У наш час виконавці обов’язків стають дедалі зайнятішими. Їм здається, що час минає занадто швидко, що його не вистачає. Чому так відбувається? Насправді причина в тому, що тепер вони усвідомлюють істину й мають розуміння багатьох питань. Почуття відповідальності дедалі більше тисне на них, і вони працюють над своїми обов’язками дедалі старанніше, виконують дедалі детальнішу роботу. Тож вони відчувають, що в них стає дедалі більше обов’язків. Ось чому вони дедалі зайнятіші своїми обов’язками. А крім того, щодня більшість із тих, хто виконує обов’язки, також мусить читати Божі слова та спілкуватися про істину. Вони мусять розмірковувати над собою, а коли з ними трапляється якась проблема – шукати істину, щоб подолати цю проблему. Вони також мусять опановувати певні професійні навички. Вони постійно відчувають, що їм бракує часу, що кожен день минає занадто швидко. Вночі вони обдумують те, що зробили за день, і їм здається, що зроблене не має великої цінності, що з нього не вийшло нічого дуже доброго. Вони почуваються такими неповноцінними, їм здається, що в них дуже маленький духовний стан, і їх пориває швидше в ньому зростати. Дехто з них каже: «Коли вже я буду не такий зайнятий цією роботою? Коли я зможу заспокоїти своє серце та як слід почитати Божі слова й спорядитись істиною? Те, що я можу здобути від одного-двох зібрань на тиждень, таке обмежене. Нам треба частіше проводити зібрання та слухати більше проповідей: тільки так можна зрозуміти істину». Отак вони чекають і жадають, і не встигають вони оком змигнути, як минає три, чотири, п’ять років, а їм здається, що час іде занадто швидко. Деякі люди не можуть запропонувати багато досвідних свідчень навіть після десяти років віри. Вони стають неспокійними, бояться залишитися покинутими та бажають чимшвидше спорядитися додатковою істиною. Саме тому вони відчувають тиск часу. Багато людей думає саме так. Усі, хто несе тягар виконання обов’язку та прагне до істини, відчувають, що час минає дуже швидко. Ті ж, хто не любить істини, хто жадає комфорту й утіх, не відчувають, що час плине швидко; деякі з них навіть нарікають: «Коли ж настане Божий день? Я постійно чую, що Його робота добігає кінця, то чого ж вона ще не закінчилася? Коли Божа робота пошириться на цілий усесвіт?». Люди, які так говорять, відчувають, що час рухається дуже повільно. У глибині душі вони не зацікавлені в істині; вони постійно бажають повертатись у світ і жити собі своїм маленьким життям. Такий їхній стан явно відрізняється від стану людей, які прагнуть до істини. Наскільки б люди, які прагнуть до істини, не були зайняті своїми обов’язками, вони все одно здатні шукати істину для подолання проблем, з якими стикаються, шукати спілкування про те, що вони не зрозуміли в почутих проповідях, і щодня заспокоювати своє серце, щоб розмірковувати над тим, наскільки добре вони попрацювали, а потім роздумувати над Божими словами й дивитися відео з досвідними свідченнями. Із цього вони щось здобувають. Наскільки б вони не були зайняті своїми обов’язками, це нітрохи не перешкоджає їхньому входженню в життя й не затримує його. Для людей, які люблять істину, природно практикувати саме так. Якщо людина не любить істини, вона її не шукає й не бажає заспокоїтися перед Богом, щоб поміркувати над собою й пізнати себе, незалежно від того, чи зайнята вона своїм обов’язком і з якими проблемами вона стикається. Отже, така людина не прагне до істини незалежно від того, зайнята вона своїм обов’язком чи відпочиває. Насправді коли людина налаштована прагнути до істини, жадає її й несе тягар входження в життя та зміни свого характеру, то в серці вона наближатиметься до Бога й молитиметься Йому, наскільки б вона не була зайнята своїм обов’язком. Вона обов’язково здобуде трохи просвітління та тямущості Святого Духа, і її життя безперервно зростатиме. Якщо ж людина не любить істини й не несе жодного тягаря входження в життя чи зміни свого характеру або ж не зацікавлена в цих речах, то вона нічого не зможе здобути. Розмірковувати над тим, які в тебе бувають виливи розбещеності, потрібно завжди й усюди. Наприклад, якщо людина виплеснула розбещеність, виконуючи свій обов’язок, вона мусить у серці помолитися Богу, поміркувати над собою, пізнати свій розбещений характер і пошукати істину, щоб його подолати. Це питання пов’язане із серцем; воно не стосується твого поточного завдання. Чи легко це зробити? Це залежить від того, чи прагнеш ти до істини. Люди, які не люблять істину, не цікавляться питаннями зростання в житті. Вони над таким не замислюються. Лише люди, які прагнуть до істини, готові докладати зусиль до зростання в житті; лише такі люди часто замислюються над проблемами, які справді існують, і над тим, як шукати істину для подолання цих проблем. Власне, процес подолання проблем і процес прагнення до істини – це те саме. Якщо людина, виконуючи свій обов’язок, постійно зосереджена на пошуку істини для подолання проблем і за кілька років такої практики розв’язала чимало проблем, то те, як вона виконує свій обов’язок, безумовно, відповідає стандарту. У таких людей набагато менше виливів розбещеності, і під час виконання своїх обов’язків вони здобули багато справжнього досвіду. Тому вони здатні свідчити про Бога. Як такі люди переживають досвід із моменту, коли вони тільки приступили до виконання своїх обов’язків, і до моменту, коли вони зуміли свідчити про Бога? Вони роблять це, покладаючись на пошук істини для подолання проблем. Ось чому люди, які прагнуть до істини, шукатимуть істину для подолання проблем і успішно виконуватимуть свої обов’язки згідно з принципами, наскільки б вони не були зайняті своїми обов’язками, і такі люди зможуть практикувати істину й підкорятися Богу. Це процес зростання в житті, а також процес входження в реальність істини. Деякі люди постійно кажуть, ніби вони настільки зайняті своїми обов’язками, що не мають часу прагнути до істини. Це не витримує критики. Якщо людина прагне до істини, то якою б роботою вона не займалася, відразу після виявлення проблеми вона візьметься шукати істину, щоб розв’язати цю проблему та зрозуміти й здобути істину. Це безсумнівно. Багато хто думає, що істину можна зрозуміти лише за допомогою щоденних зібрань. Хибнішої думки й бути не може. Істина – це не та річ, яку можна зрозуміти, лише беручи участь у зібраннях і слухаючи проповіді; потрібно ще й практикувати та переживати Божі слова, потрібен також цей процес виявлення й подолання проблем. Що критично важливо, то це навчитися шукати істину. Хто не любить істини, той не стане її шукати, які б проблеми його не спіткали; хто любить істину, той шукатиме її, наскільки б він не був зайнятий своїми обов’язками. Отже, можна впевнено сказати, що люди, які постійно скаржаться, ніби вони настільки зайняті своїми обов’язками, що не мають часу на зібрання й тому змушені відкладати своє прагнення до істини, просто не люблять істину. Це люди з абсурдним розумінням, які не усвідомлюють суті духовних питань. Чому вони не можуть практикувати прочитані Божі слова та прослухані проповіді й застосовувати їх у виконанні своїх обов’язків? Чому вони не можуть застосовувати Божі слова до свого реального життя? Це вже показує, що вони не люблять істину й тому не шукають і не практикують її, з якими б труднощами вони не стикалися при виконанні своїх обов’язків. Очевидно, що ці люди – прислужники. Деякі люди, може, і хотіли б прагнути до істини, але їхній духовний рівень занадто низький. Вони не можуть навіть як слід улаштувати власне життя; коли в них є дві-три справи, вони не знають, до якої братися першою, а до якої останньою. Якщо вони зіткнуться з двома-трьома проблемами, то не знатимуть, як їх подолати. У них голова йде обертом. Чи можуть такі люди здобути доступ до істини? Чи можуть вони успішно шукати істину, щоб долати проблеми? Не обов’язково, бо їхній духовний рівень занадто низький. Багато людей хоче прагнути до істини, але зрештою не може дати жодного свідчення про свій досвід і не здобуло навіть дрібки істини, хоч і вірує в Бога вже десять чи двадцять років. Основна причина цього – те, що їхній духовний рівень занадто низький. Те, чи прагне людина до істини, не залежить від того, наскільки вона зайнята своїм обов’язком і чи багато в неї часу; це залежить від того, чи в серці вона любить істину. Насправді часу в усіх однаково багато – різниця лише в тому, як кожен його витрачає. Цілком можливо, що той, хто каже, ніби не має часу прагнути до істини, витрачає свій час на тілесні втіхи чи зайнятий якимись сторонніми справами. Такі люди не витрачають цей час на пошук істини для подолання проблем. Люди, що недбало ставляться до свого прагнення, саме такі. Це затримує велику справу їхнього входження в життя.

На наших останніх двох зібраннях ми поспілкувалися на тему «Що значить прагнути до істини», а також про деякі її деталі. Почнімо з того, що згадаємо, про що ми спілкувалися на минулому зібранні. Ми дали точне визначення тому, що значить прагнути до істини, а потім перейшли до спілкування про деякі конкретні проблеми та способи поведінки людей, пов’язані з темою «Що значить прагнути до істини». Про яке заключне питання ми спілкувалися на останньому зібранні? (Бог поставив таке запитання: якщо те, що людина вважає добрим і правильним, не є істиною, то чому ж вона все одно прагне до цього, наче воно і є істина?) Якщо те, що людина вважає добрим і правильним, не є істиною, то чому ж вона все одно дотримується цього, вважаючи, що прагне до істини? Минулого разу ми спілкувалися про три речі, пов’язані із цим питанням. Перше: те, чого прагне людина, не є істиною, то чому ж вона все одно практикує це, наче воно таки істина? Бо те, що людина вважає правильним і добрим, здається їй істиною, тому людина й прагне до того, що вважає добрим і правильним, наче це істина. Хіба це не чітке пояснення? (Чітке.) Отже, яка ж точна відповідь на це запитання? Люди дотримуються того, що вважають правильним і добрим, ніби це і є істина, і при цьому думають, що прагнуть до істини. Хіба це не вичерпна відповідь? (Вичерпна.) Друге: чому людина думає, що прагне до істини, коли дотримується того, що вважає добрим і правильним, так, ніби це і є істина? На це можна відповісти так: бо людина має бажання бути благословенною. Коли людина береться прагнути до того, що вважає правильним і добрим, вона має певні бажання й амбіції, і тому вона думає, що практикує істину та прагне до неї. По суті, це спроба укласти угоду з Богом. Третє: якщо людина має нормальну совість і розум, то у випадках, коли вона не розуміє істини, вона інстинктивно вирішує діяти згідно із совістю й розумом, дотримуючись норм, законів, правил тощо. Можна сказати, що людина інстинктивно дотримується того, що по совісті вважає позитивним, конструктивним і узгодженим із людською сутністю, так, ніби це і є істина. Цього можна досягти в межах людської совісті й розуму. Є багато людей, які можуть нормально трудитись у Божому домі; вони готові відбувати службу та підкорятись упорядкуванням Божого дому, бо мають нормальну совість і розум. Заради здобуття благословень вони готові навіть терпіти страждання та платити будь-яку ціну. Тож людина також вважає те, на що вона здатна в межах своєї совісті й розуму, практикуванням істини та прагненням до неї. Це три основні частини відповіді на наше питання. Минулого разу ми поспілкувалися про ці три складники в загальних рисах; сьогодні ми проведемо конкретну детальну розмову про ті проблеми, які ці три пункти залишають по собі, і проаналізуємо проблеми, які тягне за собою кожен пункт, а також те, як кожен елемент відрізняється від прагнення до істини чи суперечить йому, щоб ви краще зрозуміли, що таке прагнення до істини та як саме слід його практикувати. Для людей це буде кращим стимулом правильно практикувати істини та прагнути до них у своєму повсякденному житті.

