Чень Хао, Китай

Одного ранку в листопаді 2004 року я вирушив до будинку однієї старшої сестри на зібрання. Тільки-но я хотів уже постукати в двері, як вони раптом відчинилися, пара рук схопила мене й затягла досередини. Втупившись у мене, якийсь чоловік грубим голосом, у якому чулося гарчання, пригрозив мені: «Ані слова!» Інший чоловік схопив мене за горло й вдарив ногою по гомілці, запитуючи, що я тут роблю й скільки людей прийде. Я зрозумів, що ці люди – поліцейські, і, відчуваючи певне занепокоєння, сказав: «Я тут тільки для того, щоб доставити воду та забрати рахунок». Один із них сказав: «Ти Чень Хао, так?» Я був захоплений зненацька – звідки вони взнали моє ім’я? Перш ніж я встиг відреагувати, мене почали обшукувати, забрали блокнот і понад 600 юанів із кишень, а потім наділи на мене кайданки. Я почув, як хтось сказав: «Зрештою, не дарма ж ми тут цілий місяць стирчали». Я зрозумів, що вони вже давно стежили за цим будинком. Приблизно через п’ять хвилин з’явилися троє поліцейських у цивільному. Один із них здивовано подивився на мене й сказав: «Що ти тут робиш? Що ти робиш, плутаючись із цими людьми?» Цього чоловіка звали Лю, ми працювали разом із його молодшою сестрою, коли я прийшов до віри в Господа Ісуса. Лю був особливо злим і підступним, і він наказав своїм підлеглим забрати мене. Я подумав про те, що, коли інших братів і сестер заарештовували раніше, їх часто піддавали всіляким тортурам, а деяких навіть забивали до смерті, – і мені стало дуже страшно. Я не знав, чи поліцейські катуватимуть або навіть уб’ють мене, і тому я молився Богові, просячи Його захистити мене й дати мені віру й сили бути непохитним у свідченні про Нього. Потім я подумав про те, що сказав Господь Ісус: «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні» (Матвія 10:28). І справді, поліція могла гнобити мене тільки фізично – вони не мали змоги викрасти мою душу. Під керівництвом Божих слів я відчув, як страх трохи відійшов.

Після цього мене привезли до місцевого поліцейського відділку. Чоловік на ім’я Лю вдавано щирим тоном сказав поліцейським, які мене привели: «Не ставтеся до нього занадто суворо. Він чесна людина – ми з ним давно знайомі». Потім, з удаваною щирістю, Лю сказав мені: «Просто розкажи нам, що знаєш. Трохи релігійної практики – нічого страшного. Якщо зізнаєшся, просто підеш додому. Минуло вже понад рік відтоді, як ти востаннє був удома, так? Подумай про це. Коли настане час, просто скажи нам те, що ми хочемо знати, і я гарантую, що все буде гаразд». Почувши ці слова, я трохи завагався й подумав: «Оскільки ми добре знаємо один одного, а він – керівник групи спеціальних розслідувань, можливо, якщо я просто видам якусь менш важливу інформацію й завоюю його довіру, він мене відпустить». Роздумуючи про це, я раптом згадав Божі слова: «У будь-який час Мої люди мають остерігатися хитрих підступів сатани… щоб не втрапити до пастки сатани, бо тоді шкодувати буде вже запізно» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Божі слова до цілого всесвіту, Глава 3). Я зрозумів, що мало не піддався на підступ сатани. Цей поліцейський Лю був людиною хитрою й підступною – як я міг вірити його словам? Він просто хотів отримати від мене інформацію про церкву й змусити мене зрадити Бога. Усвідомивши це, я тримав рот на замку. Тоді інший поліцейський запитав мене: «Де проводилися євангельські зібрання? З ким ви збиралися? Хто у вас керівник? Де церква зберігає гроші?» Але хай як він мене допитував, я не промовив жодного слова.

