Сьогоднішня бесіда щодо різноманітних проявів антихристів присвячена дванадцятому пункту: «Коли в них немає ні статусу, ні надії на отримання благословень, вони хочуть відійти». Цей пункт також стосується характерів антихристів і є одним із їхніх конкретних проявів. З поверхневої точки зору, антихрист захоче відійти, якщо йому бракує статусу й немає надії на отримання благословень. Втративши ці дві речі, вони захочуть відійти. Поверхневий сенс здається дуже легким для розуміння – він не виглядає дуже складним чи абстрактним, але які тут є конкретні прояви? Іншими словами, які саме ситуації змушують антихриста хотіти відійти через вплив на його статус або надію на отримання благословень? Чи це те, що вартує глибокої бесіди? Якби вас попросили побесідувати про це, що б ви сказали про його конкретні деталі та прояви? Дехто може сказати: «Ми стільки разів про це бесідували. Антихристи люблять статус і владу, їм подобається мати високий авторитет, а їхня мета у вірі – бути благословенними, коронованими й винагородженими. Якщо ці надії будуть розбиті та втрачені, то вони втратять інтерес до віри в Бога й більше не захочуть вірити». Чи була б ваша бесіда про це такою простою, як лише ці кілька слів? (Так.) Якби це було так, якби цю бесіду можна було завершити цими кількома твердженнями, то цей аспект проявів антихристів не заслуговував би на власний розділ у нашій серії бесід про прояви антихристів, і він також не торкався б жодної конкретної природи-сутності. Однак, оскільки цей пункт пов’язаний із сутністю та характером антихристів, а також із їхніми особистими прагненнями та поглядами на існування, то це, безперечно, багатогранна тема. Отже, про що саме йдеться? Тобто, які справи, з якими стикаються антихристи, стосуються їхнього статусу та їхньої надії на отримання благословень? Які їхні погляди, думки та ставлення до цих справ? Звісно, буде певний перетин між нашою бесідою про ці справи та нашими попередніми бесідами про погляди антихристів на різні питання, але в центрі уваги сьогоднішньої бесіди – інше, і вона підходить до питання з іншого боку. Сьогодні ми побесідуємо конкретно про прояви, що виникають, коли антихристи втрачають свій статус і надії на отримання благословень, що може довести, що антихристи мають неправильну точку зору, яка стоїть за їхнім прагненням, і що їхня віра в Бога не є істинною; вони також можуть довести, що ці люди справді володіють сутністю антихриста.

I. Підхід антихристів до того, що їх обтинають

По-перше, нам слід поглянути на поведінку, яку проявляють антихристи, коли їх обтинають, як вони поводяться в таких ситуаціях, яке їхнє ставлення, думки та погляди на обтинання, і що конкретно вони говорять і роблять – ці справи заслуговують на наш розбір та аналіз. Ми досить багато бесідували на теми, пов’язані з обтинанням; це поширена тема, з якою ви всі знайомі. Лише після того, як їх кілька разів обтинають, більшість людей зазнає певної трансформації – вони можуть шукати істину й вирішувати справи згідно з принципом, виконуючи свій обов’язок, і лише тоді їхня віра починається заново, і вона зазнає деяких змін на краще. Можна сказати, що кожен випадок суворого обтинання закарбовується в серці кожної людини; він залишає незабутній спогад. Звісно, кожен випадок суворого обтинання залишає незабутній спогад і в антихристів, але в чому полягають відмінності? Ставлення антихриста до обтинання та різні його прояви, а також думки, погляди, ідеї тощо, які виникають у цій ситуації, – усе це відрізняється від ставлення, проявів, думок, поглядів, ідей тощо звичайної людини. Коли антихриста обтинають, перше, що він робить, – це чинить опір і відкидає таку роботу глибоко в своєму серці. Він бореться проти цього. Чому це так? Причина в тому, що антихристи за своєю природою-сутністю відчувають відразу до істини й ненавидять її, і вони взагалі не приймають істину. Само собою, сутність і характер антихриста заважають йому визнати свої власні помилки або свій власний зіпсований характер. Виходячи з цих двох фактів, ставлення антихриста до того, щоб його обтинали, полягає в тому, щоб відкидати це та не підкорятися цьому, повністю й безповоротно. Вони щиро ненавидять це й протистоять цьому, і в них немає анінайменшого натяку на прийняття чи підкорення, не кажучи вже про будь-які справжні роздуми чи каяття. Коли антихриста обтинають, незалежно від того, хто це робить, чого це стосується, наскільки він винен у тому, що сталося, наскільки кричущою є його помилка, скільки зла він робить або які наслідки його лиходійство має для роботи церкви, – антихрист не бере до уваги нічого з цього. Для антихриста той, хто його обтинає, виділяє його з-поміж інших або знаходить недоліки, щоб мучити його. Антихрист може навіть подумати, що над ним знущаються і його принижують, що до нього не ставляться як до людини, що його применшують і зневажають. Після того, як антихриста було піддано обтинанню, він ніколи не замислюється над тим, що він насправді зробив неправильно, який зіпсований характер він виявив, і чи він шукав принципів, яких повинен дотримуватися, чи він діяв відповідно до істин-принципів або чи виконував свої зобов’язання у справі, в якій його було піддано обтинанню. Він не досліджує й не розмірковує ні над чим із цього, а також не обмірковує і не роздумує над цими питаннями. Натомість він ставиться до обтинання відповідно до своєї власної волі й нерозважливо. Під час кожного свого обтинання антихрист сповнений гніву, непослуху й обурення, і не слухає жодних порад. Він відмовляється приймати своє обтинання, і не може повернутися до Бога, щоб пізнати та проаналізувати себе, щоб приділити увагу своїм діям, які порушують принципи, зокрема поверховості або неконтрольованості під час виконання своїх обов’язків; і він не використовує цей шанс, щоб розв’язати проблему свого розбещеного характеру. Натомість він знаходить виправдання, щоб захиститися, відстояти себе, і навіть готовий казати те, що провокує незгоду й підбурює інших. Коротко кажучи, коли антихристів обтинають, їхніми конкретними проявами є непослух, невдоволення, опір і непокора, і в їхніх серцях виникають певні скарги: «Я заплатив таку високу ціну й виконав стільки роботи. Хоча в деяких речах я не дотримувався принципів і не шукав істини, я робив це все не для себе! Навіть якщо я завдав певної шкоди роботі церкви, я зробив це не навмисно! Хто не робить помилок? Ви не можете хапатися за мої помилки й нескінченно мене обтинати, не зважаючи на мої слабкості й не дбаючи про мій настрій чи самоповагу. Божий дім не має любові до людей, і це так несправедливо! Ба більше, ви обтинаєте мене за таку маленьку помилку – хіба це не означає, що ви дивитеся на мене несхвально й хочете мене відсіяти?» Коли антихристів обтинають, перше, про що вони думають, – це не розмірковувати над тим, що вони зробили не так, або над розбещеним характером, який вони виявили, а сперечатися, пояснювати й виправдовуватися, роблячи припущення. Які припущення? «Я заплатив таку велику ціну, виконуючи свій обов’язок у домі бога, а мене обтинають. Здається, у мене не так багато надії на отримання благословень. Чи може бути, що бог не хоче винагороджувати людей, тому він використовує цей метод, щоб викривати й відсіювати їх? Чому я маю докладати зусиль, якщо немає надії на отримання благословень? Чому я маю терпіти труднощі? Оскільки немає надії на отримання благословень, я можу взагалі не вірити! Хіба мета віри в бога не в тому, щоб отримати благословення? Якщо на це немає надії, навіщо мені присвячувати себе? Може, мені просто перестати вірити, та й по всьому? Якщо я не вірю, ти все ще можеш мене обтинати? Якщо я не вірю, ти не зможеш мене обтинати». Антихристи зовсім не можуть прийняти обтинання від Бога. Вони не можуть прийняти й скоритися через правильну точку зору та ставлення. Вони не можуть через це розмірковувати над собою й розуміти свої розбещені характери, щоб їхні розбещені характери могли бути очищені. Натомість вони з ницим і вузьким розумом спекулюють і вивчають мету свого обтинання. Вони уважно стежать за розвитком ситуації, прислухаються до інтонації людей, коли ті говорять, спостерігають за тим, як люди навколо дивляться на них, звертаються до них, і за їхнім ставленням, і використовують усе це, щоб упевнитися, чи є в них ще надія на отримання благословень, чи їх справді викрили й відсіяли. Один простий випадок обтинання викликає в серцях антихристів таке велике сум’яття й так багато роздумів. Щоразу, коли їх обтинають, їхня перша реакція – це відраза, і в серцях вони відчувають огиду, відкидають це й борються з цим, а потім вивчають мову й вираз обличчя людей, після чого вдаються до припущень. Вони використовують свій мозок, свої думки та свою дріб’язкову хитрість, щоб стежити за розвитком ситуації, спостерігати за тим, як люди навколо дивляться на них, і спостерігати за ставленням до них вищих лідерів. З цього вони судять, скільки в них ще залишилося надії на отримання благословень, чи є в них хоч крихта надії на благословення, чи їх справді викрили й відсіяли. Коли їх заганяють у кут, антихристи знову починають досліджувати Божі слова, намагаючись знайти в Божих словах точну підставу, проблиск надії та рятівну соломинку. Якщо після обтинання хтось їх утішає, підтримує та допомагає їм із люблячим серцем, це змушує їх відчувати, ніби їх усе ще вважають членами Божого дому, вони вірять, що надія на отримання благословень усе ще існує, що їхня надія все ще сильна, і вони відкинуть будь-яку думку про відхід. Однак, щойно ситуація змінюється на протилежну, і вони бачать, що їхні надії на отримання благословень стали примарними й зникли, їхня перша реакція така: «Якщо я не можу отримати благословень, то я більше не віритиму в бога. Хто любить вірити в бога, той нехай і вірить у нього, але в будь-якому разі я не прийму, щоб ти мене обтинав, і все, що ти кажеш, коли ти мене обтинаєш, – неправильно. Я не хочу цього чути, я не бажаю цього слухати, і я не прийму обтинання, навіть коли ти кажеш, що це найкорисніше для людини!» Коли вони бачать, як їхні надії на отримання благословень розвіюються, як дим, коли вони бачать, що їхній довгоочікуваний статус і мрії про входження в Царство Небесне ось-ось зійдуть нанівець і будуть втрачені, то думають не про те, щоб змінити свій спосіб прагнення чи змінити цілі, до яких вони прагнуть, а радше думають про те, щоб піти й відійти, вони більше не хочуть вірити в Бога, і вони думають, що в них більше немає жодної надії на отримання благословень у своїй вірі в Бога. Для антихристів, якщо зникають їхні фантазії та надії на винагороди, благословення й вінці, які вони хотіли отримати, коли вперше почали вірити в Бога, то зникає і їхня мотивація вірити в Бога, як і їхня мотивація присвячувати себе Богові та виконувати свій обов’язок. Коли їхня мотивація зникає, вони більше не хочуть залишатися в церкві, і далі так зволікати, і вони хочуть покинути свій обов’язок і залишити церкву. Це все, про що думають антихристи, коли їх обтинають, і їхня природа-сутність повністю викривається. Загалом, і в тому, що вони говорять, і в тому, що вони роблять, антихристи ніколи не приймають істину. Що таке характер неприйняття істини? Хіба це не відраза до істини? Саме так воно і є. Простий акт обтинання сам по собі досить легко прийняти. По-перше, у людини, яка їх обтинає, немає злих намірів; по-друге, безперечно, що, судячи зі справ, у яких антихристів обтинають, вони, вочевидь, пішли проти домовленостей Божого дому та проти істин-принципів, що в їхній роботі була помилка чи недогляд, що принесло переривання й заваду в роботі церкви. Їх обтинають через домішку їхньої людської волі, через їхній розбещений характер, через те, що, не маючи розуміння істин-принципів, вони діють безрозсудно. Це дуже нормальна річ. У всьому світі будь-яка велика організація, будь-яка група чи компанія має правила й приписи, і кожен, хто порушує ці правила й приписи, має бути покараний і приведений до ладу. Це цілком нормально й цілком правильно. Однак антихрист розглядає належне приведення до ладу внаслідок порушення правил і приписів як те, що інші створюють йому труднощі, мучать його, шукають у ньому недоліки й створюють йому проблеми. Чи це ставлення прийняття істини? Цілком очевидно, що ні. Без ставлення прийняття істини, чи можливо для такої людини уникнути помилок і спричинення переривань та завад у виконанні свого обов’язку? Звісно, ні. Чи підходить така людина для виконання обов’язку? Строго кажучи, ні. Навряд чи така людина буде компетентною в будь-якому завданні.

Виконання обов’язку – це можливість, яку Бог надає Своїм обраним людям, щоб вони могли себе вправляти, але люди не вміють цього цінувати. Натомість, коли їх обтинають, вони влаштовують істерики; вони борються з цим і кричать проти цього; вони непокірні й обурені. Наче вони святі, які ніколи не робили помилок. Хто з розбещених людей не робить помилок? Робити помилки – це дуже нормально. Божий дім просто усно тебе обтинає, він не притягує тебе до відповідальності й не засуджує тебе за це, і тим паче не проклинає тебе. Іноді це обтинання може бути досить суворим, слова можуть звучати різко чи неприємно, і твої почуття можуть бути зачеплені. Ті, хто завдав шкоди фінансам чи обладнанню Божого дому, будуть дисципліновані Божим домом за допомогою штрафів або вимоги компенсації – чи вважається це суворим? Чи це можна вважати правильним? Тебе не просять відшкодовувати в подвійному розмірі, і з тебе не здирствують, тобі потрібно лише повернути ту саму суму. Хіба це не правильно? Це набагато легше, ніж штрафи, які накладають у деяких країнах світу. У деяких містах тебе суворо оштрафують просто за те, що ти плюнув на землю чи кинув клаптик паперу. Хіба ти міг би цьому опиратися чи відмовитися платити штраф? Якби ти відмовився, тебе, ймовірно, відправили б до в’язниці, і були б іще суворіші юридичні покарання. Така система. Дехто цього не розуміє і вважає, що те, як Божий дім обтинає людей, – це надто суворо, і що таке приведення людей до ладу – це надто жорстоко. Якщо таких людей обтинають трохи суворіше, і їхня гордість уражена, а їхня сатанинська природа зачеплена, вони вважають це нестерпним, і це не відповідає їхнім уявленням. Вони вважають, що, оскільки це дім Божий, з людьми не слід так поводитися, що дім Божий має на кожному кроці проявляти терпимість і терпіння та дозволяти людям діяти безрозсудно й робити, що їм заманеться. Вони думають, що все, що роблять люди, – добре, і Бог має це пам’ятати. Чи це розумно? (Ні.) Яку природу-сутність мають люди? Чи є вони справді людьми? Якщо сказати вишуканіше, вони – сатани й дияволи. Якщо сказати грубше, вони – тварини. Люди не знають правил поведінки, вони дуже мерзотні, а також ліниві, люблять дозвілля й цураються важкої праці, і вони хочуть біснуватися, роблячи погані речі. Найбільш тривожним є те, що багато хто, виконуючи обов’язок у Божому домі, завжди хоче принести із собою філософії для мирських справ, методи та нечестиві тенденції цього світу. Вони навіть докладають зусиль для дослідження, вивчення та наслідування цих речей, і в результаті створюють хаос і сум’яття у деякій роботі Божого дому. Це нестерпно для всіх, і навіть деякі брати та сестри, які є новачками у вірі, кажуть, що ці люди не побожні, що їхні вчинки відповідають світським тенденціям і зовсім не схожі на вчинки християнина – навіть ці нові віруючі не можуть прийняти вчинки цих людей. Ці люди платять невелику ціну, мають трохи ентузіазму й крихту запалу та доброї волі, і вони приносять усілякі нісенітниці, яких навчилися, у Божий дім, і застосовують їх до свого обов’язку та роботи, і в результаті вони спричиняють переривання й завади в роботі церкви, і врешті-решт їх обтинають. Дехто цього не розуміє: «Хіба Бог не каже, що Він пам’ятатиме добрі вчинки людей? Тоді чому мене обтинають за виконання мого обов’язку? Чому я не можу цього зрозуміти? Як виконуються Божі слова? Чи може бути, що це все лише порожні, гучні слова?» Тоді чому ти не розмірковуєш над тим, чи є твої вчинки добрими вчинками, що заслуговують на те, щоб їх пам’ятали? Чого Бог вимагає від тебе? Чи обов’язок, який ти виконав, робота, яку ти зробив, та ідеї й пропозиції, які ти надав, відповідають пристойності святих? Чи відповідають вони необхідним стандартам Божого дому? Чи думав ти про свідчення Бога та ім’я Бога? Чи зважав ти на репутацію дому Божого? Чи зважав ти на пристойність святих? Чи визнаєш ти, що ти християнин? Ти ні на що з цього не зважав, то що ж ти насправді зробив? Чи варті твої вчинки того, щоб їх пам’ятали? Ти влаштував безлад у роботі церкви, а Божий дім лише обітнув тебе, не позбавивши тебе права виконувати обов’язок. Це найбільша любов, найщиріша любов. І все ж ти роздратований. Чи є у тебе на це якась причина? Ти вкрай нерозумний!

