Змалечку я сприймала своїх батьків як взірець для наслідування у вірі в Бога. Вони здавалися дійсно ревними у своїй вірі та готовими на жертви. Невдовзі після прийняття Всемогутнього Бога моя мама залишила дуже гарну роботу, щоб виконувати свої обов’язки повний робочий день. У неї були певні навички й знання, і вона була готова йти на жертви, тому в церкві в неї завжди були важливі обов’язки. Згодом якийсь юда видав нашу сім’ю, і мої батьки почали переховуватися разом зі мною, щоб уникнути арешту з боку Компартії Китаю. Незважаючи на це, вони й далі виконували свої обов’язки. Вони вели просте життя, їхня поведінка загалом здавалася побожною й духовною, а крім того, я часто чула, як члени церкви говорили, що в моїх батьків добра людська природа, що вони справжні віряни та прагнуть до істини. Коли мені було 10 років, через утиски Компартії батьки мусили розлучитися зі мною, і ми більше не могли бачитися, але в мені назавжди залишилося це разюче враження від них. Я ставилася до них з великою повагою, мені здавалося, що їхня віра в Бога – надзвичайна, що зважаючи на всі їхні жертви і прийняття на себе важливих обов’язків, вони, напевне, прагнуть до істини, у них добра людська природа, і Бог вочевидь схвалює їх. Мені навіть здавалося, що вони з тих, кого можна спасти. Я дуже пишалася, що маю таких батьків.

Пізніше через переслідування з боку Компартії ми всі врешті-решт втекли за кордон. Коли після цього я налагодила з ними зв’язок, я побачила, що й за кордоном вони продовжують виконувати свої обов’язки. Зокрема, коли я довідалася, що моя мама багато разів була кураторкою, я ще більше стала її поважати. Протягом усіх цих років мої батьки були віруючими й багато чим жертвували, до того ж у них були важливі обов’язки. Я вважала, що вони мають бути шукачами істини, у яких є духовний стан, тому в майбутньому я зможу звертатися до них за допомогою кожного разу, коли в мене виникатимуть будь-які труднощі. Це було чудово. У той час ми іноді говорили про власні нещодавні стани.

Одного разу мій тато сказав, що виконує завдання, яке, на його думку, не вимагало особливих технічних навичок і увесь час хоче переключитися на якесь інше завдання. У мене тоді був такий самий досвід, тому ми поспілкувалися й поділилися деякими словами Бога. Минуло трохи часу, і завдяки тому, що я їла й пила Божі слова та прагнула до істини, я зрозуміла, що надто прискіпливо ставлюся до свого обов’язку. Я хотіла виконувати ті обов’язки, які показували мене у вигідному світлі, а інакше моє ставлення було недбалим. Це було дуже егоїстично й не свідчило про справжню віру. Я стала зневажати себе та змогла вийти з цього стану. Але мій батько застряг, він просто не міг знайти мотивацію для виконання свого обов’язку. Я була збентежена. Оскільки він вірував понад десять років, у нього мав бути певний духовний стан. Чому він не міг вирішити проблему вибору свого обов’язку? Також я усвідомила, що під час розмов з батьками про мої проблеми вони надсилали мені якісь Божі слова і ділилися своїм поглядом на речі, але те, що вони говорили, мені насправді не допомагало. У мене з’явилося невиразне відчуття, що вони не розуміють істину так, як я собі уявляла. Трохи згодом брати й сестри спілкувалися про написання есе зі свідченнями. Я вирішила, що оскільки мої батьки вірували тривалий час, у них має бути багато досвіду, особливо в моєї мами. Вона зазнала утисків з боку антихриста, її несправедливо вигнали з церкви, але вона продовжувала поширювати Євангеліє. Після того, як її прийняли назад, який би обов’язок їй не доручили, вона вкладала всі сили в його виконання; її обов’язки змінювались декілька разів, тому в неї мав бути чималий досвід. Я вирішила, що їй треба написати про це, щоб засвідчити перед Богом. Я почала час від часу вмовляти маму написати есе, але вона й далі ухилялася від цього, стверджуючи, що хотіла б, але дуже зайнята виконанням свого обов’язку та не має й хвилини вільного часу. Я продовжувала тиснути на неї, але вона так нічого й не написала. Якось вона сказала мені, що не може впорядкувати думки, коли намагається написати есе, і не знає, з чого почати, тому хоче обговорити це зі мною. Я дуже зраділа. Мені дійсно хотілося почути про все, що вона пережила за ці роки. Але я була вкрай здивована, коли, розказуючи про те, що відбувалося, та про розбещеність, яку вона виявляла, вона не поділилася жодним справжнім розумінням, а натомість говорила багато негативного, обмежуючи себе. Здавалося, ніби розмова про її минулий досвід завдавала їй болю, наче вона просто підкорилася, не маючи вибору. Я не чула, щоб вона розповідала, яку користь отримала від цього Після нашої розмови я була дуже розчарована. На мою думку, якби вона справді чогось досягла, то хоч би як боляче це було на той час, читання