Останнім часом Я спілкувався про всілякі вислови з традиційної культури про моральне поводження. Я дуже багато бесідував про певні конкретні вислови. А ця тема та матеріал якось стосуються істини? (Так.) Чи думає хтось, що ця тема та матеріал начебто не стосуються істини? Якщо хтось так думає, у нього дуже низький духовний рівень і геть немає здатності до розрізнення. Чи зрозумілим було Моє спілкування на цю тему? (Так.) Якби Я не проводив такого спілкування й розбору, ви б помилково сприймали ці вислови про моральне поводження, які люди вважають відносно позитивними, як істину та продовжували їх дотримуватися, чи не так? По-перше, можу сказати напевно, що більшість людей вважає, ніби ці вислови позитивні, узгоджуються з людськістю та треба їм слідувати, що вони відповідають совісті, розуму, вимогам, уявленням та іншим подібним речам, що стосуються людськості. Можна сказати, що до Мого спілкування на цю тему майже всі вважали, що ці різноманітні вислови про моральне поводження позитивні та відповідають істині. Тепер, коли ви почули Моє спілкування та розбір, чи здатні ви відрізнити ці вислови про моральне поводження від істини? Чи є у вас здатність до такого розрізнення? Хтось скаже: «Я не можу їх розрізнити, але в будь-якому разі, послухавши Боже спілкування, я тепер бачу, що між цими речами й істиною є різниця. Ті вислови не можуть замінити істину, і тим більше не можна сказати, що вони позитивні чи є істиною. Звісно, не може бути й мови про те, щоб вважати, ніби вони відповідають критеріям істини чи Божим словам і вимогам. Вони ніяк не стосуються критеріїв істини чи Божих слів і вимог. Загалом я більше не поклоняюсь у серці цим речам і не вважаю їх істиною незалежно від того, чи відповідають вони совісті й розуму людськості». Це показує, що такі аспекти традиційної культури більше не відіграють у серцях людей керівної ролі. Чуючи ці вислови про моральне поводження, люди підсвідомо відрізняють їх від істини та максимум сприймають їх як щось таке, що схвалює їхня совість. Однак люди знають, що ці вислови – усе одно не те саме, що істина, і ніяк не можуть її замінити. Щойно люди зрозуміють сутність цих висловів про моральне поводження, вони перестануть вважати їх істиною й дотримуватися їх, поклонятися їм і шукати їх як істину: саме такий базовий результат дає розуміння їхньої сутності. Які ж позитивні результати приносить розуміння всього цього в питанні прагнення людей до істини? Безумовно, якийсь позитивний результат буде, але його масштаб залежатиме від того, наскільки ти розумієш істину та скільки істини знаєш. З огляду на це очевидно, що необхідно розбирати ті аспекти традиційної культури, яких люди дотримуються та які відповідають їхнім уявленням. Цей розбір як мінімум допоможе людям набути чисте розуміння істини й не допустить, щоб їхні зусилля були безплідними та щоб у своєму прагненні до істини вони пішли хибним шляхом. Саме таких результатів тут можна досягти.

Минулого разу предметом нашого спілкування та розбору були чотири вислови про моральне поводження, а саме: «Не клади до кишені підібрані гроші», «Отримуй задоволення, допомагаючи іншим», «Будь суворим до себе й терпимим до інших» і «Відплачуй добром за лихо». Сьогодні ми продовжимо цю тему бесідою про інші вислови. У китайській традиційній культурі побутує багато чітких тверджень про моральне поводження, і в яку б епоху чи період історії вони не виникли, усі вони передавалися від покоління до покоління, дійшли аж до наших днів і міцно вкоренились у людських серцях. З плином часу й поступовим виникненням нових речей людство придумало багато різних нових тверджень про моральне поводження. По суті, такі твердження – це вимоги до морального обличчя й поведінки людей. Чи всі ви більш-менш зрозуміли сутність чотирьох висловів щодо морального поводження, про які ми спілкувалися минулого разу? (Так.) А тепер продовжмо цю тему бесідою про наступний вислів: «На доброту слід відповідати вдячністю». У китайській традиційній культурі ідея про те, що на доброту слід відповідати вдячністю, – це один із класичних критеріїв оцінки моральності чи аморальності поводження людини. Один зі стандартів при оцінюванні того, добра чиясь людськість чи погана та наскільки моральним є поводження людини, – це те, чи віддячує вона за отриману ласку й допомогу, тобто чи це така людина, що з вдячністю відплачує за проявлену до неї доброту. У китайській традиційній культурі, та й у традиційній культурі людства загалом, це вважається важливою міркою морального поводження. Якщо хтось не розуміє, що на доброту слід відповідати вдячністю, і виявляє невдячність, то вважається, що ця людина безсовісна, з нею не варто мати справу, а всім іншим слід її зневажати, відкидати й гидувати нею. З іншого боку, якщо хтось розуміє, що на доброту слід відповідати вдячністю, тобто якщо він вдячний і всіма доступними засобами відплачує за отриману ласку й допомогу, то вважається, що в такої людини є совість і людськість. Якщо хтось отримує блага чи допомогу від іншої людини, але не відплачує їй або просто дякує на словах, та й годі, що подумає та інша людина? Може, вона збентежиться? Може, подумає: «Цей чолов’яга не заслуговує на допомогу: він недобра людина. Якщо він так реагує, коли я так сильно йому допоміг, то в нього немає ні совісті, ні людськості, і з ним не варто мати справу»? Якби тій іншій людині знову трапився хтось подібний, чи стала б вона йому допомагати? У неї як мінімум не виникло б такого бажання. А ви за подібних обставин хіба не замислилися б, чи точно треба допомагати комусь такому? Урок, який ви б винесли з попереднього досвіду, був би таким: «Не можна допомагати всім поспіль: людина має розуміти, що на доброту слід відповідати вдячністю. Якщо людина невдячна й не відплатить мені за допомогу, то краще їй просто не допомагати». Хіба ви подивилися б на це питання не так? (Так.) Загалом, коли люди допомагають іншим, що саме вони думають про цю поміч? Чи є в них якісь очікування або вимоги щодо того, кому вони допомагають? Чи каже хтось: «Я допомагаю тобі просто так і не чекаю віддяки. Я нічого не хочу від тебе отримати. Допомогти тобі в складній ситуації – це просто мій обов’язок, моя повинність. І неважливо, чи є між нами якісь стосунки й чи зможеш ти відплатити мені в майбутньому: я просто виконую свій базовий обов’язок звичайної людини та не зажадаю від тебе жодної віддяки. Мені байдуже, відплатиш ти мені за допомогу чи ні»? Чи є люди, що так говорять? Навіть якщо є, то це просто вигадки, які не відповідають фактам. У китайських історичних романах стільки вигаданих героїчних персонажів, а герої, сфабриковані країною великого червоного дракона в сучасному суспільстві, – тим більше фікція. Самі ці люди існували, але історії про них вигадані. Тепер, коли ми подивилися на це питання на основі наведених фактів, чи ясно вам, звідки походить вислів «На доброту слід відповідати вдячністю», цей критерій оцінки морального поводження людей, і від кого він походить? Можливо, дехто ще не зовсім це зрозумів. У цьому розбещеному людському роді всі люди мають певний ідеал людського суспільства й очікування щодо нього. Яке це очікування? «Якщо кожен подарує трохи любові, світ стане чудовим місцем». На додаток до цього очікування люди також сподіваються, що їм віддячать і відплатять за любляче серце та заплачену ціну. З одного боку, це може бути якась матеріальна компенсація, як-от гроші чи матеріальна винагорода. З іншого боку, це може бути духовна компенсація, тобто духовне задоволення від нагороди, яка поліпшує репутацію людини, даючи їй звання на кшталт «зразковий працівник», «моральний взірець» або «моральний зразок для наслідування». У людському суспільстві майже кожна людина має щодо суспільства та світу такі очікування: усі сподіваються бути добрими людьми, іти правильним шляхом і простягати руку тим, хто цього потребує, щоб люди могли отримувати допомогу й певні блага. Усі сподіваються, що кожен, кому вони допоможуть, пам’ятатиме, які блага він від цього отримав і хто йому допоміг. Звісно, усі сподіваються ще й на те, що коли вони самі опиняться в біді, хтось і їм простягне руку допомоги. З одного боку, коли людина потребує допомоги, вона сподівається, що хтось поставиться до неї сердечно, з любов’ю; з іншого боку, вона сподівається, що коли ті, хто ставиться до інших сердечно та з любов’ю, потраплять у скрутне становище, вони теж отримають допомогу, якої потребують. Люди очікують від суспільства та світу саме цього – власне, їхня кінцева мета полягає в тому, щоб людство жило в гармонійному, мирному та стабільному суспільстві. Як виникло це очікування? Це очікування та пов’язане з ним твердження виникли^[a] природно, бо в реальному соціальному середовищі люди не почуваються безпечно та щасливо. Тож люди почали оцінювати моральне поводження людини та благородство її натури на основі того, віддячувала вона іншим за їхню доброту чи ні. З таких ситуацій і виник вислів «На доброту слід відповідати вдячністю», який є критерієм оцінки морального поводження людей. Те, як з’явився цей вислів, досить-таки дивно, хіба ні? (Дивно.) У нинішню епоху люди не шукають і не приймають істину, вони переситилась істиною. Вони перебувають у хаотичному стані, і хоч вони й живуть серед людей, але ніхто не знає точно, які повинності й обов’язки він мусить виконувати, яке місце займати та з якої позиції дивитися на людей і речі. Крім того, люди не до кінця розуміють, які в них повинності й обов’язки перед суспільством, і не впевнені, з якої позиції чи точки зору вони мусять дивитися на суспільство й підходити до нього. Їм бракує точного пояснення й вироку щодо всього, що відбувається у світі, і вони не знаходять правильного шляху практики, який би диктував їм, як поводитись і діяти. Стикаючись із дедалі темнішим, страшнішим світом, який потерпає від борні, вбивств із помсти, війн і всілякого несправедливого ставлення, люди жадають приходу Спасителя та з нетерпінням чекають на нього. Проте істина їх не цікавить, і немає таких, хто б активно шукав Бога чи Його роботу. А якщо хтось і чує Божі висловлювання, то не шукає й тим більше не приймає їх. Усі люди живуть у цьому безпорадному стані та відчувають, що суспільство неймовірно несправедливе й навіть небезпечне. Усім украй остогидло це суспільство та цей світ, люди сповнені ворожнечі до них, але при цьому все одно сподіваються, що колись суспільство стане кращим. Яким вони собі уявляють це краще суспільство? Таким, де більше не буде борні та вбивств із помсти, ніхто не терпітиме утисків, страждань і оков життя, а всі зможуть жити невимушено, комфортно, щасливо й без обмежень, нормально та гармонійно взаємодіяти з іншими людьми, ставитися до них справедливо та, звісно ж, отримувати справедливе ставлення у відповідь. Адже в цьому світі й серед людського роду ніколи не було справедливості – сама лише борня та вбивства з помсти. Але гармонії між людьми не було ніколи. Так воно ведеться споконвіку, в усі періоди історії. Жодна людина, що стикається із цим жорстоким суспільним контекстом і умовами, не знає, як подолати ці проблеми: борню між людьми, вбивства з помсти й усі інші нечесні, несправедливі ситуації, що виникають у суспільстві. Усі ці проблеми існують, і люди не знають, як їх подолати, з якої позиції чи погляду підходити до їх розв’язання, який метод для цього використовувати, – і саме тому у свідомості людей формується таке утопічне бачення. У ньому люди здатні жити разом у гармонії, і суспільство та люди навколо ставляться до всіх справедливо. Кожен сподівається, що «повага до інших повернеться тобі десятикратно; якщо ти мені допоможеш, я тобі віддячу; коли тобі знадобиться допомога, у суспільстві знайдеться багато людей, які зможуть простягнути тобі руку й виконати свої суспільні повинності; а коли допомога знадобиться мені, на поміч прийдуть ті, кого я раніше облагодіяв. У такому суспільстві люди мають допомагати одне одному». Люди вірять, що тільки так можна жити щасливо, гармонійно, у стабільному й мирному суспільстві. Тільки так, на їхню думку, можна повністю викорінити й подолати боротьбу між людьми. Вони думають, що коли ці проблеми буде розв’язано, то сподівання й ідеали щодо людського суспільства, які люди плекають у глибині сердець, справдяться.