Приблизно о 3-й годині після полудня того самого дня мене доправили до повітового ізолятора тимчасового утримання. Там поліцейський завів мене до кімнати й наказав зняти весь одяг, підняти руки вгору, а потім крутитися по колу. Я не почав крутитися, тому він дав мені різкого стусана, а потім наказав зробити три глибоких присідання. Я почувався розлюченим і приниженим. Після цього мене відвели до тюремної камери, де на площі менше ніж 20 квадратних метрів перебувало понад тридцятеро ув’язнених. Щойно я зайшов до камери, двоє в’язнів скрутили мені руки за спиною, підтягуючи їх вгору й штовхаючи мене вперед, щоб прогнати по кімнаті, а потім ударами повалили на підлогу. Я вдарився лобом об підлогу, пішла кров. В’язні тільки сміялися, а один сказав: «Схоже, літак не ввімкнув гальмівний пристрій». Інший сказав: «Нам є чого тебе повчити. Із часом навчишся». Я подумав собі: «Я щойно зайшов, а вони вже так мучать мене. Як я зможу тут вижити? Чи зможу я це витерпіти?» Подумки я молився Богу, благаючи Його захистити моє серце, щоб я міг бути непохитним у своєму свідченні. І тут я згадав Божі слова, у яких мовиться: «Богові надзвичайно тяжко здійснювати Свою роботу в землі великого червоного дракона, але через цю “важкість” Бог здійснює один з етапів Своєї роботи, щоб Він міг виявити Свою мудрість і Свої дивовижні діяння, і Бог використовує цю нагоду, щоб довершити цю громаду людей. Саме через страждання людей, через їхній рівень і через увесь сатанинський характер людей у цій нечистій землі Бог вершить Свою роботу очищення та завоювання, щоб через це Він здобув славу та тих, хто свідчитиме про Його діяння. Така є повна значущість всієї ціни, яку Бог заплатив заради цієї групи людей» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Чи така проста Божа робота, як це собі уявляє людина?). Міркуючи над Божими словами, я зрозумів, що Бог використовує такі умови для вдосконалення нашої віри. Саме з Божого дозволу я був заарештований і підданий поліцейським тортурам. Бог сподівається, що я буду непохитним у своєму свідченні про Нього, щоб принизити сатану. Це справжня честь – мати можливість свідчити заради Бога. Я думав про те, що Господь Ісус був розіп’ятий, щоб спокутувати людство, і що після того, як Бог утілився в останні дні для нашого спасіння, Він зазнав переслідувань і гонінь із боку правлячої партії, наклепу й відторгнення з боку релігійного світу, а також постраждав від усіляких поневірянь та принижень. Та попри це Бог, як і раніше, висловлює істину й підтримує нас. Що таке ці невеликі страждання порівняно з можливістю слідувати за Богом, прагнути істини й бути спасенним Ним? Усвідомивши це, я відчув певний приплив сил і подумав: «Хай як вони мене мучитимуть, я мушу не розкривати жодної інформації про церкву й не зраджувати Бога».

Вранці четвертого дня поліцейські знову прийшли мене допитувати. Вони розпитували мене про різні моменти, пов’язані із церквою, показали мені кілька фото людей і попросили впізнати їх, сказавши, що ці люди вже впізнали мене. Я знав, що це ще один їхній підступний прийом – вони хотіли обманом змусити мене запродати своїх братів і сестер, тому я просто на них не зважав. Зрештою, бачачи, що я не збираюся нічого говорити, вони відправили мене назад і помістили до іншої камери. Заходячи туди, я почув, як поліцейський сказав в’язням у камері: «Цей – віруючий. Обов’язково “добре подбайте” про нього». Потім до мене підійшов молодий в’язень і сказав, що він зараз «прочистить мені вуха». Він і ще один ув’язнений потягнули мене за вуха в різні боки. Я почав відштовхувати їх, але вони раптом різко відпустили мене, і я впав на підлогу. Коли я вже хотів був устати, хтось схопив мене за плечі, не даючи звестися на ноги. Потім інший в’язень підійшов до мене й сказав, що зараз він «зніме кору з дерева». Однією рукою він сильно натиснув мені на ногу, закотив штанину, а потім другою рукою почав енергійно терти шкіру гомілки пакетом від прального порошку. Незабаром нога стала криваво-червоною й почала пекуче боліти. Інший ув’язнений, який утримував мене, продовжував викручувати мені вухо. Вони мучили мене таким чином понад двадцять хвилин. Біль пронизував вухо, а гомілка вкрилася жахливими синцями й сочилася кров’ю. Після цього молодий ув’язнений сильно вдарив мене ногою по спині, від чого я сильно нахилився вперед. Потім він ударив мене ногою в живіт з такою силою, що спина вигнулася від болю. Здавалося, що внутрішні органи ось-ось розірвуться. Інший ув’язнений