Уривок 61

Кожна людина вчиняла переступи більшою чи меншою мірою. Коли ти не знаєш, що щось є переступом, то ставитимешся до цього із затуманеним розумом і, можливо, досі чіплятимешся за свої власні думки, практики й способи розуміння, але одного разу, чи то через читання Божого слова, спілкування з братами й сестрами, чи то через Боже одкровення, ти дізнаєшся, що ця річ є переступом і проступком проти Бога. Яким тоді буде твоє ставлення? Чи будеш ти щиро каятися, чи будеш доводити й сперечатися, чіпляючись за свої власні ідеї, вважаючи, що хоча зроблене тобою не відповідає істині, але це не така вже й велика проблема? Це стосується твого ставлення до Бога. Яким було ставлення Давида до його переступу? (Каяття.) Каяття – це означає, що він зненавидів себе у своєму серці й більше ніколи не вчинив би такого переступу. І що ж він зробив? Він помолився, просячи Бога покарати його, і сказав: «Якщо я знову зроблю цю помилку, нехай Бог покарає мене й забере в мене життя!». Такою була його рішучість, це було істинне каяття. Чи може звичайна людина досягти цього? Для звичайної людини, якщо вона не намагається сперечатися або якщо вона може мовчки визнати свою провину, це вже досить добре. Чи є істинним каяттям небажання знову піднімати цю тему через страх втрати обличчя? Це страждання й розпач через втрату обличчя, а не каяття. Справжнє каяття – це ненависть до себе за скоєне лихо, відчуття болю й дискомфорту від того, що ти здатен чинити зло, звинувачувати себе й навіть проклинати. Це здатність пообіцяти ніколи більше не коїти такого лиха й готовність прийняти Божу кару та жалюгідну смерть, якщо колись знову скоїш зло. Це і є істинне каяття. Якщо ж людина завжди відчуває у своєму серці, що вона не коїла зла, а її вчинки просто не відповідали принципам або були спричинені браком мудрості, і вона вірить, що якщо діятиме таємно, то нічого поганого не станеться, то чи може вона відчувати істинне каяття, думаючи в такий спосіб? Абсолютно ні, тому що люди не пізнають сутності власного зла. Навіть якщо вони трохи зневажають себе, вони ненавидять себе лише за те, що були нерозумні й не змогли впоратися із ситуацією. Насправді вони не усвідомлюють, що причиною їхньої здатності коїти лихо є проблема з їхньою природою й сутністю, брак їхньої людської сутності, їхній поганий характер та аморальність. Такі люди ніколи не пізнають істинного каяття. Чому людині потрібно аналізувати себе перед Богом, коли вона зробила щось погане чи вчинила переступ? Тому що пізнати власну природу й сутність нелегко. Визнати, що ти помилився, і зрозуміти у чому полягає помилка – легко. Однак важко зрозуміти джерело своїх помилок і те, який саме характер було виявлено. Тому більшість людей, скоївши щось лихе, лише визнають, що були неправі, але не відчувають каяття у своєму серці й ненависті до себе. У такий спосіб вони не здобувають істинного покаяння. Щоб здобути істинне покаяння, людина повинна відмовитися від зла, яке вона скоїла, і бути здатною гарантувати, що вона ніколи більше цього не зробить. Тільки тоді можна досягти істинного покаяння. Якщо ти завжди підходиш до справ, зважаючи на власні переконання й фантазії, ніколи не аналізуючи й не пізнаючи себе, і просто працюєш автоматично в поверховий і недбалий спосіб, то ти не покаявся по-справжньому й взагалі насправді не змінився. Якщо Бог хоче викрити тебе, як ти маєш поставитися до цього? Яким буде твоє ставлення? (Я прийму Боже покарання.) Прийняття Божого покарання – ось як ти маєш ставитися до цього. Водночас ти повинен прийняти Божу перевірку. Так буде краще, щоб ти дійсно міг пізнати себе й насправді покаятися. Якщо людина не пройде через істинне каяття, вона не зможе припинити робити лихі вчинки. У будь-який час і в будь-якому місці вона зможе повернутися на старі шляхи, жити відповідно до свого сатанинського характеру та навіть робитиме ті ж самі помилки знову і знову. Отже, вона не є людиною, яка справді покаялася. У такий спосіб люди цілком викриваються. Що ж вони можуть зробити, щоб повністю звільнитися від переступів? Вони повинні шукати істину, щоб розв’язати проблеми, і також повинні вміти практикувати її. Це правильне ставлення людей до істини. Як же люди повинні практикувати істину? Незалежно від того, із якими спокусами чи випробуваннями ти стикаєшся, ти повинен щиро молитися Богу у своєму серці та підкорятися Божому керівництву. Деякі випробування також є спокусами – чому Бог дозволяє тобі стикатися з такими речами? Бог не випадково й не без причини допускає, щоб такі речі траплялися з тобою. Це Бог випробовує й перевіряє тебе. Якщо ти не приймаєш цю перевірку, якщо ти не звертаєш на це уваги, то чи не викривається в цей час твоє ставлення до Бога? Яким є твоє ставлення до Бога? Якщо ти байдуже й зневажливо ставишся до середовищ, якими Бог тебе забезпечує, до випробувань, які Бог тобі дає, і не молишся, не шукаєш, не знаходиш через усе це шляху практики, то це виявляє в тебе відсутність покірного ставлення до Бога. Як Бог може спасти таку людину? Чи може Бог зробити її досконалою? Безумовно, ні. Причина цього в тому, що ти не маєш покірного ставлення до Бога, і навіть якщо Бог упорядкує для тебе середовище, ти не відчуєш його й не співпрацюватимеш із ним. Це свідчить про твою зневагу до Бога, про те, що ти не сприймаєш Божу роботу серйозно, і що ти навіть здатний відкинути Божі слова та істини, а це означає, що ти не переживаєш роботу Бога на власному досвіді. То як тоді ти можеш здобути спасіння? Той, хто не любить істину, не може пережити роботу Бога на власному досвіді. Неможливо здобути спасіння, вірячи в Бога в такий спосіб. Це означає, що ставлення людини до Бога й істини є дуже важливим і безпосередньо пов’язане з тим, чи можна її спасти. Люди, які не звертають на це уваги, є нерозумними й неосвіченими.