Почнімо з того, що пригадаймо, про що ми спілкувалися на останньому зібранні. (На останньому зібранні ми спілкувалися на тему «що значить прагнути до істини». Спочатку ми зосередилися на такому питанні: «Якщо те, що люди вважають добрим і правильним, – не істина, то чому ж люди все одно чіпляються за ці речі, як за істину, і думають, що так вони шукають істину?». Ти назвав три причини, чому люди так роблять. Здебільшого Ти говорив про першу з них, яка полягає в тому, чим саме є ті речі, які люди у своїх уявленнях вважають добрими та правильними.) На нашому останньому зібранні ми переважно спілкувалися про першу причину. Ми поговорили про те, що люди у своїх уявленнях вважають добрим і правильним, і розділили ці речі на дві великі категорії: перша – «добра поведінка», друга – «добре моральне поводження». Загалом Я навів для першої категорії – «добра поведінка» – шість прикладів: бути освіченим і розважливим, бути лагідним і витонченим, бути ґречним, поважати старих і піклуватися про молодих, бути доброзичливим і привітним. Про другу категорію, «добре моральне поводження», ми ще не спілкувалися. Нам потрібно трохи повторити деякі питання, про які ми спілкувалися, відшліфувати та прояснити істини й принципи цього спілкування, щоб усе стало чітким і ясним. Так вам буде легше зрозуміти істину. Минулого разу наше спілкування складалося з кількох великих розділів, а також деяких конкретних прикладів. Здається, ніби це багато, але насправді ми просто поспілкувалися про деякі конкретні питання в рамках цих великих розділів і розбили ці питання на частини, щоб спілкування було трохи зрозумілішим і чіткішим. Ми навели шість прикладів доброї поведінки, але не стали детально спілкуватися про кожен із них по черзі. Серед цих прикладів освіченість і розважливість є класичним відображенням того, що люди у своїх уявленнях вважають правильним і добрим. Ми поспілкувалися про цей приклад трохи докладніше. Решта подібні до нього; ви можете використовувати для їх аналізу та розпізнавання схожий метод.

Сьогодні, перш ніж ми перейдемо до власне змісту нашого спілкування, Я розповім вам дві короткі історії. Ви любите слухати історії? (Так.) Слухати історії – це не так утомлює та не вимагає занадто сильного зосередження. Умовно кажучи, це не дуже напружує та може бути досить цікавим. Отже, слухайте уважно, а поки ви слухаєте зміст цих історій, подумайте також, чому Я їх розповідаю – які конкретні центральні ідеї в них містяться, або, інакше кажучи, які практичні речі люди можуть здобути, послухавши ці історії. Гаразд, почнімо. Це історії Сяосяо та Сяоцзі.

Історії Сяосяо та Сяоцзі

У Сяосяо вже певний час затуманювався зір, а очі боліли та були хворобливо чутливі до світла. Від вітру в Сяосяо текли сльози, і в нього бувало таке відчуття, наче в очі щось попало, та інші подібні симптоми. Він тер очі, але це не дуже допомагало. Сяосяо не знав, що з ним не так. Він думав: «У мене ніколи раніше не було проблем з очима, і мій зір у порядку. Що ж це таке?». Коли він дивився в дзеркало, його очі виглядали майже як зазвичай – просто злегка почервонілі й іноді трохи налиті кров’ю. Це бентежило та трохи непокоїло Сяосяо. Коли все тільки почалося, він не надав цьому особливого значення, але коли симптоми стали проявлятися дедалі частіше, він зрештою не зміг більше терпіти й подумав собі: «Як мені краще зробити – піти до лікаря чи спробувати самостійно пошукати, що в мене за проблема? Знайти якісь відомості про таке питання нелегко, і я можу неправильно визначити, що зі мною насправді. Краще відразу піти до лікаря: він точно поставить правильний діагноз». Отже, Сяосяо пішов до лікаря. Той оглянув його та не знайшов жодних серйозних проблем. Він виписав звичайні очні краплі й порадив Сяосяо піклуватися про свої очі та не перенапружувати їх. Дізнавшись, що з його очима немає серйозних проблем, Сяосяо відчув велике полегшення. Повернувшись додому, він почав щодня користуватись очними краплями за тим графіком і в тому дозуванні, що прописав лікар, і вже за кілька днів його симптоми полегшилися. Із серця Сяосяо звалився великий тягар: він відчув, що раз ліки допомагають із його проблемою, то вона не може бути серйозною. Але це відчуття тривало недовго, і за деякий час симптоми повернулися. Сяосяо збільшив дозу очних крапель, і його очам стало трохи краще, а симптоми дещо полегшилися. Але за кілька днів його очам знову стало погано, як раніше, а симптоми посилились і почастішали. Сяосяо не міг зрозуміти, що відбувається, і відчував, як його накриває чергова хвиля розпуки: «Що мені робити? Ліки, які мені дав лікар, не допомагають. Може, це значить, що з моїми очима якась серйозна проблема? Таким не можна нехтувати». Цього разу він вирішив уже не ходити до лікаря й не консультуватися з ним щодо своєї проблеми з очима, а вирішити питання самостійно. Він зайшов в інтернет і знайшов найрізноманітніші відео та матеріали про свої симптоми. У більшості з них говорилося, що такі проблеми бувають від поганої гігієни зору, що потрібно піклуватися про свої очі, а головне – правильно ними користуватися. Сяосяо вирішив, що від цієї поради немає користі й вона не вирішить його проблему, і продовжив шукати інформацію далі. Якось він натрапив на ресурс, де говорилося, що такі симптоми міг спричинити крововилив у сітківку, який часом буває передвісником глаукоми. Ще його симптоми в міру прогресування могли перерости й у катаракту. Коли Сяосяо прочитав слова «глаукома» та «катаракта», у нього зашуміло у вухах. Перед очима потемніло, він ледь не знепритомнів, серце в грудях закалатало: «Ой Боже, та що ж це таке? Невже в мене буде глаукома й катаракта? Я чув, що катаракта потребує операції, а від глаукоми люди часто сліпнуть! Для мене це був би кінець, хіба ні? Я ще молодий – якщо я осліпну, як я буду решту життя без зору? На що мені було б тоді сподіватися? Хіба мені не довелося б провести життя в темряві?». Коли Сяосяо подивився на слова «глаукома» й «катаракта» на сторінці, то зрозумів, що більше не може сидіти спокійно. Він був глибоко засмучений і збентежений, і він дедалі глибше занурювався в депресію та зневіру. Він не знав, що йому робити та як жити далі. Він був сповнений смутку, і все, що перед ним простиралося, губилось у тумані. Перед лицем цієї проблеми Сяосяо повністю впав у відчай. Він утратив інтерес до життя й не міг зібратись із силами, щоб виконувати свій обов’язок. Він не хотів ні знову сходити до лікаря, ні поговорити з іншими людьми про свої проблеми з очима. Природно, він боявся, що люди дізнаються, що в нього розвинеться глаукома чи катаракта. І так для Сяосяо проходив день за днем – у депресії, негативі та розгубленості. Він не наважувався ні робити прогнози на майбутнє, ні будувати якісь плани, бо для нього майбутнє було жахливим і розпачливим. Він проживав свої дні в депресії й відчаї, у жахливому настрої. Він не хотів ні молитися, ні читати Божі слова, ні тим більше розмовляти з людьми. Він наче став зовсім іншою людиною. Після кількох таких днів Сяосяо раптом подумав: «Схоже, я перебуваю в жалюгідному стані. Раз моє майбутнє безрадісне, а Бог попустив мені захворіти на цю недугу, замість того щоб захистити мене, то чого я мушу й далі виконувати свій обов’язок як слід? Життя коротке; чому б мені не скористатися нагодою робити те, що мені подобається, і балувати себе, поки мій зір іще добрий? Чому моє життя має бути таким виснажливим? Навіщо мені себе кривдити й так погано до себе ставитися?». Отже, коли Сяосяо не спав, не їв і не працював, він здебільшого сидів в інтернеті, граючи в ігри, дивлячись відео чи запоєм переглядаючи серіали, а коли він кудись ішов, то навіть брав із собою телефон і постійно грав на ньому в ігри. Він проводив свої дні, занурившись у світ інтернету. Природно, що від цього біль у його очах ставав дедалі сильнішим, а симптоми – дедалі гіршими. Коли він не міг більше терпіти, то закапував очі краплями, щоб полегшити симптоми, а коли йому ставало трохи краще, він знову занурювався в інтернет, дивлячись відео, які йому подобалися. У такий спосіб він намагався полегшити страх і жах глибоко в серці, а також згаяти час, пробавити день. Щоразу, коли його очі боліли й симптоми погіршувалися, Сяосяо мимовіль дивився на людей навколо себе та думав: «Інші люди теж дивляться очима, як і я. Чому їхні очі не червоніють і не сльозяться весь час, чому в цих людей немає такого відчуття, ніби в їхніх очах щось застрягло? Чому саме я на таке захворів? Хіба не тому, що для Бога деякі рівніші за інших? Я так довго повністю присвячував себе Богові – чому ж Він мене не захищає? Бог такий несправедливий! Чому всім іншим пощастило здобути Божий захист, а мені ні? Чому мені завжди випадають усі біди?». Що більше Сяосяо думав, то більше злився та дратувався, а що більше він злився, то більше йому хотілося розважатись і проводити час в інтернеті, щоб розвіяти свою гіркоту та злість. Йому хотілося якнайшвидше позбутися хвороби очей, але що більше він хотів позбутися гіркоти та злості, то менше радості й спокою він мав і то нещаснішим почувався, наскільки б його не поглинав інтернет. А в глибині душі Сяосяо нарікав, що Бог несправедливий. Так один за одним проходили дні. Очам Сяосяо не ставало краще, а його настрій дедалі погіршувався. На цьому тлі Сяосяо почувався ще безсилішим і нещаснішим. Так тривало життя Сяосяо. Ніхто не міг йому допомогти, та він і не шукав допомоги. Він просто проживав кожен день у тумані, пригнічений і безсилий.

Це була історія Сяосяо. На цьому ми її закінчимо. Наступна історія – про Сяоцзі.

Під час виконання свого обов’язку Сяоцзі зіткнувся з тією ж проблемою, що й Сяосяо. Його зір почав затуманюватися, а очі часто набрякали й боліли. Це нерідко супроводжувалося таким відчуттям, ніби в його очах щось застрягло, а коли він їх тер, очам не легшало. Він думав: «Та що ж це таке? З моїми очима раніше все було чудово, я ніколи не ходив до окуліста. Що з ними сталось останнім часом? Може, з моїми очима якась проблема?». Коли він дивився в дзеркало, його очі виглядали так само, як і завжди. Вони просто пекли, а коли він часто кліпав, то боліли ще більше, набрякали й починали сльозитися. Сяоцзі зрозумів, що з його очима щось не так, і подумав: «Проблеми з очима – це дуже серйозно. Мені не можна цим нехтувати. Але мені все ж не так уже й погано, і ця проблема не вплинула ні на моє життя, ні на виконання мого обов’язку. Останнім часом я дуже зайнятий роботою в церкві, і якщо я піду до лікаря, це вплине на виконання мого обов’язку. Я просто пошукаю інформацію про цю проблему, коли в мене буде вільний час». Прийнявши таке рішення, Сяоцзі вибрав вільну від виконання обов’язку хвилинку, пошукав потрібну інформацію та дізнався, що з його очима не було жодних серйозних проблем: його дискомфорт спричинило тривале надмірне навантаження на зір. Якби Сяоцзі дотримувався гігієни зору, як слід піклувався про очі та робив певні належні вправи, його очі знову повернулися б до норми. Прочитавши це, Сяоцзі дуже зрадів: «Це не така вже й велика проблема, тож мені не варто надто хвилюватися. У цьому джерелі сказано, що треба дотримуватися гігієни зору та робити правильні вправи для очей – значить, я просто з’ясую, як дотримуватися гігієни зору та які вправи слід робити, щоб повернути очі до норми». Далі він пошукав кориснішу інформацію на цю тему та вибрав кілька методів і підходів, доречних у його ситуації. Відтоді, крім звичайного життя й виконання свого обов’язку, у Сяоцзі з’явилося нове завдання: робота з догляду за очима. Він щодня практикував техніки догляду за очима, про які дізнався. Випробовуючи їх, він придивлявся, чи полегшують вони ті симптоми, які раніше проявлялись у його очах. За певний час, випробувавши всі методи, Сяоцзі побачив, що деякі з них були дієвими, а інші годилися лише в теорії, але не на практиці – принаймні з його проблемою вони не допомагали. Тож, спираючись на свої висновки з того початкового періоду, Сяоцзі вибрав кілька методів і технік для підтримки здорового зору, які йому підійшли. Він практикував гігієну зору та догляд за очима щодня, коли це не заважало йому виконувати свій обов’язок. За деякий час очам Сяоцзі справді почало дедалі кращати. Попередні симптоми: почервоніння, біль, відчуття печіння тощо – поступово почали минати й поверталися дедалі рідше. Сяоцзі відчував, що йому дуже пощастило: «Дяка Богові за Його керівництво. Це Його благодать і Його провід». Хоча в Сяоцзі поменшало проблем з очима, а симптоми стали не такими вираженими, він продовжував сумлінно практикувати ці методи догляду за очима та дотримуватися гігієни зору – і за деякий час його очі повністю повернулися до норми. Завдяки цьому досвіду Сяоцзі опанував деякі способи збереження здоров’я очей, а також навчився правильно жити й дотримуватися гігієни зору. Він додав до свого життєвого арсеналу певні позитивні, путні знання. Сяоцзі був дуже щасливий. Він відчував, що хоча він пережив певні злети й падіння, отримав певний незвичний досвід, але зрештою це дало йому дорогоцінний життєвий досвід. Щоразу, коли хтось із його оточення казав, що його очам недобре, що вони болять і опухли, Сяоцзі відверто розповідав про свій досвід, про підходи й техніки, які він використовував. Завдяки Сяоцзі ті, хто відчував симптоми проблем з очима, також навчилися способам і методам дотримання гігієни зору й турботи про здоров’я очей. Сяоцзі був щасливий і приносив велику користь людям навколо себе. Отже, за цей час Сяоцзі й інші здобули деякі путні знання, які людям слід мати у своєму житті. Усі працювали та виконували свої обов’язки разом, щасливо й радісно. Незважаючи на проблему з очима, Сяоцзі не піддався ні негативу, ні безсиллю, і він жодного разу не поскаржився на свою біду. Хоча, шукаючи інформацію про свою проблему, він бачив ті самі лячні заяви, що й Сяосяо, але не звернув на них багато уваги. Натомість він активно та правильно розв’язав свою проблему. Коли те ж саме сталось із Сяосяо, він не раз упадав у депресію, безсилля й розгубленість. Сяоцзі ж, навпаки, не тільки не впав у депресію та розгубленість, а й не поринув в обурення на Бога – і навіть здобув завдяки цим подіям корисніше, активніше й позитивніше ставлення до життя. Він допоміг і собі, і іншим.

