Ван Фан, Китай

У 2008 році я відповідала за перевезення церковної літератури. Це досить звичайний обов’язок у країні зі свободою віросповідання, але в Китаї це дійсно небезпечно. Згідно із законом комуністичної партії, кожен, кого спіймають за перевезенням релігійної літератури, може бути засуджений до семи років і більше. З цієї причини ми з іншими братами та сестрами були дуже обережними при виконанні свого обов’язку. Але 26 серпня, коли я йшла по дорозі, мене несподівано оточили кілька поліцейських машин, і поліцейські заштовхали мене в одну з них. Я дуже нервувала. Я подумала про сестру, яку заарештували за те ж саме, і їй дали 10 років. Невже мені теж дадуть 10 років? Якщо я дійсно проведу стільки часу у в’язниці, чи зможу я взагалі вийти звідти живою? Моє серце стиснулося від цієї думки, і я поспішила звернутися до Бога: «О Боже! Я не знаю, як мене будуть катувати в поліції. Будь ласка, наглядай за мною, дай мені віру та силу». Ці слова Божі я згадала після молитви: «Тобі не слід боятися ні того, ні іншого; скільки б труднощів і небезпек тобі не загрожувало, ти маєш залишатися стійким переді Мною, не зважаючи на жодні завади, щоб Моя воля могла бути виконана безперешкодно. Це – твій обов’язок… Настав час, коли Я випробовуватиму тебе: чи проявиш до Мене свою відданість? Чи зможеш ти віддано слідувати за Мною до самого кінця шляху? Не бійся; з Моєю підтримкою хто зможе перепинити цей шлях?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 10). Це зміцнило мою віру та мужність. Бог – Володар усього сущого, і весь всесвіт у Його руках. То хіба поліція не в Його руках також? Без Божого дозволу жодна волосина не впаде з моєї голови. Бог використовує утиски та труднощі, щоб удосконалювати мою віру, тому я повинна була молитися й покладатися на Бога та свідчити про Нього. Навіть якщо мені дадуть 10 років, я твердо вирішила ніколи не видавати своїх братів і сестер, ніколи не зраджувати Бога.

Поліція відвезла мене до двоповерхової будівлі за містом. Високий, огрядний офіцер середнього віку з пляшкою холодної води в руках кинувся прямо до мене зі страхітливим виразом обличчя, стукаючи по столу та волаючи: «Як тебе звати? Чим ти займаєшся в церкві? З ким ти контактувала? Хто твій церковний лідер?» Коли я нічого не відповіла, він підняв пляшку й розбив її об мою голову, від чого в мене в голові зашуміло. Він продовжував допитувати мене, використовуючи всіляку нецензурну лайку. Я просто опустила голову та молилася, не даючи йому жодної відповіді. Тоді він розбив пляшку об моє чоло – на мить мій зір затуманився, і мені здалося, що череп ось-ось розколеться. Було так боляче, що аж сльози потекли з очей. Потім він люто зарепетував: «Тебе будуть катувати, якщо ти не заговориш, і якщо ти не заговориш і після цього, то навіть не думай вийти звідси живою!» Я дуже перелякалася. Я подумала, що якщо він і далі буде мене так бити, то навіть якщо череп мені не проломить, я точно отримаю струс мозку. Я думала, що мене заб’ють до смерті. Я швидко звернулася до Бога із проханням про Його захист і дала собі слово, що як би поліцейський мене не бив, я ніколи не зраджу Бога, ніколи не стану Юдою. Тут у нього задзвонив мобільний телефон, і, відповівши на дзвінок, він пішов геть. Інший офіцер надів мені на голову полотняний мішок, міцно зав’язав його шнуром, а потім затягнув мене в порожнє приміщення. У мішку мені було жарко та волого. Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж мене підняли на другий поверх. Начальник відділу управління громадської безпеки провінції на прізвище Гун скреготів зубами й погрожував мені: «Ми можемо дати тобі 10 років лише за те, що ти віриш у Всемогутнього Бога. Розкажи нам все, що знаєш, прямо зараз, інакше ніхто не зможе тебе врятувати!» Він також сказав, що змусить мого роботодавця призупинити виплату моєї заробітної плати. Оскільки я продовжувала мовчати, він сказав комусь іншому пошукати записи про мої попередні арешти. Я ще більше занервувала, тому що я була заарештована в 2003 році за поширення Євангелія й провела у в’язниці п’ять місяців. Якби вони знайшли мою справу, я б точно отримала більш суворий вирок. Врешті-решт вони нічого не знайшли – я знала, що це був Божий захист. Я мовчки подякувала Йому. Десь після півночі поліція відвезла мене до слідчого ізолятора, де тюремний наглядач наказав кільком ув’язненим роздягнути мене догола, змусив мене витягнути руки, а потім зробити три присідання. Вони також викинули з камери весь мій верхній одяг, і коли я побачила, що вони навіть збираються викинути всю мою нижню білизну, я хутко висмикнула її й одягнула на себе. Сидячи навпочіпки, роздягнена, дивлячись на чотири камери спостереження прямо там, на стіні, я почувалась неймовірно приниженою. Наступного ранку, коли всі в’язні встали, все, що я мені вдалося, це схопити покривало, щоб обмотати своє тіло. Тоді один з ув’язнених кинув мені якийсь одяг і прошепотів: «Одягайся, швидко». Ще один позичив мені штани. Я знала, що це Бог все влаштував – я була дуже вдячна. Пізніше того ж ранку наглядач кинув мій одяг назад у камеру, але коли я подивилася на нього, то побачила, що блискавки та ґудзики на штанах та іншому одязі були зрізані, тому мені довелося однією рукою притримувати штани, а іншою – запинати одяг на грудях, і йти напівзігнувшись. Побачивши мене в такому вигляді, інші ув’язнені насміхалися наді мною й наказували щось робити, а деякі з них навмисне стягували з мене штани й говорили всякі глузливі речі. Тільки молитва допомогла мені пережити цей день.

Опівдні третього дня з’явилися співробітники поліції, щоб знову забрати мене на допит. Мене завели в тьмяно освітлену порожню кімнату, де я побачила на стіні залізний пристрій для тортур, а навколо нього темні плями крові. Це було зловісно й жахливо. Мої руки скували кайданками за спиною, потім капітан Ян з бригади національної безпеки та кілька офіцерів кримінальної поліції оточили мене, пильно дивлячись на мене, як голодні вовки. Капітан Ян показав мені кілька фотографій інших сестер, щоб я їх упізнала, і запитав мене, де зберігаються церковні гроші. Він також жорстоко погрожував мені: «Викладай! Якщо не скажеш, ми заб’ємо тебе до смерті!» Я подумала, що навіть якщо вони це зроблять, я все одно не буду Юдою. Інший огрядний поліцейський сказав: «Краще б ти сьогодні заговорила! Якщо мовчатимеш, то я тобі скажу, що цей мій кулак любить м’ясо. Я чотири роки займався боксом в поліцейській академії та спеціально відточував техніку, яка називається “мах кувалдою”. Це коли б’єш у спеціальну точку на плечі, і один удар розтрощує кістки та всі нутрощі. Немає жодної людини, яка б не зізналася під моїм кулаком». Говорячи це, він ставав дедалі самовдоволенішим. Потім капітан Ян дістав зі своєї сумки офіційний документ на червоному бланку, помахав ним перед моїм обличчям і сказав: «Це конфіденційний документ, виданий центральним комітетом, він стосується конкретно Церкви Всемогутнього Бога. Щойно ми вас візьмемо, ми можемо поставити вас на порозі смерті; нікого не хвилює, якщо ви помрете! Ми забиваємо вас до смерті, а потім просто викидаємо ваші тіла в горах, і ніхто ніколи про це не дізнається. У нас є всілякі знаряддя тортур, щоб розправлятися з такими віруючими, як ти. Є такий дротяний батіг, який можна занурювати в крижану воду, і кожен удар відриває від людини смужку плоті. Врешті-решт, у цієї людини стає видно кістки». Коли я почула всі ці жахливі речі, моє серце стиснулося від страху, а в голові промайнула думка, що якщо вони застосують до мене ці знаряддя тортур, то це, швидше за все, вб’є мене. А якщо вони викинуть моє тіло в горах, то мене просто з’їдять дикі собаки. Яка б це була трагедія! Злякавшись, я швидко звернулася до Бога: «Боже, я так боюся, що поліція буде катувати мене цими приладами. Моя віра недостатньо сильна – будь ласка, захисти мене та дай мені віру і