У суспільстві безбожників є популярна пісня під назвою «Завтра буде краще». Люди вічно сподіваються, що в майбутньому стане краще, і в цьому немає нічого поганого – але чи справді завтра стане краще? Ні, це неможливо; стати може тільки гірше, бо людство стає дедалі лихішим, а світ – темнішим. Серед людства не тільки меншає людей, які з вдячністю відплачують за проявлену до них доброту: навпаки, стає дедалі більше невдячних, які кусають руку, що їх годує. Реальна ситуація зараз саме така. Хіба це не факт? (Факт.) Як так вийшло? Чому критерій морального поводження «На доброту слід відповідати вдячністю», який пропагується моралістами, просвітянами й соціологами, не стримує людей? (Бо в людей розбещені характери.) Бо в людей розбещені характери. Але чи знають про це ті моралісти, просвітяни й соціологи? (Ні.) Вони не знають, що першопричина боротьби між людьми та вбивств із помсти – не проблеми з моральним поводженням людей, а їхні розбещені характери. Люди й гадки не мають про критерії, за якими треба поводитися. Тобто вони не знають, як поводитися правильно та якими саме є принципи й шляхи поведінки. Крім того, в усіх людей розбещені характери та сатанинські натури, усі живуть заради наживи та ставлять власні інтереси понад усе. Як наслідок, проблема вбивств із помсти та боротьби між людьми стає дедалі серйознішою. Чи можуть ці розбещені люди дотримуватися таких критеріїв морального поводження, як «На доброту слід відповідати вдячністю»? З огляду на те, що люди втратили навіть найбазовіший розум і совість, як вони можуть із вдячністю відплачувати за проявлену до них доброту? Бог завжди скеровував людей, готував усе необхідне для їхнього виживання, забезпечував їх сонячним світлом, повітрям, їжею, водою тощо – але скільки з них Йому вдячні? Скільки з них здатні побачити справжню любов Бога до людства? Є чимало віруючих, які тішаться такою великою Божою благодаттю, але все одно впадають у лють, лають Бога й нарікають на несправедливість Небес, щойно Бог один-два рази не виконає їхніх бажань. Хіба людська натура не така? Навіть якщо знайдуться окремі люди, здатні з вдячністю відплачувати за проявлене до них добро, то які проблеми це розв’яже? Звісно, люди, що висунули цей вислів про моральне поводження, мали добрі наміри: ними рухала тільки надія на те, що люди зможуть подолати ворожнечу, уникати конфліктів, допомагати одне одному, жити в гармонії, перевиховувати одне одного, проявляти одне до одного теплоту й об’єднуватися, щоб допомагати одне одному в скрутні часи. Яким би чудовим було суспільство, якби людство змогло ввійти в такий стан! Але, на жаль, такого суспільства ніколи не існуватиме, бо суспільство – це просто сукупність усіх розбещених осіб, які в нього входять. Через розбещеність людини суспільство стає дедалі темнішим і лихішим, а людський ідеал гармонійного суспільства ніколи не справдиться. Чому це ідеальне суспільство не може стати реальністю? З фундаментальної та теоретичної точки зору таке суспільство не може стати реальністю через розбещені людські характери. У реальності миттєві вияви доброї поведінки, разові акти доброго морального поводження, тимчасові прояви любові, допомоги, підтримки на адресу інших тощо просто не здатні подолати розбещені людські характери. Звісно, що ще важливіше, ці речі не можуть вирішити питання того, як людям треба поводитись і йти в житті правильним шляхом. А раз ці питання неможливо вирішити, чи зможе таке суспільство досягти гармонійного стану, який люди ідеалізують і на який сподіваються? По суті, це лише пуста мрія, і шанси на її здійснення дуже малі. Пропагуючи моральні писання й повчаючи людей, ті моралісти намагаються заохотити їх удаватися до доброго морального поводження, щоб допомагати іншим і перевиховувати їх із ціллю впливати на суспільство й покращувати його. Але ця ідея, це їхнє стремління – вони правильні чи неправильні? Безумовно, неправильні та нездійсненні. Чому Я так кажу? Бо моралісти розуміють лише поведінку людей, їхні думки, погляди та моральне поводження, але й гадки не мають про такі глибші питання, як сутність людини, джерела людської розбещеності, розбещені людські характери та шляхи їх подолання. Як наслідок, моралісти пропонують безглузді критерії морального поводження на кшталт «На доброту слід відповідати вдячністю». Далі вони сподіваються за допомогою такого вислову, такого критерію морального поводження впливати на людство покоління за поколінням, трансформувати критерії, напрямок і цілі поведінки людини, а водночас поступово трансформувати суспільний клімат, відносини між людьми та між правителями й підлеглими. Моралісти вірять, що після трансформації цих відносин суспільство перестане бути таким несправедливим і повним борні, ворожнечі й убивств. Це принесе певну користь простим людям, які отримають справедливе соціальне середовище й житимуть, умовно кажучи, з більшим вдоволенням. Але найбільше виграє не простий народ, а правителі, правлячий клас і аристократи всіх часів. Ці так звані видатні особистості й мудреці, що пропагують моральні доктрини, які сприймаються людством як відносно благородні та відповідні людськості й почуттю совісті, постійно використовують ці моральні доктрини для повчання людей і впливу на них, а також для трансформації їхнього морального світогляду, щоб люди добровільно жили в такому соціальному середовищі, яке було б цивілізованим або мало певні моральні стандарти. З одного боку, це корисно для повсякденного життя простих людей, бо робить їхнє соціальне середовище гармонійнішим, миролюбнішим і цивілізованішим. З іншого боку, це також створює правителям сприятливіші умови для управління народом. Ці вислови з критеріями морального поводження відповідають думкам і уявленням більшості людей, а також утопічному людському баченню прекрасного майбутнього. Звісно, головна мета популяризації цих висловів – створити правителям сприятливіші умови для правління. За таких умов простий народ не завдаватиме клопоту, житиме гармонійно та безконфліктно, і всі люди будуть здатні добровільно дотримуватися моральних критеріїв, які регулюють суспільну поведінку. Простіше кажучи, намір, з яким популяризуються ці вислови, – зробити так, щоб піддані держави, народні маси, під обмеженнями моральних критеріїв суспільства стали діяти належно та слухняно, навчилися підкорятися правилам і стали сумирними громадянами. Хіба тоді правителі не почувалися б відносно спокійно й упевнено? Якби правителям не доводилося перейматися через те, що маси можуть повстати проти них і відібрати владу, хіба це не призвело б до формування так званого гармонійного суспільства? Хіба це не укріпило б політичну владу правителів? По суті, звідси й походять оті моральні писання: це контекст, у якому вони виникли. М’яко кажучи, деякі базові критерії суспільної моральності мас було сформульовано саме для того, щоб регулювати поведінку й моральне поводження цих мас. Тобто ці вислови існують заради окремих людей; по суті, насправді вони пропагуються заради стабільності суспільства та країни, а також аби дати правителям можливість правити довго, безкінечно. Це і є справжня ціль, з якою так звані моралісти просувають традиційну культуру. Насправді правителі не дбають про добробут народних мас, а навіть коли начебто дбають, то роблять це лише заради збереження стабільності своєї політичної влади. Вони дбають лише про власне щастя, стабільність своєї влади та статусу, можливість вічно правити масами та шанс отримати владу над новими країнами, а їхня кінцева ціль – захопити весь світ. Ось такі мотиви й наміри царів-дияволів. Наприклад, дехто каже: «Ми походимо з довгого роду селян, які гарували наймитами в поміщиків і ніколи не мали своєї землі. Після створення КНР Комуністична партія повергла поміщиків і капіталістів, дала нам власну ділянку, і ми з хлопів стали господарями. Ми всім зобов’язані Комуністичній партії, вона спасла китайський народ, і ми мусимо з вдячністю відплачувати за її доброту й цінувати те, що вона нам дала. Деякі люди хочуть повстати проти Комуністичної партії – які ж вони невдячні! Хіба вони не кусають руку, яка їх годує? Не можна бути такими безсовісними й забувати про своє коріння!». Підтекст цього твердження – що ти нібито мусиш завжди з вдячністю відплачувати за проявлене до тебе добро та пам’ятати про своє коріння, у якому б життєвому середовищі ти зараз не перебував, як би з тобою не поводилися, гарантовано тобі захист твоїх прав людини чи хтось загрожує твоєму праву на існування або й уже відібрав його. Мовляв, не можна поводитися як невдячний негідник, а треба постійно, безперестанку віддячувати партії за добро, не чекаючи винагороди. Хіба такі люди досі не живуть як раби? Вони думають, що колись були рабами поміщиків і капіталістів, але чи справді капіталісти й поміщики експлуатували простих людей? Чи справді селяни тоді жили гірше, ніж зараз? Ні, це брехня, сфабрикована Комуністичною партією. Зараз факти й реальна ситуація потроху виходять на світ божий. Твердження Комуністичної партії про те, що капіталісти експлуатували тяжкий труд безлічі простих людей, а також історія про «Біловолосу дівчину» – усе це неправда, вигадки та брехня. Яка мета цих вигадок і брехні? Викликати в людей ненависть до поміщиків і капіталістів, змусити народ вічно підкорятися та співати дифірамби Комуністичній партії. У минулому багато людей співало пісню «Без Комуністичної партії не було б нового Китаю». Цю пісню кілька десятиліть співали в кожному куточку Китаю, але зараз її вже ніхто не співає. Надто вже багато прикладів вигадок і брехні Комуністичної партії, і всі вони суперечать об’єктивним фактам. Зараз деякі люди розкривають істину публічно, щоб показати всім реальний стан речей. У людському суспільстві критерій морального поводження «На доброту слід відповідати вдячністю» в усі епохи з певною ефективністю обмежував поведінку людей і слугував еталоном людськості. Звісно, ще важливіший ефект від такого вислову – те, що він використовувався, щоб допомогти правителям зміцнити своє панування над масами. Можна стверджувати, що в певному сенсі цей вислів слугує способом обмеження поведінки та морального поводження людей: він змушує їх обдумувати й розглядати проблеми в рамках цього критерію морального поводження, а потім робити судження та приймати рішення на основі цього ж критерію. Цей вислів не закликає людей виконувати всі належні їм повинності перед своєю сім’єю та суспільством загалом – навпаки, він грубо порушує норми й бажання нормальної людськості, насильно вказуючи людям, що та як їм треба думати й робити. Цей вислів виступає як свого роду непомітний метод і невидима рамкова структура, націлені на те, щоб скеровувати, обмежувати, сковувати людей і доносити до них, що їм треба робити, а що не можна. Мета цього – використовуючи таку громадську думку та критерій суспільної моральності, впливати на людські думки, погляди та способи поведінки й дій.

Твердження про моральне поводження на кшталт «На доброту слід відповідати вдячністю» не вказують людям, якими конкретно є їхні повинності в суспільстві та серед людства. Натомість ці твердження виступають способом зобов’язати чи змусити людей діяти й думати певним чином, хочуть вони цього чи ні, незалежно від обставин і контексту, у якому хтось виявляє до людини акт доброти. У стародавньому Китаї було багато прикладів того, як люди віддячували за доброту. Наприклад, один хлопчик-жебрак помирав із голоду, і його взяла до себе сім’я, яка годувала його, вдягала, навчала бойовим мистецтвам і давала йому всілякі знання. Вони дочекалися, поки він виросте, а потім почали на ньому заробляти, посилаючи коїти зло, вбивати людей і робити те, чого він не хотів. Якщо подивитися на його історію у світлі всіх тих благ, які він отримав, то, спасши його, та сім’я зробила добру справу. Але якщо взяти до уваги те, що його примушували робити пізніше, яка ця справа була насправді – добра чи погана? (Погана.) Але під впливом нав’язаних людям тверджень із традиційної культури на кшталт «На доброту слід відповідати вдячністю» люди не можуть цього розрізнити. На перший погляд здається, ніби в того хлопчика не було іншого вибору, крім як коїти зло та кривдити людей, стати вбивцею – тобто робити те, чого більшість людей не хотіла б чинити. Але хіба, коячи ці погані речі й убиваючи за наказом свого пана, у глибині душі він це робив не тому, що хотів віддячити пану за доброту? Зокрема, китайська традиційна культура нав’язує людям такі ідеї, як «На доброту слід відповідати вдячністю», що впливають на людей і контролюють їх, а люди нічого не можуть із цим зробити. Безперечно, ці ідеї обмежують те, як люди діють, і наміри й мотивації, що стоять за їхніми діями. Коли той хлопчик опинився в такій ситуації, якою була б його перша думка? «Ця сім’я спасла мене та виявила до мене доброту. Мені не можна бути невдячним, я мушу відплатити за їхнє добро. Я завдячую їм життям, тож я повинен присвятити його цій сім’ї. Я повинен робити все, що вони просять, – навіть коїти зло й убивати людей. Мені не можна роздумувати, добре це чи погано: я мушу просто віддячити за їхню доброту. Якби я цього не зробив, хіба я був би вартий називатися людиною?». Як наслідок, щоразу, коли та сім’я хотіла, щоб він когось убив або скоїв щось погане, він робив це без жодних вагань і застережень. Тож хіба все його поводження, дії й беззаперечний послух не були продиктовані ідеєю й поглядом, що «на доброту слід відповідати вдячністю»? Хіба він не слідував цьому критерію морального поводження? (Слідував.) Що ви бачите із цього прикладу? Цей вислів «На доброту слід відповідати вдячністю» добрий чи ні? (Ні, за ним не стоїть жодного принципу.) Насправді в людей, які віддячують за добро, є певний принцип, а саме «На доброту слід відповідати вдячністю». Якщо хтось робить тобі добро, ти повинен відповісти добром. Якщо ти цього не зробиш, ти не людина, і якщо тебе за це засудять, тобі нічого буде сказати у своє виправдання. В іншому вислові говориться: «За краплю доброти плати бурхливим джерелом», – але в цьому випадку до того хлопчика виявили не маленький акт доброти, а спасли йому життя, тому в нього було тим більше підстав віддячити власним життям за таку велику доброту. Він не знав, які межі та принципи мають бути при віддяці за доброту. Він вважав, що та сім’я дала йому життя, а він у відповідь мусив присвятити життя цій сім’ї та робити все, чого вони від нього вимагали, зокрема й убивати та коїти інші злочинні дії. У такому способі віддяки за добро немає жодних принципів і меж. Той хлопчик став поплічником лиходіїв і при цьому згубив себе. Чи правильно він учинив, отак віддячивши за добро? Звісно, що ні. Чинити так було нерозумно. Справді, ця сім’я врятувала йому життя, адже без них він помер би, – але при віддяці за доброту мають бути якісь принципи, межі й поміркованість. Ті люди врятували йому життя, але мета його життя полягає не в тому, щоб коїти зло. Сенс і цінність життя, місія людини полягають не в тому, щоб коїти зло й убивати, і людині не можна жити лише заради того, щоб віддячувати за добро. Той хлопчик помилково вважав, що сенс і цінність життя в тому, щоб із вдячністю відплачувати за проявлену до нього доброту. Це було дуже хибне розуміння. Хіба це був не наслідок впливу критерію морального поводження «На доброту слід відповідати вдячністю»? (Так і є.) Хіба вплив цього вислову про віддяку за доброту не звів того хлопця на манівці? Чи, може, той хлопець знайшов правильний шлях і принципи практики? Очевидно, що його звели на манівці: це ясно як день. Якби цього критерію морального поводження не існувало, чи могли б люди в якихось простих випадках судити про те, що добре, а що погано? (Так.) Тоді той хлопець подумав би: «Може, ця сім’я мене й урятувала, але, схоже, вони зробили це тільки заради своїх оборудок і власного майбутнього. Для них я лише інструмент, аби шкодити людям, які заважають і перешкоджають їхнім оборудкам, або вбивати таких людей. Ось навіщо ця сім’я насправді мене врятувала. Вони не дали мені померти лише для того, щоб змусити мене коїти зло й убивати. Хіба тим самим вони не відправляють мене в пекло? Хіба від цього я не постраждаю ще більше? У такому разі мені було б краще, якби вони просто дали мені померти. Насправді вони мене не спасли!». Ця сім’я врятувала хлопчика-жебрака не з пориву людинолюбства й не для того, щоб дати йому можливість жити краще: вони зробили це лише для того, щоб отримати над ним контроль і змусити його кривдити інших, шкодити їм і вбивати їх. То що ж насправді зробили ті люди – добро чи зло? Цілком очевидно, що зло, а не добро: ці благодійники стали лихими людьми. Чи варті лихі люди того, щоб віддячувати їм за добро? Чи треба їм віддячувати? Ні, не треба. Отже, щойно ти збагнув, що твої благодійники насправді лихі, що треба зробити? Треба дистанціюватися від них, постаратися їх уникати та знайти спосіб утекти. Це і є мудрість. Хтось може сказати: «Ці лихі люди вже мене контролюють, тому втекти від них не так просто. Це неможливо!». Найчастіше це наслідки того, що ми з вдячністю відплачуємо за проявлену до нас доброту. Адже добрих людей ну дуже мало, а лихих так багато, і якщо тобі трапиться добра людина, то віддячити за її доброту – це нормально, але якщо ти потрапиш до рук лихої людини, то це рівнозначно тому, щоб потрапити до рук демона, сатани. Вона плестиме проти тебе інтриги та гратиметься з тобою, і з того, що ти потрапиш до її рук, не вийде нічого доброго. В історії аж надто багато таких прикладів. Тепер, коли ви знаєте, що з вдячністю відплачувати за проявлену доброту – це не правомірний критерій того, як треба поводитись і діяти, як же вам слід діяти, коли хтось виявить до вас доброту? Які ваші погляди із цього приводу? (Хто б це не був, треба оцінити ситуацію й визначитися, чи варто приймати його допомогу. В одних випадках це допустимо, але в інших нам не можна сліпо її приймати. Якщо ми таки на неї погодимося, то все одно треба бути принциповими й установити межі того, як ми віддячуватимемо за цю доброту, щоб лихі люди не обманули нас і не використали.) Це принциповий підхід до ситуації. Крім того, якщо ви не можете ясно розгледіти ситуацію чи зайшли в глухий кут, помоліться Богу й попросіть Його відкрити для вас шлях. Це дасть вам уникнути спокуси й вирватися з пазурів сатани. Іноді Бог для допомоги людям удається до послуг сатани, але в таких випадках треба обов’язково дякувати Богові й не відплачувати сатані за доброту – це питання принципу. Коли спокуса приходить у вигляді лихої людини, яка до тебе добра, спочатку потрібно чітко усвідомити, хто саме допомагає тобі й виручає тебе, у якій ти ситуації й чи можеш ти піти якимись іншими шляхами. У таких випадках треба реагувати швидко. Якщо Бог хоче тебе спасти, то спочатку подякуй Йому та прийми це як поміч від Бога, чиїми б послугами Він для цього не користувався. Не можна бути вдячним виключно людям, не кажучи вже про те, щоб на знак подяки віддати комусь своє життя. Це велика помилка. Вкрай важливо, щоб твоє серце було вдячне Богові й ти приймав допомогу як послану Богом. Якщо той, хто робить тобі добро, допомагає тобі чи рятує тебе, – добра людина, то треба віддячити їй за доброту, але роби тільки те, що тобі дозволяють твої можливості. Якщо ж людина, яка тобі допомогла, має погані наміри, хоче замислити щось проти тебе й використати тебе для досягнення власних цілей, то немає потреби віддячувати їй за будь-яку ціну. Словом, Бог уважно досліджує серце людини, тож поки твоя совість чиста, а мотивація правильна, це не проблема. Тобто перш ніж ти прийдеш до розуміння істини, твої дії мають як мінімум узгоджуватися з людською совістю й розумом. Треба вміти підходити до таких ситуацій розумно, щоб тобі ніколи не доводилося шкодувати про свої дії. Усі ви дорослі люди й багато чого пережили в країні великого червоного дракона – хіба у вашому житті бракувало утисків, переслідувань, знущань і принижень? Усі ви ясно бачите, наскільки глибоко розбещеним стало людство, тож із якою б спокусою ви не зіткнулися, підходьте до неї з мудрістю й не піддавайтеся на підступні замисли сатани. З якою б ситуацією ви не зіткнулися, треба шукати істину та приймати рішення тільки після того, як ви через молитву та спілкування прийдете до розуміння принципів. В останні кілька років церква проводила роботу прибирання та викрила й усунула чи прогнала багатьох лихих людей, невіруючих і антихристів. Більшість людей аж ніяк такого не чекала. А раз навіть у церкві досі стільки безтолкових людей, лиходіїв і невіруючих, то, думаю, ви чітко уявляєте, наскільки розбещеними й лихими мають бути безбожники? Без істини й мудрості люди нічого не можуть побачити ясно, і лихі люди й сатана просто обмануть їх, обдурять і пограються з ними. Отак люди й стають посіпаками сатани. Ті, хто не розуміє істини й не має принципів, роблять тільки дурниці.

