У тому, що людина відчувала на своєму досвіді, ніколи не було жодних слідів Мене, ніколи не було керівництва Моїх слів. Як наслідок, Я завжди тримав людину на відстані, а пізніше покинув її. Я зневажаю непослух людства. Я не знаю чому; здається, що Я ненавидів людину із самого початку, і все ж Я відчуваю до неї глибоке співчуття. Тому й люди завжди мали до Мене подвійне ставлення, – бо Я люблю людину й водночас ненавиджу її. Хто з людей справді бере до уваги Мою любов? А хто бере до уваги Мою ненависть? У Моїх очах людина – це мертва річ, позбавлена життя, як глиняна статуя посеред усього сущого. Своїм непослухом людина час від часу викликає Мій гнів. Коли Я живу серед людей, вони лише ледь помітно посміхаються при Моїй раптовій появі, бо завжди свідомо «шукають» Мене, неначе Я граюся з людством на землі. Вони ніколи не сприймають Мене всерйоз, і через їхнє ставлення до Мене Я не маю іншого вибору, окрім як «піти на пенсію» з «робочого підрозділу» людства. Проте Я хочу заявити, що, хоча Я «йду на пенсію», у Моїх «пенсійних виплатах» не може бути жодної копійки нестачі. Завдяки Моєму «старшинству» в «робочому підрозділі» людства, Я продовжую вимагати від людей плату, яку вони досі заборгували Мені. Хоча вони покинули Мене, як вони можуть вислизнути з Моїх рук? Колись Я до певної міри послабив Свою хватку, дозволивши людям вільно віддаватися своїм плотським бажанням, – і через це вони наважилися поводитися розгнуздано, без жодної стриманості, з чого видно, що вони не люблять Мене по-справжньому, бо всі живуть у плоті. Чи може бути так, що справжня любов дається в обмін на плоть? Чи може бути так, що те, чого Я прошу від людини, – це всього лише «любов» плоті? Якби це справді було так, то яку цінність мала б людина? Усі люди – нікчемне сміття! Якби не Мої «особливі здібності» до терпіння, Я б давно покинув людство – навіщо залишатися з людьми й зазнавати «знущань»? І попри це Я терплю. Я хочу дійти до суті людських «справ». Щойно Мою роботу на землі буде закінчено, Я піднесуся високо в небо, щоб судити «господаря» всього сущого; це Моя головна робота, бо Моя відраза до людини вже сягнула певної міри. Хто б не зненавидів свого ворога? Хто б не знищив свого ворога? На небесах Мій ворог – сатана; на землі Мій ворог – людина. Через єдність неба і землі Я вважаю їх усіх винними, аж до дев’ятого ступеня спорідненості, і жодного з них не буде помилувано. Хто звелів їм чинити Мені опір? Хто звелів їм не слухатися Мене? Чому люди не здатні розірвати тривалі зв’язки зі своєю старою природою? Чому їхня плоть постійно дає в них паростки? Усе це – свідчення Мого суду над людиною. Хто наважиться не підкорятися фактам? Хто наважиться сказати, що Моє судження забарвлене емоціями? Я відрізняюся від людини, і тому Я покидаю її, бо Я просто не належу до людського роду.

Усе, що Я роблю, має свою основу, свій фундамент; коли людина вустами своїми «відкриває» Мені «істинні факти», Я супроводжую її на «місце страти», бо проступок людини достатній, щоб заслужити на Мою кару. І тому Я не призначаю кару наосліп, а караю людей відповідно до істинних обставин їхнього проступку. Інакше через своє бунтарство людство ніколи б не схилилося й не визнало б свою провину переді Мною. Тільки тому, що люди дійшли до нинішнього стану речей, всі вони неохоче схиляють голови, але в серці своєму залишаються непереконаними. Я дав людям випити «барієвої суміші», і тепер їхні внутрішні органи ясно й чітко видно в «рентгенівських променях». Багно й нечистоти не було вилучено з людського черева; всілякий бруд тече їхніми судинами, і тому отрута в їхніх тілах розростається дедалі більше. Оскільки люди живуть у таких умовах уже багато років, вони звикли до них і вже не вважають їх чимось дивним. Як наслідок, мікроби в їхніх тілах визрівають, стають їхньою природою, і всі люди живуть під їхньою владою. Ось чому люди носяться всюди, як дикі коні. Але вони ніколи не визнають цього повною мірою; вони лише кивають головами на знак мовчазної згоди. Правда полягає в тому, що людство не приймає Мої слова близько до серця. Якби вони прийняли Мої слова як добрі ліки, тоді вони б «слідували приписам лікаря» й дозволили б цим лікам вилікувати їхню внутрішню хворобу. Однак, на Мою думку, те, як вони поводяться, не може виконати цього бажання, і тому все, що Я можу зробити, – це «зціпити зуби» й продовжувати говорити з ними незалежно від того, слухають вони чи ні: Я лише виконую Свій обов’язок. Людство не бажає втішатися Моїми благословеннями, а має за краще пройти через пекельні муки, тож усе, що Я можу зробити, – це задовольнити прохання людей. Однак, щоб Моє ім’я й Мій Дух не було зганьблено в пеклі, Я спершу дисциплінуватиму людей, а потім «підкорюся» їхнім бажанням, зробивши так, щоб вони «сповнилися захоплення». Я не бажаю допускати, щоб людина в будь-який час і в будь-якому місці ганьбила Мене під Моїм прапором, тому Я знову і знову дисципліную її. Як би людина змогла продовжувати стояти переді Мною до сьогодення без обмежень Моїх суворих висловлювань? Хіба люди не утримуються від гріха тільки тому, що бояться, що Я піду? Чи не правда, що вони не скаржаться тільки тому, що бояться кари? Чи є такі, чиї рішення ухвалюються виключно заради Мого плану? Усі люди вважають, що Моїй божественній природі бракує «інтелектуальності», але хто може осягнути те, що Я здатний бачити все наскрізь у Своїй людяності? Як то кажуть люди: «Навіщо стріляти з гармати по горобцях?». Люди «люблять» Мене не тому, що їхня любов до Мене є вродженою, а тому, що вони бояться кари. Хто з людей народився з любов’ю до Мене? Чи є хто-небудь, хто ставиться до Мене так само, як і до свого власного серця? І тому Я підводжу підсумок сказаному такою істиною для людського світу: серед людей немає нікого, хто любить Мене.