Є деякі люди, які вірять у Бога лише два-три роки, і їхні вчинки, манера розмовляти й сміятися, і погляди, які вони виявляють, і навіть вираз їхніх облич і рухи під час розмови з іншими є неприємними й показують, що вони – абсолютні маловіри та невіруючі. Цих людей слід приводити до ладу, їх слід обтинати, і для них слід установити правила, щоб вони знали, що таке нормальна людськість, що таке пристойність святих і яким має бути християнин, і щоб вони навчилися жити як людина й могли мати людську подобу. Є деякі, хто вірить у Бога вісім чи десять років, або й довше, але, судячи з їхніх думок і поглядів, слів і вчинків, а також зі способу, у який вони вирішують справи, та ідей, які в них виникають, коли з ними щось трапляється, зрозуміло, що вони – абсолютні невіруючі та маловіри. Ці люди прослухали чимало проповідей, і вони мають певний досвід і розуміння; вони чимало спілкувалися зі своїми братами та сестрами й мали б мати власну форму повсякденної мови, і все ж більшість із них не здатні ділитися свідченням, і коли вони говорять і висловлюють свої погляди, їхня мова надто спрощена, і вони не можуть нічого чітко пояснити. Вони справді зубожілі, жалюгідні та сліпі – у них, очевидно, вкрай нікчемний вигляд. Коли така людина виконує обов’язок і бере на себе невелику відповідальність, її завжди обтинають. Це неминуче. Чому її обтинатимуть? Тому що її вчинки занадто сильно порушують істини-принципи; вона навіть не може досягти совісті й розуму нормальних людей, і вона говорить і діє, як невіруючі, наче для виконання роботи Божого дому найняли невіруючого. Отже, яка якість роботи, виконаної цими людьми під час виконання їхніх обов’язків? Яка її цінність? Чи є в них хоч якась частина, що є покірною? Хіба в них не забагато проблем, і хіба вони не спричиняють лише переривання й завади? (Так.) Тож хіба цих людей не слід обтинати? (Так.) Дехто пише сценарії про життя християнина, про те, як головний герой проходить через переслідування, поневіряння та різні ситуації, і як він переживає Божі слова. Однак протягом усієї історії головний герой майже ніколи не молиться, а іноді, стикаючись із чимось, він навіть не знає, що сказати в молитві. Раніше дехто писав одне й те саме для молитви за молитвою; коли головний герой із чимось стикався, він молився: «О Боже, я зараз такий засмучений! Я такий нещасний, такий украй нещасний! Будь ласка, скеруй мене та просвіти мене». Вони просто писали такі тривіальні слова, але в разі іншої події, іншої ситуації, іншого настрою головний герой не знав, як молитися, і йому не було чого сказати. Це змушує Мене замислитися: якщо ці люди зображують своїх головних героїв такими, що не моляться, коли стикаються з проблемами, то чи мають вони самі звичку молитися? Якщо вони не моляться, коли з чимось стикаються, то на що вони покладаються в повсякденному житті та у виконанні свого обов’язку? Про що вони думають? Чи є в їхніх серцях Бог? (У їхніх серцях немає Бога. У тому, що вони роблять, вони покладаються на власне мислення та дари.) Результатом цього є те, що їх обтинають. Як ви думаєте, як Я оціню цю справу? Таких людей слід обтинати. Ці люди, які не роблять поступу, які мають мозок, але не мають серця, роками є віруючими, але й гадки не мають, що сказати в молитвах, коли стикаються з проблемою; їм нічого сказати Богові, і вони не знають, як довіритися Богові, і не мають із Ним щирих розмов. Бог – Той, Хто найближчий до тебе, Той, Хто найбільше гідний твоєї довіри та опори, а ти не маєш жодного слова, щоб сказати Йому, – то для кого ти бережеш свої найпотаємніші думки? Неважливо, хто це, але якщо тобі нічого сказати Богові, то що ти за людина? Хіба ти не людина, найбільш позбавлена людськості? Якщо в сценарії немає нічого про людськість головного героя, його життя як віруючого, і про те, як він переживає Божі слова, і так далі, якщо це просто порожня оболонка сценарію, то що ти хочеш показати людям, знімаючи цей фільм? Яка користь від того сценарію, що ти пишеш? Ти свідчиш про Бога чи про ті невеликі знання та освіту, що маєш? Найкращим конкретним доказом свідчення про Бога є те, як людина молиться й шукає, і як змінюються її ідеї, ставлення, погляди та думки про Бога, коли з нею щось трапляється або коли вона стикається з труднощами. На жаль, дехто зовсім цього не розуміє. Такі люди однак не знають, як молитися, після кількох років віри – не дивно, що вони досі не досягли прогресу. Їхні професійні навички не покращилися, і вони не досягли прогресу у своєму житті-входженні. Хіба таких людей не слід обтинати? Отже, є попередня причина того, що людей обтинають. Якщо ви відмовляєтеся приймати обтинання або якщо вас не обтинають, наслідок цього та ваш фінал будуть небезпечними. Вам пощастило, що зараз є люди, які обтинають і дисциплінують вас. Цю чудову, корисну річ антихристи не можуть прийняти. Вони думають, що коли їх обтинають, це означає, що з ними покінчено, що в них більше немає надії, що вони бачать, яким буде їхній фінал. Вони думають, що обтинання демонструє, що їх більше не цінують, і що вони більше не є улюбленцями Вишнього, і що їх, імовірно, відсіють. Тоді вони втрачають мотивацію у своїй вірі й починають будувати плани піти у світ і заробити багато грошей, слідувати світським тенденціям, їсти, пити й веселитися, і їхні задуми починають виходити на світло. Це ставить їх у небезпеку, і їхній наступний крок приведе їх до того, що вони переступлять поріг, що вони покинуть дім Божий.

Коли антихрист має статус і владу в домі Божому, коли він може на кожному кроці користуватися перевагами й отримувати вигоду, коли люди дивляться на нього знизу вгору й лестять йому, і коли він думає, що благословення й винагороди, і прекрасне місце призначення, здаються цілком досяжними, тоді зовні він здається переповненим вірою в Бога, у Божі слова та Його обіцянки людству, і в роботу та перспективи Божого дому. Однак, щойно його обтинають, коли його бажання отримати благословення опиняється під загрозою, тоді в нього з’являються підозри й неправильні уявлення щодо Бога. В одну мить його, здавалося б, рясна віра зникає, і її ніде не знайти. Він ледве може зібрати сили, щоб навіть ходити чи говорити, він втрачає інтерес до виконання свого обов’язку, і він втрачає весь ентузіазм, любов і віру. Він втратив ту крихту доброї волі, що мав, і не звертає уваги ні на кого, хто з ним говорить. Він миттю перетворюється на зовсім іншу людину. Його викрито, чи не так? Коли така людина тримається за свої надії на отримання благословень, вона, здається, має безмежну енергію, є відданою Богові. Вона може вставати рано й працювати до пізньої ночі, і здатна страждати й платити ціну. Але коли вона втрачає надію на отримання благословень, вона схожа на здуту повітряну кульку. Вона хоче змінити свої плани, знайти інший шлях і відмовитися від своєї віри в Бога. Вона зневірюється й розчаровується в Богові, і сповнюється скаргами. Чи це прояв того, хто прагне до істини й любить її, того, хто має людськість і гідність? (Ні.) Вона в небезпеці. Коли ви стикаєтеся з такою людиною, якщо вона здатна надавати послуги, то будьте м’якими, коли обтинаєте її, і знайдіть якісь приємні слова, щоб похвалити її. Лестіть їй і надувайте її, як повітряну кульку, і тоді вона ходитиме підстрибом. Ти можеш сказати щось на кшталт: «Ти такий благословенний, у тебе блиск в очах, і я бачу, що в тебе безмежна енергія, і ти, безперечно, будеш опорою в Божому домі. Боже Царство ніколи не зможе обійтися без тебе, і без тебе робота Божого дому зазнає збитків. Але в тебе є лише один крихітний недолік. Ти можеш подолати його, доклавши трохи зусиль, і щойно це буде виправлено, усе буде добре, тоді найбільший вінець з усіх, безперечно, буде твоїм». Коли така людина робить щось не так, ти можеш обтинати її в обличчя. Як тобі слід це робити? Просто скажи: «Ти такий розумний. Як ти міг зробити таку елементарну помилку? Цього не мало статися! Ти маєш найкращий рівень і ти найосвіченіший у нашій команді, і ти найавторитетніший серед нас. Хто-хто, а ти не мав робити такої помилки – як соромно! Дивись, не зроби такої помилки знову, інакше це, безперечно, засмутить Бога. Якщо ти зробиш це знову, це зашкодить твоїй репутації. Я не говоритиму тобі цього перед усіма – я повідомляю тобі про це таємно, щоб у братів і сестер не виникло про тебе жодних думок. Я просто намагаюся зробити так, щоб ти не втратив обличчя, і враховую твої почуття, правильно? Бачиш, хіба Божий дім не сповнений любові?» Тоді він каже: «Так». «То що далі?» І він відповідатиме: «Продовжуй у тому ж дусі!» Що ви думаєте про таке ставлення до них? Така людина просто хоче отримати благословення, трудячись, вона ніколи не шукає істин-принципів у своїх словах чи діях, і вона зовсім не приймає істину. Вона ніколи не думає про те, чи слід їй говорити те, що вона говорить, або робити те, що вона робить, і не зважає на наслідки того, що робить, і не молиться, не розмірковує, не шукає й не бесідує. Вона просто робить усе згідно зі своїми власними ідеями, вона робить усе, що хоче. Коли хтось зачіпає її гордість чи інтереси тим, що говорить чи робить, викриває її недоліки чи проблеми або дає їй розумну пораду, тоді вона кипить від люті, затаює образу й хоче помститися, а в більш серйозних випадках вона хоче відмовитися від своєї віри й піти донести на церкву великому червоному дракону. У нас є спосіб поводитися з такою людиною, а саме: уникати її обтинання й натомість потурати їй.

Ми щойно бесідували про те, як, коли антихристи зазнають обтинання, вони завжди розглядають такі дії у зв’язку зі своїми сподіваннями на отримання благословень. Такі ставлення й точка зору неправильні, а також небезпечні. Коли антихристу вказують на його недоліки або проблеми, він почувається, ніби втратив надію на здобуття благословень; і коли його обтинають, або його дисциплінують, або дорікають йому, він також відчуває, що втратив надію на здобуття благословень. Коли щось відбувається не за його планом або не відповідає його уявленням, щойно його викривають і обтинають, – він відчуває, що його самооцінка постраждала, його думки відразу ж звертаються до того, чи в нього більше немає надії на здобуття благословень. Чи не надто він чутливий? Чи не надто сильно він бажає здобути благословення? Скажи Мені, хіба такі люди не жалюгідні? (Так.) Вони дійсно жалюгідні! І в чому вони жалюгідні? Чи пов’язана чиясь можливість здобути благословення з його обтинанням? (Ні.) Вони не пов’язані між собою. Чому ж тоді антихристи відчувають, ніби втратили надію на здобуття благословень, коли з ними розбираються й коли їх обтинають? Хіба це не пов’язано з їхнім прагненням? Чого вони прагнуть? (Здобуття благословень.) Вони ніколи не відмовляються від свого бажання й наміру здобути благословення. Вони мали намір здобути благословення із самого початку своєї віри в Бога, і хоча вони почули багато проповідей, вони ніколи не приймали істину. Вони ніколи не залишали свого бажання й наміру здобути благословення. Вони не виправили і не змінили своїх поглядів на віру в Бога, а їхній намір у виконанні свого обов’язку не був очищений. Вони завжди роблять усе, чіпляючись за свою надію й намір здобути благословення, і врешті-решт, коли їхні надії на здобуття благословень ось-ось мають бути розбиті вщент, вони вибухають гнівом і гірко скаржаться, нарешті оголюючи огидні стани свого сумніву в Бозі й свого заперечення істини. Хіба вони не заграють зі смертю? Таким є неминучий наслідок того, що антихристи анінайменшою мірою не приймають істину, а також не приймають обтинання. Зі свого досвіду переживання Божої роботи всі обрані Богом люди можуть знати, що Божий суд, кара і Його обтинання – це Його любов і благословення, проте антихристи вважають, що це просто людські балачки, і не вірять, що це правда. Тож вони не розглядають обтинання як уроки, які слід засвоювати, а також не шукають істини та не аналізують себе. Навпаки, вони вважають, що обтинання породжене волею людини, що воно є навмисними муками, обтяженими людськими намірами, і, звичайно, не походять від Бога. Вони вирішують чинити цьому опір та ігнорувати це, і навіть вичають, чому хтось так до них ставиться. Вони взагалі не підкоряються. Вони пов’язують усе, що відбувається під час виконання свого обов’язку, зі здобуттям благословень і нагород, і вони розглядають здобуття благословень як найважливіше прагнення у своєму житті, а також як кінцеву й найвищу мету своєї віри в Бога. Вони все життя чіпляються за свій намір здобути благословення, хай би як Божий дім не бесідував про істину, і не полишають свій намір, думаючи, що віра в Бога не заради здобуття благословень є ідіотизмом і божевіллям, що це велика втрата. Вони думають, що кожного, хто відмовляється від свого наміру здобути благословення, було обмануто, що тільки дурень відмовився б від надії здобути благословення, і що прийняття обтинання – це прояв ідіотизму й некомпетентності, щось, чого розумна людина не зробила б. Такими є мислення і логіка антихриста. Отже, коли антихриста обтинають, він дуже чинить опір у глибині душі та вмілий у софістиці й удаванні; він не приймає істину анінайменшою мірою, а також не підкоряється. Натомість він переповнений непослухом і бунтом. Це обов’язково призводить до протистояння Богові, засудження Бога, боротьби з Богом і, врешті-решт, до викриття й відсіювання.