Коли деякі люди опиняються в скруті чи небезпеці, а якась лиха людина допомагає їм порятуватися з біди, вони починають вважати, що та лиха людина насправді добра, і готові щось для неї зробити, щоб показати свою вдячність. Однак у таких випадках лиха людина зазвичай намагається втягнути їх у свої мерзенні справи та використати для скоєння поганих учинків. Якщо хтось не зуміє їй відмовити, це може бути небезпечно. Іноді люди в таких ситуаціях відчувають внутрішній конфлікт, бо думають, що коли вони не допоможуть цьому своєму лихому другові скоїти кілька поганих учинків, то це виглядатиме так, ніби вони недостатньо відповідають на його дружбу, але при цьому погані вчинки все одно йдуть проти їхньої совісті й розуму. Отже, люди опиняються перед дилемою. Це результат впливу ідеї з традиційної культури про віддяку за доброту: ця ідея сковує людей, зв’язує їх і бере під контроль. У багатьох випадках такі вислови з традиційної культури замінюють людині почуття совісті та нормальну здатність до суджень; природно, що вони впливають і на нормальний спосіб мислення людини та прийняття нею правильних рішень. Ідеї традиційної культури хибні та прямо впливають на погляди людини на речі, змушуючи її приймати погані рішення. З давніх-давен і до сьогодні безліч людей перебуває під впливом цієї ідеї, погляду та критерію морального поводження щодо віддяки за доброту. Навіть коли той, хто виявляє до них доброту, – це лиха чи погана людина, що примушує їх до мерзенних справ і поганих учинків, люди все одно йдуть проти власної совісті й розуму, сліпо підкоряючись «благодійнику», щоб віддячити йому за доброту, і це призводить до багатьох жахливих наслідків. Можна сказати, що багато людей, потрапивши під вплив цього критерію морального поводження, який сковує, обмежує та зв’язує їх, сліпо й помилково дотримуються такого погляду щодо віддяки за доброту, і є велика ймовірність, що вони навіть допомагатимуть і сприятимуть лихим людям. Тепер, послухавши Моє спілкування, ви отримали чітке уявлення про таку ситуацію й можете визначити, що це нерозумна вірність, що при такій поведінці людина, вважай, не встановлює жодних меж і віддячує за доброту нерозважливо, геть не виявляючи розрізнення, і що ця поведінка не має ні сенсу, ні цінності. Люди бояться, що громада їх засудить, а люди гудитимуть, і тому неохоче присвячують своє життя віддяці за чужу доброту, навіть жертвуючи при цьому власним життям, а чинити так – це абсурдно й нерозумно. Цей вислів із традиційної культури не тільки давно сковує мислення людей, а й додає їхньому життю непотрібного гніту й незручностей, а також обтяжує їхні сім’ї додатковими стражданнями й тягарем. Багато людей, щоб віддячити за проявлену до них доброту, заплатило велику ціну: вони розглядають віддяку за доброту як суспільну повинність або власний обов’язок і можуть навіть покласти на це все життя. Вони вважають це чимось цілком природним і виправданим – обов’язком, від якого не можна ухилятися. Хіба такий погляд і спосіб дій не абсурдні й нерозумні? Вони повністю розкривають, наскільки люди нетямущі й непросвічені. У будь-якому разі цей вислів про моральне поводження – «На доброту слід відповідати вдячністю» – хоч і може відповідати людським уявленням, але не узгоджується з істиною-принципами. Він несумісний із Божими словами, і це неправильний погляд і спосіб дій.

З огляду на те, що віддяка за добро не має нічого спільного з істиною та Божими вимогами до людей і стала предметом нашої критики, як саме Бог дивиться на цей вислів? Якими поглядами й діями нормальні люди мусять на нього реагувати? Вам це ясно? Якщо хтось виявив до тебе доброту, принісши тобі велике благо, або зробив тобі серйозну послугу, чи треба йому віддячити? Як підходити до такої ситуації? Хіба це не питання людських поглядів? Це питання людських поглядів і шляхів практики. Скажіть, як ви дивитеся на це питання: якщо хтось виявить до тебе доброту, чи треба йому віддячувати? Якщо ви досі не можете збагнути це питання, це буде проблемою. Раніше ви не розуміли істини та практикували віддяку за добро так, ніби це істина. Тепер же, вислухавши Мій розбір і критику, ви побачили суть проблеми, але досі не знаєте, як практикувати та мати справу із цим питанням, – невже ви досі не можете його збагнути? Перш ніж усвідомити істину, ти жив по совісті, і хто б не виявив до тебе доброту чи не допоміг, ти обов’язково віддячив би йому, навіть якби це була лиха людина чи бандит, і вважав би за потрібне заради друзів підставитися під кулі та навіть поставити своє життя під загрозу. Чоловіки, щоб віддячити, мусять стати рабами своїм благодійникам, а жінки – піти за них заміж і народити для них дітей: саме таку ідею нав’язує людям традиційна культура, наказуючи їм із вдячністю відплачувати за проявлену до них доброту. У результаті люди думають: «Совість є лише в тих, хто віддячує за добро, а хто цього не робить, той, мабуть, безсовісний нелюд». Ця думка міцно вкоренилася в людських серцях. Скажіть Мені, а тварини вміють віддячувати за добро? (Так.) Раз так, то чи можна вважати людину вищою лише тому, що вона вміє віддячувати за добро? Чи можна вважати людську практику віддяки за добро ознакою людськості? (Ні.) То як же людям треба дивитися на це питання? Як розуміти подібні речі? Як до них підходити, коли ви їх зрозумієте? Ось питання, на які всі ви зараз мусите шукати відповіді. Розкажіть, як ви на це дивитеся. (Якби хтось справді допоміг мені дати раду якомусь питанню чи проблемі, я б насамперед щиро подякував, але не дав би цій ситуації обмежувати чи контролювати мене. Якби та людина зіткнулася з труднощами, я б зробив для неї все, що в моїх силах. Я б допоміг їй чим міг, але не змушував би себе виходити за межі своїх можливостей.) Це правильний погляд і прийнятний спосіб дій. Хтось іще хоче поділитися своїм поглядом на це питання? (Раніше я вважав, що коли хтось мені допоміг, то я мушу теж допомогти йому, коли він зіткнеться з проблемою. Завдяки Божому спілкуванню та розбору поглядів, сформульованих у твердженнях «Отримуй задоволення, допомагаючи іншим» і «На доброту слід відповідати вдячністю», я зрозумів, що при допомозі іншим треба слідувати принципам. Якщо хтось був до мене добрим або допоміг мені, моя совість диктує, що я теж мушу йому допомогти, але, пропонуючи поміч, я маю виходити зі своїх обставин і можливостей. Крім того, допомагати треба лише з подоланням труднощів і задоволенням життєвих потреб; не можна допомагати чинити зло та коїти погані вчинки. Якщо я побачу, що брат або сестра опинились у скруті, то допоможу їм не тому, що вони колись допомогли мені, а тому, що це мій обов’язок, моя повинність.) Щось іще? (Я пам’ятаю слова Бога: «Якщо хтось зробить нам добро, ми повинні прийняти це від Бога». Тобто коли хтось робить нам щось хороше, треба приймати його доброту як послану Богом і вміти правильно до неї поставитися. Так ми зможемо правильно зрозуміти цей погляд щодо віддяки за доброту. Ще Бог каже, що ми повинні любити те, що любить Бог, і ненавидіти те, що Бог ненавидить. Допомагаючи іншим людям, треба розрізняти, що це за людина: чи Бог її любить, а чи ненавидить. Саме за цим принципом ми й мусимо діяти.) Це стосується істини – це правильний принцип, і в нього є основа. Зараз ми не говоритимемо про те, що стосується істини, а краще розглянемо те, як людям треба підходити до цього питання з точки зору людськості. У реальності ситуації, з якими ви можете зіткнутися, часом не настільки прості – вони не завжди відбуваються в церкві, серед братів і сестер. Часто вони трапляються поза межами церкви. Наприклад, невіруючий родич, друг, знайомий або колега може проявити до тебе доброту чи допомогти тобі. Якщо ти зможеш підійти до цього питання та поставитися до цієї людини правильно, а саме так, щоб це узгоджувалося з істиною-принципами та водночас виглядало для інших доречним, то твоє ставлення до цього питання та твої думки про нього будуть відносно правильними. Необхідно розрізняти сутність традиційної культурної концепції про те, що «на доброту слід відповідати вдячністю». Найважливіше тут – це слово «доброта»: як треба дивитися на цю доброту? Про який аспект і природу доброти тут ідеться? У чому полягає значущість вислову «На доброту слід відповідати вдячністю»? Людям треба з’ясувати відповіді на ці запитання й у жодному разі не дозволяти цій ідеї віддяки за доброту обмежувати себе – це конче необхідно для кожного, хто прагне до істини. Що таке «доброта» в людських уявленнях? У малих масштабах доброта – це коли хтось допомагає тобі, коли в тебе проблеми, як-от дає тобі миску рису, коли ти страшенно голодний, або пляшку води, коли ти вмираєш від спраги, або допомагає піднятися, коли ти впав і не можеш підвестися. Усе це акти доброти. Великі акти доброти – це коли хтось рятує тебе, коли ти у відчайдушному становищі: така доброта спасає життя. Коли тобі загрожує смертельна небезпека, а хтось не дає тобі загинути, він, по суті, рятує твоє життя. Це приклади вчинків, які люди сприймають як «доброту». Така доброта набагато перевершує будь-яку дрібну матеріальну послугу – це велика доброта, яку не можна оцінити в аспекті грошей і матеріальних речей. Той, до кого проявляють подібну доброту, відчуває таку вдячність, яку неможливо виразити просто кількома словами подяки. Але чи це правильно, що люди оцінюють доброту саме так? (Ні.) Чому ти кажеш, що це неправильно? (Тому що ця оцінка базується на стандартах традиційної культури.) Це відповідь, заснована на теорії та доктрині, і вона хоч і може видаватися правильною, але не розкриває сутності питання. То як же можна пояснити це на практиці? Вдумайтесь у це питання. Певний час тому Я почув про відео в інтернеті, де в чоловіка падає гаманець, а він і не помічає. Маленька собачка хапає той гаманець і біжить за чоловіком, а той це бачить – і б’є собачку за те, що вона нібито вкрала його гаманець. Це ж абсурд, чи не так? У людини менше моралі, ніж у собаки! Дії собаки повністю узгоджувалися з людськими стандартами моральності. Людина б крикнула: «У вас упав гаманець!». Але собака не вміє говорити, тож він просто мовчки схопив гаманець і побіг за людиною. Отже, якщо собака може практикувати деякі форми доброї поведінки, що заохочуються традиційною культурою, то що це говорить про людей? Люди народжуються із совістю й розумом, тому вони тим більше на таке здатні. Поки в людини є почуття совісті, вона може виконувати такі повинності та зобов’язання. Для цього не обов’язково тяжко працювати чи платити ціну, і це не вимагає особливих зусиль: треба просто якось допомагати, робити щось на благо іншим, та й годі. Але чи справді природу таких учинків можна кваліфікувати як «доброту»? Чи піднімається вона до рівня акту доброти? (Не піднімається.) А раз не піднімається, то чи потрібно тут говорити про якусь віддяку? Це було б зайвим.