Тільки тому, що Я бажаю завершити Свою роботу на землі, Я прискорив темп Своєї роботи, щоб люди не були відкинуті Мною далеко, так далеко, що вони впадуть у безмежний океан. Саме тому, що Я заздалегідь розповів їм про суть справи, вони дещо насторожі. Якби не це, хіба знайшовся б хто-небудь, хто підняв би вітрила на початку шторму? Усі працюють, вживаючи запобіжних заходів. Виглядає так, неначе в їхніх серцях Я став грабіжником. Вони бояться, що Я заберу все з їхніх будинків, і тому щосили напирають на двері, смертельно боячись, що Я раптово увірвуся всередину. Бачачи, що вони поводяться, як боягузливі щури, Я мовчки йду. У їхній уяві людям видається, що світ ось-ось зазнає апокаліпсису, і тому всі вони безладно тікають, перелякані до смерті. Тільки в цей час Я бачу привидів, що бродять всюди по землі. Я не можу втриматися від сміху, і серед звуків Мого сміху людина дивується й жахається. Тільки тоді Я усвідомлюю суть справи, тому Я стримую Свою усмішку й перестаю дивитися на те, що відбувається на землі, а натомість повертаюся до роботи відповідно до Свого початкового плану. Я більше не розглядаю людство як модель, що слугує зразком для Моїх досліджень, тому що люди – не більш ніж покидьки. Щойно Я відкидаю їх, вони більше ні на що не годяться – вони просто непотріб. У цей вирішальний момент Я знищую їх і кидаю у вогонь. У свідомості людства Моя милість і милосердя містяться в Моєму суді, величі та гніві. Але навряд чи люди знають, що Я вже давно не зважаю на їхні слабкості, що Я вже давно відмовився від Своєї милості й милосердя, і саме тому вони перебувають у своєму поточному стані. Ніхто не спроможний ані пізнати Мене, ані зрозуміти Моїх слів, ані побачити Мого обличчя, ані зрозуміти Моєї волі. Хіба це не ті стани, в яких зараз перебуває людина? Тоді як можна казати, що Я милостивий і милосердний? Я не беру до уваги слабкість людини, як і не «турбуюся» про її недоліки. Чи можуть це досі бути Мої милість і милосердя? Чи може це досі бути Моя любов до людства? Усі люди думають, що Я промовляю «порожні люб’язності», і тому не вірять словам, які Я промовляю. Але чи є хто-небудь, хто знає таке: «Оскільки нині інша епоха, Моєї милості та милосердя сьогодні не існує; попри це, Я завжди Бог, Який виконує те, про що Він говорить»? Коли Я перебуваю серед людства, люди подумки сприймають Мене як Всевишнього, і тому вони вірять, що Я люблю говорити на основі Своєї мудрості. Через це вони завжди недовірливо сприймають Мої слова. Але чи є хто-небудь, хто може осягнути правила, що стоять за Моїм мовленням? Чи походження Моїх слів? Чи є хто-небудь, хто може осягнути, чого Я насправді хочу досягти? Або хто може проникнути в деталі завершення Мого плану управління? Хто здатен стати Моєю довіреною особою? Хто з-поміж усього сущого, крім Мене, може знати, що саме Я роблю? І хто може знати, у чому полягає Моя кінцева мета?

30 квітня 1992 року