Почнемо спілкування з першого пункту. Якщо говорити просто, у нашому спілкуванні про перший пункт ми зосередимося на речах, які людина у своїх уявленнях вважає правильними й добрими. Чому наше спілкування має бути зосереджене на цьому матеріалі? З якими проблемами пов’язаний цей матеріал? Спершу подумайте про це детально. Чи змогли б ви достовірно пізнати ці проблеми, якби ми не поспілкувалися про них на зібраннях як слід? Що, якби ми не поспілкувалися про ці проблеми спеціально та ви керувалися б самими лише власними міркуваннями про них або витратили певний час на їх переживання й пізнання? Чи знали б ви тоді, яких істин торкається цей матеріал? Чи змогли б ви визначити їх, розмірковуючи про це? (Ні.) Ми почнемо з розгляду буквального значення фрази «речі, які людина у своїх уявленнях вважає правильними й добрими» та подивимося, наскільки далеко сягають ваші знання про це. По-перше, про що йдеться у важливій частині цієї фрази, про яку ми зараз поспілкуємося? Хіба ви не бачите? Ця фраза абстрактна? У ній є якась таємниця? (Вона стосується уявлень і фантазій людини.) Це загальне формулювання; наведіть якийсь приклад. (У своїх уявленнях людина вірить, що доки вона здатна відрікатися, повністю присвячувати себе Богові, страждати та платити ціну, вона зможе отримувати Боже схвалення. Ще є певні речі з традиційної культури, як-от шанобливість до батьків і те, коли жінки дбають про своїх чоловіків і виховують дітей. Люди вважають, що це теж добрі вчинки.) Ти назвав кілька таких речей. Ви вловили суть? Які частини тут стосуються нашої теми? (Відречення, повна присвята себе Богові, страждання та плата ціни.) (Шанобливість до батьків і те, коли жінки дбають про своїх чоловіків і виховують дітей.) Так. Щось іще? (Прояви побожності, терпіння й терпимості, як у фарисеїв.) Смиренність, терпіння, терпимість – усе це пов’язано з кількома конкретними поведінковими проявами й висловами. Раз ми збираємося про це побесідувати, буде краще, якщо ми поспілкуємося конкретно, на матеріалі конкретних висловів. Якщо ми розглянемо це питання саме так, люди зможуть здобути точніше, чіткіше розуміння. Наразі ви не можете запропонувати жодних зачіпок, тож Я просто перейду до спілкування, гаразд? (Гаразд.) П’ятитисячолітня культура Китаю «величезна та глибока», і в ній безліч усіляких популярних прислів’їв і фразеологізмів. Ще в ній багато хвалених «стародавніх мудреців», таких як Конфуцій, Мен-цзи тощо. Вони створили китайське вчення конфуціанства, яке становить основну частину традиційної китайської культури. У ній багато виразів, слів і висловів, які створювалися поколіннями людей. Деякі посилаються на речі з давнини, а деякі ні; деякі походять від простих людей, а інші – від відомих. Можливо, традиційна культура вам не дуже подобається, або ви віддалилися від цієї простонародної традиційної культури, або ви досить молоді та ще не встигли глибоко вивчити чи дослідити «величезну та глибоку» традиційну культуру Китаю, і тому ви ще не знаєте про неї чи не розумієте таких речей. Власне, це добре. Мислення й уявлення людини інфіковано речами з традиційної культури, і ці речі підсвідомо прищеплено людині, хоча вона може цього й не розуміти. Зрештою вона живе цими речами, сама того не усвідомлюючи. У тому, що передається від пращурів, – тобто в традиційній культурі, переданій від людських предків, – є багато всіляких заяв про те, як людина має говорити, діяти й поводитися. І хоча люди можуть по-різному розуміти різні твердження з традиційної культури та дивитися на них, загалом вони в них упевнені. Із цього спостереження ми бачимо, що всі джерела впливу на життя й існування людства, людську поведінку та дії, людський погляд на людей і речі належать до традиційної культури. Хоча в різних етносів людства побутують різні твердження про моральні стандарти й критерії, яких дотримуються ці етноси, але загальні ідеї в основі таких стандартів і критеріїв схожі. Сьогодні ми поспілкуємося про деякі із цих ідей і детально їх проаналізуємо. Хоча ми не зможемо згадати й проаналізувати все, що людина вважає правильним і добрим, його загальний зміст – не що інше, як два елементи, про які йдеться у визначенні прагнення до істини: погляди людини на інших людей і речі, а також те, як вона поводиться й діє. Перший елемент – це погляди, другий – поведінка. Це означає, що людина розглядає інших людей і події світу крізь призму того, що вона у своїх уявленнях вважає правильним і добрим, і бере це за фундамент, основу та критерії своєї поведінки й дій. Отже, які ж вони, ці добрі та правильні речі? У широкому розумінні речі, які людина у своїх уявленнях вважає правильними й добрими, – це не що інше, як вимоги, щоб людина поводилася добре та мала добру людську мораль і натуру. Оті два елементи – це воно і є. Подумайте – хіба це, по суті, не ті два елементи? (Так і є.) Перший – це добра поведінка; другий – людська натура й мораль. По суті, людство визначило дві речі стандартами оцінювання людської сутності, з якою людина живе, і того, як вона поводиться. Одна із цих речей – вимога до людини демонструвати добру зовнішню поведінку, інша – мати моральне поводження. Людство використовує ці два фактори, щоб оцінювати, чи людина добра. Оскільки воно використовує ці два фактори для оцінювання того, чи людина добра, то відповідно виникли стандарти, за якими судять поведінку та моральність людей, і при цьому люди, природно, почали чути всілякі твердження про моральне поводження та поведінку людини. Які це конкретно вислови? Ви їх знаєте? Щось просте – наприклад, які існують стандарти та вислови для оцінювання поведінки людей? Бути освіченим і розсудливим, лагідним і витонченим – це стосується зовнішньої поведінки. А бути ґречним– це про зовнішню поведінку? (Так.) Решта більш-менш подібні до цих, і за аналогією ви зрозумієте, які слова та твердження є стандартами оцінювання поведінки людини, а які – її моралі. Ось, наприклад, «Жінка мусить бути доброчесною, доброзичливою й лагідною» – це стандарт зовнішньої поведінки чи моралі? (Тут ідеться про мораль і етику.) А як щодо вимоги бути великодушним? (Це теж про мораль.) Правильно. У цих стандартах ідеться про мораль, про моральне обличчя людини. Основні твердження, пов’язані з поведінкою людини, – це вимоги бути ґречним, лагідним і витонченим, освіченим і розсудливим тощо. Усе це речі, які людина у своїх уявленнях вважає правильними й добрими; це те, що, виходячи із заяв традиційної культури, вона вважає не негативним, а позитивним або принаймні таким, що відповідає совісті й розуму. Ми говоримо про те, що люди загалом визнають правильним і добрим. Отже, які ще є твердження про добру поведінку людини, крім тих трьох, які Я щойно назвав? (Що треба поважати старих і піклуватися про молодих.) Що треба поважати старих і піклуватися про молодих, бути привітним і приступним – усе це речі, які люди певною мірою знають і розуміють. Бути освіченим і розсудливим, лагідним і витонченим, ґречним, привітним, приступним, поважати старих і піклуватися про молодих – у свідомості людини кожен, хто проявляє такі форми поведінки, вважається хорошою, добросердою людиною, яка має людську сутність. Усі люди оцінюють інших за їхньою поведінкою; вони судять, чи людина добра, за її зовнішньою поведінкою. Судячи, визначаючи й оцінюючи, чи людина культурна, чи має вона людську сутність, чи гідна спілкування й довіри, люди виходять із думок та ідей традиційної культури, а також із видимої поведінки людини. Чи здатні люди осягнути матеріальний світ? Анітрохи. Люди можуть судити й розрізняти, добра людина чи погана та якого вона сорту, лише за її поведінкою; люди здатні спостерігати й визначати ці речі, лише спілкуючись, розмовляючи та співпрацюючи з кимось. Незалежно від того, чи ти прямо використовуєш у своїх оцінках такі твердження, як «Будь освіченим і розсудливим», «Будь привітним», «Поважай старих і піклуйся про молодих», стандарти твоїх оцінок не виходять за межі цих тверджень. Коли людина не бачить внутрішнього світу іншої людини, вона оцінює її як добру чи погану, шляхетну чи ницу, спостерігаючи за її поведінкою й діями та застосовуючи ці поведінкові критерії. По суті, це все, чим вона послуговується. Хіба не так? (Так.) Виходячи зі щойно викладених тверджень, які стандарти оцінювання має людство? Які речі людство у своїх уявленнях вважає добрими й правильними? Замість починати з питань, які стосуються морального поводження, почнімо наше спілкування й аналіз із добрих, правильних і позитивних речей, які людина виплескує та проявляє у своїй поведінці. Погляньмо, чи ці речі справді позитивні. Отже, чи є в щойно перелічених нами твердженнях хоч щось таке, що стосується істини? Чи їхній зміст хоч у чомусь відповідає істині? (Ні.) Якщо хтось прагне бути такою людиною з такою поведінкою й такими зовнішніми проявами, то чи прагне ця людина до істини? Чи те, чого вона прагне, стосується прагнення до істини? Чи людина з такою поведінкою практикує істину та прагне до неї? Чи людина з такою поведінкою та проявами – це добра людина в істинному значенні цього терміна? Відповідь негативна: це не добра людина. Це очевидно.

Розгляньмо спершу твердження про те, що людина мусить бути освіченою й розсудливою. Скажіть, що твердження «бути освіченим і розсудливим» означає саме по собі. (Воно описує людину, яка досить пристойна та має добрі манери.) Що означає бути «пристойним»? (Це означає відповідати певним нормам.) Правильно. Яких норм дотримується така людина? Що конкретнішою буде твоя відповідь, то повніше ти зрозумієш це питання та його сутність. Отже, що значить відповідати нормам? Наведу приклад. За трапезою молодшому поколінню не можна сідати, поки не сядуть старші, і не можна розмовляти, коли не говорять старші. Якщо для старших залишилася їжа, її нікому не можна їсти, поки старші не дозволять. Крім того, під час їди не можна розмовляти, показувати зуби, голосно сміятися, плямкати губами й копатись у їжі на тарілці. Коли старше покоління закінчило їсти, молодші повинні негайно припинити їсти й підвестися. Їм можна буде повернутися до їди тільки після того, як вони проведуть старших. Хіба це не дотримання норм? (Так і є.) Ці норми більшою чи меншою мірою існують у кожному домі, у кожній родині, у сім’ях із будь-яким ім’ям і родоводом. Усі люди більшою чи меншою мірою дотримуються цих норм, і при цьому норми їх обмежують. У різних сім’ях існують різні норми – а хто ж їх установив? Їх установили предки цієї сім’ї та поважні старійшини різних минулих епох. Особливого значення ці норми набувають під час відзначання важливих свят і пам’ятних дат; у такі дні їх повинні дотримуватись усі без винятку. Якщо хтось порушить або зламає норми, він буде суворо покараний сімейним осудом. Комусь навіть доводиться ставати на коліна перед родинним вівтарем і просити пробачення. Ось що таке норми. Те, про що ми щойно говорили, – це лише деякі з норм, що можуть діяти в певному домі чи родині. Хіба такі норми не є частиною того, що значить бути «пристойним»? (Так і є.) Можна визначити, чи людина пристойна, просто спостерігаючи за тим, як вона їсть. Якщо вона плямкає губами чи розмовляє під час їди, перебирає їжею, постійно подає шматочки іншим, голосно сміється чи навіть у деяких випадках показує паличками на співрозмовника, то в усьому цьому вона демонструє свою непристойність. Коли хтось каже, що людина непристойна, під цим мається на увазі, що інші роблять їй зауваження, сумніваються в її поведінці та зневажають її. Що ж до пристойних людей, то вони не розмовляють під час їди, не хихотять, не перебирають їжею й не подають шматочки іншим. Вони відповідають певним нормам. Інші бачать, як ця людина поводилась і як себе зарекомендувала, і на підставі цього кажуть, що вона пристойна. І завдяки цій пристойності вона здобуває повагу, пошану та прихильність інших. Це частина того, що лежить в основі пристойності. То що ж таке насправді пристойність? Як ми щойно сказали, «пристойність» стосується лише поведінки людей. У цих останніх прикладах, скажімо, різні покоління мають різний пріоритет під час їди. Кожен повинен сідати за стіл відповідно до норм; неналежне місце займати не можна. І старше, і молодше покоління дотримуються сімейних норм, які ніхто не має права порушувати, і ці люди видаються такими відповідними нормам, такими елегантними, такими шляхетними, такими гідними – але наскільки б вони такими не здавалися, усе це зводиться просто до зовнішньої доброї поведінки. Чи стосується це розбещених характерів? Ні, це не більше ніж стандарт, за яким оцінюється зовнішня поведінка людей. Яка саме поведінка? Здебільшого це мова та вчинки. Наприклад, не можна розмовляти під час їди або плямкати під час жування. Коли люди сідають за стіл, то в певному порядку, який визначає, хто сідає першим. Існують і правила щодо того, як належно стояти й сидіти. Усе це – не більше ніж поведінка, зовнішня поведінка. Тож чи справді люди хочуть слідувати цим нормам? Що люди собі думають із цього приводу? Як вони до цього ставляться? Чи приносить людям користь дотримання цих жалюгідних норм? Чи можуть вони дати людям просування в житті? У чому проблема з дотриманням цих жалюгідних норм? Чи пов’язані вони з питанням про те, чи змінюється погляд людини на речі й характер її життя? Нітрохи. Дотримання норм стосується лише поведінки людей. При цьому до поведінки людей просто висуваються певні вимоги щодо норм, що їх людям слід виконувати й дотримуватися. Що б хтось не думав про ці норми, – навіть якщо він їх ненавидить і зневажає, – у нього немає іншого вибору, крім як жити зв’язаним цими нормами через свою сім’ю, предків і домашній уклад. Але ніхто не береться дослідити, що саме люди думають про ці норми, як дивляться на них і сприймають їх у своєму мисленні, який їхній погляд на норми та ставлення до них. Тобі достатньо демонструвати добру поведінку й дотримуватися цих правил у визначених рамках. Той, хто так чинить, – пристойна людина. Вимоги «бути освіченим і розсудливим» висуваються лише до поведінки людей. Це твердження використовується лише для того, щоб визначити межі поведінки людей, зокрема те, якою має бути постава людей, коли вони сидять і стоять, якими мають бути рухи тіла й органів чуття, як мають виглядати очі людей, як має рухатися рот, як має повертатися голова тощо. Це дає людям стандарт зовнішньої поведінки без огляду на те, які в них розум, характер і сутність їхньої людської природи. Ось такий він, стандарт освіченості й розсудливості. Якщо ти відповідаєш цьому стандарту, то ти освічена й розсудлива людина, а якщо ти демонструєш добру поведінку, яка полягає в тому, щоб бути освіченим і розсудливим, то в очах інших ти людина, яка викликає пошану й повагу. Хіба не так? (Так.) Отже, чи в центрі уваги цього твердження стоїть поведінка людини? (Так.) Яка взагалі користь від цього поведінкового стандарту? Здебільшого він використовується для оцінювання того, наскільки людина пристойна та відповідає нормам, чи може вона заслужити повагу й пошану в стосунках з іншими, чи гідна вона захоплення. Оцінювання людей у такий спосіб повністю суперечить принципам істини. Воно не має значення.