Божих слів, прагнення до істини й пізнання Його волі принесли б їй справжнє розуміння самої себе та Бога, а це зрештою принесло б справжню насолоду. Але те, як вона говорила про свій минулий досвід, і досі звучало дуже болісно, а її розуміння самої себе засновувалось на відчуттях, не було практичним. Чи не означало це, що їй бракувало практичного досвіду? Тут мене осяяло: не дивно, що вона так не хотіла писати свідчення про Бога. Посилання на брак часу було прикриттям. Річ у тім, що вона не досягла істини і не мала жодних справжніх здобутків, тому не могла написати свідчення. Мій батько був готовий спробувати щось написати, але його есе було сповнене незначних подробиць, і в ньому майже не йшлося про його самопізнання та здобутки. Це не узгоджувалося з його роками віри. Я згадала, як Бог сказав: «Те, чи можеш ти бути спасенним, не залежить від твого старшинства або того, скільки років ти працюєш, і тим більше від того, скільки кваліфікацій ти накопичив. Радше це залежить від того, чи принесло твоє прагнення плоди. Ти мусиш знати, що спасенні – це “дерева”, що приносять плоди, а не дерева з пишним листям і рясними квітами, які, однак, не плодоносять. Навіть якщо ти багато років блукав вулицями, яке це має значення? Де твоє свідчення?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Практика (7)). Для мене це був тривожний сигнал. Це правда. Байдуже, який у людини стаж, скільки роботи чи досвіду за плечима, якщо в неї немає реальних надбань від того, через що вона пройшла, якщо вона не здобула істину та не може свідчити, це означає, що їй бракує життя. Таку людину ніяк не можна спасти. Не можу описати, що я відчула, коли зрозуміла це. Уперше в житті моє сприйняття батьків як людей, які розуміють істину та мають духовний стан, посипалося. Я не розуміла, чому після стількох років віри та стількох жертв, вони так і не здобули істину? Не в змозі стриматися, я потайки поплакала. Після цього в мене вже не було такого сильного захоплення ними, але я й досі гадала, що попри все, стільки віддавши протягом усіх цих років, вони принаймні мають гідну людську природу та є справжніми вірянами. Якби вони добре виконували свій обов’язок і почали прагнути до істини, їх ще можна було б спасти. Однак потім сталося дещо, що змінило мій погляд на них.

Одного дня виявилося, що мого батька відсторонили від виконання його обов’язку, тому що він завжди був недбалим і лінивим та працював недостатньо сумлінно. Невдовзі після цього маму теж звільнили – за те, що в неї була погана людська природа, вона не відстоювала інтереси церкви, була занадто пихатою та зривала виконання своїх обов’язків. Я була в шоці й ледь могла в це повірити. Як таке могло статися? Хіба неможливість виконувати свій обов’язок фактично не означає вигнання? У них погана людська природа? Усі, хто знав моїх батьків раніше, завжди говорили, що в них чудова людська природа, інакше як би вони могли так багато віддати? Я дійсно була в сум’ятті, і всілякі хвилювання продовжували спливати на поверхню. Я питала в себе, як у них справи, чи відчувають вони біль. Сама я весь час була пригнічена й поринула в темряву, і хоч я знала, що їхнє звільнення було на основі принципів істини, що все було правильно, мені було важко прийняти це. Мої батьки стільки всього зазнали, постійно переховуючись від Комуністичної партії, і протягом усіх цих років ми стільки часу провели нарізно. Я дуже сподівалася, що після того, як Бог завершить Свою роботу, ми возз’єднаємося в Царстві. Однак після того, як вони пройшли через стільки злетів і падінь і виконали стільки роботи, як можна було так легко їх звільнити? Через це я дедалі більше засмучувалася й не могла стримати сліз. Протягом декількох днів я постійно зітхала, не маючи сили виконувати свої обов’язки. Щоразу, як я згадувала про це, я почувалася такою засмученою, що аж мліла. Раптом я втратила будь-яку мотивацію до прагнення до істини. Я знала, що перебуваю не в кращому стані, і продовжувала казати собі: «Маму й тата звільнено не просто так. Бог праведний». Але в душі я просто не могла це прийняти й намагалася вмовити Бога. Були ж брати й сестри, які не зробили жодного справжнього внеску в церкву або не виконували жодного важливого обов’язку, але вони змогли втримати свої обов’язки, так чому ж мої мама й тато не могли далі виконувати свої обов’язки? Хай які проблеми вони мали, хай за всі ці роки вони не зробили внеску, але вони дуже старалися, тож хіба в них не могло бути іншого шансу, зважаючи на всі їхні страждання та роботу, яку вони виконали? Я знала, що перебуваю не в кращому стані, що я була жорсткою і в мене не було ніякої мотивації шукати істину. Я постала перед Богом і помолилася: «Боже, для мене це дуже важко. Прошу Тебе направити мене й допомогти мені пізнати Твою волю».