підійшов і вдарив мене ногою по спині, від чого я зігнувся аж до підлоги, після чого вони накинули мені на голову ковдру та почали бити руками й ногами. Усе тіло пронизував біль – на лобі був поріз, з носа капала кров. Вони натерли мені волосся пральним порошком та змусили мене зняти весь одяг і стати під холодний душ. На той час уже був грудень, на вулиці сніжило. Вода в камері була талою з льоду у водонапірних баштах, несамовито холодною. Я замерз від холодної води й тремтів усім тілом. Після цього один із ув’язнених узяв пів склянки прального порошку, розчиненого у воді, і сказав: «Ти наче замерз. Ми приберегли тобі пів склянки “пива”. Давай, пий». Коли я не випив, він сказав: «Що? Тобі мало?» і долив ще холодної води. Піна від прального порошку стікала по стінці склянки. Бачачи, що я, як і раніше, відмовляюся пити зі склянки, він сказав: «Якщо не будеш пити, як ми змусимо тебе “запускати петарди”?» Тоді двоє ув’язнених притиснули мене до ліжка, затиснули мені ніс і насильно влили в горло воду з мийним засобом. Під «запуском петард» вони мали на увазі, що потрібно змусити людину випити воду з мийним засобом, а потім бити доти, поки вона вирве її. Я з усіх сил відбивався й кричав: «Ви що, хочете мене вбити? Хіба тут не діє закон?» Один із поліцейських, який стояв на охороні, почув мій крик і гаркнув у відповідь: «Що ти кричиш? Вони просто влаштовують тобі невеликий душ – це не вб’є тебе! Ще раз закричиш, то завтра отримаєш електричного кийка!» Його слова наповнили мене люттю. Усе моє тіло тремтіло від крижаної води, а шкіра від холоду вкрилася пухирцями. У той момент, коли я простягнув тремтячу руку, щоб узяти й вдягнути свій одяг, один із в’язнів звалив мене ногою на підлогу. Зігнувши спину від болю, я спробував стати на ноги, але тут же був притиснутий до стіни двома іншими ув’язненими, після чого тринадцять в’язнів кинулися до мене й почали бити мене, як боксерську грушу. Один із ув’язнених, засуджений до смертної кари, закричав: «Так! Кожен із вас б’є його десять разів». Потім він став осторонь і почав рахувати, скільки кожен ув’язнений завдавав мені ударів. Я відчував такий моторошний біль, що спина вигиналася дугою, груди й живіт нестерпно боліли, і я ледве міг дихати. Після цього підійшов ще один в’язень і двічі сильно вдарив мене своїми кайданками по потилиці. У мене почалися запаморочення й нудота, кімната почала кружляти, у вухах задзвеніло, а потім мене довго рвало. Зрештою, мене вже рвало тільки жовтуватою водою. Я склав руки на грудях і не наважувався зробити жодного глибокого вдиху, бо навіть дихати стало боляче. Зрештою, я почав кашляти кров’ю, і мені здавалося, що тіло розривається по швах. Я подумав собі: «Ці ув’язнені збираються забити мене до смерті, і ні мої брати й сестри, ні сім’я не знають, що мене заарештували й куди мене відвезли. Якщо вони справді вб’ють мене, а поліція просто викине моє тіло десь у глухому місці, ніхто ніколи не дізнається, що сталося». Усвідомивши це, я почувався дуже переляканим і слабким, тож я звернувся до Бога з молитвою: «О Боже! Довго так я не витримаю. Якщо так триватиме, вони замучать мене до смерті. Я прошу Твого захисту, щоб я міг витримати цей біль і муки». І тут я згадав Божі слова, у яких сказано: «Авраам пожертвував Ісааком – чим пожертвували ви? Йов пожертвував усім – чим пожертвували ви? Так багато людей пожертвувало собою, кладучи своє життя й проливаючи кров, щоб шукати істинний шлях. А ви заплатили таку ціну?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Значущість спасіння нащадків Моава). Після цих запитань я відчув сором. Я подумав про святих усіх віків. За те, що вони поширювали Євангеліє й свідчили про Бога, декого з них били камінням до смерті, декого розрубували на шматки, а декого навіть волочили кіньми, доки люди не вмирали. Вони віддали свої дорогоцінні життя, щоб бути непохитними у своєму свідченні про Бога. Але після арешту, побиття, тортур і загрози життю я став слабким, негативно налаштованим і боягузливо чіплявся за життя через страх смерті. Яким же легкодухим я був! Я подумав про те, наскільки безсовісним було з мого боку не бути непохитним у своєму свідченні про Бога в цей вирішальний момент, незважаючи на те, що я так багато насолоджувався поливом і живленням Божих слів. Я відчув себе належно звинуваченим і заприсягся ніколи не піддаватися сатані, хай які муки чекали на мене попереду. Тільки побачивши, що я нерухомо лежу на підлозі, ув’язнені нарешті перестали мене бити.