А тепер звернімо увагу на питання так званої людської доброти. Наприклад, візьмімо випадок, коли добра людина рятує жебрака, який знепритомнів від голоду в снігу. Вона забирає жебрака до себе в дім, годує й одягає його, дозволяє йому жити у своїй сім’ї та працювати на неї. Незалежно від того, чи зголосився жебрак працювати з власної волі, а чи зробив це, щоб віддати борг за добро, чи був його порятунок актом доброти? (Ні.) Навіть маленькі тварини здатні допомагати одне одному й рятувати одне одного. Людині ж для таких учинків потрібне лише невелике зусилля, і кожен, хто має людськість, здатен піднятися до них і робити їх. Можна сказати, що такі вчинки – суспільна повинність і зобов’язання, які мусить виконувати кожен, хто має людськість. Хіба те, що люди характеризують їх як доброту, – це не трохи занадто? Чи вдала це характеристика? Наприклад, якщо під час голоду, коли багатьом людям немає чого їсти, багата людина роздає мішки з рисом бідним сім’ям, щоб допомогти їм пережити цей важкий час, хіба це не просто приклад базової моральної допомоги та підтримки, яку люди мають виявляти людям? Той багатій просто дав людям трохи рису – він же не те щоб роздав усю свою їжу, а сам залишився голодним. Хіба це можна вважати добротою? (Ні.) Суспільні повинності й зобов’язання, які людина здатна виконувати, вчинки, на які вона має бути інстинктивно здатна та які мусить робити, а також прості акти служби, корисні та благотворні для інших, – усе це аж ніяк не можна вважати добротою, бо в усіх цих випадках людина лише простягає руку допомоги. Надавати допомогу тому, хто її потребує, у відповідний час і у відповідному місці – це цілком нормальне явище, та ще й повинність кожного представника людського роду. Це просто така повинність і обов’язок. Бог дав ці інстинкти людям, коли створив їх. Які інстинкти Я маю на увазі? Я маю на увазі людську совість і розум. Коли ти бачиш, як хтось падає, твоя інстинктивна реакція – це «треба піти допомогти людині піднятися». Якщо ти побачив, як людина впала, але зробив вигляд, що нічого не помітив, і не підійшов допомогти, це буде тягарем на твоїй совісті, і тобі буде соромно, що ти так повівся. Якщо хтось зі справжньою людськістю побачить, як людина впала, то відразу ж подумає, що треба допомогти їй піднятися. Він не стане перейматися, чи подякує йому та людина, бо вважає, що просто мусить так робити, та й годі, і не бачить необхідності додатково над цим задумуватися. Чому? Тому що це інстинкти, дані людині Богом, і кожна людина із совістю й розумом подумає, що їй треба це зробити, і буде здатна так учинити. Бог дав людині совість і людське серце, а раз у неї є людське серце, то є й належні людські думки, точки зору та підходи щодо різних питань, і тому людина може робити ці речі природно та легко. Їй для цього не потрібна ні чиясь допомога, ні зовнішній ідеологічний провід, ні навіть виховання чи позитивний приклад лідера – їй нічого цього не потрібно. Це як голодна людина шукає їжу, а спрагла – воду: це інстинкт, який не мусять прищеплювати ні батьки, ні вчителі. У людини це виходить природно, бо в неї є мислення нормальної людськості. Так само люди здатні виконувати й свої обов’язки та повинності в Божому домі, і це мусить робити кожен, хто має совість і розум. Отже, для людини допомога іншим людям і доброта до них – це щось інстинктивне, що майже не вимагає зусиль, і люди цілком на це здатні. Немає потреби підносити це до рангу доброти. Однак багато людей прирівнює допомогу від інших до доброти, постійно про неї говорить і віддячує за неї, вважаючи, що коли вони цього не роблять, то вони безсовісні. Якщо такі люди не віддячують за допомогу, то зневажають себе, гидують собою та навіть переживають, що громадська думка їх ганитиме. Чи потрібно таким перейматися? (Ні.) Багато людей не може побачити далі цього, і це питання постійно їх обмежує. Оце і є нерозуміння істини-принципів. Наприклад, якби ти пішов із другом у пустелю й у нього закінчилася вода, ти б неодмінно поділився з ним своєю водою й не дав йому просто померти від спраги. Ти зробив би це, навіть знаючи, що однієї пляшки води вистачить на вдвічі менше часу, якщо з неї питиме двоє людей. А чому ти поділився б водою з другом? Тому що не зміг би пити воду, поки твій друг стоїть поруч спраглий: ти просто не витримав би виду його страждань. Чому ж ти не витримав би виду того, як твій друг страждає від спраги? Через твоє почуття совісті. Навіть якби ти не хотів виконувати таку повинність і зобов’язання, через власну совість тобі несила вчинити інакше: якщо ти не допоможеш, це тебе бентежитиме. Хіба все це – не результат людських інстинктів? Хіба все це не визначається людською совістю й розумом? А якби друг сказав: «У тій ситуації ти поділився зі мною водою, і тепер я винен тобі борг вдячності!» – хіба це теж не було б хибно? Доброта тут ні до чого. Якби це в тебе закінчилася вода, а друг мав людськість, совість і розум, він би теж поділився з тобою своєю водою. Це просто базова суспільна повинність, базові соціальні відносини між людьми. Усі ці найбазовіші суспільні стосунки, повинності й зобов’язання виникають завдяки почуттю совісті людини, її людськості й інстинктам, якими Бог наділив людину, коли її створював. За нормальних обставин ні батькам, ні суспільству не доводиться прищеплювати людині ці речі, не кажучи вже про те, щоб інші люди постійно її напучували та казали таке робити. Учити цьому потрібно лише тих людей, кому бракує совісті й розуму чи нормальних когнітивних здібностей, – наприклад, розумово відсталих або недотеп, – і нетямущих, упертих людей із низьким духовним рівнем. Людей із нормальною людськістю не треба такому вчити: це й так притаманно всім, хто має совість і розум. Тому недоречно сильно перебільшувати, називаючи якусь форму поведінки чи вчинок проявом доброти, якщо вони були просто інстинктивні й узгоджувались із совістю й розумом. Чому це недоречно? Підносячи такі форми поведінки до царини доброти, ти обтяжуєш кожну людину важким гнітом і тягарем, і це, звісно, зв’язує людей. Наприклад, якщо хтось колись тебе врятував, дав тобі грошей, допоміг пережити важку ситуацію чи знайти роботу, ти думатимеш: «Мені не можна бути невдячним. Треба бути совісним і віддячити за доброту. Якщо я цього не зроблю, хіба я залишуся людиною?». Насправді ти все одно залишишся людиною й житимеш у рамках нормальної людськості незалежно від того, віддячиш ти чи ні: така віддяка нічого не змінить. Твоя людськість не зміниться, а твій розбещений характер не послабшає лише тому, що ти добре віддячив своєму благодійнику, і не погіршиться лише від того, що ти віддячив погано. Те, чи ти віддячуєш за доброту та проявляєш її, геть ніяк не пов’язано з твоїм розбещеним характером. Звісно, незалежно від того, існує такий зв’язок чи ні, для Мене такої «доброти» просто не існує, і Я сподіваюся, що для вас теж. Як же тоді ставитися до цього питання? Просто як до обов’язку й повинності, як до того, що мусить робити людина з людськими інстинктами. Стався до цього як до своєї людської повинності й зобов’язання та роби це якнайкраще, наскільки можеш, – ось і все. Хтось може сказати: «Я знаю, що це моя повинність, але не хочу її виконувати». Це теж нормально. Ти можеш сам вибирати, виконувати її чи ні, виходячи зі своєї ситуації й обставин, а можеш прийняти й гнучкіше рішення за власним настроєм. Якщо ти переймаєшся, що після виконання цієї повинності той, кому ти допоможеш, постійно намагатиметься віддячити тобі, розпитуватиме, як у тебе справи, і дякуватиме тобі так часто, що це завдаватиме тобі незручностей і порушуватиме життя, і в результаті ти не хочеш виконувати цю повинність, це теж нормально: це твоє рішення. Хтось запитає: «Якщо людина не хоче виконувати таку суспільну повинність, чи значить це, що в неї погана людськість?». Чи правильно так судити про людськість людини? (Ні.) Чому це неправильно? У цьому лихому суспільстві людина має поводитися стримано та в усьому чинити пристойно. Звісно, ще необхідніше, щоб вона усвідомлювала поточне середовище й контекст. Як кажуть безбожники, у цьому хаотичному світі люди повинні бути розумними, кмітливими й мудрими в усьому, що роблять: не можна бути невігласами й тим більше коїти дурниці. Наприклад, у деяких країнах люди влаштовують у громадських місцях певні афери, інсценуючи нещасний випадок, щоб потім обманом вимагати компенсацію. Якщо ти не розгледиш їхню аферу та сліпо вчиниш по совісті, то можеш опинитись обдуреним і потрапити в халепу. Наприклад, якщо ти побачиш на вулиці літню жінку, що впала, то можеш подумати: «Я мушу виконати свої повинності перед суспільством, і мені не потрібно, щоб вона мені віддячувала. У мене є людськість і почуття совісті, тому я повинен подати їй руку допомоги. Піду-но я допоможу їй піднятися». Проте коли ти її піднімаєш, вона починає вимагати гроші, і зрештою тобі доводиться везти її в лікарню, оплачувати медичні рахунки, компенсувати моральну шкоду та витрати на пенсію. Якщо ти не заплатиш, тебе викличуть у відділок поліції. Схоже, ти потрапив у халепу, так? Як це сталося? (Через добрі наміри та брак мудрості.) Ти був сліпий, тобі бракувало здатності до розрізнення, ти не розпізнав сучасних віянь і не розгледів контексту ситуації. У такому лихому суспільстві, як це, доводиться платити ціну вже за те, що ти просто допоміг піднятися літній людині, яка впала. Якби вона справді впала й потребувала твоєї допомоги, тебе не можна було б засуджувати за виконання суспільних повинностей: навпаки, тебе треба було б похвалити, бо твоя поведінка відповідала б людськості й почуттю совісті людини. Але ця літня жінка мала прихований мотив: насправді вона не потребувала твоєї допомоги, а просто обманювала тебе, і ти не розгледів її підступного задуму. Виконуючи свою повинність перед нею як людина перед людиною, ти попався на її вудку, і тепер вона в тебе вчепилась і вимагає більше й більше грошей. Виконання суспільних повинностей має полягати в допомозі людям, які цього потребують, і дотриманні власних повинностей. Не можна, щоб через нього ти опинився обдуреним або потрапив у пастку. Багато людей стало жертвами цих афер і чітко побачило, які лихі зараз люди та наскільки вправно вони обманюють інших. Вони обдурять будь-кого – хоч незнайомців, хоч друзів і родичів. Яке це жахливе становище! Хто ж призвів до такого розбещення? Великий червоний дракон. Це великий червоний дракон глибоко й жорстоко розбестив людство! Великий червоний дракон заради власних інтересів піде на будь-які аморальні вчинки, і його поганий приклад звів людей на манівці. Як наслідок, шахраїв і злодіїв зараз дуже багато. Виходячи із цих фактів, можна побачити, що багато людей нічим не кращі за собак. Можливо, хтось і не захоче слухати подібні розмови, відчує дискомфорт і подумає: «Невже ми нічим не кращі за собак? Постійно порівнюючи нас із собаками, Ти проявляєш до нас неповагу й дивишся на нас зверхньо. Ти не поважаєш нас як людей!». Я б і радий був бачити у вас людей, але яку поведінку люди виявляють останнім часом? У реальності деякі люди справді нічим не кращі за собак. Наразі це все, що Я можу сказати із цього приводу.

Я щойно поспілкувався про те, що коли одна людина трохи допомагає іншій, це не можна вважати добротою – це просто суспільна повинність. Звісно, люди можуть вибирати, які суспільні повинності вони здатні виконувати в міру власних можливостей. Вони можуть виконувати ті повинності, для яких годяться, і не виконувати ті, які вважають непідхожими для себе. Це людська свобода й вибір. Ти можеш обирати, які суспільні повинності та зобов’язання ти мусиш виконувати, виходячи з власних обставин, можливостей і, звісно, поточного контексту й обставин. Це твоє право. У якому контексті виникло це право? Світ занадто темний, людство занадто лихе, а в суспільстві бракує справедливості. За таких обставин ти маєш насамперед захищати себе, проявляти мудрість і утримуватися від нерозумних, невіглаських учинків. Звісно, під «захистом себе» Я маю на увазі не те, щоб захищати свій гаманець або майно від крадіжки, а радше те, щоб не давати собі нашкодити: це найголовніше. Треба виконувати свої повинності й зобов’язання якнайкраще, наскільки можеш, але при цьому стежити за власною безпекою. Не думай про те, щоб завоювати повагу інших, не піддавайся впливу громадської думки та не давай їй себе обмежувати. Тобі потрібно лише виконувати свої повинності й зобов’язання, от і все. Сам вирішуй, як це робити, виходячи з власної ситуації; не бери на себе більше того, із чим зумієш упоратися з огляду на свої обставини й можливості. Не намагайся справити на людей враження, вдаючи, ніби маєш здібності, яких у тебе насправді немає, і не бійся чужої неповаги, осуду чи засудження. Робити щось заради задоволення власного марнославства – це неправильно. Просто роби стільки, скільки можеш, бери на себе стільки, скільки диктує твоє почуття повинності, і виконуй стільки зобов’язань, скільки здатен. Це твоє право. Не потрібно силувати себе робити те, чого Бог від тебе не вимагає. Немає сенсу йти на поводу у своєї совісті й робити те, що ніяк не стосується істини. Скільки б ти не робив, Бог тебе за це не похвалить, і ці твої дії не значитимуть, що ти дав істинне свідчення чи тим більше забезпечив собі добрі вчинки. Коли йдеться про речі, які не стосуються Божих вимог, але яких від тебе вимагають люди, то тут треба приймати власні рішення та мати власні принципи. Не дозволяй людям себе обмежувати. Якщо ти не робитимеш нічого, що йде проти твоєї совісті, розуму й істини, цього буде достатньо. Якщо ти допоможеш комусь, розв’язавши його хвилинну проблему, ця людина почне на тебе покладатись і вважатиме, що ти маєш і мусиш розв’язувати його проблеми. Ця людина стане повністю залежною від тебе, а якщо ти хоч раз не зможеш розв’язати її проблеми, вона на тебе накинеться. Це клопітно, і це не той результат, який ти хотів би отримати. Якщо ти передбачаєш, що твоя допомога може закінчитися саме таким результатом, то можеш вирішити не допомагати цій людині. Інакше кажучи, у такому випадку не буде неправильним утриматися від виконання цієї повинності чи зобов’язання. Саме такий погляд і ставлення треба мати щодо суспільства, людства та, зокрема, громади, у якій ти живеш. Тобто просто даруй іншим людям стільки любові, скільки маєш, і роби стільки, скільки можеш. Не йди проти своїх переконань, аби похизуватися, і не намагайся робити те, на що не здатен. Також не треба силувати себе платити ціну, яку пересічна людина заплатити не в змозі. Словом, не вимагай від себе забагато. Просто роби те, на що здатен. Як вам цей принцип? (Він добрий.) Скажімо, твій друг просить позичити йому машину, і ти роздумуєш: «Раніше він мені щось позичав, тож по праву я маю позичити йому мою машину. Але він не дбає про речі й користується ними неощадливо. Він може навіть зіпсувати мою машину. Краще я її не позичатиму». Тож ти вирішуєш не давати йому машину. Чи правильний цей учинок? Те, позичиш ти машину чи ні, – невелика проблема: поки ти точно та глибоко розумієш суть справи, просто роби те, що вважаєш найдоречнішим, і ти будеш правий. Але якщо ти подумаєш: «Гаразд, я позичу йому машину. Він ніколи не відмовляв мені, коли я хотів щось у нього позичити. Він не дуже ощадливо й обережно користується речами, але це нічого. Якщо він пошкодить мою машину, я просто її полагоджу, це не так дорого», – а потім не відмовиш другові й погодишся позичити йому свою машину, то чи правильний цей учинок? У ньому теж немає нічого поганого. Наприклад, якщо людина, яка раніше тобі допомагала, звертається до тебе, коли її сім’я зіткнулася з певними труднощами, ти маєш допомогти чи ні? Це залежить від твоєї власної ситуації, і твоє рішення щодо того, допомагати чи ні, не буде принциповим. Тобі потрібно просто бути щирим, дослухатись інстинкту та виконувати свої повинності якнайкраще, наскільки можеш. Тоді ти діятимеш у межах своєї людськості й почуття совісті. Неважливо, чи повністю ти виконаєш свою повинність і чи добре ти це зробиш. Ти маєш право погодитись або відмовитися – якщо ти відмовишся, не можна буде сказати, що тобі бракує совісті, а те, як друг тобі колись допоміг, не можна назвати актом доброти. Такі вчинки не піднімаються до цього рівня. Розумієте? (Так.) Щойно Я розглянув питання доброти, а саме те, як треба на неї дивитися, як підходити до допомоги іншим і як виконувати свої суспільні повинності. У таких питаннях люди мусять шукати істину-принципи: ці проблеми не можна подолати, просто покладаючись на власну совість і розум. Деякі особливі обставини можуть бути досить складними, і якщо не дати їм раду згідно з істиною-принципами, можна накликати на себе проблеми й негативні наслідки. Тому в цих питаннях Божі обранці повинні розуміти Божу волю та діяти, керуючись людськістю, розумом, мудрістю й істиною-принципами. Це найправильніший підхід.