Згодом я запитала одну сестру, як впоратися зі своїм станом, і поясняючи їй усе, не могла стримати сліз. Вона сказала мені: «У твоїх батьків забрали їхні обов’язки, але їх не вигнали. Чому ти така засмучена? Тобі слід зрозуміти, що в цьому є Божа любов. Бог дає їм шанс покаятися». Її слова справді відкрили мені очі. Це була правда. Бог ніколи не говорив, що позбавлення обов’язків означає усунення людини. А дехто з братів і сестер тільки після звільнення починає аналізувати себе й відчуває жаль, а потім по-справжньому змінюється й кається. Потім вони знову беруться до виконання своїх обов’язків. У будь-якому разі наявність обов’язку не означає, що ти матимеш повне спасіння. Якщо ти не прагнеш до істини, Бог все ще може викрити та усунути тебе. Насправді зі звільненням Бог дав моїм батькам шанс покаятися, але я вважала, що це те саме, що бути усуненим. Це не відповідає істині. Від таких думок я почувалася трохи краще, але все одно засмучувалася через це щоразу, коли пізніше згадувала про це. Мені завжди здавалося, що церква занадто сувора до них.

Згодом я прочитала ось цей уривок із Божих слів: «Що більше тобі бракує розуміння щодо певного питання, то більше ти мусиш мати богобоязливе та побожне серце й часто приходити до Бога, щоб шукати Божу волю й істину. Коли ти чогось не розумієш, тобі потрібні Божі просвітління й провід. Коли ти стикаєшся з тим, чого не розумієш, тобі слід просити Бога більше працювати над тобою. Ось хороші наміри Бога. Що більше ти приходитимеш до Бога, то ближчим до Бога буде твоє серце. Що ближчим твоє серце буде до Бога, то більше Бог житиме в ньому – хіба це не правда? Що більше Бог перебуватиме в серці людини, то кращими ставатимуть її прагнення, шлях, яким вона йде, і стан її серця» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Дорожити Божими словами – основа віри в Бога). Прочитавши Божі слова, я трохи заспокоїлася. Бог каже, що чим менше ти щось розумієш, то більше маєш шукати істину з благоговінням до Бога, щоб твій стан і далі покращувався. Стосовно звільнення моїх батьків, я знала, що це має бути доцільним для церкви, і мені не слід нарікати. Я намагалася не зациклюватися на цьому, але насправді я не усунула свого хибного розуміння Бога чи віддаленість від Нього. Щоразу, коли я згадувала про це, я все ще відчувала образу. Тоді я зрозуміла, що, коли ми чимось збентежені, нам потрібно шукати істину, а не дотримуватися правил, стримувати себе та дозволяти всьому відбуватися, неначе в тумані, – так проблеми не вирішуються. Насправді я не дуже добре знала своїх батьків. Я просто знала, що виглядає так, ніби вони багато від чого відмовилися, а інші говорили про них добре, але це насправді однобоке та вузьке сприйняття. Мені хотілося подивитися, що скажуть про них брати й сестри, з якими вони підтримували контакт, а не просто покладатися на власні відчуття. Я почала вивчати особливості поведінки моїх батьків під час виконання ними своїх обов’язків. Читаючи їхні характеристики від інших людей, я зрозуміла, що мій батько завжди був недбалим та ухилявся від усього важкого, він не бажав вкладати багато сил у щось, що потребувало певних жертв. Він був здібний, але завжди пасивно виконував свій обов’язок без особливих досягнень. Його обов’язки кілька разів змінювалися, але жодного разу він не виконував їх сумлінно. Виконуючи євангельський обов’язок, він залишався недбалим та ухилявся від важкої роботи. Він нічого не робив без нагляду керівника. Коли брати й сестри вказували на проблеми в його обов’язку, він не аналізував себе, а виправдовувався, кажучи, що старіє та має проблеми зі здоров’ям і що цей обов’язок не відповідає його сильним сторонам, тож, звичайно, виникають проблеми, а інші занадто багато очікують від нього. Коли він не досяг гарних результатів у своєму обов’язку, його звільнили. А моя мама здавалася дуже енергійною і здатною йти на жертви, але це було лише зовнішнє враження – вона просто працювала абияк. Вона не виконувала практичної роботи, і це затримувало поступ у роботі церкви. Вона виконувала чимало роботи, але мала забагато проблем і недоглядів. Це принесло церкві великі збитки. І вона завжди забезпечувала собі прикриття, захищаючи власні інтереси, а не роботу церкви. Іноді, коли вона краще за всіх могла розібратися з якимись нагальними справами, вона наполягала на тому, щоб послати когось іншого, бо боялася когось образити. Це затримувало роботу церкви. Брати й сестри також говорили, що вона дуже пихата та вперта й посилається на свій досвід, коли робить все що заманеться, не