Це були історії Сяосяо та Сяоцзі. Тепер ви почули їх обидві. Чи зрозуміли ви їх? Хто з них вам більше подобається – Сяосяо чи Сяоцзі? (Сяоцзі.) А що ж поганого в Сяосяо? (Коли з ним траплялися негаразди, він не міг зустріти їх як належить. Він був негативно налаштованим і чинив опір.) Бути негативно налаштованим і чинити опір – значить накликати на себе загибель. Коли щось трапляється з іншими людьми, вони вміють шукати істину, щоб розв’язати проблему, але коли щось трапилось із Сяосяо, він не зміг шукати істину, а вибрав негатив і опір. Він сам накликав на себе загибель. Сьогодні в людей, може, і є передова інформація, але в цьому сатанинському світі багато брехні й обману. Світ сповнений брехні й обману. Зіткнувшись із будь-яким питанням або інформацією в цьому хаотичному світі, люди мусять підходити до них розбірливо, з мудрістю, розумом і проникливістю. Вони мають суворо фільтрувати різного роду інформацію з належної точки зору. Людям не слід одразу вірити в будь-яку заяву та, звісно, не можна з готовністю приймати на віру будь-яку інформацію. У світі сатани всі люди брешуть, а брехуни ніколи не несуть відповідальності. Вони собі торочать свої побрехеньки, та й годі. Ніхто в цьому світі не викриває брехню; ніхто не викриває обман. Серце людини важко збагнути, і в кожного брехуна є певний намір і ціль. Наприклад, ти приходиш до лікаря, а він каже: «Твою хворобу треба лікувати швидко, інакше вона може перерости в рак!». Якщо ти боязкий, ти злякаєшся: «О ні! Вона може перерости в рак! Треба негайно лікуватися!». І в результаті що більше ти намагаєшся її вилікувати, то гірше тобі стає, і зрештою ти опиняєшся в лікарні. Насправді лікар сказав, що твоя хвороба може перерости в рак, тобто в тебе ще не рак, але ти неправильно зрозумів лікаря й вирішив, що її треба лікувати так само терміново, як рак. Хіба, роблячи так, ти не накликаєш на себе смерть? Якщо ти ставитимешся до своєї хвороби як до раку, то що більше ти намагатимешся її вилікувати, то швидше помреш. Чи довго б ти тоді ще пожив? (Ні.) Твоя хвороба – насправді не рак, то навіщо б лікарю казати тобі, що коли ти не лікуватимешся, вона переросте в рак? Він це каже для того, щоб виманити в тебе гроші, щоб ти поставився до своєї хвороби як до чогось серйозного. Якби ти знав, що твоя хвороба несерйозна, то не намагався б її вилікувати, і лікар не зміг би отримати твої гроші. Багато лікарів, бачачи пацієнта, хапається за нього, як демон за людину, і міцно тримає, і не відпускає. Це поширений підхід більшості лікарів до своїх пацієнтів. Лікар починає з того, що розповідає тобі, який він відомий, як добре знається на медицині, скільки людей виходив, які хвороби вилікував і як довго вже практикує медицину. Він змушує тебе довіритися йому, сісти й погодитися на його лікування. Потім він каже тобі, що ти захворієш на серйозну недугу, а якщо не лікуватимешся, то можеш померти. Усі помирають, але чи справді тебе вб’є саме ця хвороба? Необов’язково. Життя та смерть кожної людини – у Божих руках. Саме Він визначає їх, а не лікарі. Ті часто користуються цією хитрістю, щоб дурити людей. Хто полохливий і боїться смерті, той усюди звертається по медичну допомогу та дозволяє лікарям робити заяви про стан його здоров’я. Якщо лікар каже, що в такої людини є ймовірність захворіти на рак, вона йому вірить і мерщій дозволяє зайнятися її лікуванням, щоб позбутися загрози вмерти від раку. Хіба такі люди просто не залякують самих себе? (Так і є.) Зараз ми припинимо говорити про лікарів і продовжимо розмову про Сяосяо та Сяоцзі. Їхні точки зору, погляди та позиції щодо всього, що відбувається навколо, різняться як день і ніч. Сяосяо – це просто згусток негативу, та й годі, тоді як Сяоцзі вміє правильно підходити до того, що з ним трапляється. Він має розум і розважливість, властиві нормальній людській сутності, і активно зустрічає те, що з ним відбувається. Він також не припиняє виконувати свій обов’язок. Ці двоє як день і ніч. Коли щось трапляється із Сяосяо, він вирішує, що ситуація безнадійна, і діє нерозважливо. Він не шукає належного методу й засобів для розв’язання проблеми, а ще він нерозбірливий, безтолковий, дурний, упертий і непоступливий, та ще й досить зловмисний. Коли він хворіє, стикається з якимись труднощами чи з ним трапляється щось погане, він сподівається, що те саме станеться й з усіма іншими. Він ненавидить Бога за те, що Бог його не захищає, і хоче виплеснути свою злість. Але він не наважується виплеснути й зігнати злість на інших, тому зганяє свою лють і злість на собі. Хіба це не порочний характер? (Так і є.) Коли якась дрібниця йде не так, як ти хочеш, реагувати обуренням, ненавистю й заздрістю – це порочність. Коли щось трапляється із Сяоцзі, він має розум і розважливість, властиві нормальній людській сутності. Він має мудрість і робить вибір, який належить робити тому, у кого нормальна людська сутність. Хоча Сяоцзі занедужав на те саме, що й Сяосяо, його проблему врешті-решт було подолано, тоді як Сяосяо так і не зміг її розв’язати, і вона постійно погіршувалася й тяжчала. Проблема Сяосяо серйозна та полягає не просто в плотській хворобі: він виявив характер у глибині свого серця та власну впертість, непоступливість, дурість і зловмисність. У цьому й полягає різниця між ними двома. Якщо ви детальніше знатимете й розумітимете, як живуть ці дві людини, як вони ставляться до того, що з ними трапляється, і якими методами із цим розбираються, то пізніше ви зможете ще поспілкуватися про це, порівняти себе з тими людьми та винести із цього урок. Звісно, коли з вами щось трапляється, ви мусите входити в це активно, як Сяоцзі. Ви мусите правильно підходити до життя й намагатися дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій, щоб стати тим, хто шукає істину. Не можна бути таким, як Сяосяо. Хіба не так? (Так.) Ось як потрібно шукати й практикувати.

А тепер згадаймо те, про що ми спілкувалися на останньому зібранні. Ми поговорили про перший аспект того, що люди у своїх уявленнях вважають правильним і добрим, а саме про добру поведінку, і навели шість прикладів такої поведінки. Усе це були речі, які заохочуються традиційною культурою, і форми доброї поведінки, які подобаються людям у реальному житті. Ви можете Мені їх назвати? (Бути освіченим і розсудливим, лагідним і витонченим, ґречним, привітним і приступним, поважати старих і піклуватися про молодих.) Інших прикладів ми не наводили. Можливо, у традиційних культурах інших країн є деякі відмінності від шести репрезентативних форм доброї поведінки, які побутують у традиційній китайській культурі, але ми не станемо їх перераховувати. Минулого разу ми поспілкувалися про певний конкретний зміст цих шести форм доброї поведінки та проаналізували його. Загалом ці зовнішні форми доброї поведінки не є відображенням позитивного в людськості й тим більше змін у характері людини – вони точно не доводять, що людина розуміє істину та втілює в життя істину-реальність. Ці форми – лише зовнішня поведінка, яку може бачити людина. Простіше кажучи, це зовнішні прояви людини. Ці зовнішні прояви та виливи – лише формальності, які мають місце, коли люди взаємодіють, уживаються та живуть одне з одним. Що таке «формальності»? Це найповерховіші речі, які заспокоюють людей, коли ті їх бачать. Вони нітрохи не відображають ні сутності людей, ні їхніх думок і поглядів, ні їхнього ставлення до позитивного й тим більше до істини. Вимоги та стандарти оцінки, які людство висуває до зовнішньої поведінки, – це лише формальності, що їх люди спроможні розуміти й дотримуватися. Вони не мають нічого спільного із сутністю людини. Якою б приступною чи привітною людина не здавалася зовні, як би інші не любили, не поважали й не шанували зовнішні форми поведінки, які вона втілює в життя, як би вони їм не поклонялися, це не означає, що така людина має людськість або що її природа-сутність добра, наділена любов’ю до позитивного чи почуттям праведності, і, звісно, це тим більше не означає, що така людина може прагнути до істини. Усі ті форми доброї поведінки, узагальнено сформульовані людством, – це не більше ніж певні зовнішні прояви та втілення в життя речей, які людство пропагує, щоб відрізнити себе від інших форм життя. Наприклад, такі форми доброї поведінки, як освіченість і розсудливість, лагідність, витонченість і ґречність, лише показують, що зовні людина досить вихована, ввічлива, освічена й культурна, на відміну від тварин, які не дотримуються жодних правил. Поївши чи попивши, люди витирають рот руками або серветками, щоб бути трохи чистішими. Якби ти спробував витерти пащу пса після того, як він поїв або попив, йому б це не сподобалося. Тварини такого не розуміють. Чому ж тоді люди це розуміють? Тому що люди – «вищі тварини» й мусять таке розуміти. Отже, такі форми доброї поведінки – це лише те, що людина використовує для регулювання поведінки біологічної групи, якою є людство, і вони просто відрізняють його від нижчих форм життя, не більше. Вони не мають геть нічого спільного ні з тим, як мусить триматися людина, ні з прагненням до істини, ні з поклонінням Богу. Тобто хоча ти можеш зовні відповідати стандартам і вимогам освіченості, розсудливості, лагідності, витонченості тощо, хоча в тебе можуть бути ці форми доброї поведінки, це не означає, що ти маєш людськість, володієш істиною чи Бога боїшся, а від злого втікаєш. Це геть нічого такого не означає. Навпаки, це означає тільки те, що після того, як ти пройшов виховну систему формування поведінки та прищеплення норм етикету, твоя мова, міміка, те, як ти тримаєшся, тощо стали трохи дисциплінованішими. Це показує, що ти кращий за тварин і маєш трохи людської подоби, але не показує, що ти прагнеш до істини. Можна навіть сказати, що це не має геть нічого спільного з прагненням до істини. Те, що ти володієш цими формами доброї поведінки, зовсім не означає, що в тебе є правильні умови для прагнення до істини, і тим більше не значить, що ти вже ввійшов в істину-реальність і здобув істину. Це зовсім на таке не вказує.

