Ново, Філіппіни

У 2012 році, коли я працював на Тайвані, я прийняв роботу останніх днів Всемогутнього Бога. Пізніше я дізнався, що я був одним із перших людей із Філіппін, які прийняли її. Я був дуже схвильований і відчував, що отримав благословення. У 2014 році, повернувшись на Філіппіни, я почав проповідувати Євангеліє Царства Всемогутнього Бога в своїй країні. Незабаром багато філіппінців прийняли Божу роботу останніх днів. Я був у захваті й пишався тим, що можу проповідувати Євангеліє. Мої брати та сестри заздрили мені, що я виконую такий важливий обов’язок, і що я був одним із перших на Філіппінах, хто прийняв Божу роботу. Всі вони говорили, що мені дуже пощастило. Коли я бачив, як вони заздрять і дивляться на мене, я завжди відчував перевагу та вважав, що заслуговую на такий важливий обов’язок.

Одного разу керівник церкви сказав мені, що брат, відповідальний за загальні справи церкви, чимось зайнятий, і запитав, чи не міг би я тимчасово взяти на себе його обов’язки. Я дуже засмутився і подумав: «Чому мій керівник раптом хоче, щоб я займався загальними справами? Що подумають про мене мої брати та сестри, якщо дізнаються?» На мою думку, тільки проповідь Євангелія та свідчення про Бога були важливим обов’язком, що міг привести до Бога багатьох людей, які прагнуть постати перед Ним. Загальні ж справи були, по суті, рутинною роботою, яка ніяк не могла свідчити про Бога або змусити інших брати з мене приклад. Я був дуже розчарований. Я не міг зрозуміти, як це зі мною відбувається, і хвилювався, що мій керівник змусить мене продовжувати це робити. У мене було багато негативних думок, я не міг із цим змиритися й навіть не хотів, щоб мої брати та сестри знали, що мої обов’язки змінилися.

Наступного дня деякі брати та сестри сказали мені, що чули, ніби я займаюся якимись загальноцерковними справами. Від цих слів я відчув сором і пригніченість. Я зовсім не хотів цієї роботи. Я почувався ображеним і непокірним, але зовні робив вигляд, що мені байдуже. Я не хотів, щоб вони бачили мою слабкість і дивилися на мене зверхньо, тому відповідав їм: «Так розпорядився Бог, і я вдячний Йому за це». Тільки після того, як я це сказав, я зрозумів, що хоч і знав фразу «Бог має володарювання над усім сущим», але коли сталася реальна ситуація, я в своєму серці не визнав Його володарювання. Мої слова не відповідали тому, що я відчував. Я виглядав слухняним, але насправді зовсім не хотів цього визнавати. Я не міг не думати: «Чи не помилився керівник, призначивши мене займатися загальними справами? Ця робота зовсім не для мене. Я повинен проповідувати Євангеліє, як я можу виконувати цей обов’язок?» Я ставав все більш негативним. Я припустив, що саме тому, що він вважав мене непридатним для проповіді Євангелія, він змусив мене виконувати цей обов’язок. Я відчував, що вирішення загальних справ не вимагає входження в життя або пошуку принципів істини, а є лише фізичною працею, тому я просто робив те, що мені говорили. Минув деякий час, я не отримав ніякого входження в життя, я втомився від цього, і врешті-решт не захотів більше виконувати цю роботу.

Одного разу мені зателефонував брат, з яким я раніше проповідував Євангеліє, і запитав: «Брате, нам треба з’їздити в одне місце, можеш нас туди відвезти?» Почувши це, я засмутився та зніяковів. Я подумав: «Можливо, цей брат думає, що я просто займаюся загальними справами, що я тут просто на побігеньках або виконую чорнову роботу та що я не маю ніякого статусу. Він точно дивиться на мене зверхньо». Я почувався дійсно нещасним і негативно налаштованим, і був ще більш невмотивованим у своїх обов’язках. У той час, коли я нібито виконував свій обов’язок, всередині мене був повний безлад, і я часто замислювався над тим, що мої брати та сестри думають про мене. Мені навіть не хотілося читати слово Боже або відвідувати зібрання. Теоретично я знав: що б не сталося, я повинен виконувати свої обов’язки як створена істота, але не міг позбутися свого негативного та пасивного стану. Зрештою, я перестав відчувати роботу Святого Духа, і мій обов’язок здавався мені мирською роботою. Щодня я просто клопотався, чекаючи, коли ж пройде день. Моє серце було сповнене темряви та страждань, я не мав просвітління Святого Духа на зібраннях і завжди відчував порожнечу. Я молився Богу: «Боже, я знаю, що мій стан неправильний, але мені все одно не байдуже, що про мене думають мої брати та сестри. Будь ласка, просвіти й веди мене, щоб я міг замислитися над своєю розбещеністю та прийняти цей обов’язок».