обговорюючи нічого з іншими. Вона опиралася чужим пропозиціям, ставилася до своєї роботи, ніби та – лише її, у справах їй бракувало прозорості. Брати й сестри не мали впевненості в подробицях деяких справ. Коли хтось робив щось, що їй не подобалося, вона виходила з себе й сердито сварила людей. Через неї інші почувалися скутими, і дійшло до того, що один брат навіть сказав їй: «Сестро, мені бракує духовного рівня. Мабуть, тобі дуже тяжко працювати зі мною, вибач». А інші говорили, що якби не їхній обов’язок, вони б ніколи не спілкувалися з такою людиною. Маючи настільки серйозні проблеми, коли їй вказували на них, вона це взагалі не приймала Вона була дуже упередженою й чинила опір сестрі, яка наглядала за її роботою. На її думку, це інші люди завжди були несправедливими та важкими в спілкуванні. Це був справжній шок. Я просто не хотіла вірити, що мої батьки такі.

Згодом я прочитала пару уривків із Божих слів. «Сумління й розважливість мають бути складниками людської сутності особи. Вони одночасно є найістотнішими й найважливішими. Якою є людина, якій бракує сумління і в якої немає розважливості нормальної людської сутності? Загалом, це та людина, якій бракує людської сутності, людина, що має вкрай погану людську сутність. Якщо поглянути на деталі, то які прояви втраченої людської сутності демонструє ця людина? Спробуй проаналізувати, які характеристики притаманні таким людям і які специфічні прояви вони мають. (Вони егоїстичні й низькі.) Егоїстичні й низькі люди недбалі у своїх діях і тримаються осторонь від усього, що не стосується їх особисто. Вони не думають про інтереси Божого дому й неуважні до Божих намірів. Вони не беруть на себе жодної ноші й не мають почуття відповідальності, коли йдеться про виконання їхніх обов’язків або свідчення про Бога» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Віддавши своє серце Богу, можна здобути істину). «Коли людина має добру людську сутність, правдиве серце, совість і розсудливість, то це не порожні чи невизначені речі, які не можна побачити чи відчути на дотик, а радше речі, які можна виявити будь-де в повсякденному житті; це все речі реальності. Скажімо, людина є величною й досконалою: чи ти можеш це побачити? Ти не можеш побачити, відчути на дотик чи навіть уявити, що таке бути досконалим чи величним. Але якщо ти називаєш когось егоїстичним, то чи можеш побачити вчинки цієї людини – і чи відповідає вона цьому опису? Якщо про когось кажуть, що він чесний і має щире серце, чи бачиш ти таку поведінку? Якщо про когось кажуть, що він брехливий, безчесний та підлий, чи ти бачиш усе це? Навіть заплющивши очі, ти відчуєш, чи є чиясь людська сутність нормальною або мерзенною, через слова та вчинки такої людини. Тому “добра чи погана людська сутність” – це не порожній звук. Наприклад, егоїзм і підлість, криводушність і лукавість, зарозумілість і впевненість у власній праведності – це все те, що ви можете сприйняти в житті, контактуючи з людиною; це негативні елементи людської сутності. Тож чи можна в повсякденному житті відчути позитивні елементи людської сутності, якими повинні володіти люди, – наприклад, чесність і любов до істини? Чи має людина просвітління Святого Духа, чи може вона отримувати Божий провід, чи має вона роботу Святого Духа – чи бачите ви все це? Чи можете ви все це розпізнати? За яких умов людина може здобути просвітління Святого Духа, отримати Божий провід і в усьому діяти згідно з істинами-принципами? Вона повинна мати чесне серце, любити істину, шукати її в усьому й бути здатною практикувати істину, щойно зрозуміє її. Наявність цих умов у людини означає наявність просвітління Святого Духа, здатність розуміти Божі слова й з легкістю втілювати істину в життя. Якщо хтось не є чесною людиною й не любить істину у своєму серці, йому буде важко отримати роботу Святого Духа, і навіть якщо ви спілкуватиметеся з такою людиною про істину, із цього нічого не вийде. Як можна визначити, чи є людина чесною? Ви повинні придивлятися не лише до того, чи вона не бреше або обманює, але, що найважливіше, до того, чи здатна вона прийняти істину та втілити її в життя. Це найголовніше. Божий дім завжди відсіював людей, і на цей момент багато хто вже відсіяний. Вони були нечесними людьми, вони всі були облудними. Вони любили неправедні речі та зовсім не любили істину. Хай би скільки років вони вірили в Бога, вони не могли зрозуміти істину або ввійти в реальність. Ще менше такі люди були здатні по-справжньому змінитися. Тому їхнє відсіювання було неминучим. Вступаючи з людиною в контакт, на що ви