Кожен, у кого був кіт або собака, відчуває, що в них є щось гідне любові. Деякі коти й собаки навіть мають певні манери. Коли деякі коти хочуть зайти до кімнати господаря, то спершу кілька разів нявкають біля дверей. Вони не зайдуть, якщо господар нічого не скаже, а ввійдуть лише тоді, коли він промовить: «Заходь». Навіть коти можуть практикувати такий етикет: вони знають, що треба питати дозволу, перш ніж зайти до кімнати господаря. Хіба це не різновид доброї поведінки? Якщо навіть тварини можуть мати таку добру поведінку, то наскільки добра поведінка людей може зробити їх вищими за тварин? Це мінімальний рівень здорового глузду, який мусить бути в людей: цього не треба вчити, це щось цілком нормальне. Люди можуть вважати, що така добра поведінка відносно доречна, і почуватися від неї дещо комфортніше, але чи втілення цієї доброї поведінки в життя відображає якість або сутність їхньої людськості? (Ні.) Не відображає. Це лише правила й методи, якими людина мусить керуватись у своїх діях, і вони не мають геть нічого спільного з якістю й сутністю її людськості. Візьмімо, наприклад, котів і собак – що між ними спільного? Коли люди їх годують, ці тварини виражають близькість і вдячність. Їм притаманна така поведінка, і вони можуть її демонструвати. Різниця між ними полягає в тому, що коти ловлять мишей, а собаки охороняють будинок. Кішка може покинути свого господаря будь-де та будь-коли; заради розваг вона забуде про господаря та не звертатиме на нього уваги. Собака ніколи не покине свого господаря; якщо пес вважає тебе господарем, то впізнаватиме тебе та ставитиметься до тебе як до господаря, навіть якщо в нього з’явиться новий власник. У цьому полягає різниця між котами й собаками з точки зору моральної якості їхньої поведінки та сутності. Тепер поговорімо про людей. Серед форм поведінки, які людина вважає добрими, тобто освіченості, розсудливості, ґречності, приступності тощо, є такі, що перевершують поведінку інших видів, – тобто те, що здатна робити людина, перевищує можливості інших видів, – але це не більше ніж зовнішня поведінка та правила; це просто підходи, покликані регулювати поведінку людей і відрізняти їх від інших форм життя. Те, що людям притаманна така добра поведінка, може створити в них враження, що вони відрізняються від інших форм життя чи кращі за них, але факт такий, що в деяких аспектах люди поводяться гірше за тварин. Візьмімо, наприклад, повагу до старих і піклування про молодих. У тваринному світі вовки роблять це краще за людей. У вовчій зграї дорослі вовки піклуватимуться про вовченя, чиє б воно не було. Вони не цькуватимуть його та не завдадуть йому шкоди. Людина так не робить, і в цьому сенсі людство гірше за вовчу зграю. Яка ж повага до старих і піклування про молодих притаманні людству? Чи справді люди на це здатні? Більшість людей не здатна «піклуватися про молодих»: людям не притаманна така добра поведінка, а це означає, що їм не притаманна така людськість. Наприклад, коли поруч із дитиною є батьки, люди розмовлятимуть із нею досить приступно та привітно – але коли батьків поруч немає, демонічна сторона людей виплескується назовні. Якщо дитина заговорить до них, вони її проігнорують, а то й вирішать, що ця дитина противна, і образять її. Які ж вони злі! У багатьох країнах світу торгівля дітьми не рідкість – це глобальна проблема. Якщо людям не притаманна навіть така форма доброї поведінки, як повага до старих і піклування про молодих, і вони знущаються з дітей без жодних докорів сумління, то скажіть Мені, яка це людськість? Вони все одно роблять вигляд, ніби поважають старих і піклуються про молодих, але це лише видимість. Чому Я наводжу цей приклад? Тому що навіть якщо людство підняло на щит ці форми доброї поведінки, висунуло ці вимоги та стандарти, що стосуються поведінки людей, розбещену сутність людини все одно не змінити ніколи, незалежно від того, чи здатна людина їм відповідати та скільки форм доброї поведінки їй притаманні. Критерії людських поглядів на людей і речі, людської поведінки та дій повністю випливають із думок і поглядів розбещеного людства та визначаються розбещеними характерами. Хоча висунуті людством вимоги та стандарти вважаються добрими, високими стандартами, чи здатні люди досягти відповідності їм? (Ні.) Це проблема. Навіть якщо зовні людина поводиться непогано й отримує за це винагороду та визнання, це теж забруднено обманом і хитрощами, бо, як усі визнають, трохи добра зробити легко, а що важко, то це робити добро все життя. Якщо людина справді добра, то чому ж їй так важко творити добро? Отже, жодна людина не може жити відповідно до так званих «добрих» визнаних стандартів людства. Це все хвастощі, обман і вигадка. Навіть якщо люди можуть зовні відповідати деяким із цих стандартів і трохи виявляти добру поведінку, як-от бути освіченими та розсудливими, лагідними й витонченими, ґречними, приступними та привітними, поважати старих і піклуватися про молодих, – хоча люди можуть робити й мати дещо з такого, це лише на короткий час, тимчасово чи в якомусь швидкоплинному середовищі. Ці прояви бувають у них лише тоді, коли їм потрібно. Щойно щось зачіпає їхній статус, гордість, багатство, інтереси чи навіть їхню долю й перспективи, назовні виривається їхня природа та жорстока внутрішня сутність. Люди більше не видаються освіченими та розсудливими, лагідними й витонченими, ґречними, приступними чи привітними, не поважають старих і не піклуються про молодих. Натомість вони протиборствують і плетуть інтриги одне проти одного, намагаючись перехитрити одне одного, підставляючи та вбиваючи одне одного. Таке трапляється аж занадто часто: заради своїх інтересів, статусу чи влади друзі, родичі та навіть батьки й сини нерідко намагаються вбити одне одного, аж доки в живих не залишиться лише один. Ця жалюгідна ситуація між людьми очевидна. Ось чому освіченість і розсудливість, лагідність і витонченість, ґречність, приступність і привітність, повагу до старих і піклування про молодих можна назвати лише продуктами минущих обставин. Жодна людина не може по-справжньому втілювати їх у життя – навіть мудреці та великі люди, перед якими благоговіють китайці, не були на це здатні. Отже, усі ці вчення й теорії абсурдні – це чистісінька нісенітниця. Люди, які прагнуть до істини, здатні вирішувати питання, що зачіпають їхні особисті інтереси, згідно з Божими словами, маючи істину за критерій, і спроможні практикувати істину та підкорятися Богові. Так істина-реальність, якою вони володіють, перевершує стандарти доброї поведінки, визнані людством. Ті, хто не прагне до істини, не можуть подолати бар’єр власних інтересів, а отже, не здатні втілювати істину в життя. Вони навіть не можуть дотримуватися правил на кшталт доброї поведінки. Що ж тоді є основою та критеріями їхніх поглядів на людей і речі, їхньої поведінки та дій? Безумовно, лише правила та доктрини, філософії й закони сатани, а не істина в Божих словах. Причина в тому, що ці люди не приймають істину та дбають лише про власні інтереси, і тому вони, природно, не можуть утілювати істину в життя. Вони не можуть навіть дотримуватися доброї поведінки – вони намагаються її імітувати, але неспроможні маскуватися постійно. У цьому вони виявляють своє справжнє обличчя. Заради власних інтересів вони ладні боротися, хапати та грабувати, плести змови й інтриги, хитрувати, карати інших і навіть убивати. Вони здатні на всі ці порочні речі – хіба в цьому не виявляється їхня природа? А коли їхня природа виявляється, то інші легко бачать наміри й основу, що стоять за їхніми словами й діями; інші бачать, що ці люди живуть виключно за сатанинськими філософіями, що в основі їхніх поглядів на людей і речі, їхньої поведінки та дій лежать філософії сатани. Наприклад: «Кожен сам за себе, а невдах під три чорти», «Гроші правлять світом», «Поки є життя, є й надія», «Невеликий розум не робить людину гідною, тож справжній чоловік мусить мати дрібку злості», «Якщо ти погано поставишся до мене, я тобі накою біди», «Ось тобі відплата тією ж монетою» тощо – зсередини людьми керують саме такі сатанинські закони та лінії логічного мислення. Коли люди живуть за цими речами, такі форми доброї поведінки, як освіченість і розсудливість, лагідність і витонченість, ґречність, повага до старих і піклування про молодих тощо, стають видимістю, масками, якими люди прикриваються. Чому вони стають видимістю? Тому що основа та закони, за якими люди живуть насправді, – це не істина, а те, що прищеплене людині сатаною. І тому на людину, яка не любить істину, найелементарніша людська совість і мораль не мають жодного впливу. Коли стається щось пов’язане з її інтересами, назовні виривається її істинна сутність, і тоді люди бачать її справжнє обличчя. Шоковані, вони кажуть: «Але ж він зазвичай такий лагідний, ґречний і чемний, хіба ні? Чому, коли з ним щось трапляється, він ніби стає зовсім іншою людиною?». Насправді ця людина не змінилася – просто її справжня сутність до того не розкривалась і не виявлялася. Поки ніщо не зачіпає її інтересів і боротьба не починається всерйоз, усе, що вона робить, – це хитрощі та маскування. Закони й основа її існування, які вона виявляє, коли щось зачіпає її інтереси чи загрожує їм і вона перестає маскуватися, – це і є її природою, її сутністю й тим, ким вона є насправді. Отже, які б форми доброї поведінки не були притаманні людині, – якою б бездоганною її зовнішня поведінка не здавалась іншим людям, – це не означає, що ця людина прагне до істини та любить позитивне. Це як мінімум не означає того, що вона має нормальну людськість, і тим більше того, що їй можна довіряти чи з нею варто мати справу.

Ми наводили такі приклади форм доброї поведінки, як освіченість і розсудливість, лагідність і витонченість, ґречність, приступність і привітність, повага до старих і піклування про молодих. А зараз візьмімо за приклад повагу до старих і піклування про молодих та поспілкуймося про це докладніше. Мати повагу до старих і піклуватися про молодих – це цілком нормальне явище в людському житті. Воно може проявлятися навіть у деяких популяцій тварин, тому, природно, воно мало б іще більше проявлятися серед людей, бо в них є совість і розум. Люди мають дотримуватися такої поведінки краще, конкретніше та практичніше, ніж інші види, а не просто робити це поверхово. Люди мають краще за інші види дотримуватися такої форми доброї поведінки, як повага до старих і піклування про молодих, тому що люди наділені совістю й розумом, чого інші види не мають. Дотриманням такої доброї поведінки люди мають бути спроможними показати, що їхня людськість вища за сутність інших видів, що вона інакша. Але чи справді люди так роблять? (Ні.) Чи роблять так освічені, обізнані люди? (Теж ні.) Забудьмо поки що про простих людей і поговорімо про справи еліти, про справи придворні. Зараз у кількох країнах знімають низку палацових драм, які викривають багато бурхливих історій монарших родин. І представники палацу, і прості люди схожі в тому, що і ті, і інші надають великого значення ієрархії старшинства. Порівняно з простими людьми членів монарших родин глибше й конкретніше навчали тієї форми доброї поведінки, яка полягає в повазі до старих і піклуванні про молодих, і молодші покоління в монарших родинах більше шанують і поважають своїх старших, ніж прості люди: це регулюється багатьма правилами етикету. Коли йдеться про повагу до старих і піклування про молодих, члени монарших родин мають особливо високі вимоги до цього аспекту доброї поведінки та мусять їх досконально дотримуватися. На перший погляд здається, ніби вони виконують вимогу традиційної культури поважати старих і піклуватися про молодих так само, як і прості люди, – і все ж таки, як би добре чи доречно вони це не робили, якими б порядними й бездоганними не видавалися, за цією видимістю бездоганної поведінки ховаються всілякі процеси передачі влади та маневрування між різними силами. На перший погляд, сини й батьки, онуки й діди, слуги й господарі, міністри й монархи – усі дотримуються найфундаментальнішого критерію поведінки: поважати старих і піклуватися про молодих. Але оскільки до цього домішується і монархічна влада, і різні інші сили, така зовнішня поведінка не виконує жодної функції. Вона абсолютно не здатна вплинути на те, до чого зрештою призводять процеси передачі монархічної влади та маневрування між різними силами. Природно, що така добра поведінка принципово не здатна стримати нікого, хто прагне трону чи має владні амбіції. Прості люди дотримуються правила поважати старих і піклуватися про молодих, яке їм передали їхні предки. Вони теж живуть серед обмежень цього правила. Скільки б інтересів при цьому не перетиналося, яка б боротьба не виникала при зіткненні цих інтересів, прості люди все одно здатні після цього продовжувати жити разом. Але в монарших родинах усе інакше, бо їхні інтереси та конфлікти за владу більш значущі. У таких родинах люди безугавно змагаються між собою, і в кінцевому результаті переможці стають монархами, а переможені – злочинцями: хтось один із двох мусить умерти. І переможці, і переможені дотримуються цього правила «поважати старих і піклуватися про молодих», але через те, що в кожного з них різний рівень влади, різні бажання й амбіції чи між суперниками нерівні сили, у результаті одні виживають, а інших знищують. Чим це визначається? Хіба правилом «поважати старих і піклуватися про молодих»? (Ні.) То чим же це визначається? (Сатанинською природою людини.) Що Я хочу всім цим сказати? Я хочу сказати, що ці правила, ця новітня поведінка, яку людство називає доброю, узагалі нічого не можуть визначати. Шлях, яким іде людина, нітрохи не визначається тим, чи вона освічена, розсудлива, привітна, чи поважає старих і піклується про молодих у своїй зовнішній поведінці; він визначається природою людини. Словом, Божий дім не пропагує ці твердження про добру поведінку, які виникли серед людства. Та поведінка, яку людина вважає доброю, – не більше ніж різновид доброї поведінки та прояву; вона не відображає істину, і якщо комусь притаманна ця добра поведінка та прояви, то це не означає, що він практикує істину чи тим більше прагне до неї.

Якщо ця поведінка, яку людина вважає доброю, не походить від Бога, не заохочується Його домом і тим більше не відповідає Його волі, якщо вона суперечить Божим словам і вимогам, які Він висуває, то чи має Бог теж якісь вимоги до поведінки людства? (Так, має.) Бог також висунув деякі твердження щодо поведінки віруючих, які за Ним слідують. Ці вимоги відрізняються від тих, які Бог ставить до людини щодо істини, і вони дещо простіші, але в них є й певні конкретні моменти. Які ж Божі вимоги до тих, хто за Ним слідує? Наприклад, мати порядність, яка личить святому, – хіба це не вимога до поведінки людини? (Так і є.) А ще – не бути розпусним, бути стриманим, не носити незвичного одягу, не курити й не пити, не бити інших і не ображати їх словесно, не поклонятися ідолам, шанувати батьків тощо: усе це поведінкові вимоги, які Бог висунув до Своїх послідовників. Це найбазовіші вимоги, і їх не можна ігнорувати. Бог має конкретні вимоги до поведінки тих, хто за Ним слідує, і вони відрізняються від доброї поведінки, яку просувають безбожники. Добра поведінка, яку пропонують безбожники, просто робить людей вищими тваринами, відрізняючи їх від інших, нижчих тварин, і не більше того. Натомість вимоги, які Бог ставить до Своїх послідовників, відрізняють їх від безбожників, від людей, які не вірять у Бога. Вони потрібні не для того, щоб відрізнятися від тварин. У минулому також говорили про «освячення». Це не зовсім точно, говорити так – певне перебільшення, але Бог висунув до Своїх послідовників певні вимоги щодо їхньої поведінки. Скажіть Мені, які вони? (Мати порядність, яка личить святим, не бути розпусними, бути стриманими, не носити незвичного одягу, не курити й не пити, не бити інших і не ображати їх словесно, не поклонятися ідолам, шанувати своїх батьків.) А ще що? (Не привласнювати чужого, не красти, не давати неправдивих свідчень, не чинити перелюбу.) І це теж. Усе це – частина закону, певні вимоги, які Бог висунув до поведінки людства на самому початку, і вони й сьогодні залишаються реальними та практичними. Бог використовує ці вимоги для регулювання поведінки Своїх послідовників, а це означає, що така зовнішня поведінка – ознака тих, хто слідує за Богом. Якщо в тебе така поведінка та прояви, що інші, дивлячись на тебе, бачать, що ти віруєш у Бога, то вони як мінімум схвалюватимуть тебе й захоплюватимуться тобою. Вони казатимуть, що ти маєш порядність, яка личить святому, що ти виглядаєш як віруючий у Бога, а не безбожник. Деякі люди, що прийшли до віри в Бога, залишаються такими ж, як і безбожники: часто курять, п’ють, б’ються й бешкетують. Є навіть такі, що чинять перелюб і крадуть. Навіть їхня поведінка нестримана й не відповідає Божим словам, і коли безбожники бачать таких вірян, то кажуть: «Невже він справді вірить у Бога? Чому ж він тоді поводиться так само, як люди, які в Нього не вірять?». Інші не захоплюються такою людиною й не довіряють їй, тому люди не приймають від неї Євангеліє, коли вона намагається його поширювати. Якщо хтось може робити те, що Бог вимагає від людини, значить, він любить позитивне, має добре серце та нормальну людську сутність. Така людина здатна втілювати Божі слова в життя, щойно їх почувши, і в тому, що вона практикує, немає жодної фальші, бо у своїх діях вона принаймні виходила зі своєї совісті й розуму. Чим конкретні Божі вимоги до людини відрізняються від доброї поведінки, яку пропагує людство? (Божі вимоги до людини носять явний практичний характер і здатні давати людям можливість утілювати в життя нормальну людськість, тоді як традиційна культура вимагає лише певної поведінки напоказ, яка не виконує жодної відчутної функції.) Саме так. Уся добра поведінка, яку традиційна культура вимагає від людини, фальшива: це маскування й фікція. Ті, хто її дотримується, можуть говорити приємні слова, але всередині в них усе зовсім інакше. Ця добра поведінка – маска, ілюзія. Це не те, що виплескується із сутності чиєїсь людськості, а маска, яку людина вдягає заради своєї гордості, репутації та статусу. Це показуха, різновид лицемірного підходу, те, що людина розігрує навмисно, щоб інші побачили. Іноді люди не можуть розрізнити, справжня поведінка людини чи фальшива, але із часом усі побачать її справжнє обличчя. Так само було й із лицемірними фарисеями, у яких було так багато зовнішніх форм доброї поведінки та проявів їхньої так званої побожності, але коли Господь Ісус прийшов висловити істину та виконати роботу відкуплення, вони засудили Його й розіп’яли, тому що ненавиділи істину, і їх від неї нудило. Це показує, що добра поведінка й зовнішні підходи людей не відображають їхньої природи-сутності. Вони не пов’язані з природою-сутністю людей. Натомість правила, дотримання яких Бог вимагає від людини, можна практикувати й реально втілювати в життя, якщо людина щиро вірить у Бога та має совість і розум. Ти мусиш робити це як перед іншими, так і за їхніми спинами; якою б не була твоя людськість-сутність, ти мусиш виконувати ці висунуті Богом вимоги. Оскільки ти слідуєш за Богом, то мусиш стримувати себе та практикувати згідно з Його словами, наскільки б запеклим не був твій розбещений характер. Після певного періоду такого досвіду в тебе буде справжнє входження, і ти по-справжньому змінишся. Ця справжня зміна реальна.

