Усе влаштовано Моєю рукою. Хто наважується чинити так, як йому завгодно? Хто може це легко змінити? Люди кружляють у повітрі, яке носить їх разом із пилом, їхні обличчя закіптявлені, що робить їх відразливими з голови до ніг. Я спостерігаю за цим із-поміж хмар із важким серцем: чому людина, яка колись була сповнена життєвих сил, стала такою? І чому вона цього не усвідомлює й не чутлива до цього? Чому вона «розперезується» й дозволяє собі вкриватися брудом? Таким є її брак любові та поваги до себе. Чому людина завжди уникає того, про що Я прошу? Невже Я справді жорстокий і нелюдяний щодо неї? Невже Я дійсно категоричний і нерозважливий? То чому ж люди завжди дивляться на Мене лютим поглядом? Чому вони завжди ненавидять Мене? Чи довів Я їх до кінця шляху? Людина нічого не довідалася з Моєї кари, бо вона тільки й робить, що обома руками тримається за ярмо на своїй шиї, пильно стежачи за Мною обома очима, наче за ворогом, – і тільки в цей момент Я відчуваю, яка вона виснажена. Саме тому Я кажу, що ніхто ще не був непохитним у випробуваннях. Хіба духовний стан людини не є саме таким? Чи потрібно Мені називати її «розміри» в цифрах? «Зріст» людини не більший, ніж у маленького черв’яка, що звивається по землі, а ширина її «грудей» така ж, як у змії. Тут Я не применшую людину – хіба це не точні показники її духовного стану? Хіба Я принизив людину? Людина подібна до пустотливої дитини. Буває навіть, що вона грається із тваринами, але при цьому залишається щасливою; вона подібна до кота, що живе життям без турбот і тривог. Можливо, саме через керівництво Духа або роль Бога на небесах Я відчуваю глибоку втому від нерозсудливого способу життя людей на землі. Через життя людини, – яке подібне до життя паразита, – Мій «інтерес» до слів «людське життя» дещо зріс, і тому Я став дещо «боязливішим» щодо людського життя. Адже, здавалося б, тільки людина здатна створити життя, що має сенс, тоді як Я на це не здатний. Тому Я можу лише відійти в «гори», бо не здатний відчувати й спостерігати труднощі серед людей. Однак людина настійно примушує Мене до цього – Я не маю вибору! Я можу лише підкоритися настановам людини, узагальнюючи разом із нею досвід і переживаючи людське життя разом із нею. На небесах Я колись обійшов усе місто, а під небесами Я колись обійшов усі країни. Але ніхто так і не відкрив Мене; люди лише чули звуки Мого переміщення. В очах людей Я з’являюся й зникаю без сліду або тіні. Виглядає так, ніби Я став невидимим ідолом у їхніх серцях, проте люди так не вважають. Чи можливо, що все це не факти, сповідані вустами людини? Хто в цей момент не визнає, що має бути покараний? Чи можуть люди, як і раніше, високо тримати голову перед лицем незаперечного доказу?

Я укладаю «комерційну угоду» серед людей, Я стираю всю нечистоту й неправедність людини й у такий спосіб «обробляю» її, щоб вона могла бути по Моєму власному серцю. Однак на цій стадії роботи необхідна співпраця людини, бо вона постійно підстрибує й перекидається, наче щойно спіймана риба. Тому, щоб запобігти будь-яким нещасним випадкам, Я вбив усіх спійманих «риб», після чого риби стали покірними й не мали анінайменших скарг. Коли Мені потрібна людина, вона завжди прихована. Виглядає так, наче вона ніколи не бачила вражаючих картин, наче вона народилася в сільській місцевості й зовсім не знається на міських справах. Я додаю Свою мудрість до тих частин людини, які є недостатніми, і примушую людину пізнати Мене; оскільки людина надто бідна, Я особисто приходжу до неї та даю їй «шлях до багатства», примушуючи її розплющити очі. Хіба цим Я не спасаю її? Хіба це не Моє співчуття до людини? Хіба любов дарує без жодних умов? А хіба ненависть тоді є карою? Я надав людині пояснення з різних позицій, але вона ставиться до цього лише як до слів і вчень. Виглядає так, наче Мої висловлювання – це браковані товари, які продаються в руки людини як списані. Так, коли Я кажу людям, що насувається потужна буря, що поглине гірське село, ніхто нічого не думає про це, лише дехто з людей зі сповненими сумнівами серцями залишають свої домівки. Решта не рухається з місця, ніби їм байдуже, ніби Я небесна ластівка – вони нічого не розуміють із того, що Я кажу. Тільки коли гори падають і земля розривається на шматки, люди думають про Мої слова, тільки тоді вони пробуджуються від своїх снів, але час уже настав, вони поглинуті великим потопом, їхні трупи плавають на поверхні вод. Бачачи біду у світі, Я зітхаю через людське нещастя. Я витратив багато часу й заплатив велику ціну заради долі людини. На думку людей, Я не маю слізних протоків, – але Я, цей «дивак» без слізних протоків, виплакав багато сліз за людиною. Людина, однак, нічого про це не знає, вона просто грається з іграшками у своїх руках на землі, ніби Мене не існує. Отже, у сьогоднішніх обставинах люди залишаються заціпенілими й отупілими, вони, як і раніше, «застигли» в підвалах, ніби все ще лежать у печері. Бачачи дії людини, Мені залишається тільки одне – піти…

