На минулому зібранні ми спілкувалися про те, що значить шукати істину. Почнімо з повторення. Що значить шукати істину? Чи є у вас відповідь на це питання? Чи роздумували ви над ним після нашого попереднього спілкування? Коли ми закінчуємо спілкування на певні теми, далі вам потрібно замислитися над ними, а потім випробувати їх на власному досвіді й пройти через них у своєму реальному житті. Лише тоді ви зможете здобути справжні знання; лише тоді ви зможете по-справжньому зрозуміти й оцінити ті теми, над якими роздумували; лише тоді ви зможете запропонувати справжній досвід і знання. Хіба це не так? (Так.) Отже, чи ви замислилися над Моїм запитанням? Що значить шукати істину? Які елементи включає в себе пошук істини? Які головні речі він передбачає? Чи узагальнили ви ці речі? (Минулого разу Бог почав зі спілкування про різні помилкові людські ідеї, погляди та позиції щодо пошуку істини, а потім детально поспілкувався про п’ять етапів пошуку істини.) По суті, наше останнє спілкування складалося з двох основних частин. Перша основна частина стосувалася деяких негативних станів або помилкових поглядів, які багато людей має щодо пошуку істини, людських непорозумінь щодо пошуку істини, а також відмовок і виправдань, які люди наводять, щоб не шукати істину. Друга частина була спілкуванням про те, як шукати істину та які п’ять етапів передбачає цей процес. Хай цих частин було лише дві, але в кожній із них ми торкнулися багатьох деталей і особливостей. Я розкрив деякі хибні людські знання й розуміння щодо пошуку істини, а також кілька труднощів, з якими стикається людина в пошуках істини, і деякі відмовки, виправдання та приводи, які називають ті, кого нудить від істини, щоб її не шукати. Негативне, пасивне ставлення та пізнання, які люди демонструють, коли йдеться про пошук істини, відповідають стилю життя та прагненням, яких вони додержуються у своєму реальному житті, а також їхньому ставленню до істини: усе це пов’язане з конкретною людською поведінкою й висловлюваннями. Потім, виходячи з різних проявів людської поведінки, Я запропонував кілька конкретних методів і етапів практики, що стосуються шляху пошуку істини. Вам усе це зрозуміло? (Так.) Справді? Чому ж ви тоді нічого не кажете? Схоже, вам ще не все зрозуміло; є ще питання, про які нам потрібно поспілкуватися.

Найважливішим питанням у вірі в Бога є пошук істини. Що значить шукати істину? Коли йдеться про питання пошуку істини, то в усіх проявах людей розкривається багато їхніх проблем і труднощів, і в людей є всілякі виправдання та відмовки, щоб не шукати істину: перепони просто величезні. Коли йдеться про пошук істини, через свої різноманітні труднощі люди виглядають надзвичайно напруженими, збентеженими й думають, що це дуже складно. Власне, на саме питання: «Що значить шукати істину?» – легко відповісти, то чому ж люди не можуть шукати істину? У чому причина? Кожен хвалиться, що має совість і розум, істинно вірить у Бога й може виконувати свій обов’язок, що готовий страждати та платити ціну. Чому ж тоді, маючи за фундамент таку добру поведінку, люди не можуть вирушити шляхом пошуку істини? У них така добра людська сутність, порядність і чудова репутація; у них є воля, прагнення й бажання до пошуку; у них є власні суб’єктивні зусилля, готовність терпіти тяготи та платити певну ціну; вони мають активну, позитивну, висхідну позицію прагнення прийняти істину. Чому ж тоді, маючи все це за фундамент, такі люди не можуть вважатися шукачами істини? Чому вони не можуть досягти пошуку істини? Де корінь цієї проблеми? (Людина за своєю природою не любить істину та відчуває від неї нудоту.) Це правильна відповідь. Найголовніша причина полягає в тому, що люди мають розбещені характери. Розбещений характер людини – від сатани, а все, що від сатани, протистоїть Богові й істині. Тому просити людей шукати істину – це те саме, що вимагати від них зректися притаманних їм життя й атрибутів, способу пошуку й життєвого світогляду. Відкинути ці помилкові речі, зректися своїх плотських уподобань і натомість шукати та практикувати Божі слова й істину, які не подобаються їхній плоті, якими вони не володіють, які вони зневажають і відкидають, якими гидують, – ось що їм важко дається. Просити тебе шукати істину – це все одно, що просити тебе відкинути притаманне тобі життя. Хіба це не те саме, що сказати тобі віддати своє життя? (Так.) Ти віддаєш своє власне життя. Чи люди добровільно віддають за щось своє життя? (Ні.) У глибині серця вони кажуть: «Я цього не зроблю». Сто, тисячу, десять тисяч разів: «Я цього не зроблю». Хай там що, людям важко відкинути вроджене, сатанинське, яким вони наділені. Це факт, який ви глибоко та по-справжньому відчули на своєму досвіді. Люди до глибини серця не бажають заради пошуку істини зрікатися ні плоті, ні свого життя, природа й сутність якого від сатани, ні притаманних їм сатанинських атрибутів, ні своєї сатанинської природи. Отже, для тих, хто має сатанинську природу й живе за сатанинським характером, любов до істини та її пошук суперечать їхній волі, і вони не дуже хочуть це робити. У чому корінь цього? У тому, що атрибути в людині – від сатани, і вони по своїй суті протистоять Богові. Отже, коли люди почули та зрозуміли істину, втілювати її в життя відразу після її усвідомлення здатні тільки ті, хто любить істину, готовий прагнути до неї та платити ціну, хто має цю волю, прагнення й бажання. Тільки такі люди здатні жити за істиною й утілювати її реальність у життя. Є багато людей, які бажають практикувати істину, але їм заважає їхня сатанинська природа й характер, і вони не здатні практикувати істину, навіть якщо й хочуть. Факт такий, що в реальному житті практикувати істину дуже важко. Одна річ попросити тебе відмовитися від улюбленого одягу та прикрас, або від речей, які тебе тішать, або від роботи й кар’єри, які тобі подобаються, або від твоїх сильних сторін і хобі тощо. Ти зміг би зректися будь-якої із цих речей; їх легко відкинути. Але зробити так, щоб ти зрікся своєї плоті й сатанинського характеру, почав практикувати істину та підкорився Богові, – це набагато складніше. Якщо описати це приблизним виразом, то це все одно, що змусити качку сісти на сідало чи бика – залізти на дерево: таке для них занадто тяжко. Натомість кота легко загнати на дерево: для нього це природно. Але змусити кота їсти сіно замість м’яса було б абсолютно неможливо. Якщо попросити людину трохи постраждати, заплатити невелику ціну та смиренно прожити решту життя, то цього може досягти кожен, хто на це готовий. Власне, ніякі фізичні труднощі не будуть великою проблемою для того, хто щиро вірить у Бога та прагне істини. Наприклад, не віддаватися плотським утіхам, менше часу витрачати на сон, жити без зручностей десять років поспіль або задовольнятися дуже поганою їжею, одягом, житлом і транспортом – такі тяготи й ціну може взяти на себе кожен, якщо він на це готовий, бажає шукати істину та має трохи самовладання. Але якщо попросити людину зректися плоті й сатани, діяти в повній відповідності до Божих вимог і на основі Його слів, практикувати згідно з істиною й так досягти покірності Богові, таке було б важко для кожного. Саме в цьому й полягають людські труднощі. Отже, у пошуку істини людина не може просто взяти й ухвалити рішення та почати діяти чи практикувати стриманість і дотримуватися правил, а потім стати здатною втілювати істину в життя й оволодіти істиною. Для розбещеного людства пошук істини – найважча й найскладніша справа. Звідки росте корінь цієї проблеми? (Із сатанинського характеру.) Саме так. Сатанинський характер – це найбільший виклик для людини. Людина може мати низький духовний рівень або погану вдачу й особистість, може не мати жодних сильних сторін, талантів і дарів, вартих згадки, – і ніщо із цього не буде для неї великим викликом. Кінець кінцем проблема росте з розбещеного характеру людини. Розбещений характер мертвою хваткою в’яже людину по руках і ногах, контролює її розум та ідеї, думки, спосіб мислення та глибини її душі, так що їй тяжко дається кожен сантиметр на дорозі пошуку істини. Можна вірити в Бога три чи п’ять років і нічого не здобути; деякі люди вірять навіть десять, двадцять або тридцять років, а здобули від цього лише крихти. А є й такі, що взагалі нічого не здобули, – які ж вони злиденні й жалюгідні, ці люди, в яких нема нічого за душею! Вони вірять у Бога вже тридцять років, але нічого від цього не отримали та залишаються злиденними й сліпими. Коли вони впадають у негатив, то не знають, як із нього вийти; коли впадають у непорозуміння щодо Бога, то не знають, як їх розвіяти; коли з ними трапляються негаразди, ці люди не знають, як із ними розібратися та подолати такі труднощі. Чи можна розв’язувати проблеми, стримуючи себе за допомогою самої лише особистої сили волі або покладаючись на своє терпіння та невпинно й наполегливо працюючи далі? Люди можуть крок за кроком через силу йти далі, поки проблемна ситуація не мине, але їхні розбещені характери все одно залишаться: їх не подолано. Скільки б разів люди не переживали негатив, непорозуміння щодо Бога чи уявлення про Нього, не зазнавали невдач, не падали, не відчували слабкості, вони все одно аж до сьогодні не здатні запропонувати ні найменшого досвідного свідчення, не мають геть нічого сказати про свої знання й досвід Божих слів і знайомство з ними. Їхні серця пусті; глибини їхніх душ пусті. Вони не мають ні досвідного розуміння істини, ні справжнього знання Божих слів, ба навіть ще менше в них знання про Його роботу й характер. Хіба вони не злиденні, не сліпі й жалюгідні? (Так і є.) Якщо людина не шукає істини, то скільки б років вона не вірила в Бога, це марно. Чому ж тоді людина дозволила б собі дійти до такого? У чому причина? І тут теж проблема корениться в розбещеному характері людини. Це об’єктивна причина.

Ми вже з’ясували, яка об’єктивна причина того, що люди не шукають істину. Тепер трохи поговорімо про суб’єктивну причину. Суб’єктивна причина полягає в тому, що хоча люди, може, і дізналися про свій розбещений характер із Божої роботи й усіх Його слів або зі свого реального життя, вони ніколи не зіставляють себе з Божими словами й істиною, ніколи не практикують згідно з Божими словами, і вони так і не пізнають свої розбещені характери й не зрікаються їх. Річ у тому, що хоча дорогою віри в Бога люди можуть докладати багато зусиль і великою мірою присвячувати себе цій справі, хоча вони можуть дуже наполегливо працювати, багато страждати й багато разів платити ціну, але все це лише зовнішня поведінка. Вона не свідчить, що людина вирушила шляхом пошуку істини. Найбільше вистраждали ті люди, які почали слідувати за Богом від самого початку та взяли на себе свої обов’язки, коли їм було близько двадцяти років. Цим людям зараз близько п’ятдесяти, і вони досі не одружені. Можна сказати, що вони присвятили свою молодість вірі в Бога й відкинули сім’ю та шлюб. Це велика ціна? (Так.) Вони віддали свою молодість і пожертвували все своє життя, і що із цього вийшло? Ціна, яку вони заплатили, була великою, але те, що вони кінець кінцем здобули, не дорівнює й не відповідає тому, скільки вони присвятили цій справі. У чому тут проблема? Виходячи з того, як ці люди ставляться до ціни та з якою рішучістю її платять, а також із тривалості, розміру та ступеня їхньої присвяти, здавалося б, що вони мають розуміти істину та вміти її практикувати. Здавалося б, що вони мусять мати свідчення, шану до Бога в серці та знання про Бога; що вони вже мали б вирушити шляхом страху Божого й утечі від злого; що вони вже мали б вступити в реальність істини. Але насправді це тільки припущення: ці два питання мають лише логічний зв’язок, який не узгоджується ні з фактами, ні з тим, що ці люди втілюють у життя. У чому тут проблема? Хіба нам не слід дослідити й обговорити її? Хіба це не проблема, яка заслуговує на глибокі роздуми? (Так і є.) Серед тих, хто прийняв цю стадію Божої роботи два-три роки тому, не бракує людей із досвідом і свідченням. Вони свідчать про те, як Божі слова змінили їх і змусили стати чесними людьми, дали їм зрозуміти істину на дорозі її пошуку, усунули їхні розбещені характери, пиху та облудність, бунтарство, прагнення до статусу, амбіції й бажання тощо. Ці люди здатні мати досвід і свідчення вже за два-три роки віри в Бога, мають глибоке досвідне розуміння Божих слів і відчувають їхню істинність. Чому ж тоді деякі люди вірять у Бога вже двадцять чи тридцять років і стільки разів платили ціну, стільки страждали, стільки метушилися, але глибини їхніх сердець і духовних світів так і залишилися порожніми й пустими? Багато