Приблизно через тиждень поліцейський Лю знову прийшов мене допитувати. Удавано щирим тоном він сказав мені: «Друже, ми подивилися твої документи – ти не маєш жодних записів про протиправну поведінку. Твої батьки не молодшають, дитина плаче за тобою. Вони всі сподіваються, що ти будеш удома святкувати Новий рік. Подумай про це ще раз. Якщо ти розповіси нам те, що ми хочемо знати про церкву, ми відразу ж відпустимо тебе». Коли я нічого не відповів, він змінив тактику й сказав: «Знаєш, навіть якщо ти нам нічого не скажеш, ми все одно можемо засудити тебе до 3–5 років. Ти маєш зрозуміти, що все йде саме так – не будь таким упертим». Коли я й далі не звертав на нього уваги, він відправив мене назад до камери, щоб я обміркував його пропозицію. У камері я думав про те, скільки років моїй мамі, і що в неї не дуже добре зі здоров’ям. Якщо мене справді засудять до 3–5 років, і взагалі я помру у в’язниці, хто піклуватиметься про маму? Що більше я думав про це, то гірше почувався. Зрештою, я почав думати, що, можливо, я зможу виказати щось несуттєве, що вбереже мене від в’язниці. І тут я згадав Божі слова, у яких мовиться: «До тих, хто не проявив до Мене анінайменшої вірності у часи поневірянь, Я більше не буду милосердним, тому що Моє милосердя простирається лише до певної межі. Ба більше, Мені не подобається ніхто, хто колись зрадив Мене, а тим паче Мені не подобається мати справу з тими, хто продає інтереси своїх друзів. Такий Мій характер, ким би не була ця особа» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Підготуй достатньо добрих учинків для свого місця призначення). З Божих слів я зрозумів, що праведний характер Бога не терпить образ. Бог абсолютно зневажає тих, хто стає Юдою, запродує церкву й зраджує Бога, і Він ніколи не пробачить таких людей. Я чітко розумів, що поліцейський Лю був хитрим і підступним, і якщо я розбазікаю хоч трохи інформації, він знайде спосіб змусити мене розповісти ще більше. І попри це я повірив у його брехню. Який же я дурень! Через занепокоєння про свою сім’ю я думав про зраду Бога. Я побачив, що моя віра в Бога насправді слабка. Усі наші долі повністю перебувають у Божих руках. За Богом залишається остаточне рішення в тому, чи замучать мене до смерті та що буде з моєю родиною. Я маю ввірити все в руки Бога й покластися на Нього, щоб пройти через це випробування. Коли я покорився Богові, ув’язнені в камері № 8 перестали мене бити. Бачачи, що вони змінили своє ставлення до мене, поліцейські перевели мене до камери № 10.