Підбиймо короткий підсумок: які вимоги Бог ставить до поведінки людей? Люди мусять залишатися принциповими та стриманими, жити гідно, без жодної фальші й так, щоб інші їх поважали. Це Божі вимоги до поведінки людини. Це означає, що людина мусить практикувати в такий спосіб і володіти такою реальністю незалежно від того, є поруч хтось інший чи ні, у якому середовищі вона перебуває та з ким стикається. Нормальні люди мусять володіти цими реальностями – це найменше, що вони повинні робити з точки зору того, як їм слід триматися. Скажімо, хтось говорить дуже голосно, але не ображає інших словесно, не нападає на них і не вживає брудних слів, а те, що він говорить, правдиве й точне, і навіть якщо ця людина називає когось поганим або нікудишнім, це відповідає фактам. Хоча зовнішні слова й дії цієї людини не відповідають вимогам бути привітним, лагідним і витонченим, які висувають безбожники, але зміст того, що вона говорить, а також принципи й основа її мовлення дають їй змогу жити гідно й доброчесно. Ось що значить бути принциповим. Така людина не говорить легковажних слів про те, чого не знає, і не виносить довільних оцінок людям, яких не може чітко розгледіти. І хоча на поверхні вона ніби не дуже лагідна й не відповідає поведінковому стандарту культурності та дотримання правил, про який говорять безбожники, але вона має богобоязливе серце, стримана в словах і вчинках, а те, що вона втілює в життя, набагато перевершує освічену, розсудливу, лагідну, витончену та ґречну поведінку, про яку говорить людство. Хіба це не прояв стриманості та принциповості? (Так і є.) У будь-якому разі, якщо уважно придивитися до вимог до доброї поведінки, які Бог висуває до Своїх віруючих, то яка з них не є конкретним правилом про те, що люди мусять практично втілювати в життя? Яка з них просить людей маскуватися? Ніяка, чи не так? Якщо у вас є якісь сумніви, можете про них сказати. Наприклад, дехто може заявити: «Коли Бог каже не бити інших і не ображати їх словесно, це наче трохи криводушно, бо зараз тут присутні люди, які іноді ображають інших словесно, і Бог їх не засуджує». Коли Бог каже не ображати інших словесно, що означає «словесна образа»? (Коли людина дає вихід своїм емоціям через розбещений характер.) Давати вихід своїм емоціям, говорити нецензурно – ось що таке словесна образа. Якщо те, що говорять про людину, неприємно, але відповідає її розбещеній сутності, то це не словесна образа. Наприклад, хтось, можливо, завадив роботі церкви й порушив її, накоїв багато зла, і ти кажеш йому: «Ти накоїв стільки зла. Ти негідник, ти не людина!». Це вважається словесною образою? Чи виливом розбещеного характеру? Чи виплеском емоцій? Чи відсутністю порядності, яка личить святим? (Це відповідає фактам, тому не вважається словесною образою.) Саме так, не вважається. Це відповідає фактам – це правдиві слова, сказані щиро, без жодного приховування та замовчування. Це може суперечити вимогам бути освіченим і розсудливим або лагідним і витонченим, але це відповідає фактам. Той, кого насварили, зіставить себе із цими словами, перевірить себе й побачить, що його насварили за те, що він зробив щось погане та накоїв стільки зла. Він зненавидить себе, думаючи: «Я справді нікчема! Тільки мерзотник міг зробити те, що зробив я. Я не людина! Він правильно й добре зробив, що так насварив мене!». Прийнявши це, людина здобуде трохи знань про свою природу-сутність, а після певного періоду досвіду та переживання різних ситуацій по-справжньому розкається. Далі вона вже знатиме, що, виконуючи свій обов’язок, потрібно керуватися принципами. Хіба вона прокинулася не саме завдяки цій догані? Хіба тоді немає різниці між такими доганами та «словесними образами», про які говориться в Божій вимозі не ображати інших словесно? (Є.) У чому полягає ця різниця? Що означає «словесна образа» в Божій вимозі не ображати інших словесно? Один із її аспектів такий: якщо слова та зміст сказаного непристойні, то це недобре. Бог не бажає чути брудних слів із вуст Своїх послідовників. Йому не подобається чути такі слова. Але якщо якісь неприємні слова використовуються при розкритті фактів, то для таких випадків робляться винятки. Це не вважається словесною образою. Інший аспект: у чому полягає сутність поведінки, яка проявляється в словесних образах? Хіба це не вилив гарячковості? Якщо проблему можна чітко, прозоро пояснити в нормальному спілкуванні, закликах і розмові, то навіщо натомість словесно ображати людину? Це недобре, це недоречно. Порівняно із цими позитивними підходами словесні образи – не те, як слід робити в нормі. Це виплескування емоцій і вияв гарячковості, а Бог не бажає, щоб люди вирішували якісь питання способом виплескування емоцій або гарячковості. Коли люди виплескують свою гарячковість і дають вихід емоціям, у своїй поведінці вони часто використовують мову для словесних образ і нападів. Вони скажуть будь-що, аби тільки зробити іншому максимально неприємно, образити його й розрядити власний гнів. А закінчаться їхні слова тим, що вони не тільки заплямують і образять іншу людину – вони також заплямують і образять себе. Це не те ставлення й метод, які послідовники Бога мають застосовувати для вирішення питань. Ба більше, мислення розбещених людей таке, що вони завжди прагнуть помститися, дати вихід своїм емоціям і незадоволенню, виплеснути свою гарячковість. Вони хочуть словесно ображати інших на кожному кроці, а коли щось трапляється, хоч велике, хоч мале, то поведінка, яку вони негайно демонструють, проявляється в словесних образах. Навіть коли людина знає, що така поведінка не розв’яже проблему, вона все одно таке робить. Хіба це не сатанинська поведінка? Люди роблять таке навіть тоді, коли вони вдома самі та їх ніхто не чує. Хіба це не виплескування емоцій? Хіба це не вияв гарячковості? (Так і є.) Загалом виявляти свою гарячковість і давати вихід емоціям означає використовувати свою гарячковість як спосіб підходити до питань і вирішувати їх; це означає ставитися до всіх справ із гарячковістю, і однією з форм такої поведінки та проявів цього є словесні образи. Оскільки сутність словесних образ полягає саме в цьому, то хіба не добре, що Бог вимагає від людини не робити такого? (Добре.) Хіба з боку Бога це не розумно – вимагати від людей не ображати інших словесно? Хіба це не корисно для людей? (Корисно.) Зрештою, ціль Божої вимоги до людей не бити інших і не ображати їх словесно – зробити так, щоб люди проявляли стриманість, і не дати їм постійно жити серед своїх емоцій і гарячковості. Що б люди не говорили, коли словесно когось ображають, але те, що виплескується з людей, які живуть серед своїх емоцій і гарячковості, – це розбещений характер. Що це за розбещений характер? Як мінімум це характер порочності й пихи. Чи є Божа воля на те, щоб розв’язувати якісь проблеми виплескуванням розбещеного характеру? (Ні.) Бог не бажає, щоб Його послідовники використовували такі методи підходу до будь-чого, що відбувається навколо них; під цим мається на увазі, що Бог не любить, коли підхід людей до всього, що відбувається навколо них, полягає в тому, що вони б’ють і словесно ображають інших. Словесними образами не можна розв’язати жодних проблем, і вони впливають на твою здатність діяти згідно з принципами. Це як мінімум не позитивна поведінка й не та поведінка, яка має бути притаманна людям із нормальною людськістю. Саме тому Бог висунув до тих, хто за Ним слідує, вимогу не бити інших і не ображати їх словесно. У «словесних образах» криються емоції й гарячковість. «Емоції» – що конкретно це означає? Це коли людина ненавидить і проклинає, бажає іншим зла та сподівається, що інші погано закінчать і отримають по заслугах, як вона їм бажає. Емоції включають у себе саме такі конкретні негативні речі. Що ж тоді означає «гарячковість»? Це коли людина дає вихід своїм емоціям екстремальними, пасивними, негативними та злими методами, бажаючи, щоб речі й люди, які їй не подобаються, зникли чи щоб їх спіткало лихо, аби вона могла порадіти нещастю, якого їм бажала. Це і є гарячковість. Що включає в себе гарячковість? Ненависть, ворожість, прокльони, а також деяку недоброзичливість – усе це входить у поняття «гарячковість». Чи є серед цього щось позитивне? (Ні.) У якому стані перебуває людина, коли живе серед цих емоцій і гарячковості? Хіба вона ось-ось не перетвориться на божевільного демона? Що більше ти словесно ображаєш людей, то більше ти злишся, то жорстокішим стаєш і то більше тобі хочеться словесно ображати інших, і кінець кінцем ти захочеш простягнути руку та когось ударити. А коли ти когось удариш, то захочеш смертельно його поранити, забрати його життя, мовляв: «Я тебе знищу! Я тебе вб’ю!». Одна маленька емоція – негативна емоція – призводить до роздування й виверження гарячковості та кінець кінцем до того, що людина починає бажати комусь утрати й знищення життя. Хіба це те, що повинні мати й чим мусять володіти люди з нормальною людськістю? (Ні.) Чиє це обличчя? (Це обличчя диявола.) Це диявол, який видає своє справжнє обличчя. Це саме таке обличчя, що буває в демона, який збирається поглинути людину. Його демонічна природа зринає на поверхню, і її неможливо контролювати. Ось що значить бути божевільним демоном. Наскільки ж божевільними стають ці люди? Вони перетворюються на демонів, які хочуть поглинути плоть і душу людини. Найважчий наслідок словесних образ – те, що вони можуть перевернути просте питання з ніг на голову та призвести до чиєїсь смерті. Багато проблем починається з того, що між двома людьми виникають невеликі розбіжності, які призводять до того, що ці люди починають кричати одне на одного та жбурлятися словесними образами, а потім б’ють одне одного, за чим слідує бажання вбити, яке потім стає реальністю: один убиває іншого, постає перед судом і отримує смертний вирок за вбивство. Зрештою програють обидві сторони. Це кінцевий результат. Вони виговорили всі свої словесні образи, дали вихід усім емоціям, виявили всю свою гарячковість, і вони обидва потрапили в пекло. Ось такий у цього результат. Ось до яких наслідків для людини призводять її виплески емоцій, роздування та виверження гарячковості. Це не добрий результат, а злий. Бач, це такий результат, з яким стикається людина внаслідок поведінки, викликаної якоюсь простою негативною емоцією. Люди не хочуть бачити такого результату, не бажають зіткнутися з ним самі, але через те, що люди живуть серед усіляких поганих емоцій, через те, що їх обплутує й контролює гарячковість, яка часто розростається та виривається назовні, зрештою й виникають такі наслідки. Скажіть Мені, словесні образи – це проста поведінка? Словесні образи, до яких люди вдаються в повсякденному житті, не завжди призводять до такого злого результату – тобто такий злий результат не обов’язково випливає з усіх випадків словесних образ. Але саме в цьому полягає їхня сутність. Це виплескування своїх емоцій, роздування й виверження своєї гарячковості. Тому Божа вимога до людства не ображати інших словесно є, безумовно, корисною для людини: вона приносить їй користь у сотні способів і не шкодить у жоден, – і водночас у цьому полягає частина значення того, що Бог висунув до людства цю вимогу. Вимога не ображати інших словесно, може, і не піднімається до рівня практикування істини чи прагнення до неї, але людина все одно мусить її дотримуватися.

Чи можуть люди виконати Божу вимогу не ображати одне одного словесно, якщо покладатимуться лише на стриманість? У гніві люди часто не здатні себе стримати. То як же люди можуть виконати цю вимогу не ображати одне одного словесно? Якщо ти за крок від того, щоб словесно когось образити, поспіши помолитися, особливо коли не можеш себе стримати. Якщо ти помолишся деякий час і звернешся до Бога зі щирим благанням, твій гнів, найімовірніше, вщухне. Тоді ти зможеш ефективно стримати себе, узяти під контроль свої емоції та гарячковість. Наприклад, іноді люди можуть сказати щось образливе для тебе, засудити тебе за твоєю спиною, свідомо чи несвідомо завдати тобі болю, трохи скористатися тобою, щось у тебе вкрасти чи навіть зашкодити твоїм життєво важливим інтересам. Якщо з тобою таке трапиться, ти подумаєш: «Він зробив мені боляче, тому я його ненавиджу. Я хочу накричати на нього, хочу йому помститися, навіть ударити його. Я хочу зробити йому капость у нього за спиною, аби провчити його». Хіба все це – не наслідок поганих емоцій? Вони призводять до бажання таке зробити. Що більше ти про це розмірковуватимеш, то більше злитимешся й думатимеш, що та людина тебе цькує й що твою гідність і натуру ображено. Тобі стане некомфортно, і ти захочеш помститися. Хіба те, що в тобі викликали ці негативні емоції, – не гарячкова імпульсивність? (Так і є.) Що це за поведінка – твоє бажання помститися? Хіба ти не за крок від того, щоб виплеснути гарячковість? У такі моменти слід заспокоїтися; насамперед помолися Богу, стримайся, подумай, пошукай істину та дій мудро. Тільки так можна уникнути ситуації, коли ти роз’ятришся й у тобі здіймуться ненависть, емоції та гарячковість. Хтось може сказати: «Якщо двоє людей цілий день працюють разом, уникнути такої ситуації неможливо». Навіть якщо ти не можеш уникнути такої ситуації, мститися не можна: потрібно бути стриманим. Як себе стримувати? Перш за все подумай: «Якщо я помщуся, це точно не потішить Бога, тож мені не можна такого робити. Ненависть, помста, огида – усе це не подобається Богові». Богу все це не до вподоби, але ти все одно хочеш так чинити й не можеш себе контролювати. Як це подолати? Природно, що треба покладатися на Бога; якщо ти не молитимешся Богу, то не зможеш цього подолати. Ба більше, якщо твій духовний стан замалий, а ти занадто гарячковий, справді не можеш стримати свої емоції й гарячковість і хочеш помститися, тобі все одно в жодному разі не можна відкривати рота, щоб словесно образити людину. Ти можеш просто піти й дати комусь іншому втрутитися та виправити ситуацію. Тобі слід тихо помолитися Богу та проказати кілька доречних фраз із Божих слів. Молися Богу саме так, і твоя гарячковість потроху зникне. Ти зрозумієш, що словесними образами не можна розв’язати проблеми, що це було б виявленням розбещеності та принесло б Богові лише ганьбу. Хіба така молитва не розв’яже твою проблему? Що ви думаєте про це рішення? (Воно добре.) На цьому Я завершую спілкування щодо висунутої Богом поведінкової норми «Не бий інших і не ображай їх словесно».

