слави та статусу. Власне, те, що ми могли виконувати свій обов’язок у церкві, це шанс на спасіння, даний нам Богом. Бог хотів, щоб у своєму обов’язку ми прагнули до істини, розуміти істину й входили в її реальність, а також позбувалися нашого розбещеного характеру. Але я знехтувала своїм завданням. Я не зосередилася на прагненні до істини, я не бажала нічого, крім високого статусу, і коли моє бажання не здійснилося, я тільки глибше окопалася. Мені справді бракувало совісті й розсудливості! Я подумала, що попри багаторічну віру в Бога, через те, що я не прагнула до істини, навіть зараз мені бракувало знань про власний розбещений характер. Я не могла навіть власний обов’язок добре виконати. Я все ще працювала абияк, і в моїй роботі часто були відхилення та недоліки. Та попри це я хотіла отримати підвищення й виконувати більшу роботу. Я була такою безсоромною! Тільки тоді я побачила, що віра в Бога без прагнення до істини та сліпа гонитва за статусом зроблять мене лише амбітнішою та зарозумілішою, такою, що завжди хоче бути вище за інших, але не в змозі коритися Божим розпорядженням. Таке прагнення є саморуйнівним, а Бог ненавидить його і проклинає. Я згадала про антихристів, вигнаних із церкви. Вони не прагнуть до істини, але вічно женуться за славою та статусом. Вони завжди хочуть, щоб ними захоплювалися й на них рівнялися, намагаються завоювати та контролювати людей, у результаті чинять занадто багато зла, і Бог їх виганяє. Хіба мої прагнення не були такими самими, як їхні? Хіба я не йшла шляхом опору Богу? Божий характер праведний, і його не можна скривдити. Якби я відмовилася змінюватися, мене би точно відкинув та вигнав Бог. Думаючи про це, я присягнула собі: відтепер я не буду гнатися за статусом, я підкорюся Божим влаштуванням. Я прагнутиму до істини й виконуватиму свій обов’язок належним чином та у практичний спосіб.

Одного разу під час молитви я прочитала ще один уривок із Божого слова. «Оскільки люди не знають Божого керівництва й Божого володарювання, вони завжди дивляться долі в обличчя зухвало та з бунтівничим ставленням, і вони завжди хочуть відкинути Божу владу й володарювання, а також те, що приготувала доля, марно сподіваючись змінити свої нинішні обставини та підправити свою долю. Але вони ніколи не можуть досягти успіху та зазнають тяжких перешкод на кожному кроці. Ця боротьба, яка відбувається глибоко в їхніх душах, приносить їм біль, і цей біль в’їдається в їхні кістки, і водночас змушує їх марнувати своє життя. У чому причина цього болю? Він викликаний володарюванням Бога чи тим, що людина народилася безталанною? Очевидно, що ні те, ні інше не відповідає дійсності. Зрештою, цей біль спричинений шляхами, якими йдуть люди, і способами життя, які вони обирають для себе. Можливо, деякі люди не відчули цього на власному досвіді. Але коли ти справді знаєш, коли ти справді визнаєш, що Бог володарює над людською долею, коли ти справді розумієш, що все, над чим Бог володарює й влаштовує для тебе, є великим благом і захистом для тебе, тоді ти відчуваєш, як твій біль поступово слабшає, і все твоє єство поступово стає розслабленим, вільним, визволеним. Судячи зі станів більшості людей, вони об’єктивно не можуть по-справжньому змиритися з практичною цінністю й сенсом володарювання Творця над людською долею, хоча на суб’єктивному рівні вони не хочуть продовжувати жити так, як жили раніше, і хочуть полегшення свого болю; об’єктивно, вони не можуть по-справжньому визнати володарювання Творця й підкоритися Йому, і тим паче вони не знають, як шукати й приймати впорядкування й улаштування Творця. Отже, якщо люди не можуть по-справжньому визнати той факт, що Творець володарює над людською долею й над усіма людськими справами, якщо вони не можуть по-справжньому підкоритися пануванню Творця, тоді їм буде важко не бути спрямованими та скутими ідеєю про те, що “доля людини – в її власних руках”. Їм буде важко позбутися болю своєї напруженої боротьби проти долі та влади Творця, і, само собою зрозуміло, їм також буде важко стати дійсно визволеними й вільними, стати людьми, які поклоняються Богу» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний III). Божі слова сколихнули моє серце. Раніше я ніколи не порівнювала свій стан із тим, що відкривають ці слова Божі. Я думала, що ці слова звернені до безбожників, тоді як я вірила в Бога, визнавала Боже царювання й корилася Йому. Але коли я заспокоїлася й поміркувала над цим уривком, то зрозуміла, що визнання Божого царювання не означає підкорення Йому. Це навіть не означає, що ти пізнав Боже царювання. Хоча я вірила в Бога, мої погляди були такими ж, як у безбожників. Безбожники думають, що доля людей – у їхніх власних руках, і вічно хочуть