Додаток. Коротке обговорення трьох аспектів нормальної людськості

Цього разу ми не будемо розповідати історії під час нашої бесіди. Ми почнемо з теми, яку часто обговорюють: що таке людськість. Ми багато обговорювали цю тему в минулому і продовжуємо обговорювати її зараз. Про цю тему часто згадують; це питання, з яким стикаєшся щодня у повсякденному житті, тема, з якою маєш справу і яку пізнаєш на власному досвіді щодня. Ця тема – що таке людськість. Людськість охоплює кілька важливих речей. Які поширені прояви людськості в повсякденному житті? (Гідність і честь.) Що ще? Совість і розум, так? (Так.) Ви часто про них говорите. А які ще є аспекти, про які ви не часто згадуєте? Тобто, яких тем ви практично не торкаєтеся у своїх звичайних розмовах про людськість? Совість і розум, гідність і честь – це старі, звичні теми, з якими регулярно стикаєшся. Наскільки тісний зв’язок між совістю, розумом, гідністю та честю, які ви часто обговорюєте, і вашим реальним життям? Як цей матеріал наставив вас і допоміг у вашій практиці та входженні у ваше реальне життя? Наскільки він був корисним? Отже, які ще є аспекти, що тісно пов’язані з вашим повсякденним, нормальним людським життям? Я назву кілька, і ми побачимо, чи регулярно ви стикаєтеся з цими темами. Що стосується нашого матеріалу про людськість, ми спочатку відкладемо вбік питання, чи є цей матеріал позитивним або негативним, і чи стосується він нормальної або ненормальної людськості. Окрім аспектів, які ми щойно згадали, є ще ставлення, яке людина виявляє в поводженні з різними людьми, справами та речами в повсякденному житті. Хіба це не один із аспектів? Хіба це не стосується людськості? (Стосується.) Є ще один аспект: управління людьми своїм особистим середовищем у повсякденному житті, і ще один – ставлення та поведінка у спілкуванні з протилежною статтю. Чи пов’язані ці три аспекти з людськістю? (Так.) Усі вони пов’язані. Щодо теми, яку ми зараз обговорюватимемо, ми відкладемо питання про прагнення людини до істини, про те, як увійти в істину-реальність у своїй вірі в Бога, і як дотримуватися всіх різноманітних принципів, а говоритимемо лише про людськість. Отже, ці три аспекти – чи суттєвий їхній зв’язок із людськістю? (Так.) Що це за три аспекти? Повторіть їх. (Перший – це ставлення до різних людей, справ і речей у повсякденному житті, другий – це управління людьми своїм особистим середовищем у повсякденному житті, третій – це ставлення та поведінка людей у спілкуванні з протилежною статтю в повсякденному житті.) І що ці три аспекти включають у себе? (Людськість.) Чому ми кажемо, що ці три аспекти включають у себе людськість, що вони пов’язані з нею? Чому ми виділили ці три аспекти? Чому ми не говоримо про совість і розум? Чому ми відкладаємо аспекти, які зазвичай обговорюємо, щоб поговорити про ці три аспекти? Ці три аспекти є вищими чи нижчими за совість, розум, гідність і честь, що стосуються людськості, які ми обговорювали раніше? (Вони є нижчими.) То чи не принижує вас обговорення цих речей? (Ні.) Тоді навіщо нам їх обговорювати? (Вони практичні.) Вони практичніші. Це єдина причина, яку ви маєте? Чому ми будемо про це говорити? Тому що Я виявив проблеми; з огляду на нинішні умови та різну поведінку, що проявляється в щоденному житті людей, Я виявив кілька проблем, які тісно переплетені з реальним життям людей, і необхідно викласти їх одну за одною для бесіди. Якщо люди у своїй вірі в Бога відкидають реальне життя та різну поведінку нормальної людськості й повсякденного життя, а лише вперто прагнуть істини – таких глибоких істин, як бути людиною, яку любить Бог, – скажіть Мені, до яких проблем це призведе? Яка основна умова, за якої хтось може увійти в істину-реальність у своєму прагненні до істини? (Вони повинні робити це в реальному житті.) Що ще? (Вони повинні мати нормальну людськість.) Правильно – вони повинні володіти нормальною людськістю, яка, окрім совісті, розуму, гідності та честі, складається з трьох аспектів, які ми щойно згадали. Розмови про прагнення та пошук істини були б порожніми, якби людина не могла відповідати стандартам або досягти нормальності в цих трьох аспектах, що стосуються людськості. Прагнення істини, прагнення входження в істину-реальність, прагнення спасіння – це досяжне не для кожного, а лише для меншості людей, які люблять істину та мають нормальну людськість. Якщо людина не знає, чим має володіти той, кому притаманна нормальна людськість, або що він має робити, або яке ставлення та погляд у нього має бути щодо певних людей, справ і речей, – чи здатна така людина досягти входження в істину-реальність? Чи може її прагнення істини принести результати? На жаль, ні.

А. Ставлення, яке людина виявляє в поводженні з різними видами людей, справ і речей

Ми почнемо з бесіди про перший аспект, що стосується людськості: ставлення, яке людина виявляє в поводженні з різними видами людей, справ і речей у повсякденному житті. Усі розуміють, що означає «повсякденне життя». Це не потребує пояснень. Які ж тоді основні люди, справи та речі, що стосуються людськості? Тобто, що тут сягає рівня нормальної людськості, що входить до сфери її охоплення, що її стосується? (Взаємодія з людьми та речами.) Це лише частина. Є також знання та професійні навички, яким слід навчитися, і є загальні знання для повсякденного життя. Усе це є складовими того, що має розуміти і чим має володіти людина з нормальною людськістю. Деякі люди, наприклад, навчаються столярній або мулярській справі, а інші вчаться водити або ремонтувати автомобілі. Це навички, ремесла, і знати таке ремесло означає бути обізнаним у цьому фаху. Отже, до якого ступеня і за яким стандартом треба опанувати навичку, щоб вважатися фахівцем? Вони повинні принаймні вміти виготовити завершений виріб за прийнятним стандартом. Є люди, які роблять досить неякісну роботу. Робота, яку вони виконують, нікуди не годиться, часом на неї навіть неможливо дивитися. У чому тут проблема? Це стосується їхнього ставлення до своєї справи. Деякі люди не мають сумлінного ставлення. Вони думають: «Якщо те, що я зробив, працює, то й добре. Користуйся цим кілька років, а там підлатаєш». Чи має у людей із нормальною людськістю бути такий погляд? (Ні.) Деякі люди мають байдуже, наплювацьке ставлення. Для них «зійде й так» – це нормально. Це безвідповідальне ставлення. Таке легковажне й безвідповідальне поводження зі справами є складником розбещених характерів: це та мерзота, про яку часто кажуть люди. Що б вони не робили, вони роблять це «приблизно так» і «достатньо близько»; це ставлення за принципом «мабуть», «можливо» і «чотири з п’яти»; вони роблять усе поверхово, задовольняються мінімумом, уміло викручуючись; вони не бачать сенсу в тому, щоб сприймати все серйозно або бути скрупульозними, і вони бачать ще менше сенсу в пошуку істин-принципів. Чи не є це чимось властивим розбещеному характерові? Чи є це проявом нормальної людської сутності? Ні. Назвати це гордовитістю – правильно й розбещеністю це назвати також цілком доречно, але для ідеально точного опису підійде одне-єдине слово – «підлий». Всередині більшості людей є мерзота, лише різною мірою. Вони хочуть робити все поверхово й недбало, і в усьому, що вони роблять, відчувається запах обману. Вони обманюють інших, коли можуть, ідуть навпростець, коли можуть, і економлять час, коли можуть. Вони думають собі: «Якщо тільки мене не викрито, я не створюю проблем і мене не притягнуто до відповідальності, я зможу якось це відбути. Я не мушу виконувати роботу дуже добре, це занадто клопітно». Такі люди ніколи нічим не оволодівають й не бажають докладати зусиль чи страждати й платити ціну за своє навчання. Вони хочуть лише поверхово розглянути предмет, а потім називати себе досвідченими в ньому, вважаючи, що успішно його вивчили, а потім покладаються на це, щоб абияк все робити. Хіба не таким є ставлення людей до інших людей, справ і речей? Чи це хороше ставлення? Ні. Простіше кажучи, це означає «робити абияк». Така підлість існує у всьому зіпсованому людстві. Люди з мерзотою у своїй людськості дотримуються погляду й ставлення типу «робити абияк» у всьому, що вони роблять. Чи такі люди здатні належним чином виконувати свій обов’язок? Ні. Чи вони здатні чинити принципово? Це ще малоймовірніше.

Деякі люди не віддані жодній справі, яку роблять, а є неохайними, недбалими та безвідповідальними. Є такі, наприклад, хто вчиться водити машину, але ніколи не питає досвідчених водіїв, на що звертати увагу під час водіння або яка швидкість зашкодить двигуну. Вони не питають, вони просто водять – і в результаті ламають машину. Вони копають машину і кажуть: «Ця річ крихка. Дайте мені Мерседес або БМВ, ця стара розвалюха не годиться – вона застаріла!». Що це за ставлення? Вони не ставляться до матеріальних речей дбайливо й не думають підтримувати їх у хорошому стані, а навмисне псують і нищать їх. Деякі люди живуть неохайно й недбало. Вони цілими днями все роблять аби як і недбало. Що це за люди? (Неуважні люди.) «Неуважні люди» – це м’яко сказано; їх варто називати «недбалими людьми»; «ниці люди» теж підходить. Чи це занадто? Як відрізнити шляхетних людей від ницих? Просто подивіться на їхнє ставлення та дії щодо обов’язків, і подивіться, як вони поводяться з речами та як поводяться, коли виникають проблеми. Люди з гідністю та честю є ретельними, сумлінними й старанними у своїх діях, і вони готові платити ціну. Люди без гідності та честі є необережними та недбалими у своїх діях, завжди щось хитрують, завжди хочуть просто якось викрутитися. Хоч би яку навичку вони вивчали, вони не вчаться старанно, вони не здатні навчитися, і хоч скільки часу вони витрачають на навчання, вони залишаються цілковитими невігласами. Це люди низьких моральних якостей. Більшість людей ставиться до виконання своїх обов’язків недбало. Який характер тут проявляється? (Мерзотний.) Як мерзотні люди ставляться до свого обов’язку? Звісно, вони не мають правильного ставлення до нього, і вони, безумовно, недбалі в ньому. Це означає, що вони не мають нормальної людськості. Справді мерзотні люди подібні до тварин. Це як тримати собаку як домашнього улюбленця: якщо ти не стежиш за ним, він усе погризе й знищить усі твої меблі та прилади. Це буде збиток. Собаки – це тварини; вони не думають про те, щоб дбайливо ставитися до речей, і їх не можна притягнути до відповідальності – з ними просто треба вміти справлятися. Якщо ти цього не робиш, а дозволяєш тварині бігати де заманеться і заважати твоєму життю, це свідчить про те, що у твоїй людськості чогось бракує. Тоді ти не дуже відрізняєшся від тварини. Твій IQ занизький – ти нікчема. Тож як із ними добре справлятися? Тобі потрібно придумати спосіб, як обмежити їх у певних рамках або тримати у клітці, випускаючи їх два-три рази на день у визначений час, щоб вони мали достатньо активності. Так вони не гризтимуть все підряд і матимуть фізичне навантаження, щоб підтримувати здоров’я. У такий спосіб собака буде доглянутим, а твоє середовище – захищеним. Якщо людина не може впоратися з речами, з якими стикається, і не має правильного ставлення, їй чогось бракує в людськості. Це не відповідає стандарту нормальної людськості. Або, якщо говорити про кулінарію: звичайні люди використовують лише трохи олії, коли смажать, але є жінки, які використовують її надмірно. Навіть якщо ти заможний, не можна марнувати олію – треба знати міру. Але ці жінки про це не дбають; якщо в них здригнеться рука і вони наллють забагато олії у страву, вони просто вичерпують зайве й виливають на землю. Це ж марнотратство, чи не так? Як у народі називають того, хто має таке ставлення до матеріальних речей? «Марнотратний» – або, як образа, «транжира». Звідки беруться матеріальні речі? Вони дані Богом. Деякі люди кажуть, що вони заробили свої речі – але скільки ти міг би заробити, якби це не було дано Богом? Він дав тобі твоє життя. Якби Він не дав тобі твого життя, ти б нічого не мав і був би нічим, тож чи міг би ти тоді мати ці свої матеріальні речі? Бог, можливо, дав тобі більше, ніж середній сім’ї, але чи правильне те ставлення і погляд, з яким ти це марнуєш? Як це визначити з точки зору людськості? Така людина має погану людськість. Марнотратство, розтринькування речей, невміння дбайливо ставитися до речей – людина з такими якостями не має нормальної людськості. Дехто навіть не думає дбайливо поводитися з речами Божого дому. Вони бачать, що річ належить Божому дому, але якби збирався дощ, і було б погано, якби ця річ намокла, що б вони подумали? «Нічого страшного, якщо намокне. Це ж не моє. Хай лежить». І вони йдуть геть. Як називається таке ставлення? Егоїзм. Чи вони чесні у своєму мисленні? Якщо ні, то які вони? (Криводушні.) Якщо людина не чесна, то хіба вона не криводушна? Чи мають люди, які не є чесними у своєму мисленні, нормальну людськість? Звісно, ні. Щодо нашого першого аспекту – ставлення, яке людина виявляє в поводженні з різними видами людей, справ і речей, – про скільки речей ми зараз говорили? Є мерзота, мерзотники. Що ще? (Бути низьким і криводушним.) Така розмовна мова – чи вживаєте ви такі слова, коли розмірковуєте про себе, пізнаєте й аналізуєте себе в повсякденному житті? (Ні.) Ніхто не вживає. Тож які слова ви вживаєте? Ви говорите пишномовними термінами – ніхто не використовує таку повсякденну мову.

Багато людей почувається дуже велично, тому що вірить у Бога. Особливо ті, хто має певні навички та професійні вміння або навіть дипломи, вважають, що вони вищі за звичайних людей. Вони задоволені собою і думають: «Я навіть відмовився від солідної кар’єри, яку мав у світі, і я прийшов у Божий дім не за дармовою їжею. Такий кваліфікований фахівець, як я, може зробити внесок у Божий дім. Я присвячую себе Богу та страждаю для Бога. Я навіть ділю кімнату та стіл із цими простими людьми у спільному проживанні. Який же я величний!». Вони думають, що мають особливо почесну гідність, що вони шляхетніші за всіх інших, і постійно тішаться цим. Правда в тому, що в їхній людськості бракує дуже багатьох речей, і вони не тільки не знають про це, а й сповнені самовдоволення, думаючи, що вони величні, що їхні моральні якості величніші, ніж у звичайних людей. Насправді там немає нічого, що б відповідало визначенню слова «нормальна», що передує слову «людськість» у словосполученні «нормальна людськість». Ніщо там не відповідає цьому стандарту; все надто далеке від нього. Їхня совість? У них її немає. Їхні моральні якості? Вони нікудишні. Їхня гідність і якості? Ніщо з цього не годиться. Коли всі живуть разом, якщо в когось є щось цінне, він не наважується залишити це на видному місці. Чому так? Частково тому, що він не довіряє іншим, а частково тому, що там, де багато людей, є ненадійні люди, і дехто з них може бути нечистим на руку – вони можуть навіть вкрасти. Ці люди мають низькі моральні якості. Деякі люди намагаються вибрати найкращі шматки, коли їдять, і наїдаються ними досхочу, незалежно від того, скільки людей ще не їли. Хіба це не надто егоїстично? Є такі, хто зважає на інших, коли їсть. Що це ілюструє? Це показує, що останні є розумними людьми, які думають про інших. Вони з’їдять трохи менше, щоб залишити щось іншим. Ось що означає бути людиною високої якості. У Божому домі деякі люди мають людськість, тоді як іншим її трохи бракує. Вони навіть не можуть відповідати стандартам нормальної людськості. З огляду на поведінку, яку Я згадав, чи багато серед вас людей із нормальною людськістю? Чи їх небагато? Коли ви зазвичай виявляєте таку поведінку, чи здатні ви усвідомити, що вона проблемна? Коли ти виявляєш розбещений характер, чи усвідомлюєш ти це? Якщо ти усвідомлюєш це, і можеш відчути це, і готовий змінитися, тоді ти таки маєш трохи людськості – вона просто ще не досягла нормальності. Якщо ти навіть не усвідомлюєш цього, то чи можна тебе вважати людиною, що має людськість? Не можна. Питання не в тому хороша в тебе людськість чи погана, нормальна чи ненормальна, – у тебе немає людськості. Наприклад, під час їжі дехто бачить, як виносять тарілку тушкованої свинини, і починає її хапати, і жирні, і пісні шматки однаково, і не зупиняється, доки все не закінчиться. Ви коли-небудь бачили, як тварини б’ються за їжу? (Так.) Це та сама сцена, але з тваринами; а у випадку з людьми, чи є ця бійка частиною нормальної людськості? (Це не нормальна людськість.) Що б зробили люди з нормальною людськістю? (Вони б задовольнялися тим, що отримали, і не були б пожадливими.) Це досить точний опис. Як же тоді не бути пожадливим? Як саме слід мислити і як ставитися до цього питання, щоб це відповідало мисленню людей із нормальною людськістю, завдяки якому можна діяти точніше? По-перше, твоє мислення має бути правильним. Жінка, наприклад, подумала б: «Сьогодні багато тушкованої свинини. Я б хотіла з’їсти більше, але мені трохи ніяково, оскільки я в оточенні своїх братів. Що мені робити? Мабуть, я зачекаю з їжею, доки вони не візьмуть собі. Я б не хотіла, щоб інші дивувалися, як жінка може бути такою ненажерою. Як би це було принизливо!». Таке мислення було б нормальним для жінок, оскільки вони, як правило, трохи сором’язливіші. Більшість чоловіків подумало б: «Ця тушкована свинина неймовірна. Я просто візьму та пригощуся». Вони б першими потягнулися за нею своїми паличками, незважаючи на думки інших. Але деякі чоловіки розумніші. З’ївши шматок, вони замислюються: «Позаду мене так багато людей, які ще не їли. Я мушу зупинитися і залишити трохи іншим». Те, що вони здатні так мислити й діяти, доводить, що це розумні люди, які від природи мають нормальну людськість. Деякі люди вдаються до абсурду: «Бог не хоче, щоб люди їли тушковану свинину, тому я не візьму навіть шматочка. Це означає, що я маю ще більше людськості, чи не так?». Це абсурдне мислення. Що Я демонструю цим прикладом? Що люди мають прийняти правильне ставлення до будь-якого роду людей, подій і речей. До такого правильного ставлення приходять через роздуми, що здійснюються з погляду розуму, совісті, гідності та честі людськості. Якщо ти практикуєш із таким підходом, ти в основному будеш відповідати нормальній людськості.

Ставлення, яке людина виявляє в поводженні з різними видами людей, справ і речей, є нічим іншим, як проявом того, як вона взаємодіє з людьми та речами у своєму повсякденному житті. Ці прояви можуть не мати великого відношення до роботи, яку тобі треба виконувати, або бути далекими від неї, але віра в Бога не є порожньою: віруючі в Бога живуть не у вакуумі, а в реальному житті. Вони не повинні бути відірваними від реального життя. Яке ставлення та мислення має бути у людей, чи то щодо професійних навичок, чи то щодо загальної мудрості або знань про щось? Чи правильно завжди бути налаштованим робити все абияк? Дехто завжди плутається в цих речах – чи це спрацює? Хіба у них немає проблеми з їхнім поглядом? Проблема з їхнім поглядом – це частина справи; крім того, це стосується їхніх моральних якостей. Великий червоний дракон панував над Китаєм тисячі років, завжди займаючись політичними кампаніями та боротьбою. Він не розвиває економіку й не дбає про життя простих людей. Зрештою, у людях сформувалася свого роду мерзота – просто плисти за течією. У всьому, що вони роблять, вони недбалі й мають недалекоглядну перспективу. Вони не прагнуть досконалості в тому, що вивчають, і не можуть її досягти. Вони завжди діють з недалекоглядною перспективою: вони дивляться, що потрібно ринку, потім поспішають це виробити, не задумуючись ні про що, доки не розбагатіють. Вони не розвиваються далі на цій основі, не проводять подальших наукових досліджень і не прагнуть до більшої досконалості, в результаті чого легка промисловість, важка промисловість і будь-який інший сектор Китаю не мають передових продуктів на світовій арені. Проте китайці хвалькуваті: «Ми маємо 5000 років першокласної традиційної культури тут, у Китаї. Ми, китайці, добрі та працьовиті». Чому ж тоді Китай продовжує робити підробки, щоб обдирати людей? Чому вони не мають майже нічого, що могло б конкурувати на світовому ринку? Що там відбувається? Чи має Китай передові продукти? Китайці мають одну «передову» річ, і це їхнє вміння імітувати та підробляти – обманювати. У цьому присутня їхня мерзота. Дехто скаже: «Чому Ти так нас зображуєш? Хіба Ти не думаєш, що це принижує нас, що це зневага?». Чи так це? Якщо поглянути на деякі речі, які роблять китайці, можна сказати, що так воно і є. Чи є китайці, на ринку чи серед простих людей, які належним чином виконують свою роботу? Дуже мало, а що стосується тих небагатьох, хто намагається належним чином виконувати свою роботу, коли вони бачать, наскільки несприятливим є соціальне середовище, і що з цього нічого доброго не виходить, вони припиняють спроби та здаються.

Ті речі, що стосуються людськості – ставлення, думки та погляди, які люди виявляють у поводженні з іншими людьми, справами та речами, – є дуже показовими. Про що вони свідчать? Вони свідчать про те, як можна побачити моральні якості людини, чи є вона порядною і чесною людиною. Що означає бути порядним і чесним? Чи бути традиційним – це бути порядним і чесним? Чи бути ввічливим і вихованим – це бути порядним і чесним? (Ні.) Чи дотримуватися правил до букви – це бути порядним і чесним? (Ні.) Ніщо з цього не є таким. Отже, що таке бути порядним і чесним? Якщо хтось є порядною і чесною людиною, то, незалежно від того, що він робить, він робить це з певним умонастроєм: «Незалежно від того, подобається мені це робити чи ні, чи входить це у сферу моїх інтересів, чи це щось, до чого я маю мало інтересу, – це було доручено мені, і я зроблю це добре. Я почну вивчати це з нуля і, буду прагматично виконувати це крок за кроком. Зрештою, незалежно від того, як далеко я просунувся у завданні, я зроблю все, що в моїх силах». Принаймні, ви повинні мати своєрідне ставлення та умонастрій бути ґрунтовними. Якщо з моменту, коли ви беретеся за завдання, ви робите його аби як і зовсім ним не переймаєтеся – якщо ви не ставитеся до нього серйозно й не звертаєтеся до відповідних ресурсів, не робите детальних приготувань, не шукаєте і не радитеся з іншими; і якщо, крім того, ви не збільшуєте час, витрачений на вивчення цієї справи, щоб постійно вдосконалюватися в ній, досягаючи майстерності в цій навичці чи професії, а зберігаєте безтурботне ставлення до неї та ставлення «аби відбути» у поводженні з нею, то це проблема у вашій людськості. Хіба це не просто робити аби як? Дехто каже: «Мені не подобається, коли Ти доручаєш мені такий обов’язок». Якщо тобі це не подобається, не приймай його, а якщо приймаєш, то маєш підходити до нього з серйозним, відповідальним ставленням. Ось таке ставлення у тебе має бути. Хіба це не те, чим повинні володіти люди з нормальною людськістю? Ось що означає бути порядним і чесним. У цьому аспекті нормальної людськості вам потрібні, принаймні, уважність, сумлінність і готовність платити ціну разом із ґрунтовним, серйозним і відповідальним ставленням. Достатньо мати ці речі.

У церкві є всілякі люди. Ті, хто любить істину, мають кращу людськість, і коли вони виявляють розбещений характер, їх легко виправити. Ті, хто не любить істину, мають набагато гіршу людськість. Якщо людина не докладає зусиль і безвідповідальна у Божому дорученні, хіба вона не є такою, що не заслуговує на довіру? Така людськість нічого не варта і не має цінності. Вона низька. Ти віриш у Бога. Якщо ти підходиш до свого доручення з недбалим і безвідповідальним ставленням, чи то Боже доручення тобі, чи церковне, хіба це те ставлення, яке має бути в людини з нормальною людськістю? Дехто може сказати: «Я не сприймаю серйозно те, що мені дають робити брати і сестри, але я гарантую, що досягну успіху в тому, що дає мені робити Бог. До цього я поставлюся добре». Чи це правильне почуття? (Ні.) У чому воно неправильне? Люди, які не варті довіри і яким бракує чесноти, чия людськість позбавлена цих речей, – з ким вони можуть бути чесними? Ні з ким. Навіть у власних справах вони шахраюють і роблять усе, аби відбути. Хіба така людина не ница й нікчемна? Якщо хтось може докладати зусиль, брати на себе відповідальність і бути надійним у справах, які йому доручають інші люди, то хіба він справився би набагато гірше з дорученням, яке прийняв від Бога? Якщо він, людина з совістю та розумом, розуміє істину, то він не повинен гірше виконувати доручення, яке прийняв від Бога, і свій обов’язок. Він, безумовно, зробить набагато краще, ніж ті, хто не має совісті й кому бракує чесноти. У цьому різниця в його моральних якостях. Дехто каже: «Я б не сприйняв серйозно, якби ти попросив мене доглянути за собакою чи котом, але якби мені доручили важливу справу для Божого дому, я б точно виконав її добре». Чи це обґрунтовано? (Ні.) Чому ні? Якщо хтось має правильну точку зору, як у великих, так і в малих справах, хоч би яким було його доручення, і якщо він правий у серці, шляхетний за якостями, має гідність, вартий довіри і моральний у поведінці, то це цінно, і це зовсім інше. Такі люди підходять до будь-якої справи зі своєю моральністю і своєю надійністю. Якщо хтось аморальний і не вартий довіри скаже: «Якщо Бог прямо доручить мені щось, я обов’язково впораюся з цим добре», чи буде це правдою? Це було б трохи перебільшено й оманливо. Як ти можеш бути надійним для інших, не маючи совісті чи розуму? Твої слова звучать порожньо – це обман. У Божому домі колись було двоє маленьких песиків для охорони. Одній людині доручили доглядати за ними, і вона доглядала за ними і поводилася з ними так, як із власними. Ця людина не дуже любила собак, але доглядала за ними добре. Коли собака хворів, вона його лікувала, купала та вчасно годувала. Можливо, вона не любила собак, але сприйняла догляд за цими собаками як своє доручення і відповідальність. Хіба тут немає чогось, що повинно бути в людськості? Ця людина мала людськість, тому робила свою справу добре. Пізніше ці двоє собак перейшли під опіку іншого, і протягом місяця вони стали жалюгідно худими. Що сталося? Ніхто не дбав про них і не помічав, коли собаки хворіли, а їхній поганий настрій вплинув на апетит. Ось як вони стали такими худими; ось як та людина доглядала за ними. Чи є різниця між цими людьми? (Так.) У чому? (У їхній людськості.) Чи та людина, яка добре доглядала за собаками, розуміла велику кількість істин? Не обов’язково. А той, хто доглядав за ними погано, не обов’язково вірив у Бога менше часу. Чому ж тоді така велика різниця між ними двома? Тому що їхні моральні якості різні. Деякі люди варті довіри. Коли вони дають комусь слово, вони зможуть врешті-решт відзвітувати за себе, незалежно від того, подобається їм це робити чи ні. Коли вони беруться за завдання, вони обов’язково виконають його, крок за кроком. Вони виправдовують довіру інших і залишаються вірними власному серцю. Вони мають совість, і нею вони вимірюють усе. Деякі люди не мають совісті. Вони дадуть слово й нічого не зроблять, щоб його дотриматися. Вони не кажуть: «Вони повірили в мене. Я повинен зробити цю справу добре, щоб зберегти їхню довіру». У них немає такого серця, і мислення в них не таке. Хіба це не різниця в людськості? Скажіть Мені, чи тій людині, яка справилася добре, було важко це робити? Їй не було надто втомливо чи важко. Вона не ламала собі голову, намагаючись зрозуміти, як зробити цю справу добре, і не молилася часто про цю справу. Вона знала в серці, що було б правильно зробити, тому взяла на себе цю ношу. Той, хто не бажав нести ношу, теж прийняв обов’язок, і вважав його морокою, як тільки взявся за нього. Він дратувався, коли собаки гавкали, і сварив їх: «Гавкаєш, так? Гавкни ще раз, і я заб’ю тебе до смерті!». Хіба тут немає різниці в людськості? Є, і велика. Деяких людей дратує, коли ти їм щось доручаєш; їх турбує, що ти залишаєш їм мало свободи. «Ще одна робота? У мене вже й так повно справ – я тут не байдики б’ю!» І тому вони вигадують усілякі виправдання, щоб спихнути справу, щоб виправдати себе за невиконання відповідальності. Вони не мають ні совісті, ні розуму, і не досліджують себе, натомість наводячи виправдання і відмовки, щоб вибачити собі свою погану людськість. Ось як поводяться люди з поганою людськістю. Тож чи можуть такі люди увійти в істину-реальність? (Ні.) Чому ні? Вони не люблять істину й не люблять позитивних речей. Хіба це не так? Вони не володіють ні нормальною людськістю, ні реальністю позитивних речей. У них всередині немає цієї сутності. Отже, який зв’язок між істиною та нормальною людськістю? Що повинно бути всередині людськості якоїсь людини, щоб вона увійшла в істину-реальність і практикувала істину? Передусім вона повинна мати совість і розум. Що б вона не робила, вона повинна мати правильне ставлення, правильне мислення і правильну точку зору. Тільки з цим можна мати нормальну людськість – і тільки володіючи нормальною людськістю, можна прийняти та практикувати істину.