Я щойно спілкувався про форми доброї поведінки, дотримання яких Бог просить від людей. Що це за форми поведінки? (Мати порядність, яка личить святим, не бути розпусними, бути стриманими, не носити незвичного одягу, не бити інших і не ображати їх словесно, не курити й не пити, не поклонятись ідолам, шанувати своїх батьків, не красти, не привласнювати чужого, не чинити перелюбу, не давати неправдивих свідчень.) Так, усе це правильно. Скажіть Мені, чи досі актуальні викладені в законі вимоги, як-от не красти й не користуватись іншими у своїх інтересах? Чи вони досі діють? (Вони досі актуальні й діють.) А як щодо заповідей із періоду Благодаті? (Вони теж досі актуальні.) Отже, чому ж Бог висунув ці конкретні вимоги? Якого аспекту людської практики вони стосуються? Якби Бог не висунув таких вимог, чи зрозуміли б люди ці речі? (Не зрозуміли б.) Люди б їх не зрозуміли. Ці конкретні вимоги, які Бог висунув для внормування людської поведінки, насправді всі пов’язані з утіленням нормальної людської сутності в життя. Сенс висунення цих конкретних вимог полягав у тому, щоб дати людям можливість точно розрізняти й ідентифікувати позитивне та негативне, правильне й хибне; щоб навчити людей, що перелюб – це щось негативне, ганебне, огидне Богові та зневажуване людиною, що люди мусять стримувати себе в цьому питанні, що вони не мають коїти таких учинків і робити таких помилок; а також у тому, щоб навчити людей, що використання інших у власних інтересах, крадіжка й подібні форми поведінки – це теж щось негативне та люди не мають такого робити. Якщо тобі подобається таке робити й ти це робив, то ти – не добра людина. Як відрізнити людину з доброю людською сутністю від людини з поганою? Як відрізнити позитивну постать від негативної? Передусім слід пересвідчитися: точно розпізнати людей і відрізнити позитивні постаті від негативних можна тільки на основі Божих слів. Людей можна розпізнати й чітко розгледіти лише на основі тих вимог і стандартів, які Бог висунув для внормування людської поведінки. Наведу приклад: якщо людина злодійкувата й любить красти в інших, то яка її людська сутність? (Погана.) Крадіжка – це серйозний лихий учинок, тому крадії – лихі люди. Усі інші остерігаються їх, тримаються від них подалі та вважають їх злодіями. У свідомості людей злодії – негативні персонажі, а крадіжка – це щось негативне, гріховна поведінка. Тож хіба ви в цьому не пересвідчилися? Візьмімо інший приклад: скажімо, якась людина – перелюбник, і хтось не знає, чи це щось позитивне, чи негативне. Єдиний спосіб точно це оцінити – спиратися на Божі слова, бо тільки Божі слова є істиною. Які б нові твердження щодо перелюбу сьогодні не висували правові системи й мораль, вони не є істиною. Сказані Богом слова «не чини перелюбу» – це істина, а істина ніколи не мине. Відколи Бог висунув вимогу «не чинити перелюбу», кожен мусив почати зневажати перелюбників і триматися від них подалі. Такі люди не мають людської сутності та як мінімум не добрі, якщо оцінювати їх із точки зору людської сутності. Будь-яка людина, що виявляє таку поведінку й наділена такою людською сутністю, ганебна, і люди нею гидують, у групах на неї дивляться зверхньо та зневажають її, а маси її відкидають. На основі Божих слів ми можемо пересвідчитися, що перелюб – це щось негативне, а люди, які його чинять, є негативними постатями. Якими б лихими не ставали віяння суспільства, перелюб і блуд – це щось негативне, а люди, які ними займаються, є негативними постатями. Це абсолютно точно, і ви мусите чітко це бачити; не можна, щоб лихі віяння суспільства спокушали вас або вводили в оману. Крім цього, є ще деякі конкретніші вимоги: Бог каже людям не поклонятись ідолам, шанувати своїх батьків, не бити інших і не ображати їх словесно, мати порядність, яка личить святим, тощо. Усі ці конкретні вимоги є стандартами, за допомогою яких Бог унормовує людську поведінку. Інакше кажучи, ще до того, як Бог забезпечив людей істиною, Він навчив їх, які дії правильні й позитивні, а які неправильні й негативні; Він сказав їм, як бути добрими людьми та які форми доброї поведінки слід виявляти, щоб бути людиною з нормальною людською сутністю, а також як слід і не слід чинити людям із нормальною людською сутністю, щоб люди могли робити правильний вибір. Усі ці вимоги, які внормовують людську поведінку, – це те, що насправді мусить утілювати в життя кожна нормальна людина; це основа, на якій кожна людина насправді реагує на все, із чим стикається, і має з ним справу. Наприклад, ти бачиш, що в іншої людини є щось хороше, і тобі хочеться забрати це собі, але потім ти думаєш: «Бог каже, що красти в інших неправильно, Він казав, що нам не можна ні красти, ні використовувати інших у своїх інтересах, тому я не крастиму в цієї людини». Хіба при цьому поведінка, що полягає в крадіжці, не стримується? І хіба водночас із цим стримуванням твоя поведінка не внормовується? До того, як Бог висунув ці вимоги, люди хотіли забирати собі хороші речі, які бачили в інших. Вони не думали про те, що це неправильно чи ганебно, що це огидно Богові й негативно або навіть що це гріх; вони не знали цих речей, не мали цих понять. Після того, як Бог висунув вимогу «не кради», людям було дано ментальну межу в таких питаннях, і завдяки цій межі вони дізналися, що між крадіжкою та не крадіжкою є різниця. Красти – значить робити щось негативне, щось погане чи лихе, і це ганебно. Не красти – значить дотримуватися моралі людської сутності, і в цьому є людська сутність. Божі вимоги до людської поведінки не тільки долають негативні людські підходи та форми поведінки, але й водночас унормовують поведінку людей і дають їм можливість жити з нормальною людською сутністю, мати нормальну поведінку та прояви й принаймні виглядати як люди, як нормальні люди. Скажіть Мені: ці вимоги, які Бог висунув для внормування людської поведінки, дуже змістовні, хіба ні? (Так.) Вони змістовні. Проте ці конкретні вимоги, які внормовують людську поведінку, ще досить далекі від тих істин, які Бог висловлює зараз, і їх не можна піднести до рівня істини. Причина в тому, що колись давно, у період Закону, ці вимоги були просто законами, які внормовували людську поведінку: Бог найпростішою, найзрозумілішою мовою пояснив людям, що можна робити й чого не можна, і створив для них певні правила. У період Благодаті ці вимоги були просто заповідями, а в наші дні можна лише сказати, що вони є критеріями оцінювання власної поведінки та різних речей. Хоча ці критерії не можна піднести до рівня істини та між ними й істиною є певна відстань, вони є необхідною передумовою для людського прагнення до істини та її практикування. Коли людина дотримується цих правил, законів і заповідей, вимог і поведінкових критеріїв, які Бог установив для внормування людської поведінки, можна сказати, що в неї є основні передумови для того, щоб практикувати істину та прагнути до неї. Якщо людина курить і п’є алкоголь, поводиться розпусно та чинить перелюб, використовує інших людей у своїх інтересах, часто краде, а ти скажеш: «Ця людина любить істину та, безумовно, може практикувати її й досягти спасіння», – чи буде це твердження правдоподібним? (Ні.) Чому? (Ця людина не здатна виконувати навіть найбазовіші Божі вимоги, тож вона ніяк не може практикувати істину, і якби хтось сказав, що вона любить істину, це б було брехнею.) Саме так. Ця людина не може себе стримувати навіть на найбазовішому рівні. Із цього випливає, що в неї немає навіть найбазовішого рівня совісті й розуму, які мусить мати людина. Інакше кажучи, у неї немає совісті й розуму нормальної людської сутності. Що означає не мати совісті й розуму? Це означає, що така людина почула слова, які промовив Бог, вимоги, які Бог висунув до людини, і правила, які Він установив, і зовсім не сприйняла їх серйозно. Бог каже, що красти в інших – це погано та людям не можна красти, а ця людина дивується: «Чому це людям не можна красти? Я такий бідний – як би я вижив, якби не крав? Хіба я зміг би розбагатіти, якби не крав і не використовував інших у своїх інтересах?». Хіба їй не бракує совісті й розуму нормальної людської сутності? (Бракує.) Ця людина не здатна дотримуватися вимог, які Бог створив, аби стримувати людську поведінку, тому в неї немає нормальної людської сутності. Якби хтось сказав, що людина без нормальної людської сутності любить істину, хіба таке було б можливо? (Ні.) Такі люди не люблять позитивного, і хоча Бог каже, що людям не можна красти й чинити перелюб, вони не здатні виконати ці вимоги та переситилися цими Божими словами – то чи спроможні вони любити істину? Вона набагато вища за ці поведінкові критерії – чи можуть вони її досягнути? (Ні.) Істина – це не простий поведінковий критерій, і тут річ не в тому, щоб люди просто подумали про істину, коли грішать або діють свавільно й нерозважливо, а тоді стали стриманими та припинили коїти те, що коїли. Істина не просто стримує поведінку людей у такий простий спосіб – істина може стати життям людини й домінувати над усім, що стосується людини. Коли люди приймають істину як своє життя, це досягається тим, що вони отримують досвід Божої роботи, пізнають і практикують істину. Коли люди приймають істину, усередині них виникає боротьба, і цілком імовірно, що їхні розбещені характери виплескуватимуться назовні. Коли люди здатні використовувати істину для подолання своїх розбещених характерів, істина може стати їхнім життям і принципом, за яким вони поводяться й живуть. Цього можуть досягти лише люди, які люблять істину та мають людську сутність. Чи здатні піднятися до цього рівня ті, хто не любить істину й кому бракує людської сутності? (Ні.) Саме так: вони на це не здатні, навіть якби захотіли.

Якщо ми подивимося на ці вимоги, які Бог створив для внормування людської поведінки, то чи є серед усіх слів, які сказав Бог, і всіх конкретних положень, які Він висунув, хоч якісь зайві? (Ні.) Чи змістовні Його слова й положення? Чи мають вони цінність? (Так.) Чи повинні люди їх дотримуватися? (Повинні.) Саме так: люди повинні їх дотримуватися. І водночас, дотримуючись їх, люди мусять відкинути твердження, які їм нав’язала традиційна культура, як-от про те, що треба бути освіченим і розсудливим, лагідним і витонченим тощо. Люди мусять відповідати кожній із вимог, які Бог висунув для внормування людської поведінки, і поводитись у суворій відповідності до Божих слів. Люди мусять утілювати в життя нормальну людську сутність, ретельно дотримуючись усіх висунутих Богом вимог, і, природно, вони також мусять оцінювати людей і речі, поводитись і діяти в суворій відповідності до цих вимог. Хоча ті вимоги й не дотягують до стандартів істини, але всі вони – Божі слова, а оскільки вони є Божими словами, то можуть мати на людей позитивний і активний спрямувальний вплив. Яке визначення Я дав прагненню до істини? «Дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій». Божі слова охоплюють дуже багато питань. Іноді одна фраза з Його слів відображає певний елемент істини. Іноді для вираження одного елемента істини потрібно кілька фраз або уривок, а іноді цілий розділ. Істина здається простою, але насправді вона зовсім не проста. Якщо описати істину ширше, то істина – це Бог. Усі Божі слова є істиною, Божі слова об’ємні, вони охоплюють багато матеріалу, і всі вони є вираженням істини. Наприклад, закони й заповіді, які виклав Бог, а також вимоги до поведінки, які Бог висунув у цій новій ері, – усе це Божі слова. Хоча деякі із цих слів не піднімаються до рівня істини та не можуть вважатись істиною, вони – це щось позитивне. Хоча це лише слова, які стримують людську поведінку, люди все одно мусять їх дотримуватися. Люди повинні як мінімум проявляти ці типи поведінки й не відступати від цих стандартів. Тому погляди людини на інших людей і речі, її поведінка та дії мають засновуватися на цих Божих словах. Люди мусять їх дотримуватися, бо це Божі слова; кожен мусить дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, бо це Божі слова. Хіба не так? (Так.) Раніше Я вже говорив щось подібне: Бог має на увазі саме те, що говорить, і Його слова здійсняться, і те, що здійснилося за Його словами, триває вічно, а це означає, що Божі слова ніколи не минуть. Чому вони не минають? Тому що скільки б слів не говорив Бог і коли б Він їх не говорив, усі вони – істина та ніколи не минають. Навіть коли світ увійде в новий період, Божі слова не зміняться й не минуть. Чому Я кажу, що Божі слова не минають? Тому що Божі слова – це істина, а те, що є істиною, ніколи не зміниться. Отже, усі закони та заповіді, які Бог установив і промовив, і всі конкретні вимоги, які Він висунув до людської поведінки, ніколи не минуть. Кожна вимога в Божих словах корисна для створеного людства, усі вони внормовують людську поведінку та є повчальними й цінними з точки зору втілення в життя нормальної людської сутності, а також того, як мають поводитися люди. Усі ці слова здатні змінювати людей, змушувати їх утілювати в життя справжню людську подобу. І навпаки: якщо люди заперечують ці Божі слова та вимоги, які Бог поставив до людства, і натомість дотримуються тих тверджень про добру поведінку, які висунуло людство, то вони перебувають у великій небезпеці. Мало того, що вони не зможуть набувати дедалі більше людської сутності й розуму: вони ще й ставатимуть дедалі підступнішими та нещирішими, дедалі здатнішими на обман, а людська сутність, яку вони втілюватимуть у життя, міститиме дедалі більше обману. Вони не тільки обманюватимуть інших людей, а й намагатимуться обманювати Бога.