Те, про що ми щойно спілкувалися, здебільшого стосувалося культурності людини, тобто однієї з вимог, які накладає вислів «Будь освіченим і розсудливим». Що значить «бути розсудливим»? (Виявляти розуміння манер і етикету.) Це трохи поверхово, але теж входить у це поняття. Хіба «бути розсудливим» не значить мати ґречність робити розсудливо, дослухатися до розуму? Чи можемо ми сказати аж так? (Можемо.) Виявляти розуміння манер і етикету, а також мати ґречність робити розсудливо. Отже, якщо узагальнити, то коли хтось уміє поводитися так, як передбачає вимога «бути освіченим і розсудливим», як саме він загалом це демонструє? Ви колись бачили освічену, розсудливу людину? Чи є серед ваших старших, родичів, друзів освічені та розсудливі люди? Яка їхня визначальна характеристика? Вони дотримуються надзвичайно великої кількості норм. Вони дуже уважні до своєї мови, тож вона не звучить ні грубо, ні неотесано, ні образливо для інших. Коли вони сідають, то сидять правильно; коли стоять, то з належною поставою. Їхня поведінка в усіх аспектах здається іншим витонченою, впевненою та стриманою, викликає прихильність і заздрість. Знайомлячись із людьми, вони опускають голову та схиляються, кланяються та стають на одне коліно. Вони розмовляють увічливо, суворо дотримуючись правил громадської пристойності й порядку, уникаючи старих звичаїв і хуліганства, властивих нижчим верствам суспільства. Загалом їхня зовнішня поведінка викликає задоволення й похвалу в тих, хто її бачить. Однак тут є одна тривожна річ: у таких людей на все є норми. Для їди є свої норми; для сну є свої норми; для ходьби є свої норми; навіть для того, як слід виходити з дому й повертатися, є свої норми. Коли ти поруч із такою людиною, то почуваєшся скуто й некомфортно. Ти не знаєш, коли вона вихопиться з якоюсь нормою, а якщо ти необережно порушиш цю норму, то виглядатимеш досить нерозважливим і нетямущим, тоді як ці люди видаються такими витонченими. Вони ну такі вже витончені навіть у тому, як вони посміхаються, геть не показуючи зубів, і як плачуть: ніколи не на людях, а тільки в складках своєї ковдри пізно вночі, поки інші сплять. Що б не робили такі люди, усе це регулюється нормами. Це те, що називається «вихованням». Такі люди живуть у світі етикету, у величезній родині; у них дуже багато норм, і вони дуже виховані. Як не крути, а форми доброї поведінки, які передбачає вимога бути освіченим і розсудливим, – це добра на позір поведінка, яка прищеплюється людині середовищем, у якому вона виросла, і поступово загартовується в ній високими стандартами та суворими вимогами, які людина ставить до власної поведінки. Яким би не був вплив такої поведінки на людей, вона не зачіпає нічого, крім зовнішньої поведінки людини, і хоча вона сприймається людиною як добра поведінка, до якої люди прагнуть і яку схвалюють, але вона – не те саме, що людський характер. Якою б доброю не була зовнішня поведінка людини, вона не може приховати її розбещений характер; якою б доброю не була зовнішня поведінка людини, вона не може замінити зміну в її розбещеному характері. Хоча поведінка освіченої та розсудливої людини досить регламентована й викликає в інших досить велику повагу та пошану, від цієї доброї поведінки немає жодної користі, коли виплескується розбещений характер людини. Якою б шляхетною та зрілою не була її поведінка, проте коли з людиною трапляється щось таке, що зачіпає принципи істини, ця добра поведінка не приносить жодної користі й не спонукає людину зрозуміти істину: навпаки, оскільки людина вірить в уявлення про те, що бути освіченим і розсудливим – це добре, вона починає сприймати це як істину, згідно з якою оцінює та ставить під сумнів слова, сказані Богом. Вона оцінює власну мову та дії відповідно до цього твердження, і воно також виступає її стандартом для оцінювання інших. Подивіться тепер на визначення того, що значить прагнути до істини: «дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій». Отже, чи має стандарт зовнішньої поведінки, який вимагає бути освіченим і розсудливим, хоч щось спільне з Божими словами й істиною? (Ні.) Вони не просто не пов’язані між собою – вони суперечать одне одному. У чому полягає ця суперечність? (Такі вислови спонукають людей приділяти увагу лише зовнішній добрій поведінці, ігноруючи наміри та розбещені характери в собі. Через такі вислови люди знаджуються цією доброю поведінкою й не розмірковують над змістом власних думок та ідей, а також не можуть дослідити свій розбещений характер і навіть сліпо заздрять і поклоняються іншим відповідно до їхньої поведінки.) Ось такі наслідки прийняття тверджень традиційної культури. Отже, коли людина бачить вияви такої доброї поведінки, вона їх цінує. Вона починає з віри в те, що така поведінка добра й позитивна, і на основі цієї позитивності людина ставиться до такої поведінки так, ніби це істина. Потім людина починає використовувати її як критерій для стримування себе й оцінювання інших; вона бере таку поведінку за основу своїх поглядів на людей і речі, а також своєї поведінки й дій. Хіба ж це не суперечить істині? (Суперечить.) Залишмо поки що осторонь питання про те, чи знаджує людей твердження про необхідність бути освіченим і розсудливим, і поговорімо про саме це твердження. «Бути освіченим і розсудливим» – це цивілізована, шляхетна фраза. Це твердження подобається всім, і людина спирається на нього, коли оцінює інших і дивиться на людей та речі, бо виходить із припущення, що це твердження правильне, добре та є певним критерієм. І при цьому вона також бере це твердження за основу для своєї поведінки й дій. Наприклад, люди оцінюють те, чи хтось добрий, не на основі Божих слів. А на якій основі? «Чи освічена й розсудлива ця людина? Чи культурна її зовнішня поведінка? Чи активно ця людина слідує нормам? Чи поважає інших? Чи має манери? Чи скромно поводиться в розмові з іншими? Чи проявляє такі форми доброї поведінки, як ґречність і повага, – як колись Кун Жун, що віддав братові найбільшу грушу? Чи така це людина?» На якій основі люди ставлять ці запитання й висловлюють такі погляди? Передусім на основі критерію освіченості та розсудливості. Чи правильно з їхнього боку використовувати ці речі як критерій? (Ні.) Чому це неправильно? Відповідь така проста, а ви не можете до неї додуматися. Тому що Бог оцінює не так, і Він не хоче, щоб людина так оцінювала. Якщо людина так робить, вона помиляється. Якщо хтось оцінює певну людину чи подію саме так, якщо він використовує цей критерій як стандарт того, як слід дивитися на людей і речі, то він іде проти істини й Божих слів. У цьому й полягає суперечність між традиційними уявленнями й істиною. Хіба не так? (Так.) На якій основі, за Божою волею, людина має оцінювати інших? Згідно із чим Він наказує людині дивитися на людей і речі? (Згідно з Його словами.) Він вимагає, щоб людина дивилася на інших людей згідно з Його словами. Зокрема, це значить оцінювати наявність людської сутності згідно з Його словами. Це один з аспектів. Крім того, оцінка людини має засновуватися на тому, чи любить ця людина істину, чи має в серці шану до Бога й чи може підкорятись істині. Хіба це не конкретні деталі? (Так і є.) Отже, на якій основі люди оцінюють, чи хтось добрий? На тому, чи він культурний і чи активно слідує нормам, чи плямкає губами й копається в пошуках смачних шматочків, коли їсть, і чи чекає, поки сядуть старші, перш ніж сісти за стіл самому. Ось за такими речами люди оцінюють інших. Хіба використання таких речей – це не використання освіченості й розсудливості як стандарту поведінки? (Так і є.) Чи точні такі оцінки? Чи узгоджуються вони з істиною? (Не узгоджуються.) Цілком очевидно, що вони не узгоджуються з істиною. Що ж тоді зрештою виходить із такого оцінювання? Оцінювач вважає, що всі освічені й розсудливі люди добрі, і якщо попросити його поспілкуватися про істину, він постійно прищеплюватиме людям ті внутрішні правила, вчення й форми доброї поведінки. Наслідком прищеплення людям цих речей зрештою буде те, що завдяки цьому люди почнуть поводитися добре, але їхня розбещена сутність зовсім не зміниться. Робити так – це дуже далеко від істини та Божих слів. Такі люди просто виявляють кілька форм доброї поведінки. То чи можуть розбещені характери всередині них змінитися через добру поведінку? Чи можуть люди досягти покірності й вірності Богові? Аж ніяк. На кого перетворилися ці люди? На фарисеїв, які лише зовні поводяться добре, але в глибині душі не розуміють істини й не можуть підкоритися Богові. Хіба не так? (Так.) Подивіться на фарисеїв – хіба на позір вони не були бездоганними? Вони шанували суботу; у суботу вони нічого не робили. Вони ґречно говорили, досить активно слідували нормам і правилам, були досить культурні, досить цивілізовані й учені. За те, що вони добре вміли маскуватись і зовсім не шанували Бога, а судили Його й засуджували, врешті-решт Бог їх прокляв. Він проголосив їх лицемірними фарисеями, які всі лиходії. Так само й люди, що беруть добру поведінку, яка полягає в освіченості й розсудливості, за критерій своєї поведінки та дій: це вочевидь не ті люди, що прагнуть до істини. Коли вони спираються на це правило в тому, як поводяться, діють і оцінюють інших, вони, звісно, не прагнуть до істини; і коли вони виносять судження про когось або щось, стандарт і основа цих суджень не узгоджуються з істиною, а йдуть проти неї. Єдине, чому приділяють увагу такі люди, – це поведінка та спосіб життя людини, а не її характер і сутність. Вони беруть за основу не Божі слова й не істину; натомість їхні оцінки ґрунтуються на такому стандарті поведінки з традиційної культури, як освіченість і розсудливість. У результаті такого оцінювання вони доходять висновку, що людина добра й відповідає Божій волі щодо неї, якщо вона виявляє такі зовнішні форми доброї поведінки, як освіченість і розсудливість. Коли люди приймають для себе такі класифікації, очевидно, що вони займають позицію протистояння істині й Божим словам. І що більше вони послуговуються цим поведінковим критерієм, коли дивляться на людей і речі, поводяться й діють, то більше вони в результаті віддаляються від Божих слів та істини. При цьому вони все одно тішаться тим, що роблять, і вірять, що прагнуть до істини. Дотримуючись кількох добрих тверджень традиційної культури, вони вірять, що дотримуються істини й істинного шляху. Але як би вони не дотримувалися цих речей, як би не наполягали на них, зрештою в них не буде ні досвіду Божих слів та істини, ні знайомства з ними, і такі люди нітрохи не підкорятимуться Богові. Тим більше таке не дасть справжньої пошани до Бога. Ось що відбувається, коли люди дотримуються якихось таких форм доброї поведінки, як освіченість і розсудливість. Що більше уваги людина приділяє добрій поведінці, втіленні її в життя, прагненні до неї, то більше вона віддаляється від Божих слів – а що більше людина віддаляється від Божих слів, то менше вона здатна розуміти істину. Це цілком очікувано. Якщо в людини покращилася поведінка, чи значить це, що її характер змінився? Чи є у вас досвід такого? Чи ви колись несвідомо прагнули бути освіченими, розсудливими людьми? (Так.) Причина в тому, що всі розуміють: коли людина освічена й розсудлива, то вона видається іншим досить поважною та шляхетною. Інші високо її ставлять. Так воно і є, правда? (Так.) Отже, у тому, щоб виявляти ці форми доброї поведінки, наче не має бути нічого поганого. Але чи може здобуття цих форм доброї поведінки, цих добрих проявів подолати розбещений характер людини? Чи може воно втримати людей від поганих учинків? Якщо ні, то яка користь від такої доброї поведінки? Це просто добрий імідж; від нього жодної користі. Чи здатні люди з такою доброю поведінкою коритися Богові? Чи здатні вони прийняти істину та практикувати її? Очевидно, що ні. Добра поведінка не може замінити людині практикування істини. Так само було й із фарисеями. Їхня поведінка була чудовою, і вони були досить побожними, але як вони поставилися до Господа Ісуса? Ніхто й уявити не міг, що вони підуть на розп’яття Спасителя людства. Отже, ті, хто лише зовні поводиться добре, але не здобув істини, перебувають у небезпеці. Вони можуть і далі жити, як жили, опираючись Богу та зраджуючи Його. Якщо ти не вмієш цього розгледіти, то добра поведінка людей може й далі тебе знаджувати.