дивитеся в першу чергу? Дивіться на її слова та вчинки, аби зрозуміти, чи вона чесна, чи любить істину та чи може її прийняти. Це надважливо. По суті, ви побачите сутність людини, якщо зможете визначити, чи є вона чесною, чи здатна прийняти істину та втілити її в життя. Якщо в людини повен рот солодких слів, але вона не робить нічого реального – коли приходить час зробити щось реальне, вона думає тільки про себе й ніколи про інших – то що це за людська сутність? (Егоїзм і підлість. Вона не має людської сутності.) Чи легко особі без людської сутності здобути істину? Їй важко. … Не звертай уваги на те, що говорять такі люди; ти маєш бачити, чим вони живуть, що вони виявляють, і яким є їхнє ставлення, коли вони виконують свої обов’язки, а також який у них внутрішній стан і що вони люблять. Якщо любов таких людей до власної слави й наживи сильніша за їхню вірність Богові, якщо їхня любов до власної слави й наживи перевищує інтереси Божого дому, або якщо їхня любов до власної слави й наживи перевищує дбайливість, яку вони проявляють до Бога, тоді чи володіють такі люди людською сутністю? Ні, не володіють. Їхню поведінку можуть бачити інші люди та Бог. Таким людям дуже важко здобути істину» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Віддавши своє серце Богу, можна здобути істину). Із Божих слів я зрозуміла, що для оцінювання чиєїсь людської природи нам треба побачити їхнє ставлення до Божого доручення та істини. У кого добра людська природа, той любить істину й поважає Божу волю у своєму обов’язку. Він із відповідальністю ставиться до Божого доручення, він гідний довіри та захищає інтереси церкви. Той, у кого погана людська природа, дуже егоїстичний та підлий, він зважає лише на власні інтереси. Він абияк виконує свій обов’язок, хитрує й тільки базікає, не виконуючи реальної роботи. Він навіть здатен нехтувати інтересами церкви й продати її заради власної вигоди. Розглядаючи поведінку своїх батьків у світлі Божих слів, я зрозуміла, що насправді вони не такі добрі люди, якими я їх вважала. Як-от мій батько – він ішов на поверхові жертви, але не відчував тягаря у своєму обов’язку та навпаки був недбалим і ухилявся від важкої роботи. Коли треба було йти на жертви, він знаходив безліч виправдань, щоб подбати про свою плоть, не враховуючи потреб церкви. У виконанні свого обов’язку він потребував постійного нагляду й спонукання. Він був дуже бездіяльним. Що стосується моєї мами, вона хоча й була постійно зайнята, могла страждати через свої обов’язки, і здавалося, що вона виконувала якусь роботу, але жодних реальних результатів від виконання нею своїх обов’язків не було, і вона робила це лише на позір. Вона здавалася неймовірно зайнятою, але просто шукала швидкої вигоди та робила все заради власного імені та статусу. Під час виконання роботи їй бракувало благоговіння перед Богом, і це завдавало великої шкоди роботі церкви. У справах, що зачіпають інтереси церкви, вона знала, що найкраще підходить для цієї роботи, але наполягала на тому, щоб цим займався хтось інший. Вона не захищала інтереси церкви в найважливіших питаннях і серцем не була єдиною з Богом. Я бачила тільки, що вона виконала безліч завдань і заплатила високу ціну, але я не дивилася на її мотиви або на справжні досягнення, на те, чи дійсно вона зробила якийсь внесок або ж насправді принесла більше шкоди, ніж користі. Я зрозуміла, що оцінка чиєїсь людської природи визначається не поверховими жертвами чи зусиллями, а тим, наскільки правильними є мотиви людини, чи дійсно вона думає про роботу церкви, або ж робить усе заради власного імені та статусу. Люди з доброю людською природою можуть не розуміти істини, але вони мають добрі наміри та керуються своїм сумлінням. Вони підтримують дім Божий і враховують його інтереси, ось чому вони дійсно можуть чогось досягти. Але ті, у кого погана людська природа, хоч скільки вони б страждали й тяжко працювали, хоч як би гарно говорили, вони недбалі в усьому, що роблять, враховуючи та плануючи тільки власну вигоду, не думаючи по-справжньому про роботу церкви. Із цієї причини вони у своїй роботі припускаються багатьох помилок і нічого не досягають. Або, можливо, вони можуть досягти чогось завдяки своїм талантам чи досвіду, але в довгостроковій перспективі втрати переважають вигоди, тому що їхня людська природа та характер слабкі. Вони ненадійні й не виконують справжньої роботи. Ніколи не знаєш, коли вони можуть завдати шкоди роботі церкви. Коли я усвідомила це, я повністю переконалася в тому, що моїм батькам бракує доброї людської природи.