Що стосується вислову «На доброту слід відповідати вдячністю», то ще може виникнути така ситуація, коли тобі допомагають не якоюсь дрібницею на кшталт пляшки води, жменьки овочів або мішка рису, а так, що це впливає на прожиток усієї твоєї сім’ї та навіть позначається на твоїй долі й перспективах на майбутнє. Наприклад, хтось може порепетирувати з тобою чи допомогти грошима, щоб ти зумів вступити до доброго університету, знайти хорошу роботу, вдало одружитися – тобто завдяки цій допомозі у твоєму житті відбувається ціла низка добрих речей. Це не просто маленька послуга чи якась мізерна поміч – багато людей дивиться на такі речі як на акт великої доброти. Як вам треба підходити до таких ситуацій? Такі форми допомоги пов’язані із суспільною повинністю й зобов’язаннями людини, про які ми щойно говорили, але вони позначаються на виживанні людини, її долі й перспективах на майбутнє, тому вони набагато цінніші, ніж просто пляшка води чи мішок рису. Вони мають набагато більший вплив на життя людей, їхній прожиток і час на цій землі, тому їхня цінність значно вища. То чи варто підносити ці форми допомоги до рівня доброти? Тут Я теж не раджу вважати це за доброту. А раз ці форми допомоги не слід сприймати як доброту, як же тоді годиться належно мати справу з подібними ситуаціями? Хіба люди не стикаються з такою проблемою? Наприклад, хтось, можливо, відвернув тебе від злочинного життя, направив на путь істини, влаштував на легальну роботу, і завдяки цьому ти зажив добре, одружився, створив сім’ю та змінив свою долю на краще. Або, можливо, ти опинився в скрутному становищі й опустив руки, а якась добра людина допомогла тобі та порадила щось, що покращило твої перспективи на майбутнє, дало змогу піднятися над іншими й зажити добре. Як треба підходити до таких ситуацій? Чи слід пам’ятати про доброту твоїх благодійників і віддячувати їм? Чи слід шукати способи розплатитися та розрахуватися з ними? У цьому випадку слід приймати рішення, керуючись принципами, хіба ні? Ти маєш визначити, що за людина твій благодійник. Якщо добра й позитивна, то можна не просто сказати їй «дякую», а продовжити нормально з нею спілкуватися, подружитися, а коли вона потребуватиме допомоги, ти зможеш виконати свою повинність і зобов’язання в міру своїх можливостей. Однак, виконуючи цю повинність і зобов’язання, не можна віддавати борг беззастережно: обмежуйся тим, що можеш зробити з огляду на свої обставини. Ось як належить поводитися з такими людьми в подібних ситуаціях. Між вами немає різниці в рівні: хоча ця людина допомогла тобі та проявила до тебе доброту, її все одно не можна називати твоїм спасителем, бо тільки Бог може спасти людство. Вона лише простягнула тобі руку допомоги завдяки Божому володарюванню та впорядкуванням, та й годі. Це аж ніяк не означає ні того, що вона вища за тебе, ні тим більше того, що ти її власність і вона може маніпулювати тобою й контролювати тебе. Вона не має права розпоряджатися твоєю долею, і їй не слід критикувати твоє життя чи робити щодо нього зауваження; ви з нею рівні, хоч вона тобі й допомогла. А раз ви рівні, то можете спілкуватися як друзі, а коли це доречно, ти можеш допомагати цій людині в міру власних можливостей. Це теж вважається виконанням твоєї суспільної повинності й зобов’язання в рамках людськості, і ти робиш те, що мусиш робити на основі й у рамках людськості: ти цілеспрямовано виконуєш свої повинності й зобов’язання. Чому це треба робити? Раніше та людина тобі допомогла, дала змогу отримати певні блага та суттєву вигоду, і тому почуття совісті, породжене твоєю людськістю, диктує, що ти мусиш ставитися до неї як до друга. Хтось запитає: «А чи можна ставитися до неї як до близького повірника?». Це залежить від того, як ви ладнаєте між собою та чи схожі ваші людськість, уподобання й те, чого ви шукаєте та як дивитеся на світ. Відповідь залежить від вас самих. Отже, чи потрібно в таких особливих стосунках відплачувати благодійнику власним життям? Раз він так тобі допоміг і мав на тебе такий величезний вплив, чи мусиш ти відплатити йому своїм життям? Це необов’язково. Ти довічний власник свого життя: Бог дав тобі це життя, і лише ти можеш ним розпоряджатися, а ніяк не хтось інший. Не треба через такий контекст і ситуацію легковажно дозволяти комусь іншому розпоряджатися твоїм життям. Чинити так украй нерозумно та, звісно ж, нераціонально. Наскільки б близькими друзями ви з твоїм благодійником не були, наскільки б сильний зв’язок ви не мали, але виконувати твою особисту повинність, нормально спілкуватись і допомагати одне одному можна лише в межах людськості й розуму. Цей рівень стосунків раціональніший і рівніший. По суті, основна причина, чому ви подружилися, – те, що ця людина колись тобі допомогла й ти відчув, що вона варта твоєї дружби та відповідає стандартам, які ти висуваєш до своїх друзів. Це єдина причина, чому ти захотів із нею дружити. Подумай іще про таку ситуацію: скажімо, хтось колись тобі допоміг, у чомусь проявив доброту та вплинув на твоє життя чи якусь важливу подію, але його людськість і шлях, яким він іде, не збігаються з твоїм шляхом і тим, чого ти шукаєш. Ви не знаходите спільної мови, ця людина тобі не подобається, і, можливо, на якомусь рівні можна сказати, що у вас зовсім різні інтереси й ви шукаєте зовсім різних речей. Ваші життєві шляхи, світогляди й погляди на життя геть не схожі: ви двоє – кардинально різні люди. То як же тобі підходити до отриманої від цієї людини допомоги та реагувати на неї? Ця ситуація реалістична, вона може виникнути в житті? (Так.) Що ж тут треба робити? Цій ситуації теж легко дати раду. Отже, ти віддячив цій людині певною матеріальною компенсацією, яку можеш собі дозволити, але з огляду на те, що ви двоє йдете різними шляхами, ти усвідомлюєш, що ваші переконання аж надто розходяться, ви не можете йти одним шляхом і навіть не можете більше спілкуватись і дружити. А раз так, то як тобі діяти далі? Тримайся від цієї людини на відстані. Може, раніше вона й зробила тобі добро, але вона прокладає собі шлях у суспільстві обманом і шахрайством, коячи всілякі мерзенні вчинки, і вона тобі не подобається, тому триматися від неї на відстані – це цілком розумно. Хтось може сказати: «Хіба чинити так не безсовісно?». Це не безсовісно: якщо та людина зіткнеться з якимись справжніми життєвими труднощами, ти все ж можеш їй допомогти, але не можна ні дозволяти їй обмежувати тебе, ні потурати її лихим, несосвітенним учинкам. Так само не треба гарувати на цю людину лише тому, що вона допомогла тобі чи зробила велику послугу: ти не зобов’язаний цього робити, і вона не варта такого ставлення. Ти маєш право вибрати спілкуватися, проводити час і навіть дружити з людьми, які тобі подобаються та з якими ти можеш порозумітися, з правильними людьми. Ти можеш виконувати свою повинність і зобов’язання перед тією людиною – це твоє право. Звісно, ти можеш і відмовитися дружити й мати справу з людьми, які тобі не подобаються, і не виконувати перед ними жодних зобов’язань і повинностей – це теж твоє право. Навіть якщо ти вирішиш припинити контакти з тією людиною й відмовитися від спілкування чи виконання повинностей і зобов’язань перед нею, це не буде неправильним. Ти маєш установити певні межі своєї поведінки та ставитися до різних людей по-різному. Не варто спілкуватися з лихими людьми та наслідувати їхній поганий приклад – це мудрий вибір. Не піддавайся впливу різноманітних чинників на кшталт вдячності, емоцій, громадської думки: це і значить мати позицію та принципи, і саме це тобі й треба робити. Чи можете ви прийняти ці методи та твердження? (Так.) Хоча погляди, шляхи практики та принципи, про які Я говорив, критикуються в традиційних уявленнях і культурі, вони стіною стоять на сторожі прав і гідності кожного, хто має людськість і почуття совісті. Вони дадуть людям змогу не дозволяти так званим стандартам морального поводження з традиційної культури обмежувати та сковувати їх, допоможуть звільнитися від підступів і омани цих лицемірних речей, які фальшиво вважаються благочестивими. Крім того, ці погляди та принципи дадуть людям змогу зрозуміти істину через Божі слова, жити за Божими словами й істиною, не піддаватися впливу суспільних поглядів на моральність і звільнитися від обмежень і оков так званих мирських звичаїв, щоб люди змогли ставитися до інших людей і всього сущого згідно з Божими словами та правильними поглядами й повністю скинули із себе окови й оманливі настанови мирського, традицій і суспільної моральності. Так люди зможуть жити у світлі, втілювати в життя нормальну людськість, існувати з гідністю й заслужити Божу похвалу.

Як вислови про суспільну моральність на кшталт «На доброту слід відповідати вдячністю» й «Отримуй задоволення, допомагаючи іншим» можуть реально змінити людей? Чи можуть вони трансформувати сатанинський характер людини, яка хапається за статус і наживу? Чи можуть вони трансформувати людські амбіції й бажання? Чи можуть подолати конфлікти й убивства серед людей? Чи можуть допомогти людям стати на правильний шлях у житті й зажити щасливо? (Ні.) То який же тоді результат насправді дають ці критерії суспільної моральності? Може, вони максимум заохочують купку добрих людей робити добрі вчинки та сприяти суспільній безпеці, та й годі? (Так.) Оце й усе, що вони роблять. Вони не розв’язують навіть однієї-єдиної проблеми. Навіть якби під впливом установок, нав’язаних цими так званими критеріями морального поводження, люди зрештою змогли дотримуватися їх і втілювати їх у життя, це не значить, що люди зуміли б звільнитися від своїх розбещених характерів і втілити в життя людську подобу. Скажімо, людина зробила тобі послугу, і ти всіляко намагаєшся їй віддячити: коли вона дає тобі мішок рису, ти віддячуєш їй великим пакетом локшини, а коли вона дає тобі два кілограми свинини, ти віддячуєш їй двома кілограмами яловичини. Яким буде результат того, що ви постійно віддячуєте одне одному? Про себе ви обоє підраховуватимете, хто залишився у виграші, а хто в програші, і це призведе до непорозумінь, сварок і підступів. Що Я тут маю на увазі? Я маю на увазі, що вимога щодо морального поводження «На доброту слід відповідати вдячністю» не тільки сковує спосіб мислення людей і спрямовує його хибним шляхом, а й обтяжує їхнє життя багатьма незручностями, тягарем і навіть муками. А якщо хтось через це почне з тобою ворогувати, на тебе чекають іще більші неприємності й невимовні страждання! Вступати в такі стосунки, побудовані на взаємовиручці, – це не той шлях, яким слід іти людям. Вони вічно живуть за такими емоціями та мирськими звичаями, які зрештою приносять лише багато непотрібних неприємностей. Це просто самокатування й безглузді муки. Саме так традиційна культура та твердження щодо морального поводження вкорінюються у свідомості людей і зводять їх на манівці. Через повний брак здатності до розрізнення люди помилково вважають ці аспекти традиційної культури правильними та використовують їх як критерії й компас, суворо слідуючи цим висловам і живучи під наглядом громадської думки. Поступово, без відома людини, ці речі нав’язують їй певні установки, і вона підпадає під їхній вплив і контроль, починає мучитись і почуватися безпорадною, але їй несила звільнитися. Коли Бог говорить, викриваючи й судячи ці аспекти традиційної культури в людях, це ще й бентежить багатьох людей. Якщо ретельно очистити від цих речей людський розум, думки й уявлення, люди раптом починають почуватися геть пустими, ніби не мають за що триматися, і запитують: «Що мені робити далі? Як мені жити? Без цих речей у мене в житті немає ні шляху, ні напрямку. Чому тепер, коли мій розум очищено від цих речей, я відчуваю таку порожнечу та брак цілі в житті? Якщо людина не живе за цими висловами, чи можна вважати її людиною? Чи залишиться в неї людськість?». Це неправильний спосіб мислення. Насправді, коли ти очищаєшся від цих аспектів традиційної культури, твоє серце робиться чистим, ці речі перестають тебе обмежувати та сковувати, ти здобуваєш свободу й визволення та позбуваєшся цих прикрощів – то як же можна не хотіти очиститися від цих речей? Коли ти відмовишся від цих аспектів традиційної культури, які не від істини, ти як мінімум менше страждатимеш і мучитимешся та зможеш покінчити з багатьма безглуздими обмеженнями й турботами. Якщо ти зумієш прийняти істину та жити за Божими словами, ти ступиш на правильний шлях у житті та зможеш жити у світлі. Дотримання стандартів морального поводження з традиційної культури може здаватися цілком виправданим, але чи втілюєш ти в життя людську подобу? Чи ступив ти на правильний шлях у житті? Ці аспекти традиційної культури просто не можуть нічого змінити: ні розбещеного мислення людей, ні їхніх розбещених характерів, ні тим більше розбещеної людської сутності. Вони не дають жодних позитивних результатів – навпаки, через їхні вчення, вплив і нав’язування установок людськість робиться викривленою та збоченою. Часом люди чітко усвідомлюють, що той, хто проявив до них доброту, – погана людина, але все одно йдуть проти власних переконань і віддячують йому тільки тому, що він колись зробив їм послугу. Що змушує людей віддячувати іншим усупереч власним переконанням? Люди роблять це тому, що в їхніх серцях укоренилася ця ідея з традиційної культури про те, що треба з вдячністю відплачувати за добро. Вони бояться, що коли вони не підуть проти своїх переконань і не віддячать тим, хто їм допоміг, то громадська думка суворо їх засудить, і їх вважатимуть невдячними, мерзенними негідниками, людьми без совісті й людськості, які не відплатили за проявлену до них доброту. Саме тому, що люди бояться всього цього й переживають, що надалі їм ніхто не допоможе, їм і залишається тільки жити в кайданах цієї ідеї з традиційної культури про те, що треба з вдячністю відплачувати за добро, і з нав’язаними цією ідеєю установками. Як наслідок, усі люди живуть спотвореним, болісним життям, у якому діють усупереч власним переконанням і не можуть заговорити про власні тяготи. Хіба воно варте такого клопоту? Хіба люди страждають не через цю ідею про те, що треба з вдячністю відплачувати за добро?