боротися з нею. Вони хочуть змінити свою долю власними зусиллями та жити досконалим життям. У результаті вони дуже страждають, приносять великі жертви, поки нарешті не набивають собі синці, і навіть тоді вони не хочуть повертатися назад. Хіба я не була така сама? Я завжди хотіла змінити статус-кво власними зусиллями й покладалася на свою власну натугу в прагненні до підвищення та важливих ролей. Із цією метою я мовчки страждала, йшла на жертви та працювала, щоб набути професійних навичок. Коли ж моє бажання не здійснилося, я стала пасивною, чинила опір та окопалася ще глибше. Лише тоді я побачила, що була такою жалюгідною та втомленою, тому що пішла хибною стежкою та обрала хибний шлях життя. Я вважала сатанинські софізми на кшталт «Доля людини в її власних руках» і «Людина може створити приємну батьківщину своїми руками» тими принципами, за якими слід жити. Я гадала, що для досягнення своєї мети мені треба багато працювати. Тому я не могла змусити себе прийняти поточну ситуацію. Я вічно хотіла боротися з Богом, звільнитися від Його розпоряджень і здобути репутацію та статус завдяки власним зусиллям. Тільки тоді я збагнула, що вірила в Бога лише на словах. Я не вірила в Боже царювання у своєму серці й не могла коритися Його влаштуванням. Яка різниця між таким вірянином, як я, і невіруючим? Бог є Творцем, і Бог царює над усім і контролює все. Доля кожної людини, її рівень і сильні сторони визначені Богом; те, які обов’язки вона виконує в церкві і з якими ситуаціями і в який час стикається, має Боже схвалення. Лише підкоряючись Божим розпорядженням та приймаючи їх, ми можемо отримати Божий захист і благословення та жити вільним і свобідним життям. Знаючи це, я раптом відчула власну нікчемність і жалюгідність. Я вірила в Бога роками, їла й пила багато Його слів, але була просто як безбожниця. Я не знала всемогутності й царювання Бога та завжди опиралася Богові. Я була така гордовита й неосвічена! Я обміркувала Боже слово: «Коли ти справді розумієш, що все, над чим Бог володарює й влаштовує для тебе, є великим благом і захистом для тебе, тоді ти відчуваєш, як твій біль поступово слабшає, і все твоє єство поступово стає розслабленим, вільним, визволеним» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний III). Я подумала: звідки я могла знати, що це середовище було добрим для мене та захищало мене? У пошуку я збагнула: відколи я увірувала в Бога, я ніколи не переживала невдач, затримок, мене не звільняли й не переводили. Мене постійно підвищували. Несвідомо я почала думати, що я – та, хто прагне до істини, і що я – головна в церкві, кого розвивають, тож, природно, я почала розглядати «просування по службі» як мету, якої слід прагнути. Щоразу, коли мене підвищували, я не приймала це як відповідальність від Бога, не прагнула до істини в практичний спосіб і не думала про те, як використовувати принципи у своєму обов’язку. Натомість я вважала свій обов’язок інструментом для досягнення статусу та поваги інших. Я думала, чим вищий обов’язок і статус, тим більше людей захоплюватимуться мною та цінуватимуть мене, тому я була дуже стурбована підвищеннями й весь час хвилювався про ці здобутки та втрати. Я давно забула, чого слід прагнути у своїй вірі в Бога. Згадуючи себе тоді – мої амбіції були занадто великі. Якби мене підвищили, як я того хотіла, я не знаю, наскільки гордовитою могла б стати і яке зло могла б вчинити. Надто багато прикладів є таким помилкам. Багато людей можуть щиро виконувати свої обов’язки, не маючи статусу, але тієї миті, коли вони отримують статус, їхні амбіції зростають, вони починають чинити зло, обманюють і вплутують у це інших. Щоб зберегти свою репутацію та статус, вони виключають і пригнічують інших, і в результаті знищують себе. Я бачила, що для тих, хто прагне до істини і йде правильним шляхом, статус – це практика і вдосконалення. Для тих, хто не прагне до істини й не йде правильним шляхом, – це спокуса й одкровення. На той момент у мене все ще не було статусу, але тільки тому, що мене не підвищили, я була така розлючена, що навіть не хотіла виконувати свій обов’язок. Я бачила, що мої амбіції та бажання не такі, як у звичайних людей. Якби мене дійсно підвищили до виконання важливого обов’язку, я точно би провалилася так само, як і вони. На той момент я справді відчувала, що Бог дозволив те, що мене не підвищували до керівниці групи чи кураторки. У цій ситуації я була змушена проаналізувати себе, щоб могти повернутися й піти шляхом прагнення до істини. Така ситуація була необхідною для мого життя й була для мене великим захистом. Я була сліпою й неосвіченою, не могла збагнути Божої волі, тому неправильно розуміла й звинувачувала Бога. Я справді скривдила Бога.