Я завжди думала про те, від скількох речей вони відмовилися, в тому числі й від дуже комфортного життя, заради виконання свого обов’язку протягом майже двох десятиліть злетів і падінь, тож навіть якщо вони не прагнули до істини, вони принаймні були справжніми вірянами, хорошими людьми. Але є безліч людей, які можуть напоказ витримувати труднощі, а, мотивація й сутність цього можуть бути різними. Я не розуміла, що змушувало їх так наполегливо працювати й чи дійсно вони чогось досягли. Я просто дивилася на їхні поверхові зусилля й думала, що вони справжні віряни з гарною людською природою. У мене був дуже поверховий і нерозумний погляд на речі. Усі ці роки ми як віруючі страждали від утисків Комуністичної партії й від болю через те, що наші родини були роз’єднані, але ми так насолоджувалися щедрою Божою благодаттю. Бог не тільки дає нам дуже багато істин, Він також дає нам вдосталь підтримки в тому, що нам потрібно в житті. Той, хто має совість і розум, повинен зробити все можливе, щоб виконати свій обов’язок та відплатити Богу за Його любов. Але після стількох років віри та вивчення стількох доктрин мої батьки все ще не несли найелементарнішої відповідальності за виконання своїх обов’язків. Вони навіть не могли захистити інтереси церкви. Судячи з їхньої поведінки, позбавлення їх обов’язків було Божою праведністю. Це було добре не тільки для роботи церкви, а й для них самих. Якби невдачі та спотикання на цьому шляху могли допомогти їм проаналізувати себе й повернутися до Бога, змінили б їхнє ставлення до своїх обов’язків, це стало б для них спасінням і поворотним моментом на шляху віри. Якби ж вони й далі так продовжували, без жодного самоаналізу, каяття чи змін, їх дійсно могли б викрити й усунути. Я згадала, що Бог казав: «Обсяг страждань, які повинна витерпіти певна людина, і відстань, яку вона повинна пройти на своєму шляху, визначає Бог, і люди насправді не здатні допомогти одне одному» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Шлях… (6)). Усе, що я могла зробити, – це вказати на проблеми, які бачила, і зробити все можливе, щоб допомогти їм, але щодо того, який шлях вони обирають, мені не слід турбуватися. Коли я усвідомила це, на душі в мене стало набагато світліше. Я перестала хвилюватися й плакати через них та змогла підійти до цього належним чином.