Якщо говорити про вислів «На доброту слід відповідати вдячністю», то Я щойно поспілкувався про те, що саме значить слово «доброта», як Бог дивиться на людське визначення доброти, як люди мають ставитися до неї й до тих, хто проявив до них доброту чи врятував їм життя, яка точка зору та шлях насправді правильні та яку позицію вони мають займати в житті людей, як ті мають виконувати свої зобов’язання, давати раду певним особливим обставинам і з якої точки зору треба на них дивитися. Це відносно складні питання, які неможливо роз’яснити лише кількома короткими ремарками, але Я розповів вам про ключові проблеми, пов’язані із цією темою, їхню сутність тощо. Хіба ви не відчуваєте, що тепер, якщо ви знову зіткнетеся з подібною проблемою, вам буде більш-менш зрозуміло, яким поглядом на неї дивитися та яким шляхом практики треба йти? Дехто каже: «Теоретично мені все зрозуміло, але люди – створіння з плоті й крові. Живучи в цьому світі, ми неминуче потрапляємо під вплив цих моральних критеріїв і піддаємося впливу громадської думки. Багато людей так і живе, цінуючи акти доброти та з вдячністю відплачуючи за всю проявлену до них доброту. Якщо я не стану так жити, інші неодмінно мене суворо засудять і зневажать. Я боюся, що люди осуджуватимуть мене як нелюда, що живе як ізгой. Я цього не витримаю». У чому тут проблема? Чому людей це сковує? Чи легко подолати цю проблему? Так, і Я скажу тобі як. Якщо ти відчуваєш, що житимеш ізгоєм у суспільстві, коли не дотримуватимешся традиційного культурного погляду, що на доброту слід відповідати вдячністю; якщо ти відчуваєш, що більше не схожий на традиційного китайця та що, відійшовши від традиційної культури, ти живеш не по-людськи й тобі бракує рис, які роблять тебе людиною; якщо ти боїшся, що не впишешся в китайське суспільство, що співвітчизники тебе зневажатимуть і вважатимуть білою вороною, – тоді обирай слідування суспільним віянням: ніхто тебе ні до чого не силує, і ніхто тебе не засуджуватиме. Але якщо ти жив згідно з приписами традиційної культури, завжди цінував акти доброти й відчуваєш, що за ці роки таке життя тебе втомило й не принесло особливих благ, і якщо ти рішуче налаштований відпустити цей спосіб життя та спробувати в усьому дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Моїми словами, то це, звісно, ще краще. Навіть хоча ви тепер у принципі розумієте ці речі й добре орієнтуєтесь у ситуації, те, як саме ви дивитиметеся на людей і речі, житимете й поводитиметеся надалі, – це ваша особиста справа. Те, якою мірою ти зможеш прийняти Мої слова, утілити їх усі в життя та як далеко ти дійдеш, – це твій вибір, і все залежить від тебе. Я тебе не силую. Я лише вказую тобі шлях. Проте одне точно: Я скажу тобі правду, якщо промовлю, що коли ти житимеш згідно з традиційною культурою, твоє життя ставатиме дедалі більш нелюдським і позбавленим гідності, і ти побачиш, що почуття твоєї совісті дедалі більше притуплятиметься. Поступово ти станеш жити жалюгідним життям, у якому не будеш схожий ні на людину, ні на привида. Але якщо ти практикуватимеш згідно з Моїми словами та принципами, про які Я говорив, Я гарантую, що ти житимеш із дедалі більшою людською подобою, совістю, розумом і гідністю: це безсумнівно. Коли пізніше ти зіткнешся з такими ситуаціями, то зможеш жити вільно, розкуто й почуватимешся мирно та радісно. Тіні й тягарі у твоєму серці зменшаться, і ти почуватимешся впевнено та зможеш високо нести голову. Звичаї мирського світу більше не впливатимуть на тебе, не мучитимуть тебе й не вводитимуть в оману, і ти житимеш із гідністю. Щодня ти почуватимешся тверезо та ставитимешся до кожної справи й даватимеш їй раду якнайточніше, уникаючи багатьох обхідних шляхів і великих страждань, яких тобі не треба зазнавати. Ти не робитимеш нічого, що не мусиш, і не платитимеш ціни, коли не мусиш. Ти більше не житимеш для інших людей. Ти більше не залежатимеш від чужих точок зору й думок. Погляди та засудження суспільства більше тебе не сковуватимуть. Хіба це не гідне життя? Хіба це не вільне, розкуте життя? Саме тоді ти й відчуєш, що жити за Божими словами – це єдиний правильний шлях у житті, і тільки живучи так, можна бути схожим на людину й мати щастя. Живучи в тумані традиційної культури, ти не можеш ясно розгледіти шлях і помилково вважаєш, що прямуєш до якоїсь ідеалістичної утопії у світі людей. Однак зрештою сатана зводить тебе на манівці, дурить і мучить. Сьогодні, коли ти почув Божий голос, відкрив для себе істину й узрів світло, що прийшло у світ людей, ти розвіяв туман і ясно побачив шлях і напрямок, яким має йти твоє життя. Ти поспішаєш уперед і повертаєшся до Бога. Хіба це не Божа благодать і благословення? Отже, чи ви розвіяли той туман і побачили над собою чисте небо? Можливо, ви вже побачили проблиск і рухаєтеся до світла – це найбільше благословення. Якщо ви зможете почути голос Божий, прийняти та зрозуміти істину, розвіяти туман, відмовитися від усіх цих неправильних речей у традиційній культурі й усунути всі перешкоди, то зумієте ступити на шлях до спасіння. Це все, що Я можу сказати про вислів щодо морального поводження «На доброту слід відповідати вдячністю». Надалі ви зможете разом додатково поспілкуватися про ці слова та прийдете до їх повного розуміння. У ці питання неможливо ввійти відразу, після спілкування лише на одному зібранні. Хоча Я вже завершив Своє спілкування про цей вислів щодо морального поводження й ви розумієте його в теорії та принципі, але в реальному житті нелегко позбутися старих, традиційних уявлень. Певний час ви, можливо, досі чіплятиметеся за ці старі думки та боротиметеся з ними. Перш ніж ви зможете остаточно відмовитися від цих аспектів традиційної культури й повністю прийняти істину Божих слів, як мінімум мине деякий час. Ви повинні поступово отримати відповідний досвід, пережити це та знайти йому підтвердження в реальному житті та при зіткненні із суспільством і людством. Через цей досвід ви поступово пізнаватимете Божі слова й осягатимете істину. При цьому ти почнеш отримувати блага, переваги та нагороди, а також виправиш свої помилкові погляди й думки про всіляких людей, події та речі. Це і є процес і шлях прагнення до істини.

Далі Я поспілкуюся про вислів «Жертвуй своїми власними інтересами заради інших». У цьому вислові говориться про чесноту з традиційної китайської культури, яку люди вважають благородною та великою. Звісно, ці думки дещо перебільшені й нереалістичні, але, хай там як, усі вважають це чеснотою. Щоразу, коли хтось про неї чує, у його уяві виникають певні картини: як люди, їдячи разом, накладають їжу одне одному в тарілки й залишають найкращі страви для інших; як дозволяють іншим пройти перед собою в черзі в продуктовому магазині або першими придбати квитки на вокзалі чи в аеропорту; як поступаються іншим, коли йдуть пішки або їдуть на машині, і пропускають їх першими… Усе це такі «прекрасні» приклади ідеї «один за всіх і всі за одного». Кожна із цих сцен показує, які суспільство та світ теплі, гармонійні, щасливі й мирні. Рівень щастя аж зашкалює. Якщо хтось спитає в такої людини: «Чого ти настільки щасливий?» – вона відповість: «Китайська традиційна культура напучує, що треба жертвувати своїми власними інтересами заради інших. Усі ми втілюємо цю ідею в життя, і нам це зовсім не важко. Ми почуваємося ну дуже благословенними». Чи спадали вам на думку такі сцени? (Так.) Де їх можна побачити? На картинах із зображеннями весняних свят, які люди до 1990-х років вішали на стіни під час китайського Нового року. Їх можна знайти в уяві людей і навіть у так званих міражах або повітряних замках. Словом, у реальному житті таких сцен не існує. «Жертвуй своїми власними інтересами заради інших» – це, звісно, теж вимога моралістів щодо моральних критеріїв. Це вислів про людське моральне поводження, який вимагає, щоб люди зважали на інших, перш ніж зробити щось для себе. Мовляв, треба насамперед зважати на чужі інтереси, а не свої. Треба думати про інших і вчитися жертвувати собою – тобто відмовлятися від власних інтересів, вимог, бажань, амбіцій і навіть заходити настільки далеко, що відмовлятися від усього свого та насамперед думати про інших. Незалежно від того, чи досяжна ця вимога для людини, треба спочатку спитати: а що за люди висувають таку точку зору? Чи розуміють вони людськість? Чи розуміють вони інстинкти та людськість-сутність того створіння, яким є людина? Нітрохи. Люди, які придумали цей вислів, напевно, були вкрай нерозумними, якщо висунули нереалістичну вимогу жертвувати своїми власними інтересами заради інших до людини, егоїстичної істоти, яка не тільки має думки та свободу волі, а й сповнена амбіцій і бажань. Здатні люди виконувати цю вимогу чи ні, але з огляду на сутність та інстинкти людей як створінь моралісти, які висунули цю вимогу, були воістину нелюдяними. Чому Я кажу, що вони були нелюдяними? Наприклад, коли людина голодна, вона інстинктивно помічає власний голод і не зважає на те, чи голодний хтось інший. Вона скаже: «Я голодний, я хочу поїсти». Вона насамперед думає: «Я, я, я». Це нормально, природно та доречно. Ніхто голодний не піде проти своїх справжніх почуттів і не спитає: «Що ти хочеш поїсти?». Хіба це нормально, коли голодна людина питає когось іншого, що він хоче поїсти? (Ні.) Вночі, коли людина втомлена й виснажена, вона скаже: «Я втомився. Я хочу спати». Ніхто не скаже: «Я втомився, можеш лягти поспати за мене? Коли ти спиш, я почуваюся менш утомленим». Якби людина так висловилася, хіба це не було б ненормально? (Було б.) Усе, що люди здатні думати й робити інстинктивно, завжди в їхніх власних інтересах. Якщо людина здатна подбати про себе, це вже успіх: такими є людські інстинкти. Якщо ти здатен жити самостійно й досягнув того рівня, коли можеш сам жити й вирішувати справи, дбати про себе, знаєш, що при хворобі треба йти до лікаря, розумієш, як лікуватися, і вмієш долати всі проблеми та труднощі, які виникають у житті, то це вже успіх. Однак принесення власних інтересів у жертву заради інших вимагає від тебе відмовитися від власних потреб на користь чужих інтересів і нічого не робити для себе; натомість від тебе вимагається насамперед зважати на інтереси інших і робити все заради інших – хіба це гуманно? Як на Мене, це прямо позбавляє людей права на життя. Базові життєві потреби – це те, про що ти маєш дбати сам, то чому б інші мусили жертвувати власними інтересами, щоб робити ці речі та дбати про них замість тебе? Що б ти тоді був за людина? Чи ти якийсь розумово відсталий, чи інвалід, чи домашня тварина? Люди мають робити всі ці речі інстинктивно – то чому інші мусять відмовлятися від того, що треба робити їм, і жертвувати своїми силами, щоб робити твої справи замість тебе? Хіба це доречно? Хіба ця вимога жертвувати своїми власними інтересами заради інших – не просто якісь гучні слова? (Так і є.) Як звучать ці слова та звідки вони беруться? Хіба не від так званих моралістів, які ні краплі не розуміють інстинктів, потреб і сутності людини, і не від охоти цих моралістів вихвалятися своєю моральною вищістю? (Так і є.) Це нелюдяно, чи не так? (Так.) Якби кожен жертвував своїми власними інтересами заради інших, то як би люди займалися власними справами? Чи ти справді вважаєш усіх інших інвалідами, нездатними дати раду власному життю, якимись ідіотами, розумово відсталими чи імбецилами? Якщо ні, то чому ти маєш відмовлятися від власних інтересів заради інших і вимагати, щоб інші відмовлялися від своїх інтересів заради тебе? Навіть деякі інваліди не бажають, щоб інші простягали їм руку допомоги, а натомість хочуть самі заробляти собі на життя й давати йому раду: їм не треба, щоб інші платили за них додаткову ціну чи надавали їм додаткову допомогу. Вони хочуть, щоб інші ставилися до них належно; для них це спосіб зберегти свою гідність. Їм потрібна чужа повага, а не співчуття й жалість. І тим більше це стосується тих, хто може про себе подбати, чи не так? Отже, вимога жертвувати своїми власними інтересами заради інших, на Мій погляд, не витримує критики. Вона порушує людські інстинкти й почуття совісті та як мінімум нелюдяна. Навіть якщо її мета – забезпечити дотримання соціальних норм, громадського порядку та нормальних міжособистісних стосунків, не треба так нерозумно, нелюдяно вимагати, щоб усі йшли проти своєї волі та жили для інших. Якби люди жили для інших, а не для себе, хіба це не було б трохи збочено й ненормально?

За яких обставин діє вимога жертвувати своїми власними інтересами заради інших? Наприклад, у ситуації, коли батьки роблять щось заради своїх дітей. Зазвичай це триває лише обмежений час. Поки діти не стануть дорослими, батьки повинні дбати про них якнайкраще, наскільки можуть. Щоб виростити дітей і забезпечити їм здорове, щасливе, радісне життя, батьки жертвують своєю молодістю, витрачають усі сили, відкладають плотські втіхи та навіть жертвують кар’єрою й хобі. Усе це вони роблять заради своїх дітей. Це така повинність. Чому батьки мусять виконувати цю повинність? Тому що всі батьки зобов’язані ростити своїх дітей. Це їхня повинність, від якої не можна ухилитися. Але люди не мають такого зобов’язання перед суспільством і людством. Якщо ти дбаєш про себе, не робиш шкоди й не завдаєш клопоту іншим людям, то це вже успіх. Є ще одна обставина, коли люди з фізичними вадами не в змозі подбати про себе та потребують, щоб батьки, брати, сестри та навіть організації соціального захисту допомагали їм у житті й не давали померти. Інша особлива ситуація – це коли людей або регіони вражає стихійне лихо, і вони не можуть вижити без екстреної допомоги. Це випадок, коли люди потребують чужої допомоги. Чи існують іще якісь інші обставини, коли люди мусять жертвувати своїми власними інтересами заради допомоги іншим? Напевно, що ні. У реальному житті в суспільстві жорстка конкуренція, і якщо людина не вкладає геть усі розумові сили в те, щоб добре виконувати свою роботу, то їй буде важко прожити та якось забезпечити себе. Людство не здатне жертвувати своїми власними інтересами заради інших; якщо людина може забезпечити власне виживання й не зазіхати на інтереси інших, це вже добре. Насправді істинне обличчя людства ще точніше відображають конфлікти та вбивства з помсти, якими люди займаються в соціальному контексті й обставинах реального життя. На спортивних змаганнях ти бачиш, що коли спортсмени викладаються на повну, щоб показати себе, і зрештою виходять переможцями, жоден із них не скаже: «Я не хочу титул чемпіона. Краще хай ти його отримаєш». Ніхто ніколи так не зробить. Це людський інстинкт: змагатися, щоб бути першим, найкращим, щоб узяти гору. Насправді люди просто не здатні жертвувати своїми власними інтересами заради інших. Людські інстинкти не включають ні потреби, ні бажання жертвувати своїми власними інтересами заради інших. З огляду на свою сутність і природу людина може й буде діяти тільки для себе. Якщо людина діє у власних інтересах і при цьому здатна стати на правильний шлях, то це добре, і таку людину можна вважати добрим створінням серед людей. Якщо, діючи у власних інтересах, ти здатен іти правильним шляхом, прагнути до позитивного й істини, позитивно впливати на людей довкола, то це вже успіх. Пропаганда та просування ідеї принесення власних інтересів у жертву заради інших – це гучні слова, не більше. Ця ідея не узгоджується з потребами людини й тим більше сучасним станом людства. Але, хоча вимога жертвувати своїми власними інтересами заради інших нелюдяна й не узгоджується з реальністю, вона досі займає в глибині людських сердець певне місце, і людські думки досі тією чи іншою мірою перебувають під впливом і в оковах цієї ідеї. Коли люди діють тільки для себе, а не для інших, не допомагають іншим, не думають про них і не зважають на них, у душі вони часто відчувають засудження й невидимий тиск, а іноді навіть критичний погляд очей інших людей. Усі такі почуття виникають через вплив традиційної моральної ідеології, вкоріненої глибоко в людських серцях. А ви теж зазнали більш чи менш сильного впливу традиційної культури, яка наказує жертвувати вашими власними інтересами заради інших? (Так.) Багато людей досі схвалює вимоги традиційної культури, і якщо хтось здатен дотримуватися цих вимог, люди думатимуть про нього добре, і ніхто не дорікатиме йому й не виступатиме проти нього, скільки б із цих вимог він не виконував. Якби люди побачили когось, хто помітив, як людина впала на вулиці, і не підійшов допомогти їй підвестися, то всі були б ним незадоволені та сказали, що він дуже нелюдяний. Це показує, що обов’язкові в традиційній культурі стандарти щодо людей займають у їхніх серцях певне місце. Отже, якщо оцінювати людину на основі цих речей із традиційної культури, чи точною буде ця оцінка? Той, хто не розуміє істини, ніколи не зможе повністю розібратись у цьому питанні. Можна сказати, що традиційна культура тисячоліттями була частиною людського життя, але який реальний результат вона дала? Чи змінила вона духовний світогляд людства? Чи принесла суспільству цивілізацію та прогрес? Чи розв’язала суспільні проблеми з громадською безпекою? Чи досягла успіху в просвіті людства? Відповідь – ні за кожним пунктом. Традиційна культура взагалі не принесла жодних результатів, тому можна сміливо стверджувати, що її обов’язкові стандарти щодо людей не можна вважати критеріями: це лише кайдани, покликані сковувати людину по руках і ногах, обмежувати її думки, внормовувати її поведінку. Ці стандарти роблять так, щоб людина добре поводилася, дотримувалася правил, мала видимість людськості, поважала старих, піклувалася про молодих і вміла шанувати старшинство, куди б не пішла. Ці стандарти роблять так, аби людина не виглядала наївною та неввічливою, щоб не бентежити інших. Ці стандарти лише допомагають людям максимум виглядати трохи презентабельнішими та вишуканішими – насправді це не має нічого спільного з людською сутністю й може хіба що забезпечити миттєве схвалення інших і задоволення власного марнославства. Тобі так приємно, коли люди кажуть тобі, яка ти хороша людина, що виконуєш їхні доручення. Коли ти показуєш, що можеш піклуватися про молодих і старих, поступаючись їм місцем в автобусі, а інші кажуть, яка ти хороша дитина та що ти майбутнє нації, тобі теж стає приємно. Ще тобі приємно, коли ти стоїш у черзі за квитками та пропускаєш людину за собою, а інші хвалять тебе за уважність. Ти дотримуєшся кількох правил, здійснюєш кілька актів доброї поведінки, і тобі вже здається, що в тебе шляхетна натура. Якщо ти вважаєш, що кілька разових добрих учинків дають тобі вищий статус, ніж в інших, хіба це не нерозумно? Така дурість може призвести до того, що ти втратиш і шлях, і розум. На спілкування про вислів щодо морального поводження «Жертвуй своїми власними інтересами заради інших» не варто витрачати забагато часу. Пов’язані з ним проблеми досить легко розпізнати, адже він так сильно викривляє та спотворює людськість, натуру й гідність людей. Він робить їх самовдоволенішими, менш щирими та практичними, погіршує здатність уміти жити, розрізняти людей, події й речі в реальному житті та мати справу з різноманітними проблемами, що трапляються в реальному житті. Люди здатні лише трохи допомагати іншим і позбавляти їх турбот і проблем, але самі втрачають орієнтири щодо того, яким шляхом у житті їм слід іти, піддаються маніпуляціям сатани та стають об’єктом його знущань – хіба це не ознака приниження? У будь-якому разі цей так званий моральний стандарт принесення власних інтересів у жертву заради інших – нещирий, збочений вислів. Звісно, у цьому аспекті Бог просто вимагає від людей, щоб вони виконували покладені на них зобов’язання, повинності й обов’язки, не завдавали людям кривди, шкоди та збитків і діяли так, щоб інші могли отримувати вигоду й блага, – і це вже добре. Бог не вимагає, щоб люди брали на себе додаткові повинності чи зобов’язання. Якщо ти можеш виконувати всю свою роботу, обов’язки, зобов’язання й повинності, це вже успіх. Хіба це не просто? (Просто.) Цього легко досягти. З огляду на те, що це так просто й усі це розуміють, немає потреби спілкуватися про це детальніше.