Бути освіченим і розсудливим – це традиційне уявлення людини. Воно абсолютно не відповідає істині. З огляду на те, що воно суперечить істині, що саме мусить мати людина, щоб утілювати істину в життя? Яка реальність при її втіленні в життя узгоджується з істиною й Божими вимогами? Ви це знаєте? Після такого спілкування дехто може сказати: «Ти кажеш, що бути освіченим і розсудливим не відповідає істині, що це просто зовнішня добра поведінка. Тож ми просто більше не будемо освіченими, розсудливими людьми. Наше життя стане безтурботнішим, позбавленим усяких обмежень і не скутим жодними правилами. Ми зможемо робити що хочемо й жити як хочемо. Які ж безтурботні ми тоді будемо! Раз добра поведінка людини не пов’язана з її результатом, то тепер ми вільніші. Нам не потрібно перейматися культурністю, правилами та іншими подібними речами». Це правильний висновок? (Ні.) Це абсурдне розуміння; ті, хто так каже, роблять помилку впадання в крайнощі. Отже, чи є такі люди, що припустилися б цієї помилки? Можливо, хтось скаже: «Раз культурні люди все одно можуть опиратися Богу та зраджувати Його, то я просто не буду культурною людиною. Я починаю відчувати до культурних людей презирство. Я зневажаю тих, хто освічений і розсудливий, лагідний і витончений, ґречний, привітний, хто поважає старих і піклується про молодих. Я зверхньо дивлюся на кожного, у кого бачу такі вияви, і публічно докоряю їм: “Твоя поведінка – це поведінка фарисеїв. Вона покликана знаджувати людей. Це не прагнення до істини й тим більше не практикування істини. Годі намагатися нас обдурити – ми не піддамося на твої підступи й хитрощі!”». Ви б так поводилися? (Ні.) І правильно. Якби ви зробили щось настільки безглузде, це було б украй абсурдно з вашого боку. Деяким людям з абсурдним розумінням бракує чистого розуміння істини – вони на нього неспроможні. Вони можуть лише слідувати правилам, тож саме так вони й діють. Отже, чому ми спілкуємося про цю проблему й аналізуємо її? Здебільшого для того, щоб люди зрозуміли, що прагнення до істини не дорівнює прагненню до зовнішньої доброї поведінки та не покликане зробити тебе культурною людиною, яка добре поводиться й активно слідує нормам. Натомість воно покликане зробити так, щоб ти зрозумів істину, почав її практикувати й умів діяти на основі істини, тобто щоб усе, що ти робиш, мало основу в Божих словах і узгоджувалося з істиною. Поведінка, яка узгоджується з істиною й засновується на Божих словах, – це не те саме, що освіченість і розсудливість, і не те саме, що стандарти, яких вимагають від людини традиційна культура й мораль. Це дві різні речі. Божі слова – це істина, і тільки вони є єдиним критерієм, за яким оцінюється те, добра людина чи зла, правильно вона чинить чи хибно. З іншого боку, стандарт освіченості та розсудливості в традиційній культурі дуже далекий від стандарту принципів істини. Коли, на якій стадії роботи Бог казав тобі, що ти мусиш бути освіченою, розсудливою, культурною, шляхетною людиною без жодних ницих інтересів? Бог таке казав? (Ні.) Не казав. Отже, яке ж твердження й вимогу Бог висуває щодо поведінки людини? Поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій. Яка ж тоді основа Божих слів? Тобто які істини ви мусите брати за критерії та яким життям маєте жити, щоб прагнути до істини та практикувати її? Хіба це не щось таке, що слід розуміти? (Так і є.) Отже, які ж стандарти з вимогами до поведінки людини встановлено в Божих словах? Чи можете ви знайти Його слова, які чітко про це говорять? (У Божих словах сказано: «Я маю багато надій. Я сподіваюся, що ви зможете поводитися правильно й порядно, чесно виконувати свій обов’язок, володіти істиною й людяністю, бути людьми, здатними віддати все, що мають, і навіть своє життя заради Бога, і таке інше. Усі ці сподівання походять від ваших недоліків, вашої зіпсованості й непокори» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Переступи приведуть людину до пекла).) Усі ці слова є принципами людської поведінки й вимогами до неї. Отже, які ще Божі слова стосуються конкретної практики? (Є ще один уривок, де говориться: «Твоє серце завжди має бути спокійним, і коли ти стикаєшся з проблемою, не можна дратуватись і діяти вперто чи необдумано. Не будь претензійним і фальшивим, але чини розумно. Саме так має проявлятися нормальна людська сутність» (Слово, т. 3. Бесіди Христа останніх днів. Шлях до подолання розбещеного характеру).) Це певна конкретна практика. Це конкретні приписи й вимоги щодо зовнішньої поведінки та способу життя людини. Чи можна їх вважати основою Божих слів? Чи достатньо вони конкретні? (Так.) Прочитайте їх іще раз. («Твоє серце завжди має бути спокійним, і коли ти стикаєшся з проблемою, не можна дратуватись і діяти вперто чи необдумано. Не будь претензійним і фальшивим, але чини розумно. Саме так має проявлятися нормальна людська сутність».) Зверніть увагу на ці положення; це принципи, яких вам слід дотримуватись у подальших діях. Вони говорять людям, що слід навчитися раціонально реагувати на речі у своїй поведінці та діях, а також уміти шукати принципи істини на фундаменті дій по совісті й розуму. Поводьтесь і дійте саме так, і тоді у вас будуть принципи та шлях практики.

Ті кілька речей, про які ми щойно говорили: «Коли ти стикаєшся з проблемою, не можна дратуватись і діяти вперто чи необдумано. Не будь претензійним і фальшивим, але чини розумно» – чи легко їх виконувати? Насправді всі вони досяжні, якщо повчитися певний час. А що робити, якщо хтось дійсно не може так чинити? Не страшно – просто роби лише одне: стикаючись із проблемою чи взаємодіючи з іншими, дотримуйся хоча б цієї однієї речі, а саме: поводься та дій так, щоб повчати інших. Це найфундаментальніше. Якщо ти це практикуватимеш і дотримуватимешся цієї вимоги, відповідатимеш їй і матимеш її за критерій, то загалом не завдаватимеш іншим великої шкоди, та й сам не нестимеш великих утрат. Поводитись і діяти так, щоб повчати інших, – чи є тут якісь деталі? (Так.) Не будувати своє самозадоволення на шкоді інтересам інших, не будувати своє щастя й радість на стражданнях інших – ось що значить повчати. Яке найпростіше розуміння такого повчання? «Поводитися повчально» значить, що твоя поведінка має бути стерпною для інших за оцінкою совісті й розуму людської сутності; вона має узгоджуватись із совістю й розумом людської сутності. Хіба цю вимогу не може виконувати кожна людина з нормальною людською сутністю? (Може.) Скажімо, хтось відпочиває в кімнаті, а ти заходиш, не звертаючи уваги на оточення, вмикаєш музику та починаєш співати. Це було б доречно? (Ні.) Хіба в такому разі ти не будував би свої веселощі та щастя на стражданнях інших? (Будував би.) Якщо людина якраз читає Божі слова чи спілкується про істину, а тобі кортить поговорити з нею про власні проблеми, хіба це повага до неї? Хіба це для неї повчально? (Ні.) Що значить бути неповчальним? Це як мінімум значить, що ти не поважаєш інших. Не можна переривати інших, коли вони говорять або чимось займаються. Хіба це не щось таке, чого може досягти нормальна людська сутність? Якщо ти не можеш досягти навіть цього, то в тебе справді немає ні совісті, ні розуму. Чи може людина без совісті чи розуму здобути доступ до істини? Ні, не може. Досягти практикування істини можуть лише ті, хто має хоча б совість і розум, і якщо ти прагнеш до істини, то мусиш принаймні відповідати стандартам совісті та розуму у своїх словах і діях; ти мусиш робити так, щоб люди навколо тебе вважали тебе стерпним і щоб усі могли з тобою миритися. Про це ми щойно й говорили: твої вчинки принаймні мають виглядати для інших пристойними та бути для них повчальними. Бути повчальним – це те саме, що бути корисним для інших? Насправді ні: бути повчальним – це значить взаємно поважати ваші особисті кордони, не зазіхати на них, не порушувати й не переступати їх; це значить поводитися так, щоб іншим це не завдавало ні шкоди, ні страждань. Ось що значить бути повчальним. Як ви це розумієте? Суть того, щоб бути повчальним, не в тому, скільки користі ти приносиш іншим, а в тому, щоб люди могли реалізувати свої законні права й інтереси, а ти не порушував цього й не відбирав їх своєю сваволею й неналежною поведінкою. Хіба не так? (Так.) Тепер ви знаєте трохи Божих слів, які стосуються Його вимог до поведінки та дій людини, але все ж, кажу вам, найфундаментальніше – це бути повчальним для інших у твоїй поведінці та діях. Це принцип, за яким треба діяти. Ви зрозуміли, що значить бути повчальним? (Так.) Деякі люди не замислюються над тим, чи їхні слова й дії повчальні для інших, але при цьому стверджують, що вони освічені й розсудливі. Хіба це не ошуканство? Бути повчальним для інших у поведінці та діях – хіба із цього не можна винести певний урок? Може, це й демонстрація певної поведінки, але чи легко її досягти? Якщо людина розуміє трохи істини, вона знатиме, як діяти відповідно до принципів, так, щоб повчати інших і приносити їм користь. Якщо людина не розуміє істини, вона не знатиме, що робити; вона зможе діяти, лише покладаючись на свої уявлення й фантазії. Деякі люди ніколи не шукають істини в повсякденному житті, що б із ними не трапилося. Вони просто діють відповідно до своїх уподобань, геть не думаючи про те, які почуття це викликає в інших. Чи ґрунтуються такі дії на принципах? Ви маєте бути в змозі побачити, чи є тут якісь принципи, хіба не так? Усі ви часто збираєтесь і читаєте Божі слова; якщо ви дійсно здатні зрозуміти трохи істини, то зможете практикувати й займатися деякими справами згідно з принципами істини. Що ти відчуваєш від такої практики? Що відчувають інші? Якщо ти дуже постараєшся це визначити, то дізнаєшся, яка саме практика повчальна для інших. Коли з вами щось трапляється, що б це не було, ви зазвичай не замислюєтеся над реальними проблемами, а саме над тим, як діяти в спосіб, що стосується нормальної людської сутності чи практики істини. Тож якби з вами щось трапилось і хтось запитав у вас, яка практика чи дія була б повчальною для інших, вам було б важко відповісти, начебто чіткого шляху й не існує. Усе, про що Я спілкуюся на зібраннях, – це ось такі реальні життєві проблеми, але коли ви з ними стикаєтеся, то ніколи не реагуєте своєчасно, і у вас щоразу все вилітає з голови. Хіба тут немає парадокса? (Є.) Що ж ви тоді здобули від своєї віри в Бога? Кілька доктрин, кілька гасел. Які ви бідні й жалюгідні!

Одна з обговорених нами речей, які людина у своїх уявленнях вважає правильними й добрими, а саме освіченість і розсудливість, включає деякі конкретні людські уявлення та фантазії, а також певні традиційні людські способи розуміння такої поведінки. Якщо коротко, то, подивившись зараз на вияви такої поведінки, ми побачимо, що вона не має нічого спільного ні з істиною, ні зі справжньою людською сутністю. Причина в тому, що вона дуже далека від істини, – їх годі навіть згадувати в одному реченні, – а крім того, така поведінка фундаментально не узгоджується зі стандартами Божих вимог до того, як людям слід дивитися на інших людей і речі, поводитись і діяти; така поведінка повністю несумісна із цими вимогами та ніяк їх не стосується. Це просто людська поведінка. Як би добре людина не виявляла таку поведінку, як би належно її не практикувала, це лише форма поведінки. Її навіть не можна вважати справжньою нормальною людською сутністю. Твердження про те, що людина має бути освіченою й розсудливою, – це просто спосіб довершити зовнішню поведінку людини. Щоб добре обгорнути себе та причепуритися, людина щосили намагається бути освіченою та розсудливою, чим завойовує пошану й повагу інших, піднімає своє становище та цінність у своїй групі. Але факт такий, що ця поведінка не дотягує навіть до рівня моральності, доброчесності й гідності, які мають бути притаманні справжній людині. Бути освіченим і розсудливим – це твердження, яке походить із традиційної культури, і набір поведінкових виявів, які розбещене людство у своїх переконаннях визначило для себе як щось таке, чого слід дотримуватися. Ці поведінкові вияви покликані підвищити статус людини в її групі та збільшити її цінність, щоб людина завоювала повагу інших і стала найсильнішою – кимось таким, хто навряд чи зазнає в цій групі зневаги або цькування. Ця зовнішня поведінка не має геть нічого спільного з моральністю чи якістю людської сутності, але людина так високо її ставить і надає їй такої великої ваги. Подивіться самі, скільки в цьому має бути ошуканства! Тож якщо твоє нинішнє прагнення – бути освіченою, розсудливою людиною, у своїй поведінці ти слідуєш нормам, а у своєму прагненні та практиці наполегливо йдеш до цілі бути освіченим і розсудливим, Я закликаю тебе негайно покласти цьому край. Така поведінка й такі методи можуть лише змусити тебе дедалі більше маскуватись і ставати дедалі більшим лицеміром, і при цьому ти дедалі більше віддалятимешся від того, щоб бути чесною, простою, відкритою людиною. Що більше ти намагатимешся бути освіченим і розсудливим, то більше маскуватимешся, а що більше ти маскуватимешся, що товстішою буде твоя маска, то важче іншим буде оцінити та зрозуміти тебе й то глибше буде приховано твій розбещений характер. Зробиш так – і тобі буде дуже важко досягти прийняття істини та спасіння. Отже, якщо дивитись у світлі цих моментів, дорога прагнення бути освіченою, розсудливою людиною – це те саме, що дорога прагнення до істини? Це належне прагнення? (Ні.) Хіба за поведінкою, що виявляється в освіченості й розсудливості, не ховається ще більше ошуканства інших і самого себе, крім власне її негативної сутності й результатів? (Так і є.) Освіченість і розсудливість людини приховує за собою багато таємниць, які не слід згадувати, а ще більше – всіляких помилкових думок, уявлень, поглядів, ставлень та ідей, які іншим невідомі, які для них мерзенні, гидкі, лихі й відразливі. За доброю поведінкою освіченої, розсудливої людини ховається її більш розбещений характер. Така людина прикривається виявами цієї поведінки й не має ні відваги подивитися в очі своєму розбещеному характеру, ні впевненості для того, щоб його визнати. Ще менше в неї впевненості та відваги відкритися про свій розбещений характер, абсурдні знання, лихі думки, наміри та цілі – або, можливо, навіть про свої злісні, отруйні думки. За людьми цього сорту приховано стільки такого, що ніхто не бачить; люди бачать лише так звану «добру людину», що виявляє таку добру поведінку, як освіченість і розсудливість. Хіба це не ошуканство? (Так і є.) Уся поведінка, діяльність, прагнення та сутність таких людей – це ошуканство. Вони обманюють як інших, так і себе. Яким буде кінцевий результат для такої людини? Аби бути освіченою, розсудливою людиною, вона зрікається Бога й відвертається від істини, і Бог починає гидувати нею й відкидати її. У кожному прихованому куточку за доброю поведінкою освіченості та розсудливості людина таїть свої прийоми й форми поведінки, що полягають у маскуванні й ошуканстві, а разом із цим і свої характери – пихаті, лихі, порочні, непоступливі характери людини, яку нудить від істини. Отже, що більше людина освічена й розсудлива, то більше вона ошуканець, і що більше вона намагається бути освіченою, розсудливою людиною, то менше вона любить істину й то більше її нудить від істини та Божих слів. Скажіть Мені, хіба це не так? (Так.) На цьому ми поки що завершимо наше спілкування про таку форму доброї поведінки, як освіченість і розсудливість.