Пізніше я прочитав деякі Божі слова: «У з’ясуванні того, чи можуть люди коритися Богові, головне – це те, чи мають вони якісь екстравагантні бажання або приховані мотиви щодо Нього. Якщо люди завжди ставлять вимоги Богові, це доводить, що вони не слухняні Йому. Що б із тобою не трапилося, якщо ти не приймаєш це від Бога, і не шукаєш істину, і завжди відстоюєш свої інтереси, і завжди вважаєш, що правий тільки ти, і якщо ти навіть здатен сумніватися в тому, що Бог є істина та праведність, тоді в тебе будуть проблеми. Такі люди найбільш гордовиті й непокірні перед Богом. Люди, які завжди ставлять вимоги Богові, не можуть по-справжньому коритися Йому. Якщо ти ставиш вимоги Богові, це доводить, що ти намагаєшся укласти угоду з Богом, що ти обираєш свою власну волю й дієш відповідно до неї. У цьому ти зраджуєш Бога й тобі бракує послуху. … Якщо в людині немає істинної віри, немає істотного вірування, вона ніколи не зможе отримати похвалу від Бога. Коли люди здатні ставити менше вимог до Бога, вони мають більше істинної віри й покори, і їхній здоровий глузд є порівняно нормальним» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Люди ставлять до Бога забагато вимог). Слово Боже виявило розбещеність мого серця. Я згадав, як приймаючи Божу роботу останніх днів, я молився Богу та промовляв: «Яке б середовище Бог не влаштував, з якими б труднощами чи великими випробуваннями я не зіткнувся, я прийму та підкорюся. Що б не сталося, я буду йти за Богом». Але зараз я опинився в реальному середовищі, та не зміг його прийняти. Я раптом зрозумів, що мій послух Божому володарюванню й порядку був лише на словах. Коли церква доручила мені проповідувати Євангеліє, я вважав, що це важливий обов’язок, і мої брати та сестри також хвалили мене і брали з мене приклад, тому мені дуже подобався цей обов’язок, і тому я був дуже старанним і дуже багато працював над ним. Але коли керівник доручив мені вести загальні справи, я відчув, що з людини, яку всі дуже поважали, я раптом перетворився на чорнороба, до якого нікому немає діла, і мені стало дуже соромно. Я відчував, що брати та сестри більше не будуть брати з мене приклад, як раніше. Тому в глибині душі я не міг змиритися з цим обов’язком і навіть вважав, що мій керівник вчинив неправильно. Я занадто серйозно ставився до своєї гідності та духовного стану, був егоїстичним і вибагливим до своїх обов’язків. Я просто хотів виконувати обов’язок, який би дозволив мені хизуватися й викликати захоплення інших, а не якийсь непоказний. Коли ж обов’язок, який мені доручали, не давав мені змоги похизуватися чи заслужити захоплення інших, моє серце сповнювалося спротиву й нарікань, і я ніяк не міг змусити себе підкоритися, через що втрачав дію Святого Духа та жив у темряві. Зі слова Божого я зрозумів, що якщо я хочу стати по-справжньому слухняним Богові, то я повинен підкорятися Божим розпорядженням не тільки тоді, коли середовище мене влаштовує, але, що більш важливо, і тоді, коли воно мене не влаштовує. Навіть якщо я втрачав обличчя, або мої брати та сестри не брали з мене приклад, я повинен був прийняти це і підкоритися.