II. Підхід антихристів до коректив у призначенні їхніх обов’язків

Ставлення антихристів до отримання благословень – неймовірно вперте. Вони за будь-яку ціну чіпляються за свій намір здобути благословення, і, коли їх обтинають, вони чинять опір і з усіх сил намагаються це заперечувати й захищати себе. Із цього ми можемо визначити, що антихристи зовсім не приймають істину. Коли їх відстороняють або коригують їхні призначені обов’язки, вони дуже болісно реагують надчутливі до питання здобуття благословень. Чому вони такі чутливі до нього? Бо серця таких людей сповнені жаги й амбіцій здобути благословення. Усе, що вони роблять, – заради здобуття благословень, а не заради чогось іншого. Їхнє найбільше бажання в житті – здобути благословення. Ось чому, коли їх відстороняють або коригують їхні призначені обов’язки, вони відчувають, що їхня надія на здобуття благословень зникла, і вони, природно, відмовляються коритися й продовжують сперечатися заради себе. Вони рахуються лише з власними інтересами й не рахуються з роботою Божого дому. Наприклад, деякі люди вважають себе вправними в писемній словесності, тому вони наполегливо вимагають виконання обов’язку, пов’язаного із цим. Звісно, Божий дім не розчарує їх, Божий дім цінує талановитих людей, і які б дари чи сильні сторони не мали люди, Божий дім дасть їм простір для їх використання, і тому церква доручає їм виконувати роботу з текстами. Але через деякий час виявляється, що вони насправді не володіють цією навичкою й не здатні належно виконувати цей обов’язок; вони абсолютно неефективні. Через свій талант і рівень вони є абсолютно некомпетентними в цій роботі. То що ж слід робити в таких обставинах? Чи можна просто змиритися з ними й сказати: «Ти маєш запал, і хоча ти не володієш великим талантом і маєш середній рівень, доки ти бажаєш і не відчуваєш відрази до важкої праці, Божий дім миритиметься з тобою й дозволить тобі продовжувати виконувати цей обов’язок. Неважливо, якщо в тебе не виходить добре. Божий дім заплющить на це очі, і немає потреби тебе замінювати»? Хіба це той принцип, за яким Божий дім вирішує справи? Очевидно, ні. У таких обставинах для них зазвичай призначають відповідні обов’язки на основі їхнього рівня та сильних сторін; це один бік справи. Але покладатися лише на це недостатньо, бо в багатьох випадках люди самі не знають, до якого обов’язку вони придатні, і навіть якщо вони думають, що в них це добре виходить, це не обов’язково може бути правдою, і тому їм доводиться спочатку пробувати це й тренуватися протягом певного періоду; правильним підходом є ухвалення рішення на основі того, ефективні вони чи ні. Якщо вони тренуються протягом певного періоду й не отримують жодних результатів і не досягають жодного прогресу, і підтверджується, що їх не варто зрощувати, їхні призначені обов’язки слід скоригувати, і слід перепризначити їм відповідний обов’язок. Такі перепризначення й коригування обов’язків є належними й відповідають принципу. Але деякі люди не здатні слухатися влаштувань Божого дому, і натомість вони завжди слідують своїм плотським уподобанням у виконанні своїх обов’язків. Наприклад, припустімо, що хтось каже: «Моєю найбільшою мрією було стати літератором або журналістом, але через свої сімейні обставини та інші причини я не зміг її здійснити. Але тепер я виконую роботу з текстами в Божому домі. Я нарешті отримав те, чого хотів!» Однак його сприйняття істини просто недостатньо добре, йому бракує духовного розуміння, і він не відповідає вимогам для роботи з текстами, тому він виконує свій обов’язок деякий час, і потім його перепризначають на інший обов’язок. Він скаржиться: «Чому я не можу просто виконувати роботу, яку хочу? Мені не подобається жодна інша робота!» У чому тут проблема? Божий дім скоригував його призначені обов’язки згідно з принципами, то чому він не може прийняти зміну? Хіба це не проблема з його людськістю? Він не може прийняти істину й не кориться Богові – це просто брак розуму. Він завжди виконує свій обов’язок на основі своїх особистих уподобань і завжди хоче робити власний вибір. Хіба це не розбещений характер? Хіба той факт, що тобі подобається щось робити, гарантує, що ти можеш робити це добре? Хіба той факт, що тобі подобається виконувати певний обов’язок, означає, що ти можеш виконувати його так, щоб це відповідало стандарту? Лише те, що тобі подобається щось робити, не означає, що ти до цього придатний, і ти можеш бути неспроможним розгледіти, до чого ти придатний. Тому ти маєш володіти розумом і вчитися слухатися. Отже, коли твої призначені обов’язки коригують, як тобі слід практикувати слухняність? З одного боку, ти маєш вірити, що Божий дім скоригував твої призначені обов’язки на основі істин-принципів, а не на основі твоїх уподобань чи упереджень будь-якого лідера чи працівника. Ти маєш довіряти, що коригування твоїх призначених обов’язків було ухвалене на основі твоїх дарів, сильних сторін та інших фактичних обставин, і що воно не походило з ідей однієї людини. Тобі слід навчитися слухатися, коли твої призначені обов’язки коригують. Після того, як ти деякий час потренуєшся у своєму новому обов’язку і досягнеш результатів у його виконанні, ти виявиш, що більше придатний для виконання цього обов’язку, і ти усвідомиш, що вибирати обов’язки на основі власних уподобань було помилкою. Хіба це не розв’язує проблему? Найголовніше, що Божий дім доручає людям виконувати певні обов’язки не на основі їхніх уподобань, а на основі потреб роботи й того, чи принесе виконання цього обов’язку результати. Чи вважаєте ви, що Божий дім має розподіляти обов’язки на основі особистих уподобань? Чи має він використовувати людей за умови задоволення їхніх особистих уподобань? (Ні.) Який із цих підходів відповідає принципам Божого дому щодо використання людей? Який відповідає істинам-принципам? Це вибір людей відповідно до потреб роботи в Божому домі та результатів виконання ними своїх обов’язків. Ти маєш певні схильності та інтереси, і в тебе є певне бажання виконувати свої обов’язки, але чи мають твої бажання, інтереси та схильності переважати над роботою Божого дому? Якщо ти вперто наполягаєш, кажучи: «Я мушу виконувати цю роботу; якщо мені не дозволять, я не хочу жити, я не хочу виконувати свій обов’язок. Якщо мені не дозволять виконувати цю роботу, у мене не буде ентузіазму до чогось іншого, і я не докладатиму всіх зусиль», – хіба це не свідчить про проблему з твоїм ставленням до виконання обов’язку? Хіба це не повна відсутність совісті й розуму? Щоб задовольнити свої особисті бажання, інтереси та схильності, ти без вагань шкодиш роботі церкви й затримуєш її. Чи відповідає це істині? Як слід ставитися до речей, що не відповідають істині? Дехто каже: «Слід пожертвувати особистим “я” заради колективного “я”». Чи правильно це? Чи це істина? (Ні.) Що це за твердження? (Це сатанинська облуда.) Це облудне твердження, оманливе й замасковане. Якщо ти застосовуєш фразу «Слід пожертвувати особистим “я” заради колективного “я”» в контексті виконання своїх обов’язків, то ти протистоїш Богові й хулиш Його. Чому це є хулою проти Бога? Бо ти нав’язуєш Богові власну волю, а це і є хула! Ти намагаєшся обміняти жертву своїм особистим «я» на Боже вдосконалення та благословення; твій намір – укласти оборудку з Богом. Бог не потребує, щоб ти жертвував чимось від себе; Бог вимагає, щоб люди практикували істину й повставали проти плоті. Якщо ти не можеш практикувати істину, то ти бунтуєш проти Бога й протистоїш Йому. Ти погано виконував свій обов’язок, бо твої наміри були неправильними, твої погляди на речі були хибними, а твої твердження повністю суперечили істині. Але Божий дім не позбавив тебе права виконувати обов’язок; просто твої призначені обов’язки скоригували, бо ти не підходив для попереднього обов’язку, і тебе перепризначили на той, що тобі підходить. Це цілком нормально й легко зрозуміти. До цієї справи слід ставитися правильно. Як правильно ставитися до цієї справи? Коли таке трапляється, ти маєш спершу прийняти оцінку Божого дому щодо тебе. Хоча суб’єктивно тобі може подобатися твій обов’язок, насправді ти не відповідаєш вимогам для нього й не маєш у ньому вправності, тому ти не можеш виконувати ту роботу. Це означає, що твої обов’язки потрібно перепризначити. Тобі слід послухатися й прийняти свій новий обов’язок. Спочатку повправляйся в ньому деякий час – якщо ти досі вважатимеш, що недостатньо вправний і що твій рівень не дотягує, тобі слід сказати церкві: «Я не відповідаю вимогам для цього обов’язку. Якщо так триватиме й далі, це заважатиме роботі». Це дуже розумний вчинок! Що б ти не робив, не намагайся триматися за той обов’язок. Такі дії заважатимуть роботі. Якщо ти порушиш це питання завчасно, церква призначить тобі відповідний обов’язок з огляду на твою ситуацію. Божий дім не змушує людей виконувати обов’язки. Хіба досвід коригування призначених тобі обов’язків не є для тебе чимось добрим? По-перше, це може дозволити тобі раціонально підходити до власних уподобань і бажань. Можливо, раніше ти мав до цього схильність і любив літературу та письменство, але робота з текстами також вимагає духовного розуміння. Як мінімум, потрібно розуміти духовну термінологію. Якщо тобі бракує навіть найменшого розуміння істини, просто мати певну вправність у писемній словесності буде недостатньо. Тобі потрібно буде досягти духовного розуміння, зрозуміти духовну лексику й оволодіти мовою духовного життя через певний період досвіду. Лише тоді ти зможеш виконувати роботу з текстами в Божому домі. Через певний період досвіду та переживань ти виявиш, що тобі бракує мови життєвого досвіду, ти побачиш свою приголомшливу недостатність, ти пізнаєш свій справжній духовний зріст, і ти дозволиш Божому дому та своїм братам і сестрам чітко побачити твій рівень і духовний зріст. Це добре для тебе. Як мінімум, це покаже тобі, наскільки високим чи низьким є твій рівень, і дозволить тобі правильно до себе ставитися. У тебе більше не буде фантазій про власний рівень і схильності. Ти пізнаєш свій справжній духовний зріст, ти точніше й чіткіше бачитимеш, до чого ти придатний, а до чого ні, і ти будеш більш непохитним і практичним у виконанні свого обов’язку. Це один аспект. Інший, найважливіший, полягає в тому, що незалежно від того, якої міри розуміння ти досягаєш або чи можеш ти зрозуміти ці речі, коли Божий дім щось для тебе влаштовує, ти маєш принаймні спершу зайняти позицію слухняності, радше ніж бути перебірливим чи вибагливим або мати власні плани та вибір. Це той розум, який ти мусиш мати понад усе. Якщо ти не можеш розмірковувати над тим, які домішки є у виконанні твого обов’язку, – це не страшно. Важливо лише, щоб ти мав покору в серці й міг прийняти істину, серйозно ставився до свого обов’язку й виявляв свою вірність, і щоб, коли виникають проблеми або коли ти виявляєш розбещеність, ти міг розмірковувати над собою, розуміти власні вади й недоліки та шукати істину для розв’язання своїх проблем чи виявів розбещеності. У такий спосіб, непомітно для тебе, твоє життя й духовний зріст поступово зростатимуть, поки ти виконуватимеш свій обов’язок, і ти почнеш виконувати свій обов’язок так, щоб це відповідало стандарту. Доки ти щиро присвячуєш себе Богові й ніколи не припиняєш шукати істину для розв’язання своїх проблем, переживаючи Божу роботу, ти отримуватимеш Його благословення, і Він не вчинить із тобою несправедливо.

Коли їхні призначені обов’язки коригують, якщо це було рішення церкви, люди мають прийняти й послухатися, вони мусять розмірковувати над собою та розуміти сутність проблеми й власні недоліки. Це дуже корисно для людей, і це те, що слід практикувати. Таку просту справу звичайні люди можуть збагнути й правильно до неї поставитися, не маючи надто багато труднощів чи нездоланних перешкод. Коли в призначені обов’язки людини вносять корективи, вона принаймні мусить підкоритися, отримати користь від самоаналізу й отримати точну оцінку того, чи виконання нею своїх обов’язків відповідає стандарту. Однак антихристи – інша справа. Те, що вони проявляють, відрізняється від нормальних людей, що б із ними не траплялося. У чому полягає ця відмінність? Вони не підкоряються, не виконують свою частину роботи проактивно й аніскілечки не шукають істини. Натомість вони відчувають антипатію до корективи й чинять їй опір, аналізують її, обмірковують її й ламають собі голову в здогадках: «Чому мені не дозволено виконувати цей обов’язок? Чому мене перепризначили на виконання неважливого обов’язку? Чи це засіб, спрямований на моє викриття й відсіювання?». Вони продовжують прокручувати в голові те, що сталося, нескінченно аналізуючи це й розмірковуючи над цим. Коли нічого не трапляється, у них усе гаразд, але коли щось таки трапляється, у їхніх серцях починається сум’яття, ніби в бурхливих водах, а їхні голови сповнюються запитань. Зовні може здаватися, ніби вони краще за інших уміють обмірковувати питання, але насправді антихристи просто більш нечестиві, ніж звичайні люди. У чому виявляється це нечестя? Їхні міркування крайні, складні й потайні. Речі, які не спали б на думку звичайній людині, людині із совістю та розумом, для антихриста є звичною справою. Коли відбувається просте коригування їхніх призначених обов’язків, люди мають ставитися до цього зі ставленням слухняності, робити те, що каже їм Божий дім, і те, на що вони здатні, і, що б вони не робили, робити це якнайкраще, наскільки вистачає сил, усім серцем і всією міццю. Те, що зробив Бог, – не помилка. Таку просту істину можуть практикувати люди, що мають хоч трохи совісті й розуму, але це вище за здібності антихристів. Коли йдеться про коригування призначених обов’язків, антихристи негайно вдаються до аргументів, софістики й непокори, і в глибині душі відмовляються це прийняти. Що ж у їхньому серці? Підозра й сумнів, а потім вони всілякими методами випробовують інших. Вони промацують ґрунт своїми словами й діями, і навіть безсовісними методами змушують і спокушають людей говорити правду й бути відвертими. Вони намагаються з’ясувати: чому саме скоригували їхні призначені обов’язки? Чому їм не дозволили виконувати свій обов’язок? Хто саме смикав за ниточки? Хто намагався їм завадити? У своїх серцях вони постійно запитують «чому», постійно намагаються з’ясувати, що насправді відбувається, щоб знайти, з ким посперечатися або звести рахунки. Вони не знають, що треба прийти до Бога, щоб розмірковувати над собою, щоб побачити, у чому їхня проблема; вони не шукають причини в собі, не моляться Богові й не розмірковують над собою, питаючи: «У чому була проблема з тим, як я виконував свій обов’язок? Чи не був я недбалим і позбавленим принципу? Чи був хоч якийсь результат?» Замість того, щоб хоч колись поставити собі ці запитання, вони постійно запитують Бога у своїх серцях: «Чому скоригували мої призначені обов’язки? Чому до мене так ставляться? Чому вони такі неуважні? Чому вони несправедливі до мене? Чому вони не думають про мою гордість? Чому вони нападають на мене й відсторонюють мене?» Усі ці «чому» – яскраве викриття розбещеного характеру й моральних якостей антихристів. Ніхто не може собі уявити, що через таку дрібницю, як коригування призначених обов’язків, антихристи здіймуть такий шум, спричинять такий ґвалт і випробують усі наявні в їхньому розпорядженні засоби, аби створити такі великі хвилі. Навіщо їм настільки ускладнювати просту річ? Є лише одна причина: антихристи ніколи не підкоряються влаштуванням Божого дому й завжди тісно пов’язують свої обов’язок, славу й вигоду та статус зі своєю надією на здобуття благословень та своїм майбутнім місцем призначення, ніби після втрати своїх репутації та статусу вони не мають надії на здобуття благословень й нагороди, і їм здається, ніби вони втрачають життя. Вони думають: «Я мушу бути обережним, я не маю права на необачність! Божий дім, брати й сестри, лідери й працівники, і навіть бог – ненадійні. Я не можу довіряти нікому з них. Людина, на яку можна покластися найбільше і яка найбільш гідна довіри, – це ти сам. Якщо ти не будуєш планів для себе, то хто про тебе подбає? Хто думатиме про твоє майбутнє? Хто думатиме про те, отримаєш ти благословення чи ні? Тому я мушу ретельно все планувати й розраховувати заради себе. Я не можу робити помилок чи бути хоч трохи необачним, інакше, що я робитиму, якщо хтось спробує мною скористатися?» Тому вони остерігаються лідерів і працівників Божого дому, боячись, що хтось розпізнає або побачить їх наскрізь, і що їх тоді відсторонять, а їхня мрія про благословення буде зруйнована. Вони думають, що мусять підтримувати свою репутацію та статус, щоб мати надію на отримання благословень. Антихрист вважає, що бути благословенним – це більше, ніж небеса, більше, ніж життя, важливіше, ніж пошук істини, зміна характеру або особисте спасіння, і важливіше, ніж добре виконувати свій обов’язок і бути сотвореною істотою, яка відповідає стандарту. Він думає, що бути створеною істотою, яка відповідає стандарту, добре виконувати свій обов’язок і бути спасенним – це дріб’язкові речі, про які навіть не варто і згадувати відзначати, тоді як здобуття благословень – це єдине, про що ніколи не можна забувати у всьому своєму житті. Із чим би він не стикався, яким би великим чи малим воно не було, він пов’язує це з благословенням, є неймовірно обережним і уважним і завжди залишає собі можливість для відходу. Отже, коли їхні призначені обов’язки коригують, якщо це підвищення, антихрист думатиме, що в нього є надія на благословення. Якщо це пониження, з лідера команди до помічника лідера команди, або з помічника лідера команди до рядового учасника команди, вони передбачають, що це велика проблема, і думають, що їхня надія на отримання благословень мізерна. Що це за перспектива? Чи це належна перспектива? Абсолютно ні. Ця перспектива абсурдна! Чи здобуде хтось Боже схвалення, чи ні, залежить не від того, який обов’язок він виконує, а від того, чи володіє він істиною, чи щиро кориться Богові, і чи є він вірним. Це найважливіші речі. Протягом періоду Божого спасіння для людей вони мусять зазнати багатьох випробувань. Особливо у виконанні свого обов’язку вони мусять пройти через багато невдач і перипетій, але зрештою, якщо вони розуміють істину й мають щиру покору Богові, вони будуть тими, хто має Боже схвалення. У справі коригування їхніх призначених обов’язків видно, що антихристи не розуміють істини, і що вони зовсім не мають здатності до сприймання.