Б. Управління особистим оточенням людини

Другий аспект: управління особистим оточенням людини у повсякденному житті. Якої сфери нормальної людськості стосується цей аспект? (Середовища проживання.) І з чого вона складається? В основному вона складається з двох широких сфер: середовища, в якому живе людина і яке стосується лише її особистого життя, та громадських середовищ, з якими вона часто стикається. А з чого конкретно складаються ці дві широкі сфери? Зі способу життя людини, а також її дотримання гігієни та догляду за своїм середовищем. Якщо деталізувати ще більше, з чого складається спосіб життя? Праця та відпочинок, харчування, а також такі речі, як підтримання здоров’я на щоденній основі та загальні знання про повсякденне життя. Почнемо з першого: праця та відпочинок. Це просто має відбуватися регулярно й за графіком. За винятком особливих обставин, наприклад, коли чиясь робота вимагає не спати допізна або працювати понаднормово, праця та відпочинок найчастіше мають бути регулярними й за графіком. Це правильний шлях. Є такі, хто воліє не спати вночі. Вони не сплять вечорами, а займаються всілякими справами. Вони не лягають спати, поки інші не встануть і не почнуть працювати рано-вранці, а коли інші лягають спати ввечері, тоді вони встають і беруться до роботи. Хіба немає таких людей? Завжди не в ногу з іншими, завжди якісь особливі – такі люди не надто розсудливі. Ритми кожного повинні бути в основному синхронізовані за нормальних обставин, за винятком особливих випадків. Що наступне? (Харчування.) Вимоги нормальної людськості щодо харчування легко виконати, чи не так? (Так.) Це легко. Однак, хіба люди не мають кількох хибних поглядів на харчування? Дехто каже: «Ми віримо в Бога, і все в Його руках. Жодна їжа не може зашкодити шлунку. Ми будемо їсти все, що нам подобається, на свій розсуд, вільно. Це не проблема, адже Бог захищає нас». Хіба немає людей з таким розумінням? Хіба немає в цьому чогось трохи перекрученого? Таке розуміння є ненормальним; ті, хто його має, не є нормальними у своєму мисленні. Є й інші, хто плутає нормальні, розсудливі знання про життя з дбайливістю до плоті. Вони вважають, що звертати увагу на розсудливі знання про життя – це дбати про плоть. Хіба немає людей, які так вважають? (Є.) Наприклад, у декого проблеми зі шлунком, і вони не їдять гострого та подразливого. Дехто каже їм: «Це твої харчові вподобання; ти дбаєш про плоть. Тобі треба повстати проти неї. Є місця, куди ти поїдеш, де це буде єдиною їжею, і тобі доведеться це їсти. Як ти можеш не їсти?». Хіба немає людей із таким розумінням? (Є.) Деякі люди не можуть їсти певну страву, але наполягають на тому, щоб їсти її, собі на біду, щоб повстати проти плоті. Я кажу: «Тобі дозволено не їсти це, якщо ти не хочеш. Ніхто тебе не засудить, якщо ти не будеш». Вони кажуть: «Ні, я мушу!». У такому разі їхній дискомфорт заслужений. Вони самі накликали це на себе. Вони встановили собі приписи, тож саме вони мусять їх дотримуватися. Тож чи було б неправильно не їсти цю їжу? (Ні.) Не було б. Інші через особливий стан здоров’я мають алергію на деякі продукти. Їм треба уникати цих речей і не їсти їх. Дехто має алергію на перець чилі, і тому не повинен його їсти, але наполягає на цьому. Вони продовжують його їсти, вважаючи, що саме це означає бунтувати проти плоті. Хіба це не перекручене розуміння? Так і є. Якщо їм не можна чогось їсти, вони не мають цього їсти. Задля чого вони борються зі своїм тілом? Хіба це не нерозважливо з їхнього боку? (Так.) Немає потреби дотримуватися такого припису, ані повставати проти своєї плоті в такий спосіб. У кожного свій фізичний стан: у когось хворий шлунок; у когось слабке серце; у когось гірший зір; хтось схильний пітніти; хтось ніколи не пітніє. Стан кожного різний; ти повинен вносити корективи, виходячи зі свого власного. Одне речення може підійти для цих випадків: навчися трохи здорового глузду в житті. Що тут означає «здоровий глузд»? Це означає, що ти маєш знати, що тобі шкідливо їсти, а що корисно. Якщо щось не смакує, але корисно для здоров’я, то ти маєш це їсти задля свого здоров’я; якщо щось смачне, але тобі стає погано, коли ти це їси, то не їж цього. Це здоровий глузд. Крім того, люди також повинні знати кілька заснованих на здоровому глузді способів залишатися здоровими. Усі чотири пори року харчуйся відповідно до часу, клімату та сезону – це головний принцип. Не борися зі своїм тілом – це думка і розуміння, які повинні мати люди з нормальною людськістю. Деякі люди мають ентерит і страждають від діареї, коли їдять подразливу їжу. Тож не їжте її. Але дехто каже: «Я не боюся. Бог захищає мене», і в результаті страждає від діареї після їжі. Вони навіть кажуть, що це Бог піддає їх випробуванню і переплавляє їх. Хіба вони не абсурдні люди? Якщо вони не абсурдні, то вони страшенні ненажери, які їдять, не зважаючи на наслідки. Такі люди мають багато проблем. Вони не можуть контролювати свій апетит, але кажуть: «Я не боюся. Бог захищає мене!». Яке їхнє розуміння цього питання? Воно перекручене; вони не розуміють істини, а сліпо намагаються її застосувати. Вони мають ентерит, але їдять без розбору, і коли в результаті отримують діарею, казати, що це Бог піддає їх випробуванню і переплавляє їх – хіба це не сліпе застосування приписів? Для такої абсурдної людини казати таку нісенітницю – хіба це не блюзнірство проти Бога? Чи виконував би Святий Дух роботу в такій безглуздій людині? (Ні.) Якщо ти не розумієш істини, ти не повинен сліпо застосовувати правила до речей. Чи піддавав би Бог без розбору будь-кого випробуванням? Звісно, ні. Ти навіть не придатний для цього; твій духовний зріст не такий – і тому Бог не буде проводити тебе через випробування. Той, хто не знає, яка їжа зробить його хворим, – ідіот із нездоровим інтелектом. Чи можуть люди з нездоровим розумом й інтелектом зрозуміти Божі наміри? Чи можуть вони зрозуміти істину? (Ні.) Тож чи піддав би Бог таку людину випробуванню? Ні, не піддав би. Ось що означає не мати розуму й говорити нісенітниці. Існують принципи того, як Бог випробовує людей; вони спрямовані на людей, які люблять істину та прагнуть її, на людей, яких Бог міг би використати і які могли б свідчити про Нього. Він проводить людей істинної віри, які можуть слідувати за Ним і свідчити про Нього, через випробування. Ніхто з тих, хто шукає лише комфорту й зовсім не прагне істини, і, звісно, ніхто з перекрученим сприйняттям речей, не має роботи Святого Духа. Оскільки це так, чи піддавав би Бог їх випробуванню? Це абсолютно неможливо.

Деякі люди мають доступ до китайських трав’яних ліків або здорової їжі та легковажно їх вживають. Деякі жінки часто намащують обличчя засобами, що захищають, відбілюють і підтягують шкіру. Вони витрачають по дві години щодня на накладання макіяжу й по три години на його зняття, і в кінцевому підсумку псують свою шкіру до невпізнання. Вони навіть скажуть: «Ніхто не може подолати природний закон в’янення краси з віком – тільки подивіться на цю мою старіючу шкіру!». Фактом є те, що вони не виглядали б такими старими, якби не продовжували експериментувати зі своїми обличчями – саме намащування цих засобів зістарило їх. Як це розцінювати? (Вони самі накликали це на себе.) Так їм і треба! Існують певні знання про здоровий глузд для життя в нормальній людськості, і людина повинна оволодіти ними, наприклад, загальними знаннями про збереження здоров’я та запобігання хворобам: як-от, що холодні ноги можуть викликати біль у спині, або як слід лікувати ранню далекозорість, або яка шкода від занадто довгого сидіння за комп’ютером. Слід розуміти дещо про таку засновану на здоровому глузді турботу про своє здоров’я. Дехто може сказати: «Щоб вірити в Бога, треба лише читати Його слова. Яка користь від вивчення всіх цих знань про здоровий глузд щодо здоров’я? Тривалість життя людини визначається Богом; скільки б знань про здоров’я ти не вивчив, це не допоможе. Коли прийде час помирати, ніхто не зможе тебе врятувати». На перший погляд це здається правильним, але насправді це трохи абсурдно. Це те, що сказала б людина без духовного розуміння. Вони вчаться торочити заяложені слова й доктрини та здаються духовними, тоді як насправді вони зовсім не мають чистого розуміння. Вони сліпо намагаються застосовувати приписи, коли з ними щось трапляється, говорячи якомога красивіше, не практикуючи жодної істини. Наприклад хтось може сказати їм, що кукурудзяна каша поживна, що вона корисна для здоров’я. Це до них не дійде. Але як тільки вони почують, як хтось скаже, що тушкована свинина корисна для здоров’я, вони наїдяться нею досхочу наступного разу, коли побачать її, кажучи навіть під час жування: «Що я можу вдіяти? Мені треба це їсти; це для мого здоров’я!». Хіба це не лукаві слова? (Так.) Це лукавство. Володіти тим, чим мають володіти люди з нормальною людськістю, знати те, що мають знати люди, знати те, що належить знати людині твого віку, – ось що означає мати нормальну людськість. Деякі люди у свої двадцять років їдять без розбору. Вони їстимуть кубики льоду в морозний день. Люди старшого віку лякаються, коли бачать це, і закликають їх зупинитися, кажучи їм, що у них заболить живіт. «Живіт? Зі мною все буде гаразд, – відповідають вони. – Подивіться на мене: я у відмінній фізичній формі!» Вони не знають про такі речі у своєму віці. Почекайте, поки їм виповниться сорок; дайте їм тоді з’їсти кубик льоду. Чи зроблять вони це? (Ні.) А коли їм буде шістдесят, забудьте про поїдання льоду – вони боятимуться підійти до нього. Його холод буде нестерпним для їхнього тіла. Це називається досвід – засвоєння життєвих уроків. Якщо хтось у шістдесят років досі не знає, що його шлунок не витримає забагато кубиків льоду, що його тіло не зможе їх прийняти, що лід зробить його хворим, як це називається? Чи бракує їм нормальної людськості? Їм бракує життєвого досвіду. Якщо хтось, кому за шістдесят, досі не знає, що холод шкідливий для спини та що від холодних ніг болить спина, то як же він прожив ці шістдесят із гаком років? Мабуть, просто прожив їх аби як. Деякі люди до сорока років уже багато розуміють про здоровий глузд у житті: наприклад, мають елементарні знання про здоров’я; і в них є певні правильні погляди на матеріальні речі, гроші й роботу, а також на рідних, на світські справи, на життя тощо. Вони мають чисте розуміння цих речей, і навіть якщо вони не вірять у Бога, вони все одно розуміють ці речі трохи краще, ніж молодь. Це люди з почуттям правильного й неправильного, чиє мислення нормальне. За два десятиліття, які вони прожили після своїх двадцяти, вони зрозуміли багато речей, деякі з яких наближаються до істини. Це свідчить про те, що вони є людьми зі здатністю до розуміння, людьми хорошого рівня. І якщо вони прагнуть істини, то увійдуть в істину-реальність набагато швидше, бо багато пережили за ці двадцять років і здобули дещо позитивне. Їхній досвід узгоджуватиметься з істиною-реальністю, про яку говорить Бог. Однак, якщо людині багато чого бракує в людськості, і вона не має правильних поглядів чи мислення нормальної людськості, а тим більше – інтелекту нормальної людськості щодо життя та щодо людей, справ і речей, з якими вона зіткнулася за ці двадцять років, то вона прожила їх даремно. У кількох місцях, де Я був, Я помітив, що деякі літні сестри не вміють готувати. Вони не можуть навіть спланувати збалансоване харчування. Вони варять суп із того, що треба смажити, і смажать те, що має йти в суп. Продукти змінюються з порами року, але на їхніх столах завжди одні й ті самі кілька страв. Що там відбувається? Це справжній брак інтелекту, хіба ні? Їм бракує рівня нормальної людськості. Вони не можуть навіть приготувати різноманітні продукти, з якими стикаються у повсякденному житті, як-от капуста й картопля. Вони не здатні до найпростіших завдань і не можуть їх виконати. Як же вони прожили ці п’ятдесят чи шістдесят років, роблячи все абияк? Невже їхні серця не висували жодних вимог до їхнього життя? Якщо хтось не може набути досвіду з того, що робить, то який обов’язок така людина могла б виконати добре? Фактом є те, що люди можуть навчитися щось робити, якщо вони просто докладуть зусиль і деякий час потренуються. Якщо хтось все ж не може щось зробити після кількох років навчання, його інтелект і рівень, мабуть, жахливі!

Тепер трохи поговоримо про дотримання гігієни. Нещодавно Я відвідав два місця, де територія навколо будинків була в повному безладі. Спочатку там усе було досить упорядковано, тож як ті місця перетворилися на такі «свинарники»? Причина в тому, що люди там не знають, як підтримувати порядок. Вони не мають усвідомлення та вимог нормальної людськості щодо гігієни. Справа не лише в тому, що вони ліниві; крім того, вони звикли жити в таких умовах. Вони розкидають сміття на землі та кладуть речі де попало, без правил чи обмежень. Коли вони прибрали місце, вони можуть підтримувати його чистим лише день чи два; через кілька днів там так брудно й неохайно, що важко дивитися. Скажіть Мені, як називається таке середовище? І якщо люди можуть у таких умовах з апетитом їсти й спати – то що це за люди? Це ж просто свині, чи не так? Вони не мають усвідомлення і нічого не розуміють у гігієні, своєму середовищі, порядку й управлінні. Хоч би як брудно чи неохайно там ставало, вони цього не помічають. Це їх не турбує; вони не переймаються і не хвилюються через це. Вони продовжують жити так, як жили, невибагливі й без вимог. У деяких місцях добре дбають про гігієну та середовище, і можна подумати, що люди там переймаються чистотою, що вони вміють упорядковувати своє оточення. Однак лише під час раптової перевірки з’ясовується, що вони просто відправляли людей навести лад заздалегідь, перед запланованими оглядами. Якщо ти попередиш їх про приїзд, місце гарантовано буде чистим; якщо ти приїдеш без попередження, ти знайдеш інше середовище, яке точно буде брудним і неохайним. У кімнатах деяких дівчат розкиданий одяг і взуття, а надворі знаряддя праці, як-от мотики й кайла, звалені в купу разом з одягом. Дехто там може сказати, що вони були такі зайняті, що не мали часу прибрати. Невже вони були такі зайняті? У них навіть не було часу дихнути? Якщо не було, то це справді зайнятість, але ж вони напевно не були настільки зайняті? Що такого важкого в упорядкуванні свого простору? Що такого обтяжливого в підтриманні чистого, охайного середовища? Чи має це стосунок до людськості? Чому людям так подобається жити у «свинарнику»? Чому вони почуваються так невимушено в такому середовищі? Як вони можуть зовсім не реагувати на таке оточення? Що там відбувається? Яка причина погано впорядкованих середовищ? Якщо Я поїду кудись, де буваю зрідка, і скажу їм про це заздалегідь, вони зроблять усе ідеально чистим, але перестануть прибирати, якщо Я їздитиму туди часто. Вони кажуть: «Ти тут буваєш часто, тому ми обійдемося без формальностей. Отакі ми є. Це виснажливо – постійно прибирати! Хто має сили? Ми так зайняті роботою цілими днями, що навіть не маємо часу причесатися!». Такі виправдання вони наводять. А які ще? «Це все тимчасово. Нам не треба наводити ідеальний порядок. Зійде і так». Справді, все тимчасово – але навіть якби ти жив у наметі, ти все одно мусив би доглядати за ним, хіба ні? Це нормальна людськість. Якщо в тебе немає навіть цієї дещиці нормальної людськості, чим ти відрізняєшся від звірів?

У Божому домі є одна церква, яка дуже добре розташована, поблизу гір і води. Там прокладено дорогу, а вздовж сусідньої річки ростуть дерева. Там навіть є альтанка з декоративним камінням поруч. Справді, там досить гарно. Одного дня на тій чистій дорозі Я побачив здалеку щось маленьке й жовте. Підійшовши ближче, Я побачив, що це апельсинова шкірка. Хто знає, хто б там міг так недбало кинути своє сміття. А в альтанці, яка теж була чистою, хтось лускав насіння соняшнику й розкидав лушпиння по всій підлозі. Скажіть Мені, чи була ця людина такою, що знає правила? У нормальній людськості є обов’язкові стандарти гігієни та догляду за середовищем, чи їх немає? Дехто може сказати: «У чому ж я не маю стандартів? Я мию ноги щовечора. Дехто цього не робить. Деякі люди навіть не вмивають обличчя, коли встають вранці». Гаразд, може, твої ноги й чисті, але чому твоє робоче середовище схоже на свинарник? Чого варта ця твоя чистота? У кращому разі це свідчить про те, що ти страшенно егоїстичний. Ти хотів би керувати всім – як ти можеш бути господарем усього, якщо навіть не можеш упорядкувати подвір’я? Це справді безсоромно! Справа не лише в тому, що ці люди не можуть упорядкувати своє середовище – вони навіть не можуть дотримуватися власної гігієни й кидають сміття на землю. Як у них виробилася ця звичка? Вони можуть виправдовувати кидання фруктових шкірок на землю, називаючи це компостом. Тоді чому не покласти їх у компостну купу чи сміттєвий бак? Навіщо кидати їх на дорогу чи в тій альтанці? Хіба альтанка – це місце для зберігання компосту? Хіба це не зневага до правил? (Так.) Це жахлива нестача людськості, розуму та моралі – вони низькі люди! Скажіть Мені, чи є спосіб вирішити цю проблему? Як це можна зупинити? Чи допоможе нагляд? Хто міг би так пильнувати за речами? Що робити? (Оштрафувати їх.) Так, це крайній захід. Має бути запроваджена належна система. Більше жодної безкарності. Ці люди просто такі мерзотні – вони невиправні! У деяких місцях повсюди валяються гнилі картонні коробки, гнилі дошки та клапті паперу, і люди там кажуть, що зберігають їх, щоб використати пізніше. Якщо це корисні речі, чому б не посортувати їх в акуратні стоси? Хіба це не виглядало б краще й не займало б менше місця? Більшість людей не знає про догляд. У їхньому просторі речі навалені й розкидані як попало, так що вільного місця немає. Купи стають неохайнішими, коли ростуть, а з неохайністю приходить бруд, поки місце не перетворюється на звалище, огидне для всіх, хто його бачить. Чи мають люди, які живуть у такому середовищі, нормальну людськість? Чи є вони людьми належного рівня, якщо не можуть навіть підтримувати порядок у середовищі, в якому живуть? Яка різниця між такими людьми та звірами? Частково причина того, що більшість людей не знає, як упорядковувати простір, у якому живе, полягає в тому, що ніхто не має усвідомлення гігієни, і ніхто не знає, як упорядковувати своє середовище. Ці речі не спадають їм на думку, і вони не знають, яким має бути середовище проживання людей. Вони як тварини, несвідомі того, в якому середовищі вони мають жити. Інша частина стосується того, що керівники не знають, як управляти цими речами. Керівники не знають, як управляти цими речами, а ті, ким керують, не є ініціативними й не знають про ці речі. Врешті-решт, завдяки «співпраці» всіх, місце перетворюється на «свинарник». Коли ці люди побудуть у якомусь місці деякий час, Я йду звідти з певним почуттям: «Чому це місце ніколи не буває чистим? Чому воно ніколи не схоже на дім?». Скажіть Мені, чи міг би вигляд такого місця підняти людині настрій? (Ні.) Чи покращився б у вас настрій, якби ви туди пішли? (У нас не було б особливих почуттів щодо цього.) Це була б ваша правдива реакція – не надто багато почуттів. Я склав плани для кількох таких місць, і коли роботу було зроблено, а речі впорядковано, усім сподобався вигляд. Але через кілька днів там знову був безлад. Мені довелося знайти когось підходящого, хто б за це відповідав, щоб підтримувати гігієну. Це тому, що більшість людей такі нечистоплотні, що роблять безлад у будь-якій роботі, яку виконують. Деякі люди збирають овочі й не знають, де їх правильно помити. Вони наполягають на тому, щоб знайти для цього чисте місце, і в результаті роблять це місце брудним. Як би ти почувався, побачивши це? Хіба ці люди не стадо звірів? У них немає людськості! Коли дивишся на цих людей, які зовсім не дбають про гігієну й не знають, як упорядковувати своє середовище, – це просто обурює! Цим людям дають гарне середовище для життя, де все гарно облаштовано. Навесні з’являються всілякі квіти й трави; у них є гори, вода, альтанка; у них є місця для роботи та місця для життя, і всілякі зручності. Як гарно! Але чим це закінчилося? Вони сприйняли це як належне; вони не оцінили доброту. Вони подумали: «Це краще місце, ніж більшість інших, але це все ж таки село. Земля – це лише трава та бруд». З таким світоглядом вони бездумно засмітили це місце. Вони не думали про впорядкування свого середовища. Скількох же якостей бракує такій людськості! У ній немає того, що повинно бути в людськості; ті люди не можуть навіть підтримувати порядок у різних аспектах свого середовища проживання найелементарнішими способами. Скажіть Мені, як люди могли не подумати про те, щоб цінувати таке гарне середовище, в якому вони живуть? Як вони могли не подумати про те, щоб дбати про нього? Чому? Чи це тому, що вони такі зайняті своїми обов’язками, що їм бракує часу? Чи що ще з ними відбувається? Хіба є хтось, хто не зайнятий своїми обов’язками? Є такі, хто живе в гірших умовах, ніж ви, але вони досить добре дбають про свій простір. Люди бачать це та схвалюють їх, захоплюючись ними й поважаючи їх. А тепер погляньте на ваше середовище проживання – іншим навіть не треба заходити всередину; вони зневажатимуть тебе, лише глянувши на його зовнішній вигляд. Хіба це не твоїх рук справа? Твої дії та поведінка призвели до цього жалюгідно убогого середовища, в якому ти живеш. Коли люди бачать середовище, в якому ти живеш, для них це те саме, що бачити твою сутність. Тож чи можеш ти звинувачувати їх за те, що вони зневажають тебе? Чи є людина високою чи низькою, шляхетною чи ницою, вирішується не оцінками інших, а тим, чим вона сама живе. Якщо ти володієш речами нормальної людськості, ти здатний явити справжню людську подобу. Ти зможеш продемонструвати свою шляхетну якість, і інші природно цінуватимуть і поважатимуть тебе. Якщо ти не володієш цими речами, і ти не розумієш елементарної гігієни, і ти не знаєш, як дбати про своє середовище, живучи день у день у «свинарнику» й почуваючись цілком задоволеним цим, це виявляє твою звірячу якість. Це означає, що ти низький і невибагливий. Така низька й невибаглива людина, з такою низькою і невибагливою людськістю, яка не має ані натяку на мислення, погляди, вимоги й прагнення, властивих нормальній людськості, – чи може вона зрозуміти істину? Чи може вона увійти в істину-реальність? (Ні.) Ви теж вважаєте, що не може? Чому ні? Дехто скаже: «Ми давно позбулися всіх тих мирських речей за роки нашої віри в Бога. Нас це все не хвилює! “Жити якісним життям” – це мирська річ!». Хіба немає тих, хто так каже? Тоді повітря, яким ти дихаєш, – це мирська річ? Одяг, який ти носиш, усі матеріальні речі, якими ти користуєшся, – це мирські речі? Чому б тобі не знайти будь-яке місце просто неба для зборів? Навіщо збиратися в кімнаті? Хіба люди, які так кажуть, не абсурдні? Я наведу тобі факт: якщо така людина хоче увійти в істину-реальність, це буде для неї важко. Якщо людина бажає увійти в істину-реальність, вона повинна спочатку володіти нормальною людськістю; крім того, вона повинна відкинути погані звички у своєму житті, щоб прагнути такого стилю і мети в житті, що ґрунтуються на якості, манерах і моралі. Чи це влучний спосіб висловитися? Ну що ж, чи легко виправити ці проблеми? Скільки часу потрібно, щоб змінити свій спосіб життя і позбутися поганої звички у своєму житті? Який метод треба використати, щоб увійти в це якнайшвидше? Які є методи, окрім покарання? (Взаємний нагляд.) Взаємний нагляд – це один метод; усе зводиться до того, чи приймуть це люди. Як Я це бачу, стягування штрафів – це потужний хід, і справді ефективний. Як тільки ви торкаєтеся теми грошових штрафів, ви торкаєтеся інтересів людей. У них немає вибору, окрім як підкоритися, зі страху, що їхні інтереси можуть постраждати. Ось чого досягає стягування штрафів. Але чому нічого не досягається бесідою про істину з тими людьми? Тому що вони не мають нормальної людськості або необхідних умов для прийняття істини. Ось чому бесіда про істину є неефективним методом з ними. У будь-якому робочому середовищі вчися спершу сортувати речі за типом, по-друге – підтримувати охайність, по-третє – підтримувати гігієну й чистоту, а потім, на додачу до цього, виховувати звичку прибирати сміття. Ось що має бути властиве нормальній людськості.