В очах людей Я зробив для людини багато доброго, і тому люди дивляться на Мене як на зразок для наслідування в нинішній період. Але вони ніколи не вважали Мене Володарем людської долі й Творцем усього сущого. Здається, ніби вони не розуміють Мене. Хоча люди колись кричали: «Хай живе розуміння», ніхто не приділяв багато часу аналізу слова «розуміння», що свідчить про те, що люди не мають жодного бажання любити Мене. У нинішні часи люди ніколи не цінували Мене, Я не маю місця в їхніх серцях. Чи зможуть вони проявити справжню любов до Мене в дні прийдешніх страждань? Праведність людини залишається чимось безформним, тим, що не можна ні побачити, ні відчути на дотик. Я ж хочу серця людини, бо в людському тілі серце – найцінніше. Невже Мої діяння не гідні того, щоб бути оплаченими серцем людини? Чому люди не віддають Мені свої серця? Чому вони завжди притискають їх до своїх грудей, не бажаючи відпускати? Чи може серце людини забезпечити мир і щастя протягом усього життя людей? Чому, коли Я висуваю вимоги до людей, вони завжди хапають жменю пилу із землі й кидають її в Мене? У цьому полягає підступний виверт людини? Виглядає так, наче люди намагаються обдурити перехожого, якому нікуди йти, заманити його до себе додому, а там проявити безжалісність і вбити. Люди хотіли зробити таке й зі Мною. Так, неначе вони кати, які, не моргнувши оком, уб’ють людину, немовби вони царі дияволів, для яких убивати людей – їхня друга натура. Але ось люди приходять до Мене, бажаючи вдатися до подібних засобів, – проте вони мають свої плани, а Я маю Свої контрзаходи. І хоча люди не люблять Мене, як же Я можу не оприлюднити Свої контрзаходи для людей у цей час? Я володію нескінченною, незмірною майстерністю в опрацюванні людини; кожну її частину Я опрацьовую особисто й особисто обробляю її. Зрештою Я змушу людину зазнати болю розлуки з тим, що вона любить, і змушу її підкоритися Моїм розпорядженням, і тоді на що будуть скаржитися люди? Хіба все, що Я роблю, не є заради людини? У минулі часи Я ніколи не говорив людям про етапи Своєї роботи, – але сьогодні, у час, несхожий на минулий, бо зміст Моєї роботи інший, Я заздалегідь розповів людям про Свою роботу, щоб перешкодити їхньому падінню через це. Хіба це не щеплення, яке Я зробив людині? З якоїсь причини люди ніколи серйозно не замислювалися над Моїми словами; здається, начебто в них у животі голод, і вони не стежать за тим, що їдять, що послабило їхній шлунок. Але люди приймають свою «здорову комплекцію» за капітал і не звертають уваги на вказівки «лікаря». Бачачи їхню несприйнятливість, Я виявляю, що турбуюся за людину. Оскільки люди незрілі, і їм ще належить відчути людське життя на власному досвіді, у них немає страху; в їхніх серцях не існує слів «людське життя», вони не звертають на них уваги й просто стомлюються від Моїх слів, начебто Я перетворився на бабцю, що незв’язно патякає. Загалом, хай там що, а Я сподіваюся, що люди зможуть зрозуміти Моє серце, бо Я не маю бажання відправляти людину до краю смерті. Я сподіваюся, що людина зможе зрозуміти Мій настрій у цей момент і буде уважною до тягаря, який Я несу саме нині.

26 квітня 1992 року