Пізніше, на одному зібранні, я відкрито поспілкувався про свій стан, і мої брати та сестри надіслали мені уривок зі Слова Божого: «Що використовує сатана, щоб міцно тримати людину під своїм контролем? (Славу й вигоду.) Сатана використовує славу й вигоду, щоб контролювати думки людей, змушуючи їх думати лише про ці дві речі й спонукаючи їх боротися за славу й вигоду, зносити труднощі заради слави й вигоди, терпіти приниження й нести тяжкі ноші заради слави й вигоди, жертвувати всім, що в них є, заради слави й вигоди, і виносити кожне судження або ухвалювати кожне рішення заради слави й вигоди. Так сатана накладає на людей невидимі кайдани, і, коли на них ці кайдани, у них немає ні здатності, ні мужності, щоб звільнитися. Несвідомо вони несуть ці кайдани, крок за кроком просуваючись уперед із великими труднощами. Заради цієї слави й вигоди людство відходить від Бога, зраджує Його та стає дедалі нечестивішим. Так серед сатанинської слави й вигоди знищується покоління за поколінням. Якщо тепер поглянути на дії сатани, чи не є його підступні мотиви абсолютно ненависними? Можливо, сьогодні ви й досі не можете розгледіти підступні мотиви сатани наскрізь, тому що думаєте, що без слави й вигоди життя не матиме жодного значення, і що люди більше не зможуть бачити шлях попереду себе, більше не зможуть бачити свої цілі, і їхнє майбутнє стане темним, тьмяним і похмурим. Але поступово ви всі одного разу усвідомите, що слава й вигода – це масивні кайдани, які сатана накладає на людину. Коли цей день настане, ти будеш цілковито протистояти контролю сатани й кайданам, принесеним тобі сатаною. Коли ти захочеш звільнитися від усіх речей, які сатана тобі прищепив, ти цілковито розірвеш зв’язок із сатаною і по-справжньому ненавидітимеш усе, що сатана приніс тобі. Тільки тоді в тебе з’явиться справжня любов і прагнення до Бога» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний VI). Роздумуючи над Божим словом, я зрозумів, чому я продовжував вважати управління загальними справами чимось непримітним, що підривало мою репутацію та шкодило моєму іміджу, і чому я не міг змусити себе підкорятися; це була шкода, заподіяна сатаною. Сатана використовує славу й вигоду, щоб керувати людськими серцями, і змушує людей боротися за славу й вигоду та жертвувати всім заради них. Я також несвідомо був ошуканий і зіпсований сатаною. Я пригадав, як батьки вчили мене в дитинстві завойовувати повагу й захоплення інших. Отже, з юних років я вірив, що маю підніматися над іншими та маю бути особливим. Крім того, суспільство й засоби масової інформації також пропагують ці погляди, і я бачив, як до деяких відомих і високостатусних людей ставляться краще, ніж до звичайних людей, тому я був сповнений рішучості вирватися вперед і викликати всезагальне захоплення. Після того, як я прийняв Божу роботу в останні дні, я все ще жив цими поглядами та помилково вважав, що євангельська робота важлива і може заслужити захоплення й повагу інших, але ніхто не рівняється на тих, хто займається щоденними справами. Я думав про обов’язки як про кращі чи гірші, і хотів виконувати будь-який обов’язок, який дозволив би мені виділитися. Коли мій керівник доручив мені займатися загальними справами, виходячи з потреб нашої роботи, я думав лише про власну гідність і статус, і в глибині душі я не міг змиритися з цим або підкоритися. Я зовсім не шукав Божої волі, не зважав на потреби церковної роботи. Я був таким егоїстичним і підлим! Тоді я зрозумів, що у своєму бажанні продовжувати проповідувати Євангеліє я насправді не дбав про Божу волю. Я просто хотів, щоб цей обов’язок став для мене трампліном для того, щоб заслужити загальне захоплення. Я хотів використати свій обов’язок лише для того, щоб покрасуватися та змусити людей брати з мене приклад, щоб я міг отримати славу і вигоду. Коли ж керівник доручив мені керувати загальними справами, мої високо оцінені амбіції були розбиті, тому