Є жінки, які розчешуться і виходять, не підмівши спершу волосся, що випало. Вони роблять це щодня. Чи можна змінити таку звичку? Коли ти закінчила розчісувати волосся, ти мусиш прибрати й навести лад одразу. Не залишай прибирання іншим – добре керуй своїм середовищем самостійно. Якщо ти хочеш добре керувати своїм середовищем, ти повинна почати з себе. Спершу прибери власний простір. Окрім того, людина повинна мати активну громадянську позицію щодо громадських середовищ, у яких вона перебуває. Наприклад, кожен має нести відповідальність за впорядкування місць, де люди живуть і відпочивають. Якщо ти бачиш кілька шматочків апельсинової шкірки на землі, просто підніми їх і кинь у смітник. На деяких робочих місцях після завершення роботи повсюди валяються тріски, стружка, залізні прути та цвяхи. Піди туди – і запросто наступиш на цвях, якщо будеш необережним. Це страшенно небезпечно. Чому б їм не прибрати й не навести лад, дотримуючись гігієни, як тільки вони виконали свою роботу? Що це за огидна звичка? Роблячи це, чи здатні вони виправдати себе? Що подумали б люди, побачивши таке брудне, неохайне робоче місце? Хіба не так робить свою справу худоба? Люди з людськістю повинні гарно прибирати за собою, коли закінчують роботу, і інші з першого погляду зрозуміють, що роботу виконували люди. Звірі не прибирають за собою після роботи, ніби прибирання не є їхнім обов’язком і не має до них жодного стосунку. Що це за логіка? Я бачив чимало людей, які не прибирають за собою після роботи. Усі вони мають цю погану звичку. Я казав їм, що кожного дня, коли їхня робота закінчена, вони повинні організувати когось, щоб прибрати все сміття. Прибирати щодня. Так місце буде чистим. Вони повинні виробити таку звичку. Щоб виробити життєву звичку, треба почати з підтримання середовища та продовжувати це, доки не звикнеш. Тоді одного дня, коли це середовище зміниться, вони самі почуватимуться ніяково, побачивши щось брудне. Це так само, як із деякими людьми, які прожили за кордоном три чи п’ять років і думають, що там усе краще. Настає день, коли вони повертаються до рідного міста й відчувають, що раптом стали примхливими. Вони з презирством дивляться на інших, хто не переймається гігієною, на людей, у чиїх будинках нечисто. Вони навіть не можуть витримати кілька днів без душу. Хіба не їхнє середовище продиктувало це? Ось як це працює. Тож ти повинен почати з керування своєю особистою гігієною та своїм середовищем. Це спосіб почуватися комфортно, виконуючи свій обов’язок; це також те, чим повинні володіти люди з нормальною людськістю. У кількох місцях, де Я був, Я бачив кімнати дівчат, де панував повний безлад і хаос. Дехто може сказати: «Ти хочеш, щоб ми були охайними; це має бути як у військовому таборі?». Немає потреби в таких крайнощах. Застеляй ліжко та прибирай свою кімнату щодня. Підтримуй чистоту. Зроби це звичкою. Якщо ти робитимеш ці речі щодня, і вони стануть звичкою, нормою і такими ж автоматичними, як їжа, то ти виробиш таку звичку повсякденного життя, і твої вимоги до оточення піднімуться на щабель вище. І коли вони піднімуться на цей щабель, твоя постава, твій світогляд, твій смак, твоя людськість і твоя гідність – усе це підвищиться. Але якщо ти живеш у «свинарнику», місці, яке не для людей, а більше схоже на лігво звіра, ти не володієш людською подобою. Наприклад, побачивши, що в кімнаті й на підлозі чисто, деякі люди довго витиратимуть ноги надворі. Вони все ще почуватимуться нечистими, тому знімуть взуття, перш ніж увійти в кімнату. Коли власник кімнати побачить, які вони чисті й шанобливі до нього, він теж поважатиме їх. Інші люди зайдуть просто так, у взутті, обліпленому багнюкою, і навіть не подумають про те, що забруднять підлогу. Вони абсолютно нечутливі до цього. Власник кімнати бачить, що вони від природи нехтують правилами. Він погано про них думає, і тому зневажає їх і не пускатиме в кімнату в майбутньому. Він змусить їх чекати надворі, і ось що це означатиме: «Ти не заслуговуєш зайти всередину – ти б зіпсував місце, якби зайшов, і мені довелося б довго прибирати!». Він не поважатиме їх. Коли він побачить, що вони не володіють людською подобою, він навіть не поважатиме їх. Якщо хтось доходить до такої точки у своєму житті, чи є він усе ще людиною? Домашня тварина краща за таку людину. Отже, люди повинні жити за людською подобою, щоб називатися людьми, і вони повинні мати нормальну людськість, щоб жити за людською подобою. Де б хто не жив, який би обов’язок не виконував, він повинен дотримуватися правил. Він повинен дбати про свій простір і гігієну, мати почуття відповідальності й хороші життєві звички. Він повинен бути уважним і серйозним у всьому, що робить, і продовжувати так, доки не зробить справу добре й належним чином Таким чином, люди побачать у твоєму виконанні обов’язку та в тому, як ти поводишся і вирішуєш справи, що ти чесний і порядний, хороша людина. Вони відчують захоплення тобою, і природно почнуть поважати тебе. Вони також цінуватимуть і поважатимуть тебе, і тому не будуть дурити тебе або знущатися з тебе. Вони говоритимуть із тобою серйозно, без жодного глузування чи презирства. Я не знаю, як люди сприймають Мій вигляд, але Я маю відчуття: коли Я зустрічаюся з більшістю людей, вони не жартують і не говорять легковажно. Я не знаю, чому так. Можливо, у людей виникає відчуття: «Ти просто така серйозна людина, і Ти серйозний у Своїй мові та Своїх діях теж. Ти чесна людина; я б не наважився відпустити жарт, спілкуючись із Тобою. З першого погляду зрозуміло, що Ти не така людина». Якщо, коли ти йдеш кудись і розмовляєш із людьми, спілкуєшся з людьми, взаємодієш із людьми, вони відчувають, що у твоїй людськості та моральності щось є – вони, можливо, не зможуть чітко сказати, що це, але ти знатимеш, про що ти думаєш щодня, і ти завжди матимеш принципи та стандарти того, як ти дивишся на речі та взаємодієш із людьми, – якщо саме так ти взаємодієш і спілкуєшся з іншими, то вони скажуть, що ти такий розсудливий, такий серйозний і розсудливий у всьому, що робиш, маючи на увазі, що ти такий принциповий. Яке почуття це зрештою викличе в них? Обміркуй це без поспіху. Якщо ти володієш у своїй поведінці тим, чим повинні володіти люди з нормальною людськістю, не має значення, як люди можуть оцінювати тебе за спиною. Якщо вони відчувають у глибині серця, що ти чесна, розсудлива людина із серйозним, відповідальним ставленням до всіх справ, шляхетна в чеснотах, то після спілкування та взаємодії з тобою протягом певного часу вони почнуть схвалювати тебе й поважати тебе. І тоді ти будеш чогось вартий як людина. Якщо після спілкування з тобою протягом певного часу вони побачать, що ти нічого не робиш добре, що ти лінивий і пожадливий, не бажаєш нічого вчитися, що твої стандарти перевищують твої можливості, що ти досить сріблолюбний і егоїстичний – ба більше, що ти не переймаєшся гігієною і не думаєш дбати про своє середовище; якщо вони побачать, що ти не розбираєшся ні в чому, що робиш, що ти досить низького рівня, і що ти не вартий довіри, нездатний добре виконати жодне доручене тобі завдання – тоді ти не матимеш жодної ваги для людей і будеш знецінений як людина. Не мати жодної ваги для інших – це не велика біда, загалом кажучи, – важливо те, що якщо ти так само ниций, підлий і нікчемний у серці Бога, як звір, без серця чи духу, то ти в біді. Ти все ще такий далекий від спасіння! Для будь-якої людини, чиї моральні якості не відповідають стандарту, чиї мова та дії цілком нерегульовані, хто схожий на звіра, – чи є надія на спасіння? На Мій погляд, вона в небезпеці. Рано чи пізно вона буде відсіяна.

В. Ставлення та поведінка людини під час взаємодії з протилежною статтю

Третій пункт – це ставлення та поведінка людини під час взаємодії з протилежною статтю в повсякденному житті. Це питання, з яким доводиться стикатися кожному, хто живе серед людей, незалежно від віку. Якого аспекту людської сутності це стосується? Гідності, сорому та стилю поведінки. Дехто ставиться до взаємодії з протилежною статтю дуже легковажно. Вони вважають, що поки нічого такого не сталося, то це пусте; що мати якісь думки чи виявляти трохи порочної пристрасті та егоїстичних бажань – це дрібниці. Хіба такі думки має плекати людина з нормальною людською сутністю? Хіба це ознака нормальної людськості? Коли ти досяг шлюбного віку, спілкуєшся з протилежною статтю і хочеш зав’язати стосунки, то роби це нормально, ніхто не втручатиметься. Але деякі люди не хочуть стосунків: коли вони бачать когось, хто впав їм в око, то заграють із ним пару днів, а щойно зустрінуть когось, хто їм до вподоби й до душі, – одразу починають красуватися. Як саме красуватися? Грати бровами, підморгувати або змінювати інтонацію голосу, робити певні жести, відпускати дотепи, щоб привернути до себе увагу, – це і є красування. Коли в людини, яка зазвичай так не поводиться, проявляється така поведінка, то це певна ознака того, що поруч є особа протилежної статі, яка їй до вподоби. Що це за люди? Можна сказати, що в них поганий стиль поведінки і розмиті межі у спілкуванні між чоловіками та жінками, хоча вони й не зробили нічого ганебного. Хтось скаже, що це легковажність, а інакше кажучи – відсутність самоповаги; легковажні люди не вміють себе поважати. У декого такі прояви трапляються в повсякденному житті, але це не впливає на виконання обов’язку чи завершення роботи, тож чи вважається це проблемою? Дехто каже: «Якщо це не заважає прагненню до істини, то чи варто про це говорити?». Чого це стосується? Людського сорому, а також гідності. Не буває людськості без сорому і гідності, інакше вона не може бути нормальною людськістю. Дехто заслуговує на довіру, сумлінно й відповідально працює, докладає зусиль і не має великих проблем, але просто не сприймає цей аспект серйозно. Коли ти заграєш із особою протилежної статі – це їй на користь чи на шкоду? А що, як ця людина в тебе закохається – що ти робитимеш? Можливо, ти скажеш: «Я не цього хотів». Але якщо ти цього не хотів, то навіщо загравав? Хіба це не означає гратися почуттями людини? Це завдає їй шкоди! З погляду моралі це дещо підло. Люди, які так роблять, мають погані моральні якості. Крім того, якщо ти не плануєш продовжувати ці стосунки і не ставишся до них серйозно, але все одно граєш бровами та підморгуєш особам протилежної статі, вихваляєшся дотепністю й гумором, з усіх сил показуєш, який ти імпозантний, який ти гарний чи привабливий, – якщо ти отак красуєшся, то що ти насправді робиш? (Зваблюєш людей.) Тут є намір зваблення. Така зваблива поведінка є шляхетною чи мерзенна? (Мерзенна.) Ось тут і втрачається гідність. Які люди в цьому світі зваблюють інших? Повії, розпусниці, пройдисвіти – ці люди не знають сорому. Що означає не знати сорому? Це означає, що вони не зважають на ганьбу. Гідність, сором, слава, а також честь і репутація – їм на все це байдуже. Такі люди скрізь красуються і заграють. Їм здається, що звабити одного чи двох – це замало, та й десять чи вісім – небагато; от якби кілька тисяч чи десятків тисяч – тоді вони були б щасливі. Деякі жінки вже заміжні й мають двох дітей, а ніхто зі сторонніх про це не знає. Чому вони не дають іншим знати? Кожна з них боїться: щойно скаже, що одружена, що вже не вільна, то не зможе успішно зваблювати інших, втратить для них свою звабливість і притягальну силу, тому й не наважується відкритися. Хіба такі люди не байдужі до ганьби? Чи є нормальною людськість, яка має такі особливості? Ні, це не так. Як наслідок, якщо в тебе така людськість і така поведінка, то в твоїй нормальній людськості чогось бракує – бракує сорому й гідності. Дехто, опинившись поруч із особою протилежної статі, одразу починає поправляти зачіску, обсмикувати одяг або ж пудритися й наносити рум’яна, щосили причепурюючись. Яка в них мета? Мета – звабити. Цього не повинно бути в нормальній людськості. Зваблювати людей у такий спосіб і нічого при цьому не відчувати, вважати це нормальним, звичним і незначним – це і є відсутність сорому, коли людина не знає, що можна робити, а чого не можна. Є люди, які б погодилися пройтися вулицею голяка за десять тисяч юанів. Що це за люди? Це люди без сорому. За гроші вони зроблять що завгодно і не відчують сорому. Честь, моральні якості, сором’язливість, достоїнство для них нічого не важать і не мають цінності. Вони вважають, що вміння красуватися і зваблювати – це їхній талант, що насолода – це коли тебе вподобає і домагатиметься якнайбільше людей; для такої жінки це найвища слава, саме цим вона дорожить, а не гідністю, сором’язливістю чи моральними якостями. Хіба це хороша людськість? (Ні.) Чи бували у вас такі прояви? (Бували.) То чи можете ви їх стримувати? Ви можете їх стримувати здебільшого чи лише зрідка? Чи є у вас здатність стримуватися? Люди, здатні стримуватися, – це ті, чиї серця сором’язливі. У кожного бувають хвилини пориву, хвилини розв’язності, але в такі моменти людина, здатна стримуватися, відчуває, що це неправильно, що це ганьба, і треба негайно схаменутися й більше так не робити, а зіткнувшись із таким у майбутньому – зуміти опанувати себе. Якщо у твоїй людськості немає навіть цієї крихти здатності стримувати себе, то проти чого ти зможеш повстати, коли тебе закличуть практикувати істину? Декому пощастило мати привабливу зовнішність, і протилежна стать постійно бігає за ними; і що більше людей бігає, то більше їм здається, що вони мають чим красуватися. Хіба для них це безпечно? Що ж робити в такій ситуації? (Визнавати це та уникати таких пасток.) Це справді пастка, якої слід уникати, бо якщо не уникнеш, то може виявитися, що хтось тебе заманив у западню. Треба уникати пастки ще до того, як потрапиш туди; це і називається стриманістю. Люди, здатні стримуватися, мають сором’язливість і гідність, а нестриманих може звабити й повести за собою будь-хто; хто б за ними не бігав – вони клюють, і це віщує проблеми. Ба більше, вони ще й навмисне красуються, чепуряться та виряджаються: який одяг робить їх крутішими, гарнішими, привабливішими – саме той вони й вибирають, і носять його щодня; це небезпечно для них і свідчить про те, що вони свідомо намагаються зваблювати людей. Якщо в цьому одязі ти занадто впадаєш в очі та занадто звабливий, ти мусиш постати проти плоті й відмовитися від такого одягу. Якщо маєш рішучість, то зможеш це зробити, а якщо не маєш і хочеш знайти собі пару – то шукай; спілкуйтеся нормально вдвох, не загравайте з іншими. Якщо ж ти не плануєш шукати пару, а постійно заграєш з іншими, це можна розцінювати лише як безсоромність. Ти повинен чітко знати, що обираєш. Чи зможете ви всі дотриматися цих принципів? (Ми маємо таку рішучість.) Якщо є рішучість, то буде й енергія, буде мотивація, і дотриматися буде легко. Дехто від природи порядна людина, до того ж, увірувавши в Бога, прагне до істини і йде правильним шляхом, тож не має такого бажання: хто б не загравав – не реагує. Дехто чутливий до цього, а дехто не звертає уваги; дехто ніби й має рішучість, але чи є вона насправді – і сам не знає. До питання взаємодії з протилежною статтю треба ставитися правильно, переглянути його та віднести до сфери гідності й сором’язливості нормальної людськості. Який зв’язок між відсутністю сорому й відсутністю людськості? Можна сказати: немає сорому – немає людськості. Чому люди, які не мають людськості, не люблять істину? І чому кажуть, що людина може прагнути до істини, лише якщо має людськість? Скажіть Мені, чи знають люди без сорому, що добре, а що погано? (Ні.) Тож коли вони чинять зло, опираються Богу, зраджують Його й порушують істину, чи є в них докори сумління? (Немає.) Якщо вони не відчувають докорів совісті, то чи можуть вони стати на правильний шлях? Чи можуть прагнути до істини? Товстошкірі, безсоромні люди зачерствіли; вони не розрізняють чітко позитивне й негативне, або те, що Бог любить, і те, що викликає в Нього огиду. Тому, коли Бог велить бути чесними людьми, вони кажуть: «Ну збрехав, то й що? Сказати неправду – це не ганьба!». Хіба людина без сорому не здатна таке сказати? А якщо людина, яка має сором, не була чесною і це всі побачили, хіба в неї не горить обличчя, хіба їй не мулько на душі? (Так.) А людина без сорому? «Чи я чесна людина, що про мене думають, яку цінність чи вагу я маю в їхніх очах – мені на все це байдуже!» Їй усе одно. Хіба вона зможе прагнути до істини? Коли вона збреше, а ти спитаєш, чи є мир у неї в серці, чи є самоосуд, вона відкаже: «Який ще мир? Який самоосуд? Навіщо так ускладнювати?». У неї немає такого усвідомлення. Хіба може людина з таким неповноцінним розумом слідувати за Богом? Чи може вона прагнути до істини? Вона не прагне. Для неї немає меж між позитивним і негативним, між істиною і тим, що їй суперечить, – усе однакове. Аби всі докладали зусиль, виконували обов’язок і платили ціну – цього, мовляв, досить; для неї в цих речах немає різниці. Зробив щось всупереч Богу – немає докорів, порушив принципи істини – немає докорів, зашкодив чужим інтересам – немає докорів, і навіть коли заважав роботі церкви – теж жодних докорів; докорів немає взагалі. Хіба це не відсутність сорому? Люди без сорому не мають розрізнення в таких речах, вони просто роблять, що заманеться, як завгодно, їм не потрібна істина для оцінки. Отже, люди без сорому не можуть ні зрозуміти істину, ні практикувати її. Ось такий зв’язок між відсутністю сорому та відсутністю людськості. То чому ж ви не змогли цього сказати? Ви думаєте: «Те, що Ти говориш, не має великого стосунку до істини, це далеко від неї, зазвичай ми здатні чітко це бачити, навіщо Ти нам про це розказуєш?». Ви вважаєте, що це не стосується істини, тоді до якої міри ви увійшли в істину-реальність? Хіба ви живете нормальною людськістю? Хіба ви справді стали людьми, що мають істину й людськість? У вас замалий духовний зріст, ви навіть у цих речах не можете розібратися, то про яку істину-реальність може йти мова?

Одна з десяти адміністративних постанов Божого дому говорить: «Людина має розбещений характер; крім того, вона володіє почуттями. Отже, двом людям протилежної статі абсолютно заборонено працювати разом без нагляду під час служіння Богу. Якщо у когось виявлять таку поведінку, його буде вигнано, без винятків». Як люди ставляться до цієї адміністративної постанови? Якщо один чоловік мав неналежні стосунки з більш ніж тридцятьма жінками, скажіть Мені, що відчули б люди, які почули про це? (Вони б не повірили.) Ти був би здивований, почувши це; ти був би шокований: «Ого, це багато! Це огидно, чи не так?». А яке почуття мав би той чоловік, коли розповідав тобі? (Він поводився б так, ніби це не мало для нього значення.) Для нього це було б не вартим згадування. Запитай його, що він їсть сьогодні: «Рис». Запитай його, зі скількома жінками він був: «З тридцятьма чи більше». Він сказав би ці дві речі з точно таким самим тоном голосу й умонастроєм. Чи є якесь спасіння для людини з такою людськістю? Немає, навіть якщо цей чоловік вірить у Бога. Як він міг не знати сорому, коли бовкнув щось таке? Це ганебна справа! То як він міг просто бовкнути це? Скажіть Мені, чи залишилося в нього хоч якесь почуття сорому? Ні, не залишилося. Сприйняття совісті всередині його людськості вже заніміло, і він більше не має сприйнятливості. Це не просто питання розбещеності – люди без сорому чи гідності більше не є людьми. Вони все ще виглядають як люди зовні, але ця видимість розвалюється, щойно їм доводиться мати справу з чимось. Вони здатні робити будь-що, не маючи знання про сором, – а це означає, що вони більше не люди. Давайте на цьому закінчимо нашу розмову про ці справи.

Обміркуйте ці три аспекти нормальної людськості, які ми обговорили сьогодні, – чи важливі вони? Чи відірвані ці речі в нормальній людськості від прагнення до істини? (Ні.) Тоді який стосунок вони мають до прагнення до істини? Якщо у своїй людськості віруючий в Бога не має ретельності, почуття відповідальності або здатності до уважності в діях – якщо він не має такої людськості, то що він може здобути у своїй вірі в Бога та прагненні до істини? Ми роками бесідували про чимало істин, істин у кожній сфері. Якщо люди не докладають зусиль або не ставляться до цих істин із сумлінним умонастроєм, зліплюючи все абияк і нічого не роблячи сумлінно, чи можуть вони досягти розуміння істини таким чином? Дехто каже: «Якщо я не можу досягти розуміння істини, хіба я не можу просто запам’ятати ці доктрини й термінології?». Чи зможеш ти зрештою здобути істину в такий спосіб? Якщо ти не володієш таким видом нормальної людськості й не володієш цими речами всередині твоєї людськості, а отже, не маєш сумлінного, ретельного, серйозного й відповідального ставлення до речей, тоді істина перетворюється для тебе на доктрини й крилаті фрази – вона перетворюється на приписи. Ти не можеш здобути істину, бо ти нездатний її зрозуміти. Крім того, якщо ти не можеш добре управляти середовищем, розпорядком і стилем твого особистого життя, чи зможеш ти увійти в різні принципи й вислови, що стосуються істини? Ти не зможеш. Більше того, люди повинні любити позитивні речі в житті, а до негативних і нечестивих речей вони повинні зберігати ставлення огиди й відрази в глибині своїх сердець. Це єдиний спосіб увійти в кілька істин. Це означає, що у твоєму прагненні до істини ти повинен мати правильне ставлення й належний стан розуму; ти повинен бути порядною, серйозною людиною. Тільки такі люди можуть здобути істину. Якщо хтось не має почуття сорому й залишається занімілим і несвідомим у серці, коли зробив багато нечестивих речей, багато речей, що повстають проти Бога й порушують істину, і думає, що це нічого особливого, – чи є тоді істина корисною для нього? Вона зовсім не корисна. Істина не справляє на таку людину жодного впливу і не здатна її стримувати, викликати в неї докори, вести її або вказувати їй напрямок і шлях, що означає, що вона в біді. Як могла б людина навіть без почуття сорому зрозуміти істину? Щоб людина була здатна зрозуміти істину, вона спершу повинна бути чутливою до позитивних і негативних речей у серці. Вона відчуває відразу від самої лише згадки про щось негативне чи нечестиве або від зустрічі з цим, а якщо вона робить таке сама, то почувається засоромленою й неспокійною. Вона відчуває любов до істини й може прийняти істину у своє серце; вона може використати її, щоб стримуватися й виправити свої неправильні стани. Хіба не це має бути притаманним нормальній людськості? (Так.) Хіба людині, яка має ці речі, не стає легко прагнути до істини? А якщо хтось не володіє жодною з них, то говорити про прагнення до істини – це просто пусті балачки; як це можна було б робити без позитивних речей у серці? Тільки коли це буде притаманно твоїй нормальній людськості, істина пустить коріння, розквітне й принесе плід усередині тебе – тільки тоді вона справить ефект. Коли ти зрозумієш істину, ти зможеш змінити своє мислення й стримувати свою поведінку, і твоїх розбещених думок ставатиме дедалі менше. Це справжня зміна.

Скількома з цих проявів нормальної людськості, які ми обговорили сьогодні, ви володієте? Скількох вам бракує? Чим ви володієте? (Почуттям сорому.) Почуття сорому – це добре. Почуття сорому – це найменше, чим вам слід володіти. Що ще? Чи маєте всі ви сумлінний, ретельний умонастрій і ставлення до людей, справ і речей? Я бачу, що ви недбалі у всьому, що робите, просто мляві й ліниві, і коли Я бачу ці речі, які ви робите, в Моєму серці зростає тривога. Чи можете ви самі виявити ці проблеми? Чи хвилюєтеся ви, коли виявляєте їх? (Так.) Яким чином? Розкажіть про це. (Тепер, коли я щойно почув Божу бесіду, я відчуваю, що в мене небагато людськості і що я мав легковажний умонастрій щодо мого обов’язку та подій у моєму житті. Я такий далекий від стандартів, яких вимагає Бог. Я почуваюся трохи наляканим.) Твоїй людськості надто багато чого бракує, чи не так? Ти відчуваєш, що вірив у Бога роками й чув багато істин, проте не маєш навіть найбільш фундаментальних речей людськості, – як ти міг не тривожитися? Деякі люди мають трохи технічних навичок, але все, що вони роблять, – халтура. Це все неякісне, не відповідає стандарту, і вони не досліджують, якими є передові та стандартні методи. Хіба це не відстале мислення з їхнього боку? Наприклад, їх якось попросили встановити двері, а вони сказали: «Там, звідки я родом, більшість дверей, які ми маємо, – одностулкові». Це маленьке поселення, звідки вони родом, не встановлює стандарту. Вони мають подивитися на стиль дверей, встановлених в офісних приміщеннях і житлових будинках у великих містах, а потім відповідним чином виконати свою роботу. Проте тут вони відкрили рота й сказали: «Ми не робимо двостулкових дверей удома, і тут не надто багато людей. А навіть якби й було, це не так вже й важливо, – вони якось протиснуться». Хтось інший сказав: «Якщо люди будуть протискатися надто довго, зламається одвірок. Обговорімо це. Зробіть двостулкові двері цього разу, як виняток, гаразд?». На це вони відповіли: «Ні! Я роблю одностулкові двері; я не можу робити двостулкові. Хто тут знає, як робити двері: я чи ти? Я. То чому ти не послухаєш мене в цьому? Ти мусиш послухати мене!». Їм сказали працювати відповідно до ситуації, але вони не послухали й наполягли на виготовленні маленьких дверей. Хіба це не морока? Коли їх попросили встановити скляну перегородку між внутрішнім і зовнішнім приміщенням, щоб було більше світла, а простір не здавався малим, вони сказали: «Навіщо нам встановлювати скло? Це було б ризиком для безпеки, хіба ні? Я не буду встановлювати скло; ці двоє дверей цілком підійдуть. Це єдиний вид дверей, який ми використовуємо там, звідки я родом». Вони постійно вживають фрази «там, звідки я родом», «удома», «я вивчав технічні речі» тощо, щоб задавити інших авторитетом. Чи є ці речі істиною? (Це не істина.) Щоб вони прийняли таке ставлення до зовнішніх справ, чого має бракувати всередині їхньої людськості? Раціональності. А чого саме, конкретно, має бракувати в їхній раціональності? Проникливості. Вони завжди відчувають, що там, звідки вони родом, усе є правильним, що це все найвище, що це все істина. Хіба їхня раціональність не бідна? Як має виглядати нормальна раціональність? Була б у них нормальна раціональність, вони сказали б: «Я займаюся цим ремеслом вже багато років, але бачив небагато. Ось як ми всі робимо двері там, звідки я родом, тож нумо подивимося, якого розміру двері тут. Ми погодимося з тим, що люди роблять тут. Це інше місце, і в цьому завданні я повинен проявляти гнучкість». Хіба це не раціональність? (Так.) Чи має така людина цю раціональність? Ні – вона не володіє розумом. І як це було вирішено врешті-решт? Роботу довелося переробляти. Хіба переробляння роботи – це не збиток? (Так.) Так, це збиток. Чи багато таких випадків? Багато. Ця людина вперта до глибини душі. Наскільки вона вперта? Вона не слухала, хто б їй що не казав; вона навіть не слухала того, що Я казав, і суперечила Мені. Я сказав: «Тобі треба змінити це. Якщо ти цього не зробиш, це робота не для тебе». А вона мала нахабство сказати: «Я зроблю двері такого розміру, навіть якщо Ти мене звільниш!». Що це за характер? Це нормальна людськість? (Ні.) Це не нормальна людськість – то що ж це за людськість тоді? Як Я бачу це, вона трохи схожа на звіра. Це точно як коли віл хоче пити: скільки б товарів чи людей він не віз у возі, щойно він побачить калюжу чи річку, то потягне віз прямо туди. Хай як багато буде людей, вони не зможуть його відтягнути. Ми говоримо про тварину. Чи мають люди також такий вид характеру? Коли вони мають, це не нормальна людськість, і це небезпечно. Вони знайдуть виправдання, щоб заперечити тобі, щоб перестати слухати. Вони дуже вперті й нерозумні. Як ти зможеш прийняти істину, якщо навіть у таких повсякденних справах не маєш скромного прийняття, не сприймаєш думок інших людей і не бажаєш навчатися? Як ти зможеш її практикувати? Усі кажуть, що більше підійшли б двостулкові двері. Ти навіть цього не можеш зробити, а це й близько не стоїть до практикування істини – ти навіть не слухатимеш розумну пропозицію. Чи зміг би ти послухати щось, що торкається істини? Ти б не слухав, так само, як завжди. До людини з подібним характером ці речі не дійшли б, і для неї це означає великі неприємності. Якщо чиясь людськість не має навіть такого виду розуму, то яку істину він може практикувати? Для кого він робить ті речі, якими зайнятий щодня? Він робить їх цілком відповідно до власних уподобань, власних егоїстичних бажань. Ось який погляд він має на людей, справи та речі, що оточують його в повсякденному житті: «Я робитиму, що хочу, я робитиму, що думаю, і я робитиму так, як вважаю за потрібне». Як це називається? Цілими днями все, що він думає, – цілковите зло. А якщо він такий злий у серці, то які ж його дії? Чи існує така людина, чиї думки всі злі, але чиї всі дії однаково узгоджуються з істиною? Це не так – це було б суперечністю. Усі думки таких людей злі, і те, з чого вони починають, є цілком злим, тож речі, які вони роблять, щонайменше не запам’ятаються. А серед речей, які не запам’ятаються, деякі є перериваннями й завадами, деякі є руйнівними, тоді як інші не такі вже й погані. Якщо до цього ставитися серйозно, це слід будо б засудити. Ось як це працює.