Опісля я прочитала ще один уривок із Божого слова. «Яке серце Бог хоче бачити в людях? Перш за все, це серце мусить бути чесним, і люди мусять бути здатними сумлінно виконувати свій обов’язок, твердо стоячи на землі, та здатними підтримувати роботу церкви, більше не маючи так званих “великих амбіцій” або “піднесених цілей”. Кожен крок залишає слід, бо вони йдуть за Богом і поклоняються Йому, вони поводяться, як створені істоти; вони більше не прагнуть стати винятковими чи видатними людьми, а тим більше особливо функціональними, і вони не поклоняються створінням на чужих планетах. На додачу, це серце мусить любити істину. Що насамперед мається на увазі під любов’ю до істини? Це означає любити позитивне, мати почуття справедливості, бути здатним щиро та повністю присвячувати себе Богові, по-справжньому любити Його, підкорятися Йому та свідчити про Нього» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. П’ять умов, які необхідно виконати, щоб стати на правильний шлях віри в Бога). Боже слово мене дуже зворушило. Я відчула Божі надії й вимоги до людей. Бог не хоче, щоб люди були відомими, великими чи піднесеними. Бог не вимагає від нас участі у великих починаннях або значних досягнень. Бог сподівається, що люди прагнуть до істини, підкоряються Його розпорядженням у своїх обов’язках і виконують їх у практичний спосіб. Але я не розуміла волі Божої й не знала себе. Я завжди хотіла мати статус і бути начальницею чи впливовою особою. Мені здавалося, що без статусу та уваги моє життя було позбавлене повітря й було марним. Мені бракувало людської сутності та розсудливості. Я явно була травою, яка хотіла бути деревом, зябликом, який хотів бути орлом, і в результаті я напружувалася настільки, що стала жалюгідною та виснаженою. Збагнувши це, я помолилася Богу: «Боже! У минулому я завжди гналася за славою та статусом. Мені завжди хотілося, щоб мною захоплювалися. Мені було мало виконання свого обов’язку в невідомості – Ти це ненавидиш і відчуваєш до цього відразу. Тепер я розумію, що це хибний шлях. Я хочу підкоритися Твоїм розпорядженням. Незалежно від того, чи підвищать мене в майбутньому, я приземлено прагнутиму до істини й добре виконуватиму свій обов’язок». Після молитви я відчула велике полегшення та ніби стала ближча до Бога.

Пізніше, читаючи Боже слово, я здобула певне знання про свої хибні погляди на прагнення. У Божих словах сказано: «Коли когось просувають служити лідером або працівником, або ж зрощують, щоб він став куратором якоїсь технічної роботи, це не що інше, як доручення Божим домом йому ноші. Це доручення, відповідальність і, звісно, це також особливий обов’язок, особлива можливість, і це виняткове піднесення – у них немає нічого гідного похвали. Коли Божий дім когось просуває та зрощує, це не означає, що ця людина має особливе становище чи статус у Божому домі й може насолоджуватися особливим ставленням і прихильністю. Натомість, після того, як Божий дім її винятково підніс, їй надаються чудові умови для отримання навчання від Божого дому, для практики виконання певної суттєвої церковної роботи, і водночас Божий дім матиме вищі необхідні стандарти для цієї людини, що дуже корисно для її життя-входження. Коли людину підвищують на посаді й розвивають у Божому домі, це означає, що до неї будуть ставити суворі вимоги й вона буде перебувати під ретельним наглядом. Божий дім суворо перевірятиме, та просуватиме виконувану нею роботу і наглядатиме за нею, а також вживатиме кроків задля розуміння її входження в життя та приділення такому входженню уваги. Виходячи із цих точок зору, чи користуються люди, яких підвищує на посаді та розвиває дім Божий, особливим ставленням до себе, особливим статусом і особливим становищем? Зовсім ні, і тим паче вони не мають жодного особливого становища. Що стосується людей, яких підвищують на посаді та розвивають, то якщо вони вважають, що мають капітал завдяки дещо ефективному виконанню своїх обов’язків, і тому впадають у застій і перестають прагнути до істини, тоді їм загрожуватиме небезпека, коли вони зіткнуться з випробуваннями й поневіряннями. Якщо духовний зріст людей надто слабкий, вони, імовірно, не зможуть бути непохитними. Дехто каже: “Якщо людину підвищують на посаді й розвивають як керівника, то вона має становище. Навіть якщо вона не є одним із первородних синів, вона принаймні має надію бути включеною до народу Божого. Мене ніколи не підвищували на посаді й не розвивали, тож хіба ж у мене немає надії стати одним із представників народу Божого?”