З-поміж усіх, хто виконує обов’язок, завжди знайдуться ті, у кого нічого не виходить добре. Вони не вміють писати статті, бо не розуміють істини й навіть не володіють духовною термінологією, мовою, якою часто послуговуються християни. Вони можуть мати навички письма та певну освіту, але завдання їм не до снаги. Якщо доручити їм вичитувати документи, через деякий час стає зрозуміло, що й у цьому вони не сильні. Їм бракує рівня, і вони постійно щось пропускають, тому їхні призначені обов’язки знову коригують. Вони кажуть, що мають навички роботи з комп’ютером, але, виконуючи обов’язок у цій сфері деякий час, у них і це не виходить. Здається, що вони добре готують, тому ви доручаєте їм готувати їжу для братів і сестер. Виявляється, що всі повідомляють, що страви, які вони готують, або занадто солоні, або прісні, і вони готують або забагато, або замало. Бачачи, що вони не підходять для готування, ви доручаєте їм проповідувати Євангеліє, але щойно вони чують, що приєднаються до євангельської команди, вони занепадають духом і думають: «От і все. Мене відсувають на другий план, і немає надії на благословення. Залишається лише плакати». Потім, у негативному й зажуреному настрої, вони опускаються й занепадають, і не можуть зосередитися на проповідуванні Євангелія та свідченні про нову Божу роботу. Натомість вони постійно думають: «Коли я зможу повернутися до обов’язку з текстами? Коли я знову зможу високо тримати голову? Коли я знову зможу розмовляти з вишнім або брати участь у прийнятті рішень на вищому рівні? Коли всі знову знатимуть, що я лідер?» Вони декілька років чекають, не будучи поновленими на посаді, а потім починають розмірковувати: «Немає сенсу вірити в бога. Я такий самий, як ті люди, що зазнають багатьох невдач на шляху до того, щоб стати чиновниками у світі, чи не так?» При думці про ці численні невдачі вони ще більше занепадають духом і відчувають повну зневіру. Вони кажуть: «За всі ці роки віри я жодного разу не став великим лідером. Нарешті, ставши лідером команди, мене відсторонили, і я не впорався з іншими обов’язками. Мені справді не щастить – ніщо ніколи не йде так, як я хочу. Це так само, як боротися з купою невдач на шляху до того, щоб стати чиновником. Чому божий дім не підвищує мене? Мій статус і репутація справді впали на саме дно. Ніхто навіть не пам’ятає, хто я, і вишнє ніколи про мене не згадує. Мої славні дні минули. Що мені робити з моєю невдачею? Я так люблю бога, і я справді люблю церкву й божий дім, то чому ж я не досяг успіху? Немає сенсу вірити в бога. Я справді хотів реалізувати свої грандіозні плани тут, у божому домі, використати свою енергію та сильні сторони, але бог просто не ставить мене на важливі посади й не бачить мене. Немає сенсу». Що вони мають на увазі, постійно галасуючи про те, що немає сенсу? Вони мають на увазі, що немає сенсу виконувати свій обов’язок, прагнути до зміни характеру, слухати істину й слухати проповіді, читати Божі слова й шукати істини-принципи. Тоді в чому, на їхню думку, є сенс? Мати офіційну посаду, отримувати благословення, задовольняти свою жагу й амбіції щодо благословень, хизуватися на кожному кроці, бути шанованим і мати авторитет. Для них у всьому іншому немає сенсу. Коли вони відчувають, що немає сенсу, коли вони зневірені, то їхні ноги самі несуть їх до дверей. Вони хочуть покинути Божий дім, відійти. Це означає, що вони в небезпеці. Є деякі люди, які виконують обов’язок, особливо ті, хто виконує невизначений обов’язок, що вимагає частого контакту з невіруючими, і деякі члени цієї групи стоять однією ногою всередині, а іншою – назовні. Що це означає? Це означає, що ці люди можуть у будь-яку мить відійти, і якщо впаде їхня остання лінія оборони, то їхня інша нога зробить рішучий крок назовні, і вони повністю порвуть із Божим домом і залишать церкву назавжди. Коли йдеться про коригування їхніх призначених обов’язків, такі речі, як те, куди їх переводять, який обов’язок вони виконують, чи задовольняє цей обов’язок їхні особисті бажання, чи дозволяє він їм бути шанованими, і яка посада та ранг їхнього нового обов’язку, – усе це ці люди пов’язують зі своїм наміром і жагою отримати благословення. З огляду на ставлення та погляд антихристів на коригування їхніх призначених обов’язків, у чому полягає їхня проблема? Це велика проблема чи ні? (Велика.) У чому проблема? (Вони пов’язують звичайне коригування їхніх призначених обов’язків зі своїм статусом у церкві та з тим, чи зможуть вони отримати благословення. Коли їхні призначені обов’язки коригують, замість того, щоб прийняти влаштування Божого дому й слухатися їх, вони думають, що втрачають свій статус і більше не зможуть отримати благословення, і тоді вони відчувають, що немає сенсу вірити в Бога, і хочуть покинути Божий дім.) Їхня найбільша помилка тут – пов’язувати коригування їхніх призначених обов’язків з отриманням благословень. Це взагалі останнє, що вони мали робити. Насправді між цими двома речами немає жодного зв’язку, але оскільки серця антихристів сповнені жаги отримати благословення, незалежно від того, який обов’язок вони виконують, вони пов’язуватимуть його з тим, чи зможуть вони отримати благословення, а це означає, що вони не зможуть добре виконувати обов’язок, і їх можна буде лише викрити й відсіяти. Це просто означає, що вони самі створюють собі проблеми й стають на приречений шлях.

Як слід ставитися до справи виконання свого обов’язку? Потрібно мати правильне ставлення, що є передумовою для доброго виконання свого обов’язку. Те, який обов’язок тобі підходить, має ґрунтуватися на твоїх сильних сторонах. Якщо іноді обов’язок, покладений на тебе церквою, не є чимось, що тобі добре вдається, або тим, що ти бажаєш виконувати, ти можеш підняти це питання і вирішити його за допомогою спілкування. Але якщо ти можеш виконувати свій обов’язок, і це обов’язок, який тобі слід виконувати, і ти не хочеш робити його тільки тому, що ти боїшся страждань, тоді в тебе є проблема. Якщо ти бажаєш підкорятися і можеш повстати проти своєї плоті, тоді тебе можна назвати відносно розумним. Однак, якщо ти завжди намагаєшся вирахувати, які обов’язки є більш престижними, і припускаєш, що певні обов’язки змусять інших дивитися на тебе зверхньо, це доводить, що в тебе розбещений характер. Чому ти настільки упереджений у своєму розумінні обов’язків? Чи може бути так, що ти спроможний добре виконувати обов’язки, якщо мова йде про ті, які ти обираєш, виходячи зі своїх власних ідей? Це не обов’язково так. Найважливіше тут – позбутися свого зіпсованого характеру, і якщо ти цього не зробиш, ти не зможеш добре виконувати свій обов’язок, навіть якщо він тобі подобається. Деякі люди виконують свої обов’язки без принципів, і виконання ними своїх обов’язків завжди базується на власних уподобаннях, тому вони ніколи не здатні вирішувати труднощі, вони завжди плутаються у кожному виконуваному ними обов’язкові, і врешті-решт їх відсіюють. Чи можуть такі люди бути спасенні? Ти маєш обрати обов’язок, який тобі підходить, добре його виконувати й бути здатним шукати істину для вирішення своїх розбещених характерів. Лише тоді ти зможеш увійти в істину-реальність. Якщо ти завжди прагнеш плотського комфорту й намагаєшся добре виглядати у своєму обов’язку, ти не зможеш виконувати свій обов’язок добре. Якщо ти не здатний добре виконувати жодного обов’язку, то тебе доведеться відсіяти. Деякі люди незадоволені, незалежно від того, який обов’язок вони виконують; вони завжди розглядають свої обов’язки як тимчасові, вони недбалі й не шукають істини для вирішення розбещених характерів, які вони виявляють. У результаті вони виконують свої обов’язки протягом кількох років, не здобуваючи жодного життя-входження. Вони стають трудівниками, і їх відсіюють. Хіба вони не самі накликали це на себе? Злі люди й антихристи ніколи не мають правильного ставлення у своїх обов’язках. Що вони думають, коли їхні призначені обов’язки коригують? «Ви думаєте, я просто прислужник? Коли ви мене використовуєте, то змушуєте мене надавати вам послуги, а коли я вам більше не потрібен, ви просто мене відсилаєте. Ну, я так надавати послуги не буду! Я хочу бути лідером або працівником, бо це єдина поважна робота тут. Якщо ви не дозволите мені бути лідером або працівником і все одно хочете, щоб я гарував, можете про це забути!» Що це за ставлення? Чи коряться вони? На якій основі вони підходять до коригування їхніх призначених обов’язків? На основі імпульсивності, власних ідей і свого розбещеного характеру, чи не так? І які наслідки такого підходу? По-перше, чи зможуть вони бути вірними й щирими у своєму наступному обов’язку? Ні, не зможуть. Чи матимуть вони позитивне ставлення? У якому стані вони будуть? (У стані зневіри.) У чому сутність зневіри? Це антагонізм. І який кінцевий результат антагоністичного й зневіреного настрою? Чи може людина, яка так почувається, добре виконувати свій обов’язок? (Ні.) Якщо людина завжди негативно налаштована й антагоністична, чи придатна вона для виконання обов’язку? Незалежно від того, який обов’язок вона виконує, вона не може виконувати його добре. Це порочне коло, і це не закінчиться добре. Чому так? Такі люди не на доброму шляху; вони не шукають істини, вони не покірні й не можуть належно зрозуміти ставлення та підхід Божого дому до них. Це біда, чи не так? Це цілком доречне коригування їхніх призначених обов’язків, але антихристи кажуть, що це робиться, щоб їх мучити, що до них не ставляться як до людей, що Божому дому бракує любові, що до них ставляться як до машини, яку викликають, коли вона потрібна, а потім відкидають, коли вона не потрібна. Хіба це не перекручений аргумент? Чи має людина, яка таке каже, совість чи розум? У неї немає людяності! Вона перекручує цілком належну справу; вона перекручує абсолютно доречну практику на щось негативне – хіба це не нечестя антихриста? Чи може людина, яка є настільки нечестивою, зрозуміти істину? Абсолютно ні. Це проблема антихриста; що б із ним не трапилося, він думатиме про це перекручено. Чому він думає перекручено? Бо його природа-сутність така нечестива. Природа-сутність антихриста насамперед нечестива, а потім порочна, і це його основні характеристики. Нечестива природа антихристів заважає їм правильно сприймати будь-що, і натомість вони все перекручують, вдаються до крайнощів, чіпляються до дрібниць і не можуть належно вирішувати справи чи шукати істину. Далі вони активно дають відсіч і прагнуть помсти, навіть поширюючи уявлення та виплескуючи негатив, підбурюючи та залучаючи інших, щоб заважати роботі церкви. Вони таємно поширюють скарги, засуджують те, як Божий дім ставиться до людей, деякі його адміністративні приписи, те, як певні лідери роблять справи, і засуджують цих лідерів. Що це за характер? Він порочний. Антихристи не лише чинять опір і не коряться, вони залучають ще більше людей, щоб ті не корилися разом із ними, щоб ставали на їхній бік і підбадьорювали їх. Така природа-сутність антихриста. Вони не можуть навіть правильно поставитися до простого коригування їхніх призначених обов’язків, або раціонально прийняти його й скоритися йому. Натомість вони здіймають галас і наводять різні виправдання, деякі з яких непристойні й викликають у інших огиду та відразу. Поширивши якісь облуди та єресі, антихристи намагатимуться врятувати для себе ситуацію й змусити інших повірити в них. Якщо ці заходи не увінчаються успіхом, чи зможуть антихристи повернути назад? Якщо вони не зможуть іти цим шляхом, чи зможуть вони шукати істину? Чи матимуть вони хоч якусь волю до покаяння? Абсолютно ні. Вони скажуть: «Якщо ти не даси мені отримати благословення, я не дам вам усім їх отримати! Якщо я не зможу отримати благословення, то перестану вірити!» Раніше я казав, що антихристи абсолютно нерозумні; природа-сутність, що стоїть за цією нерозумністю, полягає в тому, що ці люди вкрай нечестиві й порочні. Пункт, про який ми зараз бесідуємо, – це прояви та викриття, що повною мірою демонструють цю природу-сутність, і це найсправжніший доказ цієї природи-сутності. Деякі з цих людей гніваються, якщо їхні призначені обов’язки коригують хоча б раз, а деякі з них, після кількох переведень з одного обов’язку на інший, не можуть добре виконувати жодного з них, і зрештою думають, що в них немає надії на отримання благословень, і хочуть відійти. Коротко кажучи, незалежно від того, як коригують їхні призначені обов’язки, якщо відбуваються будь-які коригування, ці люди аналізуватимуть, судитимуть і обмірковуватимуть їх у своїх серцях, і заспокояться лише тоді, коли виявлять, що коригування не пов’язані з отриманням ними благословень. Щойно вони виявлять, що коригування мають хоч найменший стосунок до отримання благословень або впливають на їхню надію на отримання благословень, вони негайно повстануть у непокорі, викриваючи свою природу-сутність. Якщо вони зазнають невдачі в цій непокорі, і їх розвінчають і відкинуть, вони підготують для себе запасні плани й рішуче та без вагань покинуть Божий дім, більше не вірячи, що є Бог, і більше не визнаючи, що вони вірять у Бога. Їхнє повсякденне життя негайно зміниться, і в них зникне всяка людська подоба віруючого в Бога. Вони негайно відновлять пияцтво, куріння, носіння незвичайного одягу та яскравого макіяжу, і вбиратимуться в усе найкраще. Оскільки вони не могли насолоджуватися цими речами, будучи віруючими в Бога, вони поспішатимуть надолужити цей згаяний час. Коли вони замисляться про відхід, то негайно подумають про свій наступний крок, про те, як вони можуть наполегливо працювати у світі, щоб пробитися, знайти собі місце й жити добре, а також про те, де лежить їхній вихід. Вони швидко знайдуть для себе вихід, знайдуть собі місце серед цих злих тенденцій і в цьому злому світі, і визначать, що вони робитимуть: чи то бізнес, чи то політика, чи інша справа, що дозволить їм жити краще за інших, принесе їм щастя й радість до кінця життя, зробить їхню плоть більш комфортною, дозволить їм повною мірою насолоджуватися життям і брати участь у розвагах і дозвіллі.