Деякі люди мають певний помилковий погляд – такий, який інші вважають доволі огидним. Ці люди мають кілька дарів або сильних сторін, або, можливо, здобули ремесло, певне вміння чи особливу здібність у якійсь сфері, а після того, як увірували в Бога, стали вважати себе видатними. Чи є це ставлення правильним? Що ви думаєте про цей погляд? Чи належить це мислення до нормальної людськості? Ні. Тоді що ж це за ідея? Хіба їй не бракує розуму? (Бракує.) Вони вважають так: «Я вищий за звичайних людей, бо знаю це ремесло, і кращий за пересічну людину в Божому домі. Я чоловік, який є майстерним і здібним; я гарний промовець і талановитий. Здається, Я – доволі значна фігура в Божому домі. Я найкрутіший. Ніхто не може віддавати мені накази, ніхто не може керувати мною, і ніхто не може загадувати мені щось робити. Я маю цю навичку, тож я робитиму, що хочу. Мені не треба думати про принципи – що б я не робив, це правильно й узгоджується з істиною». Що ви думаєте про цей погляд? Хіба немає таких людей? Таких людей не меншість, і вони приходять до Божого дому, щоб виставляти себе напоказ. Якби вони використовували свої сильні сторони чи навички, щоб виконувати обов’язок у Божому домі, усе було б гаразд, але якщо вони прийшли, щоб виставляти себе напоказ, то це проблема іншої природи. Чому це називається «виставляти себе напоказ»? Вони вважають віруючих у Бога дурними, нікчемними. Хіба не пішло щось не так із їхнім мисленням? Хіба усе добре з їхньою раціональністю? Хіба насправді все так? Хіба люди, які вірять у Бога, справді нічого не варті? (Ні.) Тоді чому ті люди бачать їх такими? Чому вони мають таку думку? Що породжує таку думку? Може, вони вчаться цьому від невіруючих? Вони думають, що люди, які вірять у Бога, – ніщо, що всі вони – домогосподарки й домогосподарі, що всі вони селяни й що вони з нижчих верств суспільства. Їхній погляд – це погляд великого червоного дракона. Вони думають, що люди, які вірять у Бога, нездари, що вони не змогли пробитися в суспільстві й що вони прийшли до віри в Бога лише тому, що для них не було шляху там, зовні, і їм більше нікуди було звернутися. Вони думають, що оскільки вони мають певну здібність, знають трохи про якусь професію або мають певне технічне ноу-хау, це робить їх талановитими людьми в Божому домі. Чи є ця думка правильною? (Ні.) Що в ній неправильного? Вони вірять, що в Божому домі немає здібних людей, і зі своїм невеликим професійним ноу-хау вони хотіли б мати владу; щоб усе було так, як скажуть вони. Чи є такі люди десь тут? Чи є такі люди поруч із вами або серед тих, із ким ви знайомі чи кого знаєте? Є певна кількість людей, які є кваліфікованими в певній сфері, і коли їх призначають керівником групи чи куратором, вони почуваються так, ніби здобули офіційну посаду. Вони відчувають, що мають останнє слово в Божому домі, що ніхто інший не дбає про інтереси Божого дому так, як вони, і не захищає його інтереси більше, ніж вони, і що немає нікого відданішого за них. Вони хочуть управляти всім і у всьому брати участь, але вони не управляють нічим добре і не шукають істин-принципів. Вони навіть не слухають того, що Я кажу. Чи є такі люди десь тут? (Так.) Є такі люди. Прикриваючись тим, що мають певну навичку, вони бажають управляти всіма й обіймати посаду. Наприклад, коли деякі брати й сестри роблять щось, що їм не до вподоби, вони кажуть: «Нам треба розібратися з цими людьми – вони обурливі!». Коли віруючі в Бога мають проблему, з ними треба бесідувати про істину. Це не військовий табір, де має практикуватися військовий контроль. У справах церкви проблеми можуть бути вирішені лише через бесіду про Божі слова й приведення людей до розуміння істини. Ті, хто не приймає істину й діє свавільно та примхливо, можуть бути підрізані – лише ті, хто налаштований рішуче не приймати істину, можуть бути дисципліновані. Є люди, які служили наглядачами або лідерами й працівниками, які явно не мають істини-реальності, але все одно завжди бажають мати владу й останнє слово в Божому домі. Чи мають ці люди совість і розум? Вони лише знають кілька секретів ремесла й анітрохи не розуміють істини. Вони вважають себе корисними й здібними, думаючи, що вони кращі за пересічну людину в Божому домі, і у церкві бажають робити те, що хочуть, з позиції влади – мати одноосібне, останнє слово. Вони не шукають істин-принципів, а діють відповідно до своїх бажань й уподобань. У чому тут проблема? Хіба це не характер антихриста? Чи мають такі люди розум нормальної людськості? Вони не мають його і крихти. На цьому ми завершимо нашу бесіду про нормальну людськість.

Розбір того, як антихристи роблять так, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу

III. Розбір того, як антихристи забороняють іншим втручатись у їхню роботу, розпитувати про неї та наглядати за нею

Ми продовжуємо обговорення теми нашої останньої бесіди. Восьмий пункт різних способів, у які проявляються антихристи, такий: вони хочуть, щоб інші корилися лише їм, а не істині й Богу. Ми розділили цей пункт на чотири підрозділи. Два з них ми обговорили на попередньому зібранні: перший – вони ні з ким не здатні співпрацювати; другий – вони мають жагу й амбіції контролювати та завойовувати людей. Який третій? Вони забороняють іншим втручатись у будь-яку роботу, за яку беруться, розпитувати про неї та наглядати за нею. Що може входити в «будь-яку роботу, за яку вони беруться»? Сюди входять будь-які робочі програми, за які може відповідати лідер або працівник, а також робота, за яку може відповідати куратор команди чи лідер команди; ще це може бути професійна робота в певній сфері чи робота однієї людини. Ця особа, що береться за будь-яку роботу, може бути лідером або працівником, а може бути звичайним братом або сестрою. Якщо вона забороняє іншим втручатися, розпитувати й наглядати за нею, то в якому стані вона перебуває? Які поведінки пов’язані із цією забороною? Це ще одна поведінка, яка підпадає під восьмий прояв антихристів, ще один вияв їхньої сутності. У кожному виді обов’язків є якась професійна робота, а є така праця, що безпосередньо стосується життя-входження. Професійна робота стосується всіх аспектів таких речей, як технічні навички, знання, вченість і кадрові питання. Вона все це охоплює. Деякі люди, взявшись за певне завдання, починають працювати над ним самостійно. Вони не обговорюють його з іншими, а коли в них виникають труднощі, вони не хочуть шукати в інших поради; вони хочуть лише бути останньою інстанцією й мати вирішальне слово. Інші можуть пропонувати свої ідеї та поради, сподіваючись трохи допомогти їм, – але чи приймають вони це? (Ні.) Ні. Вони на це не здатні. Що це за характер? Який це характер керує ними, що вони забороняють іншим втручатись у те, як вони виконують свій обов’язок, розпитувати про це та наглядати за цим? Вони переконані: «Я знаюся на цій сфері роботи, я знаю теорію. Церква доручила мені цю роботу. Тож я зроблю її самостійно». Вони часто стверджують, що розуміються на відповідній професії та що вони «свої люди» в цій сфері, виправдовуючи цим свою відмову розкривати іншим хоч якісь відомості, пов’язані з роботою, і повідомляти про хід її виконання. Вони навіть не хочуть давати іншим дізнатися про огріхи, помилки та промахи, що трапляються в цій роботі. Коли хтось інший довідується про таке й хоче розпитати, долучитись або дізнатися більше, вони відмовляються відповідати, але кажуть: «Те, що входить до сфери моєї роботи, – це моя територія. Ти не маєш права розпитувати. Церква доручила цю роботу не тобі, а мені, і я мушу зберігати її в таємниці». Хіба це розумне виправдання? Хіба з їхнього боку правильно «зберігати таємницю»? (Ні.) Чому ні? Хіба це становило б розголошення таємної інформації – побесідувати з іншими про стан роботи, огріхи та проблеми, що в ній виникли, а також про її план і напрямок? (Ні.) Ні, якщо не брати деяких конкретних деталей, розкриття яких становило б загрозу безпеці церкви, якщо про них стане відомо, і про які недоречно розповідати іншим. У таких випадках можна про них не говорити. Але якщо людина використовує дотримання конфіденційності як виправдання та не дає іншим дізнатися ні про що у сфері її роботи, а коли як звичайні брати й сестри, так і лідери та працівники розпитують цю людину про таке, цікавляться цим або просять надати інформацію про це, вона опирається та відмовляється відповідати, то в чому тоді проблема? Скажімо, людина хоче зробити щось у певний спосіб. Хтось інший каже їй: «Якщо ти зробиш це саме так, це завдасть шкоди інтересам Божого дому, і ти зійдеш із курсу. Як щодо того, щоб зробити це ось так?». Вона собі думає: «Якщо я зроблю так, як ти кажеш, це покаже іншим, що мій спосіб не годиться, хіба ні? І тоді заслугу за цю роботу буде приписано тобі, чи не так? Оце вже ні; я краще зійду з курсу, ніж погоджуся з твоїм способом. Я мушу зробити по-моєму. Мені байдуже, чи завдасть це шкоди інтересам божого дому; моя репутація та статус – ось що важливе, мій авторитет – ось що важливе!». Навіть якщо такі люди чинять неправильно, вони просто затинаються на своїй помилці й не дозволяють нікому втручатися. Хіба це не характер антихриста? (Це він.) У чому полягає сутність того, що вони не дозволяють іншим втручатися? У тому, що вони дбають про власні справи. Для них важливі не інтереси Божого дому, і його робота для них не в пріоритеті. Вони не працюють за цим принципом. Натомість вони працюють, ставлячи в пріоритет свої особисті інтереси, свій статус і авторитет; робота й інтереси Божого дому повинні служити їхньому власному статусу та їхнім власним інтересам. Ось чому вони не дозволяють іншим втручатись у їхню роботу й розпитувати про неї. Вони вважають, що коли хтось втрутиться в їхню роботу, їхній статус та інтереси відразу опиняться під загрозою, що їхні недоліки та вади, а також проблеми й відхилення в їхній роботі можуть бути викриті. Тому вони категорично забороняють іншим втручатись у їхню роботу й ні від кого не приймають ні співпраці, ні нагляду.

Якою б роботою не займався антихрист, він боїться, що Вишнє стане довідуватись і розпитувати про неї. Якщо Вишнє дійсно розпитує про стан роботи чи кадрові питання, він просто недбало звітує про кілька дрібниць, кілька таких речей, про які, на його думку, Вишньому можна знати та від знання яких не буде жодних наслідків. Якщо Вишнє продовжує розпитувати про решту, він вирішує, що Вишнє втручається в його обов’язок і «внутрішні справи». Він більше нічого не каже Вишньому, а прикидається дурником, обманюючи та приховуючи справи. Хіба він не відкидає нагляд Божого дому? (Так і є.) А що роблять антихристи, якщо хтось викрив певну їхню проблему та збирається розвінчати їх і доповісти Вишньому? Вони стають цьому на заваді, не дають цьому ходу – вони навіть погрожують: «Якщо ти це скажеш і через це вишнє нас обітне, то винен будеш ти. Якщо когось і обітнуть, то тебе!». Хіба вони не намагаються вибудувати незалежне царство? (Так і є.) Вони навіть Вишньому не дають розпитувати, і ніхто не має права ні знати про те, що входить до сфери їхньої роботи, ні цікавитися в них про ці речі, ні тим більше давати рекомендації. Якщо вони беруть у свої руки певну робочу програму, то лише вони одні мають вирішальне слово в питаннях, що входять до сфери цієї роботи; лише вони можуть бути останньою інстанцією; лише вони можуть чинити й говорити як хочуть, і як би вони не чинили, у них на все знайдуться виправдання. До якого способу дій вони вдаються, коли хтось береться розпитувати? До недбалості та приховування. А ще до чого? (До обману.) Правильно, до обману: вони навіть створюють хибну видимість. У якійсь церкві, скажімо, лідер або євангельський диякон за місяць явно здобув у церкві, за яку відповідає, лише трьох людей – значно менше, ніж в інших церквах. Він відчуває, що ніяк не може відзвітувати про це Вишньому, – то що ж він робить? Доповідаючи про свою роботу, він приписує після тієї трійки нуль і каже, що здобув тридцять людей. Хтось інший дізнається про це й питає в нього: «Хіба це не обман?». «Обман? – каже він. – Та ну. Наступного місяця ми здобудемо тридцять людей, щоб надолужити, і все буде добре, хіба ні?» У нього є для цього виправдання. Якщо хтось інший серйозно поставиться до цього питання та схоче доповісти Вишньому про факти, він вирішить, що ця людина створює проблеми для нього, що вона хоче йому дошкулити. Тому він придушить її та розбереться з нею – він створить проблеми для неї. Хіба тим самим він не мучить людей? Хіба не коїть зло? У своїй роботі він ніколи не шукає істин-принципів – то з якою ж метою він працює? Щоб зберегти за собою статус і засоби до існування. Які б погані речі він не робив, він не розповідає людям про наміри та мотиви, що стоять за його вчинками. Йому конче треба зберігати їх у суворій таємниці; для нього це конфіденційна інформація. Яка тема для таких людей найделікатніша? Це коли ти запитуєш їх: «Що ти робив останнім часом? Чи дало виконання твого обов’язку якісь результати? Чи були якісь переривання або завади у сфері, яку охоплює твоя робота? Як ти з ними впорався? Чи належно ти виконуєш роботу? Чи вірно ти виконуєш свій обов’язок? Чи не завдали твої робочі рішення збитків інтересам Божого дому? Чи відсторонено лідерів, які не відповідають стандарту? Чи просувають і зрощують людей із високим рівнем, які відносно прагнуть до істини? Чи придушував ти людей, які тобі не підкорялися? Яке в тебе розуміння свого розбещеного характеру? Що ти за людина?». Ось які теми для них найделікатніші. Вони найбільше бояться того, що їм поставлять ці запитання, тому не чекають, поки ти їх поставиш, а натомість квапляться знайти іншу тему, щоб приховати їх. Їм хотілося б усіма засобами збити тебе з пантелику й не дати тобі дізнатися, яка насправді ситуація на цей час. Вони постійно тримають тебе в тумані, постійно заважають тобі дізнатися, наскільки далеко вони насправді просунулись у своїй роботі. Тут немає ні краплі прозорості. Чи мають такі люди справжню віру в Бога? Чи мають вони страх Божий? Ні. Вони ніколи не доповідають з власної ініціативи ні про свою роботу, ні про огріхи в ній; вони ніколи не питають, не шукають і не відкриваються щодо проблем і неясностей, з якими стикаються в роботі, а доходять аж до того, що приховують ці речі, дурячи й обманюючи інших. У їхній роботі геть немає прозорості, і вони неохоче кажуть кілька слів лише тоді, коли Вишнє тисне на них, щоб вони доповіли про факти й відзвітували. Вони краще помруть, ніж висловляться про будь-які проблеми, що стосуються їхньої репутації та статусу, – вони помруть, перш ніж скажуть про це хоч одне слово. Натомість вони прикидаються, що не зрозуміли. Хіба це не характер антихриста? Що це за люди такі? Чи легко розв’язати проблему такого роду? Якщо Вишнє скеровує їх у роботі, яке в них ставлення до цього? Недбалість. Вони начебто погоджуються, навіть дістають записник або ноутбук і активно роблять нотатки – але коли вони все запишуть, хіба тоді вони зрозуміють ці настанови й візьмуться до роботи? (Ні.) Вони грають на публіку, щоб ти це бачив; вони влаштовують виставу, щоб ввести тебе в оману. Що вони думають насправді? «Раз цю роботу доручили мені, то буде так, як скажу я. Ніхто не може лізти в те, що я хочу зробити. Далеко цар, а Бог високо, тому в мене є таке право. А якщо ні, то й не просіть, щоб я цим займався. Усуньте мене з посади». Ось що вони думають, і саме так вони діють. Що це за характер? Хіба це не характер антихриста? (Це він.) Це дуже проблематично. Тобі не дозволено ні втручатись і розпитувати, ні довідуватися та цікавитися. Вони до цього дуже чутливі. Вони думають: «Може, це вишнє намагається довідатися про мої проблеми та мою роботу? Хто ж це проговорився»? У паніці вони настирливо стараються з’ясувати, хто ж саме їх видав. Зрештою їхні підозри звужуються до двох осіб, і вони їх спроваджують. Що це за проблема? Це характер антихриста.

Яка головна ознака характеру антихриста? Те, що антихристи тримаються за статус і контролюють інших. Вони здобувають статус, аби контролювати інших. Маючи статус, вони можуть на правомірних підставах брати людей під контроль. Чому Я кажу, що вони роблять це на правомірних підставах? Тому що їхню роботу їм доручив Божий дім; вони були обрані для її виконання братами й сестрами. То хіба вони не вважають, що роблять це правомірно? (Так і є.) Отже, це стає для них чимось, що вони можуть використати як козир, маючи на думці таке: «Ви ж мене обрали, чи не так? Раз ви мене обрали, то мусите мені довіряти. У невіруючих є таке висловлювання: “Не сумнівайся в тих, кого використовуєш, і не використовуй тих, у кому сумніваєшся”». Тут вони навіть вдаються до сатанинської максими. Хіба це висловлювання – істина? (Ні.) Це сатанинська єресь і облуда. Якщо ти розпитуватимеш про їхню роботу, вони висунуть таку теорію: «“Не сумнівайся в тих, кого використовуєш, і не використовуй тих, у кому сумніваєшся”. Якщо ти мене використовуєш, то не можеш мене підозрювати. Якщо ти не знаєш, що я за людина, якщо не бачиш мене наскрізь, то не використовуй мене. Але ти мене використовуєш, і раз так, то я мушу бути непохитним у цій позиції. Як я кажу, так і має бути». У всіх робочих справах має бути так, як вони кажуть; не вийде ні заборонити їм це, ні знайти їм напарника, ні доручити іншим наглядати за ними та наставляти їх. Якщо хтось приходить перевірити їхню роботу, вони просто відмовляють: вони вважають, що не зробили нічого поганого й не треба їх перевіряти. Вони «по праву» експлуатують свій статус і владу, аби брати під контроль інших людей, робочу ділянку та роботу церкви. Хіба така людина не вибудовує незалежне царство? Хіба це не антихрист? Хай Божий дім доручив їй виконувати цю роботу та цей обов’язок, але він не казав їй правити як диктатору. Така людина неправильно зрозуміла Божий намір і впорядкування Його дому, чи не так? Чому вона вічно хапається за статус і владу замість того, щоб добре виконувати свій обов’язок? (Нею керує характер антихриста.) Правильно: таким є характер антихриста. Коли церква доручає роботу цій людині, чому вона неправильно це розуміє? Тому що вона за натурою любить контролювати людей. Це природа-сутність цієї людини – це те, що вона таке. Доручи їй роботу, і вона відчує, що тепер має владу та статус, а значить, і контроль над своєю територією. Якщо ти прийдеш на територію такої людини, тобі доведеться робити те, що вона каже. Наприклад, якось Божий дім доручив одному лідеру перевірити роботу одного антихриста. І цей лідер, і антихрист були церковними лідерами; вони були одного рангу. Антихрист сказав: «І ти церковний лідер, і я церковний лідер. Ми одного рангу. Ти мене не чіпай, і я тебе не чіпатиму. Не бесідуй з мною – ти не в тому становищі! Ти ще хочеш запитати, як ідуть справи в нашій церкві, – хіба вишнє вказувало тобі так зробити? Покажи мені докази». Лідер відповів: «Вишнє просто сказало мені передати повідомлення. Якщо не віриш мені, то спитай сам». Антихрист сказав: «Тоді яке в тебе право бесідувати зі мною та висувати проти мене звинувачення? Яке в тебе право розпитувати про те, що входить до сфери моєї роботи? У тебе не те становище, щоб усе це робити!». Чи відповідають істині ці слова? (Ні.) Що це за манера дій? Така, до якої вдався б тільки антихрист. Серед невіруючих є таке прислів’я: «Вища посада – грізніша влада». Вони змагаються, щоб побачити, чий ранг вищий, чия сила більша, хто компетентніший. Вони змагаються, щоб побачити, у кого більше підлеглих. І в Божому домі антихристи змагаються з іншими, щоб побачити все те саме. Вони не туди потрапили, чи не так? Чи стане зазвичай людина, яка має розбещені характери, але є не антихристом, думати так при зустрічі із церковним лідером того ж рангу, що й вона? У неї будуть якісь вияви, але вона зможе нормально бесідувати із цим церковним лідером. Вона в жодному разі не скаже: «Хіба ти в тому становищі, щоб розпитувати про мою роботу?». Вона цього не скаже, бо має нормальний розум і богобоязливе серце. Як поводитиметься людина з нормальним розумом? Вона подумає: «Те, що нас зробили лідерами церкви, – це Бог нас підніс; це Його доручення, і це наш обов’язок. Якби Бог не доручив нам цього, ми були б нічим. Це ж не якась офіційна посада. Я можу побесідувати з тобою і щодо роботи церкви, і щодо того, як ідуть справи в братів і сестер, і щодо свого досвіду роботи». Хіба антихрист бесідуватиме з іншими про все це? Ні – він у жодному разі нічого цього не розкриє. Отже, одна з рис антихристів – це жага статусу та влади, яка сильніша, ніж у звичайних людей; крім того, антихристи хитріші й підступніші, ніж звичайні люди. У чому проявляється їхня хитрість і підступність? (Вони нічого тобі не кажуть. Вони нічого тобі прямо не розповідають.) Річ у тім, що вони вважають, ніби кожна справа – це таємниця, щось таке, про що не слід говорити з іншими. У кожній справі вони остерігаються інших; вони постійно все загортають, прикривають і приховують. То хіба вони можуть нормально взаємодіяти та спілкуватися з іншими, коли мають із ними справу? Хіба вони можуть хоч щось сказати від щирого серця? Ні. Вони просто озвучують кілька поверхових банальностей і приємних слів, щоб не дати тобі збагнути, яка ситуація насправді. Коли ти певний час поспілкуєшся з ними, у тебе виникне таке відчуття: «На вигляд ця людина ніби не зла, проте чому в мене постійно таке відчуття, наче серцем вона дуже далека від інших людей? Чому з нею завжди так некомфортно спілкуватися? У мене постійно таке відчуття, що її не розкусиш». Чи буває у вас таке відчуття? (Так.) Це характер антихриста: антихрист усіх остерігається. А чому він остерігається? Тому що, з його точки зору, будь-хто може загрожувати його статусу. Якщо він не буде обережним, якщо послабить свою пильність, то може дозволити іншим дізнатися правду про нього, те, хто він такий насправді, – і тоді його статус буде неможливо втримати. Тож коли він стикається з кимось, хто запитує про стан виконання його роботи й обов’язку чи про його особистий стан, він загортає що може та прикриває що може. Як він не може чогось прикрити, то знаходить спосіб зам’яти це або ховається від тебе. У деяких антихристів химерний характер: хоча вони живуть поміж людьми, ти не побачиш, щоб вони хоч із кимось нормально взаємодіяли, і нормального спілкування з іншими в них теж не буває. День у день вони тримаються осторонь, з’являючись лише під час трапез, а потім знову зникаючи. Вони постійно кудись зникають. Чому вони не взаємодіють з іншими? Своїй родині вони скажуть що завгодно – то чому ж їм немає чого сказати братам і сестрам? У невіруючих є висловлювання: «Хто багато говорить, той неминуче наробить помилок». Такі люди твердо дотримуються цього переконання; вони не дозволяють собі говорити необережно, бо якісь їхні слова цілком можуть їх видати, викривши їхнє слабке місце. Хтозна, яке слово може викликати в інших зневагу до них і розкрити правду про них, тож вони роблять усе можливе, щоб уникати інших. Це їхнє уникання ненавмисне чи в ньому криється щось таке, що ним керує? Там є щось таке, що ним керує. Це щось справедливе та благородне чи щось соромне? (Соромне.) Звісно, це щось соромне. Антихристи поводяться не лише так – здебільшого в них не буває нормального спілкування та взаємодії з іншими; однак іноді вони дуже красномовні та вміють говорити – але про що вони говорять? Який зміст їхніх слів? Вони проповідують слова й доктрини, виставляючи себе напоказ. Вони кажуть, що можуть виконувати реальну роботу й розв’язувати реальні проблеми, хоча насправді не мають жодних реальних умінь. Спитайте в них, які в них вади, чи мають вони зарозумілий характер, і вони скажуть: «Хто поміж розбещеного людства не зарозумілий?». Дивіться – у них навіть для їхньої зарозумілості є підстави. Вони втягують у це всіх, наче їхня зарозумілість цілком правомірна. Вони ніколи не шукають істини та ніби не бачать, що в роботі є якісь проблеми чи труднощі. І, питаючи їх, ти правди не з’ясуєш. Коли їм нічого робити, вони просто сидять мовчки, а коли вони говорять, то щоразу про свій стаж. Вони ніколи не відкриваються; вони ніколи не говорять про те, яке в них є бунтарство чи надмірні бажання, як вони намагаються домовитися з Богом, кому вони сказали неправду, які в них амбіції при виконанні роботи. Вони ніколи не піднімають ці питання, а коли це роблять інші, їм це нецікаво. Навіть у відповідь на запитання, що стосуються речей у сфері їхньої роботи, вони просто побіжно кажуть пару слів. Словом, хто б із ними не контактував і скільки б це не тривало, він матиме великі труднощі, якщо побажає дізнатися більше про будь-що у сфері їхніх обов’язків, чого б це не стосувалося: чи персоналу, чи професійної практики, чи поступу роботи. Яким би не був твій підхід: чи ти спробуєш вставити своє запитання побіжно, чи поставиш його прямо, чи спитаєш когось близького до них, – легко ти результатів не отримаєш. Це вимагає так багато зусиль. Хіба це не підступно? (Підступно.) Чому для того, щоб отримати від них інформацію про реальний стан справ, потрібно так багато зусиль? Чому вони так ретельно все прикривають? Яка в них мета? Вони хочуть зберегти за собою свій статус і засоби до існування. Вони вважають: «Мені було нелегко досягти цього статусу, прийти до того, що в мене є зараз. Якщо я припущуся помилки через миттєву необережність і тим самим виставлю себе на посміх, хіба я не наживу собі неприємностей? І до того ж якщо божий дім дізнається про мої погані вчинки, хтозна – може, він зі мною розбереться?». Скільки б ти не говорив про те, що треба бути відкритим, що треба бути чесною людиною та вірно виконувати обов’язок, хіба вони це сприймуть? Ні. Для них існує тільки одне кредо: базіка – знахідка для шпигуна. Якщо ти все розповідаєш іншим, ти некомпетентний – ти нікчема! Ось таке в них кредо. Ось такий характер антихристів.