мужність, щоб що б вони зі мною не робили, навіть якщо мені доведеться віддати за це своє життя, я змогла свідчити». Побачивши, що я все ще мовчу, капітан Ян розмахнувся й наніс мені з десяток ударів по голові, ліворуч і праворуч. Я не могла навіть стояти. Я зажмурилась, і сльози потекли по моєму обличчю. Той, хто стояв зліва від мене та говорив, що «замахнеться кувалдою» на мене, обрушив усю свою силу на моє плече. На якусь мить мені здалося, що всі мої кістки тріснули, а він продовжував бити мене, рахуючи при цьому. Поліцейський справа вдарив мене ногою в праву колінну чашечку, і я впала на підлогу. Вони кричали, щоб я вставала. Зі скованими за спиною руками я насилу підвелася, незважаючи на біль. Вони знову штовхнули мене на підлогу. Офіцер-«кувалда» продовжував бити мене по плечу знову і знову, весь час вимагаючи відповіді на запитання: «З ким ти контактувала? Де гроші церкви? Відповідай зараз же, або тобі кінець!» Розлютившись, я запитала їх: «Який закон я порушила, що ви мене так б’єте? Хіба в конституції не написано, що у нас є свобода віросповідання?» Капітан жорстоко відповів: «Досить! Якщо не хочеш тут померти, кажи щось! Де церковні гроші? Нам потрібні гроші. Ми заб’ємо тебе до смерті цього ж дня, якщо ти нам не скажеш!» Говорячи це, він знову і знову бив мене по голові, кожен удар був сильніший за попередній. Вони знову і знову били мене ногами, валили на підлогу, раз за разом наказуючи підвестися. Я не знаю, скільки часу вони мене били. Все, що я відчувала, – це гудіння в голові та вухах; я не могла розплющити очі, здавалося, що вони ось-ось вилізуть з орбіт. Обличчя настільки розпухло, що заніміло, а з куточків рота текла кров. Серце мало не вискакувало з грудей, а плечові кістки наче розтрощило на друзки. Я нерухомо впала на підлогу, і все моє тіло боліло так, ніби воно повністю розвалилося на шматки. Я безперервно благала Бога про Його захист, а в голові у мене була лише одна думка: навіть якщо я помру, я не буду Юдою!

Бачачи, що я мовчу, капітан спробував мене переконати: «Ми ставимо тобі ці запитання, але насправді ми вже знаємо відповіді. Ми просто перевіряємо. Тебе вже видали, то чи варто брати на себе провину за когось іншого? Навіщо у твоєму віці переживати всі ці страждання? Хіба в цьому є необхідність? Це ж просто якась релігія, чи не так? Розкажи нам, що ти знаєш, і ми одразу ж тебе відпустимо. Це позбавить тебе багатьох страждань». Потім вони говорили якісь богохульні речі. Коли я чула їхні брудні слова й бачила дикий вираз їхніх облич, це доводило мене до шаленства. Щоб заарештувати більше братів і сестер і заволодіти грошима церкви, вони змінили тактику, аби переманити мене на свій бік. Вони були дійсно зловісними й підлими! Навіть якби мене хтось видав, я б усе одно стояла на своєму й нізащо не зрадила би ні Бога, ні інших братів і сестер. Після цього капітан почав погрожувати моїй дочці. Дивлячись на мене з фальшивою посмішкою, він сказав: «Хіба твоя дочка не в Пекіні? Ми можемо заарештувати її й катувати прямо в тебе на очах. Якщо ти не заговориш, ми кинемо вас обох до чоловічої в’язниці, і ті хлопці замордують вас до смерті. Я можу зробити це одним клацанням пальця, і я роблю те, що кажу». Я знала, що комуністична партія здатна на все, і не боялася, що мене заб’ють до смерті, але я не могла змиритися з думкою, що мене та мою дочку кинуть до чоловічої в’язниці. Нехай мене краще поб’ють до смерті, ніж терпіти таке приниження. Ця думка мене дуже налякала, тому я швидко звернулася до Бога: «Боже, будь ласка, бережи моє серце, і як би мене не катували й не принижували, я не можу бути Юдою». Після молитви я подумала про Даниїла, якого кинули до ями з левами. Леви не з’їли Даниїла, тому що Бог не дозволив їм заподіяти йому шкоду. Мені потрібно було вірити в Бога. Ті лихі поліцейські також були в Божих руках, тому вони не могли нічого мені зробити, якби Бог не дозволив. Оскільки я все ще мовчала, один із