я став пасивним, занепав духом і навіть не мав мотивації виконувати свій обов’язок. Я думав про те, що деякі брати та сестри мали мирський статус і авторитет, але вони змогли відпустити його, і яку б роботу не влаштовувала для них церква, якою б не була її значущість, вони все одно могли прийняти її та підкоритися. Порівнюючи себе з ними, я відчував сором. У моєму серці не було місця для Бога, не було навіть найелементарнішого послуху Богу. Тепер я зрозумів, наскільки нерозумно було шукати слави, вигоди та статусу. Якщо я продовжуватиму шукати цього, то ніколи не зрозумію й не здобуду істину і рано чи пізно буду вигнаний. Після цього я прочитав деякі Божі слова: «Якщо все, про що ти думатимеш щодня протягом доступних тобі годин, стосується того, як подолати свій розбещений характер, як практикувати істину і як розуміти принципи істини, тоді ти навчишся використовувати істину для розв’язання своїх проблем згідно з Божими словами. Так ти здобудеш здатність до незалежного життя, увійдеш у життя, не стикатимешся із великими труднощами, слідуючи за Богом, і поступово ввійдеш у реальність істини. Якщо у своєму серці ти досі зосереджений на престижі й статусі, досі зайнятий хизуванням і змушуванням інших поважати тебе, тоді ти не той, хто прагне до істини, і ти йдеш по хибному шляху. Те, до чого ти прагнеш, – це не істина й не життя, а те, що ти любиш, це репутація, вигода й статус – а отже, ніщо з того, що ти робиш, не стосується істини, це все лиходійство й прислужування. Якщо у своєму серці ти любитимеш істину й завжди прагнутимеш до неї, якщо ти прагнутимеш до зміни характеру, зможеш досягти справжньої покори Богу й зможеш Бога боятися, а від злого втікати, і якщо ти будеш стриманим у всьому, що робитимеш, і зможеш прийняти уважне Боже дослідження, тоді твій стан буде й далі покращуватися й ти станеш людиною, яка живе в присутності Бога. … Кожен, хто любить істину, шукає її у всьому, займається самоаналізом, намагається пізнати себе й зосереджується на втіленні істини в життя; також у його серці завжди є послух Богу і страх Божий. Якщо в таких людей виникають якісь уявлення чи непорозуміння щодо Бога, вони негайно моляться Богові й шукають істину, щоб їх усунути. Вони зосереджуються на тому, щоб добре виконувати свої обов’язки, щоб догодити Богові; і вони прагнуть до істини та шукають пізнання Бога, починаючи мати страх Божий у своїх серцях та втікаючи від усіх злих вчинків. Це люди, які завжди живуть у Божій присутності» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Добра поведінка не означає, що характер людини змінився). Прочитавши слово Боже, я зрозумів, що якщо я хочу стати на правильний шлях віри в Бога, шукати істину й досягти змін у своєму характері, то мені необхідно змінити свою неправильну точку зору щодо пошуку. Незалежно від того, чи зможу я похизуватися або викликати захоплення в інших, виконуючи свій обов’язок, я повинен прийняти його й виконувати його віддано. Саме таке ставлення я повинен мати до свого обов’язку, і саме такою розсудливістю повинні володіти створені істоти. Якби я виконував свій обов’язок, не шукаючи істини, і не міг би слухатися Бога, якби я робив це тільки заради слави та статусу, заради того, щоб заслужити повагу своїх братів і сестер, то це означало б, що я став на шлях протистояння Богові. Якби я не змінив свого шляху, то врешті-решт міг би бути лише відкинутим і вигнаним. Віра в Бога та виконання моїх обов’язків вимагають, щоб я прояснив свої мотиви, зосередився на пошуку і практиці істини, відпустив свої амбіції й бажання та робив усе згідно з Божими вимогами. Тільки тоді я міг би бути слухняним Богові, і тільки так я міг би змінити свій зіпсований характер. Щойно я це зрозумів, у мене з’явився напрямок, і в глибині душі я відчув готовність прийняти свій обов’язок. Незалежно від того, чи поважають мене люди, чи ні, я повинен був виконувати свій обов’язок якнайкраще.