Яку б роботу не виконував антихрист, він забороняє іншим втручатись і розпитувати й тим більше забороняє Божому дому наглядати за ним. З якою метою він це робить? Здебільшого він бажає контролювати Божих обранців, щоб зберегти за собою статус і владу, тобто він старається зберегти за собою засоби до існування. Це його головна мета. Якщо ви лідери чи працівники, чи боїтеся ви, що Божий дім розпитуватиме про вашу роботу й наглядатиме за нею? Чи боїтеся ви, що Божий дім виявить у вашій роботі недоліки та відхилення й обітне вас? Чи боїтеся ви, що, дізнавшись про ваш справжній рівень і духовний стан, Вишнє побачить вас в іншому світлі й не стане вас підвищувати? Якщо в тебе є такі страхи, це доводить, що твої мотиви не спрямовані на благо церковної роботи, що ти працюєш заради репутації та статусу, а це свідчить про те, що в тебе характер антихриста. Якщо в тебе характер антихриста, ти схильний іти шляхом антихристів і чинити все те зло, яке коять антихристи. Якщо в душі ти не боїшся, що Божий дім наглядатиме за твоєю роботою, і можеш дати справжні відповіді на запитання та розпитування Вишнього, нічого не приховуючи та кажучи стільки, скільки знаєш, то неважливо, правильні твої слова чи неправильні та яку розбещеність ти виявив: навіть якщо ти виявив характер антихриста, ти в жодному разі не будеш охарактеризований як антихрист. Ключовий момент тут – те, чи здатний ти пізнати власний характер антихриста й чи здатний ти пошукати істину, щоб розв’язати цю проблему. Якщо ти людина, яка приймає істину, то твій характер антихриста можна усунути. Якщо ж ти чудово знаєш, що маєш характер антихриста, проте не шукаєш істини для його усунення, якщо ти навіть намагаєшся приховати проблеми, що виникають, збрехати про них і ухилитися від відповідальності та якщо ти не приймаєш істину, коли тебе обтинають, то це серйозна проблема, і ти нічим не відрізняєшся від антихриста. Ти знаєш, що маєш характер антихриста, – чому ж ти не наважуєшся подивитися проблемі в обличчя? Чому ти не можеш підійти до неї з відвертістю та сказати: «Якщо Вишнє розпитуватиме про мою роботу, я скажу все, що знаю, і навіть якщо мої погані вчинки вийдуть на світло, а Вишнє, коли дізнається, припинить мене використовувати та я втрачу свій статус, я все одно чітко скажу те, що маю сказати»? Твій страх того, що Божий дім наглядатиме за твоєю роботою та розпитуватиме про неї, доводить, що ти дорожиш статусом більше, ніж істиною. Хіба це не характер антихриста? Цінувати статус понад усе – це характер антихриста. Чому ти так дорожиш статусом? Які блага можна отримати від статусу? Якби статус приносив тобі лихо, труднощі, сором і біль, хіба ти й надалі дорожив би ним? (Ні.) Володіння статусом приносить дуже багато благ – як-от чужу заздрість, повагу, пошану й лестощі, а також чуже захоплення та благоговіння. А ще статус дає відчуття вищості та привілейованості, що додає тобі гонору та почуття власної значущості. Крім того, ти можеш тішитися тим, чого не мають інші, наприклад благами статусу й особливим ставленням. Усе це – те, про що ти не смієш навіть думати, і те, чого ти жадаєш у своїх мріях. Чи дорожиш ти всім цим? Якщо статус – це просто пустий звук, який не має реального значення, і його відстоювання не служить реальній меті, то хіба це не дурість – дорожити ним? Якщо ти зможеш відпустити такі речі, як інтереси й утіхи плоті, то слава, вигода та статус більше тебе не зв’язуватимуть. Отже, із чим насамперед потрібно впоратися, щоб розв’язати проблеми, які стосуються того, що ти дорожиш статусом і прагнеш до нього? По-перше, побач наскрізь природу проблеми скоєння зла та використання хитрощів, приховування та прикривання, а також відмови від нагляду, розпитування й розслідування Божого дому з метою насолоджуватися благами статусу. Хіба це не зухвалий опір і протистояння Богу? Якщо ти зможеш побачити наскрізь природу та наслідки жадання благ статусу, то проблему прагнення до статусу буде розв’язано. Якщо ж ти не побачиш наскрізь сутність жадання благ статусу, то цю проблему не буде розв’язано ніколи.

Чи співпрацюєте ви з іншими для виконання роботи й обов’язків? Чи приймаєте ви нагляд? Чи робите ви щось, щоб не давати іншим втручатись і розпитувати? Якщо хтось про щось розпитує, то чи опираєшся ти йому зі словами: «Та хто ти такий, щоб втручатись у мої справи? За статусом я на ранг вищий за тебе, і в моїй роботі буде так, як я скажу. Вишнє про неї не розпитувало, то яке в тебе на це право?». Чи буває щось таке? Який головний характер антихристів? Він полягає в тому, щоб триматися за статус, хапатися за владу та не робити нічого, що приносить користь роботі Божого дому, нічого, що випливає з уваги до його інтересів, а бути недбалими, обманювати й робити все для галочки. Зовні здається, ніби вони вельми енергійно займаються своїми завданнями, але подивіться на те, що вони роблять: по-перше, це не забезпечує ніякого просування; по-друге, це неефективно; по-третє, це не має особливого ефекту – воно перетворюється на повний безлад. Є тільки одне, від чого вони не відмовляються, а саме: скористатися нагодою, яку їм дає їхня робота, щоб ухопитися за владу й не відпускати її. Поки вони мають владу, ситуація їх улаштовує. Неважливо, яку роботу вони виконують та із чим вона пов’язана: чи з певною професією, чи із зовнішніми справами, чи з технічними навичками, чи з іншими аспектами, – у всьому цьому повністю відсутня прозорість. Чи ненавмисна ця відсутність прозорості? Ні: те, що ненавмисне, пов’язане не з характером, а з браком рівня та невмінням виконувати роботу. Чому ж Я тоді кажу, що цей характер є характером антихриста? Вони діють навмисно. У них є певний намір: вони свідомо не дають тобі дізнатися про ці речі, свідомо ховаються від тебе й уникають зустрічей із тобою. Вони якомога менше розмовляють і спілкуються з тобою; вони якомога менше взаємодіють із тобою. Вони якомога менше розкривають усе це, щоб уникнути твоїх постійних звинувачень і розпитувань, щоб не дати тобі забагато дізнатися про реальний стан справ, щоб не дати тобі розгледіти їхнє справжнє обличчя. Хіба це не навмисно? Хіба в цьому не криється певний намір? Який у них намір і мета? Вони хочуть обдурити тебе, проскочити за рахунок блефу; вони створюють у тебе хибне враження та не дають тобі дізнатися реальний стан справ. Так вони збережуть за собою статус, і від цього вони будуть собою задоволені. Хіба не така в цього природа? (Така.) Це характер антихристів: свідомо обманювати, замилювати очі та прикривати речі. Усе це свідомо. Скажіть Мені, яка це робоча програма настільки завантажує людей, що вони не мають часу на зустрічі з іншими? Немає такої програми, хіба ні? Жодна робоча програма не завантажує людину настільки, що в неї немає часу ні на їду, ні на сон, ні на зустрічі з іншими. Поки все ще не настільки нагально. На ці речі можна викроїти час. То чому ж ці люди не мають на них часу? Вони не хочуть зустрічатися з тобою; вони не хочуть, щоб ти розпитував про їхню роботу. Хіба це не характер антихриста? (Це він.) Що це за люди такі? Хіба вони не маловіри? Вони саме такі: усі антихристи до одного – маловіри. Якби це було не так, то вони б не привласнювали роботу Божого дому та не контролювали тих, хто слідує за Богом, під власною владою. Вони б такого не робили. Перша поведінка маловірів – це те, що в них геть немає богобоязливого серця. Вони плетуть інтриги заради власних інтересів під приводом віри в Бога; вони зухвалі та безрозсудні, вони геть не бояться. Їхня віра в Бога – це не справжня віра, а гасло. У їхньому серці геть немає страху Божого.

Коли деякі люди чують, що хтось збирається втрутитись у їхню роботу й узяти її під нагляд, як вони відразу до цього ставляться? «Нагляд – це не страшно. Я приймаю нагляд. Розпитування – це теж не страшно. Але якщо ти дійсно станеш за мною наглядати, я ніяк не зможу продовжувати роботу. Мої руки будуть зв’язані. Якщо ти завжди матимеш вирішальне слово, а мене зробиш просто виконавцем, я не зможу працювати. “Цар гори може бути лише один”». Хіба це не теорія? Це одна з теорій антихристів. Який характер у людини, яка так говорить? Хіба не характер антихриста? Що це значить – «Цар гори може бути лише один»? Такі люди не терплять навіть розпитувань від Вишнього. Хіба без розпитувань від Вишнього твої дії не порушували б істину? Хіба через розпитування ти зробив би щось не так? Хіба Вишнє зірвало б тобі роботу? Скажіть Мені, для чого Вишнє дає настанови щодо роботи, розпитує про неї та наглядає за нею: щоб вона виконувалася краще чи гірше? (Краще.) То чому ж деякі люди не приймають ці кращі результати? (Ними керує характер антихриста.) Правильно. Це їхній характер антихриста – вони самі себе не контролюють. Щойно хтось починає розпитувати про роботу, за яку вони відповідають, їм стає не по собі. У них виникає таке відчуття, ніби їхні інтереси буде розділено між іншими, ніби їхній статус і владу буде розділено між іншими. Тому їм стає некомфортно. У них виникає таке відчуття, ніби їхні плани та процедури порушено. Хіба це може бути для них прийнятним? Якщо Вишнє просуває певну людину та призначає її співпрацювати з ними, вони думають: «Я не планував використовувати цю людину, але вишнє наполягає, що вона вправна, і просунуло її. Я від цього не в захваті. Як мені виконувати роботу разом із нею, у співпраці? Якщо вишнє її використовуватиме, я просто піду з посади!». На словах вони кажуть так, але хіба вони справді зможуть відмовитися від свого статусу? Ні, не зможуть – це вони просто затялись і йдуть наперекір. Хіба вони погодилися б, щоб хтось виконував роботу, яка загрожує їхньому статусу, залишає їх у тіні чи підриває їхні поточні комбінації? Ні, не погодилися б. Скажімо, коли Вишнє когось просуває чи відсторонює, що вони думають? «Який плювок в обличчя! Вони навіть не погодили це зі мною. Хай там як, а я ж лідер – чому вони ні слова не сказали мені заздалегідь? Бігме, зі мною ніби геть не треба рахуватися!» Та хто ти такий? Хіба це твоя робота? По-перше, це не твоя територія, а по-друге, ці люди слідують не за тобою, то чого ж їм треба так із тобою рахуватися? Це що, відповідає істині? Якій саме істині? Коли Вишнє просуває чи відсторонює людину, за цим стоять певні принципи. Чому Вишнє просуває певну людину? Тому що вона потрібна для роботи. Чому Вишнє відсторонює певну людину? Тому що вона більше не потрібна для роботи – вона не може виконувати цю роботу. Якщо ти не відсторонюєш цю людину й навіть не дозволяєш Вишньому це зробити, то хіба ти не затявся безпідставно? (Так і є.) Дехто каже: «Коли вишнє саме когось відсторонює, то я втрачаю обличчя. Якщо вони хочуть когось відсторонити, то хай скажуть мені в приватній розмові, і я сам це зроблю. Це моя робота; це одна з тих речей, які належить робити мені. Якщо це я відстороню ту людину, то всі побачать, який я проникливий щодо людей і що я можу виконувати реальну роботу. Оце б я тоді блиснув!». Чи бувають у вас такі думки? Деякі хочуть мати хорошу репутацію та зберігати обличчя, і вони наводять ось такі виправдання. Хіба це спрацює? Хіба в цьому є якийсь сенс? З одного боку, Божий дім виконує свою роботу відповідно до істин-принципів, а з іншого – відповідно до реальних обставин. Про те, щоб діяти через чиюсь голову, тут не йдеться, особливо в плані того, що Вишнє когось просуває, відсторонює чи дає настанови та вказівки щодо певного робочого проєкту: у таких випадках тим більше не йдеться про те, щоб діяти через чиюсь голову. То чому ж антихрист вишукує такі «недоліки»? Одне можна сказати напевно: він не розуміє істини, тому він оцінює роботу Божого дому своїм людським розумом і за процедурами, що існують у мирському світі. Крім того, його основною метою залишається самозбереження, і йому конче потрібно зберігати обличчя. Що б він не робив, він у всьому вивертається й усім догоджає; він не може дозволити, щоб його підлеглі побачили, що в нього є якісь вади й недоліки. До якої міри він виставлятиме себе у вигідному світлі? Настільки, що в чужих очах він буде бездоганним, без усякої розбещеності й недоліків. Інші вважатимуть за доречне, щоб Вишнє його використовувало, а брати й сестри його обрали: він – досконала людина. Хіба не цього він хоче? Хіба це не характер антихриста? (Це він.) Так, це характер антихриста.

Те, про що ми щойно бесідували, стосувалось однієї з основних поведінок антихристів: вони забороняють іншим втручатись у їхню роботу, розпитувати про неї та наглядати за нею. Які б розпорядження не робив Божий дім, щоб контролювати їхню роботу, дізнаватися про неї більше чи наглядати за нею, вони застосовують усілякі засоби, щоб перешкодити цьому та відмовитися від цього. Наприклад, коли Вишнє доручає проєкт певним людям, час минає, а прогрес геть відсутній. Вони не повідомляють Вишнє, чи працюють вони над проєктом, як він просувається та чи заважають роботі якісь труднощі чи проблеми. Вони не дають зворотного зв’язку. Деяка робота термінова, і її не можна затримувати, але вони зволікають, надовго затягуючи та не завершуючи роботу. Тоді Вишнє вимушено вдається до розпитувань. Коли Вишнє це робить, таким людям від розпитувань нестерпно ніяково, і в душі вони опираються їм: «Минуло ж лише десять із чимось днів, відколи мені це доручили. Я ще навіть зорієнтуватися не встиг, а Вишнє вже розпитує. Та в них просто зависокі вимоги до людей!». І ось вони вже прискіпуються до розпитувань. У чому тут проблема? Скажіть Мені, хіба це не цілком нормально, що Вишнє проводить розпитування? Частково це бажання дізнатися більше про стан просування роботи, а також про те, які труднощі досі треба вирішити; крім того, це бажання дізнатися більше про те, що за рівень у людей, яким Вишнє доручило цю роботу, і чи справді вони зможуть розв’язати проблеми та добре виконати роботу. Вишнє хоче знати правду як вона є, і здебільшого вони проводять розпитування саме в таких обставинах. Їм так і належить робити, хіба ні? Вишнє хвилюється, що ти можеш не знати, як розв’язувати проблеми, і не впораєшся із завданням. Ось чому Вишнє розпитує. Деякі люди відчувають до таких розпитувань сильний опір і відразу. Вони не бажають дозволяти людям розпитувати, і коли люди це роблять, вони опираються та щось підозрюють, постійно мізкуючи: «Чому вони постійно розпитують і хочуть дізнатися більше? Може, вони не довіряють мені та зневажають мене? Якщо вони мені не довіряють, то хай не використовують!». Вони ніколи не розуміють розпитувань і нагляду Вишнього, але опираються їм. Хіба в таких людей є розум? Чому вони не дозволяють Вишньому розпитувати й наглядати за ними? Чому вони ще й опираються та пручаються? У чому тут проблема? Їм байдуже, чи вони виконують свій обов’язок ефективно, а чи заважають цим просуванню роботи. При виконанні свого обов’язку вони не шукають істин-принципів, а роблять що заманеться. Вони не думають про результати й ефективність роботи, і вони геть не думають ні про інтереси Божого дому, ні тим більше про наміри та вимоги Бога. Вони мислять так: «У мене власні способи та звичні прийоми виконання обов’язку. Не вимагай від мене забагато, не висувай занадто детальних вимог. Досить уже того, що я можу виконувати свій обов’язок. Я не можу перевтомлюватись і занадто страждати». Вони не розуміють, навіщо Вишнє розпитує їх і намагається дізнатися більше про їхню роботу. Чого бракує в цьому їхньому нерозумінні? Хіба тут не бракує покори? Хіба тут не бракує почуття відповідальності? Вірності? Якби вони були справді відповідальними та вірними у виконанні свого обов’язку, хіба вони відкидали б розпитування Вишнього щодо їхньої роботи? (Ні.) Вони змогли б це зрозуміти. Якщо вони дійсно не можуть цього зрозуміти, тут може бути лише одна причина: вони вбачають у своєму обов’язку професію, джерело засобів до існування, і капіталізують його, водночас розглядаючи виконуваний обов’язок як умову та козир для отримання винагороди. Вони просто виконують трохи престижної роботи, щоб відбутися перед Вишнім, і геть не намагаються сприймати Боже доручення як свій обов’язок і повинність. Тож коли Вишнє розпитує про їхню роботу чи наглядає за нею, вони впадають в умонастрій відрази й опору. Хіба не так? (Так.) У чому корінь цієї проблеми? У чому її сутність? У тому, що їхнє ставлення до робочого проєкту хибне. Вони думають лише про плотські зручності й комфорт, про власний статус і обличчя, замість того щоб думати про ефективність роботи й інтереси Божого дому. Вони зовсім не прагнуть діяти відповідно до істин-принципів. Якби вони справді мали трохи совісті й розуму, то змогли б зрозуміти, чому Вишнє розпитує та наглядає. Вони змогли б сказати від щирого серця: «Це добре, що Вишнє проводить розпитування. Інакше я постійно керувався б власною волею, і це заважало б ефективному виконанню роботи чи навіть привело б до її провалу. Вишнє бесідує, проводить контроль якості та справді розв’язує реальні проблеми – як це чудово!». Це показало б, що вони відповідальні люди. Такі люди бояться, що якщо вони візьмуться за роботу самостійно, то в разі помилки чи вади, яка непоправно нашкодить роботі Божого дому, це буде відповідальність, якої вони не витримають. Хіба це не почуття відповідальності? (Це воно.) Це почуття відповідальності, і це ознака того, що вони проявляють свою вірність у діях. Що відбувається в головах людей, які не дозволяють іншим розпитувати про їхню роботу? «Це завдання – моя справа, адже це мені його доручили. Коли йдеться про мої власні справи, я сам усе вирішую; мені не потрібно, щоб у це втручався хтось іще!» Вони все обмірковують самостійно та роблять що хочуть, як це диктує їхня вдача. Вони роблять те, що для них корисне, і нікому не дозволено чимось поцікавитися – нікому не дозволено знати про реальний стан справ. Якщо ти запитаєш їх: «Як справи з таким-то завданням?» – вони скажуть: «Та почекай». Якщо потім ти спитаєш: «Як просувається робота?» – вони скажуть: «Усе майже готово». Про що б ти в них не спитав, вони скажуть лише слово-два. За раз вони видушать із себе лише пару слів і не більше – вони не скажуть хоч одного точного, конкретного речення. Вам не здається, що спілкуватися з такими людьми вкрай огидно? Очевидно, що вони більше нічого не хочуть тобі говорити. Якщо ти питаєш більше, вони стають нетерплячими: «Ти постійно питаєш про цю дрібницю, ніби я не здатен упоратися зі справами – ніби я не годжуся для цього завдання!». Вони просто не хочуть давати людям ставити запитання. А якщо ти продовжиш їх питати, вони скажуть: «Що я тобі – якийсь віслюк чи кінь, щоб їздити на мені? Не довіряєш мені – не використовуй мене; якщо ти мене використовуєш, то довіряй мені. А довіряти мені – означає припинити постійно мене розпитувати!». Ось яке в них ставлення. Хіба вони ставляться до робочої програми як до обов’язку, який їм належить виконувати? (Ні.) Антихристи ставляться до роботи не як до свого обов’язку, а як до засобу торгу, за допомогою якого можна отримати благословення й нагороду. Їх влаштовує просто трудитися, і їм хотілося б обміняти цей труд на благословення. Ось чому вони ставляться до роботи недбало. Почасти вони не хочуть давати іншим втручатись у їхню роботу для того, щоб зберегти своє обличчя й пиху. Вони вірять, що обов’язок і робота, які вони виконують, належать їм особисто, що це їхні приватні справи. Ось чому вони не дають іншим втручатися. А почасти вони роблять це тому, що як вони виконають роботу добре, то зможуть поставити собі це в заслугу та випросити винагороду. Якщо ж хтось втрутиться, то заслуга більше не належатиме тільки їм. Вони бояться, що інші відберуть у них заслугу. Ось чому вони категорично не погоджуються, щоб інші втручались у їхню роботу. Хіба такі люди, як антихристи, не егоїстичні та не мерзенні? Який би обов’язок вони не виконували, вони наче займаються власними приватними справами. Вони не дозволяють іншим ні втручатися, ні брати участь, незалежно від того, як вони справляються самостійно. Якщо вони роблять щось добре, то заслуга має дістатися тільки їм одним, щоб хтось інший не міг приписати собі частину заслуг і результатів роботи. Хіба це не проблематично? Що це за характер? Це характер сатани. Коли діє сатана, він не дозволяє втручатися нікому іншому, він хоче залишати за собою вирішальне слово в усьому, що робить, і все контролювати, і ніхто не може ні наглядати за цим, ні розпитувати про це. Якщо хтось втручається або перешкоджає, то це тим більше недозволенно. Ось так діє антихрист; що б він не робив, нікому не дозволено ні про що розпитувати, і незалежно від того, як він працює за лаштунками, нікому не дозволено втручатися. Це поведінка антихриста. Він діє так, оскільки, з одного боку, він має вкрай зарозумілий характер, а з іншого, йому вкрай бракує розуму. У нього геть немає покори, і він не дозволяє нікому ні наглядати за ним, ні перевіряти його роботу. Це дійсно дії демона, які повністю відрізняються від дій нормальної людини. Кожен, хто виконує роботу, потребує співпраці з іншими; йому потрібна допомога інших людей, пропозиції та співпраця, і навіть якщо хтось наглядає чи спостерігає, це не погано – це необхідно. Якщо в якійсь частині роботи трапляються помилки, а спостерігачі їх виявляють і помилки своєчасно усуваються, що запобігає втратам у роботі, хіба це не велика допомога? І тому коли розумні люди щось роблять, їм подобається, коли інші наглядають за ними, спостерігають і розпитують. Якщо помилка все-таки випадково трапляється, і ці люди можуть указати на неї, і помилку можна своєчасно виправити, хіба це не дуже бажаний результат? Немає жодної людини в цьому світі, яка не потребує допомоги інших. Тільки люди з аутизмом або депресією люблять бути на самоті без контакту та спілкування з іншими людьми. Коли люди страждають на аутизм або депресію, вони більше не нормальні. Вони більше не можуть контролювати себе. Якщо в людей нормальне мислення й розум, але вони просто не хочуть спілкуватися з іншими й не хочуть, щоб інші знали про хоч якісь їхні справи, а хочуть робити все таємно, приватно, діяти за лаштунками та не слухають нічого, що каже будь-хто інший, тоді такі люди – антихристи, чи не так? Вони антихристи.

Якось, побачивши лідера однієї церкви, Я спитав у нього, як справи з виконанням обов’язків братами й сестрами. Я спитав: «Чи є зараз у церкві хтось, хто заважає церковному життю?». Вгадаєш, що він відповів? «Усе гаразд; усе нормально». Я запитав: «Як сестра така-то виконує свій обов’язок?». Він відповів: «Нормально». Тоді Я запитав: «Скільки років вона вірить у Бога?». Він відповів: «Усе нормально». Я сказав: «Цьому столу тут не місце; його треба пересунути». Він відповів: «Я подумаю». Я сказав: «Хіба цю ділянку не потрібно поливати?». Він відповів: «Ми про це побесідуємо». Я сказав: «Цього року цю ділянку засадили тим-то. Наступного року буде посаджено те саме?». Він відповів: «У нашої команди з прийняття рішень є план». Ось що за відповіді він давав. Яке в тебе від них відчуття? Чи зрозумів ти з них хоч щось? Чи отримав хоч якісь відомості? (Жодних.) Відразу видно, що він відмахується від тебе, вважаючи тебе ідіотом, стороннім. Він не знає, хто тут насправді сторонній; невіруючі про таке кажуть «гість береться хазяйнувати». Він не знає, хто він такий. Я сказав: «У вас тут живе стільки людей, а повітря застояне. Треба поставити вентилятор, інакше тут стане занадто спекотно, і люди можуть отримати тепловий удар». Він відповів: «Ми це обговоримо». Йому потрібно було обговорити все, що Я йому казав, побесідувати про це, та ще й обдумати це. Які б розпорядження Я не робив, що б не казав, він вважав, що із цим не потрібно рахуватися. Для нього це були не розпорядження й не накази, і він їх не реалізовував. То як же він сприймав Мої слова? (Як поради на замітку.) Хіба Я давав йому поради на замітку? Ні – Я казав йому, що саме йому слід зробити, що він мусить зробити. Може, він не розумів, що Я казав? Якщо так, то, значить, він був бараном, який не знав, хто він такий і що за обов’язок виконує. Там жило стільки людей, а в домі не було ні кондиціонера, ні циркуляції повітря. Який же в нього тоді глузд, якщо він не поставив вентилятор? Йому слід було негайно забиратися додому: він непотріб, а Божому дому непотріб ні до чого. Люди не знають усього про все на світі, але вони можуть учитися. Є деякі речі, яких Я не розумію, тому Я обговорюю їх з іншими: «Як ви вважаєте, як краще це зробити? Можете висловити свої пропозиції». Якщо хтось вважає, що певний спосіб буде найкращим, Я говорю: «Добре, зробімо так, як ти кажеш. У будь-якому разі Я ще не продумав, як нам учинити. Ми зробимо так, як ти кажеш». Хіба це не мислення нормальної людськості? Це й означає ладнати з іншими. Ладнаючи з іншими, не треба ділити людей на вищих і нижчих, на тих, хто в центрі уваги та хто ні, хто має вирішальне слово. Не потрібно так ділити людей: чий спосіб правильний і відповідає істинам-принципам, до того й слід дослухатися. Ви на це здатні? (Так.) Є люди, які на це не здатні. Антихристи з таких: вони наполягають на тому, щоб мати вирішальне слово, не менше. Що воно таке? Те, що пропонують інші, їх не влаштовує, навіть якщо це розумно; вони знають, що це правильно та розумно, але не погоджуються на жодну чужу пропозицію – вони задоволені тільки тоді, коли це вони самі щось запропонували. Навіть у цій дрібниці вони борються за те, щоб бути головнішими. Що це за характер? Це характер антихриста. Вони надають надмірного значення статусу, добрій славі й обличчю. Наскільки великого значення? Для них усе це важливіше за життя: вони захищатимуть свій статус і добру славу, навіть якщо це коштуватиме їм життя.