них, збожеволівши від люті, закричав на мене: «Ми заб’ємо тебе до смерті сьогодні ж, якщо ти не будеш говорити!» Сказавши це, він відступив на кілька кроків, стиснув кулак, кинувся прямо на мене з лютим вогнем в очах і врізав кулаком прямо мені в груди. Я впала, вдарившись головою об землю, і на якийсь час втратила дихання. Всі мої нутрощі та кістки були ніби розтрощені, а серце ніби вирвали плоскогубцями. Від болю я не наважувалася вдихнути глибше. Голова лежала на підлозі, я обливалася потом. Хотіла закричати, але не могла – було таке відчуття, що щось стискає горло. Хотілося плакати, але сльози не йшли. У той момент я дійсно відчула, що смерть була б краще, ніж це. Я слабшала, відчуваючи, що вже дійшла до своєї фізичної межі, і подумала собі, що якщо вони будуть продовжувати мене так бити, то краще просто померти й покінчити з цим. Тоді вони перестануть мене допитувати та катувати, і я буду вільна. Я думала сказати їм щось банальне, але потім зрозуміла, що якщо я дам їм палець, вони відкусять руку, і почнуть допитувати мене ще жорстокіше. Ні, незважаючи ні на що, я не могла видати братів і сестер та дозволити їм зазнати таких тортур. Я мовчки благала Бога про захист. І тут щось із Божих слів дуже чітко прозвучало в моїй голові: «До тих, хто не проявив до Мене анінайменшої вірності у часи поневірянь, Я більше не буду милосердним, тому що Моє милосердя простирається лише до певної межі. Ба більше, Мені не подобається ніхто, хто колись зрадив Мене, а тим паче Мені не подобається мати справу з тими, хто продає інтереси своїх друзів. Такий Мій характер, ким би не була ця особа» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Підготуй достатньо добрих учинків для свого місця призначення). Божі слова якраз вчасно нагадали мені, що Його праведний характер не терпить людських кривд. Бог зневажає, ненавидить тих, хто Його зраджує, і така людина буде страждати від вічної кари, тілом і душею. Протягом усіх років моєї віри я так насолоджувалася Божою любов’ю й підтримкою Його слів, і тепер, коли прийшов час мені свідчити про Бога, чи не буде з мого боку безсовісним зрадити Його, щоб жадібно вчепитися за життя? Я була би не гідна зватися людиною! Тому я поклялася, що навіть якщо це означатиме мою смерть, я не стану Юдою. Я не зраджу Бога, але обов’язково буду свідчити!

І тут цей жахливий капітан штовхнув мене ногою, кричачи: «Вставай! Не прикидайся мертвою, чорт забирай!» Але в мене не було сил, щоб піднятися. Кілька офіцерів підняли мене. Я була оглушена, у голові паморочилося, у грудях боліло так, що я боялася дихати, а в очах все двоїлося. Вони продовжували засипати мене питаннями. В мені піднялася хвиля гніву, і я, зібравши всі свої сили, сказала: «Тоді я помру! Тоді просто забийте мене до смерті!» Вони приголомшено замовкли, кожен із них тупо витріщався на мене. Я знала, що цей приплив сил і мужності дав мені Бог, і в душі я подякувала Йому. Спочатку вони планували допитувати мене позмінно, із застосуванням тортур, але десь після п’ятої вечора їм подзвонили з управління громадської безпеки провінції й наказали доповісти про результати допиту, тому вони припинили допит. Притулившись до стіни, я сиділа паралізована на землі, плачучи від вдячності Богу. Це Бог оберігав мене, що дало мені можливість вистояти, інакше з моїм фізичним станом я б давно померла. Після цього решта офіцерів пішли, окрім «кувалди». Він подивився на мене та сказав: «Тітонько, я ніколи раніше не бив жінок. Ти перша, і жоден із тих великих, сильних чоловіків не витримав би 30 моїх ударів. Знаєш, скільки разів я тебе вдарив? Вже більше 30 разів. Я ніколи не міг собі уявити, що жінка твого віку здатна витримати таке, а ти не сказала жодного слова з того, що ми хочемо знати. Я працюю в кримінальній поліції вже десять років, і ніколи не допитував таких, як ти». Почувши це, я мала подякувати Богові. Те, що мене не забили до смерті, було повністю Божим захистом.