Серед вимог, які Бог висунув до людської поведінки, є вимога «шанувати своїх батьків». Про інші вимоги люди зазвичай не мають жодних думок і уявлень, тож що ви думаєте про вимогу «шанувати своїх батьків»? Чи суперечать ваші погляди цьому принципу істини, сказаному Богом? Якщо ви здатні ясно це побачити, це добре. Тим, хто не розуміє істини, а вміє лише дотримуватися правил і виголошувати слова та фрази доктрини, бракує розрізнення; читаючи Божі слова, такі люди завжди плекають людські уявлення, відчувають, що там є певні суперечності, і не можуть ясно побачити Його слова. Ті ж, хто розуміє істину, не знаходять у Божих словах жодних суперечностей, а думають, що Його слова надзвичайно ясні, бо ці люди розуміються на духовних питаннях і здатні осягнути істину. Часом ви не можете ясно побачити Божі слова й не здатні поставити жодного запитання, а якщо ви не ставите жодних запитань, то здається, що у вас немає й жодних проблем. Але насправді у вас багато проблем і труднощів – просто ви цього не усвідомлюєте. Це свідчить про те, що ваш духовний стан замалий. Спершу подивімося на Божу вимогу шанувати своїх батьків: вона правильна чи неправильна? Люди повинні її виконувати чи ні? (Повинні.) Це безсумнівно, і цього не можна заперечувати; тут не потрібно вагатися чи роздумувати – ця вимога правильна. Що в ній правильного? Чому Бог висунув цю вимогу? Що означає «пошана до батьків», про яку говорить Бог? Ви це знаєте? Не знаєте. Чому ви ніколи нічого не знаєте? Коли певне питання стосується істини, ви про нього нічого не знаєте, зате ви можете нескінченно говорити про слова та фрази доктрини – у чому тут проблема? Як ви тоді практикуєте ці Божі слова? Хіба це не пов’язано з істиною? (Пов’язано.) Коли ти бачиш, що в Божих словах є фраза: «Шануй своїх батьків», – то думаєш: «Бог просить мене шанувати своїх батьків, а значить, я повинен їх шанувати», – і починаєш так і робити. Ти робиш усе, що просять батьки: якщо вони злягли з хворобою, ти за ними ходиш, наливаєш їм пити, готуєш їм смачну їжу, а на свята купуєш батькам у подарунок те, що вони люблять. Коли ти бачиш, що вони втомилися, то розтираєш їм плечі й масажуєш спину, а коли в них виникають проблеми, ти можеш придумати рішення, як їх розв’язати. Через усе це твої батьки дуже тобою задоволені. Ти шануєш своїх батьків, практикуєш згідно з Божими словами й утілюєш у життя нормальну людську сутність, тому на душі в тебе спокійно, і ти думаєш: «Ось, мої батьки кажуть, що відколи я почав вірити в Бога, я змінився. Вони говорять, що тепер я вмію їх шанувати та став розсудливішим. Вони дуже задоволені та вважають, що віра в Бога – це чудово, бо віруючі сини й дочки не тільки шанують своїх батьків, а й ідуть у житті правильним шляхом, утілюють у життя людську подобу – вони набагато кращі за безбожників. Увірувавши в Бога, я почав практикувати згідно з Божими словами й діяти згідно з Його вимогами, і мої батьки дуже раді бачити в мені цю зміну. Я так собою пишаюся. Я приношу Богові славу – Бог точно мною задоволений, і Він скаже, що я людина, яка шанує своїх батьків і має порядність, що личить святим». Але одного дня церква направляє тебе кудись поширювати Євангеліє, і не виключено, що ти ще довго не зможеш повернутися додому. Ти погоджуєшся їхати, бо відчуваєш, що не можеш відмовитися від Божого доручення, і вважаєш, що вдома мусиш шанувати своїх батьків, а не вдома – виконувати Боже доручення. Але коли ти заговорюєш про це з батьками, вони гніваються й кажуть: «Ти, неслухняна дитино! Ми так важко працювали, щоб тебе виростити, а тепер ти отак нас покидаєш. Коли тебе не буде поруч, хто подбає про нас, старих? Якщо ми захворіємо чи трапиться якась біда, хто відвезе нас до лікарні?». Вони не погоджуються на твій від’їзд, а ти переживаєш: «Бог каже нам шанувати своїх батьків, але мої батьки не відпускають мене виконувати свій обов’язок. Якщо я їх послухаюся, мені доведеться відмовитися від Божого доручення, а це не сподобається Богові. Але якщо я послухаюся Бога й поїду виконувати свій обов’язок, батьки будуть незадоволені. Що ж мені робити?». Ти все роздумуєш і роздумуєш: «Раз Бог спершу висунув вимогу, щоб люди шанували своїх батьків, то я її й виконуватиму. Мені не потрібно покидати батьків, аби виконувати свій обов’язок». Ти відкидаєш свій обов’язок і вирішуєш шанувати своїх батьків, залишаючись удома, але на душі в тебе неспокійно. Ти відчуваєш, що хоч і вшанував батьків, але не виконав свого обов’язку, і думаєш, що підвів Бога. Як розв’язати цю проблему? Треба молитися Богу й шукати істину, аж поки ти її не зрозумієш і не усвідомиш, що виконувати свій обов’язок – це найважливіше. Тоді ти природним чином зможеш покинути дім для виконання свого обов’язку. Дехто каже: «Бог хоче, щоб я і виконував свій обов’язок, і при цьому шанував батьків. Хіба тут немає суперечності й конфлікту? Як мені взагалі практикувати?». «пошана до батьків» – це вимога, яку Бог висунув до людської поведінки, але хіба Він не вимагає ще й відректися від усього, щоб слідувати за Ним і виконувати Боже доручення? Хіба Бог не вимагає цього навіть більше? Хіба це не навіть більше практикування істини? (Так і є.) Що ж робити, коли ці дві вимоги суперечать одна одній? Дехто каже: «Отже, я повинен шанувати своїх батьків, виконувати Боже доручення, та ще й дотримуватися Божих слів і практикувати істину – що ж, це легко. Я потурбуюся про все вдома, підготую все необхідне для життя батьків, найму доглядальницю, а потім вирушу виконувати свій обов’язок. Раз на тиждень я обов’язково повертатимуся перевірити, чи з батьками все гаразд, і їхатиму назад; якщо щось буде не так, я просто залишатимусь у них на два дні. Я не можу завжди бути далеко від батьків і ніколи не повертатися, і я не можу вічно сидіти вдома й ніколи не виходити на вулицю, щоб виконувати свій обов’язок. Хіба це не подвійний виграш?». Що ви думаєте про таке рішення? (Воно не спрацює.) Це нереалістична фантазія. Отже, коли ви стикаєтеся з такою ситуацією, як саме вам слід діяти згідно з істиною? (Коли йдеться про вірність Богу й шанобливість до батьків, тут не може бути подвійного виграшу. Треба ставити свій обов’язок на перше місце.) Спершу Бог сказав людям шанувати своїх батьків, а потім висунув до людей вищі вимоги щодо того, щоб практикувати істину, виконувати свої обов’язки та слідувати Божим шляхом. Яких із цих вимог ти повинен дотримуватися? (Вищих вимог.) Чи правильно практикувати згідно з вищими вимогами? Чи можна ділити істину на вищу й нижчу або на старішу й новішу? (Ні.) Отже, коли ти практикуєш істину, то згідно із чим ти повинен її практикувати? Що означає практикувати істину? (Робити справи згідно з принципами.) Робити справи згідно з принципами – це найважливіше. Практикувати істину означає практикувати Божі слова в різний час і в різних місцях, середовищах і контекстах; це не означає вперто застосовувати до речей певні правила – це означає дотримуватися принципів істини. Ось що таке практикувати істину. Отже, між практикуванням Божих слів і дотриманням висунутих Богом вимог немає аж ніякого конфлікту. Якщо конкретніше, між шануванням своїх батьків і виконанням даних Богом доручення й обов’язку немає жодного конфлікту. Що із цього є сьогоднішніми Божими словами й вимогами? Подумайте спершу над цим питанням. Бог вимагає від різних людей різних речей; Він має до кожної групи людей чіткі вимоги. Ті, хто служить керівниками та працівниками, покликані Богом, тому відречення – їхня повинність, і їм не можна залишатися з батьками, шануючи їх. Керівники та працівники повинні прийняти Боже доручення й відректися від усього, щоб слідувати за Ним. Це одна ситуація. Звичайні послідовники не покликані Богом, тому їм можна залишатися з батьками й шанувати їх. За це не буде ніякої винагороди, і в результаті вони не здобудуть жодних благословень, але якщо вони не виявляють шанобливості до батьків, то їм бракує людської сутності. Насправді пошана до батьків – це лише різновид повинності, який не дотягує до практикування істини. Саме послух Богові є практикуванням істини, саме прийняття Божого доручення є проявом послуху Богові, і саме ті, хто відрікається від усього заради виконання своїх обов’язків, є послідовниками Бога. Загалом найважливіше завдання, яке стоїть перед вами, – це добре виконувати свій обов’язок. Це і є практикуванням істини та проявом послуху Богові. Отже, яку істину люди зараз повинні практикувати насамперед? (Виконання свого обов’язку.) Саме так, вірно виконувати свій обов’язок – це і є практикування істини. Якщо людина не виконує свій обов’язок щиро, вона просто відбуває службу.