Щойно ми поспілкувалися про одне твердження з традиційної культури про добру поведінку: бути освіченим і розсудливим. Ми не бесідуватимемо про кожне інше твердження окремо. Загалом усі твердження про добру поведінку – це просто спосіб довершити зовнішню поведінку й імідж людини. «Довершити» – це ще м’яко сказано; якщо говорити точніше, то це, по суті, форма маскування, спосіб за допомогою фальшивого фасаду обманом викликати в інших добрі почуття до тебе, змусити людей позитивно оцінювати й поважати тебе, тоді як темна сторона твого серця, твої розбещені характери та справжнє обличчя – усе це приховано й добре загорнуто. Ще можна сказати так: під ореолом цієї доброї поведінки ховається справжнє розбещене обличчя кожного з розбещеного людства. Те, що приховано, – це кожен із лихого людства з пихатим характером, підступним характером, порочним характером і характером людини, яку нудить від істини. Не має значення, чи зовні людина поводиться освічено й розсудливо, чи лагідно й витончено, чи привітно й приступно, чи поважає вона старих і піклується про молодих, чи ще щось таке: що б із цього вона не виявляла, це просто зовнішня поведінка, яку бачать інші, і не більше. Добра поведінка не може привести людину до пізнання своєї природи й сутності. Хоча людина прихильно дивиться на освіченість і розсудливість, лагідність і витонченість, приступність і привітність, так що весь людський світ прихильно ставиться до таких зовнішніх форм доброї поведінки, не можна заперечувати, що під покровом такої поведінки насправді існують розбещені людські характери. Нудота людини від істини, її опір і бунтарство проти Бога, її природа й сутність, що полягають у нудоті від сказаних Творцем слів і опорі Творцеві, – усе це справді існує в людині. У цьому немає нічого неправдивого. Як би добре людина не прикидалася, якою б презентабельною чи пристойною не була її поведінка, як би добре чи красиво людина себе не загортала, як би не обманювала, не можна заперечувати того, що кожна розбещена людина наповнена сатанинським характером. Під маскою цієї зовнішньої поведінки люди все одно опираються Богові й бунтують проти Нього, опираються Творцеві й бунтують проти Нього. Звісно, використовуючи ці форми доброї поведінки як покров і прикриття, люди виплескують розбещені характери щодня, щогодини, щомиті, щохвилини та щосекунди, у кожній справі, і при цьому живуть серед розбещених характерів і гріха. Це незаперечний факт. Незважаючи на презентабельну поведінку людини, її приємні слова та фальшиві фасади, її розбещений характер анітрохи не ослабнув, і ця зовнішня поведінка геть його не змінила. Навпаки, саме тому, що людина прикривається цією зовнішньою доброю поведінкою, її розбещений характер постійно виливається назовні, і людина ніколи не припиняє крокувати до лиходійства й опору Богові – і, звісно, під орудою її порочних і лихих характерів її амбіції, бажання й надмірні вимоги постійно збільшуються та поглиблюються. Скажіть Мені, де та ґречна, привітна, приступна людина, що втілює в життя образ, який є позитивним і узгоджується з Божими словами й істиною, і бере для своєї поведінки та дій саме таку основу? Де та освічена, розсудлива, лагідна, витончена людина, яка любить істину й готова знайти в Божих словах напрямок і ціль свого життя, яка зробила свій внесок у спасіння людства? Чи знайдеться хоч одна така людина? (Ні.) Факт такий: що більше хтось із людства обізнаний і освічений, що більше в нього ідей, статусу та репутації, то більше його письмові заяви можуть обманювати людей, то більше зла він коїть і то сильніше опирається Богові, хоча його й можна назвати освіченою, розсудливою, привітною, приступною людиною. Люди з кращою репутацією та статусом іще більше обманюють інших і ще лютіше опираються Богові. Поглянь-но на людство – на його відомих і великих людей, на його мислителів, педагогів, письменників, революціонерів, державних діячів і подібних світил із різних сфер: хто з них не був освіченим і розсудливим, приступним і привітним? Хто з них не поводився зовні так, що це здобувало похвалу інших і було гідне їхньої поваги? Але що ці діячі фактично зробили для людства? Вони вивели людство на правильний шлях чи збили його зі шляху? (Збили зі шляху.) Вони привели людство під владу Творця чи під ноги сатани? (Під ноги сатани.) Вони дали людству зужиткувати володарювання, забезпечення та провід Творця – чи зіткнутися з топтанням, жорстокістю та знущаннями сатани? Якщо взяти всіх героїчних особистостей в історії, – відомих, великих, піднесених, надзвичайних, наділених владою людей, – то хто з них здобув владу й статус не вбивством мільйонів і мільйонів людей? Хто з них здобув репутацію не ошуканством, знаджуванням і намовами людства? Зовні, у повсякденному спілкуванні з людьми, вони здаються приступними, досить невимушеними, тримаються на рівних з іншими та розмовляють привітно – але те, що вони роблять за лаштунками, зовсім інакше. Дехто з них плете інтриги, заманюючи інших у пастку; дехто вдається до хитрощів, аби дошкулити й нашкодити іншим; ще хтось шукає нагоди помститися. Більшість державних діячів безмірно жорстока та небезпечна для людей. Вони здобули свій статус і вплив, міцно стоячи на головах безлічі людей ногами, заплямованими їхньою кров’ю, але на публіці люди бачать їхнє доброзичливе лице та привітну поведінку. Люди бачать те, якими лагідними, витонченими, освіченими, розсудливими та скромними вони виглядають. Зовні вони ґречні, лагідні та витончені, але за цією маскою вони вбивають безліч людей, захоплюють майно безлічі людей, панують над безліччю людей і забавляються з ними, наче з іграшками. Вони все говорять красиво, а роблять усякі лиходійства, і вони безсоромно, нахабно проповідують зі своєї сцени, навчаючи інших, як бути приступними, освіченими та розсудливими людьми, як приносити користь країні та людству, як служити народові й бути слугами громадськості, як присвячувати себе нації. Хіба це не безсоромність? Усі вони нахабні, ненаситні покидьки! Словом, бути людиною з доброю поведінкою, яка відповідає традиційним уявленням про моральність, – це не значить прагнути до істини; це не прагнення бути справжнім створінням. Навпаки, за прагненням до такої доброї поведінки ховається багато темних таємниць, які не слід згадувати. До якої б доброї поведінки не прагнула людина, її ціль – не що інше, як завоювати більшу прихильність і повагу людей, покращити власне становище, змусити людей думати, що вона поважна та гідна довіри й доручення. Якщо ти прагнеш бути людиною з такою доброю поведінкою, хіба в цього не така сама якість, що й у тих відомих і великих постатей? Якщо ти людина, яка просто добре поводиться, але не любить Божого слова й не приймає істини, то за якістю ти такий самий, як і вони. Який же в цього результат? Ти відмовився не від чого іншого, як від істини; ти втратив не що інше, як свій шанс на спасіння. Це найдурніша поведінка – це вибір і прагнення ідіота. Чи хотіли ви колись бути тією великою, знаменитою, вражаючою людиною на сцені, якою ви так довго захоплювалися? Тією привітною, приступною людиною – такою ґречною, лагідною, витонченою, освіченою й розсудливою? Людиною, яка ззовні виглядає приязною та гідною любові? Хіба раніше ви не слідували за такими людьми й не боготворили їх? (Так і було.) Якщо ти досі слідуєш за такими людьми й боготвориш їх, то Я скажу тобі: ти недалеко від смерті, бо люди, яких ти боготвориш, – це лихі люди, що вдають із себе добрих. Лихих людей Бог не спасе. Якщо ти боготвориш лихих людей і не приймаєш істини, то кінець кінцем і ти будеш знищений.

Сутність доброї поведінки, як-от приступності та привітності, можна охарактеризувати одним словом: лицемірство. Така добра поведінка не народжується з Божих слів і не виникає в результаті практикування істини чи дій за принципом. Що її породжує? Вона походить від людських мотивів та інтриг, від того, що люди прикидаються, хитрують, щось із себе вдають. Коли люди чіпляються за цю добру поведінку, вони мають на меті отримати бажане; в іншому разі вони нізащо б так себе не обтяжували та не жили б усупереч власним бажанням. Що це значить – «жити всупереч власним бажанням»? Це значить, що їхня справжня натура не така ґречна, безхитрісна, лагідна, добра й чеснотлива, як уявляють люди. Ті, хто поводиться «добре», не живуть по совісті й розуму; натомість вони живуть заради того, щоб досягти якоїсь мети чи задовольнити певну потребу. Якою є істинна природа людей? Вона нетямуща та неуцька. Без законів і заповідей, дарованих Богом, люди не мали б жодного уявлення про те, що таке гріх. Хіба не таким людство було раніше? Лише коли Бог установив закони й заповіді, у людей з’явилося певне уявлення про гріх. Але вони досі не мали поняття про добро та зло, про позитивне й негативне. І звідки в такому разі вони могли б дізнатися про правильні принципи, за якими треба говорити й діяти? Хіба могли вони знати, які способи дій, які види доброї поведінки повинні бути в нормальній людській сутності? Хіба могли вони знати, що породжує справді добру поведінку, яким шляхом треба йти, щоб жити за людською подобою? Ні, не могли. Через сатанинську натуру людей, через їхні інстинкти вони могли тільки вдавати й розігрувати пристойне та гідне життя, що й породило такі хитрощі, як освіченість і розсудливість, лагідність і витонченість, ґречність, повагу до старих і піклування про молодих, привітність і приступність; так з’явилися ці викрути й прийоми обману. І щойно вони з’явилися, люди вибірково вчепилися в один чи декілька видів цих хитрощів. Хтось вирішив бути привітним і приступним, хтось освіченим і розсудливим, лагідним і витонченим, хтось – бути ґречним, поважати старих і піклуватися про молодих, а хтось – усе разом. І все ж Я маю для всіх людей із такою доброю поведінкою одне визначення. Яке воно? «Гладенькі камінці». Що за гладенькі камінці? Це те гладеньке каміння в річках, яке довгими роками полірував плин води, шліфуючи всі гострі краї. І хоча на такі камінці не боляче наступати, але без належної обережності люди можуть на них послизнутися. За зовнішнім виглядом і формою ці камінці дуже красиві, але якщо забрати їх додому, вони виявляться ні до чого не придатними. Їх і викинути шкода, і берегти немає сенсу – ось що таке «гладенькі камінці». Для Мене люди з такою нібито доброю поведінкою ледь теплі. Зовні вони прикидаються добрими, але зовсім не приймають істину, говорять красиві слова, але не роблять нічого реального. Такі люди – не що інше, як гладенькі камінці. Якщо ти спілкуватимешся з ними про істину та принципи, вони говоритимуть із тобою про те, як бути лагідним, витонченим і ґречним. Якщо ти розмовлятимеш із ними про те, як розпізнавати антихристів, вони говоритимуть із тобою про повагу до старих і піклування про молодих, про те, як бути освіченим і розсудливим. Якщо ти скажеш їм, що слід поводитися відповідно до певних принципів, що у своєму обов’язку треба шукати цих принципів, а не діяти свавільно, то як такі люди до цього поставляться? Вони скажуть: «Діяти відповідно до принципів істини – це інша справа. Я просто хочу бути освіченим і розсудливим, і ще я хочу, щоб інші схвалювали мої вчинки. Поки я поважаю старих і піклуюся про молодих, а інші мене схвалюють, цього достатньо». Такі люди не зосереджуються на істині, а дбають лише про гарну поведінку. Зазвичай вони здатні поважати людей похилого віку, старших за віком, тих, хто має кваліфікацію, високу моральність і репутацію у своїй групі, а також дуже добре, з любов’ю піклуються про спільноти молодих і вразливих. Вони суворо дотримуються соціального правила поважати старих і піклуватися про молодих, щоб продемонструвати, які вони шляхетні. Однак не можна заперечувати, що коли їхні інтереси вступають у конфлікт із цим правилом, такі люди відмітають його та стрімголов кидаються захищати свої інтереси, не «терплячи» нічиїх обмежень. Хоча їхня добра поведінка викликає схвалення всіх, кого вони зустрічають і з ким знайомі чи близькі, не можна заперечувати, що навіть коли такі люди демонструють цю добру поведінку, яку хвалять інші, вони ні дрібки не шкодять власним інтересам і борються за них будь-якими способами, не «терплячи» нічиїх обмежень. Їхня повага до старих і піклування про молодих – це лише тимчасова поведінка, побудована на фундаменті непорушення власних інтересів. Вона обмежена режимом манер. Ці люди можуть так поводитись у випадках, коли це зовсім не зачіпає їхні інтереси й не порушує їх, але коли на кону їхні інтереси, саме за них такі люди зрештою й боротимуться. Отже, їхня повага до старих і піклування про молодих насправді не заважають їм гнатися за своїми інтересами й не здатні стримати цю гонитву. Повага до старих і піклування про молодих – це добра поведінка, яку люди можуть демонструвати лише за певних обставин, за умови, що вона не заважає їхнім інтересам. Це не щось таке, що виникає зсередини життя людини, з її кісток. Скільки б людина не практикувала таку поведінку, як би довго вона не намагалася це робити, така поведінка не здатна змінити розбещені характери, на які людина покладається у своєму житті. Це значить, що навіть якщо хтось не виявляє цієї доброї поведінки, він усе одно виплескує розбещені характери – однак після того, як він здобуде цю добру поведінку, його розбещені характери нітрохи не покращаться й не зміняться. Навпаки, вони ховатимуться дедалі глибше. Це основне, що ховається за такою доброю поведінкою.