Після 19:00 того ж вечора мене відвезли назад до ізолятора й попередили: «Коли ти повернешся, нікому не кажи, що ми тебе били. Якщо скажеш, наступного разу, коли ми тебе допитуватимемо, буде ще гірше». Говорячи це, вони взяли рушник і витерли пил з моїх штанів, поправили одяг і волосся, а потім мокрим рушником витерли мені обличчя. Відвівши мене назад до камери, вони збрехали охоронцям, що я погано себе почуваю, тому що у мене загострилося серцеве захворювання. Я була така розлючена. Вони були дуже підлими й не знали сорому! Повернувшись до камери, я лягла на нари, не в змозі поворухнутися. Шкіра моєї голови так боліла, що я не наважувалася до неї доторкнутися, а лівим вухом я зовсім не чула. Мій рот сильно розпух і не відкривався, а щоки були синьо-чорні. Синці були по всьому тілу, по ногах, а на грудях – дуже чіткі фіолетові сліди від кулаків. Моє ліве плече було вивихнуте, тому я була змушена підтримувати його правою рукою. Обстеження, проведене пізніше, показало, що у мене зламано кілька кісток у грудній клітці, а також зміщені хребці. Я боялася лежати рівно, а тим більше сидіти, при глибокому вдиху в серці та грудній клітині наче склом кололо. Дуже повільний видих трохи зменшував біль. Коли тюремний лікар побачив мене в такому стані, він сказав ув’язненим, які чергували в нічну зміну, раз на дві години перевіряти, чи я ще дихаю. Щоранку, приходячи на роботу, тюремні наглядачі першим ділом запитували, чи не померла я. Я не їла й не пила два дні поспіль, і всі в камері думали, що я не виживу. Я підслухала, як кілька в’язнів з нічної варти дуже тихо розмовляли між собою. Один із них сказав: «Вони не надають їй лікування й навіть не повідомляють рідним. Я думаю, що вона просто чекає тут смерті». Інший промовив: «Наглядач сказав, що вбивці, підпалювачі та повії можуть купити своє звільнення, тільки віруючі у Всемогутнього Бога не можуть вийти на волю. Їй залишилося жити лічені дні». Було надто жахливо чути, коли вони говорили таке. «Невже я справді помру тут ось так? Я ще не бачила Божого дня слави. Якщо я помру тут, то брати та сестри не дізнаються про це, і моя дочка теж». Від думки про доньку мене охопив смуток, і я не могла стримати сліз. Там, на порозі смерті, зі мною не було ні рідних, ні братів, ні сестер. Чим більше я про це думала, тим більшим був мій біль, і все, що я могла зробити, – це звернутися до Бога. Потім я почула, як ті двоє ув’язнених сказали: «А що, якщо вона справді тут помре?» На що інший відповів: «Візьміть саме брудне й подерте покривало, загорніть її в нього, а потім киньте в яму та закопайте». Почувши це, я дуже занепала духом. Я вже фізично не могла більше цього витримати, а до крайнього душевного страждання й відчаю додалися ще й болі в серці – здавалося, що смерть була б кращим варіантом. Я не знала, що сказати Богу, тому просто спішно звернулася до Нього: «Боже, спаси мене! Будь ласка, допоможи мені! Дай мені віри та мужності, щоб я змогла це подолати. О Боже, я не знаю, що буде далі, але я знаю, що моє життя та смерть у Твоїх руках». І тут в моїй голові промайнула цитата з Божих слів: «Протягом цих останніх днів ви мусите свідчити для Бога. Яким би великим не було ваше страждання, потрібно дійти до самого кінця, і навіть при останньому подиху потрібно бути вірним Богові та віддати себе на милість Божих улаштувань; тільки це є справжня любов до Бога, і тільки це є потужне та гучне свідчення» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Лише через досвід болісних випробувань ти можеш пізнати красу Бога). Я дійсно підбадьорилась, так наче сам Бог був поруч зі мною, втішаючи та спонукаючи мене. Я також подумала про всіх тих святих, які протягом століть прийняли мученицьку смерть заради поширення Божого Євангелія, і навіть сьогодні так багато братів і сестер віддали своє життя, щоб поширювати Євангеліє Царства Божого. Їхня смерть має сенс і цінність, і Бог вшановує їхню пам’ять. Мене заарештували за те, що я вірила в Бога та виконувала свій обов’язок. Навіть якби мене замучили до смерті, це було б заради праведності та було б справою слави. Незалежно від того, виживу я чи помру в той день, я буду свідчити про Бога, і навіть якщо я помру, моє життя не буде даремним. Від цієї думки мені стало дуже спокійно, і я вже не відчувала себе такою спустошеною й безпорадною. Я промовила ще одну молитву: «Боже, привид смерті майорить переді мною. Якщо вона прийде, я готова підкоритися Твоїм упорядкуванням. Якщо я переживу це, то все одно буду виконувати обов’язок створеної істоти, щоби догодити Тобі. Я повністю віддам себе Тобі й буду віддана Тобі до кінця». Після тієї молитви я відчула спокій. Мене більше не сковували думки про смерть, фізичний біль також ущух. Так я прожила один день, потім другий, потім третій… Я ще не померла! Я нутром відчувала, що це була виключно Божа благодать і захист.