Після цього я прочитав два уривки зі слова Божого: «Те, що ви сьогодні можете виконувати свій обов’язок у Божому домі, – незалежно від того, великий він чи малий, фізичний чи розумовий, чи пов’язаний із зовнішніми справами, чи з внутрішньою роботою, – ні в кого виконання обов’язку не відбувається випадково. Хіба це міг бути твій вибір? Усім цим керує Бог. Ти відчуваєш таке зворушення, маєш це почуття місії та відповідальності й можеш виконувати цей обов’язок лише завдяки Божому дорученню тобі. Серед невіруючих так багато людей із гарною зовнішністю, знаннями чи талантом, але чи дивиться Бог на них прихильно? Ні. Бог не обрав їх, і Він прихильно дивиться лише на вас, на цю групу людей. Він доручив усім вам брати на себе всілякі ролі, виконувати всілякі обов’язки й брати на себе різні зобов’язання в Його роботі управління. Коли Божий план управління нарешті завершиться й буде виконаний, якою ж це буде славою та привілеєм! Отже, коли люди сьогодні зазнають трохи труднощів, виконуючи свій обов’язок; коли їм доводиться від чогось відмовлятися, трохи присвячувати себе й платити певну ціну; коли вони втрачають свій статус, славу й вигоду в світі; і коли все це зникає, здається, ніби все це в них забрав Бог, але вони здобули щось набагато дорожче й цінніше. Що люди здобули від Бога? Виконуючи свій обов’язок, вони здобули істину й життя. Лише коли ти виконав свій обов’язок, завершив Боже доручення, прожив усе своє життя заради своєї місії та даного тобі Богом доручення, маєш прекрасне свідчення і живеш життям, що має цінність, – лише тоді ти справжня людина! І чому Я кажу, що ти справжня людина? Тому що Бог обрав тебе й доручив тобі виконувати свій обов’язок як створеній істоті в Його управлінні. Це найбільша цінність і найбільший сенс у твоєму житті» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). «Якщо ти хочеш бути відданим у всьому, що робиш, щоб відповідати Божій волі, ти не можеш просто виконувати один обов’язок; ти маєш прийняти будь-яке доручення, яке Бог тобі дає. Незалежно від того, чи відповідає воно твоїм смакам чи інтересам, чи це те, що тобі не подобається, чи що ти ніколи раніше не робив, або це щось важке, тобі все одно слід прийняти його й підкоритися. Ти маєш не тільки його прийняти, але й активно співпрацювати, дізнаватися про нього, випробовувати його на власному досвіді та досягати входження. Навіть якщо ти страждаєш від тяготи, тебе принижують і роблять вигнанцем, ти все одно мусиш мати відданість. Тільки будучи спроможним практикувати в такий спосіб ти досягнеш відданості й задовольнятимеш Бога в усьому. Ти мусиш розглядати це як свій обов’язок, який ти маєш виконати, а не як особисту справу. Як людям слід розуміти свої обов’язки? Як щось таке, що Творець – Бог – доручає їм робити; саме так виникають обов’язки людей. Доручення, яке Бог тобі дає, є твоїм обов’язком, і те, що ти виконуєш свій обов’язок так, як просить Бог, визначено Небом і визнано землею. Якщо ти побачиш, що ти отримуєш Боже доручення, що на тебе сходять Божа любов і Божі благословення, тоді ти зможеш прийняти свій обов’язок із серцем, яке любить Бога, і будеш спроможний пам’ятати про Божу волю під час виконання свого обов’язку та зможеш подолати всі труднощі, щоб задовольнити Бога. Ті, хто дійсно повністю присвячує себе Богові, ніколи не змогли б відмовитися від Божого доручення, вони ніколи не змогли б відмовитися від будь-якого обов’язку. Незалежно від того, який обов’язок покладає на тебе Бог, незалежно від того, які труднощі це тягне за собою, тобі слід не відмовлятися, а приймати його. Це шлях практики, який полягає в тому, щоб практикувати істину й жити відповідно до своєї відданості у всьому, щоб задовольнити Бога. На чому тут зроблено наголос? На фразі “у всьому” “Усе” не обов’язково означає те, що тобі подобається або добре вдається, і тим більше те, що тобі знайоме. Іноді щось тобі не вдається, іноді тобі потрібно вчитися, іноді ти стикаєшся з труднощами, а іноді ти мусиш страждати. Однак, незалежно від того, яке саме це завдання, якщо тільки воно доручене Богом, ти мусиш прийняти цей обов’язок від