людей, які перебувають у такому стані, часто почувається розгубленими. Вони постійно говорять: «Я такий розгублений». Я кажу: «Ти віриш у Бога вже двадцять чи тридцять років. Чому ж ти досі розгублений? Очевидно, що ти нічого не здобув». Деякі люди й досі залишаються слабкими та негативно налаштованими. Вони кажуть: «Я стільки років вірю в Бога, і що я здобув?». Часто, коли вони слабкі й негативно налаштовані, позбавлені статусу й вигід або їхнє марнославство залишається незадоволеним, вони звинувачують Бога та шкодують, що вірили в Нього стільки років. Вони шкодують, що взагалі повірили Його словам і заради слідування за Ним рішуче відкинули свою роботу, шлюб і сім’ю, нагоду отримати вищу освіту. Деякі з них навіть думають про те, щоб покинути церкву. Тепер вони так сильно шкодують про свою віру, що запитують себе, навіщо взагалі морочили собі нею голову. Вони вірять у Бога вже двадцять чи тридцять років, вони чули стільки істин і пережили на собі стільки Божої роботи, але глибини їхніх сердець досі пусті, і ці люди часто занурюються в стани хаосу, розгубленості, жалю, браку наснаги й навіть невпевненості у своєму майбутньому – чому так відбувається? Чи заслуговують такі люди на співчуття? (Ні.) Щоразу, коли Я бачу таких людей, чую новини про них і дізнаюся про їхні нещодавні вчинки, у Мене виникає погане передчуття щодо цих людей, певна думка про них. Чому їхній стан, їхні внутрішні світи здаються Мені такими знайомими? Ці люди й досі перебувають у Божому домі, виконують обов’язки – на що вони покладаються? Чи на установку про спасіння через благодать? Чи на установку про те, що коли слідуватимеш за Богом до кінця, то неодмінно спасешся? Чи на умонастрій, заснований на везінні та випадковості? Ні, вони не покладаються ні на що з переліченого. А на що ж тоді? На те саме, про що говорив Павло: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведности» (2 Тимофію 4:7–8). Якщо проаналізувати цей уривок і переказати його простими словами, то це твердження має договірний характер, виражає позицію, ідею й план укладення угоди та походить із бажань і амбіцій. Який факт ви бачите в цьому твердженні? До чого люди прагнуть у своїй вірі в Бога? (До вінка та благословень.) Так. Вони прагнуть благословень і доброго місця призначення. А за що б вони виторгували ці благословення та добре місце призначення? Що б вони на них обміняли? (Свою працю й тяжкий труд, жертви та присвяту себе, свої страждання та заплачену ціну.) Якщо говорити словами Павла, вони позмагалися та закінчили свій біг. Вони вважають, що зробили все, що від них вимагалося, і тому мають здобути добре місце призначення та благословення, які Бог підготував для людства. Вони думають, ніби само собою зрозуміло, що Бог має та навіть повинен учинити саме так, і якби Він цього не зробив, то не був би Богом. Очевидно, що в цьому немає ніякого послуху Богові, ніякої позиції пошуку істини, ніякої позиції чи плану виконання обов’язку створіння. Це просто бажання обміняти кілька справ, на які здатні ці люди, на благословення, які Бог обіцяв людству. Отже, люди, про яких ми щойно говорили, часто відчувають, що в їхньому внутрішньому світі є порожнеча, що в глибині серця їм немає на що покластися, але продовжують жити, як жили завжди, платячи таку ціну й так сильно страждаючи, наполегливо змагаючись і біжучи. На що вони покладаються? На ті цитати зі слів Павла, за які вони чіпляються та в які сліпо вірять, на цитати, які підтримують їхню «віру». Вони покладаються на свої амбіції й бажання отримати нагороду та вінок. Вони покладаються на свої мрії договоритися про обмін і так отримати великі благословення. Вони не покладаються ні на розуміння Божої роботи, ні на досвід і знання, здобуті пошуком істини та присвятою себе Богові. На це вони не покладаються.

Дивлячись на те, про що ми щойно спілкувалися, можна побачити, що хоча на шляху пошуку істини трапляється багато практичних викликів, пут і обмежень розбещених характерів, а також безліч труднощів і перешкод, проте потрібно вірити, що поки людина має справжню віру та покладається на провід Божих слів і роботу Святого Духа, вона буде цілком спроможна вирушити шляхом пошуку істини. Приклад такої людини – Петро. У своїй вірі в Бога багато людей зосереджується лише на роботі для Бога, вони задовольняються тим, що просто страждають і платять ціну, але вони зовсім не шукають істини. Унаслідок цього їм бракує істинного знання про Божу роботу й вони не можуть говорити про якийсь досвід або знання істини чи Божих слів, хоча вірять у Бога десять, двадцять, тридцять років. Коли на зібраннях вони намагаються трохи поговорити про своє досвідне свідчення, їм немає чого сказати; те, спасуться вони чи ні, їм абсолютно невідомо. У чому тут полягає проблема? Так буває з людьми, які не шукають істини. Скільки б років вони не були віруючими, вони не здатні зрозуміти істину, не кажучи вже про те, щоб практикувати її. Як може хтось, хто зовсім не приймає істини, ввійти в її реальність? Деякі люди не можуть розпізнати цієї проблеми. Вони вважають, що якщо люди, які бездумно повторюють слова та фрази доктрин, практикуватимуть істину, то зможуть увійти в її реальність. Чи так це? Люди, які бездумно повторюють слова та фрази доктрин, за своєю природою не здатні зрозуміти істину – то як би вони зуміли її практикувати? Те, що вони практикують, начебто не йде врозріз з істиною та є добрими вчинками, доброю поведінкою, але як можна називати такі добрі вчинки й добру поведінку реальністю істини? Люди, які не розуміють істини, не знають і того, що таке реальність істини; вони вважають, що добрі вчинки й добра поведінка людей – це і є практикування істини. Це ж абсурд, чи не так? Чим це відрізняється від думок і поглядів релігійних людей? Як же можна розв’язати такі проблеми з хибним розумінням? Люди мають спочатку зрозуміти з Божих слів Його волю, вони мають знати, що таке розуміння та практикування істини, щоб бути здатними подивитися на інших і розпізнати, ким ці люди є насправді, володіють вони реальністю істини чи ні. Мета Божої роботи та спасіння людини полягає в тому, щоб спонукати людей зрозуміти істину та почати її практикувати; тільки тоді люди зможуть позбутися своїх розбещених характерів, діяти за принципами й увійти в реальність істини. Якщо ти