Антихристи забороняють іншим втручатись у будь-яку свою роботу, розпитувати про неї й наглядати за нею, і ця заборона проявляється кількома способами. Один із них – це пряма відмова. «Припини втручатися, розпитувати й наглядати за мною, коли я працюю. Будь-яка робота, яку я виконую, – це моя відповідальність, у мене є розуміння того, як її зробити, і мені не потрібно, щоб хтось керував мною!» Це пряма відмова. Ще одним проявом є створення видимості сприйнятливості, коли хтось каже: «Гаразд, побесідуймо та подивімося, як слід виконувати цю роботу», але коли інші дійсно починають розпитувати й намагатися дізнатися більше про його роботу чи вказують на кілька проблем і роблять кілька пропозицій, яким є ставлення такої людини? (Вона несприйнятлива.) Саме так: вона просто відмовляється приймати це, вона знаходить приводи та виправдання, щоб відкинути пропозиції інших, вона виставляє неправильне правильним і навпаки, але насправді в душі вона знає, що нав’язує певну логіку, що говорить пишномовні слова, що те, що вона каже, лише теоретичне, що її слова не настільки практичні, як сказане іншими. І все ж, щоб захистити свій статус, – причому добре знаючи, що вона помиляється, а інші люди мають рацію, – вона однаково виставляє чужу правоту неправотою, а власну неправоту – правотою та продовжує робити по-своєму, не дозволяючи впроваджувати й реалізовувати у своєму оточенні те, що є правильним і відповідає істині. Хіба вона не ставиться до роботи церкви як до гри, як до жарту? Хіба вона не відмовляється приймати розпитування та нагляд? Вона не виражає цю свою «заборону» зухвало, кажучи тобі: «Не смій втручатись у мою роботу». Те, як чинять люди цього роду, виглядає не так, але їхній умонастрій саме такий. Вони використовують певні хитрощі, а зовні здаються досить побожними. Вони кажуть: «Нам якраз потрібна допомога, тож раз ти тут, побесідуй із нами трохи!». Їхній вищий лідер вірить, що вони щирі, і тому бесідує з ними, розповідаючи їм про реальний стан справ. Почувши лідера, вони замислюються: «Ось як ти бачиш ситуацію – що ж, я мушу подискутувати з тобою про неї, спростувати й заперечити твоє бачення. Я тебе осоромлю». Хіба це ставлення прийняття? (Ні.) А що це за ставлення? Це відмова терпіти чуже втручання, розпитування та нагляд у їхній роботі. Раз антихристи можуть на таке піти, чому ж вони тоді створюють для людей хибну видимість і вдають, що ставляться з прийняттям? Те, що вони можуть отак обманювати людей, свідчить, наскільки ж вони хитрі. Вони бояться, що люди побачать їх наскрізь. Особливо зараз, коли деякі люди певною мірою вміють розрізняти, якщо антихрист напряму відмовиться від чужого нагляду та допомоги, люди зможуть зрозуміти це й побачити його наскрізь. І тоді він утратить обличчя й статус, і надалі йому буде нелегко обратись у лідери чи працівники. Тож коли його роботу перевіряє вищий лідер, антихрист прикидається, що приймає це, кажучи приємні та підлесливі речі, від чого всі думають: «Подивіться, який наш лідер побожний, як він шукає істину! Наш лідер піклується про наше життя й роботу церкви. Він виконує свій обов’язок відповідально. На наступних виборах ми знову його оберемо». Чого ніхто не чекає, то це того, що коли вищий лідер іде звідти, антихрист каже щось на кшталт: «Те, що сказала ця людина, яка перевіряла роботу, слушне, але не обов’язково підходить для умов у нашій церкві. У кожній церкві все по-різному. Ми не можемо зробити повністю так, як він сказав, – нам треба зважити це з огляду на нашу реальну ситуацію. Ми не можемо просто механічно застосовувати приписи!». І, почувши це, усі думають, що це правильно. Хіба їх не ввели в оману? Один компонент дій антихриста – говорити приємні слова та прикидатися, що він приймає чужий нагляд; відразу після цього він починає роботу з внутрішнього введення в оману та промивання мізків. Він одночасно реалізує два компоненти цього підходу. Чи є в нього хитрощі? Звісно, безліч! Зовні така людина говорить приємно й імітує прийняття, через що всі вірять, що вона ставиться до роботи дуже відповідально, що вона здатна не зважати на своє становище та статус, що вона не авторитарна, а може приймати нагляд Вишнього й інших людей, – і водночас вона «роз’яснює» братам і сестрам плюси та мінуси різних речей, «роз’яснює» різні ситуації. Яка її мета? Не приймати чужого втручання, розпитувань і нагляду, а також зробити так, аби брати й сестри думали, ніби те, що вона так діє, виправдано, правильно, відповідає впорядкуванням роботи від Божого дому й узгоджується з принципами дій і що ця людина як лідер дотримується принципів. Насправді лише дрібка людей у церкві розуміє істину; більшість, безсумнівно, не здатна до розрізнення, не бачить, хто цей антихрист насправді, і, природно, опиняється введена ним в оману. Деякі люди, наприклад, з певної специфічної причини цілу ніч не можуть поспати. Вони не сплять усю ніч. Є два типи людей, і в них цей недосип проявляється двома різними способами. Люди першого типу якомога швидше знаходять нагоду трохи поспати вдень. Вони не показують іншим, що не спали. Це одна ситуація, один варіант того, як воно буває. За цим не стоїть жодних намірів. Люди іншого типу куняють за столом і кажуть усім: «Я всю ніч не спав!». Хтось запитує: «Чому?» – і вони відповідають: «У нас було онлайн-зібрання, і я виявив у роботі деякі проблеми. Я всю ніч не спав, бо розв’язував їх». Вони нескінченно просторікують, звіщаючи, що не спали всю ніч. Хіба вони не спали всю ніч проти свого бажання? Чому вони пояснюють це групі? І чи не криється щось у цьому поясненні? Яка в них мета? Вони хочуть повідомити весь світ про те, що вони зробили, тому що бояться, що інші можуть не дізнатися. Вони хочуть, щоб усі знали, що вони страждали, що вони всю ніч не спали, що вони готові платити ціну у своїй вірі в Бога, що вони не жадають комфорту. Цим вони хочуть завоювати співчуття та схвалення братів і сестер. Вони підкуповують серця людей, улаштовуючи цю поверхову показуху, і тим самим домагаються, щоб інші високо цінували їх, і здобувають вагу в серцях людей. Коли вони отримають статус, їхні слова неодмінно матимуть авторитет. А коли їхні слова матимуть авторитет, хіба вони тоді не зможуть насолоджуватись особливим ставленням, яке супроводжує статус? (Так і є.) Як ти думаєш, чи добре вони скористалися цією нагодою? Чи кажете ви іншим про те, що не спали чи засиділися допізна? (Так.) Коли ви так робили, це було ненавмисно чи за цим стояв певний намір? Ви просто мимохідь згадували про це комусь або ж робили гучну заяву, влаштовували виставу? (Це було мимохідь.) Коли про таке говориться мимохідь, за цим не стоїть жодних намірів; це не вказує на проблему з характером. У навмисного згадування про таке, безумовно, інша природа, ніж у ненавмисного. Коли діє антихрист, то який мотив стоїть за його вчинками, незалежно від того, чи він на позір наче приймає чуже втручання й розпитування, а чи відверто їх відкидає, – незалежно від способу його дій? Він хапається за статус і владу та не відпускає їх. Хіба не такий у нього мотив? (Такий.) Правильно. Антихристи нізащо не дозволять своїй важко здобутій владі, важко здобутому статусу та престижу вислизнути з їхніх рук так запросто, у момент неуважності; вони нікому не дозволять послабити їхню силу та вплив втручанням у їхню роботу чи розпитуваннями про неї. Ось у що вони вірять: виконувати обов’язок, братися за робочу програму – це насправді не обов’язок, і їм не треба виконувати це як повинність; натомість це означає володіти певною владою, мати під своїм командуванням купку людей. Вони вірять, що, маючи владу, вони вже ні з ким не мусять радитися, а натомість отримали нагоду та повноваження самостійно все вирішувати. Ось яке в них ставлення до обов’язку.

Бувають і інші люди: коли Вишнє розпитує їх про їхню роботу, вони спілкуються просто для галочки. Вони влаштовують показуху й питають про кілька поверхових речей, наче вони з тих, хто шукає істину. Наприклад, якщо трапляється інцидент, який явно становить переривання й заваду, то вони питають у Вишнього, чи слід ужити заходів щодо особи, яка його спричинила. Хіба це не входить у сферу їхньої відповідальності? (Входить.) Чого вони домагаються, питаючи Вишнє про таке? Вони хочуть створити в тебе хибне враження, продемонструвати тобі, що раз вони навіть про таке питають, то це доводить, що вони не сидять склавши руки, а працюють. Вони просто створюють хибну видимість, аби ввести тебе в оману. Факт той, що в них у душі є справжні проблеми, а вони не вміють розв’язувати їх за допомогою бесід про істину та не знають, які принципи слід практикувати. Їм неясні певні речі, що стосуються і того, як розбиратися з людьми, і того, як вирішувати справи, але вони ніколи не питають і не шукають щодо такого. А раз у душі вони не впевнені в цих речах, то хіба їм не слід спитати про них у Вишнього? (Слід.) Вони не впевнені в цих речах і не бачать їх наскрізь, але продовжують діяти наосліп – які в цього будуть наслідки? Чи можуть вони передбачити, що станеться? Чи зможуть вони понести відповідальність за наслідки? Ні, не зможуть. То чому ж вони не питають про ці речі? За тим, що вони про це не питають, стоять певні міркування. Одне – це страх, що Вишнє їх викриє: «Якщо я не зможу впоратися навіть із цією дрібницею й мені доведеться про неї питати, то вишнє подумає, що рівень у мене так собі. Хіба через це вишнє не побачить мене наскрізь?». Є ще й таке міркування: якщо вони таки спитають, а рішення Вишнього суперечитиме їхньому власному погляду й відрізнятиметься від нього, то їм буде важко вибрати. Якщо вони не зроблять так, як звелить Вишнє, то Вишнє скаже, що вони порушують принципи роботи, а якщо вони зроблять як звелено, то це нашкодить їхнім власним інтересам. Тому вони не питають. Хіба це не обмірковано? (Так і є.) Так. Що вони за люди – ті, хто про таке міркує? (Антихристи.) Вони дійсно антихристи. Про що б не йшлося, – незалежно від того, питають вони про це чи ні, озвучують це чи тільки думають, – вони не шукають істини й не ставляться до питання відповідно до принципів; вони в усьому ставлять на перше місце власні інтереси. У душі в них є список речей, про які вони дозволяють Вишньому розпитувати й дізнаватися, і список речей, які вони хочуть повністю приховати від Вишнього. Вони розмежували ці області й розділили їх на дві категорії. Вони побіжно говорять із Вишнім про ті незначні справи, які не можуть становити загрози для їхнього статусу, щоб відбутися перед Вишнім; але про те, що може загрожувати їхньому статусу, вони не скажуть жодного слова. А якщо Вишнє спитає про ці речі, що їм робити? Вони відмахуються, говорячи кілька слів; вони кажуть: «Добре, ми це обговоримо… ми ще пошукаємо…». Вони все підтакують тобі й не скажуть нічого, що можна було б розцінити як опір. На вигляд вони досить покірні – але насправді в них є власні розрахунки. Вони не планують дозволяти Вишньому мати вирішальне слово; вони не планують ні просити у Вишнього поради та дозволяти йому ухвалювати рішення, ні шукати у Вишнього якийсь шлях. У них немає таких планів. Вони не хочуть дозволяти Вишньому ні втручатися, ні дізнаватися, що відбувається насправді. Якщо Вишнє дізнається, то чим це їм загрожуватиме? (Їхній статус опиниться в небезпеці.) Річ не тільки в тім, що їхній статус опиниться в небезпеці: їхні плани та цілі перестануть бути здійсненними, тож у них більше не буде правомірних підстав для їхніх злодіянь; вони більше не зможуть легітимно, відкрито й нахабно слідувати своїм планам. Ось із якою проблемою вони зіткнуться. То чи можуть вони з’ясувати, як діяти так, щоб це було вигідно для них? У них, безумовно, є власні думки та розрахунки із цього приводу. А ви теж стикаєтеся з такими речами? То що ж ви про них думаєте? Як ви до них ставитеся? Наведу приклад. Був один чоловік, який став лідером і після цього втратив береги; йому постійно подобалося хизуватися перед іншими, щоб вони його високо цінували. Якось він випадково зустрів знайомого невіруючого, який хотів позичити гроші. Невіруючий так жалісно благав, що лідер, піддавшись імпульсу, у запалі моменту погодився, а потім спокійно та без жодних сумнівів подумав: «Я ж лідер церкви – це я мушу мати вирішальне слово щодо церковних грошей. Коли йдеться про речі божого дому й церкви та про приношення, то це я обіймаю цю посаду, тож буде так, як я скажу. Це я управляю фінансами, це я управляю кадровими питаннями – я маю в усьому цьому вирішальне слово!». Отож, він позичив гроші Божого дому невіруючому. Після цього йому стало трохи неспокійно, і він замислився, чи не варто сказати Вишньому. Якби він це зробив, то Вишнє могло б не погодитися – тому він почав вигадувати брехню та вишукувати виправдання, щоб обдурити Вишнє. Вишнє бесідувало з ним про істини-принципи, проте він до цього не дослухався. Ось так він скоїв лихий учинок – потайки неправомірно використав приношення. Чого б така людина наважилася зазіхати на приношення? Ти простий церковний лідер – хіба в тебе є право управляти приношеннями? Хіба в тебе є вирішальне слово в питаннях приношень і фінансів? Як тобі слід ставитися до Божих приношень, якщо ти хтось із нормальною людськістю й розумом, якщо ти з тих, хто прагне до істини? Хіба питання, пов’язані з приношеннями, не слід подавати на розгляд Вишнього, щоб дізнатися, що вирішить Божий дім? Хіба Вишнє не має права знати про таке важливе питання? Має. Це те, що ти мусиш чітко усвідомлювати в душі; це той розум, який у тебе має бути. Коли йдеться про фінансові питання, – як великі, так і дрібні, – Вишнє має право знати. Одне діло, якщо Вишнє не запитує, але коли таки запитує, ти мусиш відповідати правдиво й коритися будь-якому рішенню Вишнього. Хіба не такий розум у тебе має бути? (Такий.) Але чи здатні на це антихристи? (Ні.) Ось у чому різниця між антихристами та нормальними людьми. Якщо антихристи вважають, що Вишнє абсолютно точно не погодиться й вони втратять обличчя, то вони навигадують усіляких способів утримати справу в таємниці, не дати Вишньому дізнатися про неї. Вони навіть попрацюють над своїми підлеглими та скажуть: «Якщо хтось це розголосить, то ця людина проти мене. Я їй цього не подарую. Хай там що, а я її поставлю на місце!». І після таких лячних слів ніхто не наважується доповісти про справу Вишньому. Чого б їм так робити? Вони вважають: «Це підпадає під мої повноваження. Я маю право розпоряджатися людьми, грошима й матеріалами в моїй компетенції та розподіляти їх!». Які в них принципи розпоряджання й розподілу? Вони все впорядковують самочинно, вони використовують і роздають гроші й матеріали без розбору, не дотримуючись жодних принципів, вони довільно розтрачують і марнують усе це, і ніхто не має права втручатися: це вони мусять мати в усьому цьому вирішальне слово. Хіба не так вони мислять? Звісно, вони не скажуть цього вголос, отак прямо, – але в душі вони, безперечно, думають саме так: «А в чому ж сенс того, щоб мати посаду? Хіба все не зводиться до грошей, до того, щоб бути ситим і одягненим? Тепер я на посаді; я маю цей статус. Хіба я не зробив би дурницю, якби не скористався своєю владою, щоб чинити як заманеться?». Хіба не так вони вважають? (Так.) Саме через те, що вони мають такий характер і ось так вважають, вони й наважуються приховувати таку справу без найменших докорів сумління, не зважаючи на жодні наслідки, будь-якими способами та засобами, які тільки спадуть їм на думку. Хіба не так? (Так.) Вони не зважують, правильно це чи ні, як належить учинити, які тут принципи. Вони про все це не думають; вони думають лише про одне: хто подбає про їхні інтереси. Антихрист – це підступна, егоїстична, мерзенна істота! Наскільки антихристи мерзенні? Це можна виразити одним словом: вони безсоромні! Ці люди не твої, ці речі не твої, і ці гроші тим більше не твої – але ти хочеш брати їх, як свої, і використовувати їх як заманеться. Інші не мають права навіть знати про це; навіть якщо ти розтрачуєш і марнуєш усе це, інші не мають права розпитувати. Наскільки далеко ти зайшов? Ти дійшов до безсоромності! Хіба це не безсоромно? (Так і є.) Оце і є антихрист. У грошових питаннях у пересічних людей є межа, яку вони не переступлять, – яка саме? Вони вважають, що це Божі приношення, а приношення жертвуються Богу Його обранцями, тому вони належать Богу – якщо сказати простою мовою, то це Його «особисте майно». Що належить Богу, те не належить ні загалу, ні жодній людині. Хто Господар Божого дому? (Бог.) Так, Бог. А що ж включає Божий дім? Він включає Його обранців у кожній церкві, а також усе приладдя та майно кожної церкви. Усе це належить Богу. Це в жодному разі не належить жодній людині, і ніхто не має права це привласнювати. Чи подумав би так антихрист? (Ні.) Антихристи вірять, що приношення належать тому, хто ними управляє, тому, хто має можливість запустити в них руку, і що раз людина – лідер, то вона має право ними насолоджуватися. Ось чому вони постійно всіма силами прагнуть до статусу. Щойно вони його здобувають, усі їхні надії нарешті справджуються. Чому вони прагнуть до статусу? Якби їх зобов’язали сумлінно вести Божих обранців, керуючись принципами у своїх діях, але не дозволили б їм чіпати церковне майно та Божі приношення, хіба вони все одно б так активно дерлися нагору? У жодному разі. Вони б пасивно чекали та дозволяли всьому йти своїм ходом. Вони думали б: «Якщо мене оберуть, я робитиму що треба та виконуватиму свій обов’язок добре; якщо ні, то я ні до кого не підлещуватимуся. Я нічого не казатиму й не робитиму із цього приводу». Саме через те, що антихрист вважає, що люди на посаді лідера мають право одноосібно розпоряджатись усім церковним майном і насолоджуватися ним, він і сушить собі голову в намаганнях видертися нагору, доходячи до безсоромності, щоб здобути статус і насолоджуватись усім, що цей статус дає. Що це означає – бути безсоромним? Це означає робити ганебні речі – ось що означає бути безсоромним. Якщо хтось скаже їм: «Ти чиниш украй ганебно!» – то їм буде байдуже, і вони подумають: «Що в цьому ганебного? Хто не любить статус? Чи знаєш ти, як воно – мати статус? Контролювати гроші? Чи знайоме тобі це задоволення? Чи знайоме тобі це відчуття привілейованості? Чи ти колись його смакував?». Ось як антихристи бачать статус у глибині душі. Здобувши статус, антихрист одразу хоче все контролювати. Він і Божі приношення бере під свій контроль. Він хоче мати вирішальне слово в будь-яких завданнях у межах церковної роботи, що потребують грошових видатків, і ніколи не питати у Вишнього. Він стає господарем грошей Божого дому, і Божий дім стає його власним. Він має право говорити вирішальне слово щодо грошей, одноосібно розпоряджатися їхньою долею, давати їх тій чи тій людині, як йому заманеться, і одноосібно розпоряджатися кожною витратою. Він ніколи не чинить із Божими приношеннями обережно й обачно, відповідно до принципів; натомість він їх розтринькує, і як він скаже, так і буде. Така людина – справжнісінький антихрист.

Колись була одна людина, яка потайки неправомірно використовувала Божі приношення. Це вже серйозна проблема. Це не звичайний переступ – це проблема з природою-сутністю людини. Коли, займаючись деякими справами, вона взаємодіяла з невіруючими, то постійно хизувалася, щоб люди думали, ніби вона має гроші та владу. Як наслідок, люди просили в неї позичити гроші. Ця людина не тільки не відмовляла їм, а й справді погоджувалася позичити гроші, а потім так і робила, застосовуючи проти Божого дому обманні тактики. У цієї людини була серйозна проблема. Про таку вагому справу потрібно доповісти Вишньому та пояснити факти; не можна вести справи з людьми, витрачаючи Божі приношення заради власної репутації й обличчя. Саме так із подібними питаннями мала б справу раціональна людина з богобоязливим серцем. Але чи так роблять антихристи? Чому їх називають антихристами? Бо в них анітрохи немає богобоязливого серця; вони роблять що хочуть, у своїх думках відсуваючи Бога, істину та Божі слова на задній план. Вони геть не мають істинної покори Богу, а ставлять на перше місце власні інтереси, власну славу, вигоду та статус. Вони використовують обманні засоби, щоб ввести в оману церковних лідерів і працівників, і так позичають гроші невіруючим. Хіба це їхні гроші? Сказавши лише пару слів, вони дають ці гроші в борг – хіба тим самим вони не роблять із Божих приношень подарунок? Це така річ, яку роблять антихристи, і деякі з них справді так і чинять. Щоб вони були на таке здатні, їхній характер має бути нахабним, страшенно зарозумілим, та ще й досить підступним. Також очевидно, що вони дурні, настільки дурні, наскільки це взагалі можливо, – вони неминуче пожинають те, що посіяли. Скажіть Мені, які заходи слід уживати щодо таких людей? (Їх слід виключати.) І все? Виключення? А хто компенсує збитки? Їх треба змушувати виплатити компенсацію, а вже потім виключати. Хіба антихристи не безсоромні, раз вони на таке здатні? Чим вони відрізняються від архангела? Архангел безсоромно сказав би: «Це я створив небо, землю і все суще – контроль над людством належить мені!». Він самочинно глумиться над людством і розбещує його. Щойно антихрист отримує владу, він каже: «Усі ви мусите вірити в мене та слідувати за мною. Я тут правлю, і вирішальне слово за мною. Звертайтеся до мене з усіх питань і несіть мені гроші церкви!». Хтось каже: «Чого ми маємо віддавати гроші церкви тобі?» – а антихрист відповідає: «Це я лідер. Управляти цим – моє право. Я маю управляти всім, включно з приношеннями!». І далі він бере все під власний контроль. Антихристам байдуже, які проблеми та труднощі брати й сестри мають у житті-входженні, яких книг проповідей і Божих слів їм бракує. Що антихристам не байдуже, то це в кого на зберіганні гроші церкви, скільки цих грошей і як вони використовуються. Якщо Вишнє розпитує про стан фінансів цієї церкви, антихристи не тільки не передають Вишньому церковні гроші, а ще й не дають дізнатися правду. Чому не дають? Тому що хочуть привласнити церковні гроші та забрати їх собі. Антихристи мають величезний інтерес до матеріальних речей, грошей і статусу. Безперечно, вони аж ніяк не такі, як вони говорять для виду: «Я вірю в бога. Я не прагну до світу й не жадаю грошей». Вони абсолютно не такі, як кажуть. Чому вони всіма силами прагнуть до статусу й утримують його? Тому що бажають володіти всім, що в їхній компетенції, або контролювати й захоплювати це – зокрема, гроші та матеріальні речі. Вони насолоджуються цими грошима й матеріальними речами, ніби це блага їхнього статусу. Вони справжнісінькі нащадки архангела, у них природа-сутність сатани в повному сенсі слова. Усі, хто прагне до статусу та цінує гроші, безумовно, мають проблему зі своїм характером-сутністю. Ідеться не просто про те, що в них лише характер антихриста: вони дуже амбітні. Вони хочуть контролювати гроші Божого дому. Якщо їм доручають відповідати за якесь завдання в межах роботи, вони, по-перше, не дозволяють іншим втручатися та не приймають розпитувань і нагляду Вишнього; крім того, коли вони виступають кураторами будь-якого завдання в межах роботи, то знаходять способи похизуватися, захистити й піднести себе. Їм завжди хочеться бути на голову вищими за інших, стати людьми, які правлять іншими та контролюють їх. Ще їм хочеться заволодіти вищим статусом, змагатися за нього та навіть контролювати все в Божому домі – особливо його гроші. Антихристи мають особливу любов до грошей. Коли вони бачать гроші, у них спалахують очі; у думках вони завжди метикують про гроші й докладають зусиль у цьому плані. Усе це ознаки та сигнали, що вказують на антихристів. Якщо ти бесідуєш із ними про істину чи намагаєшся дізнатися про стан братів і сестер, ставлячи запитання на кшталт того, скільки братів і сестер слабкі та негативні, які результати кожен із них отримує при виконанні свого обов’язку та хто з них не підходить для цього обов’язку, антихристам це буде нецікаво. Але коли йдеться про Божі приношення: суму грошей, хто їх зберігає, де саме вони зберігаються, які там паролі тощо, – то про це вони дбають найбільше. Антихристи винятково на цьому обізнані. Вони це знають як свої п’ять пальців. Це теж ознака антихристів. Вони найкраще вміють говорити приємні слова, але не виконують реальної роботи. Натомість вони завжди зайняті думками про те, як насолодитися Божими приношеннями. Скажіть Мені, хіба антихристи не аморальні? Вони геть не мають людськості – вони дияволи до самих кісток. Вони завжди забороняють іншим втручатись у їхню роботу, розпитувати про неї та наглядати за нею. Це третя поведінка в межах восьмого прояву антихристів.

Певний час тому церква в одній країні придбала будівлю, яку потрібно було відремонтувати, і так сталося, що церковним лідером у цій країні була жінка-антихрист, яка ще не показала свого справжнього обличчя. Ця жінка-антихрист залучила для ремонту чоловіка, якого ніхто добре не знав, і ніхто не знав, які саме в нього з нею були стосунки. У результаті той злий чоловік скористався ситуацією, і під час ремонту було змарновано багато зайвих грошей. Будинок було куплено разом із певним устаткуванням, придатним для використання, – усього цього устаткування позбулися, замінивши на нове. Далі той злий чоловік продав старе вивезене устаткування, щоб заробити. Насправді воно не було поламане, – ним ще можна було користуватися, – але той злий чоловік витратив додаткові гроші на покупку нового, щоб нажитися, щоб отримати від ситуації зиск. Чи знала про все це жінка-антихрист? Так, знала. Чому ж тоді вона потурала таким його діям? Тому що в них, безсумнівно, були ненормальні стосунки. Деякі люди побачили проблему та зібралися проконтролювати й перевірити будівництво, щоб подивитися, як воно просувається. Щойно вони сказали, що збираються оглянути будівництво, як та жінка-антихрист занепокоїлася, стривожилася та сказала: «Ні! Термін завершення робіт іще не настав – оглядати не дозволено нікому!». Вона відреагувала так сильно, так гостро – чи було тут щось нечисто? (Було.) Ці люди, трохи насторожившись, обговорили питання: «Так не піде. Вона не дозволяє нам оглянути будівництво. Тут точно якась проблема; ми мусимо піти оглянути місце робіт». Але жінка-антихрист однаково не дозволяла нічого подивитися, поки не настав час здачі робіт. Скажіть Мені, хіба ці люди не були безтолкові? Той факт, що жінка-антихрист не дозволяла дивитися на будівництво, доводив, що там щось було нечисто. Вони мусили хутчіш доповісти про це Вишньому, або спільно усунути її з посади, або піти примусово оглянути й перевірити будівництво. Це була їхня відповідальність. Якщо вони не могли взяти на себе цю відповідальність, значить, вони були нікчемними, некомпетентними боягузами. Ці некомпетентні боягузи не настояли на своєму. Проблема не стосувалася їхніх власних будинків, тому вони її просто проігнорували. Ось якими вони були егоїстичними й безвідповідальними. А коли роботу було здано, то по відео Я побачив певну проблему. Яку проблему Я побачив? Посередині конференц-залу стояв стіл, а навколо нього були шкіряні крісла, як у шикарних офісах. Я сиджу тільки на звичайних стільцях – то чи слід було тим звичайним людям користуватися такими шикарними речами? (Ні.) Саме так ці двоє й устаткували те місце, і люди там були дуже задоволені, сидячи в цих кріслах. Виявивши проблему, Я викликав того негідника та почав розслідувати справу. Усюди, у кожній кімнаті перевірка виявила безліч проблем і великі фінансові втрати. Певне устаткування, з яким продавався будинок, було придатне для використання, проте той злий чоловік виніс його й продав, щоб заробити на ньому; ба більше, він нажився й на тому, що купив це дороге нове устаткування; і, крім того, він установив певне обладнання, якому в церкві не місце. Той злий чоловік зробив це, ні з ким не порадившись. Коли він це робив, чи знала про це жінка-антихрист? Мабуть, знала. Вона щодня ходила на місце робіт, вона це бачила, але не доповідала про це, а потурала його марнотратству. Яка нахабність! Хіба вона віруюча в Бога? Після двадцяти років віри в Бога вона була настільки огидною й учинила ось так – що вона за людина? Вона не людина! Навіть порядні люди серед невіруючих не роблять такого; яка безсовісність! Щоразу, коли Вишнє питало її про будівельні роботи, вона прикидалася дурною, щоб замилити Вишньому очі, прикриваючи та приховуючи все, і зрештою виникло стільки проблем. То чи було б надмірним виключити її та сказати їй знайти роботу, щоб заробити гроші на компенсацію збитків? (Ні.) Скажіть Мені: навіть якщо ця жінка-антихрист змогла б повернути гроші, чи знайшла б вона спокій у цьому житті? Чи змогла б вона жити легко? Боюся, їй доведеться провести все життя в муках. Якщо вона знала, що її дії призведуть до такого, то чого ж вона тоді так учинила? Чому вона взагалі це зробила? Вона ж не те щоб вірила в Бога лише рік-два й не знала, які правила в Його домі, що значить мати богобоязливе серце та що таке вірність, – після всіх цих років віри в Нього вона зовсім не змінилася, і хоча вона була здатна надавати трохи послуг, вона однаково скоїла таке зло! За те, що вона така огидна, її слід відсіяти та проклясти!