Через три дні за мною прийшли люди з бригади національної безпеки для нового допиту. Я почула, як наглядач вигукнув моє ім’я ще до того, як відчинилися двері камери. Мій стан на той момент був найгіршим, і щойно інші ув’язнені почули, як мене викликають, вони почали галасувати, вставати й кричати одночасно, промовляючи: «Вона в такому стані, і ви збираєтеся її ще допитувати? Та що ви за нелюди. Везти її на допит, коли її побили до такого стану?» Там було 60 з гаком людей, і більше половини з них обурливо виступили на мій захист. У камері почався хаос. За таких обставин поліція вирішила мене не допитувати. Я була зворушена до сліз і неймовірно вдячна за Божий захист. Пізніше навіть старший в’язень сказав: «Я тут вже два роки й ніколи не бачив нічого подібного». Я знала, що Бог працював за лаштунками та пильнував мене, облаштовуючи все – людей, події та речі – так, щоб допомогти мені й дозволити мені ухилитися від цього удару. Я подякувала Богові!

Деякий час мене так мучив біль у всьому тілі, що я не могла спати вночі, тому я розмірковувала над Божими словами. Одного разу мені спав на думку гімн про Петра, який молився Богу, коли був у найслабшому стані: «О Боже! Незалежно від часу й місця, Ти знаєш, що я завжди пам’ятаю про Тебе. Незалежно від часу й місця, Ти знаєш, що я хочу любити Тебе, але мій духовний стан замалий, я занадто слабкий і безсилий, моя любов занадто обмежена, а моя щирість до Тебе занадто мізерна. Порівняно з Твоєю любов’ю я просто не гідний жити. Я бажаю лише, щоб моє життя не було марним і щоб я міг не тільки відплатити Тобі за Твою любов, але, більше того, присвятити Тобі все, що маю. Якщо я зможу Тобі догодити, то мені, як творінню, буде спокійно на серці, і я ні про що більше не проситиму. Хоча зараз я слабкий і безсилий, я не забуду Твоїх закликів і не забуду Твоєї любові» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Досвід Петра: його знання про кару та суд). Цей гімн мене неймовірно зворушив. Протягом усього цього досвіду нещадних катувань, коли я молилася й покладалася на Бога, коли відчувала слабкість і біль, Він просвіщав і направляв мене Своїми словами та відкривав для мене вихід. Бог залишався поруч зі мною, наглядав за мною й захищав мене. Досвід такого оточення показав мені Божу всемогутність і владу, і тоді моя віра в Бога зросла. Я також дійсно побачила демонічну сутність великого червоного дракона, який протистоїть Богу та знищує людей, – я відкинула й зреклася його від усього серця, і звернула своє серце до Бога. Ось такими практичними способами Бог врятував мене від сатанинських сил. Сповнена вдячності Богу, я промовила молитву про те, що, чи жива, чи мертва, я готова віддати все своє життя Йому та прийняти все, що Він влаштує. Навіть якщо це означатиме мою смерть, я піду за Богом до самого кінця! З цього моменту я відчула у своєму серці, що можу обійтися без чого завгодно, але чого я не можу – так це бути окремо від Бога. Роздумуючи над Божими словами, я відчувала, як моє серце все більше наближається до Нього. Під Божою опікою й захистом набряки навколо моїх поранень дуже швидко спали, серце вже не так боліло при диханні, а через тиждень я змогла ходити, тримаючись за стіну. Всі у в’язниці дивувалися, казали: «Подивіться на неї, вона, мабуть, вірить в істинного Бога!» Я знала, що це все завдяки великій Божій силі, що Він повернув мене з того світу й дав мені друге життя. Я сердечно дякувала за те, що Бог спас мене!

Після чотирьох місяців ув’язнення в слідчому ізоляторі комуністична партія засудила мене до року трудового перевиховання за порушення громадського порядку. Коли мене випускали, поліція попередила: «Якщо тебе ще раз заарештують за релігійну діяльність, то ти отримаєш суворий вирок». Але вони мене не стримали. Я молилася Богу в своєму серці: «Скільки б утисків і труднощів я не зазнала після цього, я буду слідувати за Тобою завжди!»