Згодом я прочитала ось ці два уривки: «Ти повинен знати, яких людей Я бажаю; тим, хто нечистий, не дозволяється входити в Царство, тим, хто нечистий, не дозволяється осквернити святу землю. Хоча ти, можливо, виконав багато роботи й працював багато років, у кінці кінців, якщо ти все ще плачевно брудний, тоді для закону Небес буде нестерпно, що ти бажаєш увійти в Моє царство! Від заснування світу й до сьогоднішнього дня я ніколи не пропонував легкий доступ у Моє царство тим, хто підлещується до Мене. Це небесне правило, і ніхто не може його порушити!» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Успіх або невдача залежать від шляху, яким іде людина). «Я визначаю місце призначення кожної людини не за віком, старшинством чи обсягом страждань, і тим паче не за тим, наскільки вона жалюгідна, а за тим, чи володіє вона істиною. Немає іншого вибору, крім цього. Ви мусите розуміти, що всі, хто не слідує волі Бога, будуть покарані без жодного винятку» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Підготуй достатньо добрих учинків для свого місця призначення). Ці уривки дуже схвилювали мене. Єдиний критерій для Бога, за яким Він оцінює, чи можуть люди бути спасенними, – це те, чи володіють вони істиною та чи відбулася зміна їхніх характерів. Усі ці роки Бог виконував роботу та висловив так багато істин, даючи нам конкретне та детальне спілкування на шляху входження в істину й досягнення спасіння. Доки хтось здатний любити й приймати істину, є надія на досягнення Божого спасіння. Проте якщо хтось здатний лише на поверхові жертви навіть після багатьох років віри, не практикуючи істину й не змінюючи свого характеру, він не приймає істину, а ненавидить її. Скільки б така людина не жертвувала, скільки б років не працювала, якими б важливими не були її обов’язки, якщо вона врешті-решт не здобула істину або не змінила свого характеру, проте й досі бунтує проти Бога й чинить Йому опір, порушуючи роботу церкви, вона не може бути спасенною. Хто чинить багато зла, той буде покараний Богом, це визначається Божою праведністю. Коли я зрозуміла це, мені стало ясніше, як мої батьки дійшли до такого стану. Вони відмовилися від дому й роботи та наполегливо працювали, але вони не любили істину. Вони були недбалі й свавільні у виконанні своїх обов’язків та не аналізували себе, спираючись на Божі слова. Коли брати й сестри згадували про їхні проблеми, вони просто виправдовувалися, завжди думаючи, що це проблема іншої людини, що від них занадто багато очікують. Для мене це було свідченням того, що вони ненавиділи істину й не хотіли її приймати. Ось чому їхні характери не змінилися навіть після стількох років віри. Натомість, чим довше вони вірили й працювали, тим пихатішими вони ставали. Із того, як вони ставилися до істини, я могла побачити, що всі їхні жертви були не для того, щоб здобути істину й життя, вони робили їх неохоче, заради благословення. Зовсім як Павло – усе, що він робив, було спробою домовитися з Богом. Він не був справжнім вірянином, який дійсно повністю присвятив себе Богу. Мені стало зрозуміло, що про те, чи прагне хтось до істини, чи добра в нього людська природа і чи може він бути спасенним, слід судити за його ставленням до істини. Його поверховий внесок, скільки він працював, які обов’язки виконував – це все не має значення. Деякі брати й сестри, можливо, не роблять великого внеску в церкву, а їхні обов’язки здаються незначними, але вони непохитні та вкладають у це всю свою душу. Той, хто у своїх обов’язках зосереджується на пошуку істини, аналізує свою розбещеність, особисто кається й практикує істину, а також змінює свій розбещений характер, є тією людиною, яка здатна твердо стояти в Божому домі. Що більше я думаю про це, то більше бачу Божу праведність. Божий критерій оцінювання людей ніколи не змінювався. Просто я дивилася на спасіння як на щось зі сфери везіння. Я вважала, що Бог не зречеться тих, хто приніс великі жертви й старанно працював, навіть якщо вони не зробили жодного внеску. Але у випадку з моїми батьками я дійсно побачила Божу праведність. Бог не судить людей, виходячи з людських емоцій чи уявлень, але Він вимірює й дивиться на кожну людину, виходячи зі стандартів істини. Навіть люди, які виконували важливі функції в церкві, не є винятком.

Пізніше я прочитала ще пару уривків, які просвітили й дуже заспокоїли мене. Бог говорить: «Одного дня, коли ти зрозумієш якусь частину істини, ти більше не вважатимеш свою маму найкращою людиною чи своїх батьків найкращими людьми. Ти зрозумієш, що вони також належать до розбещеної людської раси, і що їхні розбещені характери точно такі самі. Все, що їх відрізняє, – це фізична, кровна спорідненість із тобою. Якщо вони не вірять у Бога, то вони такі ж самі, як і безбожники. Ти дивитимешся на них уже не з позицій члена сім’ї чи ваших плотських стосунків, а з точки зору істини. На які основні аспекти слід звернути увагу? Ти повинен дивитися на їхні погляди на віру в Бога, на світ, на вирішення питань і, що найважливіше, на їхнє ставлення до Бога. Якщо точно оцінити ці аспекти, ти зможеш чітко побачити, хороші вони люди чи погані. Можливо, одного дня ти