В антихристів є дещо спільне в тому, як вони працюють: яку б роботу вони не виконували, вони забороняють іншим втручатись і розпитувати. Їм завжди хочеться приховувати та прикривати ті чи інші речі. З ними точно щось нечисто; вони не дають людям дізнатися про проблеми в їхній роботі. Якби вони діяли прямо й відкрито, так, щоб це відповідало істині та принципам, із чистою совістю, то через що б їм було турбуватися? Що в цьому було б таким, що про нього й сказати соромно? Чому вони не дозволяють іншим розпитувати та втручатися? Через що вони турбуються? Чого бояться? Вони явно щось задумують – це настільки очевидно! Антихристи працюють без усякої прозорості. Зробивши щось погане, вони вигадують способи приховати та прикрити це, створюючи хибну видимість і навіть удаючись до відвертого обману. До яких результатів це призводить? Бог проникливо спостерігає за всім, і хоча інші люди можуть певний час нічого не знати про якусь справу й опинитися введеними в оману, настане день, коли Бог це викриє. В очах Бога все явно, все відкрито. Тобі марно приховувати щось від Бога. Він усемогутній, і коли Він вирішить тебе викрити, усе розкриється й вийде на денне світло. Тільки антихристи, ці телепні без духовного розуміння, які мають природу архангела, можуть вважати: «Доки я тримаю все під замком і не даю тобі ні втручатися, ні розпитувати, ні наглядати за справами, ти нічого не дізнаєшся – а я повністю контролюватиму цю церкву!». Вони вірять, що якщо вони правитимуть як царі, то зможуть контролювати ситуацію. Хіба це дійсно, справді так? Вони не знають, що Бог усемогутній; вони лише вдають із себе розумників. Бог проникливо спостерігає за всім. Скажімо, сьогодні ти скоїв зло. Бог проникливо спостерігає за цим, але не викриває тебе – Він дає тобі шанс покаятися. Завтра ти знову коїш зло та все одно не доповідаєш про нього й не каєшся; Бог однаково дає тобі шанс і чекає, поки ти покаєшся. Але якщо ти залишаєшся нерозкаяним, Бог не захоче давати тобі цей шанс. Він відчує до тебе огиду й обридження, і в глибині душі Він не бажатиме тебе спасати, і Він повністю тебе покине. У такому разі твоє викриття буде для Нього справою кількох хвилин, і як би ти не намагався все прикрити чи перешкодити цьому, це буде абсолютно марно. Якою б великою не була твоя рука, хіба ти можеш затулити нею небо? Яким би здібним ти не був, хіба ти можеш прикрити Богу очі? (Ні.) Це дурні людські ідеї. Що ж до того, наскільки Бог насправді всемогутній, то люди вже можуть трохи відчути це з Його слів. Ба більше, усі, хто належить до цього розбещеного людства та скоїв велике зло й прямо протистояв Богу, зазнали різних покарань, і всі, хто це бачить, повністю переконані й визнають це відплатою. Навіть невіруючі бачать, що Божа праведність не терпить образ, тож ті, хто в Нього вірить, тим паче мали б це бачити. Всемогутність і мудрість Бога незмірні. Людина ніяк не може ясно їх побачити. Про це є пісня – як там співається? («Божі діяння незмірні».) Це сутність Бога, справжнє одкровення Його ідентичності й сутності. У твоїх припущеннях і здогадках немає потреби. Тобі потрібно просто вірити цим словам – тоді ти не робитимеш таких дурниць. Усі люди вважають себе розумними; вони прикривають очі листком і кажуть: «Ти мене бачиш?». Бог каже: «Я не тільки бачу всього тебе цілком – Я бачу навіть твою душу й те, скільки разів ти був у людському світі», і люди залишаються ошелешеними. Не вважайте себе кмітливими; не думайте: «Бог не знає про це, Бог не знає про те. Ніхто з братів і сестер цього не бачив. Ніхто не знає. У мене є власні дрібні розрахунки. Подивіться, який я кмітливий!». Жодна людина в цьому світі, яка не розуміє істини та не вірить, що Бог над усім володарює, не розумна. Що б вона не казала й не робила, зрештою все це помилка, все це порушує істину, все це чинить опір Богу. Є тільки один тип людей, які розумні. Що це за тип? Це той тип людей, які вірять, що Бог проникливо спостерігає за всім, що Він усе бачить і що Він над усім володарює. Такі люди надзвичайно розумні, бо вони покірні Богу в усіх своїх учинках; усі їхні вчинки відповідають істині, схвалені Богом і отримують Боже благословення. Те, розумна людина чи ні, залежить від того, чи може вона коритися Богу; це визначається тим, чи відповідають істині її слова та вчинки. Якщо в тебе є така ідея: «Ось що я думаю про цю справу, і ось що я хотів би зробити, бо це принесе мені користь, – але я не хочу ділитися цим з іншими й не хочу, щоб вони про це знали», – то чи правильний це спосіб мислення? (Ні.) Що ти мусиш зробити, коли усвідомлюєш, що це неправильний спосіб мислення? Ти мусиш дати собі добрячого ляпаса, щоб провчити себе. Ти думаєш, що якщо ти цього не скажеш, то Бог не дізнається? Факт той, що коли ти про це думаєш, Бог знає твою душу. Як Він знає? Бог бачить людську природу-сутність наскрізь. То чому ж Він не розвінчує тебе в цьому питанні? Навіть без Його розвінчання ти сам зможеш поступово його зрозуміти, бо ти їв і пив стільки Божих слів. Ти маєш совість і розум, свідомість і нормальне мислення; ти мусиш бути здатен сам розібратися, що правильно, а що ні. Бог дає тобі час і можливість повільно все обдумати, щоб побачити, дурний ти чи ні. Кілька днів подумавши над цим питанням, ти отримаєш результати: тоді ти зрозумієш, що ти нерозумний і дурний та що не слід намагатися приховати це питання від Бога. У всіх питаннях слід розкривати все Богу й бути відвертим – це єдина умова та стан, яких слід дотримуватися перед Богом. Навіть коли ти не відкриваєшся, перед Богом ти відкритий. З точки зору Бога, Він знає факти незалежно від того, відкриваєшся ти про це чи ні. Хіба ти не вельми дурний, якщо не бачиш цього? То як же можна бути розумною людиною? Для цього потрібно відкриватися перед Богом. Ти знаєш, що Бог проникливо спостерігає за всім і знає все, тож не вважай себе розумним і не думай, що, може, Він чогось не знає; раз те, що Бог таємно спостерігає за душами людей, є безсумнівним, то розумні люди мусять бути трохи відвертішими, трохи чистішими та чесними – це мудрий учинок. Завжди почуватися кмітливим, завжди бажати зберігати власні секретики, завжди намагатися зберегти трохи приватності – чи правильний це спосіб мислення? Триматися так з іншими людьми – це нормально, бо деякі з них – не позитивні люди й не люблять істину. З такими можна трохи стримуватися. Не відкривай їм душу. Скажімо, ти когось ненавидиш і погано говорив про нього за його спиною. Чи слід розповісти йому про це? Ні – достатньо просто більше не робити такого. Якщо ти про це розповіси, це погіршить ваші з ним стосунки. У душі ти знаєш, що ти негідний, що всередині ти брудний і нечестивий, що ти заздриш іншим, що заради боротьби за славу й вигоду ти погано говорив про іншу людину за її спиною, щоб очорнити цю людину, – як це мерзенно! Ти визнаєш, що розбещений; ти знаєш, що вчинив неправильно та що твоя природа нечестива. Тоді ти приходиш до Бога й молишся Йому: «Боже, мій таємний учинок був чимось нечестивим, мерзенним – благаю Тебе про прощення, благаю Тебе вести мене, благаю Тебе докоряти мені. Я старатимуся більше такого не робити». Цього достатньо. У взаємодії з людьми ти можеш використовувати якісь прийоми, але перед Богом найкраще чисто відкритися, а якщо ти маєш певні наміри та використовуєш прийоми, то в тебе будуть проблеми. Ти собі завжди думаєш: «Що б мені такого сказати, щоб Бог був про мене високої думки та не знав, що я міркую в душі? Що буде правильно сказати? Треба більше тримати при собі, треба бути трохи тактовнішим, треба мати певний метод; можливо, тоді Бог буде про мене високої думки». Гадаєш, Бог не дізнається, якщо ти постійно так думаєш? Бог знає всі твої думки. Таке мислення дуже виснажує. Набагато простіше говорити чесно та правдиво, і це полегшує життя. Бог скаже, що ти чесний і чистий, що ти щиросердний – і це безмежно цінно. Якщо ти маєш відверте серце та чесне ставлення, то навіть якщо іноді ти заходиш занадто далеко та чиниш нерозумно, для Бога це не переступ; це краще, ніж коли ти маєш численні розрахунки, і краще, ніж коли ти постійно розмислюєш і подумки щось обробляєш. Чи здатні антихристи на таке? (Не здатні.)

Усі, хто йде шляхом антихристів, – це люди з характером антихриста, і те, чим ідуть люди з характером антихриста, – це шлях антихристів. Проте люди з характером антихриста трохи відрізняються від антихристів. Якщо людина має характер антихриста й здатна йти шляхом антихристів, це не обов’язково означає, що вона антихрист. Але якщо вона не кається та не може прийняти істину, вона може перетворитися на антихриста. Для людей, які йдуть шляхом антихристів, іще є надія та шанс покаятися, бо вони поки не стали антихристами. Якщо вони коїтимуть зло багатьох різних видів, отримають характеристику «антихристи» й тому їх відразу ж вичистять і виключать, то в них більше не буде шансу покаятися. Якщо ж людина, яка йде шляхом антихристів, іще не накоїла багато зла, це принаймні показує, що вона поки не зла людина. Якщо вона може прийняти істину, у неї є проблиск надії. Якщо ж вона ніяк не приймає істину, хай там що, то їй буде дуже важко отримати спасіння, навіть якщо вона не коїла всілякого зла. Чому антихриста не можна спасти? Тому що він анітрохи не приймає істину. Як би Божий дім не бесідував про те, як бути чесною людиною: що треба бути відкритим і відвертим, прямо говорити те, що хочеш сказати, і не вдаватися до лукавства, – антихристи просто не можуть цього прийняти. У них постійно таке відчуття, ніби бути чесним – значить залишатись у програші та що говорити правду – це нерозумно. Вони затялися на тому, що не будуть чесними людьми. Така природа антихристів – природа, якій властива відраза й ненависть до істини. Як можна спасти людину, якщо вона нітрохи не приймає істину? Якщо людина, яка йде шляхом антихристів, може прийняти істину, то між нею й антихристом є явна різниця. Усі антихристи – це люди, які не приймають ні краплі істини. Скільки б неправильних або злих учинків вони не скоїли, яких би великих втрат вони не завдали роботі церкви й інтересам Божого дому, вони ніколи не розмірковують над собою та не пізнають себе. Навіть якщо їх обтинають, вони взагалі не приймають жодної істини; ось чому церква характеризує їх як злих людей, як антихристів. Антихрист максимум визнає лише те, що його дії порушують принципи та не відповідають істині, але він ніколи, у жодному разі не визнає, що навмисно коїть зло чи навмисно опирається Богу. Він лише визнає помилки, але не приймає істину; а потім він продовжує коїти зло, як і раніше, узагалі не практикуючи жодної істини. З того факту, що антихрист ніколи не приймає істину, видно: природа-сутність антихристів полягає в тому, що вони відчувають до істини відразу та ненависть. Вони залишаються людьми, які опираються Богу, як завжди, скільки б років вони в Нього не вірили. З іншого боку, хоча всі звичайні, розбещені люди й мають характер антихриста, проте між ними й антихристами є різниця. Є певна кількість людей, які можуть зберегти в душі почуті Божі слова суду й розвінчання, раз за разом обдумують їх і розмірковують над собою. Тоді вони можуть усвідомити: «То це, виходить, характер антихриста; ось що значить іти шляхом антихристів. Яка серйозна проблема! У мене є ці стани й поведінки; у мене сутність такого сорту – я людина такого сорту!». Далі вони задумуються, як їм позбутися цього характеру антихриста й справді покаятися, і завдяки цьому вони можуть утвердитись у своєму намірі не йти шляхом антихристів. У своїй роботі й житті, у своєму ставленні до людей, справ, речей і до Божого доручення вони можуть розмірковувати над власними діями й поведінкою, над тим, чому вони не можуть коритися Богу, чому вони завжди живуть за сатанинським характером, чому вони не можуть повстати проти плоті й сатани. І ось вони моляться Богу, приймають Його суд і кару та благають Бога спасти їх від їхнього розбещеного характеру та від впливу сатани. Те, що вони мають рішучість це зробити, доводить, що вони можуть прийняти істину. Вони так само виявляють розбещений характер і діють за власною волею; різниця полягає в тому, що антихрист не просто має амбіції й жагу вибудувати незалежне царство – він також не приймає істину, хай там що. Це ахіллесова п’ята антихриста. З іншого боку, якщо людина з характером антихриста може прийняти істину, молитися Богу та покладатися на Нього, а також якщо вона бажає позбутися розбещеного характеру сатани та йти шляхом прагнення до істини, то як саме ця молитва й ця рішучість будуть корисні для її життя-входження? Вони щонайменше приведуть до того, що в ході виконання свого обов’язку людина стане розмірковувати над собою та пізнавати себе, а також використовуватиме істину для розв’язання проблем, так що ця людина прийде до такого виконання свого обов’язку, яке відповідатиме стандарту. Це один зі способів, у які вони будуть їй корисні. Крім того, завдяки підготовці, яку їй дає виконання обов’язку, людина зможе стати на шлях прагнення до істини. З якими б труднощами вона не зіткнулася, вона зможе шукати істину, зосередитися на прийнятті істини та її практиці; вона зможе поступово позбутися свого сатанинського характеру й почати коритися Богу та поклонятися Йому. Такою практикою вона зможе досягти Божого спасіння. Люди з характером антихриста можуть час від часу виявляти розбещеність, можуть мимоволі все одно говорити й діяти в інтересах своєї слави, вигоди та статусу, можуть усе одно працювати згідно з власною волею – проте, усвідомивши, що вони виявляють свій розбещений характер, вони відразу відчувають жаль і моляться Богу. Це доводить, що вони люди, здатні прийняти істину, люди, що коряться Божій роботі; це доводить, що вони прагнуть до життя-входження. Скільки б років досвіду не мала така людина, скільки б розбещеності не виявляла, зрештою вона зможе прийняти істину й увійти в істину-реальність. Вона – людина, яка кориться Божій роботі. І всі ці її дії свідчать, що вона вже заклала свій фундамент на істинному шляху. Але деякі, що йдуть шляхом антихристів, не можуть прийняти істину. Їм буде так само важко здобути спасіння, як і антихристам. Коли такі люди чують Божі слова, що розвінчують антихристів, вони нічого не відчувають, а залишаються байдужими та незворушними. Коли бесіда переходить до теми характеру антихристів, такі люди визнають, що мають характер антихриста й ідуть шляхом антихристів. Вони досить добре про це висловлюються. Але коли настає час практикувати істину, вони все одно відмовляються це робити; вони все одно чинять за своєю волею, покладаючись на свій характер антихриста. Якщо ти запитаєш їх: «Чи відчуваєш ти душевну боротьбу, коли виявляєш характер антихриста? Чи відчуваєш ти докори сумління, коли висловлюєшся з метою захистити свій статус? Чи розмірковуєш ти про себе та чи пізнаєш себе, коли виявляєш характер антихриста? Чи жалієш ти в душі, дізнавшись про свій розбещений характер? Чи після цього ти хоч трохи каєшся або змінюєшся?» – їм точно не буде чого відповісти, бо в них немає жодного такого досвіду. Вони не зможуть нічого сказати. Хіба такі люди здатні на справжнє покаяння? Це, звісно, легко не буде. Ті, хто справді прагне до істини, страждатимуть від будь-якого вияву характеру антихриста в собі та починатимуть тривожитися; вони починатимуть думати: «Чому я не можу просто позбутися цього сатанинського характеру? Чому я завжди виявляю розбещений характер? Чому цей мій розбещений характер такий затятий і непіддатливий? Чому ввійти в істину-реальність так важко?». Це показує, що їхній життєвий досвід поверховий і вони взагалі особливо не позбулися свого розбещеного характеру. Ось чому їхня душевна боротьба так запекло точиться, коли з ними щось трапляється, і ось чому вони також несуть основний тягар цих мук. Хоча вони мають рішучий намір позбутися свого сатанинського характеру, ця душевна боротьба проти нього, безсумнівно, неминуча – і цей стан боротьби посилюється з кожним днем. І в міру того, як їхнє знання про себе поглиблюється й вони бачать, наскільки глибоко вони розбещені, вони ще більше прагнуть здобути істину та ще більше дорожать нею, і вони зможуть безперервно приймати та практикувати істину в ході пізнання себе та свого розбещеного характеру. Їхній духовний зріст поступово збільшуватиметься, і їхнє життя-характер почне справді змінюватися. Якщо вони й надалі намагатимуться переживати саме так, їхня ситуація дедалі поліпшуватиметься з кожним роком, і кінець кінцем вони зможуть перемогти плоть і позбутися своєї розбещеності, часто практикувати істину та досягти покори Богу. Життя-входження нелегке! Це точно як реанімація когось на межі смерті: зобов’язання, яке може виконати людина, полягає в тому, щоб бесідувати про істину та підтримувати, забезпечувати й обтинати його. Якщо він зможе прийняти це та покоритися, у нього є надія; можливо, йому пощастить уникнути лиха, і до загибелі не дійде. Але якщо він відмовляється прийняти істину та геть нічого не знає про себе, то він у небезпеці. Деякі антихристи після відсіювання ще рік-два не пізнають себе та не визнають своїх помилок. У такому разі в них не залишилося жодних ознак життя, і це доводить, що в них більше немає надії на спасіння. Чи можете ви прийняти істину, коли вас обтинають? (Так.) Тоді надія є – це добре! Якщо ви можете прийняти істину, у вас є надія на спасіння.

Якщо ти бажаєш спастися, тобі доведеться подолати багато перешкод. Про які перешкоди йдеться? Про неустанну боротьбу зі своїм розбещеним характером і боротьбу з характером сатани й антихристів: він бажає контролювати тебе, а ти бажаєш визволитися від нього; він бажає вводити тебе в оману, а ти бажаєш його відкинути. Якщо ти виявиш, що не можеш визволитися від свого розбещеного характеру навіть після того, як пізнав його, то ти страждатимеш, тобі болітиме, і ти молитимешся. Часом, коли ти бачитимеш, що минув уже деякий час, а ти досі не зумів визволитися від контролю сатанинського характеру, у тебе виникатиме відчуття, що це безнадійно, але ти не здаватимешся, і ти відчуватимеш, що не можна й надалі залишатися таким негативним і зневіреним – що потрібно боротися далі. У процесі виконання обов’язку й у процесі переживання Божої роботи внутрішні реакції людей поступово змінюються. Якщо коротко, ті, хто має життя, – це ті, хто прагне до істини, і всередині вони постійно змінюються. У їхньому мисленні та поглядах, у їхній поведінці та практиках, навіть у намірах, ідеях і думках глибоко в їхній свідомості відбуватиметься безперервне переорієнтування. Крім того, вони дедалі чіткіше розрізнятимуть, що правильно, а що ні, які неправильні речі вони зробили, правильний якийсь спосіб мислення чи неправильний, чи відповідає якийсь погляд істині, чи відповідають Божим намірам принципи в основі певного способу дій та чи самі ці люди з тих, хто кориться Богу, хто любить істину. У їхніх душах усе це поступово ставатиме для них дедалі яснішим. То на якому ж фундаменті будується досягнення цих результатів? На фундаменті того, що в ході розуміння істин вони практикують їх і входять у них. Чому антихристи просто не можуть досягти змін? Хіба вони не спроможні зрозуміти істину? (Спроможні.) Вони можуть її зрозуміти, але не практикують її, і вони не практикують істину, коли чують її. Можливо, вони розуміють і приймають її як доктрину, але чи можуть вони практикувати хоча б ті крихти доктрин і приписів, які вони здатні зрозуміти? Ні, анітрохи; навіть якби ти змусив їх до цього, навіть якби вони виснажились у намаганнях зробити це, вони однаково не спромоглися б їх практикувати. Ось чому для них входження в істину залишається вічним пробілом. Скільки б антихрист не говорив про бажання бути чесною людиною, якими б великими не були його зусилля, він однаково не може сказати жодного чесного твердження; і як би він не говорив про те, що він рахується з Божими намірами, він однаково не відмовиться від своїх егоїстичних, мерзенних мотивів. Він діє з егоїстичної точки зору. Побачивши щось хороше, щось корисне йому, він каже: «Дай сюди – це моє!». Він скаже що завгодно, якщо це вигідно для його статусу, і він зробить що завгодно, якщо це вигідно для нього. Така сутність антихристів. У миттєвому пориві їм може видатися, що вони зрозуміли трохи істини. Їх охоплює запал, і вони вигукують кілька гасел: «Я мушу практикувати, змінюватися та догоджати богу!». Але коли настає час практикувати істину, хіба вони це роблять? Ні. Що б не говорив Бог, про скільки б істин і реальних фактів Він не проповідував, скільки б реальних прикладів не наводив, це не може ні зворушити антихриста, ні похитнути його амбіції. Це характерна риса й ознака антихриста. Він просто взагалі не практикує жодної істини; коли він говорить приємно, то це для того, щоб чули інші, і як би приємно він не говорив, це лише різновид пишномовних і порожніх розмов – для нього це теорія. Яке місце такі люди насправді відводять істині у своїх серцях? Я вам уже казав, яка природа-сутність в антихристів, – у чому вона полягає? (У ненависті до істини.) Правильно. Вони ненавидять істину. Вони вірять, що їхнє нечестя, їхній егоїзм і мерзенність, їхня зарозумілість, їхня порочність, узурпація ними статусу та багатства, а також їхній контроль над іншими – це найвища істина, найвища філософія, і немає нічого такого ж високого, як це. Щойно вони отримують статус і змогу контролювати людей, вони можуть робити що заманеться, і всі їхні амбіції та жага стають досяжними. Це кінцева мета антихристів.

Антихристи відчувають до істини відразу та ненависть. Чи можливо зробити так, щоб людина, яка відчуває відразу до істини, прийняла її та стала її практикувати? (Ні.) Це все одно, що змусити свиню літати чи вовка їсти сіно, – хіба це не значило б просити від них неможливого? Часом ти бачиш, як вовк проникає в отару, щоб бути разом із вівцями. Він прикидається, чекаючи нагоди з’їсти овець. Його природа ніколи не зміниться. З антихристами так само: чекати від них, що вони практикуватимуть істину, – це все одно що чекати, що вовк їстиме сіно та відмовиться від свого інстинкту поїдати овець. Це неможливо. Вовки – хижаки. Вони їдять овець – вони їдять усіляких тварин. Така в них природа, і її не можна змінити. Якщо хтось каже: «Я не знаю, чи я антихрист, але щоразу, коли я чую бесіди про істину, моє серце спалахує гнівом, і я її ненавиджу – а тих, хто мене обтинає, я ненавиджу ще більше», то чи є ця людина антихристом? (Так.) Хтось каже: «Коли з тобою щось трапляється, ти мусиш коритись і шукати істину», а та перша людина відповідає: «Коритися – ага, зараз! Годі розмов!». Що це таке? Може, це поганий норов? (Ні.) Що це за характер? (Ненависть до істини.) Вони не терплять навіть розмов про неї, і щойно ти починаєш бесідувати про істину, їхня природа вивергається, і вони показують своє справжнє обличчя. Вони не люблять чути будь-які згадки про пошук істини чи покору Богу. Наскільки велика їхня нелюбов? Чуючи такі розмови, вони вибухають. Їхня культурність зникає; вони не бояться, що ненароком видадуть себе. Ось наскільки далеко заходить їхня ненависть. То чи можуть вони практикувати істину? (Ні.) Істина не призначена для злих; вона призначена для тих людей, які мають совість і розум, які люблять істину та позитивне. Вона вимагає від цих людей, щоб вони її прийняли та практикували. А що стосується тих нечестивих людей із сутністю антихриста, які вкрай ворожі до істини та позитивного, то вони ніколи не приймуть істину. Скільки б років вони не вірили в Бога, скільки б проповідей не слухали, вони не приймуть і не практикуватимуть істину. Не думайте, що вони не практикують істину, бо не розуміють її, а коли почують її побільше, то зрозуміють. Це неможливо, бо всі, хто відчуває до істини відразу та ненависть, сатанинського роду. Вони ніколи не зміняться, і ніхто інший не може їх змінити. Тут так само, як з архангелом після того, як він зрадив Бога: хіба ви колись чули, щоб Бог казав, що Він спасе архангела? Бог ніколи цього не казав. То що ж Бог зробив із сатаною? Він скинув його в повітря та зробив так, щоб сатана надавав Йому послуги на землі, роблячи те, що йому належить робити. А коли він закінчить надавати послуги й Божий план управління буде виконано, Бог знищить сатану, та й годі. Чи каже Бог йому хоч одне додаткове слово? (Ні.) Чому ні? У двох словах: це марно. Сказати йому хоч слово було б зайвим. Бог бачить його наскрізь: природа-сутність антихриста ніяк не може змінитися. Такі справи.

Коли ви маєте справу з антихристом, як вам слід до нього ставитися? Було таке, що певних лідерів охарактеризували як неправдивих лідерів або антихристів і відсторонили. За деякий час брати й сестри доповіли про одного з них, що він мав певну працездатність і що за цей період він покаявся й добре себе показав. Не зовсім ясно, у чому конкретно це проявлялося: чи він добре поводився, чи приємно говорив, а чи навчився знати своє місце. Оскільки брати й сестри сказали, що він добре себе показав, то з огляду на брак робочої сили для виконання певної роботи його було призначено виконувати певне завдання. І в результаті не минуло й двох місяців, як брати й сестри доповіли: «Негайно відстороніть його – він нестерпно нас придушує. Якщо його не відсторонити, ми не зможемо виконувати свої обов’язки». Вони не погоджувалися його використовувати, хай там що; кого б вони не обрали лідером, це був би не він. Він так і залишився тим самим негідником – він красиво говорив, але насправді нітрохи не змінився. Що відбувалося? Його природа була повністю розвінчана. Як, на твою думку, слід розв’язати це питання? Така різка реакція братів і сестер доводить, що вони дійсно трохи вміли розрізняти. Декого він увів в оману, і після того як Вишнє розібралося з ним, хтось став на його захист, а хтось пізніше сказав, що він покаявся. Тож його знову просунули, і за деякий час його було повністю викрито. Брати й сестри тепер побачили його наскрізь і об’єдналися, щоб усунути його. Вишнє побачило, що тепер ці люди вміють розрізняти. Їх поливали недарма. Отже, з огляду на те, що вони всі не погодилися на його використання, Вишнє його відсторонило. Звідки взялося їхнє вміння розрізняти? (З розуміння істини.) Так, вони зрозуміли істину. Уміння розрізняти походить від розуміння істини. Отже, там досі правили істина й Бог, чи не так? (Так.) Вони розрізнили вчасно: після його відсторонення брати й сестри більше не страждали від його контролю. Люди стільки настраждалися під його гнітом. У нього взагалі не було людськості. Він не виконував належну роботу, а заважав братам і сестрам виконувати свої обов’язки – він помикав ними та чинив свавілля. Хто б на таке погодився? Тільки дурень – ось хто! Коли таких людей відсторонюють, чи відчувають вони пізніше щось із цього приводу? Минулого разу того чоловіка відсторонило Вишнє, а цього разу його усунули брати й сестри, вигнали його зі сцени – безславний це спосіб піти! Спочатку він хотів отримати посаду. Як виявилося, він її не отримав, а втратив усе відразу й був змушений повернутися до того, яким і був від початку. Хіба йому не слід було б поміркувати над собою? (Слід.) Якби він був нормальною людиною, просто із серйозно розбещеним характером, то хіба йому також не слід було б поміркувати над собою? (Слід.) Є тип людей, які не розмірковують. Вони думають, що мають рацію та що всі їхні вчинки правильні; вони не приймають фактів, не приймають позитивного та не приймають того, як інші їх оцінюють. Це люди, у яких характер-сутність антихриста. Лише антихристи не знають, що треба розмірковувати над собою. То про що ж вони розмислюють? «Хм! Одного дня я знову піднімуся. Почекайте, поки ви потрапите мені в руки – тоді ви побачите, як я вас мучитиму!» Чи буде в них така нагода? (Ні.) У них більше немає шансів. У міру того, як брати й сестри розуміють дедалі більше істин, а також коли вони стають спроможні розрізняти всі різноманітні стани всіляких людей і, зокрема, розрізняти антихристів, в антихристів залишається дедалі менше можливостей і нагод робити зло. Їм буде нелегко спробувати повернути собі позиції. Вони сподіваються, що Вишнє трохи менше проповідуватиме про розрізнення та більше не розрізнятиме, хто вони. Коли вони чують бесіди про такі істини, то розуміють, що для них все скінчено, і думають, що у них немає надії на повернення позицій. Вони розмислюють не так: «Вони правильно розвінчують і розрізняють – це повністю відображає мій стан. Як мені слід змінитися? Якщо я просто й надалі так поводитимуся, хіба це не буде моїм кінцем? Мене спишуть в утиль. Що хорошого може вийти з того, щоб іти шляхом архангела та протистояти Богу?». Хіба вони стали б так роздумувати? (Ні.) Вони не стануть роздумувати, і вони точно не розмірковуватимуть над собою й не намагатимуться пізнати себе; натомість вони радше помруть, ніж покаються. Така в них природа. Як не бесідуй про істину, це їх не пробудить і не змусить покаятися. Чи може бути вихід без покаяння? (Ні.) Вони не каються. Вони слідують своєму шляху до його гіркого кінця, до саморуйнування, що диктується природою антихристів.