Оце, власне, і є наше спілкування про такі форми доброї поведінки в традиційній культурі, як лагідність і витонченість, привітність і приступність, ґречність, повага до старих і піклування про молодих, а також аналіз цих форм поведінки. Вони схожі на освіченість і розсудливість і більш-менш такі самі за своєю сутністю. Вони несуттєві. Люди мають відкинути ці форми доброї поведінки. Чого люди мусять прагнути досягти найбільше, – це зробити слова Божі своєю основою, а істину – своїм критерієм; тільки тоді вони зможуть жити у світлі й жити, як нормальна людська істота. Якщо ви хочете жити у світлі, ви мусите діяти відповідно до істини; ви мусите бути чесною людиною, яка говорить чесні слова й робить чесні вчинки. Головне – мати принципи істини у своїй поведінці; щойно люди втрачають принципи істини й зосереджуються тільки на хорошій поведінці, це неминуче призводить до фальші й удавання. Якщо поведінка людей не спирається на принцип, то, якою б хорошою вона не була, люди – лицеміри; вони можуть якийсь час обманювати інших, але вони ніколи не заслуговуватимуть на довіру. Тільки коли люди діють і поводяться відповідно до слів Бога, у них є істинне підґрунтя. Якщо вони не ведуть себе відповідно до слів Бога й зосереджуються тільки на вдаванні хорошої поведінки, чи можуть вони в результаті стати хорошими людьми? Зовсім ні. Добрі доктрини та поведінка не можуть змінити ні розбещені людські характери, ні сутність людини. Тільки істина й Божі слова здатні змінити розбещені характери, думки й погляди людей і стати їхнім життям. Різноманітні форми поведінки, які людина у своїй традиційній культурі й уявленнях вважає добрими, як-от освіченість, розсудливість, лагідність, витонченість, ґречність, привітність і приступність, повага до старих і піклування про молодих, – це просто форми поведінки. Це не життя й тим більше не істина. Традиційна культура не є істиною, так само як і всі форми доброї поведінки, які вона пропагує. Як би багато людина не засвоїла з традиційної культури, скільки б форм доброї поведінки не практикувала у своєму житті, це не може змінити її розбещені характери. Отже, людству тисячоліттями прищеплювали традиційну культуру, а його розбещений характер анітрохи не змінився: навпаки, його розбещеність стала ще глибшою, а світ – іще темнішим і лихішим. Це безпосередньо пов’язано з вихованням у традиційній культурі. Люди можуть прожити життя як справжні люди тільки тоді, коли приймають Божі слова як своє життя. Це безсумнівно. Отже, які ж параметри поведінки людини й вимоги до неї встановлюють Божі слова? Крім того, що визначено в законах і заповідях, існують також вимоги Господа Ісуса до поведінки людини, особливо вимоги та правила для людини на Божому суді останніх днів. Для людства це найцінніші слова та найбазовіші принципи поведінки. Ви мусите знайти в Божих словах найбазовіші поведінкові критерії для своєї поведінки та дій. Зробивши це, ви зможете позбутись омани та хитрощів доброї поведінки в традиційній китайській культурі. Тоді ви знайдете шлях і принципи поведінки та дій, а значить, і шлях та принципи спасіння. Якщо ти візьмеш за основу нинішні Божі слова, а за критерій – істину, про яку ми зараз спілкуємося, і заміниш ними ті стандарти доброї поведінки, що існують у людських уявленнях, то ти – людина, яка прагне до істини. Божі вимоги до людини завжди стосуються того, якою вона має бути та якою дорогою мусить іти. Він ніколи не вимагає, щоб людині була притаманна якась окрема форма поведінки. Він вимагає, щоб люди були чесними, а не облудливими; Він вимагає, щоб людина приймала істину та прагнула до неї, була вірною Йому, покірною та свідчила про Нього. Він ніколи не вимагав від людини просто виявляти кілька форм доброї поведінки й не казав, що це було б добре саме по собі. Проте традиційна культура Китаю вимагає, щоб людина приділяла увагу лише добрій поведінці, добрим зовнішнім проявам, і геть ніяк не проливає світло на те, які в людини розбещені характери та звідки береться її розбещеність. Тим більше традиційна культура Китаю не здатна вказати шлях, яким можна позбутися розбещених характерів. Тож як би вона не пропагувала якісь форми доброї поведінки, що їх має виявляти людина, але в питанні того, щоб люди позбулися своїх розбещених характерів і жили як справжні люди, від традиційної культури немає жодної користі. Якими б шляхетними та привабливими не були її твердження про мораль, вона ніяк не може змінити розбещену сутність людства. Через вплив традиційної культури й те, що вона прищеплювала, у розбещеного людства з’явилося багато підсвідомого. Що тут значить слово «підсвідоме»? Воно значить, що після того, як людині було непомітно прищеплено традиційну культуру й людина була нею заражена, вона інстинктивно практикуватиме загальноприйняті в народі ідеї й методи та дотримуватиметься їх завжди, коли в неї не буде якихось чітких слів, тверджень, правил або знань про те, як діяти належно. Живучи в таких обставинах, у такому стані, вона, як і всі люди, мимоволі приходить у своїй підсвідомості до такої думки: «Бути освіченим і розсудливим – це чудово, це позитивно й узгоджується з істиною; бути лагідним і витонченим – це чудово, люди мусять бути саме такими, це подобається Богові й узгоджується з істиною; бути ґречним, привітним і приступним, поважати старих і піклуватися про молодих – усе це прояви, що йдуть із нормальної людської сутності та узгоджуються з Божими словами й істиною». Хоча людина й не знайшла чіткої основи в Божих словах, у душі вона вважає, ніби Божі слова та вимоги до людини й обов’язкові стандарти традиційної культури приблизно однакові, і між ними немає суттєвої різниці. Хіба це не спотворене, неправдиве тлумачення Божих слів? Хіба в Божих словах про таке говориться? У них такого не говориться, і це не те, чого Він бажає; це людське спотворене, неправдиве тлумачення Божих слів. У них ніколи такого не говорилося, тому вам потрібно за жодних обставин не думати в таких термінах. Ви мусите ретельно прочитати Божі слова й точно визначити вимоги, які Його слова ставлять до поведінки людини, далі знайти ще кілька уривків із Його слів і зібрати їх докупи, а потім молитовно читати їх і спілкуватися про всі ці уривки разом. Вам слід практикувати й переживати ці слова саме після того, як ви їх пізнаєте. Так Божі слова ввійдуть у ваше реальне життя, де стануть основою ваших поглядів на людей і речі, вашої поведінки та дій. Що має лежати в основі висловлювань і вчинків людей? Божі слова. Отже, які вимоги та стандарти щодо висловлювань і вчинків людей висуває Бог? (Щоб ці висловлювання та вчинки були конструктивними для людей.) Правильно. Найголовніше – ти мусиш казати правду, говорити чесно та приносити користь іншим. Твої висловлювання як мінімум мають повчати людей, а не обманювати, не висміювати їх і не глузувати з них, не вводити їх в оману, не кепкувати й не глумитися з них, не обмежувати їх, не викривати їхні слабкості й не завдавати їм болю. Це вираження нормальної людської сутності. Це чеснота людської сутності. Чи говорив тобі Бог, наскільки голосно слід розмовляти? Чи вимагав Він, щоб ти говорив літературною мовою? Чи вимагав Він, щоб ти вдавався до пишномовної риторики чи піднесеного, витонченого мовного стилю? (Ні.) У Божих вимогах немає ні дрібки цього поверхового, лицемірного, фальшивого, дріб’язкового. Усі Божі вимоги стосуються того, чим має бути наділена нормальна людська сутність: це стандарти та принципи мови й поведінки людини. Не має значення, де людина народилася та якою мовою розмовляє. У будь-якому разі слова, які ти вимовляєш, їхні формулювання та зміст мусять бути повчальними для інших. Що значить «повчальними»? Це значить, що інші, почувши їх, мають відчувати, що ці слова правдиві, отримувати від них збагачення й допомогу, розуміти істину та більше не плутатись і не піддаватися знаджуванню інших. Отже, Бог вимагає, щоб люди казали правду, говорили те, що думають, а не обманювали, не висміювали інших і не глузували з них, не вводили їх в оману, не кепкували й не глумилися з них, не обмежували їх, не викривали їхні слабкості й не завдавали їм болю. Хіба це не принципи висловлювань? Що означає «не слід викривати слабкості людей»? Це означає, що не можна поливати інших людей брудом і чіплятися до їхніх минулих помилок або недоліків із метою осуду чи засудження. Це мінімум, який від вас вимагається. Як конструктивні висловлювання виявляються в ініціативному аспекті? Переважно це заохочення, орієнтування, скеровування, закликання, розуміння та розрада. Також у деяких особливих випадках виникає необхідність відкрито викривати помилки інших, розбиратись із цими людьми й обтинати їх, щоб вони пізнали істину та захотіли покаятися. Тільки тоді досягається належний результат. Такий спосіб практики приносить людям велику користь. Для них це реальна допомога, і для них це конструктивно, чи не так? Скажімо, наприклад, ти є особливо впертим і зарозумілим. Ти ніколи про це не знав, але хтось, хто добре знає тебе, не мовчить і прямо говорить тобі про цю проблему. Ти думаєш про себе: «Я – упертий? Я – зарозумілий? Ніхто інший не наважувався сказати про це мені, але він мене розуміє. Те, що він зміг сказати таке, вказує на те, що це – дійсно правда. Я повинен присвятити деякий час тому, щоб над цим подумати». Потім ти говориш цій людині: «Інші люди говорять мені тільки приємні речі, вони співають мені дифірамби, ніхто ніколи не говорить зі мною про особисте, ніхто ніколи не вказував на ці недоліки й проблеми в мені. Тільки ти зміг сказати мені, зміг поговорити про це зі мною особисто. Це так чудово, така велика допомога для мене». Це щира розмова, чи не так? Поступово інша людина повідомляє тобі, що в неї на думці, свої думки про тебе та свій досвід того, як у неї були уявлення, фантазії, негативність і слабкість у цьому питанні, і як їй удалося звільнитися від цього, шукаючи правду. Це – щира розмова, це – спілкування на рівні душ. Коротше кажучи, який принцип лежить в основі спілкування? Ось цей: говори те, що у тебе на серці, і говори про свої справжні переживання й про те, що ти насправді думаєш. Ці слова найбільш корисні для людей, вони забезпечують людей, вони допомагають їм, вони позитивні. Відмовся промовляти оті фальшиві слова, ті слова, які не приносять користі або повчання людям; це дозволить уникнути заподіяння їм шкоди або збивання з пантелику, занурення їх у негатив і створення негативного ефекту. Ти повинен говорити позитивні речі. Ти повинен прагнути допомагати людям якомога більше, приносити їм користь, забезпечувати їх, виховувати в них справжню віру в Бога; і ти повинен дозволяти людям отримувати допомогу та багато здобувати з твого досвіду щодо Божих слів і того, як ти вирішуєш проблеми, і могти розуміти шлях переживання роботи Божої та входження в реальність істини, дозволяючи їм увійти в життя і спонукаючи їхнє життя до зростання – усе це результат того, що твої слова ґрунтуються на принципах і є повчальними для людей. Натомість коли люди збираються, щоб просто так попліткувати й похихотіти, це безпринципно. Усе, що вони виплескують, – це їхні розбещені характери. Таке не ґрунтується на Божих словах, і вони не дотримуються принципів істини. Усе це людські філософії життя: ці люди живуть так, як ними маніпулюють їхні розбещені характери.

Бог вимагає, щоб у своїй мові людина була принциповою й повчальною для інших. Це якось стосується отієї зовнішньої доброї поведінки людини? (Ні.) Це нітрохи її не стосується. Припустімо, у своїй мові ти не домінуєш над іншими, не фальшивиш і не хитруєш, але при цьому вмієш підбадьорювати, скеровувати й утішати інших. Якщо ти здатен на обидві ці речі, то чи потрібно тобі робити їх із приступним ставленням? Чи потрібно досягати приступності? Хіба ці речі можна робити лише в поведінкових рамках таких зовнішніх речей, як ґречність, лагідність і витонченість? У цьому немає потреби. Передумовою повчальності для інших буде те, що твоя мова засновуватиметься на Божих словах і Його вимогах – на істині, а не на добрій поведінці, прийнятій у традиційній культурі. Якщо твоя мова принципова та повчальна для інших, ти можеш говорити як сидячи, так і стоячи, як голосно, так і тихо, як лагідними словами, так і суворими. Якщо кінцевий результат позитивний, якщо ти виконав своє зобов’язання, а інша сторона отримала користь, твоя мова узгоджується з принципами істини. Якщо те, до чого ти прагнеш, є істиною, і те, що ти практикуєш, є істиною, а в основі твого мовлення й дій лежать слова Бога, принципи істини, і інші можуть отримати користь та щось здобути від тебе, то хіба це не піде на користь і тобі, і їм? Якщо, живучи в рамках мислення традиційної культури, ти розігруєш виставу, тоді як інші роблять те саме, і ти виявляєш манірну люб’язність, у той час як вони улесливо розкланюються, і кожен розігрує виставу для іншого, тоді жоден із вас ні на що не годиться. Ви улесливо розкланюєтесь та обмінюєтеся люб’язностями цілий день, не кажучи ні слова правди, втілюючи в життя лише добру поведінку, яку пропагує традиційна культура. Хоча така поведінка є звичайною, якщо поглянути на неї ззовні, уся вона лицемірна; це поведінка, яка обманює та шиє в дурні інших, поведінка, яка обводить людей навколо пальця й ошукує їх, і в ній не почути жодного щирого слова. Якщо ти подружишся з такою людиною, зрештою тебе обов’язково обдурять та ошукають. У її хорошій поведінці немає нічого повчального, що ти міг би здобути. Вона може навчити тебе тільки брехні й обману: ти обманюєш її, а вона обманює тебе. У кінцевому підсумку ти відчуєш крайню деградацію своєї чесності й гідності, яку тобі просто доведеться терпіти. Тобі однаково доведеться поводитися з ґречністю, в освічений і розсудливий спосіб, не практикуючи виверти щодо інших і не вимагаючи від них занадто багато. Тобі однаково доведеться бути терплячим і толерантним, зображуючи безтурботність і широку великодушність із сяючою посмішкою. Скільки років зусиль має знадобитися, щоб досягти такого стану! Якщо ти вимагаєш від себе так жити перед іншими, чи не виснажить тебе твоє життя? Прикидатися, що в тебе так багато любові, прекрасно знаючи, що це не так, – таке лицемірство практикувати нелегко! Ти відчув би ще більшу втому від такої поведінки; ти волів би народитися коровою або конем, свинею або собакою в своєму наступному житті, ніж людиною. Ти просто вважав би їх занадто фальшивими та лихими. Чому людина живе так, що це її настільки виснажує? Тому що вона живе серед традиційних уявлень, які її обмежують і сковують. Покладаючись на свій розбещений характер, вона живе в гріху, з якого не може вирватися. У неї немає виходу. Те, що вона втілює в життя, – це не подоба справжньої людини. Між людьми не можна ні почути, ні отримати жодного слова елементарної щирості, навіть між чоловіком і дружиною, матір’ю й донькою, батьком і сином, найближчими людьми: ніде не почути жодного слова близькості, теплоти чи розради. Тож яку функцію виконує ця зовнішня добра поведінка? Вона тимчасово слугує для підтримання нормальної відстані та стосунків між людьми. Але за цією доброю поведінкою ніхто не наважується на глибокі стосунки хоч із кимось іншим, що людство врешті-решт узагальнено сформулювало в такій фразі: «Відстань породжує красу». Це розкриває справжню природу людства, чи не так? Як відстань може породжувати красу? У фальшивій і лихій реальності такого життя людина живе в дедалі більшій самотності, замкненості, депресії, обуренні й невдоволенні, не маючи шляху вперед. Це справжній стан безбожників. Однак сьогодні ти віриш у Бога. Ти прийшов до Божого дому та прийняв забезпечення Його слів, і ти часто слухаєш проповіді. Але в глибині душі тобі досі подобається добра поведінка, яку пропагує традиційна культура. Це дещо доводить – а саме те, що ти не розумієш істини й не маєш реальності. Чому зараз у своєму житті ти досі такий пригнічений, такий самотній, такий жалюгідний, такий самопринизливий? Єдина причина – у тому, що ти не приймаєш істини та зовсім не змінився. Інакше кажучи, ти не дивишся на людей і речі, не поводишся й не дієш згідно з Божими словами, не маєш істину за критерій. Ти досі живеш, покладаючись на розбещені характери та традиційні уявлення. Ось чому твоє життя досі таке самотнє. У тебе немає друзів, немає кому довіритися. Ти не можеш отримати від інших підбадьорення, проводу, допомоги чи повчання, які тобі потрібні, і сам не можеш дати іншим ні підбадьорення, ні проводу, ні допомоги. Навіть у цих наймінімальніших формах поведінки ти не береш Божі слова за основу, а істину – за критерій, то що вже казати про твої погляди на людей і речі, про твою поведінку та дії – від них до істини та Божих слів сто тисяч кілометрів!