Коли антихриста обтинають, і коли його призначені обов’язки коригують, він думає про отримання благословень, які дуже тісно з ними пов’язані. Коли він подумає, що в нього не залишилося надії на це, то захоче відійти, покинути Божий дім і повернутися до життя невіруючого. З огляду на це, очевидно, що природа-сутність людини надзвичайно важлива, тож хіба її прагнення та вибір також не є дуже важливими? Це лише різниця в одній думці: одне правильне рішення, і ти можеш у підсумку продовжувати приймати Боже спасіння, тоді як один неправильний вибір може миттєво перетворити тебе на невіруючого, на того, хто не має нічого спільного з Божим домом, з Божою роботою чи своїм обов’язком. Лише одна думка, один момент чи одна маленька справа можуть повністю змінити долю людини. Один випадковий вибір, одна випадкова маленька думка чи проста точка зору можуть змінити долю людини й визначити, де вона опиниться наступної миті. Коли люди не стикаються з жодною проблемою, коли вони не стоять перед жодним рішенням, вони відчувають, що розуміють багато істин, мають духовний зріст і можуть бути непохитним. Але, коли ти стоїш перед рішенням, важливим принципом чи великою проблемою, те, що ти насправді обираєш, яке твоє ставлення до Бога, і яка твоя точка зору і ставлення до справи, – визначить твою долю й те, залишишся ти чи підеш. Вибір, який схильні робити антихристи, і їхні найглибші суб’єктивні бажання в їхніх серцях, – усе це суперечить істині; у цих речах немає покори, лише антагонізм, немає істини чи людяності, лише людські розбещені характери і людські облуди та єресі. Ці речі часто породжуватимуть такі думки, як покинути Божий дім і зануритися у злі тенденції, і в будь-який момент можуть змусити їх думати: «Якщо в мене немає надії на благословення, чому б не покинути божий дім? Якщо так, я не продовжуватиму вірити чи виконувати свій обов’язок. Якщо так до мене ставиться божий дім, то я більше не визнаватиму, що є бог». Такі обурливо бунтівничі думки, ці єресі й облуди, ці нечестиві ідеї часто присутні й затримуються в серці антихриста. Ось чому, навіть якщо вони не відійдуть на півдорозі свого слідування за Богом, їм дуже важко пройти шлях до самого кінця, і більшість із них буде вичищено й виключено з церкви через велику кількість зла, яке вони вчинили, і переривання й завади, які вони спричинили. Навіть якщо вони зможуть змусити себе протриматися до кінця, насправді, ми можемо бачити з природи-сутності антихристів, що їхній відхід від церкви неминучий. Вони можуть навіть думати в глибини душі: «Я абсолютно не можу покинути божий дім. Навіть якщо в мене є такі думки, я не можу піти. Я залишуся тут навіть до самої смерті. Я триматимуся за божий дім; я слідуватиму за богом до кінця». Незалежно від того, як їхня суб’єктивна воля змушує їх не покидати Божий дім, і як вони наполягають, що мусять залишитися у своїй суб’єктивній волі, їм зрештою судилося бути зцураними Богом і покинути Божий дім за власним бажанням, бо вони відчувають відразу до істини й нечестиві до глибини душі.

III. Підхід антихристів до того, коли їх відстороняють

Щойно ми побесідували про два прояви антихристів: один – коли їх обтинають, а інший – коли вносять корективи у призначення їхніх обов’язків. Основна увага в нашій бесіді приділялася тому, яке ставлення мають антихристи, коли з ними трапляються такі речі, і які рішення вони ухвалюють. Звісно, незалежно від того, якими є точка зору та ставлення антихриста, коли його обтинають або коли вносять корективи у призначення їхніх обов’язків, він завжди пов’язує ці речі з тим, чи отримає благословення, чи ні. Якщо він упевнений, що не буде благословенний, що в нього зовсім немає надії, то він, природно, відійде. Для звичайної людини, для того, хто не має жодних амбіцій чи жаги, ні обтинання, ні внесення коректив у призначення обов’язків насправді не є великою проблемою. Ні те, ні інше не матиме на них великого впливу. Їх не позбавили права виконувати обов’язок і не відібрали в них надію на спасіння, тому для звичайної людини немає потреби надмірно реагувати, боятися чи ображатися або починати розробляти запасні плани. Однак з антихристом усе не так. Він вважає це дуже серйозними справами, бо пов’язує їх із благословенням, і це зрештою породжує в ньому всілякі бунтівничі думки та вчинки, які, своєю чергою, породжують ідеї та плани відійти, залишити Бога. В антихристів навіть може виникнути ідея відійти, коли з ними трапляються такі, здавалося б, украй звичайні речі. Отже, яке ставлення буде у того, хто має статус і відповідає за важливу роботу в Божому домі, коли він зіткнеться з відстороненням? Як він із цим упорається і який вибір зробить? Такі речі є ще більш показовими. Для антихриста статус, влада й престиж – це найважливіші види інтересів і те, що він ототожнює із власним життям. Ось чому, коли антихриста відстороняють, коли він втрачає свій титул «лідера» і більше не має статусу, що означає, що він утратив свою владу й престиж, що він більше не отримуватиме особливого ставлення, коли його шанують, підтримують і рівняються на нього, для антихриста, який вважає статус і владу самим життям, це абсолютно неприйнятно. Коли антихриста відстороняють, його перша реакція така, ніби його вдарила блискавка, ніби небо обвалилося, і його світ зазнав краху. Те, на що він міг покладати свої надії, зникло, як і його шанс жити з усіма благами статусу, разом із рушійною силою, яка змушує його шаленіти і робити лихі вчинки. Це те, що для нього є найбільш неприйнятним. Його перша думка: «Тепер, коли мій статус зник, як на мене дивитимуться люди? Що про мене подумають брати й сестри з мого рідного міста? Як на мене дивитимуться всі, хто мене знає? Чи будуть вони й далі підлещуватися до мене? Чи будуть вони такими ж дружніми до мене? Чи будуть вони й далі підтримувати мене на кожному кроці? Чи будуть вони й далі ходити за мною? Чи будуть вони й далі дбати про все, що мені потрібно в житті? Коли я розмовлятиму з ними, чи будуть вони й далі ввічливими й вітатимуть мене з усмішкою? Як я проживу без свого статусу? Як я буду йти цим шляхом? Як я можу закріпитися серед інших людей? Тепер, коли я втратив свій статус, хіба це не означає, що в мене менше надії на благословення? Чи зможу я отримати великі благословення? Чи отримаю я якісь значні нагороди або великий вінець?» Коли він думає, що його надії на благословення зруйновані або що вони серйозно зменшилися, йому здається, ніби його голова ось-ось вибухне, ніби його серце б’ють молотом, і це так само боляче, як різати ножем. Коли він ось-ось втратить благословення входження в Царство Небесне, якого він так прагнув удень і вночі, йому це здається жахливою новиною, що з’явилася нізвідки. Відсутність будь-якого статусу для антихриста – це те саме, що відсутність будь-якої надії на благословення, і він стає схожим на ходячого мерця, його тіло стає схожим на порожню оболонку, позбавлену душі, і ніщо не скеровує його життя. У нього немає надії й нічого, на що можна було б сподіватися. Коли антихрист стикається з розвінчуванням і відстороненням, перше, що спадає йому на думку, – це те, що він втратив будь-яку надію на благословення. Тож, на цьому етапі, він просто здасться? Чи захоче він скоритися? Чи скористається він цією можливістю, щоб відмовитися від своєї жаги до благословень, відпустити статус, охоче стати звичайним послідовником і з радістю трудитися для Бога та добре виконувати свій обов’язок? (Ні.) Чи може це стати для нього поворотним моментом? Чи цей поворотний момент змусить його розвиватися в хорошому напрямку й у позитивному ключі, чи змусить його розвиватися в гіршому напрямку й у негативному ключі? З огляду на природу-сутність антихриста, очевидно, що відсторонення – це абсолютно не початок того, що він відмовиться від своєї жаги до благословень, або початок того, що він полюбить і шукатиме істину. Натомість він працюватиме ще наполегливіше, щоб боротися за можливість і надію на благословення; він чіплятиметься за будь-яку можливість, яка може принести йому благословення, яка може допомогти йому відновити свої позиції і дати йому змогу повернути свій статус. Ось чому, зіткнувшись із відстороненням, антихрист, окрім того, що він засмучений, розчарований і вороже налаштований, також боротиметься не на життя, а на смерть проти відсторонення і прагнутиме переломити ситуацію, змінити її. Заради збереження своєї надії на благословення та збереження свого статусу, престижу й влади в тому ж стані, він бореться з усіх сил. Як він бореться? Намагаючись реабілітувати себе, наводячи обґрунтування, виправдовуючись і розповідаючи про те, як він робив те, що робив, що змусило його помилитися, як він не спав усю ніч, щоб допомогти іншим і бесідувати з ними, і що саме змусило його бути недбалим у цій справі. Він повністю прояснить і пояснить кожну частину цієї справи, щоб урятувати ситуацію й уникнути нещастя бути відстороненим.

У яких контекстах і справах антихристи найімовірніше знімають маску й виявляють свою сатанинську природу? Це відбувається, коли їх розвінчують і відстороняють, тобто коли вони втрачають статус. Основний прояв антихристів полягає в тому, що вони докладають усіх зусиль, щоб виправдати себе й вдатися до софістики. Як би ти не бесідував із ними про істину, вони опираються й відмовляються приймати те, що ти кажеш. Зіткнувшись із тим, що обрані Богом люди викривають усі факти їхніх лихих учинків, вони зовсім не визнають цих речей, боячись, що якщо вони це зроблять, їх визнають винними за звинуваченням і вичистять або виключать. Відмовляючись визнавати висунуті проти них звинувачення, вони навіть перекладають свої помилки й відповідальність на плечі інших людей. Цей факт достатньо показує, що антихристи ніколи не приймають істину, не визнають своїх помилок і не знають себе по-справжньому, і це ще більше доводить, що їхня природа зарозуміла й упевнена у власній праведності, що вона відчуває відразу до істини, ненавидить істину й зовсім не приймає істини, і тому і тому їх неможливо спасти. Ті, хто має хоч трохи людськості й трохи розуму, можуть визнати й прийняти власні помилки, схилити голову, зіткнувшись із фактами, і відчути жаль за лихі вчинки, які вони зробили; антихристи, однак, на це не здатні. Це показує, що антихристи зовсім не мають ані совісті, ані розуму, і що вони абсолютно позбавлені людськості. У своїх серцях антихристи завжди прирівнюють висоту чи низькість свого статусу до величі чи малості своїх благословень. Чи то в Божому домі, чи в будь-якій іншій групі, для них статус і клас людей розмежовані, як і їхні остаточні фінали; те, наскільки високий статус людини й скільки влади вона має в домі Божому в цьому житті, еквівалентне величині благословень, нагород і вінця, які вона отримає у світі прийдешньому, – ці речі пов’язані. Чи витримує цей погляд критику? Бог ніколи цього не казав і ніколи нічого подібного не обіцяв, але саме таке мислення виникає в антихриста. Поки що ми не будемо заглиблюватися в причини, чому в антихристів виникають такі думки. Однак, з огляду на їхню природу-сутність, вони народилися з любов’ю до статусу, і вони також сподіваються мати видатний статус і високий престиж у цьому житті, володіти владою й хочуть продовжувати насолоджуватися всім цим у світі прийдешньому. Тож як вони всього цього досягнуть? На думку антихристів, вони досягнуть цього, роблячи деякі речі, на які вони здатні, і речі, які вони хочуть і люблять робити, поки мають статус, владу й престиж у цьому житті, а потім обмінюючи ці речі на майбутні благословення, вінці та нагороди. Це філософія світських справ антихристів, і це спосіб, у який вони вірять у Бога, і погляд, якого вони дотримуються у своїй вірі в Бога. Їхні думки, погляди та спосіб, у який вони вірять у Бога, не мають абсолютно нічого спільного з Божими словами та обіцянками – вони абсолютно не пов’язані. Скажіть Мені, хіба ці антихристи не є трохи несповна розуму? Хіба вони не вкрай нечестиві? Вони ігнорують і відмовляються приймати все, що кажуть Божі слова, вони вважають, що те, як вони думають і як вони вірять у Бога, є правильним, і вони знаходять у цьому задоволення, насолоджуючись і захоплюючись собою. Вони не шукають істини й не досліджують, чи кажуть Божі слова такі речі, чи Бог давав такі обіцянки. Антихристи сприймають як належне, що вони від природи розумніші за інших людей, від природи мудрі, талановиті й високообдаровані; вони відчувають, що мають бути видатною фігурою серед інших людей, що вони мають бути начальниками, що на них мають рівнятися інші, що вони мають володіти владою, що вони мають панувати над іншими, ніби всі віруючі в Бога мають їм підкорятися, і кожен має бути для того, щоб вони ним керували. Це все те, що вони хочуть отримати в цьому житті. Вони також хочуть отримати благословення, яких інші люди не можуть отримати у світі прийдешньому, і це вони вважають само собою зрозумілим. Те, що в антихристів є такі думки й погляди, хіба це не робить їх досить безсоромними? Хіба вони не є дещо глухими до розуму? На якій підставі ти так думаєш? На якій підставі ти хочеш, щоб тебе високо шанували інші? На якій підставі ти хочеш керувати іншими? На якій підставі ти хочеш мати владу й бути на високому становищі серед людей? Чи Бог це напередвизначив, чи ти володієш істиною та людськістю? Чи ти маєш право утверджувати свій статус і вести інших лише тому, що маєш певну освіту й знання, і тому, що ти трохи високий і гарний? Чи це робить тебе здатним віддавати накази? Чи це робить тебе здатним контролювати інших людей? Де в Божих словах Він каже: «Ти привабливий, ти маєш сильні сторони й дари, і тому ти маєш вести інших людей і мати постійний статус»? Чи дав тобі Бог цю владу? Чи Бог це напередвизначив? Ні. Коли брати й сестри обирають тебе лідером або працівником, чи дають вони тобі статус? Чи це благословення, на яке ти заслуговуєш у цьому житті? Деякі люди тлумачать насолоду цими речами як отримання сторицею в цьому житті й думають, що поки вони мають статус і владу й можуть віддавати накази та керувати багатьма людьми, їх має оточувати свита послідовників, і завжди мають бути люди, які служать їм і крутяться навколо них, куди б вони не пішли. На якій підставі ти хочеш насолоджуватися цими речами? Брати й сестри обирають тебе лідером, щоб ти міг виконувати цей обов’язок; це не для того, щоб ти міг уводити людей в оману, бути високо шанованим і щоб на тебе рівнялися брати й сестри, і тим більше не для того, щоб ти міг володіти владою й насолоджуватися благами статусу, а для того, щоб ти міг виконувати свій обов’язок відповідно до робочих домовленостей та істин-принципів. Більше того, Бог не напередвизначив, що того, кого брати й сестри обрали лідером, не можна відсторонити. Ти думаєш, що ти той, кого використовує Святий Дух? Ти думаєш, що ніхто не може тебе відсторонити? То що поганого в тому, щоб тебе відсторонити? Якщо тебе не виключають, то це тому, що тебе шкодують і дають тобі шанс покаятися, але ти все одно не задоволений. Про що ти сперечаєшся? Якщо ти хочеш відійти й більше не вірити в Бога, бо твої надії на благословення розбиті, то йди й відходь! Ти думаєш, що Божий дім без тебе не обійдеться? Що без тебе світ перестане обертатися? Що без тебе робота Божого дому не може бути виконана? Ну, ти помилився! Втрата будь-якої людини не зупинить обертання світу чи схід сонця – лише Бог є незамінним, а не будь-яка людина, – робота церкви продовжуватиметься як зазвичай. Якщо хтось думає, що церква не може без нього обійтися і що Божий дім не може без нього обійтися, хіба він не антихрист? Ти звик насолоджуватися благами статусу, чи не так? Ти звик насолоджуватися тим, що на тебе рівняються, тебе високо шанують і до тебе підлещуються інші, чи не так? На якій підставі ти маєш право насолоджуватися тим, що на тебе рівняються інші? На якій підставі ти маєш право, щоб тебе вітали з усмішками інші? Ти також хочеш, щоб люди кланялися й поклонялися тобі? Якщо так, хіба це не означає, що ти абсолютно безсоромний? Коли деяких людей відстороняють від їхнього обов’язку, вони засмучуються й страждають більше, ніж якби помер член родини. Вони викопують усе й сперечаються з Божим домом, ніби ніхто інший не міг би очолити церкву, ніби вони були єдиними, хто дотепер підтримував церковну роботу, – це велика помилка. Те, що обрані Богом люди не залишають Бога, – це результат, досягнутий Божими словами, і вони відвідують зібрання й живуть церковним життям, бо вірять у Бога й мають справжню віру в Бога. Це не так, що обрані Богом люди є непохитними й відвідують зібрання нормально, бо ці люди зрозуміли істину й добре їх поливали. Церковних лідерів замінюють знову й знову, багатьох неправдивих лідерів і неправдивих працівників відстороняють, а обрані Богом люди відвідують зібрання й їдять і п’ють Божі слова як зазвичай – це не має абсолютно нічого спільного з цими неправдивими лідерами й неправдивими працівниками. Який сенс у цих аргументах? Хіба ти не наводиш абсурдні й безтолкові аргументи? Якщо ти справді володієш істиною-реальністю й розв’язав багато проблем обраних Богом людей за допомогою життя-входження, то обрані Богом люди знатимуть це у своїх серцях; якщо ти не володієш істиною-реальністю й не можеш бесідувати про істину, щоб розв’язувати проблеми, то нормальний розвиток церковної роботи не має до тебе ніякого стосунку. Є так багато неправдивих лідерів і неправдивих працівників, які, щойно їх відсторонять, продовжують виправдовуватися, ніби вони так багато зробили для церкви, хоча насправді вони не виконували жодної реальної роботи, і нормальний порядок церковного життя не підтримувався завдяки їм; без них обрані Богом люди продовжують відвідувати зібрання нормально й виконувати свої обов’язки як зазвичай. Якщо ти не володієш істиною-реальністю й не можеш виконувати жодної реальної роботи, то тебе слід відсторонити, щоб ти не продовжував впливати й затримувати як церковну роботу, так і життя-входження обраних Богом людей. Божий дім не використовуватиме такого неправдивого лідера чи неправдивого працівника, як ти, – ти думав, що Божий дім не має влади тебе відсторонити? Ти так зіпсував свою роботу, ти завдав стільки клопоту й таких великих збитків церковній роботі, ти змусив Вишнє так сильно турбуватися, використовувати тебе так клопітно, і це викликає в людей таку огиду, відразу й ненависть. Ти такий дурний, неосвічений і впертий і не заслуговуєш навіть на те, щоб тебе обтинали, тому Божий дім хоче тебе вигнати, негайно відсіяти й покінчити із цією справою. А ти й далі хочеш, щоб Вишнє дало тобі ще один шанс продовжувати бути лідером? Забудь! Коли йдеться про неправдивих лідерів та антихристів, які не мають совісті й розуму і які чинять зло й спричиняють завади, щойно їх відсіюють, їх відсіюють назавжди. Якщо ти можеш виконувати реальну роботу, то тебе використовуватимуть; якщо ти не можеш виконувати реальну роботу, а також чиниш зло й спричиняєш завади, то тебе негайно відсіють – це принцип Божого дому щодо використання людей. Деякі антихристи не поступаються й кажуть: «Ви відсторонюєте мене за те, що я не виконую реальної роботи, – чому ви не даєте мені шансу покаятися?» Хіба це не перекручений аргумент? Тебе відсторонюють, бо ти вчинив багато зла, і відсторонюють тебе лише після того, як тебе стільки разів обтинали, а ти все одно категорично відмовлявся покаятися, тож які ще аргументи ти можеш навести? Ти прагнув слави, вигоди й статусу і не виконував реальної роботи, ти зупинив церковну роботу, і накопичилося стільки проблем, а ти їх не розв’язував, – скільки Вишньому довелося турбуватися через тебе? Поки Вишнє підтримувало тебе й допомагало тобі з роботою, ти робив справи таємно, ти робив так багато речей, що порушують принципи, речей, які не личить бачити, за спиною Вишнього, довільно витрачаючи Божі пожертви на купівлю стількох речей, які ти не мав купувати, завдаючи стільки шкоди інтересам Божого дому й приносячи таке велике лихо церковній роботі! Чому ти ніколи не говориш про ці лихі вчинки? Коли Божий дім хоче тебе відсторонити, ти абсолютно безсоромно кажеш: «Чи можете ви дати мені ще один шанс?» Чи має Божий дім дати тобі ще один шанс, щоб ти міг продовжувати шаленіти і робити лихі вчинки? Хіба ти не позбавлений будь-якого почуття сорому, коли просиш Божий дім дати тобі ще один шанс? Чи можна тобі дати ще один шанс, коли ти зовсім не знаєш своєї власної природи, не кажучи вже про те, щоб мати в серці хоч якесь каяття? Такі люди не мають сорому, вони геть його позбавлені, і вони злі люди й антихристи!