Весь цей час ми говорили на тему розрізнення антихристів. Як ви думаєте: коли це слухають ті, хто належить до антихристів, що вони відчувають? Коли настає час зібрання, вони відчувають нестерпні муки та в душі опираються. Хіба вони не антихристи? (Антихристи.) Коли нормальна людина з розбещеним характером усвідомлює, що має характер антихриста, їй не терпиться почути та зрозуміти більше, бо тільки зрозумівши, вона зможе прагнути до змін. Вона думає, що якщо вона не зрозуміє, то зійде з правильного шляху, і може настати день, коли вона ступить на шлях антихристів, на якому скоїть велике зло, і це вийде з-під контролю, і так вона втратить свій шанс на спасіння й занапастить себе. Вона цього боїться. В антихристів умонастрій інший. Вони відчайдушно жадають щонайменше не дати всім іншим говорити щодо розрізнення й чути такі проповіді про це; їм не терпиться домогтися того, щоб усі були безтолковими, не могли розрізняти й опинилися введеними в оману антихристами. Ось тоді вони були б щасливі. Яке найбільше бажання антихристів? Отримати владу. Чи хотіли б ви отримати владу? (Ні.) У душі – ні, але іноді це спадає вам на думку як щось таке, чого вам хотілося б, тож насправді ви цього таки хочете. У тебе може бути суб’єктивне бажання в душі, жадання глибоко в серці, – не бути такою людиною, не йти цим шляхом, – але коли щось трапляється, твій розбещений характер впливає на тебе та керує тобою. Ти напружено думаєш, як захистити свій статус і вплив, скільки людей ти можеш контролювати, як тобі говорити владно, щоб інші високо тебе цінували. Коли ти постійно думаєш про таке, твоя душа більше не під твоїм контролем. Що її контролює? (Розбещений характер.) Так, вона під контролем розбещеного характеру сатани. Людина цілими днями зациклюється на питанні своїх плотських інтересів; вона постійно бореться з іншими, і в ході цієї боротьби вона нічого не здобуває, і для неї це дуже болісно – вона живе тільки заради плоті й сатани. Тож людина твердо вирішує добре виконувати свій обов’язок і жити заради Бога – тільки для того, щоб, коли з нею щось трапляється, знову почати боротися за статус і свої інтереси: це нескінченна боротьба, яка виснажує її до повного знесилення та від якої людина нічого не здобуває. Скажіть Мені, хіба це не виснажливий спосіб життя? (Так і є.) Вона живе так день у день і сама не помічає, як минають десятиліття. Деякі люди вірять у Бога десять-двадцять років – скільки істини вони здобули? Наскільки змінився їхній розбещений характер? Заради кого вони щодня живуть? Заради чого клопочуться? Заради чого сушать голову? Усе це заради плоті. Бог сказав, що «ввесь нахил думки серця людини – тільки зло повсякденно». Чи хибні ці слова? Спробуйте їх пережити; посмакуйте їх. Коли ти думаєш про ці слова, коли ти їх переживаєш, хіба тобі не страшно? Ти можеш сказати: «Я дійсно відчуваю певний страх. Зовні я цілий день плачу ціну; я зрікаюся себе, присвячую себе та страждаю. Це те, що робить моє плотське тіло, – але всі думки мого серця злі. Усі вони суперечать істині. Відправна точка, мотив і цілі багатьох моїх учинків полягають виключно в тому, щоб коїти зло моїх власних задумів». До чого призводять такі дії? До лихих учинків. То чи запам’ятає їх Бог? Хтось може сказати: «Я вірю в Бога вже двадцять років. Я від усього відмовився – а Бог однаково цього не пам’ятає». Вони сумують і страждають. Через що вони страждають? Якби Бог справді повівся з людиною суворо, то їй би не було чим хвалитися. Усе це – Божа благодать, Його милосердя; Бог дуже терпимий до людини. Самі подумайте: Бог такий святий, такий праведний, такий усемогутній, а Він просто дивиться, як ті, хто слідує за Ним, цілий день думають виключно злі думки, думають про те, що суперечить істині, і про те, що стосується виключно питань, пов’язаних із їхнім власним статусом, славою й вигодою. Чи терпітиме Бог те, що Його послідовники так протистоять Йому та зраджують Його? У жодному разі. Під керуванням цих ідей, думок, намірів і мотивів люди відверто чинять акти бунту проти Бога та протистояння Йому, тим часом хвалячись, що виконують свій обов’язок і співпрацюють із Божою роботою. Бог усе це бачить і все одно мусить це терпіти. Як Він це терпить? Він постачає істину; Він поливає й розвінчує; також Він просвіщає й освітлює, дає настанови, карає й дисциплінує – а коли це дисциплінування суворе, Він мусить навіть заспокоювати. Яким терплячим мусить бути Бог, щоб усе це робити! Він бачить різні розбещені характери цих людей, той факт, що всі їхні різні вияви, поведінки й ідеї є злими, – і все ж Він може це терпіти. Скажіть Мені, хіба людина таке зуміла б? (Ні.) Терпіння, яке батьки виявляють до своїх дітей, справжнє, але вони все одно можуть покинути їх або навіть розірвати з ними стосунки, коли ситуація стає нестерпною. А що ж тоді сказати про терпіння, яке Бог виявляє до людини? Кожен день твого життя – це день, коли Бог виявляє до тебе терпіння. Ось наскільки Він терплячий. Що криється в цьому терпінні? (Любов.) Не тільки любов – Він має щодо тебе очікування. У чому полягає це очікування? У тому, щоб за допомогою Своєї праці Він міг отримати результат і плоди та дати людині можливість відчути Його любов. Чи має людина таку любов? Ні, не має. Хтось має всього лише дрібку знань і освіти, всього лише дрібку якогось дару чи особливих здібностей – і вже почувається благороднішим за інших і вважає, що звичайні люди навіть близько не стояли. Ось вона – огидність людини. Хіба так діє Бог? Навпаки: саме такі немислимо брудні, глибоко розбещені люди – це ті, кого Бог спасає; ба більше, Він живе разом із ними, розмовляє з ними та підтримує їх особисто. Людина на таке не здатна.

Далі ми додатково побесідуємо про ще одну проблему. Коли деякі люди свідчать, вони кажуть: «Щоразу, коли зі мною щось трапляється, я думаю про Божу любов і благодать, і мене це зворушує. Щоразу, коли я про це думаю, я припиняю виявляти свій розбещений характер». Більшість людей вважає, що це твердження добре, що воно дійсно може розв’язати проблему виявів розбещеного характеру. Чи справді ці слова витримують критику? Ні. Любов Бога, Його всемогутність, Його терпимість до людини й уся та робота, яку Він виконує в людях, можуть лише зворушити людину – ту її частину, яка є її людськістю, ту її частину, яка є її совістю й раціональністю; однак усе це не може ні розв’язати проблему розбещеного характеру людини, ні змінити мету й напрямок її прагнень. Ось чому Бог виконує роботу суду останніх днів: Він виражає й постачає істину, щоб розв’язати проблему розбещеного характеру людини. Що найважливіше робить Бог? Він виражає й постачає істину, судить і карає людину. Він не бажає зворушити тебе Своїми діями чи тим, що Він робить, аби змінити напрямок і мету твоїх прагнень. Він би так не працював. Що б Бог не казав про те, який Він терплячий із людьми, чи про те, як Він спасає людей, якою б великою ціною це не було, – як би Він про це не говорив, Бог бажає лише зробити так, щоб людина зрозуміла Його намір спасти людей. Він говорить усе це не для того, щоб пом’якшити серця людей і дати їм можливість навернутися через те, наскільки вони зворушуються, почувши Його. Це недосяжно. Чому? Розбещений характер людини – це її природа-сутність, і ця природа-сутність – той фундамент, на який люди спираються задля виживання. Це не якийсь поганий звичай або звичка, які зміняться, якщо трохи підштовхнути людину; ця природа-сутність не зміниться, щойно людина стане щасливою, або здобуде певний обсяг знань, або прочитає певну кількість книг. Це неможливо. Ніхто не може змінити людську природу. Людина може змінитися тільки за допомогою прийняття та здобуття істини: єдине, що може змінювати людей, – це істина. Якщо ти бажаєш досягти зміни у своєму житті-характері, ти мусиш прагнути до істини, а щоб прагнути до істини, ти мусиш почати з того, щоб отримати чітке розуміння різних істин, які висловлює Бог. Деякі люди вважають так: хто зрозумів доктрину, той зрозумів істину. Це категорично неправильно. Якщо ти розумієш доктрину віри в Бога й можеш поговорити про кілька духовних теорій, це не значить, що ти зрозумів істину. Обдумайте-но: що саме мається на увазі під істиною? Чому Я завжди кажу, що є так багато людей, які не розуміють істину? Вони припускають ось що: «Якщо я можу зрозуміти значення Божих слів, це означає, що я зрозумів істину», а також: «Усі Божі слова правильні; вони всі говоряться в наші серця, тож вони – наша спільна мова». Скажіть, це твердження правильне чи ні? Що це насправді значить – розуміти істину? Чому ми кажемо, що вони не розуміють істину? Спочатку трохи поговорімо про те, що таке істина. Істина – це реальність усіх позитивних речей. То як же реальність цих позитивних речей пов’язана з людиною? (Боже, я це розумію так: коли людина розуміє істину, це проявляється в тому, що з якими б людьми, справами та речами вона не стикалася, вона має принципи, знає, як до них ставитися, і має шлях для практики; істина здатна розв’язати труднощі такої людини та стати реальністю в її житті. Бог щойно казав, що розуміння людиною доктрини – це не розуміння істини: у людини є таке відчуття, ніби вона зрозуміла істину, але вона не може розв’язати жодної з проблем і труднощів, присутніх у її реальному житті. У неї немає для цього шляху; вона не бачить зв’язків з істиною.) Ось що значить не розуміти істину. Частина щойно сказаного влучила в саму ціль. Що таке істина? (Істина може дати людям змогу мати шлях до практики та діяти за принципами; вона може розв’язати труднощі людей.) Правильно. Зіставляти себе з істинами-принципами та практикувати відповідно до них – ось це і є шлях. Це доводить, що це є розумінням істини. Якщо ти всього лише розумієш доктрину, а коли з тобою щось трапляється, ти не можеш застосувати її та не можеш знайти принципи, то це не є розумінням істини. Що таке істина? Істина – це принципи та критерії дій у всіх справах. Хіба не так? (Так.) Коли Я кажу, що ви не розумієте істину, Я маю на увазі, що ви виходите після проповідей, знаючи лише доктрину. Ви не знаєте, які в ній містяться принципи та критерії істини, не знаєте, які речі, що з вами трапляються, пов’язані із цим аспектом істини та які стани з ним пов’язані, і ви не знаєте, як застосовувати цей аспект істини. Ви нічого цього не знаєте. Скажімо, ви поставили певне запитання. Те, що ви поставили це запитання, означає, що ви не розумієте відповідної істини. Чи зрозумієте ви її після бесіди про неї? (Так.) Після бесіди ви можете трохи зрозуміти, але якщо вона так і залишається незрозумілою для вас, коли з вами знову трапляється щось подібне, то це не справжнє розуміння істини. Ти не знаєш принципів і критеріїв цієї істини; ти їх не осягнув. Ти можеш думати, що зрозумів якусь істину, але коли йдеться про те, яких реальностей вона стосується, на які людські стани вона спрямована, то, якщо ти зрозумів цю істину, чи можеш ти зіставити з нею власний стан? Якщо не можеш і ніколи не знаєш, який твій справжній стан, то хіба це розуміння істини? (Ні.) Це не розуміння істини. Коли йдеться про певний аспект істини та відповідні принципи, то якщо ти знаєш, які справи та стани пов’язані із цією істиною, якого роду люди та які з твоїх власних станів пов’язані із цією істиною, а також можеш використовувати цю істину для розв’язання цих питань, це означає, що ти розумієш істину. Якщо при прослуховуванні проповіді в тебе виникає таке відчуття, що ти її розумієш, але коли тебе просять побесідувати, ти просто механічно повторюєш почуті слова й не можеш поговорити про неї та пояснити її з точки зору станів і реальних ситуацій, то хіба це розуміння істини? Ні, це не воно. Отже, більшу частину часу ви розумієте істину чи ні? (Не розуміємо.) Чому? Тому що після прослуховування більшості істин ви розумієте лише доктрину. Ви тільки й можете, що дотримуватися її як припису; ви не знаєте, як застосовувати її гнучко. Коли з вами щось трапляється, ви губитеся; коли з вами щось трапляється, ви не можете застосувати на практиці ту крихту доктрини, яку зрозуміли: вона марна. Це розуміння істини чи ні? (Ні.) Ось що значить не розуміти істину. Якщо ви не розумієте істину, що тоді? Ви мусите старатися піднятися вище й осмислити її. У твоїй людськості обов’язково мають бути присутні певні речі. Ти мусиш бути совісним і скрупульозним у тому, що вивчаєш і робиш. Якщо ти хочеш прагнути до істини, але не маєш совісті й розуму нормальних людей, то ти ніколи не зможеш зрозуміти істину, і твоя віра безтолкова. Це не залежить від твого рівня; це залежить тільки від того, чи є в тебе людськість такого роду. Якщо є, то хай навіть твій рівень посередній, але ти все одно можеш розуміти елементарні істини. Це принаймні торкається істини. А якщо в тебе дуже високий рівень, то твоєму розумінню можуть бути доступні й речі з глибин істини, і в такому разі ти зможеш глибше ввійти в неї. Це пов’язано з рівнем. Але якщо у твоїй людськості немає ставлення сумлінності та скрупульозності й ти завжди в невизначеності й непевності, завжди безтолковий, завжди в стані туманності, – туманний, розмитий і недбалий у всіх питаннях, – то істина завжди буде для тебе приписами та доктриною. Ти не зможеш її здобути. Тепер, коли ви почули це від Мене, чи є у вас відчуття, що прагнути до істини – це складно? Певно мірою це складно, але це може бути або велика міра, або мала. Якщо ти підійдеш до цього вдумливо та докладеш зусиль, ступінь складності зменшиться, і ти здобудеш якісь істини; якщо ти взагалі не докладатимеш зусиль до істини, а докладатимеш тільки до доктрини та зовнішніх практик, то не зможеш здобути істину.

Чи завдяки Моїм систематичним бесідам про ці істини ви розгледіли суть чогось? Чи усвідомили ви щось? Хіба в тому, що входить до будь-якого елементу істини, не більше деталей, ніж у сукупності знань, що викладаються в будь-якому університетському курсі? (Так і є.) Цих деталей дуже багато. Знання як такі можна осягнути всього лише за кілька років зусиль за допомогою постійної практики та практичного досвіду, якщо людина може їх запам’ятати та зрозуміти. При вивченні академічного предмету можна поступово оволодіти ним, просто витрачаючи час і енергію та трохи замислюючись над ним. Але щоб зрозуміти істину, недостатньо використовувати лише розум – потрібно використовувати душу. Не обдумуючи й не переживаючи Божі слова від душі, ти не зможеш зрозуміти істину. Тільки люди з духовним розумінням, які совісні й мають здатність до сприймання, можуть досягти істини; люди без духовного розуміння, які мають низький рівень і яким бракує здатності до сприймання, ніколи не зможуть її досягти. Ви люди неуважні чи скрупульозні? (Ми неуважні люди.) Хіба це не небезпечно? Чи можете ви бути скрупульозними? (Можемо.) Це добре, мені приємно це чути. Не слід постійно казати, що ви цього не можете: звідки вам знати, поки ви не спробуєте? Ви мусите бути до цього здатні. З вашою нинішньою рішучістю та ставленням у плані вашого прагнення є надія, що ви зрозумієте базові істини. Це досяжно. Якщо людина готова вкладати душу, платити ціну та в душі докладає зусиль до істини, то Святий Дух почне працювати й удосконалювати її. Якщо немає такого, щоб людина в душі старанно тягнулася до істини, то Святий Дух не працюватиме. Пам’ятайте: щоб людина зрозуміла істину, вона мусить із власної ініціативи докладати зусиль і платити ціну, але так можна досягти лише половини бажаних результатів, лише тієї частини, яка залежить від співпраці людини. Інша половина – вирішальна частина розуміння істини, до якої людям не дотягнутися, і для її досягнення вони мусять покладатися на роботу й удосконалення Святого Духа. Не можна забувати, що хоча для здобуття знань і вивчення науки достатньо покладатися на власні зусилля, але розуміння істини так не працює. Марно покладатися лише на розум – потрібно вкладати душу та платити ціну. Що досягається сплатою ціни? Робота Святого Духа. Але який фундамент у роботи Святого Духа? Мислення людини мусить бути достатньо скрупульозним; її душа мусить бути достатньо спокійною та врівноваженою, а також достатньо відвертою, і тільки за цих умов Бог почне працювати. Робота Святого Духа тонка, і ті, хто випробував її на собі, про це знають. Люди, які часто докладають зусиль щодо істини, часто відчувають просвітлення Святого Духа, тож їхній шлях практики при виконанні свого обов’язку гладкий, а в душах панує дедалі більша ясність. Люди без досвіду не можуть відчути роботу Святого Духа й ніколи не бачать правильного шляху. Для них усі справи туманні та неясні; вони не знають, який шлях правильний. Насправді досягти розуміння істини та ясно побачити шлях практики – це неважко: якщо в душі людина відповідає цим умовам, то Святий Дух працюватиме. Але якщо в душі ти більше не відповідаєш цим умовам, то не зможеш уловити роботу Святого Духа. Це не абстрактно та не невизначено. Якщо ти перебуваєш у таких станах, а твоя душа – у таких умовах, то якщо ти шукаєш, докладаєш зусиль, роздумуєш і молишся, Святий Дух працюватиме в тобі. Але якщо ти розсіяний, завжди бажаєш прагнути до статусу та боротися за славу й вигоду, завжди бажаєш улаштовувати показуху на рівні форми та докладати до неї зусиль, – якщо ти завжди ухиляєшся та ховаєшся від Бога, уникаєш і відкидаєш Його, і ти не відвертий, а твоє серце для Нього не відкрите, – то Святий Дух не працюватиме, не звертатиме на тебе уваги та навіть не докорятиме тобі. Скільки істини може зрозуміти той, хто навіть не переживав докорів Святого Духа? Іноді Святий Дух докоряє тобі, щоб ти знав, як щось правильно робити, а як неправильно. Коли Він дає тобі таке відчуття, що ти зрештою отримуєш від цього? Ти отримуєш уміння розрізняти правильне та неправильне, і справа буде цілком ясна тобі з першого погляду: «Цей шлях неправильний – він не відповідає принципам. Я не можу так зробити». У цій справі ти чітко знатимеш, які тут принципи, у чому полягає Божий намір і в чому насправді полягає істина, тож ти знатимеш, що тобі слід робити. Але якщо Святий Дух не працює, якщо Він не дає тобі такої дисципліни, то в таких справах ти вічно перебуватимеш у стані безтолковості, не маючи ясності. Коли з тобою таке траплятиметься, ти будеш ошелешений; коли з тобою таке траплятиметься, ти не розумітимеш, що відбувається, і в душі ти будеш дуже безтолковим – тобі не буде ясно, що робити. Ти можеш нетямитися від тривоги – але чому ж Святий Дух не починає працювати? Можливо, деякі стани в тобі неправильні, і ти опираєшся. Як саме ти опираєшся? Якщо ти чіпляєшся за якийсь помилковий погляд або уявлення, то Бог не працюватиме, а чекатиме доти, доки ти не усвідомиш, що це уявлення чи погляд помилкові. Святий Дух працюватиме тільки на цій основі. Коли Святий Дух працює, Він не обмежується тим, що дає тобі свідомо побачити, що правильне, а що ні. Натомість Він дає тобі ясно побачити шлях, напрямок, ціль і те, наскільки твоє розуміння далеке від істини. Він дає тобі ясно зрозуміти це. Чи бували у вас такі переживання? Якщо хтось вірив у Бога десять-двадцять років без таких конкретних переживань, то що це за людина? Це неуважна людина. Вона може поговорити лише про кілька доктрин і гасел на устах у людей, а проблеми вона може розв’язувати лише за допомогою тих своїх кількох стратегій і простих технік. Через це вона приречена фактично не прогресувати: вона ніколи не зрозуміє істину, і Святий Дух у ній не працюватиме. Коли йдеться про таких неуважних людей, для яких істина абсолютно недосяжна, то вони не можуть її зрозуміти, навіть якщо їх просвіщає Святий Дух. Отже, Святий Дух у них не працюватиме. Чому? Може, Бог віддає комусь перевагу над іншими? Ні. То в чому ж причина? У тому, що їхній рівень занадто низький, і їм це не під силу. Вони не розуміють істину, навіть якщо Святий Дух працює; якби їм сказали, що щось є принципом, чи були б вони здатні це зрозуміти? Ні. Тому Бог цього не зробить. Чи були у вас переживання, пов’язані із цим? Істина нікого не вирізняє. Якщо ти прагнеш до неї, якщо ти вникаєш у неї, то Святий Дух працюватиме, і ти її здобудеш. Але якщо ти лінивий, жадаєш комфорту й не бажаєш докладати зусиль щодо істини, то Святий Дух не працюватиме, і ти не зможеш здобути істину, ким би ти не був. Тепер зрозуміло? Чи ви зараз прагнете до істини? Хто до неї прагне, той її здобуває, а хто зрештою здобуває істину, той стає дорогоцінним. Ті, хто не може її здобути, можуть марно йому заздрити: якщо вони впустять цей шанс, він більше не випаде.

Коли найкраща пора для прагнення до істини? Зараз, коли Бог виконує роботу в плоті, говорить і бесідує з тобою особисто, наставляє тебе та допомагає тобі. Чому Я кажу, що це найкраща пора? Тому що робота й слова втіленого Бога можуть повністю дати тобі змогу зрозуміти наміри Святого Духа й дозволити тобі пізнати, як працює Святий Дух. Утілений Бог здатен розуміти принципи, закономірності, способи та засоби роботи Святого Духа в усій їхній повноті, і Він розповідає тобі про все це, щоб тобі не доводилося намацувати це самостійно. Піди цим коротким шляхом, і ти зможеш одразу цього сягнути. Коли втілений Бог припинить говорити та завершить Свою роботу, тобі доведеться намацувати це самостійно. Немає нікого, хто міг би замінити цю втілену плоть, хто міг би чітко сказати тобі, що робити, куди прямувати та якою дорогою піти. Немає нікого, хто міг би тобі про це сказати; яким би духовним хтось не був, він на це не здатен. У цього є приклади. Так само було й із віруючими в Ісуса, які вірують уже дві тисячі років: деякі з них зараз повертаються на крок назад, до прочитання Старого Заповіту й дотримання закону; а деякі несуть хрест, але вішають у кімнаті десять заповідей і дотримуються приписів і заповідей. Що вони зрештою отримали? Святий Дух працює, але якщо немає чітких слів Бога, люди завжди лише намагаються щось намацати. Що означає відсутність чітких слів? Вона означає, що те, що люди намацують і отримують, залишається без висновку. Ніхто не може чітко ствердити, що ось це тобі робити правильно, а оте робити неправильно. Ніхто не може тобі цього сказати. Навіть якщо Святий Дух тебе просвіщає, а ти віриш, що це правильно, то чи схвалює це Бог? Ви теж не впевнені, чи не так? (Так, не впевнені.) Ці слова Господа Ісуса, які Він залишив дві тисячі років тому та які були записані в Біблії, – тепер, за дві тисячі років, віруючі в Господа наводять усілякі пояснення питання Його повернення, і ніхто не знає, яке пояснення насправді точне. Тому для них дуже важко прийняти цей етап роботи. Що це показує? Те, що із цими неоднозначними словами, не сказаними чітко, десяток людей має десять пояснень, а сотня – сто. У кожного є власні обґрунтування й аргументи. Яке ж пояснення правильне? Доки Бог не висловиться й не скаже висновок, жодні людські слова не мають значення. Якою б великою не була твоя конфесія, скільки б людей до неї не належало, чи для Бога це важить? (Ні.) Бог не дивиться на твою впливовість. Навіть якщо жодна людина у світі не може прийняти те, що робить Бог, воно правильне, і воно є істина. Це вічний, незмінний факт! Усі релігії та конфесії пояснюють це то так, то так, а чим усе закінчується? Чи є від твого пояснення хоч якась користь? (Ні.) Бог перекреслює його одним реченням. Як би ти не продовжував це пояснювати, чи зверне Бог на тебе увагу? (Ні.) Чому Бог не зверне на тебе уваги? Бог почав виконувати нову роботу, яка триває вже майже тридцять років. Чи зважає Він на тих людей, як би зарозуміло вони не галасували? (Ні.) Він узагалі на них не зважає. Люди в релігії сказали б: «Якщо Ти до них не дослухаєшся, то цих людей не можна спасти?». Факт той, що Божі слова вже давно все прояснили, і як Він каже, так і буде. Яким би впливовим не був релігійний світ, це буде марно; якою б великою не була їхня кількість, це не доводить, що вони володіють істиною. Бог робить так, як Йому належить робити; де б Він не мав розпочати, там Він і розпочинає; кого б Він не мав обрати, того Він і обирає. Чи релігійний світ упливає на Нього та сковує Його? (Ні.) Нітрохи. Це Божа робота. І все ж розбещене людство хоче сперечатися з Богом і цілими днями наводить Йому пояснення – чи є від цього якась користь? Люди навіть чіпляються за слова Біблії, щоб тлумачити їх на свій розсуд, – вони явно виривають їх із контексту й навіть хочуть триматися за них усе життя, чекаючи, поки Бог їх здійснить. Та вони просто мріють! Якщо людина не шукає істини в Божих словах і завжди хоче просити Бога зробити те чи те, хіба вона має розум? Що вона намагається зробити? Може, вона хоче повстати? Може, вона хоче змагатися з Богом? Коли обрушаться великі катастрофи, усі будуть ошелешені; вони ридатимуть і волатимуть, але марно. Хіба не так воно буде? Саме так воно й буде.

Зараз найкраща пора – пора, коли Бог спасає людей і вдосконалює їх. Не чекайте, поки одного дня ви впустите цей час, а потім роздумуватимете: «Що означають ті слова, які сказав Бог? Краще було б запитати тоді, а тепер я вже не можу. Тоді я просто помолюся – адже Святий Дух працюватиме, тож яка різниця». Хіба різниці немає? (Є.) Якби її не було, то люди, які вірили в Господа протягом цих двох тисяч років, не були б такими, якими вони є. Лишень подивіться на слова, записані так званими святими протягом першої половини другого тисячоліття, – які вони поверхові, який жаль вони викликають! Зараз існує товста книга гімнів, які співають люди всіх релігій і конфесій, і ці гімни говорять тільки про Божу благодать і отримання благословень – тільки про ці дві речі. Хіба це розуміння Бога? Ні. Чи є в цьому хоч крихта істини? (Ні.) Вони просто знають, що Бог любить людей світу. У світі постійно ходить один незмінний вислів: «Бог є любов». Це єдине речення, яке вони знають. Ну а як Бог любить людей? Зараз Бог покидає й відсіює їх – чи Він досі любов? З їхньої точки зору, ні – більше ні. Тому вони Його засуджують. Найжалюгідніше те, що люди не прагнуть до істини та не можуть її зрозуміти. Зараз є така чудова нагода. Бог утілився, щоб особисто виражати істину та спасати людей. Було б надзвичайно прикро, якби ти не прагнув до істини та не здобув її. Якби ти прагнув до неї, причому із завзяттям, але зрештою не зміг її зрозуміти, то мав би чисту совість – принаймні ти б не підвів самого себе. Чи ви вже почали своє прагнення? Чи можна вважати виконання обов’язку прагненням до істини? Це вважається свого роду співпрацею, але в плані досягнення прагнення до істини, у плані того, чи дотягує це до прагнення до істини, це ще не те. Це всього лише форма поведінки, вид дії – це значить, що в людини є ставлення прагнення до істини. То коли ж щось може вважатися прагненням до істини? Ти мусиш почати з розуміння істини. Якщо ти не розумієш істини, ні до чого не ставишся серйозно, виконуєш свій обов’язок абияк і робиш що заманеться, ніколи не шукаючи істини й не звертаючи уваги на істини-принципи, то хіба ти зможеш зрозуміти істину? А якщо ти не розумієш істину, то як ти можеш до неї прагнути? Хіба не так? (Так.) Що це за люди – ті, хто не прагне до істини? Вони ідіоти. То як же тоді прагнути до істини? Треба починати з її розуміння. Чи потрібно багато зусиль, щоб зрозуміти істину? Ні, не потрібно. Почни з обставин, з якими маєш справу, і з обов’язку, який виконуєш, і практикуй та вправляйся відповідно до істин-принципів. Це показує, що ти почав іти дорогою прагнення до істини. Спочатку, виходячи із цих принципів, почни шукати, роздумувати, молитись і поступово здобувати просвітлення – це просвітлення, яке ти здобуваєш, і є та істина, яку ти маєш зрозуміти. Спочатку шукай істину з виконання свого обов’язку та прагни робити справи відповідно до істин-принципів. Усе це невіддільне від реального життя: людей, справ і речей, з якими ти стикаєшся в житті, а також питань, що входять у межі твого обов’язку. Почни із цих питань і досягни розуміння істин-принципів – тоді в тебе буде життя-входження.

23 жовтня 2019 року