Далі Я розгляну твердження про моральне поводження «Жінка мусить бути доброчесною, доброю, лагідною й високоморальною». Різниця між цим твердженням та іншими обов’язковими стандартами морального поводження полягає в тому, що цей стандарт стосується конкретно жінок. «Жінка мусить бути доброчесною, доброю, лагідною й високоморальною» – це нелюдяна та непрактична вимога до жінок, висунута так званими моралістами. Чому Я так кажу? Цей стандарт вимагає, щоб усі жінки – і дочки, і дружини – були доброчесними, добрими, лагідними й високоморальними. Щоб вважатися доброю та поважною, жінка мусить практикувати саме таке моральне поводження й мати таке моральне обличчя. А для чоловіків це означає, що жінки мусять бути доброчесними, добрими, лагідними й високоморальними, а чоловіки – ні: їм не треба бути ні доброчесними, ні добрими, ні тим більше лагідними чи високоморальними. Що ж мусять робити чоловіки? Якщо дружина не доброчесна, добра, лагідна й високоморальна, чоловік може розлучитися з нею чи покинути її. Якщо чоловік не в силах покинути дружину, що йому робити? Треба перетворити її на доброчесну, добру, лагідну й високоморальну жінку: це його повинність і зобов’язання. Суспільна повинність чоловіків полягає в тому, щоб суворо контролювати жінок, скеровувати їх і наглядати за ними. Чоловіки мусять у всьому бути втіленням своєї ролі вищих, придушувати доброчесних, добрих, лагідних і високоморальних жінок, виступати їхніми панами та главами сімейств, а також стежити за тим, щоб жінки робили те, що мусять, і виконували належні їм зобов’язання. Чоловікам, навпаки, не потрібно практикувати таке моральне поводження: вони виняток із цього правила. А раз вони виняток, то це твердження щодо морального поводження – просто стандарт, за яким чоловіки можуть судити жінок. Тобто коли чоловік хоче одружитись із жінкою з добрим моральним поводженням, як він має її судити? Він може просто визначити, чи ця жінка доброчесна, добра, лагідна й високоморальна. Якщо так, з нею можна одружуватися, а якщо ні, то не треба. Якщо він одружиться із жінкою, яка не відповідає цьому стандарту, інші дивитимуться на неї зверхньо й навіть говоритимуть, що вона погана людина. Отже, яким конкретним вимогам, за словами моралістів, мусить відповідати жінка, щоб її вважали доброчесною, доброю, лагідною й високоморальною? Чи мають ці прикметники якесь конкретне значення? За кожним із цих чотирьох слів: «доброчесна», «добра», «лагідна», «високоморальна» – стоїть дуже багато смислів, і кожній із цих рис нелегко відповідати. Жоден чоловік чи інтелектуал не може відповідати цим рисам, але від звичайних жінок це вимагається. Це неймовірно несправедливо до жінок. Отже, які ж базові моделі поведінки та конкретні форми морального поводження мусять демонструвати жінки, щоб їх вважали доброчесними, добрими, лагідними й високоморальними? По-перше, жінкам не можна виходити за межі внутрішніх покоїв своєї резиденції, і вони мусять бинтувати ноги, щоб мати стопи завдовжки не більше семи сантиметрів – тобто коротші за долоню маленької дитини. Це обмежує жінок і гарантує, що вони не зможуть ходити куди захочуть. До шлюбу жінкам не дозволяється виходити за межі внутрішніх покоїв своєї резиденції: вони мусять сидіти у своїх самітних будуарах і не показуватися на людях. Якщо вони можуть дотримуватися цих правил, значить, у них моральне обличчя доброчесних, добрих, лагідних і високоморальних незаміжніх жінок. Вийшовши заміж, жінка мусить виявляти свекрам дочірній послух і люб’язно ставитися до інших родичів чоловіка. Як би в сім’ї чоловіка до неї не ставилися, як би не кривдили, жінка мусить терпіти тяготи та критику, наче вірна робоча конячка. Вона повинна не тільки служити всім членам сім’ї, молодим і старим, а й народжувати дітей для продовження роду, і все це без найменшої скарги. Як би свекри її не били й не кривдили, як би вона не втомлювалась і як би важко не працювала, їй не можна скаржитися чоловікові на жодну із цих образ. Як би свекри її не цькували, не можна розповідати про це нікому за межами сім’ї, бо пліткувати про свою родину не годиться. Як би жінку не кривдили, їй не можна про це казати: вона мусить мовчки ковтати образи та приниження. Вона повинна не лише миритися з тяготами та критикою, а й навчитися сумирно коритись утискам, гамувати своє обурення, переносити приниження й тягар повинностей – вона мусить опанувати мистецтво витримки й терпіння. Навіть якщо на столі є якісь делікатеси, жінка мусить зачекати, поки поїдять інші члени сім’ї; щоб виявити дочірній послух, вона повинна дочекатися, поки покуштують спершу свекри, а потім чоловік і діти. А коли всі інші поїдять і всі делікатеси закінчаться, вона тамує голод, доїдаючи те, що залишилося. На додаток до вимог, про які Я щойно говорив, у наші часи від жінки також очікується, що вона «даватиме лад сімейним справам і в домі, і поза ним». Почувши цю фразу, Я замислився: а що ж тоді роблять усі чоловіки, якщо від жінок очікується, що вони даватимуть лад сімейним справам і в домі, і поза ним? Жінки мусять готувати на всю сім’ю, займатися домашнім господарством і глядіти дітей, трудитись у полі – вони повинні добре управлятися з усім цим і в домі, і поза ним. На відміну від них, чоловіки лише ходять на роботу, а потім повертаються додому та байдикують, розважаючись і не виконуючи жодних домашніх обов’язків. Якщо їх щось злить на роботі, вони зганяють гнів на дружині та дітях – хіба це справедливо? Що ви помітили в питаннях, про які Я говорив? Ніхто не ставить жодних вимог до морального поводження чоловіків, але від жінок очікують, що вони даватимуть лад сімейним справам і в домі, і поза ним, зберігаючи при цьому доброчесну, добру, лагідну й високоморальну натуру. Чи багато жінок здатні відповідати таким вимогам? Хіба це справедливо – ставити до жінок такі вимоги? Якщо жінка припускається найменшої помилки, її б’ють, ображають, і чоловік навіть може її покинути. Жінкам доводиться лише терпіти все це, а якщо вони справді більше не можуть цього витримувати, їм залишається тільки накласти на себе руки. Хіба це не свого роду утиски – ставити такі нелюдські вимоги конкретно до жінок, коли вони фізично слабші, менш могутні та фізично спроможні за чоловіків? Хто з присутніх тут жінок не вважав би надмірним, якби люди висували до вас такі вимоги в реальному житті? Чи справді чоловіки покликані контролювати жінок? Чи покликані вони володіти жінками, наче рабинями, і змушувати їх терпіти тяготи? Хіба з огляду на такий збочений стан речей не можна зробити висновок, що вислів «Жінка мусить бути доброчесною, доброю, лагідною й високоморальною» фактично вносить розкол у суспільство? Він явно підносить статус чоловіків у суспільстві та водночас навмисно знижує статус жінок, чи не так? Ця вимога змушує і чоловіків, і жінок твердо вірити, що соціальний статус і цінність жінок у суспільстві нижчі, ніж у чоловіків, а не такі самі. Тому жінки повинні бути доброчесними, добрими, лагідними, високоморальними, терпіти жорстоке поводження, зазнавати дискримінації, принижень і позбавлення прав людини в суспільстві. Чоловіки, навпаки, вважають за належне, що вони глави сім’ї, і думають, що вимагати від жінок бути доброчесними, добрими, лагідними й високоморальними – це розумно. Хіба це не навмисне підбурювання до конфлікту в суспільстві? Хіба це не навмисне внесення розколу в суспільство? Хіба деякі жінки, довго потерпавши від жорстокого поводження, зрештою не піднімуть бунт? (Так і є.) Скрізь, де коїться несправедливість, буде бунт. Чи цей вислів про моральне поводження чесний і справедливий щодо жінок? Він як мінімум нечесний і несправедливий щодо жінок: він лише дає чоловікам карт-бланш діяти ще нахабніше, поглиблює розкол у суспільстві, підвищує суспільний статус чоловіків і знижує статус жінок, а також іще більше позбавляє жінок права на існування та непомітно поглиблює нерівність у статусі чоловіків і жінок у суспільстві. Я можу коротко охарактеризувати роль, яку жінки відіграють удома й у суспільстві загалом, а також їхнє моральне поводження всього двома словами: цап-відбувайло. Вислів про моральне поводження, де говориться, що «Жінка мусить бути доброчесною, доброю, лагідною й високоморальною», вимагає від неї поважати старших у сім’ї, любити молодших членів сім’ї й піклуватися про них, особливо шанобливо ставитися до чоловіка та виконувати всі його забаганки. Жінка мусить давати лад усім сімейним справам і в домі, і поза ним, і скільки б тягот вона не терпіла, їй нізащо не можна скаржитися. Хіба це не позбавляє жінок їхніх прав? (Позбавляє.) Це позбавляє жінок свободи та прав на свободу слова й на життя. Хіба це людяно – позбавляти жінок усіх їхніх прав і при цьому все одно вимагати від них виконання повинностей? Це те саме, що топтати жінок і насилати на них прокляття!