Деякі лідери й працівники зовсім не можуть виконувати жодної реальної роботи, і вони однак не можуть її виконувати після того, як Вишнє деякий час їх скеровувало й допомагало їм. Вони навіть не можуть добре впоратися із загальними справами, і це показує, що їм дуже бракує рівня. Вишнє також має регулярно проводити розслідування й перевірки всіх аспектів роботи й просити братів і сестер негайно повідомляти про будь-які проблеми; Вишнє також має проводити перевірку, давати керівництво й бесідувати про принципи щодо всіх аспектів роботи. Після того, як Вишнє закінчує бесідувати про принципи, деякі люди однак не знають, як робити справи, і вони роблять їх погано, а деякі навіть шаленіють і роблять лихі вчинки; незалежно від того, яку роботу вони виконують, вони ніколи не шукають поради у Вишнього, вони ніколи не повідомляють Вишньому про жодні проблеми, натомість вони просто роблять справи таємно, – що це за проблема? Яка природа цих людей? Чи люблять вони істину? Чи варто їх зрощувати? Чи заслуговують вони ще бути лідерами й працівниками? По-перше, вони не шукають поради, перш ніж щось зробити; по-друге, вони не звітують, поки вони це роблять; і по-третє, вони не дають зворотного зв’язку після того, як вони це зробили. Вони поводяться так ганебно й однак не хочуть, щоб їх відсторонили, і вони не поступаються після того, як їх відсторонять, – хіба ці люди не є справді невиправними? Скажіть Мені, хіба більшість людей, які є справді невиправними, не є абсолютно безсоромними й глухими до всякого розуму? Вони нічого не роблять добре, і вони ліниві й упиваються комфортом; виконуючи будь-яку роботу, вони просто рухають ротом, щоб віддавати накази, і щойно вони сказали, то більше нічого не роблять. Вони ніколи не наглядають, не перевіряють і не стежать за роботою, і вони відчувають антипатію й обурення до будь-кого, хто це робить, і хочуть змусити цю людину страждати, – хіба це не класичні антихристи? Це ганебність антихристів; вони не знають, що вони таке, вони поводяться так ганебно й однак хочуть бути благословенними, вони однак хочуть змагатися за перевагу з Божим домом і Вишнім, і вони однак хочуть сперечатися, – хіба вони не накликають на себе смерть, роблячи це? Коли таке сміття, як вони, відсторонюють, вони дуже обурені й непокірні. Вони справді безсоромні й не мають ані крихти розуму! Виконуючи свій обов’язок, вони шаленіють і роблять лихі вчинки, й переривають і заважають церковній роботі, і коли їх відсторонюють, вони не лише відмовляються визнавати власні помилки, а й перекладають відповідальність на плечі інших і шукають когось іншого, хто б узяв на себе провину замість них, кажучи: «Це зробили вони, і я не єдиний, хто відповідає за те інше. Усі обговорювали цю справу разом, і я не був тим, хто керував». Вони не беруть на себе жодної відповідальності, ніби, взявши на себе відповідальність, вони будуть засуджені й відсіяні й повністю втратять будь-яку надію на благословення. Тому вони радше помруть, ніж визнають свої помилки й визнають, що вони несуть пряму відповідальність, і натомість наполягають на перекладанні відповідальності на плечі інших. Судячи з їхнього мислення, вони боротимуться з Богом до самого кінця! Чи це люди, які приймають істину? Чи це люди, які приймають Божий суд і кару? Здатність так боротися з Божим домом показує, що з їхнім характером щось усерйоз негаразд. Коли йдеться про те, як вони ставляться до своїх помилок, по-перше, вони не шукають істини, і по-друге, вони не розмірковують над собою; вони також перекладають відповідальність, і коли Божий дім характеризує їх певним чином і відсторонює їх від їхнього обов’язку, вони борються з Божим домом, і вони поширюють свої скарги й негатив скрізь, куди б не пішли, намагаючись завоювати співчуття обраних Богом людей. Вони вірять у Бога, але наважуються протистояти Йому, – хіба вони не накликають на себе смерть? Ці люди справді глухі до будь-якого розуму! То що з того, що їх відсторонили від їхнього обов’язку й вони втратили свій статус? Їх не виключили, і їхнє право на життя не було відібране; вони можуть покаятися, почати спочатку й піднятися знову там, де вони зазнали невдачі й упали. Антихристи не можуть прийняти навіть таку просту річ – цих людею справді неможливо спасти! Звісно, коли деяких антихристів відстороняють, вони неохоче підкоряються зовні, і вони не поводяться надто зневірено й не виявляють жодного антагонізму, але чи означає це, що вони приймають істину й коряться Богу? Ні, не означає. Антихрист має характер і сутність антихриста, і саме це відрізняє його від нормальної людини. Хоча він нічого не говорить зовні після відсторонення, у своєму серці він продовжує опиратися. Він не визнає своїх помилок, і скільки б часу не минуло, він ніколи не зможе по-справжньому пізнати себе. Це вже давно доведено. Є ще дещо в антихриста, що ніколи не змінюється: незалежно від того, де він щось робить, він хоче бути іншим, щоб на нього рівнялися інші й шанували його; навіть якщо він не має законної посади й титулу лідера церкви чи лідера команди, він усе одно хоче бути на голову вищим за інших з огляду на своє становище й цінність. Незалежно від того, чи може він виконувати роботу, яка в нього людськість чи життєвий досвід, він вигадуватиме всілякі засоби й докладатиме всіх зусиль, щоб знайти нагоди похизуватися, здобути прихильність людей, завоювати серця людей, а також спокушати й уводити людей в оману, щоб здобути їхню повагу. Чим антихристи хочуть, щоб люди в них захоплювалися? Навіть якщо їх відсторонили, вони думають, що «ослаблений ведмідь усе одно сильніший за оленя» і що вони залишаються орлом, що літає над курми. Хіба це не зарозумілість і впевненість у власній праведності антихристів і їхня відмінна риса? Вони не можуть змиритися з тим, що не мають статусу, що є звичайними віруючими й звичайними людьми, що просто добре виконують свій обов’язок, твердо стоячи на ногах, що залишаються на своєму місці або просто добре виконують роботу, виявляють свою вірність і докладають всіх зусиль у роботі, яка їм доручена. Ці речі їх анітрохи не задовольняють. Вони не бажають бути такими людьми й не бажають робити такі речі. Яке їхнє «велике жадання»? Це бути шанованими й щоб на них рівнялися, і мати владу. Отже, навіть якщо він номінально не має певного титулу, антихрист прагнутиме для себе, виступатиме за себе й виправдовуватиме себе, роблячи все можливе, щоб виставити себе напоказ, боячись, що люди його не помітять або що ніхто не зверне на нього уваги. Він хапатиметься за будь-яку можливість стати більш відомим, підвищити свій престиж, змусити більше людей побачити його дари й сильні сторони та показати, що він вищий за інших. Роблячи це, антихрист готовий заплатити будь-яку ціну, щоб похизуватися й похвалити себе, щоб змусити всіх думати, що, навіть якщо він не є лідером і не має статусу, він усе одно вищий за звичайних людей. Тоді антихрист досягне своєї мети. Він не бажає бути простою людиною, звичайною людиною; він хоче влади й престижу, і бути на голову вищим за інших. Дехто каже: «Це незбагненно. Яка користь від статусу, престижу й влади?» Для людини з розумом влада й статус марні, і це не те, до чого вона має прагнути. Але для антихристів, які палають амбіціями, статус, влада й престиж життєво важливі; ніхто не може змінити їхню точку зору, і ніхто не може змінити їхній спосіб життя та їхні життєві цілі – це природа-сутність антихристів. Тому, якщо ти бачиш людину, яка активно виконує свій обов’язок і захищає свій статус, коли він у неї є, й однак хоче робити все можливе, щоб захистити власну репутацію, коли в неї немає статусу, – таку людину справді неможливо спасти, і вона є антихристом до мозку кісток.

До й після того, як антихриста відсторонять, коли він усе ще не може отримати статус, а також владу й престиж, яких він хоче, незважаючи на низку зусиль, він не відмовиться від статусу та своєї жаги до благословень. Він не відкладе ці речі вбік і не навернеться, щоб прагнути до істини, або добре виконувати свій обов’язокпрактично і порядно. Він ніколи по-справжньому не покається за все, що зробив неправильно, і натомість неодноразово оцінюватиме, наприклад: «Чи матиму я якусь надію отримати статус у майбутньому? Без статусу, чи маю я якусь надію на благословення? Чи буде задоволена моя жага до благословень? Який у мене ранг у Божому домі, у церкві? Де я в ієрархії?» Коли він доходить висновку, що не має великого престижу в церкві, що на нього не дивиться прихильно більшість людей і що багато хто навіть використовує його як негативний навчальний приклад, він відчуває, що його престиж у церкві повністю зруйнований, що він не має підтримки більшості людей і не може бути знову схвалений більшістю людей, і що його надія на благословення практично відсутня. Коли він усе це бачить, коли він доходить до цих висновків у своїй оцінці, його думка й ставлення все одно не будуть такими, щоб відкинути власні наміри й жагу та по-справжньому покаятися перед Богом, або повністю присвятити себе труду для Бога й вірно виконувати свій обов’язок. Це не те, що в нього в голові, – то що ж? «Оскільки я не досягну своїх жадань і не матиму жодного статусу в Божому домі, у церкві, то чому я маю продовжувати йти цим тупиковим шляхом? Люди можуть отримати вигоду від зміни місця. Мої справи можуть дійсно піти на краще, якщо я піду в інше місце. Чому б мені не покинути це місце, яке розбило мені серце? Чому б не залишити це місце, де я не можу задовольнити свої жадання, де важко досягти своїх жадань?» Коли антихрист про це думає, хіба це не означає, що він ось-ось залишить церкву? Чи хотіли б ви, щоб така людина пішла чи залишилася? Чи слід її переконувати залишитися? (Її не слід переконувати, і вона не залишиться, навіть якщо люди намагатимуться її переконати.) Ніхто не може змусити її залишитися – це правда. У чому причина цього? Зрештою, антихристи не люблять істину, тому перебування в Божому домі лише завдаватиме їм болю. Це було б схоже на спробу змусити повію, розпусницю, допомагати своєму чоловікові й виховувати своїх дітей, бути доброчесною жінкою, хорошою дружиною й доброю матір’ю. Чи могла б вона це зробити? (Ні.) Це питання природи людини. Тож якщо ти бачиш, що антихрист хоче відійти, то що б ти не робив, не намагайся його переконати у зворотньому, якщо тільки не виникне певна ситуація, коли він скаже: «Хоча я антихрист, я хочу трудитися для божого дому. Я змушу себе не чинити зла й повставатиму проти сатани». У такому випадку, чи потрібно його відганяти, як муху? (Ні.) У такому випадку ми можемо дозволити подіям іти своїм природним шляхом, але слід застосувати одну процедуру: більше людей має наглядати й стежити за цим антихристом, і за першої ознаки біди, наприклад, коли він захоче вчинити зло, його слід швидко вичистити. Якщо він не може терпіти, щоб за ним наглядали й стежили інші, і він відчуває, що з ним погано поводяться, і не бажає трудитися, то як слід поводитися з такою людиною? Ти маєш допомогти йому на його шляху й сказати: «Ти талановитий, і ти маєш піти в невіруючий світ і реалізувати свої грандіозні плани. Ти риба, занадто велика для цього ставка, церква тобі не підходить. Ти не можеш розправити тут крила; ця робота не варта твоїх талантів. Якщо ти повернешся у світ, то, можливо, тебе підвищать, ти заробиш багато грошей і станеш багатим. Можливо, ти станеш знаменитістю!» Швидко заохочуй його піти. Якщо він прагне багатства й статусу, і він жадає благ статусу, то нехай він повернеться у світ, щоб працювати й заробляти гроші, щоб потім стати чиновником і насолоджуватися своїм плотським життям. Дехто, можливо, запитає, чи не означає таке ставлення до них ставлення без серця, сповненого любові. Насправді, навіть якщо ти не скажеш йому таких слів, антихристи думатимуть у своїх серцях: «Хм, одного дня підвищили, а наступного відсторонили. Мені дають статус, а за мною однак стежать, наглядають і обтинають мене – яка це мука! Такий статус мені неважко знайти, і якби я не вірив у Бога, я б уже був багатим і піднявся б соціальними сходами у світі, я був би принаймні міським чиновником. Я народжений бути чиновником. Я видатний, що б я не робив у світі, я все роблю добре, я можу зробити собі ім’я в будь-якій галузі, і я заповзятливий». Навіть якщо ти не скажеш йому таких слів, він сам скаже щось подібне, і тому ти маєш швидко сказати йому кілька приємних слів, які він хоче почути, і заохотити його швидко покинути церкву – це піде на користь усім. Антихристи прагнуть статусу, влади й престижу; вони не хочуть бути звичайними людьми, а натомість завжди хочуть бути на голову вищими за інших, поки врешті не зруйнують свою репутацію й становище та не будуть прокляті Богом. Отже, чи бажаєте ви бути звичайними людьми? (Так.) Бути звичайними людьми насправді має сенс. Не гнатися за славою й вигодою, а натомість задовольнятися реальним життям, жити в мирі та радості, мати втихомирене серце – це правильний життєвий шлях. Якщо хтось завжди хоче бути зверхнім і на голову вищим за інших, то це еквівалентно тому, що він смажить себе на вогні й кладе себе в м’ясорубку – він накликає на себе біду. Чому в нього такі почуття? Чи добре бути на голову вищим за інших? (Ні, не добре.) Це недобре. І все ж антихристи таки обирають цей шлях. Що б ви не робили, не йдіть цим шляхом!