Яке питання ми щойно обговорювали? (Бог спершу висунув до людей вимогу шанувати своїх батьків, а потім – вищі вимоги щодо того, щоб практикувати істину, виконувати свої обов’язки та слідувати Божим шляхом, то котрої ж вимоги люди мають дотримуватися передусім?) Ви щойно сказали, що люди повинні практикувати згідно з вищими вимогами. На теоретичному рівні це твердження правильне – чому Я кажу, що воно правильне на теоретичному рівні? Це означає, що якби ви застосовували до цього питання правила й формули, то така відповідь була б правильною. Але коли люди стикаються з реальним життям, це твердження часто виявляється неробочим і важким у виконанні. То як же слід відповідати на це запитання? По-перше, слід подивитися на ситуацію й життєве середовище, з яким ти зіткнувся, і на твій контекст. Якщо, з урахуванням твого середовища й контексту, пошана до батьків не суперечить виконанню Божого доручення та твого обов’язку, – або, інакше кажучи, якщо пошана до батьків не впливає на твоє вірне виконання обов’язку, – то можна практикувати обидва ці принципи одночасно. Тобі не потрібно формально поривати стосунки з батьками, відрікатися від батьків або відкидати їх. Яких ситуацій це стосується? (Коли пошана до батьків не суперечить виконанню обов’язку.) Саме так. Інакше кажучи, якщо твої батьки не намагаються перешкоджати твоїй вірі в Бога, якщо вони теж віруючі та справді підтримують тебе й заохочують вірно виконувати свій обов’язок і Боже доручення, то твої стосунки з батьками – не плотські стосунки між родичами у звичайному розумінні цього слова, а стосунки між братами й сестрами в церкві. У такому разі, крім спілкування з батьками як із братами й сестрами в церкві, ти також повинен виконувати щодо них деякі синівські повинності. Ти повинен проявляти до них трохи більше турботи. Якщо це не впливає на виконання твого обов’язку, тобто якщо батьки не сковують твоє серце, ти можеш зателефонувати їм, щоб запитати, як у них справи, і проявити трохи турботи, можеш допомогти їм подолати деякі труднощі й упоратися з певними життєвими проблемами, можеш навіть допомогти їм подолати деякі труднощі, з якими вони стикаються при входженні в життя: тобі можна все це робити. Інакше кажучи, якщо батьки не заважають твоїй вірі в Бога, ти повинен підтримувати з ними такі стосунки й виконувати свої повинності перед ними. Чому ж ти повинен проявляти про них турботу, піклуватися про них, питати, як у них справи? Оскільки ти їхня дитина та маєш із ними ці стосунки, у тебе є й інакша повинність, і з огляду на цю повинність ти мусиш трохи частіше питати про здоров’я батьків і надавати їм суттєвішу допомогу. Якщо це не впливає на виконання твого обов’язку, якщо батьки не стримують тебе, не перешкоджають і не заважають твоїй вірі в Бога й виконанню твого обов’язку, то для тебе природно та правильно виконувати свої повинності перед ними, і ти повинен робити це такою мірою, щоб не відчувати докорів сумління: це найнижча планка, якої необхідно дотримуватися. Якщо ти не можеш шанувати батьків удома через вплив і перешкоди обставин, ти не зобов’язаний дотримуватися цього правила. Ти повинен віддати себе на милість Божого керівництва та підкоритися Його розпорядженням, і тобі не потрібно наполягати на тому, щоб шанувати своїх батьків. Чи засуджує таке Бог? Бог такого не засуджує; Він не примушує людей до цього. Про що ми зараз спілкуємося? Ми спілкуємося про те, як люди мають практикувати, коли шанування батьків суперечить виконанню обов’язку; ми спілкуємося про принципи практики й істину. Твоя повинність – шанувати своїх батьків, і коли обставини дають тобі таку змогу, ти можеш виконувати цю повинність, але не давай своїм емоціям тебе сковувати. Наприклад, якщо хтось із твоїх батьків захворів і мусить лягти в лікарню, і про них немає кому подбати, а ти занадто зайнятий своїм обов’язком і не можеш повернутися додому, що тобі слід робити? У такі моменти не можна давати емоціям себе сковувати. Треба вручити цю справу молитві, довірити її Богові та віддати на милість Божого керівництва. Саме таке ставлення вам слід мати. Якщо Бог хоче забрати життя когось із твоїх батьків і відняти його в тебе, ти все одно мусиш підкоритися. Дехто каже: «Хоча я й підкорився, але все одно почуваюся нещасним і цілими днями через це плачу – хіба це не емоція?». Це не емоція – це людська доброта, це наявність людської сутності, і Бог цього не засуджує. Плакати можна, але якщо ти плачеш кілька днів поспіль, не можеш ні спати, ні їсти, не маєш настрою виконувати свій обов’язок і навіть хочеш поїхати додому провідати батьків, то ти не можеш добре виконувати свій обов’язок і не втілюєш істину в життя, а це означає, що ти не виконуєш свої повинності шанувати батьків, а живеш у своїх емоціях. Якщо ти шануєш батьків, але живеш в емоціях, то ти не виконуєш свої повинності й не дотримуєшся Божих слів, бо ти відмовився від Божого доручення та не слідуєш Божим шляхом. Коли ти стикаєшся з такою ситуацією, допускається зробити те, що ти можеш зробити, аби виявити шанобливість до батьків, і виконати ті повинності, які можеш, якщо це не затримує вірне виконання твого обов’язку й не впливає на нього. Загалом саме це люди й мусять і можуть робити в межах людської сутності. Якщо ти потрапляєш у пастку своїх емоцій і це затримує виконання твого обов’язку, то це повністю суперечить Божим намірам. Бог ніколи не велів тобі такого: Бог вимагає лише того, щоб ти виконував свої повинності перед батьками, ось і все. Ось що означає виявляти шанобливість до батьків. Коли Бог говорить про «пошану до батьків», це має певний контекст. Тобі потрібно просто нести кілька повинностей, які можна виконувати за будь-яких умов, ось і все. А якщо твої батьки тяжко захворіють або помруть, то хіба це від тебе залежить? Те, як вони живуть, коли саме помруть, яка хвороба їх уб’є, як вони помруть, – це якось тебе стосується? (Ні.) Це ніяк тебе не стосується. Дехто каже: «Я повинен виконувати свої повинності, щоб ушановувати батьків. Я повинен зробити так, щоб вони не захворіли, особливо на рак або якусь смертельну хворобу. Я повинен зробити так, щоб вони дожили до ста років. Тільки тоді я справді виконаю свої повинності перед ними». Хіба ці люди не абсурдного сорту? Це явно людська фантазія, і це аж ніяк не Божа вимога. Ти навіть не знаєш, чи сам зможеш дожити до ста років, але вимагаєш, щоб твої батьки дожили до цього віку, – це мрія телепня! Коли Бог говорить про «пошану до батьків», Він просто просить тебе виконувати свої повинності в межах нормальної людської сутності. Якщо ти не ставишся до батьків погано й не робиш нічого, що суперечить твоїй совісті та моральності, цього достатньо. Хіба це не відповідає Божим словам? (Відповідає.) Звісно, ми також щойно згадували про випадок, коли батьки перешкоджають твоїй вірі в Бога, їхня природа й сутність – це природа й сутність невіруючих і безбожників або навіть лихих людей і дияволів, і вони йдуть не тим шляхом, що ти. Інакше кажучи, вони зовсім не такі люди, як ти, і хоча ти багато років жив із ними в одному домі, у них просто не такі прагнення й натура, що в тебе, і, звісно, не такі вподобання та стремління, як у тебе. Ти віриш у Бога, а вони зовсім не вірять у Бога й навіть опираються Йому. Що робити в таких обставинах? (Відкинути батьків.) Бог не казав тобі, щоб у таких обставинах ти відкидав або проклинав батьків. Бог такого не говорив. Божа вимога «пошани до батьків» залишається в силі. Це означає, що поки ти живеш із батьками, ти повинен дотримуватися цієї вимоги шанувати їх. Тут немає жодної суперечності, хіба ні? (Немає.) Тут геть немає ніякої суперечності. Інакше кажучи, коли тобі вдається приїхати додому в гості, ти можеш приготувати батькам поїсти, зліпити пельменів, а коли змога, то й купити якісь корисні для здоров’я продукти, і тоді батьки будуть тобою дуже задоволені. Якщо ти говориш про свою віру, а вони не приймають її, не вірять і навіть словесно ображають тебе, то не треба проповідувати їм Євангеліє. Якщо ти можеш їх відвідувати, то практикуй саме так; якщо не можеш, то так і має бути, це Боже керівництво, і ти мусиш хутчіше віддалитися від них і уникати їх. За яким принципом це робиться? Якщо батьки не вірять у Бога, не мають із тобою спільної мови, спільних прагнень і цілей, не йдуть тим самим шляхом і навіть перешкоджають твоїй вірі в Бога та переслідують її, то ти можеш розрізнити їхню натуру, розгледіти їхню сутність і відкинути їх. Звісно, якщо вони словесно ображають Бога чи проклинають тебе, ти можеш проклинати їх у душі. Отже, що означає «пошана до батьків», про яку говорить Бог? Як тобі слід її практикувати? Тобто якщо ти можеш виконувати свої повинності, то трохи їх виконуй, а якщо такої змоги немає чи незлагода у ваших відносинах уже стала завеликою, між вами конфлікт і ви вже дійшли до того, що не можете більше бачитися, то тобі треба хутчіше порвати з батьками стосунки. Коли Бог говорить про пошану до таких батьків, Він має на увазі, що ти мусиш виконувати свої синівські повинності з точки зору свого становища як їхньої дитини й робити те, що повинна робити дитина. Не можна погано ставитися до батьків, сперечатися з ними, не можна бити їх і кричати на них, кривдити їх, а слід виконувати свої повинності перед ними якнайкраще. Це те, що потрібно робити в межах людської сутності; це ті принципи, які слід практикувати щодо «пошани до батьків». Хіба їх не легко виконувати? Не потрібно поводитися з батьками гарячково, кажучи: «Ви дияволи й невіруючі, Бог проклинає вас, щоб ви впали в озеро вогняне і сірчане та в криницю бездонну, Він пошле вас на вісімнадцятий рівень пекла!». Це не обов’язково, не потрібно впадати в таку крайність. Якщо обставини дають змогу й ситуація цього вимагає, ти можеш виконувати перед батьками свої синівські повинності. Якщо в цьому немає необхідності чи обставини не дають такої змоги й це неможливо, ти можеш обійтися без виконання цього зобов’язання. Тобі потрібно лише виконувати свої синівські повинності, коли ти зустрічаєшся з батьками та спілкуєшся з ними. Якщо ти це зробив, твоє завдання виконано. Що ти думаєш про цей принцип? (Він добрий.) У ставленні до всіх людей включно з батьками потрібно дотримуватися принципів. Тут не можна діяти імпульсивно й не можна словесно ображати батьків тільки тому, що вони переслідують твою віру в Бога. У світі так багато безбожників, так багато людей, які не вірять у Бога й ображають Його – то що ж, ти підеш проклинати їх усіх і кричати на них? Якщо ні, то не слід кричати й на своїх батьків. Якщо ти кричиш на батьків, але не кричиш на інших людей, ти живеш у гарячковості, а Бог цього не любить. Не думай, що Бог буде тобою задоволений, якщо ти словесно ображатимеш і проклинатимеш своїх батьків без поважної причини, кажучи, що вони дияволи, живі сатани, посіпаки сатани, і бажаючи їм опинитись у пеклі: це геть не так. Через цей фальшивий прояв ініціативності Бог не стане вважати тебе прийнятним і не скаже, що в тебе є людська сутність. Натомість Бог скаже, що твої дії несуть у собі емоції та гарячковість. Богу не сподобається, що ти так дієш: це надмірно й не відповідає Його волі. Потрібно дотримуватися принципів у ставленні до всіх людей включно з твоїми батьками; вірять вони в Бога чи ні, лихі вони люди чи ні, ти повинен ставитися до них із принципами. Бог сказав людині про такий принцип: він полягає в справедливому ставленні до інших – просто перед батьками люди мають особливу повинність. Тобі потрібно лише виконувати цю повинність. Віруючі твої батьки чи ні, сповідують вони свою віру чи ні, збігаються їхні погляди на життя та їхня людська сутність із твоїми чи ні, ти просто повинен виконувати свою повинність перед ними. Не потрібно їх уникати – просто дай усьому йти природним шляхом, відповідно до Божого керівництва та розпоряджень. Якщо батьки перешкоджають твоїй вірі в Бога, ти все одно повинен виконувати свої синівські повинності якнайкраще, щоб твоя совість принаймні не казала тобі, що ти перед ними в боргу. Якщо батьки не перешкоджають тобі й підтримують твою віру в Бога, теж практикуй згідно з принципами, ставлячись до батьків добре, коли це доречно. Загалом, хай там що, Божі вимоги до людини не змінюються, і принципи істини, які люди повинні практикувати, не можуть змінитися. У цих питаннях ви просто маєте дотримуватися принципів і виконувати ті повинності, які можете.

Тепер Я поговорю про те, чому Бог висунув до людської поведінки таку вимогу, як «шануй своїх батьків». Решта Божих вимог – це поведінкові норми, що стосуються особистої поведінки кожної людини, то чому ж Бог установив щодо синівської шанобливості зовсім іншу вимогу? Скажіть Мені: якщо людина не вміє шанувати навіть власних батьків, то яка її природа-сутність? (Погана.) Батьки багато вистраждали, щоб народити й виростити цю людину, їм точно було нелегко її виховувати – і, власне, вони не чекають, що їхня дитина принесе їм велике щастя чи задоволення, а просто сподіваються, що коли вона виросте, то житиме щасливо та їм не доведеться надто через неї перейматися. Але їхня дитина не старається, не працює як слід і живе недобре: вона досі чекає, що батьки про неї піклуватимуться, а сама стала п’явкою, яка не тільки не шанує своїх батьків, а й хоче цькуванням і шантажем відібрати їхнє майно. Якщо вона здатна на таку мерзенну поведінку, то що це за людина? (Людина з поганою людськістю.) Вона не виконує жодної своєї повинності перед тими, хто її народив і виростив, і геть не почувається винною – якщо подивитися на неї із цієї точки зору, чи є в неї совість? (Ні.) Вона ладна побити та словесно образити кого завгодно, включно з батьками. Вона ставиться до своїх батьків так само, як і до будь-кого іншого: б’є їх і словесно ображає, коли їй заманеться. Коли в неї поганий настрій, вона зганяє злість на батьках, б’є миски й тарілки, застрашує батьків. Чи має така людина розум? (Ні.) Якщо людина не має ні совісті, ні розуму та здатна просто так знущатися навіть із власних батьків, то хіба це людина? (Ні.) А хто ж це тоді? (Звір.) Це звір. Чи точне це твердження? (Так.) Власне, якщо людина виконує якісь свої повинності перед батьками, піклується про них, щиро їх любить, то хіба це не має бути притаманне людям із нормальною людськістю як щось само собою зрозуміле? (Так і є.) Якби людина погано ставилася до своїх батьків і знущалася з них, чи змогла б її совість таке прийняти? Чи змогла б нормальна людина зробити щось подібне? Люди, які мають совість і розум, не змогли б такого зробити: якби вони розгнівали своїх батьків, то кілька днів почувалися б нещасними. Деякі люди мають запальний норов і в мить безумства можуть розлютитися на батьків, але після цього совість докорятиме їм, і навіть якщо вони не вибачаться, то все одно більше такого не робитимуть. Це вилив нормальної людськості й те, чим мають бути наділені люди з нормальною людськістю. У кого немає людськості, той може знущатися з батьків як завгодно, нічого не відчуваючи, і саме так він і чинить. Якщо батьки один раз ударили його в дитинстві, він запам’ятає це на все життя й, навіть вирісши, усе одно жадатиме вдарити батьків у відповідь. Більшість людей не вдарить у відповідь, якщо в дитинстві батьки їх били; деяким людям під сорок, але вони не вдарять у відповідь, коли батьки їх б’ють, і не скажуть ні слова, навіть якщо їм боляче. Саме цим мають бути наділені люди з нормальною людськістю. Чому такі люди не кажуть ні слова, коли батьки їх б’ють? Якби їх ударив хтось інший, хіба б вони таке дозволили? (Ні.) Якби це був хто завгодно інший, вони б не дозволили цій людині не те що побити їх, а й навіть словом їх образити. То чому ж вони не дають відсічі й не зляться, скільки б батьки їх не били? Чому вони це терплять? Хіба не тому, що в їхній людськості є совість і розум? Вони собі думають: «Батьки мене виростили. Хоча це неправильно, що вони мене б’ють, я все одно мушу терпіти. До того ж це я їх розсердив, тому я заслуговую на ці стусани. Батьки це роблять тільки тому, що я не послухався й розсердив їх. Я заслуговую на побиття! Я більше ніколи так не робитиму». Хіба це не той розум, яким мають бути наділені люди з нормальною людськістю? (Той.) Саме цей розум нормальної людськості дає їм змогу терпіти те, що батьки так із ними поводяться. Це нормальна людськість. А люди, які не можуть терпіти такого поводження та б’ють батьків у відповідь, мають цю людськість? (Не мають.) Саме так, не мають. Люди, які не мають совісті й розуму нормальної людськості, здатні бити та словесно ображати навіть власних батьків – то на яке ж ставлення до Бога, до своїх братів і сестер у церкві будуть здатні такі люди? Вони можуть так ставитися до людей, які їх народили й виростили, – то хіба їм не буде ще байдужіше до інших людей, які не їхньої крові? (Так і є.) Як вони ставитимуться до Бога, якого не можуть ні побачити, ні торкнутися? Хіба вони зможуть ставитися до Бога, якого не бачать, із совістю й розумом? Чи зможуть вони коритись усім середовищам, улаштованим Богом? (Ні.) Якби Бог розібрався з ними й обітнув їх або засудив і покарав їх, чи стали б вони Йому опиратися? (Так.) Подумайте ось над чим: яку функцію виконують совість і розум людини? Певною мірою совість і розум можуть стримувати й нормувати людську поведінку – вони дають людині змогу правильно ставитися до того, що з нею відбувається, робити при цьому правильний вибір і підходити до всього, що з нею трапляється, з розумом і совістю. Здебільшого, діючи по совісті й розуму, люди можуть уникнути багатьох нещасть. Звісно, люди, які прагнуть до істини, можуть вирішити йти шляхом прагнення до істини на цьому фундаменті, входження в істину-реальність і підкорення Божому керівництву й розпорядженням. Хто не прагне до істини, тому бракує людськості, і в нього немає такої совісті й розуму – наслідки цього жахливі. Такі люди здатні чинити з Богом як завгодно: ображати, мститися, хулити, навіть звинувачувати та зраджувати Його, точно як фарисеї повелися з Господом Ісусом. Ця проблема дуже серйозна – хіба вона не загрожує бідою? Люди, яким бракує розуму людськоості, у своїй гарячковості часто мстяться іншим; їх не стримує розум людськості, тому в них легко виникають якісь радикальні думки й погляди, і потім такі люди починають радикально поводитися, діяти в багато безсовісних, нерозумних способів, і зрештою наслідки цього повністю виходять із-під контролю. Я більш-менш закінчив спілкування про «пошану до батьків» і практику істини: кінець кінцем усе зводиться до людськості. Чому Бог висунув таку вимогу, як «шануй своїх батьків»? Тому що вона стосується людської поведінки. З одного боку, за допомогою цієї вимоги Бог унормовує людську поведінку, а з іншого боку, випробовує й визначає людськість людей. Якщо хтось не ставиться до власних батьків по совісті й розуму, то він, безумовно, не має людськості. Дехто каже: «А якщо батьки не мають доброї людськості й не до кінця виконали свої повинності перед дитиною, то чи має людина все одно виявляти до них синівську шанобливість?». Якщо дочка чи син мають совість і розум, вони не стануть знущатися з батьків. Люди, які знущаються з власних батьків, геть не мають совісті й розуму. Отже, незалежно від того, яку вимогу висуває Бог і чого вона стосується: чи ставлення до батьків, чи людськості, яку люди зазвичай виявляють і втілюють у життя, – у будь-якому разі, якщо Бог сформулював такі підходи стосовно зовнішніх форм поведінки, то в Нього мають бути Свої причини та цілі. Хоча ці поведінкові вимоги, висунуті Богом, усе одно дещо віддалені від істини, однак це стандарти, які Бог установив для внормування людської поведінки. Усі вони значущі, і вони дійсні й сьогодні.