Цілком очевидно, що моралістами, які нав’язали жінкам цю вимогу й при цьому наслали на них прокляття, були чоловіки, а не жінки. Жінки не стали б принижувати собі подібних, тож це, безумовно, було справою рук чоловіків. Ті боялися, що жінки стануть надто здібними, здобудуть завелику владу, забагато свободи та стануть рівними чоловікам, якщо не взяти їх під суворий нагляд і контроль. Поступово здібні жінки здобудуть вищий статус, ніж чоловіки, перестануть виконувати свої обов’язки по господарству, і це, на думку чоловіків, вплине на домашню гармонію, а якщо в окремих сім’ях не буде гармонії, то суспільство загалом стане дисгармонійним. Це турбувало правителів країни. Бач, про що б ми не говорили, розмова, схоже, завжди повертається до правлячого класу. Вони мають лихі наміри й хочуть розправитись із жінками, вжити проти них заходів – це нелюдяно. Вони вимагають, щоб жінки і вдома, і в суспільстві загалом були абсолютно слухняними, сумирно корились утискам, впокорювались і принижувалися, ковтали всі образи, були освіченими й розсудливими, сумирними й уважними, зносили всі тяготи без нарікань тощо. Очевидно, чоловіки просто очікують, що жінки будуть килимками для ніг і цапами-відбувайлами, бо якби жінки все це робили, хіба б вони залишилися людьми? Якби вони справді були здатні виконувати всі ці вимоги, то не були б людьми; вони були б подібні до ідолів, яким поклоняються безбожники: ідолів, які не їдять і не п’ють, відірвані від земних матеріальних турбот, ніколи не гніваються й не мають власної особистості. Або жінки були б схожі на машини чи маріонеток, які не думають і не реагують самостійно. Будь-яка реальна людина матиме свої думки й погляди щодо висловів і обмежень у зовнішньому світі – вона ніяк не зможе сумирно коритись усім утискам. Саме тому в сучасну епоху виникли рухи за права жінок. Десь в останні сто років статус жінок у суспільстві поступово підвищувався, і вони нарешті звільнилися від кайданів, які їх колись сковували. Скільки років жінки були в цьому рабстві? У Східній Азії вони були поневолені щонайменше багато тисяч років. Це рабство було неймовірно жорстоким і брутальним: жінкам бинтували ноги так, що вони навіть не могли ходити, і ніхто ніколи не захищав тих жінок від несправедливості. Я чув, що в XVII–XVIII століттях у деяких західних країнах і регіонах теж накладали на свободу жінок певні обмеження. Як жінок обмежували в ті часи? Їх змушували носити спідниці з обручами, які кріпилися до талії металевими застібками та трималися на важких підвісних металевих кільцях. Через це жінкам було дуже незручно виходити з дому та десь ходити, і такі спідниці сильно заважали їм пересуватися. Тому жінкам було дуже важко ходити на великі відстані й покидати дім. Що робили жінки в цих складних обставинах? Їм залишалося тільки мовчки погодитися сидіти вдома, і вони не могли ходити на великі відстані. Про вихід на вулицю, щоб погуляти, оглянути визначні місця, розширити свій кругозір або відвідати друзів, не могло бути й мови. У такий спосіб західне суспільство обмежувало жінок: там не хотіли, щоб жінки виходили з дому та спілкувалися з ким хотіли. У ті часи чоловіки могли їздити на кінних екіпажах куди завгодно без жодних обмежень, тоді як жінки, виходячи з дому, піддавалися всіляким обмеженням. У наш час на жінок накладається дедалі менше обмежень: бинтування ніг заборонене, а східні жінки вільні обирати, з ким вони хочуть мати стосунки. Зараз жінки відносно вільні та поступово виходять із тіні рабства. Вийшовши із цієї тіні, вони ввійшли в суспільство та поволі почали брати на себе власну справедливу частку відповідальності. Жінки досягли в суспільстві відносно високого статусу й користуються більшими правами та привілеями, ніж раніше. Поступово в деяких країнах почали обирати жінок-прем’єрів і президенток. Те, що статус жінок поступово підвищується, – це добре чи погано для людства? Це підвищення статусу як мінімум дало жінкам якусь свободу та визволення – для жінок це, безумовно, добре. Чи благотворно це для суспільства, коли жінки вільні та мають право на самовираження? Насправді так, адже жінки здатні робити багато речей, які чоловіки або не годні, або не хочуть робити. Жінки успішні в багатьох сферах діяльності. Сьогодні жінки можуть не тільки водити автомобілі, а й керувати літаками. Деякі жінки також працюють високопосадовцями або президентками, які керують справами країн, і виконують свою роботу так само добре, як і чоловіки. Це чітко показує, що жінки рівні чоловікам. Зараз права, якими мають користуватися жінки, повною мірою заохочуються й захищаються, і це нормальне явище. Звісно, жінкам і годиться користуватися своїми правами, але тільки зараз, після того, як стан речей тисячоліттями залишався спотвореним, це знову стало нормою та між чоловіками й жінками фактично було досягнуто рівності. Якщо поглянути на це з точки зору реального життя, то жінки поступово стають дедалі ширше представленими в усіх соціальних класах і галузях. Про що це нам говорить? Про те, що жінки з найрізноманітнішими спеціалізаціями поступово застосовують свої таланти та приносять користь людству й суспільству. Як не дивися на цю ситуацію, вона, безумовно, благотворна для людства. Якби права та статус жінок у суспільстві не були відновлені, якою б роботою займалися жінки? Вони сиділи б удома, допомагаючи своїм чоловікам, навчаючи дітей, займаючись домашніми справами, проявляючи своє доброчесне, добре, лагідне й високоморальне поводження, і геть не могли б виконувати свої суспільні повинності. Тепер, коли права жінок заохочуються й захищаються, жінки можуть робити нормальний внесок у суспільство, і людство користується благами цінності та внеску жінок у суспільстві. На основі цього факту можна з упевненістю сказати, що чоловіки й жінки рівні, що чоловікам не можна принижувати жінок і жорстоко з ними поводитися, а соціальний статус жінок має підвищуватися, – і все це означає, що суспільство стає кращим. Людство тепер має глибше, правильніше та внормованіше розуміння гендеру, і, як наслідок, жінки почали працювати й на роботах, до яких раніше вважалися нездатними. Жінки тепер часто працюють не лише на приватних підприємствах, а й у науково-дослідних відділах, і частка жінок на керівних посадах на національному рівні теж зростає. Ми всі чули й про жінок-письменниць, співачок, підприємниць і вчених, багато жінок стало чемпіонками та призерками спортивних змагань, а під час війни навіть були жінки-героїні – усе це доводить, що жінки мають не менші здібності, ніж їхні колеги-чоловіки. Частка жінок, зайнятих у кожній галузі, зростає, і це відносно нормальне явище. В усіх галузях і професіях сучасного суспільства дедалі менш упереджено ставляться до жінок, суспільство стає справедливішим, а між чоловіками та жінками з’являється більше рівності. Жінок більше не обмежують і не судять за фразами та критеріями морального поводження на кшталт «Жінка мусить бути доброчесною, доброю, лагідною й високоморальною» або «Жінка мусить сидіти у своєму самітному будуарі». Зараз права жінок відносно захищеніші, що справді відображає соціальний клімат гендерної рівності.

Таке враження, що ми бачимо лише чоловіків, які вимагають від жінок бути доброчесними, добрими, лагідними й високоморальними, але ніколи не бачимо, щоб жінки вимагали того ж від чоловіків. Це жахливо несправедливе ставлення до жінок – воно навіть дещо егоїстичне, нице та безсоромне. Ще можна сказати, що таке ставлення до жінок незаконне та жорстоке. У сучасному суспільстві в багатьох країнах прийнято закони, що забороняють жорстоке поводження із жінками та дітьми. Власне, Богу немає чого сказати конкретно про людські статі, тому що і чоловіки, і жінки є Божими творіннями та походять від Бога. Говорячи людським висловлюванням: «І долоня, і тильна сторона руки зроблені з плоті», – тобто Бог не має особливої прихильності ні до чоловіків, ні до жінок і не висуває чітких вимог до жодної статі – вони обидві однакові. Тому Бог судить тебе за тими самими кількома стандартами незалежно від того, чоловік ти чи жінка: Він дивиться на те, яка в тебе людськість-сутність, яким шляхом ти йдеш, яке твоє ставлення до істини, чи любиш ти істину, чи маєш у серці страх Божий і чи можеш коритися Богові. Вибираючи когось і розвиваючи його для виконання певного обов’язку чи повинності, Бог не дивиться, чоловік це чи жінка. Бог просуває й використовує людей незалежно від того, чоловіки вони чи жінки: Він дивиться на те, чи є в них совість і розум, чи прийнятний у них духовний рівень, чи приймають вони істину та яким шляхом ідуть. Звісно, спасаючи й удосконалюючи людей, Бог не зважає на їхню стать. Якщо ти жінка, Бог не зважає на те, чи ти доброчесна, добра, лагідна, високоморальна, чи добре ти поводишся, і Він не оцінює чоловіків на основі їхньої мужності та маскулінності – це не ті стандарти, за якими Бог оцінює чоловіків і жінок. Але серед розбещеного людства завжди знаходяться ті, хто дискримінує жінок, ставить перед ними певні аморальні й нелюдяні вимоги, щоб позбавити жінок їхніх прав, належного їм соціального статусу, тієї цінності, яку вони повинні мати для суспільства; ті, хто намагається обмежити й стримати позитивний розвиток та існування жінок у суспільстві, викривляючи їхні психологічні установки. Це призводить до того, що жінки все життя проводять у пригніченому, болісному стані, не маючи вибору, крім як терпіти принизливий спосіб життя в цьому викривленому, нездоровому соціальному й моральному середовищі. Це відбувається лише з однієї причини: бо суспільство та весь світ контролюються сатаною, а всілякі демони свавільно обманюють і розбещують людство. Як наслідок, люди не бачать істинного світла, не шукають Бога, а натомість, самі того не бажаючи або не усвідомлюючи, живуть у полоні сатанинських хитрощів і маніпуляцій та не можуть із нього вирватися. Єдиний вихід для них – шукати Божі слова, Його явлення та роботу, щоб досягнути розуміння істини та зуміти ясно бачити й розпізнавати різноманітні помилки, єресі, брехню й абсурдні твердження, які всі походять від сатани та лихого людства. Тільки тоді люди зможуть звільнитися від цих обмежень, тиску та впливу. І тільки дивлячись на людей і речі, поводячись і діючи згідно з Божими словами й істиною, людина здатна втілювати в життя людську подобу, жити гідно, у світлі, і робити те, що повинна, виконувати належні їй зобов’язання та, звісно, приносити користь і виконувати свою місію в житті під Божим проводом, керуючись правильними думками й поглядами. Таке життя дуже осмислене, хіба ні? (Так.) Коли ви розмірковуєте над тим, як сатана використав вислів «Жінка мусить бути доброчесною, доброю, лагідною й високоморальною», щоб ставити вимоги до жінок, багато тисячоліть обмежувати, контролювати й навіть поневолювати їх, які почуття у вас виникають? Коли всі ви, жінки, чуєте від людей фразу «Жінка мусить бути доброчесною, доброю, лагідною й високоморальною», чи відразу ви відчуваєте спротив і кажете: «Не згадуйте про це! Мене це ніяк не стосується. Хоч я й жінка, але в Божих словах сказано, що ця фраза ніяк не стосується жінок»? Деякі чоловіки скажуть: «Якщо ця фраза ніяк тебе не стосується, то до кого ж тоді її звернено? Хіба ти не жінка?». А ти відповіси: «Я жінка, це правда. Але ці слова не від Бога, вони не є істиною. Ці слова йдуть від диявола та людства, вони топчуть жінок і позбавляють їх права на життя. Ці слова нелюдяні й несправедливі до жінок. Я повстаю проти них!». Насправді повставати немає потреби. Потрібно лише правильно підходити до подібних фраз, відкидати їх, не піддаватися на їхній вплив і не обмежувати себе ними. Якщо в майбутньому хтось тобі скаже: «Ти не схожа на жінку та розмовляєш грубо, як чоловік. Хто взагалі захоче з тобою одружитися?» – як ти маєш відповісти? Ти можеш сказати: «Якщо зі мною ніхто не одружиться, нехай так. Хіба єдиний спосіб жити гідно – це бути одруженою? Справді? Хіба тільки доброчесні, добрі, лагідні, високоморальні жінки, яких усі люблять, – це справжні жінки? Та ну, не може бути: “доброчесна”, “добра”, “лагідна” та “високоморальна” – не ті слова, якими насправді треба визначати жінок. Жінки не визначаються їхньою статтю, і не можна судити їхню людськість на основі того, чи вони доброчесні, добрі, лагідні й високоморальні: навпаки, жінок слід судити за тими стандартами, за якими Бог оцінює людськість людини. Це справедливий і об’єктивний спосіб оцінки жінок». Чи є у вас тепер базове розуміння вислову «Жінка мусить бути доброчесною, доброю, лагідною й високоморальною»? Моє спілкування вже мало б прояснити відповідні істини про цей вислів і правильні погляди, з якими люди мають до нього підходити.

Є ще один вислів, у якому говориться: «Коли п’єш воду з криниці, ніколи не забувай, хто її викопав». Я не хочу спілкуватися про цей вислів. Чому не хочу? Цей вислів за своєю суттю схожий на фразу «Жертвуй своїми власними інтересами заради інших», і в ньому теж є щось трохи збочене. Наскільки це було б незручно, якби щоразу, йдучи набрати води до криниці, люди мусили поминати того, хто її викопав? Деякі криниці прикрашені червоними стрічками й талісманами – хіба не було б трохи дивно, якби люди ще й палили там ладан і залишали в приношення фрукти? Порівняно з фразою «Коли п’єш воду з криниці, ніколи не забувай, хто її викопав» мені набагато більше подобається вислів «Майбутні покоління тішаться затінком від дерев, посаджених минулими поколіннями», тому що цей вислів відбиває реальність, яку люди справді можуть відчути й пережити особисто. Посадженому дереву потрібно рости десять-двадцять років, аби почати давати затінок, тому людина, яка посадила дерево, не зможе довго відпочивати в його затінку, і лише наступні покоління користуватимуться цим благом усе життя. Це природний порядок речей. І навпаки, у тому, щоб поминати людину, яка викопала криницю, щоразу, коли п’єш із неї воду, є щось трохи невротичне. Хіба це не виглядало б трохи божевільно, якби кожна людина згадувала про копача й поминала його щоразу, коли приходила до криниці по воду? Якби одного року сталася посуха й вода із цієї криниці знадобилася багатьом, то хіба б це не заважало людям брати воду приготувати їжу, якби кожен перед цим мусив стояти й розмірковувати про копача криниці? Чи справді це було б необхідно? Це б тільки всіх затримувало. Хіба душа копача живе біля криниці? Хіба він чує ці поминання? Нічого із цього не можна підтвердити. Тому фраза «Коли п’єш воду з криниці, ніколи не забувай, хто її викопав» абсурдна й абсолютно беззмістовна. Китайська традиційна культура висунула багато таких висловів щодо морального поводження, більшість із яких абсурдна, а цей конкретний вислів іще абсурдніший за них. Хто викопав ту криницю? Для кого й навіщо? Чи справді він викопав криницю заради всіх людей і наступних поколінь? Не обов’язково. Він просто зробив це для себе та для того, щоб його сім’я мала доступ до питної води, а про наступні покоління він не думав. Хіба цей вислів не обманює людей і не дає їм хибну настанову, щоб усі наступні покоління поминали того, хто викопав криницю, дякували йому й думали, що він її викопав для всіх? Отже, людина, яка запропонувала цей вислів, просто нав’язувала іншим власні думки й погляди та примушувала їх прийняти свої ідеї. Це аморально та призведе до того, що ще більше людей відчуватиме до такого вислову огиду, відразу й ненависть. Ті, хто пропагує подібні вислови, просто мають певні інтелектуальні вади, через які неминуче говорять і роблять певні безглузді речі. Як ідеї та погляди з традиційної культури на кшталт висловів «Коли п’єш воду з криниці, ніколи не забувай, хто її викопав» і «За краплю доброти плати бурхливим джерелом» впливають на людей? Що освічені або трохи обізнані люди здобувають від цих висловів у традиційній культурі? Чи справді вони стали добрими людьми? Чи втілили в життя людську подобу? Аж ніяк. Ці експерти з моральності, які поклоняються традиційній культурі, сидять на своїх високих п’єдесталах на вершині моральності й висувають до людей моральні вимоги, що нітрохи не узгоджуються з істинним станом їхнього життя. Це аморально й нелюдяно щодо всіх, хто живе на цій землі. Пропаговані цими експертами моральні погляди з традиційної культури можуть перетворити людину з досить нормальною раціональністю на когось із ненормальним почуттям розуму, здатного казати таке, що інші вважатимуть немислимим і незбагненним. Людськість таких людей викривлена, а свідомість збочена. Тому не дивно, що багато китайців на спортивних змаганнях, у громадських місцях і в офіційних установах часто говорить трохи дивні речі, які людям важко зрозуміти. Усе, що вони говорять, – пуста, безглузда теорія без жодної крихти щирої чи практичної мови. Це справжній доказ і результат сатанинського розбещення людства, а також наслідок того, що китайці багато тисячоліть виховувались у традиційній культурі. Усе це перетворило людей, які жили щиро й автентично, на людей, які займаються брехнею та відмінно лицемірять і маскуються, щоб обманювати інших; на людей, які здаються неймовірно культурними та здатними красномовно міркувати про теорію, але в реальності мають викривлену психіку й не можуть ні розсудливо говорити, ні взаємодіяти та спілкуватися з людьми – по суті, усі вони мають саме таку природу. Строго кажучи, такі люди – за крок від психічного захворювання. Якщо ти не можеш прийняти ці слова, Я закликаю тебе пережити їх. На цьому сьогоднішнє спілкування завершено.

2 квітня 2022 року

Виноски:

a. В оригінальному тексті говориться: «Це твердження виникло».