. Так думати неправильно. Щоб увійти до числа народу Божого, ти мусиш мати життєвий досвід і коритися Богу. Ким би ти не був – керівником, працівником або звичайним послідовником, – кожен, хто володіє істинами-реальностями, належить до Божого народу. Навіть якщо ти керівник або працівник, але тобі бракує істин-реальностей, ти однаково є трудівником» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (5)). З Божого слова я зрозуміла, що підвищення та розвиток у церкві не означає, що люди мають особливий статус чи отримують особливе ставлення, як офіційні особи в миру. Це лише можливість для практики. Це лише вища відповідальність для людей. Отримати підвищення й розвиток означає лише, що людина переходить від одного обов’язку до іншого. Це не означає, що особистість і статус людини є вищими за інших, і це не означає, що ти розумієш істину чи володієш її реальністю. Якщо тебе не підвищили, це не означає, що ти нижчий, і це не означає, що в тебе немає майбутнього й тебе не можна спасти. Коротше кажучи, незалежно від того, який обов’язок ти виконуєш, чи отримуєш ти підвищення чи ні, Бог ставиться до всіх людей справедливо. Церква розумно розподіляє обов’язки відповідно до духовного рівня та навичок кожної людини, щоб рівень і навички кожної людини могли бути використані в повній мірі. Це приносить користь як роботі церкви, так і особистому входженню в життя. Незалежно від того, підвищили тебе до важливого обов’язку чи ні, Божі очікування щодо людей і забезпечення для всіх однакові. Бог хоче, щоб люди прагнули до істини й змінювали свій характер під час виконання своїх обов’язків. Тому Боже спасіння для людей не залежить від їхнього статусу, кваліфікації чи віку. Натомість воно залежить від ставлення людей до істини та їхнього обов’язку. Якщо ти йдеш шляхом прагнення до істини, виконуючи свій обов’язок, ти можеш отримати більше практики, і продовжиш прогресувати в житті. Якщо ти не йдеш шляхом прагнення до істини, яким би високим не був твій статус, довго не протягнеш. Рано чи пізно тебе звільнять і виженуть. Раніше в мене не було чистого розуміння підвищень. Я думала, що підвищення означає отримання статусу, і чим вищий мій статус, тим краще моє майбутнє й доля. У результаті я не зосереджувалася на прагненні до істини у своєму обов’язку, а бажала виключно статусу. Тільки тоді я зрозуміла, що такий погляд є абсурдним! Насправді церква дала мені можливість практикувати, але мій рівень був занизьким для важливіших завдань. Мені бракувало самосвідомості, тому я відчувала, що здібна й можу отримати підвищення, щоб взяти на себе важливі обов’язки. Я справді зовсім не знала себе. Хай яку роботу ми виконуємо в церкві, ми всі мусимо зрозуміти істину й увійти в її принципи, щоб наша праця досягла хороших результатів. Але я не розуміла істини й не могла виконувати жодної практичної роботи. Навіть якби мене підвищили, що б я могла зробити? Чи не почала б я просто заважати? Мало того, що я була б зовсім виснажена, я б також перешкоджала роботі церкви. Навряд чи це того варте. У цей момент я нарешті збагнула, що мій нинішній обов’язок мені дуже підходить. Я була здатна його виконувати, використовуючи свої сильні сторони. Це було помічним для мого входження в життя та корисним для роботи Божого дому. Через просвітлення й провід Божих слів я дедалі більше усвідомлювала Божу волю, знайшла своє місце й позбулася свого пасивного стану.

Опісля мій статус більше не мав наді мною влади, і я несла тягар свого обов’язку. У вільний час, коли я не була зайнята роботою, я практикувалася в проповідуванні Євангелія та свідченні про Бога. Коли я бачила людей, які справді вірять у Бога й люблять істину, приймають роботу Бога в останні дні, я відчувала велике полегшення та втіху. Нарешті я зрозуміла, що не має значення, наскільки важливу посаду ти обіймаєш, важливо те, чи можеш ти грати роль створеної істоти, виконуючи свій обов’язок. Це найважливіше. Тепер, хоча я часто чую новини про те, що братів і сестер, яких я знаю, підвищують, я набагато спокійніша, і більше не ревную й не заздрю, тому що знаю: хоча ми виконуємо різні обов’язки, ми всі прагнемо до однієї мети – якнайкраще поширювати Боже Євангеліє Царства. Тепер я нарешті знайшла своє місце. Я лиш маленька створена істота. Мій обов’язок – коритися керівництву й розпорядженням Творця. Надалі, яким би не був мій обов’язок, я готова приймати, коритися й робити все можливе у своєму обов’язку, щоб догоджати Богу!