Нього, отримуючи й виконуючи його добре, так, щоб жити відповідно до своєї відданості й відповідати Божій волі. Це шлях практики. Що б із тобою не трапилося, ти завжди маєш шукати істину, і як тільки ти будеш упевненим у тому, яка практика відповідає Божій волі, тобі слід її дотримуватися. Тільки діючи в такий спосіб, ти практикуєш істину, і тільки тоді ти зможеш увійти в реальність істини» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Прочитавши слово Боже, я зрозумів, що жоден обов’язок не приходить до людини випадково. Він походить від Божого володарювання й порядку. Хоча я не любив займатися загальними справами, але мені їх призначили, виходячи з потреб церковної роботи, тому я не міг керуватися власними вподобаннями, а повинен був підкорятися й добре виконувати свій обов’язок, вклавши в нього всі сили та душу. Тільки таке життя є значущим і не марним. Раніше я був загіпнотизований славою й вигодою, не розумів Божого володарювання, тому не міг правильно ставитися до свого обов’язку, а обов’язки розділяв на кращі та гірші. Тепер я зрозумів, що жоден обов’язок не є вищим чи нижчим за інший, ми просто виконуємо різні функції. І проповідь Євангелія, і ведення загальних справ є необхідними частинами церковної роботи, і я повинен приймати той обов’язок, який на мене покладено. Незалежно від того, який обов’язок ми виконуємо в Божому домі, Бог хоче, щоб ми шукали істину та наголошували на входженні в життя. Якби я виконував свій обов’язок лише для того, щоб мною захоплювалися, щоб здобути репутацію та статус, то я б не виконував обов’язок сотвореної істоти, а плів би інтриги для власних цілей. Я бунтував би проти Бога та протистояв би Йому. А якщо так, то навіть якщо мною будуть захоплюватися інші люди, Бог цього не схвалить, тож який сенс у цьому? І хоча ведення загальних справ не здавалося мені чимось надзвичайним, у цьому середовищі я міг роздумувати й пізнавати себе, шукати істину, засвоювати уроки і, врешті-решт, позбутися свого прагнення до репутації та статусу і навчитися коритися. Це було для мене Божим спасінням. Власне, займаючись церковними справами, я стикався з різними речами, які вимагали враховувати інтереси церкви, шукати правду й діяти згідно з принципами. Хіба це не була чудова нагода для мене практикувати істину та виконувати свій обов’язок, щоб догодити Богові? Усвідомивши це, я звернувся до Бога в молитві: «Боже, я не хочу більше бунтувати проти Тебе. Я хочу підкоритися Твоїм влаштуванням і розпорядженням, прийняти Твоє спостереження й виконувати свої обов’язки з серцем, сповненим любові до Тебе». Після молитви я відчув полегшення, і в мене з’явилася впевненість у тому, що я зможу належним чином виконати свій обов’язок.

Якось я працював із братами та сестрами над виконанням одного завдання. Я спостерігав, як вони ретельно виконували свої обов’язки, сумлінно обмірковуючи та перевіряючи кожну деталь своєї роботи, щоб не постраждали інтереси церкви. Я згадував, як я неправильно ставився до свого обов’язку з того часу, як взявся за нього. Я просто робив те, що мені доручав мій керівник, і ніколи не замислювався над тим, як виконати свій обов’язок якнайкраще. Таке виконання обов’язків ображало Бога та змушувало Його зневажати мене. Пізніше я вже не турбувався про те, чи мене поважають інші. Натомість я серйозно думав про інтереси церкви, а також був обережним і свідомим у виконанні своїх завдань. Коли я так виконував свої обов’язки, то відчував спокій і не відчував втоми. Я багато чого навчився на своєму досвіді та зрозумів, що Бог дав мені обов’язок, який мені не подобався, щоб змусити мене замислитися й усвідомити, що моя гонитва за репутацією та статусом була помилковою, щоб врятувати мене від неволі й обмежень репутації та статусу. Він вів мене шляхом пошуку істини. У цьому була вся Божа любов до мене. Я зрозумів добрі наміри Бога й усвідомив: що б мене не спіткало, навіть коли це якийсь обов’язок чи щось інше, що не вписується в мої уявлення, це корисно для мого життя. Я не міг більше бунтувати проти Бога. Я повинен був стати слухняним Богу й ґрунтовно виконувати свої обов’язки.