не шукаєш істини, а просто задовольняєшся тим, що повністю присвячуєш себе Богові, страждаєш і платиш заради Нього ціну згідно з власними уявленнями та фантазіями, то чи буде все, що ти робиш, представляти твоє практикування істини та покірність Богові? Чи доводитиме воно, що ти змінив характер свого життя? Чи свідчитиме воно, що ти володієш істинним знанням про Бога? Ні. А про що ж тоді свідчитиме все, що ти робиш? Усе це може свідчити тільки про твої особисті вподобання, усвідомлення та хибний оптимізм. Це будуть лише ті речі, які ти любиш і хочеш робити; усе, що ти робиш, лише задовольняє твої власні бажання, волю й ідеали. Очевидно, що це не пошук істини. Жодна твоя дія чи поведінка жодним чином не стосується ні істини, ні Бога. Кожна твоя дія та поведінка – лише для тебе; ти працюєш, борешся та метушишся лише заради власних ідеалів, репутації та статусу, тобто ти нічим не відрізняєшся від Павла, який усе життя працював і тяжко трудився тільки заради того, щоб отримати нагороду, вінок і ввійти в Царство Небесне: це свідчить, що ти явно йдеш шляхом Павла. Дехто каже: «Я добровільно працюю й тяжко труджуся. Я не намагався укласти з Богом угоду». Хай там як, не має значення, чи намагався ти укласти з Богом угоду, чи присутній у твоїх думках або ставленні явний намір укласти з Богом угоду, чи є в тебе такий план і ціль: ти все одно намагаєшся обміняти свою працю й тяжкий труд, тяготи й заплачені ціни на вінок і нагороди Царства Небесного. Сутність цієї проблеми полягає в тому, що ти намагаєшся домовитися з Богом – просто ти цього не усвідомлюєш. Хай там як, доки людина зазнає тягот і платить ціни за те, щоб здобути благословення, сутність її пошуку така ж, як і в Павла. У чому ж тут схожість? Як і Павло, така людина намагається виміняти свою добру поведінку: труд, пережиті тяготи, заплачені ціни тощо – на ті Божі благословення, які Він обіцяє людству. Хіба це по суті не те саме? (Так.) Це по суті те саме; тут немає ніякої реальної різниці. Якщо ти хочеш іти не шляхом Павла, а шляхом Петра, якщо ти хочеш здобути Боже схвалення, то як тобі слід практикувати? Тут немає жодних сумнівів: ти мусиш навчитися шукати істину. Ти мусиш бути здатним приймати істину, а також Божий суд і кару, обтинання й розбір; ти мусиш зосередитися на пізнанні себе, на зміні свого характеру та намагатися практикувати любов до Бога. Саме це й означає піти шляхом пошуку істини та вирушити шляхом Петра. Щоб іти шляхом Петра, потрібно спершу зрозуміти, чого Бог вимагає від людини та який саме шлях Він їй указав. Треба вміти відрізнити шлях віри в Бога, який веде до спасіння, від шляху, який веде до загибелі та знищення. Потрібно по-справжньому поміркувати над тим, чому саме ти був здатен піти шляхом Павла, і з’ясувати, який саме характер наказує тобі йти цим шляхом. Ти мусиш розпізнати найпомітніше, найочевидніше у своїх розбещених характерах, як-от пиху, підступність або зло. Розмірковуй, аналізуй і пізнавай себе, починаючи із цих розбещених характерів. Якщо ти зможеш досягти справжнього знання про себе й ненависті до себе, тобі буде легко позбутися своїх розбещених характерів і втілювати істину в життя. Тож як саме слід це практикувати? Поспілкуймося про це просто, на прикладі пихатого характеру. У повсякденному житті ти мусиш постійно концентруватися на дослідженні того, який саме пихатий характер ти зараз виплеснув у своїх словах, поведінці, розв’язанні якихось питань, виконанні обов’язку, спілкуванні з іншими тощо, незалежно від конкретного питання, твоїх обставин і місцезнаходження. Ти мусиш розкопати всі виливи, думки й ідеї, які походять від твого пихатого характеру та які ти усвідомлюєш і можеш сприймати, а також твої наміри й цілі, зокрема коли ти постійно хочеш звисока повчати інших, нікого не слухаєшся, вважаєш себе кращим за інших, схильний постійно керувати іншими; не приймаєш те, що говорять інші, наскільки б вони не мали рацію; змушуєш інших приймати те, що ти говориш, і підкорятися твоїм словам, навіть коли помиляєшся; поводишся непоступливо, знаходиш виправдання, коли керівники та працівники обтинають тебе й розбираються з тобою, і засуджуєш їх як неправдивих; постійно засуджуєш інших і підносиш себе; постійно думаєш, що ти кращий за інших; постійно бажаєш бути відомою, видатною людиною; любиш постійно вихвалятися, щоб інші високо цінували тебе й поклонялися тобі… Практикуючи розмірковування над цими виливами розбещеності та їх аналіз, ти зможеш усвідомити, наскільки потворний твій пихатий характер, почати гидувати собою та відчувати до себе відразу, а також іще більше зненавидіти свій пихатий характер. Так у тебе з’явиться готовність розмірковувати над тим, чи не виплескуєш ти в усьому пихатий характер. З одного боку, це передбачає розмірковування про те, які пихаті й самовдоволені характери виплескуються у твоїх словах, тобто які хвалькуваті, пихаті, безглузді речі ти говориш. З іншого боку, це розмірковування про те, які абсурдні, безглузді речі ти робиш, коли дієш згідно зі своїми уявленнями, фантазіями, амбіціями та бажаннями. Тільки таке розмірковування над собою може дати знання про себе. Здобувши істинне знання про себе, слід пошукати в Божих словах шляхи та принципи практикування чесності, а потім практикувати, виконувати свій обов’язок, а також ставитися до інших і взаємодіяти з ними відповідно до шляхів і принципів, указаних у Божих словах. Коли ти попрактикуєш так деякий час, – може, місяць-два, – то відчуєш, що завдяки цьому в тебе на серці стане світліше, що ти щось від цього здобув і відчув смак успіху. Ти відчуєш, що став набагато розважливішим і в тебе є шлях до того, щоб стати чесною, розсудливою людиною. Хоча тобі ще годі буде говорити про якесь винятково глибоке знання істини, але ти здобудеш певне перцептивне знання про неї, а також шлях практики. Ти вже будеш у змозі частково розгледіти шкоду, яку завдає людям пихатий характер, і те, як він спотворює їхню людську сутність, хоча ще й не вмітимеш чітко виразити це словами. Наприклад, пихаті, зарозумілі люди часто говорять дикі хвалькуваті речі, брешуть, щоб обдурити інших; вони промовляють високопарні слова, вигукують гасла, виголошують піднесені промови. Хіба це не різноманітні прояви пихатого характеру? Хіба виплескувати ці пихаті характери не безглуздо? Якщо ти