В’язні в камері № 10 били мене так само, як і в’язні в камері № 8. Перш ніж я встиг якось зреагувати, вони накинули на мене ковдру та почали бити руками й ногами. Вони називали це «ліпити пельмені». Щоразу, коли в ув’язнених був поганий настрій, вони зганяли його на мені. Я дуже страждав і почувався глибоко пригніченим у такому середовищі. Мені було важко просто прожити день, тому я молився Богу, просячи Його направити мене й дати мені віру. Через тиждень один ув’язнений, засуджений до смертної кари, сказав мені: «Розкажи мені про свою віру в Господа й заспівай мені свої гімни. Якщо ти не зробиш, як я кажу, я битиму тебе по голові ось цими кайданками. Не смій зупинятися, твоє завдання зараз – говорити й співати». І я заспівав перше, що спало мені на думку; навіть не замислюючись, я почав співати гімн Божих слів: «Хто з вас є Йовом? Хто є Петром? Чому Я неодноразово згадував Йова? Чому Я так багато разів посилався на Петра? Ви коли-небудь з’ясовували, якими є Мої сподівання щодо вас? Вам слід приділяти більше часу роздумам про такі речі» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Божі слова до цілого всесвіту, Глава 8). Від співу мене почали охоплювати емоції. Я думав про те, як Йов продовжував славити ім’я Боже навіть після того, як втратив усе своє майно й вкрився виразками по всьому тілу. Я згадав про Петра, який усе своє життя присвятив любові до Бога й пройшов через незліченні випробування й труднощі, і врешті-решт був розіп’ятий на хресті донизу головою. Він любив Бога до кінця й був покірний Йому до самої смерті. Вони обидва принесли чудове свідчення Богові та отримали Його схвалення. Бог говорить: «Хто з вас є Йовом? Хто є Петром?». Зі слів Бога я набув розуміння Його очікувань. Я подумав: «Я маю бути таким, як Йов і Петро, та свідчити про Бога». Спів цього гімну дав мені нову хвилю мотивації. Було відчуття, що Бог поруч зі мною, я відчув нову рішучість витерпіти всі страждання й бути непохитним у своєму свідченні. Після цього я розповів цьому ув’язненому про те, як Бог панує над усім, як Він карає тих, хто чинить зло, і винагороджує тих, хто творить добро, підтверджуючи праведність Божого характеру. Я також розповів йому історію про Лазаря й багатія. Я сказав йому, що тих, хто чинить зло, спіткає відплата, і їх буде скинуто до пекла, де вони зазнають покарання після смерті. Бог уже прийшов, щоб висловити істину й здійснити роботу спасіння людства, і люди мають прийняти істину й звільнитися від гріха, щоб очиститися та ввійти до Царства Небесного. Вислухавши все це, ув’язнений зітхнув і сказав: «Зараз уже запізно! Якби я зустрів таку людину, як ти, раніше, я б ніколи не потрапив до цього місця». Інший співкамерник, учитель на пенсії, також схвально сказав: «Я вже зустрічав таких віруючих, як ти. Я ніколи не чув, щоб вони робили щось незаконне». Потім він сердито зауважив: «У Китаї немає такого поняття, як справедливість чи верховенство права». Після цього ув’язнені в камері перестали мене бити. Я знав, що це знак Божої милості та що Він зглянувся наді мною в моїй слабкості. Від того, що я побачив всемогутнє Боже володарювання в дії, віра моя подвоїлася.

У грудні 2004 року КПК звинуватила мене в «протиправній релігійній агітації, що порушує громадський порядок» та засудила до трьох років трудового перевиховання. Я розлютився, коли почув, як зачитують мій вирок: я був вірянином, ішов правильним шляхом і ніколи не вчиняв нічого протизаконного, але КПК присудила мені трирічний термін. КПК справді є злом! Пізніше я пригадав уривок із Божих слів: «У такому темному суспільстві, як це, де демони безжальні й нелюдяні, як міг би цар дияволів, який вбиває людей, не моргнувши оком, терпіти існування Бога, який є прекрасним, добрим і до того ж святим? Як він міг би аплодувати й вітати прихід Бога? Ох вже ці посіпаки! Вони платять за доброту ненавистю, вони давно почали ставитися до Бога як до ворога, вони кривдять Бога, вони до крайності дикі, у них немає анінайменшої поваги до Бога, вони нападають і грабують, вони втратили все сумління, вони йдуть проти всього сумління, і вони спокушають невинних аж до стану коми. Пращури давнини? Улюблені начальники? Вони всі протистоять Богу! Їхнє втручання призвело до того, що все суще під небом впало в стан темряви й хаосу! Свобода віросповідання? Законні права та інтереси громадян? Усе це хитрощі з метою приховування зла!» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Робота та входження (8)). КПК стверджує, що заохочує свободу віросповідання, а насправді таємно утискає й переслідує християн, б’є, катує та ув’язнює людей, які вірять у Бога. КПК прагне слави через обман і є злом від початку до кінця! Особисто переживши арешт і переслідування з боку КПК, я зміг усвідомити її демонічну, супротивну Богові сутність. Це ще більше зміцнило мою рішучість слідувати за Богом до самого кінця.