побачиш, що це такі ж самі люди, як і ти, з такими ж розбещеними характерами. Можливо, стане зрозуміліше, що це зовсім не ті добросердечні люди зі справжньою любов’ю до тебе, якими ти їх собі уявляв, і що вони взагалі не здатні привести тебе до істини або на правильний життєвий шлях. Ти можеш чітко побачити, що те, що вони зробили для тебе, не принесло тобі великої користі й не допомогло стати на правильний життєвий шлях. Ти також можеш з’ясувати, що багато їхніх практичних учинків і думок суперечать істині, що вони від плоті, і що це змушує тебе зневажати їх, відчувати огиду й ненависть. Якщо ти зрозумієш це, то у своєму серці зможеш правильно поставитися до своїх батьків і більше не сумуватимеш за ними, не хвилюватимешся за них та зможеш жити окремо від них. Вони виконали свою батьківську місію, тому ти більше не ставитимешся до них як до найближчих людей і не боготворитимеш їх. Натомість ти ставитимешся до них як до звичайних людей і тоді повністю вирвешся з пут емоцій та по-справжньому звільнишся від своїх емоцій і родинної прихильності» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Лише усунення власних розбещених характерів може привести до справжнього преображення). «Багато людей безглуздо страждають емоційно; насправді це все зайві, марні страждання. Чому Я так кажу? Люди завжди скуті своїми емоціями, тому вони не здатні практикувати істину й підкорятися Богові; крім того, скутість емоціями зовсім не сприяє виконанню свого обов’язку або слідуванню за Богом; крім того, вона є величезною перешкодою для входження в життя. Отже, страждання від емоційної скутості не має жодного сенсу, і Бог не пам’ятає про це. Як же звільнитися від цього безглуздого страждання? Потрібно зрозуміти істину, прозріти й зрозуміти суть цих плотських стосунків, і тоді тобі буде легко звільнитися від скутості плотськими емоціями. … Сатана хоче використати прихильність, щоб обмежити та зв’язати людей. Якщо люди не розуміють істини, їх легко обдурити. Часто заради своїх батьків і близьких вони нещасні, плачуть, терплять труднощі та йдуть на жертви. Це їхнє прокляте невігластво; вони стоїчно беруть його на себе й пожинають те, що посіяли. Ці страждання не мають жодної цінності – марні зусилля, про які Бог узагалі не згадає, і можна сказати, що такі люди проходять через пекло. Коли ти дійсно зрозумієш істину й побачиш їхню сутність, то звільнишся; ти відчуєш, що твої попередні страждання були невіглаством та обманом. Ти нікого іншого не звинувачуватимеш, крім власної сліпоти, дурості й того, що ти не розумів істину й не мав чіткого бачення речей» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Лише усунення власних розбещених характерів може привести до справжнього преображення). Читання цього уривка викликало в мене стільки емоцій. Бог так добре розуміє нас! Усі мої сльози та непотрібні страждання були викликані тим, що я була занадто емоційною й багато чого не розуміла. Раніше я не розуміла істини та не мала проникливості щодо своїх батьків, натомість я вважала, що вони чудові та дійсно гідні захоплення, що вони – мої зразки для наслідування, і мені треба намагатися бути схожою на них. Я навіть думала, що вони – люди, яких можна спасти, але, подивившись на них у світлі істини та Божих слів, я збагнула, як сильно помилялася, і нарешті стала трохи розрізняти, що вони за люди насправді. Я побачила в них багато чого, що не тільки не викликало захоплення, але й було мені ненависним. Я перестала лестити їм і рівнятися на них, і я більше не страждала й не плакала через них. Я змогла побачити їх точно та об’єктивно.

У цій ситуації я побачила, що була занадто стурбована своїми почуттями, і коли я жила в полоні мирських прихильностей, то думала лише про те, як сильно можуть страждати мої батьки, та не могла змиритися з тим, як церква впоралася з цією ситуацією. Я опиралася й навіть вважала, що Бог не праведний. Потім я зрозуміла, чому Бог ненавидить людську прихильність. Річ у тім, що, спираючись на неї в житті, ми плутаємо правду і кривду, добро і зло та віддаляємося від Бога. Я не знала себе раніше. Коли брати й сестри бачили, як їхніх родичів звільняють або виганяють геть та плакали цілими днями, я дивилася на них зверхньо. Я вважала, що якби це колись трапилося зі мною, я б не була такою слабкою. Але коли я дійсно зіткнулася з тим самим, я виявилася набагато слабшою, ніж будь-хто інший, я майже розклеїлася. Я не просто плакала кілька разів, я була пригнічена, і це вплинуло на моє виконання обов’язків. Я зрозуміла, що була наївною та дурною, а також геть нерозумною. Завдяки цьому досвіду я трохи зрозуміла тих братів і сестер, які намагалися уникнути своїх мирських прихильностей, і мені стало дещо соромно за свою колишню неосвіченість і хвалькуватість. Я також зрозуміла, що в усьому, що відбувається, потрібно шукати істину. Завжди є можливість дістати науку та розвинути проникливість. Нам потрібно ставитися до всіх, хто нас оточує, навіть до наших власних батьків, у відповідності з Божими словами та істиною. Тоді ми не будемо дивитись на них крізь призму нашої прихильності й фантазій і не опиратимемося Богу у своїх вчинках. Слава Богу!