зможеш по-справжньому зрозуміти, що виплескувати такі пихаті характери можна, лише втративши здоровий людський глузд, і що життя в пихатому характері означає, що ти втілюєш у життя диявольську сутність, а не людську, тоді ти справді усвідомиш, що розбещений характер – це сатанинський характер, і зможеш від щирого серця зненавидіти сатану та розбещені характери. За пів року чи рік такого досвіду ти спроможешся на справжнє самопізнання, і якщо ти знову виплеснеш пихатий характер, то відразу ж це усвідомиш і зможеш зректися його та відступитися від нього. Ти почнеш змінюватися та зможеш поступово позбутися свого пихатого характеру й нормально уживатися з іншими. Ти зможеш говорити чесно, від щирого серця; ти більше не брехатимеш і не говоритимеш пихато. Хіба після цього ти не матимеш трохи розуму й не станеш дещо схожим на чесну людину? Хіба ти не здобудеш це входження? Ось тоді ти й почнеш щось здобувати. Коли ти так практикуватимеш чесність, то зможеш шукати істину та розмірковувати над собою, який би пихатий характер ти не виплескував, і коли ти так отримаєш деякий досвід буття чесною людиною, то несвідомо, поступово прийдеш до розуміння істин і відповідних Божих слів про те, як бути чесною людиною. А коли ти використаєш ці істини для розтину свого пихатого характеру, у глибині твого серця настане освітлення та прозріння від Божих слів, і в тебе на серці почне світлішати. Ти ясно побачиш розбещеність, яку приносить людям пихатий характер, і ту потворність, яку він змушує їх утілювати в життя, і ти зможеш розрізнити кожен із розбещених станів, у яких опиняються люди, коли виплескують пихатий характер. Що більше ти аналізуватимеш, то ясніше бачитимеш сатанинську потворність і то більше ненавидитимеш сатану. Так тобі буде легко відкинути свій пихатий характер. Коли твоє знання досягне цього рівня, відповідні Божі слова й істина стануть для тебе прозорими та зрозумілими, і ти знатимеш, що все, чого Бог вимагає від людини, – це те, що люди з нормальною людською сутністю мусять мати й утілювати в життя. Після цього практикування істини більше не здаватиметься тобі чимось важким. Натомість ти вважатимеш, що практикування істини визначено Небом і визнано землею, що саме так має жити людина. На цьому етапі твоє практикування Божих слів та істини буде абсолютно невимушеним, позитивним та ініціативним, і водночас ти полюбиш істину ще більше. Кількість позитивних речей у твоєму серці збільшуватиметься, і в ньому поступово з’являтиметься істинне знання про Бога. Ось що означає по-справжньому розуміти істину. Ти матимеш на все правильний погляд і точку зору, і це істинне знання та правильні погляди поступово вкореняться у твоєму серці. Ось що означає ввійти в реальність істини: це те, чого ніхто не може ні позбавити тебе, ні відібрати в тебе. Коли ти потроху накопичиш це позитивне, то відчуєш, що значно збагатився в глибині серця. Ти більше не вважатимеш, що вірити в Бога немає сенсу, і відчуття порожнечі у твоєму серці зникне. Коли ти відчуєш, як чудово розуміти істину, і побачиш світло людського життя, у тобі зародиться справжня віра. А коли ти матимеш віру, потрібну, щоб переживати Божу роботу, і побачиш, наскільки реальним і практичним є пошук істини та досягнення спасіння, ти станеш позитивно й ініціативно практикувати та переживати Божі слова. Ти спілкуватимешся про свій істинний досвід і знання, і так ти свідчитимеш про Бога та допомагатимеш більшій кількості людей пізнати силу Божих слів і користь, яку істина приносить людині. Тоді в тебе стане більше віри, потрібної для практикування істини й доброго виконання свого обов’язку, а разом із цим ти по-справжньому підкоришся Богові. Коли ти говоритимеш про своє справжнє досвідне свідчення, у тебе на серці ставатиме ще світліше. Ти відчуєш, що маєш більший шлях для практикування істини, і водночас побачиш, що ти маєш стільки недоліків і мусиш практикувати стільки істин. Таке досвідне свідчення не тільки корисне та повчальне для інших: ти й сам відчуєш, що ти щось здобув у своєму пошуку істини та справді отримав Божі благословення. Коли людина переживає Божу роботу саме так, доки не стане здатною свідчити про Нього, це не тільки може привести більше людей до того, щоб вони пізнали свої розбещені характери, відкинули пута, обмеження та страждання від цих характерів, вийшли з-під влади сатани: це ще й може давати самій людині дедалі більше віри, потрібної, щоб іти шляхом пошуку істини та вдосконалення. Хіба такий досвід не стає справжнім свідченням? Це і є справжнє свідчення. Чи може людина, здатна так свідчити про Бога, вважати, що віра в Нього нудна, безглузда чи пуста? Аж ніяк. Коли людина може свідчити про Бога й має істинне знання про Нього, глибини її серця наповнюються миром і радістю, вона відчуває себе збагаченою та неймовірно розважливою. Коли людина живе в такому стані й у такому світі, природно, що вона не стала б змушувати себе страждати, платити ціну, бути стриманою. Вона не стала б просто змушувати себе дисциплінувати своє тіло та зрікатися плоті. Натомість вона більше пізнавала б свої розбещені характери в позитивному ключі. Вона також шукала б знання про Божий характер, про те, Хто є Бог і чим володіє, і намагалася б зрозуміти, що потрібно робити, аби підкорятися Богові й догоджати Йому. Так вона б зрозуміла Божу волю в Його словах і відшукала принципи практикування істини, а не зациклювалася б на своїх швидкоплинних почуттях, як-от коли вона роздратована, має поганий настрій, не може стриматися, якщо щось стається, або по кілька разів на день сердиться, робить щось неякісно чи неідеально, або коли з людиною трапляються інші подібні дрібниці. Поки все це не заважає тобі практикувати істину, не потрібно цим перейматися. Постійно залишайся зосередженим на подоланні своїх розбещених характерів й шукай, як практикувати так, щоб це догоджало Богу й відповідало Його волі. Практикуй істину саме так, і ти швидко прогресуватимеш у житті та вирушиш шляхом пошуку істини й удосконалення. Твоє серце більше не буде пустим; у тебе буде справжня віра в Бога, і ти дедалі більше цікавитимешся та дорожитимеш Божими словами й істиною. Ти розумітимеш дедалі більше Божої волі та Його вимог. Коли людина досягає цього рівня, це означає, що вона повністю ввійшла в Божі слова та реальність істини.