У січні 2005 року мене привезли до трудового табору й доручили працювати в поліграфічному цеху. Нам доводилося працювати близько 15 годин на день, а відпочивати ми могли здебільшого всього 3–4 години. Щомісяця нам доводилося 10–15 днів працювати понаднормово, часом і ночами. Згодом наша норма друку збільшилася з 3 000 до більш ніж 15 000 аркушів. У зв’язку із цим мені доводилося цілими днями туди-сюди тягати друкарські форми й часом проходити по 10–15 кілометрів за день. Фарби я тримав у лівій руці, а правою безперервно намащував. Від запаху фарби в мене паморочилося в голові, очі щипало, зір затуманювався, а дихання утруднювалося. Протягом усього дня я відчував постійний нестерпний біль у руках, ногах і плечах і так стомлювався, що міг заснути стоячи. Пам’ятаю, одного разу, коли я застудився і в мене піднялася температура, в голові мені паморочилося так, що я ледь не впав. Коли наглядач, який управляв нами, побачив це, він сказав, що я просто намагаюся ухилитися від роботи, і додав: «Ти прискориш темп, коли я вдарю тебе електрошокером». Я подумав про сімнадцятирічного хлопчика, якого вдарили струмом за те, що він не міг виконувати тяжкої роботи. Він мав кілька опіків на вухах, а деякі ділянки шкіри почорніли від інших опіків. Зрештою, це виявилося більшим, ніж він міг витерпіти – він спробував накласти на себе руки, проковтнувши цвяхи, але не помер і був засуджений до додаткового місяця каторжної праці. Я знав, що ці люди – демони, які вб’ють нас, не зморгнувши оком, що вони ніколи не дадуть нам спокою, тож я просто зціпив зуби й продовжував працювати. Через надмірне навантаження в мене деформувалися пальці, а в ліктях утворилися кісти, які роздулися до розмірів яєчних жовтків. У мене також розвинувся сильний риніт, мені часто паморочилося в голові й розвинулася задишка. Від перевантажень і недосипання в мене так паморочилося в голові, що я хитався під час ходьби, і здавалося, що в будь-який момент я можу впасти. Крім роботи, нас також змушували двічі на місяць брати участь у сеансах промивання мізків від КПК. Хибні, єретичні ідеї КПК здавалися мені огидними, я не мав жодного бажання все це слухати. Я дуже страждав у трудовому таборі й сумував за тими днями, коли брав участь у зібраннях і читав Божі слова разом з іншими братами й сестрами. Я хотів якомога швидше визволитися із цієї пекельної, нелюдської ситуації. Я молився Богу й просив Його дати мені сили та допомогти подолати ці обставини. Пізніше в моїй пам’яті сплив гімн Божих слів: «Коли ти стикаєшся зі стражданнями, ти повинен бути здатним відкинути турботу про плоть і не скаржитися на Бога. Коли Бог ховається від тебе, ти повинен бути здатним мати віру, щоб слідувати за Ним і підтримувати свою попередню любов, не даючи їй похитнутись або розсіятися. Що б не робив Бог, ти мусиш скоритися тому, що Він улаштує для тебе як забажає, і радше проклинати власну плоть, ніж скаржитися на Нього. Коли ти стикаєшся з випробуваннями, ти повинен бути готовим терпіти біль зречення того, що любиш, і бути готовим гірко ридати, щоб задовольнити Бога. Тільки це і є істинна любов та істинна віра» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Ті, хто має бути вдосконалений, повинні пройти переплавку). Коли я співав цей гімн, до мене прийшло розуміння Божої волі, і я відчув глибоку наснагу й готовність підкоритися цій важкій ситуації та покластися на Бога й свою віру, щоб пройти через неї. За понад два роки перебування в трудовому таборі в мене розвинулися риніт, бронхіт, ревматоїдний артрит, кила й проблеми зі шлунком. Одного разу, коли кила почала мене турбувати, і співробітник трудового табору відвів мене до медпункту, я побачив, як лікар зламав голку в сідниці ув’язненого, а потім, щоб витягти її, використовував кровоспинні щипці. Коли я побачив це, мене охопив жах – я не наважився повернутися до медпункту. У той час я не міг пройти більше кількох кроків без прострілюючого болю в нижній частині живота. Коли я намагався зробити зусилля й виконати якусь роботу, мені здавалося, що я ось-ось задихнуся. Тюремники боялися, що їх притягнуть до відповідальності, якщо я помру, тому вони відвезли мене до лікарні міського трудового табору для ретельнішого медичного огляду. Після закінчення огляду лікар сказав із ноткою здивування: «Чому ви досі займаєтеся фізичною працею? Як