Коли звичайна розбещена людина ще не має основи у своїй вірі в Бога, коли вона не розвинула справжньої віри в Бога, у неї мало віри чи духовного зросту. Коли така людина стикається з невдачею, вона погано про себе думає й думає, що Бог її не любить, що Він нею гидує. Бачачи, що вона на кожному кроці натикається на стіну й зазнає невдачі, не в змозі задовольнити Бога, вона відчуватиме зневіру; вона також відчуватиме певну слабкість і негатив, і іноді в неї виникатимуть думки про те, щоб покинути церкву. Але це не те саме, що бути бунтівничим. Це така думка, яка виникає в людини, коли вона зневірена й пригнічена, і це зовсім інша річ, ніж відхід антихриста. Коли антихрист хоче відійти, він радше помре, ніж покається, але коли звичайна розбещена людина зневірена й думає про те, щоб покинути церкву, завдяки допомозі й бесідам інших, а також за її власної активної співпраці, і з молитвою та пошуком, і читанням Божих слів, Божі слова можуть поступово впливати на неї, змінювати її й змінювати те, чи залишиться вона, чи піде, а також її рішення та її розум. Водночас Божі слова також можуть допомогти їй поступово розвинути каяття, позитивне ставлення та рішучість вистояти, даючи їй змогу поступово ставати сильною. Це прояв процесу життя-входження для нормальної людини. Антихрист, з іншого боку, боротиметься до останнього. Він ніколи не покається й радше помре, ніж визнає, що був неправий, ніж пізнає себе, ніж відмовиться від свого жадання благословень. Він не має ані найменшого життя-входження. Отже, такій людині, яка не бажає трудитися або яка не справляється з цим добре, просто порадьте покинути церкву. Це мудре рішення й наймудріший спосіб вирішення такої справи. Навіть якщо ти не порадиш їй цього зробити, чи зможеш ти змусити її залишитися? Чи можеш ти змінити її метод прагнення або її точку зору? Ти ніколи не зможеш цього змінити. Є деякі люди, яких Божий дім закликає залишитися, допомагає й підтримує, бо їхній негатив, слабкість і розбещені характери, який вони виявили, є спільними для всіх звичайних розбещених людей і перебувають у межах норми. Через бесіду про Божі слова, через допомогу й підтримку інших вони можуть поступово ставати сильними, здобувати духовний зріст, розвивати віру в Бога й бути щирими у виконанні свого обов’язку. Такій людині ми маємо допомагати й закликати залишитися. Однак антихристів, які не бажають трудитися або не трудяться добре, заохочуй піти, бо задовго до того, як ти порадиш їм піти, вони вже хотіли це зробити або були на межі того, щоб піти в будь-який момент. Це різні прояви й думки, які мають антихристи, коли стикаються з відстороненням і хочуть відійти.

IV. Поведінка антихристів, коли їх не підвищують

Є ще один тип людей, які не прагнуть до істини. Оскільки люди такого типу не прагнуть до істини, вони не виконують важливих обов’язків, і, як наслідок, вони рідко зазнають обтинання в Божому домі, ніколи не зазнавали відсторонення від своїх обов’язків, і, звісно, у призначення їхніх обов’язків дуже рідко вносять корективи. Проте, коли після кількох років віри в Бога їх однак не підвищують, вони починають часто оцінювати, скільки в них надії на благословення. Особливо, коли вони бачать, як Божі слова кажуть: «Ті, хто не прагне до істини, не можуть здобути спасіння», – вони відчувають, що їхні надії на благословення дуже примарні, і починають думати про те, щоб відійти. Деякі з цих людей, які ніколи не прагнуть до істини, володіють певними знаннями та сильними сторонами, і оскільки їх не підвищують, вони відчувають невдоволення й починають скаржитися; вони хочуть відійти, але бояться втратити свій шанс на благословення, а якщо не відійдуть, їх однак не підвищать – вони опинилися між молотом і ковадлом. Що ви думаєте про цю справу? Хоча ці люди не прагнуть до істини, деякі з них відносно старанні й цілеспрямовані; незалежно від того, який обов’язок виконують, вони завжди готові здобувати відповідні професійні знання, завжди хочуть, щоб Божий дім їх підвищив, і прагнуть того дня, коли зможуть виділитися й таким чином здобути статус та різні переваги, яких вони хочуть. Зовні люди такого типу здаються тихими, непомітними, старанними й сумлінними в оточенні інших, проте їхні серця сповнені амбіцій та жаги. Який їхній девіз? Удача посміхається тим, хто готовий до неї. Зовні вони залишаються абсолютно непоміченими й не виставляють себе напоказ, не змагаються й не хапаються за речі, проте в їхніх серцях є «велике жадання». Ось чому, коли вони бачать, що когось у церкві підвищують і він стає лідером або працівником, вони відчувають ще більше засмучення й розчарування. Незалежно від того, кого підвищують, зрощують або кому дають якусь важливу роль, для них це завжди удар. Навіть коли брати та сестри когось високо шанують, хвалять і підтримують, в серці вони відчувають заздрість і нещастя, а деякі з них навіть потайки проливають сльози, часто запитуючи себе: «Коли мене будуть високо шанувати й висувати мою кандидатуру? Коли про мене дізнається вишнє? Коли лідер побачить мої сильні сторони, мої заслуги, мої дари й таланти? Коли мене підвищать і зростять?» Вони відчувають страждання й негатив, але не хочуть так продовжувати, тому потайки заохочують себе не бути негативними, мати силу волі, щоб вистояти, не зневірятися через невдачі й ніколи не здаватися. Вони часто застерігають себе: «Я людина з великим жаданням. Я не маю погоджуватися бути звичайною, пересічною людиною, я не маю погоджуватися на метушливе, посереднє життя. Моя віра в бога має бути видатною й приносити великі досягнення. Якщо я продовжуватиму жити таким тихим і пересічним життям, то це так боягузливо й задушливо! Я не можу бути такою людиною. Я працюватиму вдвічі старанніше, добре використовуватиму кожну мить, більше читатиму й декламуватиму Божі слова, здобуватиму більше знань і вивчатиму цю професію. Я мушу досягти всього, що можуть зробити інші люди, і я маю вміти бесідувати про те, про що можуть бесідувати інші люди». Після певного часу старанної праці настають церковні вибори, але їх однак не обирають. Щоразу, коли церква шукає когось, кого можна зростити, підвищити й кому можна дати важливу роль, їх не обирають; щоразу, коли вони думають, що мають надію на підвищення, вони зрештою розчаровуються, і кожне розчарування викликає в них пригніченість і негатив. Вони вірять, що благословення в їхній вірі в Бога дуже далеке від них, і тому в їхній голові виникає думка про те, щоб відійти. Однак вони не бажають відходити, а натомість хочуть знову докладати зусиль і боротися. Що більше вони в такий спосіб докладають зусиль і борються, то більше вони прагнуть, щоб їх хтось порекомендував і підвищив. Вони відчувають це прагнення все більше й більше, і те, що вони отримують натомість, – це все одно розчарування, і ось як їхнє марнославство та жага до благословень мучать їх. Кожне розчарування вони сприймають так, ніби їх палять і загартовують у вогні. Вони не можуть отримати того, чого хочуть; вони хочуть відійти, але відчувають, що не можуть; вони не можуть осягнути те, що хочуть осягнути, і все, що їм залишається, – це розчарування, пригніченість і нескінченне очікування. Вони хочуть відійти, але бояться втратити великі благословення, і що більше вони хочуть відчайдушно вхопитися за благословення, то менше їм це вдається. У результаті вони потрапляють у стан, де постійно борються між своєю надією на благословення та мукою розчарування, і це завдає їхнім серцям великого болю. Але чи молитимуться вони Богу про цю справу? Ні, не будуть. Вони думають: «Яка користь від молитви? Брати й сестри мене не хвалять, лідери мене не цінують, тож хіба бог може зробити виняток і дати мені важливу роль?» Вони знають, що покладання надій на інших принесе їм розчарування і що покладати на Бога надії на благословення також небезпечно. Оскільки вони бачили, як Божі слова кажуть: «Ті, хто не прагне до істини, не можуть здобути спасіння», – вони відчувають пригніченість і розчарування. У церкві ніхто не звертає на них уваги, і вони не бачать жодної надії. Коли вони дивляться на свої обличчя, то однак не бачать жодної надії на здобуття благословень, і думають: «Відійти мені чи залишитися? Невже в мене справді немає надії на благословення?» Поки вони знову й знову вагаються та обмірковують ці речі, минають роки, а їх однак не підвищують і не ставлять на важливу посаду. Вони хочуть боротися за статус, але відчувають, що це не дуже раціонально й негідно, їм соромно це робити, але якщо вони не боротимуться за статус, то коли їх узагалі підвищать і дадуть важливу роль? Вони думають про людей, які разом із ними вірять у Бога, які разом із ними відвідують зібрання та виконують обов’язки. Так багато з них були підвищені й отримали важливі ролі, тоді як самі вони не можуть отримати важливу роль, як би не старалися, і вони почуваються розгубленими, не маючи шляху вперед. Вони ніколи ні з ким не бесідують і нікому не відкриваються щодо своїх ідей, своїх станів, своїх думок і поглядів, своїх відхилень і недоліків – вони повністю закриті. На вигляд вони говорять досить розсудливо й, здається, діють дещо раціонально, проте їхні внутрішні амбіції та жага дуже сильні. Вони докладають зусиль і борються, терплять страждання й платять ціну, щоб досягти своїх амбіцій та жаги, і вони можуть віддати все заради своїх надій на благословення. Однак, коли вони не бачать результату, якого хочуть досягти, то сповнюються ворожості й гніву до Бога, до Божого дому й навіть до кожного в церкві. Вони ненавидять усіх за те, що ті не бачать, як вони стараються, не бачать їхніх сильних сторін і їхніх переваг, і вони також ненавидять Бога за те, що Він не дає їм можливостей, не підвищує їх і не дає їм важливої ролі. Чи можуть вони любити своїх братів і сестер з такою величезною заздрістю й ненавистю, що народжуються в їхніх серцях? Чи можуть вони хвалити Бога? Чи можуть вони відмовитися від своїх амбіцій та жаги, щоб прийняти істину, добре виконувати свій обов’язок, твердо стоячи на землі, і бути звичайною людиною? Чи можуть вони прийняти таке рішення? (Ні.) Вони не лише не мають цієї рішучості, а й навіть не мають бажання каятися. Після стількох років такого приховування їхня ненависть до Божого дому, до братів і сестер і навіть до Бога стає все сильнішою й сильнішою. Наскільки сильною стає їхня ненависть? Вони сподіваються, що їхні брати й сестри не зможуть добре виконувати свої обов’язки, сподіваються, що робота Божого дому зупиниться і що Божий план управління зійде нанівець, і навіть сподіваються, що їхніх братів і сестер спіймає великий червоний дракон. Вони ненавидять своїх братів і сестер, і вони також ненавидять Бога. Вони скаржаться, що Бог несправедливий, проклинають світ за відсутність спасителя, і їхнє демонічне обличчя остаточно викрите. Люди такого типу зазвичай глибоко приховані, а зовні вони дуже добре вдають, прикидаючись смиренними, лагідними й люблячими, хоча насправді вони – вовки в овечій шкурі. Вони ніколи не виявляють свого таємного злого наміру, ніхто не може розкусити їх, і ніхто не знає, які вони насправді чи про що думають. Ті, хто спілкується з ними деякий час, можуть побачити, що це дуже заздрісні люди, що вони завжди змагаються з іншими й висуваються на передній план, що вони так прагнуть перевершити інших і що вони справді хочуть посісти перше місце в усьому, що роблять. Так вони виглядають зовні, але чи такі вони насправді? Насправді їхня жага до благословень ще сильніша; вони сподіваються, що, поки вони тихо й старанно працюють, присвячують себе й платять ціну, інші зможуть побачити їхні позитивні риси та їхні робочі здібності, і що таким чином їм зможуть дати важливу роль у Божому домі. І який результат того, що їм дають важливу роль? Те, що всі зможуть високо їх цінувати й вони нарешті реалізують своє велике жадання; вони можуть стати видатною постаттю серед інших, кимось, кого всі високо цінують і на кого рівняються, і всі їхні роки важкої праці, сплаченої ціни та боротьби будуть того варті – ось які амбіції та жагу ці люди плекають у глибині своїх сердець.

Люди такого типу не прагнуть до істини, проте все одно завжди хочуть, щоб їх підвищували й давали їм важливу роль у Божому домі. У своїх серцях вони вірять, що чим більші в людини робочі здібності, чим більше вона отримує важливих посад, чим більше її підвищують і цінують у Божому домі, тим більші її шанси отримати благословення, вінець і нагороди. Вони вірять, що якщо комусь бракує робочих здібностей або він не має особливої майстерності, то він не придатний для благословення. Вони думають, що дари, майстерність, спроможності, навички, рівень освіти, робочі здібності людини й навіть так звані сильні сторони та заслуги в її людськості, які цінують у світі, як-от рішучість перевершити інших і незламна позиція, можуть слугувати капіталом для отримання благословень і нагород. Що це за стандарт? Чи це стандарт, який відповідає істині? (Ні.) Він не відповідає стандартам істини. Тож хіба це не логіка сатани? Хіба це не логіка нечестивого віку й нечестивих світських тенденцій? (Так.) Судячи з логіки, методів і критеріїв, які такі люди використовують для оцінки речей, а також з їхнього ставлення й підходу до цих речей, здавалося б, ніби вони ніколи не чули й не читали Божих слів, ніби вони були в повному невіданні щодо них. Але насправді вони щодня слухають, читають і молитовно читають Божі слова. То чому ж їхня точка зору ніколи не змінюється? Одне можна сказати напевно: скільки б вони не слухали й не читали Божих слів, вони ніколи не будуть упевнені в своїх серцях, що Божі слова – це істина і що вони є критерієм для вимірювання всього; вони не зрозуміють і не приймуть цього факту від щирого серця. Ось чому, незалежно від того, наскільки абсурдною та перекрученою може бути їхня перспектива, вони вічно за неї триматимуться, і незалежно від того, наскільки правильними є Божі слова, вони їх відкидатимуть і засуджуватимуть. Це порочна природа антихристів. Щойно вони не отримують важливої ролі, і їхні жага й амбіції залишаються незадоволеними, виявляються їхні роздвоєні копита, проявляється їхня порочна природа, і вони хочуть заперечити існування Бога. Насправді, ще до заперечення існування Бога, вони заперечують, що Божі слова є істиною. Саме тому, що їхня природа-сутність заперечує істину й заперечує, що Божі слова є критерієм, за яким усе вимірюється, вони здатні бути такими ворожими до Бога й думати про заперечення, зраду й відкидання Бога, і про те, щоб покинути Божий дім, коли після всіх їхніх розрахунків, інтриг і важкої праці їх однак не ставлять на важливу посаду. Хоча вони, здається, не борються за владу й прибуток з іншими людьми, не йдуть своїм шляхом і не створюють відкрито власного незалежного царства чи не управляють власним статусом, ми можемо бачити з їхньої природи-сутності, що вони – антихристи до мозку кісток. Вони думають, що будь-яке їхнє прагнення є правильним, і незалежно від того, що кажуть Божі слова, для них ці слова не варті того, щоб їх згадувати чи слухати, і вони, безумовно, не варті того, щоб їх використовувати. Що це за створіння – такі люди? Божі слова зовсім на них не діють; вони їх не зворушують, не торкаються їхніх сердець і не приваблюють їх. То що ж вони цінують? Дари, таланти, здібності, знання й стратегії людей, а також їхні амбіції, їхні грандіозні плани й починання. Ось що вони цінують. Що це все таке? Чи це те, що цінує Бог? Ні. Це те, що шанують і цінують розбещені люди, і це також те, що цінує й чому поклоняється сатана. Вони йдуть прямо всупереч Божому шляху, Його словам і тому, чого Він вимагає від людей, яких Він спасає. Але такі люди ніколи не думали, що ці речі від сатани, що вони нечестиві й суперечать істині. Натомість вони дорожать усіма цими речами, міцно й рішуче тримаються за них, вважають їх вищими за все інше й використовують їх, щоб замінити прагнення до істини та її прийняття. Хіба це не обурливо бунтівничо? І зрештою, яким буде єдиний фінал їхньої обурливої бунтівничості, їхньої такої нерозсудливості? Те, що цих людей буде справді неможливо спасти, і ніхто не зможе їх змінити. Вони приречені на такий фінал. Скажіть Мені, хіба це не люди, які просто таємно нарощують свою силу й вичікують слушного часу? Принцип, якого вони дотримуються, полягає в тому, що справжнє золото врешті-решт засяє, що вони мають навчитися таємно нарощувати свою силу, вичікувати слушного часу й чекати на відповідну нагоду, а тим часом готуватися й планувати своє майбутнє, свої бажання та мрії. Судячи з принципів, яких вони дотримуються, їхніх принципів виживання, цілей, до яких вони прагнуть, і того, чого вони жадають у своїй внутрішній сутності, ці люди – антихристи до мозку кісток. Дехто каже: «Але хіба антихристи не створюють власних незалежних царств і не борються за статус?» Ну, а чи здатні такі люди створити незалежне царство після того, як здобудуть владу? Чи здатні вони мучити людей? (Так.) Опинившись при владі, чи були б вони здатні робити все відповідно до істин-принципів? Чи були б вони здатні прагнути до істини? Чи змогли б вони привести людей до Бога? (Ні.) Що б відбулося, якби таким людям дали важливу посаду? Вони б підвищували людей обдарованих, красномовних і знаючих, незалежно від того, чи могли б ці люди виконувати роботу; вони б підвищували людей, схожих на них самих, при цьому не допускаючи всіх тих правильних людей, які мають духовне розуміння, прагнуть до істини і є чесними. Коли трапляється така ситуація, хіба не викривається антихристова сутність таких людей? Хіба це не стає дуже очевидним? Є деякі люди, які не зовсім зрозуміли, коли я спочатку сказав, що всі ті, хто хоче відійти, коли не отримує важливої ролі й не має надії на благословення, є антихристами. Але тепер ви бачите, що вони – антихристи? (Так.)