Те, що зараз практикує й у що входить багато людей, не є реальністю істини, але вони входять у певний стан, у якому демонструють зовнішню добру поведінку та готові платити ціну, страждати й повністю присвячувати себе Богові. Однак глибини їхніх сердець залишаються порожніми, і в таких людей немає нічого, що могло б їх підтримати в їхньому внутрішньому світі. Чому в них немає підтримки? Бо коли з ними щось стається, їм бракує шляху; вони покладаються на те, що видають бажане за дійсне, і не мають принципів практикування істини. Коли з них виплескується якийсь розбещений характер, вони можуть лише практикувати самовладання, але не здатні шукати істину, щоб подолати цей розбещений характер. На щастя для людей, ця їхня плоть має інстинктивну здатність: вона може страждати. У безбожників є таке прислів’я: «Немає таких страждань, яких не можна витерпіти: є лише благословення, якими не можна тішитися». Людська плоть має вроджену, інстинктивну здатність: вона не може тішитися завеликою кількістю благословень, але здатна вистраждати що завгодно, витерпіти ці страждання та може стримувати себе. Чи це добре? Це перевага чи вада, недолік? Чи правдиве це безбожницьке прислів’я? (Ні.) Воно неправдиве, а неправдиві слова – це нісенітниці. Це прислів’я – просто пусті слова, воно не може розв’язати жодної з твоїх проблем і не може подолати твої практичні труднощі. Якщо точно, воно не може подолати твої розбещені характери. Отже, від цього прислів’я немає ніякої користі. Хоча ти можеш щось про нього знати, бути в курсі про нього та глибоко його пережити, але від нього все одно немає ніякої користі. У безбожників є й інші прислів’я, як-от: «Я не боюся смерті, то нащо боятися життя?», «Коли зима вже прийшла, то скільки там до тієї весни?». Це досить піднесені твердження, хіба ні? Доволі надихаючі й філософські, чи не так? Безбожники називають ці прислів’я «цілющою поживою для душі». Тобі подобаються такі прислів’я? (Ні.) Чому ні? Хтось може сказати: «Просто не подобаються, та й годі. Так говорять безбожники, а нам подобаються Божі слова». А яка ж частина Божих слів тобі подобається? Яку фразу ти сприймаєш як істину? Яку фразу ти пережив, попрактикував і здобув, у яку фразу ти ввійшов? Просто не любити ці безбожницькі прислів’я марно; вони можуть тобі не подобатися, але ти не можеш чітко розгледіти їхню сутність. Чи правильні ці прислів’я? (Ні.) Правильні чи ні, слова безбожників не мають нічого спільного з істиною. Навіть якщо люди вважають їх добрими та правильними, ці слова не відповідають істині й не можуть піднятися до рівня істини. Усі вони суперечать істині й ворожі їй. Безбожники не приймають істини, тому з ними не потрібно сперечатися про те, що добре, а що погано. Ми можемо лише поставитися до їхніх слів як до плутаної нісенітниці й на тому покінчити з ними. Що таке «нісенітниця»? Це слова, зовсім не повчальні й не цінні для людей, для їхнього життя, для шляхів, якими вони йдуть, і для їхнього спасіння. Усі такі розмови – нісенітниці; ще їх можна назвати пустослів’ям. Вони не мають нічого спільного з людським життям і смертю, зі шляхами, якими йдуть люди; усі вони – нісенітниці, які не можуть виконувати жодної позитивної функції. Почувши таку фразу, люди й далі живуть своїм життям, як і раніше, як жили б і без неї; така фраза не змінить жодних фактів, бо вона не є істиною. Тільки істина повчальна для людини; вона має незмірну цінність. Чому Я так кажу? Тому що істина може змінювати долі людей, їхні думки й погляди, їхній внутрішній світ. А головне – істина здатна розвіювати розбещені людські характери; вона може змінювати атрибути людини, перетворюючи її сатанинські атрибути на атрибути істини: вона може взяти того, хто живе за своїми розбещеними характерами, і перетворити його на людину, яка живе за істиною й Божими словами. Коли людина втілює в життя реальність істини на основі Божих слів, хіба це не спричиняє змін у її житті? Коли змінюється життя людини, це означає, що змінилися її думки й погляди, її світогляд, ставлення й погляди на людей і речі; це означає, що її позиція й погляди на події та речі стали іншими, ніж раніше. Усі ті прислів’я безбожників – пустослів’я й нісенітниці. Вони не можуть розв’язати жодних проблем. Те прислів’я, яке Я щойно навів: «Немає таких страждань, яких не можна витерпіти: є лише благословення, якими не можна тішитися», – хіба це не нісенітниця й не пустослів’я? (Так.) Ти можеш страждати – і що з того? Ти страждаєш не для того, щоб здобути істину, а для того, щоб тішитися престижем і статусом. Твої страждання не мають жодної цінності й значення. Подивися на факти: ти стільки страждав і заплатив таку велику ціну, але досі не знаєш себе й навіть не можеш ні розібратись у думках та ідеях, які виникають через твій розбещений характер, ні подолати їх. Чи ти думаєш, що ти такий зможеш увійти в життя? Чи мають цінність твої страждання? Вони не мають жодної цінності. Страждання деяких людей справді мають цінність, як-от коли люди зазнають їх, щоб здобути істину: якщо людина здобула істину, вона може наставляти й забезпечувати інших. Багато людей страждає та платить ціну, щоб розповсюджувати Євангеліє, допомагаючи розширювати роботу церкви й Божого дому, розповсюджувати Євангеліє Царства Небесного. Із цього ми бачимо, що той, хто страждає та платить ціну, щоб здобути істину й догодити Богові, щось від цього здобуде. На цих людей чекає Боже схвалення. Але є й такі, хто не шукає істини, і хоча вони можуть повністю присвячувати себе Богові, страждати для Бога й отримувати Його доброту, ця доброта – не більше ніж Божий жаль і терпимість, відображення прихильності, яку Він виявляє до людини, і благодаті, яку Він простягає людині. Що це за благодать? Кілька матеріальних благословень, не більше. Хіба цього ти хочеш? Хіба це кінцева мета твоєї віри в Бога? Гадаю, що ні. Хіба з того дня, як ти ввірував у Бога, ти бажав лише Його доброти, Його захисту та кількох із матеріальних благословень, які Він дарує? Хіба цього ти прагнеш? Ти цього шукаєш у своїй вірі? (Ні.) Чи можуть ці речі вирішити питання твого спасіння? (Ні.) Схоже, ви мислите досить ясно. Ви розумієте, що справді важливе й вирішальне. Ви не спантеличені. Ви знаєте, що має вагу, а що ні. Однак ми ще побачимо, чи зможете ви стати на шлях пошуку істини.