Незабаром після цього повернувся брат, який займався загальними справами. Керівник влаштував так, що я працював із цим братом і продовжував займатися загальними справами. Коли я отримав цю звістку, я подумав: «Цього разу я не можу дозволити своїм уподобанням диктувати, як мені ставитися до своїх обов’язків. Я повинен приймати Божі влаштування й розпорядження та коритися їм». Я знав, що це Бог виявляє мені благодать, дає мені ще один шанс навчитися й увійти в Його слова. З моїм попереднім досвідом у мене більше не було негативних думок щодо свого обов’язку, я більше не дивився на нього зверхньо й більше не засмучувався через те, що інші не захоплюються мною. Натомість я виконував свій обов’язок у практичній манері та прагнув догодити Богу. Я прочитав деякі Божі слова: «Для всіх, хто виконує обов’язок, незалежно від того, наскільки глибоко чи поверхово вони розуміють істину, найпростіший спосіб практики входження в істину-реальність, – це в усьому думати про інтереси Божого дому й відкидати власні егоїстичні бажання, особисті наміри, мотиви, гордість і статус. Ставити інтереси Божого дому на перше місце – це найменше, що має робити людина. Якщо той, хто виконує обов’язок, не може зробити навіть цього, то як можна казати, що він виконує свій обов’язок? Це не виконання свого обов’язку. Тобі слід у першу чергу думати про інтереси дому Божого, бути уважним до Божих намірів та враховувати роботу церкви. Став ці аспекти на перше місце; тільки після цього ти можеш думати про стабільність свого статусу або про те, як інші тебе розглядають. Хіба ви не відчуваєте, що коли ви робите поділ на два етапи та йдете на деякі компроміси, стає трохи легше? Якщо ти так практикуватимеш протягом деякого часу, ти відчуєш, що догодити Богові зовсім не настільки складно. Ба більше, тобі слід бути спроможним виконувати те, за що ти відповідаєш, виконувати свої зобов’язання та обов’язок і відкидати свої егоїстичні бажання, наміри та мотиви; слід рахуватися з Божими намірами та ставити на перше місце інтереси Божого дому, роботу церкви та обов’язок, який тобі належить виконувати. Випробувавши це на собі протягом певного часу, ти відчуєш, що це хороший спосіб поведінки. Це означає жити прямо й чесно, а не бути ницою або огидною людиною, і жити справедливо й гідно, а не бути мерзенним, підлим і ні на що не придатним. Ти відчуєш, що саме так належить діяти людині та саме це є образ, який людині слід утілювати в життя. Поступово твоє бажання задовольняти власні інтереси зменшиться» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Свободу та визволення можна здобути, лише відкинувши свої розбещені характери). Слово Боже осяяло моє серце. Коли ми виконуємо свої обов’язки, ми повинні прийняти Боже спостереження й відпустити свої бажання, наміри та мотивації. Ми повинні принести в жертву своє щире серце, робити справи на благо церкви і якнайкраще робити те, що ми маємо робити. Тільки так ми зможемо виконати обов’язок сотвореної істоти, жити праведно, мати людяність і розсудливість, які притаманні людям. Коли я так практикував, я відчував, що маю душевний спокій, і почувався легко й невимушено.

Зараз я дуже щасливий у виконанні свого обов’язку, і я багато чого здобув. Я знаю, що без викриття фактами й без суду Божого слова я б не усвідомив власної розбещеності та не зміг би побачити важливість пошуку істини. Після цього досвіду я також зрозумів, що обов’язок, який я виконую, влаштований Богом, і він базується на моїх потребах з точки зору входження в життя, тому я повинен приймати та слухатися, шукати правду, виконувати свої обов’язки всім серцем і розумом, і стати тим, хто дійсно слухається Бога та заслужив Боже схвалення.