ви могли дочекатися аж до цього моменту й тільки зараз звернутися по медичну допомогу! Ваша кила вимагає хірургічного втручання. Крім того, у вас дещо збільшені печінка й легені, тому ви більше не придатні для фізичної праці. Якщо працюватимете й далі, ви помрете». Однак поліцейські просто взяли для мене якісь ліки й відвезли назад до трудового табору. На той час я дуже хвилювався, бо знав, що до кінця терміну залишився рік, а я не мав певності, що зможу його витримати. Після цього я подумав: «За два роки ув’язнення мене катувала поліція та ледь не забили до смерті в’язні, але попри все, що я пережив, я жодного разу не зрадив Бога. То як же в мене розвинулася така тяжка хвороба? Можливо, в мене справді така доля – померти в цьому таборі?» Серед страждань я молився Богу: «О Боже! Що ж мені тепер робити? Будь ласка, направ мене». Через якийсь час на пам’ять прийшов уривок із Божих слів: «Тобі слід знати, чи є в тобі правдива віра та справжня відданість, чи маєш ти запис про страждання заради Бога й чи маєш ти абсолютну покору перед Богом. Якщо в тебе цього немає, тоді у тобі все ще живуть бунтарство, лукавство, жадібність і нарікання. Оскільки твоє серце нечесне, Бог ніколи не цінував тебе й ти ніколи не жив у світлі» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Три застереження). Розмірковуючи над Божими словами, я задумався про себе. Стикаючись із хворобою й болем, я ставав негативно налаштованим і слабким та навіть намагався сперечатися з Богом. Я відмовився від своєї клятви, скаржився й бунтував. Де моя покірність? Де моє свідчення? Я згадав, що, коли мене переслідували й катували в КПК, коли мені було боляче й погано, саме Божі слова спрямовували мене й давали мені віру та силу. Бог також діяв через людей, ситуації та речі, відкриваючи мені шлях. Він завжди був поруч зі мною, піклувався про мене й захищав мене. Його любов до мене була величезною, і я знав, що маю перестати хибно розуміти Його й скаржитися. Байдуже, які муки й страждання чекають на мене попереду, байдуже, виживу я чи помру, я маю покладатися на Бога й продовжувати йти вперед!

Через місяць поліція призначила мене на іншу роботу, де мені не потрібно було так багато ходити, і моє здоров’я значно покращилося. Я від щирого серця дякував Богові за Його любов. Перебуваючи в трудовому таборі, я часто наспівував про себе гімни. Особливо глибокий вплив на мене справив ось цей гімн: «Авраам пожертвував Ісааком – чим пожертвували ви? Йов пожертвував усім – чим пожертвували ви? Так багато людей пожертвувало собою, кладучи своє життя й проливаючи кров, щоб шукати істинний шлях. А ви заплатили таку ціну? Якщо порівнювати, ви взагалі не маєте права користуватися такою великою благодаттю. Не будьте про себе занадто високої думки. Хвалитися вам нічим. Таке велике спасіння, така велика благодать вам даровані безкоштовно. Ви нічим не пожертвували, але все ж вільно користуєтеся благодаттю. Хіба вам не соромно?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Значущість спасіння нащадків Моава). Щоразу, коли я закінчував співати цей гімн, мене переповнювала вдячність. Моя доля була нічим порівняно з долею святих протягом століть. Переживаючи Божу роботу на власному досвіді, всі вони приносили Богові чудове свідчення й отримували Його схвалення. Тепер Бог давав мені таку саму можливість свідчити – такою була Його любов до мене! Саме Божі слова постійно підбадьорювали мене й вели через довге й важке ув’язнення в трудовому таборі. Я не зміг би витримати такі жахливі умови без Божих слів.

У вересні 2007 року я відбув свій термін і мене випустили з трудового табору. На виході мене проінструктували, що після повернення додому я маю з’явитися до місцевого відділку поліції, інакше мою реєстрацію за місцем проживання буде скасовано. Поліцейські також пригрозили мені, сказавши, що якщо мене знову заарештують, то я отримаю набагато суворіше покарання. Після звільнення я залишив свій дім і переїхав в інше місце, щоб і далі вірити в Бога й виконувати свій обов’язок. Через арешт і переслідування з боку КПК я чітко усвідомив її демонічну богопротивну сутність. Що більше мене переслідували, то більше я зміцнювався в рішучості слідувати за Богом, нести свою відповідальність як створеної істоти й виконувати свій обов’язок, щоб віддячити за Божу любов. Подяка Богові!