Суть віри в Бога – не в здобутті благодаті чи Божої терпимості й жалю. А в чому ж тоді? У спасінні. Отже, що є знаком спасіння? Відповідності яким стандартам вимагає Бог? Що потрібно, щоб бути спасенним? Потрібно подолати свій розбещений характер. Це найголовніше. Отже, кінець кінцем неважливо, скільки ти вистраждав, яку велику ціну заплатив і яким істинним віруючим ти себе проголошуєш: якщо зрештою твій розбещений характер нітрохи не подолано, значить, ти не той, хто шукає істину. Ще можна сказати, що твій розбещений характер не подолано, бо ти не шукаєш істини. Це означає, що ти так і не вирушив шляхом спасіння; це означає, що все сказане Богом і вся робота, яку Він виконує для спасіння людини, нічого в тобі не досягли, не дали тобі свідчення та не принесли в тобі жодних плодів. Бог скаже: «За те, що ти страждав і платив ціну, Я дав тобі благодать, благословення, опіку й захист, на які ти заслуговуєш у цьому житті й у цьому світі. Але ти не маєш жодної частки в тому, на що заслуговує людина після спасіння. Чому? Тому що Я вже дарував тобі те, на що ти заслуговуєш у цьому житті й у цьому світі; що ж до того, на що людина заслуговує після спасіння, то ти нічого не отримаєш, бо не вирушив шляхом пошуку істини». Ти не належиш до тих, хто буде спасенний, ти не став справжнім створінням, і Богу ти не потрібен. Богу не потрібні ті, хто просто працює, метушиться, страждає, платить для Нього ціну, трохи щиро вірує й має дрібку віри, і не більше того. Таких людей можна знайти всюди в громадах Його віруючих. Інакше кажучи, тих, хто працює та відбуває службу для Бога, просто дуже багато – їх не злічити. Якщо це люди, яких Бог визначив наперед і вибрав, яких Він привів до Божого дому, то ніхто з них не відмовився б працювати та відбувати службу для Нього. Чому так? Та просто тому, що це дуже легко. Ось чому людей, які відбувають службу та трудяться для Бога, так багато. На це здатні навіть деякі антихристи й лихі люди, як-от Павло. Хіба таких людей, як Павло, не забагато? (Так.) Якби ти пішов у церкву та прочитав таку проповідь: «Якщо ти готовий метушитися, страждати й платити ціну для Бога, то на тебе чекатиме вінок праведності», – як ти думаєш, чи багато людей відгукнулося б на твій заклик? Дуже багато. Але, на жаль, зрештою це не ті люди, яких спасе Бог і яких можна спасти. Такі люди просто гають час на стадії відбування служби; вони готові лише прислужуватися Богу. Інакше кажучи, ці люди просто готові обмінювати свій труд на Божу удачу, на Його благодать і благословення. Вони не бажають змінювати свої методи виживання, спосіб життя й фундамент, на який вони покладаються для виживання; вони не хочуть ні приймати Божий суд і кару, щоб змінити свої розбещені характери, ні шукати істину, щоб досягти спасіння. Звісно, можна також сказати, що ці люди готові лише страждати й платити ціну, відмовитися від усього, що мають, і принести його в жертву, що вони максимально повно присвячують себе Богові, чого б це їм не коштувало, і готові трудитися будь-яким можливим способом, – але якби ти попросив їх пізнати себе, прийняти істину, подолати свої розбещені характери, зректися плоті, відкинути своє зло й повернутися до Бога, як це зробили ніневітяни, прислухатися до Його слів, жити за Його словами та практикувати істину, то це було б їм надзвичайно важко. Хіба не так? (Так.) Хіба це не чимала проблема? Бог виконав стільки роботи й сказав стільки слів – то чому ж люди вважають, що шукати істину так важко? Чому вони постійно до неї байдужі? Навіть після років слухання проповідей вони все одно не мають наміру змінюватися. У глибині серця вони ніколи щиро не каялися перед Богом, ніколи по-справжньому не визнавали та не приймали той факт, що мають розбещені характери. І у своїх поглядах на речі, і в учинках вони так і не відкинули власного світогляду та не стали шукати істину; вони не підходять до всіх питань із позиції зміни свого світогляду й покаяння перед Богом. Отже, є чимало людей, які багато пережили й виконали багато роботи, які вже досить довго працюють над своїми обов’язками, але досі не можуть дати жодного свідчення. Вони досі не мають ні знання, ні досвіду Божих слів, а коли вони говорять про свій досвід і знання Божих слів, то дуже соромляться, почуваються безпорадно та виглядають украй недолугими. Причина цього – те, що вони не знають істини чи не цікавляться нею. А от трудитися – це, навпаки, дуже просто й легко. Отже, усі готові прислужуватися Богові, але не всі вибирають шукати істину.

Отже, з огляду на сказане, що ж саме значить шукати істину? Ми вже стільки сказали; чи не варто нам дати визначення пошуку істини? Чи можете ви дати це визначення? Воно має бути досить простим, чи не так? Чи спаде воно вам на думку, якщо ви просто подумаєте, помізкуєте та зважите свої слова? Можливо, хтось скаже: «Пошук істини – це велика тема. Про неї не можна чітко сказати лише кількома реченнями. Я не знаю, що про неї говорити. Якими словами її можна описати? Пошук істини – це велика справа, і її можна належно описати й визначити хіба що найпіднесенішими словами – тільки так можна справді справити на всіх враження!». Чи вважаєте ви, що це так? (Ні.) Що ж, у такому разі дайте визначення пошуку істини повсякденною мовою. (Шукати істину – значить використовувати істину для подолання нашого розбещеного характеру.) Чи можна вважати це визначенням? Чи робите ви тут висновок? Чи легко визначити, що таке пошук істини? Дати йому визначення – нелегке завдання; тут потрібно докласти до роздумів певних зусиль. Що значить шукати істину? Спробуймо-но дати цьому визначення. Найкраще в людській мові – це прості, розмовні, правдиві слова. Ми не говоритимемо ні чужою мовою, ні якимись піднесеними словами. Ми говоритимемо повсякденною мовою звичайних людей, вільною, розмовною й легкою для сприйняття, щоб люди могли моментально зрозуміти те, що ми кажемо. Щойно почувши те, як ми висловлюємося, нас одразу зрозуміє будь-яка доросла людина з нормальним мисленням, окрім занадто недалеких, психічно нездорових і неповнолітніх. Ось що значить говорити розмовною мовою; саме це й називається повсякденною мовою. Отже, що значить шукати істину? Дивитися на людей і речі, поводитись і діяти на основі Божих слів, згідно з Божими словами, маючи істину за критерій: ось що значить шукати істину. Ось як звучить точне визначення пошуку істини. Запитання: що значить шукати істину? Відповідь: Дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій. Це і є визначення пошуку істини. Просте, хіба ні? Дехто з вас може сказати: «Ти весь цей час спілкувався про те, що значить шукати істину, а її визначення – це одне-єдине речення. Це настільки просто?». Так, це настільки просто. Це визначення таке просте, однак воно зачіпає стільки суміжних тем – і всі ці суміжні теми стосуються теми пошуку істини. До них належать і людські труднощі, і людські думки та світогляд, і всі незліченні людські відмовки, виправдання, методи та позиції, що стосуються пошуку істини. Є ще й тема того, як людина опирається пошуку істини й відмовляється від нього, що є наслідком розбещених людських характерів. Звісно, те, про що Я вам розповідав: про кілька шляхів і етапів пошуку істини, про спосіб, у який люди шукають істину, результати, які досягаються пошуком істини, і реальність істини, яку можна побачити в людях, які втілюють її в життя, – усе це теж зачіпає тему пошуку істини. Кінцевим результатом цього є досвідне свідчення про Божі слова й Божу роботу спасіння людини, яке народжується, коли люди шукають істину, практикують і переживають Його слова. Це найбільший результат. Однією з особливостей такого свідчення є те, що воно свідчить про результати Божої роботи; інша особливість полягає в тому, що воно свідчить про позитивні наслідки, які можна побачити в людях, що шукали істину, а саме те, що їхні розбещені характери було більшою чи меншою мірою подолано. Наприклад, людина, яка раніше була дуже пихатою, свавільною, нерозважливою й діяла так, наче вона сама собі закон, завдяки читанню Божих слів дізнається, що це в ній проявляється розбещений характер, а потім приймає й визнає це. Поступово вона усвідомлює шкоду, яку цей розбещений характер приносить іншим і їй самій: якщо дивитися вузько, він шкодить людям, а якщо ширше – порушує роботу церкви, заважає та шкодить їй. Це перша частина результатів; це те, що людина дізнається, коли починає розуміти Божі слова. Крім того, на основі одкровення Божих слів вона визнає свій розбещений характер, а потім, у влаштованих Богом ситуаціях, поступово приходить до покаяння й відмовляється від способу життя та світогляду, які стояли за її поведінкою й учинками та яких вона колись додержувалася. Така людина знаходить у Божих словах принципи та шляхи практики й починає вирішувати питання згідно з принципами практики, які їй дав Бог. Це і є справжнє покаяння та виправлення. Така людина вже здатна поводитись і діяти на основі Божих слів, і зрештою вона починає шукати принципи істини під час кожного свого вчинку та частково втілює в життя реальність прийняття Божих слів за основу. Це приклад подолання пихатого характеру. Кінцевий результат, який цим досягається, полягає в тому, що така людина більше не живе пихою; натомість вона має совість і розум, здатна шукати принципи істини та справді підкоряється істині; її розбещений характер більше не панує над тим, що вона практикує та втілює в життя: натомість людина бере істину за свій критерій і втілює в життя реальність Божих слів – ось який він, результат. Хіба він не досягається пошуком істини? (Досягається.) Це той результат, який людина отримує від пошуку істини. А для Бога таке життя – це істинне свідчення про Нього та Його роботу; це результат, який досягається тоді, коли створіння проходить суд, кару та викриття Божих слів. Це істинне свідчення, і для Бога це славна справа. Для людини, звісно, ця справа не славна, а просто благородна та гідна; це свідчення, яке мусить мати й утілювати в життя створіння з досвідом Божої роботи. Це позитивний наслідок, що досягається в людині, яка шукає істину. Бог також вважає такий досвід, знання й те, що ці люди втілюють у життя, результатами Своєї роботи. Для Нього це свідчення, яке завдає сатані потужного удару у відповідь. Це те, що Бог любить і чим дорожить.