Коли деяких людей відсторонюють від посади лідера й вони чують, як Вишнє каже, що їх більше не будуть зрощувати чи використовувати, вони відчувають неймовірний сум і гірко плачуть, ніби їх відсіюють – що це за проблема? Хіба те, що їх більше не зрощують і не використовують, означає, що їх відсіюють? Хіба це означає, що вони тоді не можуть здобути спасіння? Невже слава, вигода й статус справді такі важливі для них? Якщо вони – ті, хто прагне до істини, то вони мають розмірковувати над собою, коли втрачають славу, вигоду й статус, і відчувати справжнє каяття; вони мають обрати шлях прагнення до істини, розпочати з чистого аркуша й не засмучуватися так сильно чи так багато плакати. Якщо вони в серці знають, що їх відсторонив Божий дім, бо вони не виконують справжньої роботи й не прагнуть до істини, і вони чують, як Божий дім каже, що їх більше не підвищуватимуть і не використовуватимуть, то вони мають відчувати сором, що вони в боргу перед Богом і що вони підвели Бога; вони мають знати, що не заслуговують на те, щоб Бог їх використовував, і в такий спосіб їх можна вважати такими, що мають крихту розуму. Однак коли вони чують, що Божий дім більше не буде їх зрощувати чи використовувати, вони стають негативними й засмученими, і це показує, що вони прагнуть до слави, вигоди й статусу, і що вони не є тими, хто прагне до істини. Їхня жага до благословень така сильна, і вони так дорожать статусом і не виконують справжньої роботи, тому їх слід відсторонити, і вони мають розмірковувати над своїми розбещеними характерами та прийти до їх розуміння. Вони мають знати, що шлях, яким вони йдуть, неправильний, що прагнучи до статусу, слави й вигоди, вони йдуть шляхом антихриста, що Бог не лише не схвалить їх, а й вони також образять Його характер, і що якщо вони чинитимуть усіляке зло, то Бог їх також покарає. Хіба й у вас немає цієї проблеми? Хіба ви не були б нещасливі, якби я зараз сказав, що у вас немає духовного розуміння? (Так.) Коли деякі люди чують, як лідер вищого рівня каже, що в них немає духовного розуміння, вони відчувають, що не здатні зрозуміти істину, що Бог, напевно, не хоче їх, що в них немає надії на благословення; проте, незважаючи на те, що вони сумують, вони однак здатні виконувати свій обов’язок як зазвичай – такі люди мають трохи розуму. Коли деякі люди чують, як хтось каже, що в них немає духовного розуміння, вони стають негативними й більше не хочуть виконувати свій обов’язок. Вони думають: «Ти кажеш, що в мене немає духовного розуміння, – хіба це не означає, що в мене немає надії на благословення? Оскільки я не отримаю жодних благословень у майбутньому, заради чого я досі вірю? Я не погоджуся на те, щоб мене змусили надавати послуги. Хто б трудився для тебе, якби нічого за це не отримував? Я не такий дурний!» Чи мають такі люди совість і розум? Вони насолоджуються такою великою благодаттю від Бога, але не знають, як відплатити за неї, і навіть не хочуть надавати послуги. Таким людям кінець. Вони навіть не можуть надати послуги до кінця й не мають справжньої віри в Бога; вони – маловіри. Якщо вони мають щире серце для Бога й справжню віру в Бога, то незалежно від того, як їх оцінюють, це лише дозволить їм пізнати себе більш істинно й точно – вони мають правильно ставитися до цієї справи й не дозволяти їй впливати на їхнє слідування за Богом чи виконання свого обов’язку. Навіть якщо вони не можуть отримати благословень, вони однак мають бути готові надавати послуги Богові до кінця й робити це з радістю, без скарг, і вони мають віддатися на милість Божих улаштувань усього – лише тоді вони будуть тими, хто має совість і розум. Чи отримає людина благословення, чи зазнає нещастя – це в Божих руках, Бог над цим володарює і це влаштовує, і це не те, про що люди можуть просити чи над чим вони можуть працювати. Натомість це залежить від того, чи може ця людина коритися Божим словам, приймати істину й добре виконувати свій обов’язок згідно з Божими вимогами – Бог відплатить кожному згідно з його вчинками. Якщо хтось має цю крихту щирості й віддає всю силу, яку може зібрати, на обов’язок, який має виконувати, то цього достатньо, і він здобуде Боже схвалення та благословення. І навпаки, якщо хтось не виконує свій обов’язок так, щоб це відповідало стандарту, і навіть чинить усіляке зло, і при цьому однак хоче отримати благословення від Бога, то хіба такі його дії не позбавлені розуму? Якщо ти відчуваєш, що зробив недостатньо добре, що доклав багато зусиль, але однак не можеш вирішувати справи з принципами, і відчуваєш, що в боргу перед Богом, а Він благословляє тебе й виявляє тобі благодать, хіба це не означає, що Бог виявляє до тебе прихильність? Якщо Бог хоче благословити тебе, то ніхто не може цього відібрати. Ти можеш думати, що зробив не дуже добре, але за Божою оцінкою Він каже, що ти щирий і віддав усе, і Він хоче виявити тобі благодать і благословити тебе. Усе, що робить Бог, – правильно, і ти маєш хвалити Його праведність. Незалежно від того, що робить Бог, це завжди правильно, і навіть якщо ти маєш уявлення про те, що робить Бог, вважаючи, що те, що Він робить, не враховує людських почуттів, що це тобі не до вподоби, ти все одно маєш хвалити Бога. Чому ти маєш це робити? Ви не знаєте причини, чи не так? Це насправді дуже легко пояснити: тому що Бог є Бог, а ти – людина; Він – Творець, а ти – створена істота. Ти не маєш права вимагати, щоб Бог діяв певним чином або щоб Він певним чином до тебе ставився, а Бог має право висувати вимоги до тебе. Благословення, благодать, нагороди, вінці – як усі ці речі даються і кому, вирішує Бог. Чому це вирішує Бог? Ці речі належать Богові; вони не є спільним майном людини й Бога, яке можна було б рівномірно розподілити між ними. Вони належать Богові, і Бог дарує їх тим, кому Він обіцяє їх дарувати. Якщо Бог не обіцяє дарувати їх тобі, ти однак маєш коритися Йому. Якщо ти через це перестанеш вірити в Бога, які проблеми це розв’яже? Хіба ти перестанеш бути створеною істотою? Чи зможеш ти уникнути Божого володарювання? Бог однак володарює над усім, і це незмінний факт. Ідентичність, статус і сутність Бога ніколи не можуть бути прирівняні до ідентичності, статусу й сутності людини, і ці речі ніколи не зазнають жодних змін – Бог назавжди залишиться Богом, а людина назавжди залишиться людиною. Якщо людина здатна це зрозуміти, що їй тоді слід робити? Вона має коритися Божому володарюванню й улаштуванням – це найраціональніший спосіб дій, і крім цього, немає іншого шляху, який можна було б обрати. Якщо ти не коришся, то ти бунтівничий, а якщо ти зухвалий і сперечаєшся, то ти обурливо бунтівничий і маєш бути знищений. Здатність коритися Божому володарюванню й улаштуванням показує, що ти маєш розум; це ставлення, яке мусять мати люди, і лише це є тим ставленням, яке мають мати створені істоти. Наприклад, скажімо, у тебе є маленький кіт або собака – чи має цей кіт або собака право вимагати, щоб ти купував йому різноманітну смачну їжу чи кумедні іграшки? Чи є коти або собаки, настільки нерозумні, щоб висувати вимоги до своїх господарів? (Ні.) А чи є собака, який вирішив би не бути зі своїм господарем, побачивши, що собака в чужому домі живе краще, ніж він? (Ні.) Їхній природний інстинкт – думати: «Мій господар дає мені їжу й житло, тому я мушу охороняти дім свого господаря. Навіть якщо мій господар не дає мені їжі або дає не дуже смачну їжу, я все одно мушу охороняти його дім». У собаки немає інших неналежних думок, що виходять за межі його становища. Незалежно від того, добрий до нього господар чи ні, собака такий щасливий, коли його господар повертається додому, він постійно виляє хвостом, він безмежно щасливий. Незалежно від того, чи любить його господар, чи купує йому смаколики, він завжди однаково ставиться до свого господаря й однак охороняє його дім. Судячи з цього, хіба люди не гірші за собак? (Так.) Люди завжди висувають вимоги до Бога й завжди бунтують проти Нього. У чому корінь цієї проблеми? У тому, що люди мають розбещені характери, вони не можуть залишатися на місці створених істот, і тому вони втрачають свої інстинкти й стають сатанами; їхні інстинкти перетворюються на сатанинський інстинкт протистояти Богові, відкидати істину, чинити зло й не коритися Богові. Як можна відновити їхні людські інстинкти? Треба зробити так, щоб вони мали совість і розум, робили те, що має робити людина, виконували обов’язок, який вона має виконувати. Це як собака охороняє дім, а кіт ловить мишей – незалежно від того, як до них ставиться господар, вони використовують усю свою силу, щоб робити це, вони віддаються цим завданням, залишаються на своєму місці й повною мірою використовують свої інстинкти, і тому господар їх любить. Якби люди могли цього досягти, то Богові не потрібно було б говорити всі ці слова чи висловлювати всі ці істини. Люди настільки глибоко розбещені, вони позбавлені розуму й совісті, і в них низька гідність; їхні розбещені характери завжди створюють проблеми, виявляються в них, впливають на їхні вибір і мислення, змушують їх бунтувати проти Бога й не могти коритися Йому, і роблять так, що в них завжди є власні суб’єктивні бажання, ідеї та вподобання, і що істина ніколи не може взяти гору всередині них, і вона не може стати їхнім життям. Усе це є причиною того, чому Бог мусить судити їх, випробовувати й переплавляти їх Своїми словами – щоб вони могли бути спасенними. З іншого боку, антихристи завжди виконують негативні ролі серед людей. Вони – демони й сатани до мозку кісток; вони не лише не приймають істину, а й не визнають, що мають розбещені характери, і вони також насильно хижі, бажаючи отримати благословення, вінець і нагороди від Бога. Як далеко вони заходять у своїй боротьбі? До рівня абсолютної безсоромності й цілковитої нерозсудливості. Якщо після вчинення ними всіляких злих справ їх викривають і відсіюють, вони затаюють образу в своїх серцях. Вони проклинатимуть Бога, проклинатимуть лідерів і працівників, і ненавидітимуть церкву й усіх щирих віруючих. Це повністю викриває потворне обличчя всіх злих людей та антихристів.

Пункт дванадцятий різноманітних проявів антихристів такий: вони хочуть відійти, коли не мають статусу або надії на здобуття благословень. Ми поговоримо простими словами про те, що означає «відійти». Буквальне значення слова «відійти» – це відійти з одного місця в інше; це називають «відходом». У Божому домі завжди є люди, які не люблять істину, які добровільно залишають церкву та братів і сестер, бо відчувають відразу до відвідування зібрань і слухання проповідей, і вони не бажають виконувати свій обов’язок – це називається «відхід». Це «відхід» у буквальному сенсі слова. Однак, коли хтось справді визначений в очах Бога як такий, що відійшов, це насправді не просто питання того, що він покинув Його дім, що його більше не бачать або що його викреслили з церковних списків. Справа в тому, що якщо людина ніколи не читає Божих слів, то незалежно від рівня її віри й незалежно від того, чи визнає вона себе віруючою в Бога, це доводить, що вона не визнає в своєму серці, що Бог існує, ані що Його слова є істиною. Для Бога ця людина вже відійшла й більше не вважається членом Його дому. Ті, хто не читає Божих слів, – це один тип людей, які відійшли. Інший тип – це люди, які ніколи не беруть участі в церковному житті й ніколи не беруть участі в заходах, пов’язаних із церковним життям, як-от коли брати й сестри разом співають гімни, молитовно читають Божі слова й разом бесідують про своє особисте досвідне розуміння. Бог бачить цих людей як таких, що вже відійшли. Є ще один тип: ті, хто відмовляється виконувати обов’язки. Хай що б від них вимагав Божий дім, хай яку роботу б їм доручав, хай які обов’язки б їм покладав, як у великих, так і в малих справах, навіть у чомусь такому простому, як передати час від часу повідомлення, – вони не хочуть цього робити. Вони, самопроголошені віруючі в Бога, не можуть навіть виконати завдань, з якими можна було б звернутися по допомогу до невіруючого. Це відмова приймати істину й відмова виконувати обов’язок. Як би брати й сестри їх не напучували, вони відмовляються й не приймають цього; коли церква доручає їм якийсь обов’язок, вони ігнорують це й наводять безліч виправдань, щоб відмовитися. Це люди, які відмовляються виконувати обов’язки. Для Бога такі люди вже відійшли. Їхній відхід – це не питання того, що Божий дім їх вичистив або викреслив зі своїх списків; це радше те, що вони самі не мають справжньої віри – вони не визнають себе віруючими в Бога. Кожен, хто підпадає під одну з цих трьох категорій, є тим, хто вже відійшов. Чи це точне визначення? (Так.) Якщо ти не читаєш Божих слів, чи вважаєшся ти віруючим у Бога? Якщо ти не живеш церковним життям, якщо ти не спілкуєшся й не зближуєшся зі своїми братами й сестрами, чи вважаєшся ти віруючим? Тим більше ні. Крім того, якщо ти відмовляєшся виконувати свій обов’язок і навіть не виконуєш своїх зобов’язань як створена істота, то це ще серйозніше. Ці три типи людей – це ті, кого Бог бачить як таких, що вже відійшли. Це не те, що їх виключили чи вичистили з Божого дому; натомість вони відійшли за власним бажанням і відмовилися за власним бажанням. Їхня поведінка цілковито викриває, що вони не люблять і не приймають істину, і що вони є класичними прикладами людей, які просто прагнуть насититися з хлібів і сподіваються на благословення.

17 жовтня 2020 року