Ми щойно поспілкувалися про те, які вимоги Бог ставить до поведінки людини: Він вимагає, щоб слова й дії людини були принциповими та повчальними для інших. Отже, виходячи із цього, чи всі тепер знають, чи є якась цінність у тих формах доброї поведінки, які вигадує людина, і чи варто ними дорожити? (Ні.) Отже, що вам слід робити, раз ви не вірите, що ними варто дорожити? (Відректися від них.) Як від них відректися? Щоб відректися від них, потрібен конкретний шлях і етапи практики. По-перше, людина мусить перевірити, чи проявляє вона форми поведінки, які пропагуються традиційною культурою: освіченість і розсудливість, лагідність і витонченість. У якій формі відбувається така перевірка та який її зміст? Вона полягає в тому, щоб подивитися на себе й побачити, на чому засновано твої погляди на людей і речі, твою поведінку й дії та які сатанинські речі пустили глибоке коріння у твоєму серці й просочились у твою кров і кістки. Наприклад, скажімо, певну людину балували з дитинства, і вона мало знає про самоконтроль, але її людська сутність непогана. Це щиро віруюча людина, вона вірить у Бога та чесно виконує свій обов’язок, і вона вміє страждати та платити ціну. У неї є лише одна вада: коли вона їсть, то має звичку плямкати губами й копатись у тарілці, вишукуючи смачні шматочки. Ці звуки так тебе дратують, що в тебе їжа застрягає в горлі. Раніше ти відчував до таких людей особливу антипатію. Ти думав, що вони невиховані й не вміють проявляти самоконтроль, що вони неосвічені й нерозсудливі. У серці ти зневажав їх, думаючи, що такі люди ниці й негідні, що вони ніяк не можуть бути Божими обранцями й тим більше не заслуговують на Його любов. На чому засновувалася твоя думка? Чи ясно ти бачив сутність таких людей? Чи оцінював ти їх на основі їхньої сутності? На чому засновувалася твоя оцінка? Очевидно, що ти оцінював людей на основі різних тверджень із китайської традиційної культури. Отже, коли ти дізнаєшся про цю проблему, що ти маєш подумати, виходячи з істин, про які ми сьогодні спілкувалися? «Боже, а я ж дивився на цю людину зверхньо. Я завжди неохоче слухав її спілкування. Що б вона не говорила й не робила, наскільки б правильно це не було, наскільки б практичними не були слова її спілкування, у мене зникало всяке бажання її слухати, щойно я згадував, як вона за їдою плямкає губами й копається в тарілці, вишукуючи смачні шматочки. Я завжди вважав її невихованою людиною без духовного рівня. Тепер, завдяки такому спілкуванню з Богом, я бачу, що мої погляди на людей не засновуються на Божих словах; натомість я ставлюся до поганих звичок і форм поведінки, які люди виявляють у житті, – зокрема, до тих аспектів, де їм бракує виховання чи пристойності, – як до виливів сутності їхньої людської природи. Тепер, оцінюючи на основі Божих слів, я бачу, що все це маленькі недоліки, які не вказують на сутність людської природи цієї людини. Це аж ніяк не принципові проблеми». Хіба це не самоперевірка? (Так, це вона.) Ті, хто може прийняти Божі слова та зрозуміти істину, здатні ясно таке бачити. Отже, що ж робити далі? Чи є тут якийсь шлях? Якщо ти вимагатимеш, щоб людина негайно покинула ці погані звички, це спрацює? (Ні.) Такі маленькі недоліки вкорінені в людині, і їх важко виправити. Це не те, що можна змінити за день чи два. Поведінкові проблеми не так важко розв’язати, а от щоб позбутися дефектів у життєвих звичках, потрібен певний час. Однак вони не вказують ні на якість, ні на сутність людської природи людини, тож не варто надавати їм завеликої ваги чи відмовлятися їх відкидати. У кожної людини власні звички та життєві шляхи. Ніхто не з’являється з вакууму. У кожного є по кілька недоліків, і якими б вони не були, їх треба виправляти, якщо вони впливають на інших. Так можна досягти дружньої взаємодії. Однак неможливо бути ідеальним у всьому. Люди походять із дуже різних місць, і в усіх людей різні життєві звички, тому слід бути терпимими одне до одного. Це те, що має бути притаманно нормальній людській сутності. Не беріть дріб’язкові проблеми близько до серця. Виявляйте терпимість. Це найправильніший спосіб ставитися до інших. Це принцип терпимості, принцип і метод вирішення подібних питань. Не намагайтеся визначити сутність і людську природу людей на основі їхніх маленьких недоліків. Ця основа абсолютно не відповідає принципам, бо які б вади чи недоліки не були в людини, вони не говорять про її сутність і не означають ні того, що вона не щирий вірянин, ні тим більше того, що вона не прагне до істини. Ми мусимо придивлятися до чужих сильних сторін, а наші погляди на людей мають засновуватися на Божих словах і вимогах до людини. Таке ставлення до людей справедливе. Як має дивитися на людей той, хто прагне до істини? Усі його погляди на людей і речі, його поведінка й дії мусять засновуватися на Божих словах, а їхнім критерієм має бути істина. Отже, як ставитися до кожної людини згідно з Божими словами? Треба дивитися, чи є в неї совість і розум, добра вона людина чи лиха. Спілкуючись із нею, ти можеш побачити, що в неї є свої невеликі вади й недоліки, але її людська сутність при цьому досить добра, що ця людина терпима й терпляча з іншими, а коли хтось слабкий і негативно налаштований, вона ставиться до нього з любов’ю, може забезпечити його й допомогти йому. Таке її ставлення до інших. А як же вона ставиться до Бога? За її ставленням до Бога можна ще краще оцінити, чи є в неї людська сутність. Можливо, ця людина виявляє покірність, шукає й жадає в усьому, що робить Бог, а коли вона виконує свій обов’язок і взаємодіє з іншими, – тобто діє, – її серце сповнене шани до Бога. Вона не те щоб шибайголова, який діє зухвало та робить і говорить що заманеться. Коли трапляється щось, що стосується Бога чи Його роботи, вона дуже обережна. Коли ти переконаєшся, що в неї є такі прояви, як тобі слід оцінювати, добра ця людина чи погана, виходячи з того, що виплескується з її людської сутності? Тут потрібно оцінювати на основі Божих слів і того, чи є в людини совість і розум, на основі її ставлення до істини й Бога. Оцінивши її в цих двох аспектах, ти побачиш, що хоча в її поведінці є кілька вад і недоліків, вона все ж може бути людиною із совістю й розумом, з покірністю й шаною до Бога в серці, яка ставиться до істини з любов’ю та прийняттям. Якщо так, то в Божих очах її можна спасти, і Він її любить. А якщо в Божих очах її можна спасти й Він її любить, то як ти сам маєш ставитися до цієї людини? Ти мусиш дивитися на людей і речі згідно з Божими словами й оцінювати їх згідно з Його словами. Така людина – справжній брат або сестра, і ти мусиш ставитися до неї правильно. Не дивися на неї упереджено, не оцінюй її за твердженнями з традиційної культури – оцінюй її за Божими словами. Що ж до недоліків у її поведінці, то якщо в тебе добре серце, ти мусиш їй допомогти. Поясни їй, як поводитися правильно. Що робити, якщо вона здатна це прийняти, але не може відразу виправити недоліки у своїй поведінці? Тут слід виявити терпимість. Якщо ти нетерпимий, це значить, що твоє серце недобре й тобі слід пошукати істину у своєму ставленні до цієї людини, а також поміркувати про власні вади й пізнати їх. Саме так і можна прийти до правильного ставлення до людей. Якщо ж ти, навпаки, кажеш: «У цієї людини стільки недоліків. Вона невихована, не вміє проявляти самоконтроль, не знає, що таке повага до інших, і в неї погані манери. Значить, вона безбожник. Я не хочу з нею спілкуватися, не хочу її бачити й чути, що б вона там не говорила, наскільки б воно не було правильним. Хто повірить, що вона шанує Бога й підкоряється Йому? Хіба вона на це здатна? Чи є в неї потрібний духовний рівень?». Що це за ставлення? Коли ти так ставишся до інших, хіба ти виявляєш доброту й готовність допомогти? Чи узгоджується це з принципами істини? Хіба таке ставлення до інших із твого боку – це розуміння й практикування істини? Хіба це любов? Чи шануєш ти Бога у своєму серці? Якщо чиїйсь вірі в Бога бракує навіть елементарної доброти, чи має ця людина реальність істини? Якщо ти продовжуєш чіплятися за свої уявлення, а твої погляди на людей і речі досі засновано на твоїх власних почуттях, враженнях, уподобаннях і уявленнях, то це достатній доказ того, що ти не розумієш ані крихти істини й досі живеш, покладаючись на сатанинські філософії. Це достатній доказ того, що ти не любиш і не шукаєш істину. Деякі люди такі самовдоволені. Як би ти з ними не спілкувався, вони все одно чіпляються за свої погляди: «Я ґречна людина, яка поважає старих і піклується про молодих, – і що з того? Принаймні я добра людина. Що поганого в тому, як я поводжуся? Принаймні мене всі поважають». Я не заперечую, що ти добра людина, але якщо ти й далі прикидатимешся, як зараз, чи зможеш ти здобути істину й життя? Бути доброю людиною так, як це робиш ти, може, і не йде проти твоєї доброчесності або цілі й напрямку твоєї поведінки, але є одна річ, яку тобі слід зрозуміти: якщо ти й далі продовжуватимеш у тому ж дусі, ти не зможеш ні зрозуміти істину, ні ввійти в її реальність, ні зрештою здобути істину, життя й Боже спасіння. Це єдиний можливий результат.

Я щойно поспілкувався про те, як розглядати добру поведінку з людських уявлень та ідентифікувати ці форми доброї поведінки так, щоб прагнути до істини. У вас тепер є шлях? (Так.) Що вам слід робити? (Спершу поміркувати, чи виявляю я таку поведінку. Далі поміркувати над тим, на якій основі та за якими критеріями я зазвичай дивлюся на людей і речі.) Правильно. Для початку треба добре роздивитися, чи у ваших попередніх поглядах на людей і речі, у вашій поведінці та діях є якісь розбіжності або суперечності з тим, про що Я сьогодні спілкувався. Поміркуйте над тим, на чому засновується ваша точка зору та погляд на людей і речі: це стандарти традиційної культури, висловлювання якоїсь великої й відомої людини чи це Божі слова, істина? Далі поміркуйте про те, чи узгоджуються з істиною думки та погляди, що побутують у традиційній культурі чи належать великим, відомим людям, де ці думки та погляди суперечать істині й у чому саме вони хибні. Це конкретний зміст другого етапу розмірковувань над собою. Тепер про третій етап. Коли ти виявив, що погляди, способи, основа та критерії твоїх поглядів на людей і речі, твоєї поведінки та дій породжені людською волею й лихими віяннями суспільства та традиційної культури, що вони суперечать істині, що тобі робити далі? Хіба тобі не варто пошукати відповідні Божі слова та взяти їх за основу? (Варто.) Шукай у Божих словах принципи істини, які стосуються поглядів на людей і речі, а також поведінки та дій. Їхньою основою здебільшого має бути сказане в Божих словах – або, якщо точніше, принципи істини Божих слів. Ці принципи істини мають стати основою та критерієм твоїх поглядів на людей і речі, твоєї поведінки та дій. Досягти цього найважче. Треба спочатку відректися від власних поглядів, уявлень, думок і позицій. Це стосується деяких неправильних, викривлених поглядів людини. Треба розкопати ці погляди, пізнати їх і піддати ретельному розбору. Інша частина полягає в тому, що коли люди знаходять у відповідних Божих словах потрібне твердження, їм слід обдумати його й поспілкуватися про нього, і коли вони з’ясують, які принципи істини в ньому закладені, відразу постане питання про те, як їм слід прийняти та практикувати істину. Скажіть Мені: якщо людина вже зрозуміла принципи істини, чи зможе вона швидко прийняти їх і підкоритися їм? (Ні.) Людське бунтарство й розбещені характери не можна подолати в одну мить. Людина має розбещені характери, і хоча вона може знати, що означають Божі слова, але не зуміє відразу втілити їх у життя. Для людини втілення істини в життя – це щоразу битва. Людина має бунтівничий характер. Вона не може відкинути ні свої упередження, примхливість, непоступливість, гординю, самовдоволення та самозакоханість, ні безліч своїх виправдань і відмовок, ні свою самооцінку, статус, репутацію й марнославство. Отже, коли ти відкидаєш те, що у своїх уявленнях вважаєш добром, тобі потрібно відректися саме від цих своїх інтересів і від того, чим ти дорожиш. Коли ти зможеш відректися від усього цього й відкинути його, тоді в тебе й з’явиться надія чи шанс практикувати на основі Божих слів, згідно з принципами істини. Відкинути себе й відректися від себе – це найскладніший переломний момент, через який треба пройти. Але щойно ти його пройдеш, у твоєму серці не залишиться великих труднощів. Коли ти зрозумієш істину та зможеш усвідомити сутність доброї поведінки, твої погляди на людей і речі зміняться, і ти зможеш поступово відкинути подібні речі з традиційної культури. Отже, змінити помилкові погляди людини на інших людей і речі, а також способи, манеру, походження й мотиви її дій – це справа не з простих. Найважче змінити те, що людина має розбещені характери. Погляди людини на речі та спосіб її життя породжено її розбещеними характерами. Саме ці характери роблять тебе пихатим, самовдоволеним, свавільним, змушують зневажати інших, завжди зважати на свої майбутні перспективи й долю, постійно думати про своє ім’я та статус, про те, чи зможеш ти завоювати повагу інших і вийти на перший план, тощо. Усе це породжується твоїм розбещеним характером і зачіпає твої інтереси. Коли ти візьмеш кожну із цих речей і розбереш, роздивишся та заперечиш її, ти зможеш від неї відректися. І тільки зумівши потроху відкинути ці речі, ти зможеш безкомпромісно й категорично прийняти Божі слова за основу, а істину – за критерій у своїх поглядах на людей і речі, у своїй поведінці та діях.