Я щойно поспілкувався про різні зв’язки та відмінності між поведінковими критеріями, які Бог установив для людини, та істинами, яких Він вимагає. На цьому етапі ми вже більш-менш закінчили спілкування про форми доброї поведінки, які належать до того, що люди у своїх уявленнях вважають правильним і добрим, чи не так? Закінчивши бесіду на цю тему, ми поспілкувалися про деякі стандарти та вислови, які Бог висунув для внормування людської поведінки й того, що людина втілює в життя, і навели деякі приклади, як-от: не бити інших і не ображати їх словесно, шанувати своїх батьків, не курити й не пити, не красти, не користуватись іншими у своїх інтересах, не давати неправдивих свідчень, не поклонятись ідолам тощо. Звісно, це лише основні стандарти – є ще багато деталей, у які ми не станемо заглиблюватися. Отже, які істини ви мали здобути після спілкування про ці речі? Які принципи ви мусите практикувати? Що ви маєте робити? Чи потрібно вам поважати старих і піклуватися про молодих? Чи потрібно бути ґречними людьми? Чи потрібно бути привітними й приступними? Чи потрібно жінкам бути лагідними й витонченими або освіченими та розсудливими? Чи потрібно чоловікам бути великими, амбітними й успішними? Ні. Звісно, ми дуже багато спілкувалися. Ці речі, за які виступає традиційна культура, явно використовуються сатаною для введення людей в оману. Вони дуже оманливі й дурять людей. Вам потрібно дослідити себе й подивитися, чи не плекаєте ви досі якісь із цих думок, поглядів, проявів або форм поведінки. Якщо так, то хутчіше пошукайте істину, щоб подолати їх, а потім прийміть істину та живіть за Божими словами. Так ви зможете здобути Боже схвалення. Поміркуй, яким був твій внутрішній стан, коли ти жив за традиційною культурою, що ти відчував у глибині серця, що здобув і який був результат, а потім подивися, як це відчувається – поводитися за стандартами, яких Бог вимагає від людини: бути стриманим, мати порядність, яка личить святим, не бити інших і не ображати їх словесно тощо. Подивися, який із цих способів життя дає тобі змогу жити легше, вільніше, спокійніше й мирніше, з більшою людськістю, а який створює відчуття, ніби ти живеш за фальшивою маскою, і робить твоє життя дуже фальшивим і нещасливим. Подивися, який із цих способів життя дає тобі змогу жити дедалі ближче до Божих вимог і робить твої стосунки з Богом дедалі нормальнішими. Коли ти відчуєш це на власному досвіді, ти зрозумієш. Лише практикування Божих слів та істини може принести тобі визволення й свободу, дати змогу здобути Боже схвалення. Скажімо, ти хочеш, щоб інші люди говорили, що ти поважаєш старих і піклуєшся про молодих, дотримуєшся правил і що ти добра людина, і тому при зустрічі зі старшим братом або сестрою ти називаєш їх «старший брат» або «старша сестра», ніколи не наважуючись кликати їх на ім’я, бо занадто соромишся й думаєш, що це було б дуже непоштиво. У твоєму серці приховано це традиційне уявлення про повагу до старих і піклування про молодих, тож коли ти бачиш стару людину, то поводишся дуже лагідно й доброзичливо, ніби ти дуже культурний і ревно дотримуєшся правил, і не можеш утриматися від того, щоб у своєму поясному уклоні не схилитися від кута в 15 градусів до кута в 90 градусів. Ти шанобливо ставишся до старших людей – що старша людина перед тобою, то вихованішу людину ти із себе вдаєш. Чи добре бути отаким вихованим? Це життя без хребта й гідності. Коли такі люди бачать маленьку дитину, вони поводяться мило та грайливо, точно як діти. Коли вони бачать когось зі своїх однолітків, то виструнчуються й поводяться як дорослі, щоб інші не посміли їх не поважати. Що ж вони за люди? Хіба вони не багатоликі? Вони так швидко міняються, хіба ні? Коли вони бачать стару людину, то називають її «старшим дідусем» або «старшою бабусею». Коли вони бачать когось трохи старшого за себе, то називають його «дядечком», «тітонькою», «старшим братом» або «старшою сестрою». Коли вони зустрічають когось молодшого за себе, то називають його «молодшим братом» або «молодшою сестрою». Вони вибирають для людей різні звертання та прізвиська відповідно до їхнього віку й використовують ці форми звертання дуже точно та влучно. Ці речі вкоренились у їхніх кістках, і такі люди вміють дуже легко їх використовувати. Після того, як вони ввірували в Бога, вони особливо переконані в такому: «Тепер, коли я вірую в Бога, я маю бути культурним і дотримуватися правил; я маю бути освіченим і розсудливим. Мені не можна порушувати правила й бунтувати, як ті безбожні, проблемні молоді люди: іншим це не сподобається. Якщо я хочу подобатись усім, то маю поважати старих і піклуватися про молодих». Тож вони ще суворіше внормовують свою поведінку: ділять людей різних вікових груп на різні рівні, вибираючи для них усіх звертання та прізвиська, і далі постійно застосовують усе це на практиці у своєму повсякденному житті, а потім дедалі більше думають так: «Подивіться на мене, я дуже змінився після того, як повірив у Бога. Я став освіченим, розсудливим і ґречним, я поважаю старих і піклуюся про молодих, я привітний. Я дійсно живу з людською подобою. Я знаю, як правильно звертатися до кожного, кого зустрічаю, скільки б йому не було років. Мені не знадобилося, щоб батьки мене цього вчили чи щоб люди навколо говорили мені, як це робити: я просто сам це вмів». Попрактикувавши ці форми доброї поведінки, вони вирішують, що справді мають людськість і дотримуються правил та що це має подобатися Богові, – хіба вони не вводять в оману себе й інших? Відтепер ви повинні відмовитися від цих речей. Раніше я розповідав історію про Даміна й Сяоміна – ця історія була пов’язана з повагою до старих і піклуванням про молодих, чи не так? (Так.) Коли деякі люди бачать стару людину, вони думають, що називати її «старшим братом» або «старшою сестрою» – це недостатньо люб’язно, і тоді інші не подумають, що вони достатньо культурні, тож такі люди називають її «старшим дідусем» або «старшою тітонькою». Ти начебто виявив їй достатньо поваги – а звідки береться ця твоя повага? У тебе не обличчя людини, яка поважає інших. У тебе страхітливий і лютий, нахабний, пихатий вигляд, і у своїх діях ти пихатіший за кого завгодно. Ти не тільки не шукаєш істини-принципів, а й ні з ким не радишся; ти сам собі закон, і в тобі немає ні дрібки людськості. Ти дивишся, хто має статус, а потім називаєш його «старшим дядечком» або «старшою тітонькою», сподіваючись отримати за це похвалу від людей, – чи корисно так прикидатися? Чи буде в тебе людськість і мораль, якщо ти так прикидатимешся? Навпаки: коли інші люди побачать, що ти це робиш, ти станеш їм іще бридкіший. Коли виникають питання, які зачіпають інтереси Божого дому, ти здатен по-справжньому продати його інтереси. Ти живеш тільки для власного задоволення, і з такою людськістю ти ще називаєш когось «старшою тітонькою» – хіба це не прикидання? (Так і є.) Ти дуже добре вмієш прикидатися! Скажи, хіба такі люди не бридкі? (Бридкі.) Такі люди завжди продають інтереси Божого дому – вони їх зовсім не захищають. Вони кусають руку, яка їх годує, і не заслуговують жити в Божому домі. Дослідіть себе й подивіться, що за думки, погляди, ставлення, підходи та способи поводження з людьми, які ви досі плекаєте, належать до того, що людство зазвичай визнає за добру поведінку, але насправді є саме тим, що огидно Богу. Покваптеся відпустити ці нікчемні речі й у жодному разі не чіпляйтеся за них. Дехто каже: «Що поганого в тому, що я так дію?». Якщо ти так діятимеш, ти будеш Мені бридкий, і Я тобою гидуватиму; тобі в жодному разі не можна так діяти. Дехто каже: «Яка різниця, що ми Тобі бридкі: зрештою, ми ж не живемо з Тобою». Тобі все одно не можна так діяти, хоч ми й не живемо разом. Ти будеш Мені бридкий, бо ти не здатен прийняти та практикувати істину, а це означає, що ти не можеш спастися. Тому було б краще, якби ти якнайшвидше відмовився від цих речей. Не прикидайся та не живи за фальшивою маскою. Я думаю, що західні люди в цьому плані дуже нормальні. Наприклад, в Америці прийнято називати людей просто на ім’я. Не треба недоладно називати цю людину «дідусем», а ту «бабусею», не треба перейматися, що люди тебе засудять: можна просто з гідністю називати людей на ім’я, а всі люди від дорослих до дітей, почувши таке звертання, будуть дуже задоволені й подумають, що ти ставишся до них із повагою. І навпаки, якщо ти знаєш ім’я людини, але все одно кличеш її «паном» або «тітонькою», вона буде незадоволена й поставиться до тебе холодно, а тобі це здасться дуже дивним. Західна культура відрізняється від китайської традиційної культури. Китайці зазнавали й зазнають упливу та тиску норм традиційної культури, і вони постійно хочуть стояти на висоті, бути в групі старшими та домагаються поваги інших людей. Їм недостатньо, щоб їх називали «дідусем» або «бабусею»: вони хочуть, щоб люди ще перед цим додавали «старший» і називали їх «старшим дідусем», «старшою бабусею» чи «старшим дядечком». А ще ж є «шановна тітонька» й «шановний дядечко»: якщо деяких людей не називають «старшими», то вони хочуть, щоб їх називали «шановними». Хіба такі люди не бридкі? Що це за характер? Хіба він не жалюгідний? Він такий бридкий! Мало того, що ці люди не здатні здобути повагу інших: ті гидують ними та зневажають їх, віддаляються від них і відкидають їх. Отже, Бог недарма викриває ці аспекти традиційної культури та ненавидить ці речі. Причина в тому, що в цих речах містяться хитрощі та характер сатани, і вони можуть впливати на методи й напрямок людської поведінки. Звісно, вони також можуть впливати на точку зору, з якої людина дивиться на інших людей і речі, і водночас вони засліплюють людей і впливають на їхню здатність вибирати правильний шлях. Тож хіба люди не мають відмовитися від цих речей? (Мають.)

Китайський народ зазнав дуже сильного впливу традиційної культури. Звісно, кожна країна світу має власну традиційну культуру, і ці культури відрізняються лише в незначних аспектах. Хоча деякі вислови в них інакші, ніж ті, що побутують у традиційній китайській культурі, у них та сама природа. Усі ці вислови існують, бо люди мають розбещені характери та брак нормальної людськості й тому вдаються до деяких дуже оманливих форм поведінки, які на перший погляд здаються добрими й відповідають людським уявленням і фантазіям, і людям легко так поводитися, щоб обгортати себе й завдяки цьому виглядати дуже чемними, шляхетними, поважними, гідними й доброчесними. Але саме ці аспекти традиційної культури затуманюють людям очі, обманюють їх і заважають утілювати в життя справжню людську подобу. Гірше того – сатана використовує ці речі, щоб розбещувати людськість людей і збивати їх із правильного шляху. Хіба не так? (Так.) Бог каже людям не красти, не чинити перелюбу тощо, тоді як сатана говорить людям, що вони мають бути освіченими й розсудливими, лагідними й витонченими, ґречними тощо, – хіба ці вимоги не прямо протилежні тим, які висунув Бог? Хіба вони не навмисно суперечать Божим вимогам? Сатана вчить людей, як обманювати інших за допомогою зовнішніх методів, форм поведінки й того, що вони втілюють у життя. А чого вчить людей Бог? Що не можна обманним шляхом завойовувати довіру інших людей за допомогою зовнішньої поведінки, а натомість потрібно поводитися згідно з Його словами й істиною. Так люди стануть гідними того, щоб інші довіряли їм і були в них упевнені, – тільки такі люди мають людськість. Хіба тут немає різниці? Різниця величезна. Бог каже тобі, як поводитися, а сатана – як прикидатись і обманювати інших людей: хіба тут не велика різниця? Отже, чи розумієте ви тепер, що людям зрештою слід вибрати? Який із цих шляхів правильний? (Божі слова.) Саме так, Божі слова – це правильний шлях у житті. Яку б вимогу до людської поведінки не встановлювали Божі слова, – навіть якщо це правило, заповідь або закон, про який Бог говорив із людиною, – усі вони, безсумнівно, правильні, і люди повинні їх дотримуватися. Причина в тому, що Божі слова завжди будуть правильним шляхом і чимось позитивним, а слова сатани обманюють і розбещують людей, містять сатанинські інтриги та не є правильним шляхом, наскільки б вони не відповідали людським смакам, уявленням і фантазіям. Ви це розумієте? (Так.) Що ви відчуваєте після того, як почули зміст сьогоднішнього спілкування? Чи стосується він істини? (Так.) Чи розуміли ви цей аспект істини раніше? (Не дуже чітко.) А зараз ви розумієте його чітко? (Чіткіше, ніж раніше.) Підсумовуючи, можна сказати, що розуміння цих істин пізніше принесе людям користь. Воно буде благотворним для їхнього подальшого прагнення до істини, для втілення в життя людськоості, для цілі й напрямку того, до чого вони прагнуть у житті.

26 лютого 2022 року