Візьміть Божі слова за основу своїх поглядів на людей і речі, своєї поведінки та дій: ці слова зрозумілі всім. Їх легко збагнути. Розумом, думками, волею й ідеалами людина здатна сприйняти ці слова та готова їм слідувати. Тут не має бути жодних труднощів. Але в реальності людині важко це виконувати, коли вона практикує істину, і перешкоди та прикрощі на цьому шляху – це не просто труднощі, які створює її зовнішнє середовище. Основна причина полягає в її розбещеному характері. Саме він є джерелом різноманітних прикрощів людини. Щойно людина його подолає, усі її прикрощі та труднощі більше не становитимуть жодної серйозної проблеми. Звідси випливає, що всі труднощі людини в практикуванні істини спричиняє її розбещений характер. Тож у міру того, як ти практикуватимеш ці Божі слова та входитимеш у цю реальність практикування істини, ти дедалі більше усвідомлюватимеш: «У мене розбещений характер. Я “розбещене людство”, про яке говорить Бог: я до глибини душі розбещений сатаною та живу сатанинськими характерами». Хіба не так? (Так.) Тож якщо людина хоче прагнути до істини та ввійти в її реальність, то пізнати й розгледіти негативне – це лише перший етап на самому початку входження в життя. Чому ж так стається, що багато людей розуміє кілька якихось істин, але не може втілювати їх у життя? Чому всі вони можуть проповідувати безліч слів і фраз доктрини, але так і не можуть увійти в реальність істини? Може, тому, що вони геть не розуміють істину? Ні, якраз навпаки. Їхнє теоретичне розуміння істини на рівні слів і фраз цілком адекватне. Коли вони її декламують, вона аж відскакує в них від зубів. Звісно, у них є готовність, добрі установки та сподівання; усі вони всі готові пориватися до істини. Але чому ж вони не можуть утілювати істину в життя? Чому вони так і не можуть увійти в реальність істини? Причина в тому, що слова, букви й теорії, які вони розуміють, так і не можуть проявитись у їхньому реальному житті. Звідки ж береться ця проблема? Її джерело – у наявності розбещеного характеру, який стоїть між людиною та цими речами й заважає їй. Саме тому деяким людям бракує духовного розуміння, і вони не усвідомлюють, що таке прагнення до істини. Вони дають обітницю й заявляють про свою готовність щоразу, коли зазнають невдачі, падають або не можуть утілити істину в життя. Вони дають безліч таких обітниць і роблять безліч заяв, але це все одно не розв’язує проблеми. Вони постійно зупиняються на цьому етапі ухвалення рішень і давання обітниць. Вони на ньому застрягли. Багато людей, практикуючи істину, постійно висловлює свою готовність і дає клятви, кажучи, що вони боротимуться. Щодня вони себе підбадьорюють. Три, чотири, п’ять років боротьби – і що виходить у результаті? Нічого не досягнуто, і все закінчується невдачею. Ту дрібку доктрини, яку вони розуміють, ніде не можна застосувати. Коли з ними щось трапляється, вони не знають, як на це дивитися, і не можуть розгледіти суть питання. Вони не можуть знайти Божі слова, які б слугували їм основою; вони не знають, як дивитися на речі згідно з Божими словами та який елемент істини в Божих словах стосується проблеми, що їх спіткала. Тоді їх охоплює велика тривога, і вони ненавидять себе та моляться, просячи Бога дати їм більше сили й віри, а кінець кінцем усе одно себе підбадьорюють. Хіба такі люди не безрозсудні? (Так і є.) Вони наче діти. Власне, хіба те, як людина день у день ставиться до прагнення до істини, не настільки ж інфантильне? Людина бажає постійно заохочувати себе до прагнення істини, ухвалюючи рішення й даючи обітниці, стримуючи й підбадьорюючи себе, але практикування істини та входження в неї породжуються не людським самозаохоченням. Натомість ти мусиш справді ввійти та практикувати згідно зі шляхом і етапами, які Я тобі вказую, твердою та впевненою ходою, крок за кроком. Тільки так ти побачиш результати; тільки так ти почнеш практикувати істину та зможеш увійти в її реальність. Не існує короткого шляху, яким можна це оминути. Це не значить, що істина стане твоєю реальністю, якщо ти матимеш трохи хоробрості й бажання повністю присвячувати себе Богові, а також велику готовність і масштабну ціль: це значить, що у своєму реальному житті серед людей, подій і речей людина мусить засвоїти фундаментальні уроки пошуку, входження, практикування та підкорення. Лише після цього вона зможе вступити в контакт з істиною й Божими словами, пережити їх і пізнати. Без цього людина здобуде лише трохи доктрини, щоб заповнити порожнечу у своєму серці, і не більше того, скільки б років вона не мотивувала себе, заохочувала й підбадьорювала. Вона лише відчує невелике, швидкоплинне духовне задоволення, але не здобуде нічого справді суттєвого. Що значить не здобути нічого справді суттєвого? Це значить, що в основі твоїх поглядів на людей і речі, твоєї поведінки та дій лежатимуть не Божі слова. Жодне Боже слово не слугуватиме основою твоїх поглядів на людей і речі, твоєї точки зору на поведінку та дії. Ти житимеш заплутаним життям, життям без допомоги, і що частіше ти стикатимешся з якимись проблемами, що вимагатимуть від тебе викласти свої погляди, принципи й позицію, то очевиднішим буде твоє невігластво, нерозумність, порожнеча й безпорадність. За нормальних обставин ти будеш здатен відтарабанити кілька правильних доктрин і лозунгів, наче ти все розумієш. Але коли виникне якась проблема й хтось звернеться до тебе із серйозним проханням заявити про твою позицію й окреслити твої переконання, у тебе не знайдеться слів. Дехто скаже: «Не знайдеться слів? Та ні: я просто не наважуся їх сказати». А чому не наважишся? Це показує, що ти не впевнений у правильності того, що робиш. Чому ти в цьому не впевнений? Тому що, роблячи це, ти так і не пересвідчився, ні на чому це засновано, ні якими принципами ти керувався, ні тим більше, звісно, чи ти дивився на цю справу й займався нею згідно з Божими словами, маючи істину за критерій. Тому, коли виникатиме якась проблема, ти виглядатимеш незграбним і безсилим. Деяких людей це не переконує. Вони кажуть: «Я не такий. У мене вища освіта. Я отримав ступінь магістра», – або: «Я філософ, професор, інтелектуал високого ґатунку», – або: «Я культурна людина. Мої слова хоч у книжках друкуй», – або: «Я видатний науковець», – або: «Я вродлива пані». Хіба тобі корисно вихвалятися цими речами? Це не твої заслуги. Це максимум значить, що в тебе є трохи знань. Важко сказати, чи будуть вони корисними в Божому домі, але принаймні можна впевнено стверджувати, що ці твої знання не тотожні істині й не відображають твій духовний стан. Що це значить – що твої знання не відображають твій духовний стан? Такі речі – це не твоє життя; вони зовнішні щодо твого тіла. Що ж тоді твоє життя? Це життя, основою та критеріями якого є логіка й філософія сатани, і навіть із твоїми знаннями, культурою й мозком ти не можеш ні придушити ці речі, ні контролювати їх. Отже, коли виникає проблема, твій великий талант та інтелект, твої багаті знання нічим тобі не допоможуть – або може статись і так, що коли виплескуватиметься один аспект твого розбещеного характеру, твоє терпіння, виховання, знання тощо нітрохи тобі не допоможуть. Тоді ти відчуєш безпорадність. Усе це способи, у які в людині недоладно проявляється те, що вона не прагне до істини та їй бракує входження в її реальність. Чи легко ввійти в істину? Чи становить це виклик? Який саме? Як на Мене, тут немає ніякого виклику. Не зосереджуйся на ухваленні рішень і на обітницях: від цього жодної користі. Якщо в тебе є час на ухвалення рішень і давання обітниць, краще витрать його на те, щоб ретельно попрацювати над Божими словами. Подумай, що в них сказано, яка частина в них стосується твого теперішнього стану. Висловлювати готовність – це марно. Ти можеш хоч до крові розбити собі голову, висловлюючи готовність, і все одно це буде марно. Це не подолає жодних проблем. Так можна обдурити людей і демонів, але не Бога. Бога не тішить та готовність, яку ти висловлюєш. Скільки разів ти висловлював готовність? Ти даєш обітниці, потім не виконуєш, а потім знову даєш і знову не виконуєш. Що ж ти тоді за людина? Коли ти дотримаєшся слова? Не має значення, чи дотримаєшся ти слова й чи висловиш готовність. Те, даси ти обітницю чи ні, теж неважливо. Що ж тоді важливо? Просто зараз, негайно, відразу почати втілювати в життя ту істину, яку ти розумієш. Навіть якщо це найочевидніша істина, та, яка найменше впадає в очі іншим і на якій ти сам робиш найменший акцент, негайно починай її практикувати – мерщій у неї ввійди. Якщо ти це зробиш, то відразу ввійдеш у реальність істини та вирушиш шляхом прагнення до істини. Ти будеш на межі того, щоб стати тим, хто прагне до істини. На цьому фундаменті ти незабаром зможеш стати людиною, яка дивиться на людей і речі, поводиться й діє згідно з Божими словами, маючи істину за критерій. Який це буде дар, яка відчутна цінність!

Тепер, після спілкування щодо висловів про добру поведінку в традиційній культурі, чи здобули ви якесь їх розуміння? Як слід підходити до такої доброї поведінки? Хтось може сказати: «Відсьогодні я не буду освіченою, розсудливою, лагідною, витонченою, ґречною людиною. Я не буду так званою “доброю” людиною; я не поважатиму старих і не піклуватимуся про молодих; я не буду привітним і приступним. Ніщо із цього не є природним виливом нормальної людської сутності; це оманлива поведінка, фальшива й неправдива, і вона не дотягує до рівня практикування істини. Якою людиною я буду? Я буду чесною людиною; я почну з того, що буду чесною людиною. У своїй мові я можу бути неосвіченим, не розуміти правил, мати брак знань, на мене можуть дивитися зверхньо, але я говоритиму відверто, щиро, без фальші. Як людина й у своїх діях я не буду фальшивим і не стану прикидатися. Коли я щось говоритиму, то від щирого серця: я говоритиму те, що справді думаю. Якщо я когось зненавиджу, то досліджу себе, а ту людину ніяк не кривдитиму; я чинитиму тільки конструктивно. Говорячи, я не думатиму про власну вигоду та не дам своїй репутації й обличчю мене обмежувати. Більше того, я не матиму наміру домогтися того, щоб люди були про мене високої думки. Для мене важливим буде лише те, чи тішиться Бог. Моїм базовим принципом буде не кривдити людей. Я все робитиму відповідно до Божих вимог; я не шкодитиму іншим і не робитиму того, що суперечить інтересам Божого дому. Я робитиму тільки те, що приносить іншим користь, і буду тільки чесною людиною, від якої тішиться Бог». Хіба це не зміна в людині? Якщо вона справді практикуватиме ці слова, то воістину зміниться. Її майбутнє та доля зміняться на краще. Скоро вона вирушить шляхом прагнення до істини, ввійде в реальність істини та стане людиною, яка має надію на спасіння. Це щось добре й позитивне. Чи потрібно для цього висловлювати готовність або давати обітницю? Для цього нічого не потрібно: ні висловлювати готовність перед Богом, ні робити облік своїх попередніх переступів, помилок і бунтарства, а потім квапитися сповідатися перед Богом і просити в Нього прощення. У таких формальностях немає потреби. Просто скажи щось правдиве, від щирого серця – просто зараз, негайно, відразу – і зроби щось порядне, без брехні та хитрощів. Тоді ти чогось досягнеш, і з’явиться надія на те, що ти станеш чесною людиною. Коли людина стає чесною, вона здобуває реальність істини й починає жити по-людськи. Саме таких людей схвалює Бог. У цьому немає жодного сумніву.

5 лютого 2022 року