Ми щойно дали визначення тому, що значить шукати істину. Чи це визначення наблизило до реальності ваш погляд на те, що значить шукати істину? (Так.) Тепер, коли ми дали пошуку істини зрозуміле для вас визначення, як вам слід ставитися до своїх колишніх пошуків? Цілком можливо, що переважна більшість із вас – не ті люди, що шукають істину. Вам може бути трохи прикро це чути, чи не так? Прочитайте наше визначення ще раз. (Що значить шукати істину? Відповідь: Дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій.) Тепер ви можете сказати це точно. А якщо подумати ще, чи правильне це визначення? (Так.) Якщо ви оціните на основі цього визначення свої колишні пошуки та практики, яким буде результат? Ви зможете дізнатися, чи володієте ви зараз реальністю істини, і перевірити, чи є ваша теперішня поведінка пошуком істини. Це формулювання не абстрактне, чи не так? Це досить розмовна мова, хіба ні? (Так.) Це звичайна мова, яку може зрозуміти будь-яка звичайна людина. Хоча, на перший погляд, її досить легко зрозуміти, у людей усе одно є певна проблема. Що ж це за проблема? Зрозумівши це визначення, люди починають тривожитись і сумувати. Чому вони сумують? Бо відчувають, що їхні минулі страждання й заплачені ціни засуджено, що все це було марно, і від цього люди починають почуватися не у своїй тарілці. Дехто, почувши це, скаже: «А, так он воно яке, визначення пошуку істини. Якщо слідувати цьому визначенню, виходить, що те, як ми повністю присвячували себе Богові, і всі заплачені нами ціни були марними? Якби Ти не дав це визначення пошуку істини, ми б і далі думали, що наші пошуки просуваються успішно; тепер же, коли Ти дав це визначення, хіба наші пошуки й заплачені ціни не пішли нанівець? Хіба всі наші мрії про вінок і нагороду не зруйновано? Якщо ми розуміємо істину, то заслуговуємо на благословення та здійснення мрій, то чому ж тепер, коли ми розуміємо істину, нас судять? Чому ми безнадійно живемо в темряві? Наше минуле й теперішнє засуджено, і хтозна, яким буде майбутнє. Схоже, у нас немає надії на благословення». Чи це так? Чи правильно, що люди так про це думають? (Ні.) Отже, чи слід людям так про це думати? (Ні.) Не слід. Але в цьому є й один плюс: ти можеш кілька разів молитовно перечитати це визначення пошуку істини, а потім озирнутися на своє минуле, подивитися на своє теперішнє й зазирнути в майбутнє. Можливо, зараз ти сумуєш, але це твоє почуття означає, що ти не заціпенілий. Ти знаєш, що треба думати про своє минуле, теперішнє й майбутнє, і ти знаєш, що треба планувати свої перспективи, думати про них, перейматися ними та хвилюватися через них. Це добре. Це доводить, що ти ще живий, що ти жива людина, що твоє серце не померло. Що справді тривожно, то це коли людина залишається байдужою, що б їй не говорили та як би чітко не спілкувалися з нею про шлях пошуку істини. Вона собі думає: «Я такий, який є. Яка різниця, отримаю я благословення чи мене спіткає лихо? Суди мене, засуджуй мене – роби що хочеш!». Що б їй не говорили, вона до цього байдужа. Це проблема. Що Я маю на увазі під проблемою? Це означає, що як би ти не спілкувався з такими людьми про істину, вони не зрозуміють; вони мертві, позбавлені духу. Вони не мають жодного уявлення про такі речі, як віра в Бога, пошук істини, спасіння чи Божа робота спасіння людини, і вони нічого цього не розуміють. Це все одно, що намагатися навчити людину без слуху співати або дальтоніка – змішувати фарби: це просто неможливо, та й годі. Спілкування про ці речі позбавлене для таких людей усякого значення й цінності: що б ти не говорив, – глибоко чи поверхово, конкретно чи загально, – це не матиме жодного значення, і такі люди в будь-якому разі нічого не відчують. Вони подібні до сліпої людини в окулярах: те, носить вона ці окуляри чи ні, жодним чином не впливає на її зір. Деякі люди часто кажуть: «Коли зима вже прийшла, то скільки там до тієї весни?», «Я не боюся смерті, то нащо боятися життя?» та «Скільки я руками не махатиму, а все одно навіть дрібної хмаринки не віджену». Це все слова бездуховних, мертвих людей, які вважають себе дуже метикуватими. Якщо говорити духовною мовою, їм бракує духовного розуміння. Ті, кому бракує духовного розуміння, – мертві люди, навіть якщо вони живі. Чи здатні мертві люди зрозуміти слова живих? Вони думають: «Усі ці розмови про пошук істини, чиюсь там поведінку, вчинки та погляди на людей і речі – як це мене стосується? Я не боюся смерті, то нащо боятися життя?». Хто так думає, той пропаща людина. Він один із мертвих. Ось так і з визначенням пошуку істини. Які б наміри чи плани ви не мали щодо свого подальшого шляху після прочитання цього визначення, як би ви не змінилися, усе зводиться до ваших особистих пошуків. Це слова, які Я мушу сказати, і робота, яку Я мушу виконати. Я сказав усе, що мусив і що хотів. Якщо ви справді любите істину й готові її шукати, то Я б радив вам узяти дане Мною визначення пошуку істини за ціль і напрямок ваших пошуків, коли йдеться про те, як ви зазвичай дивитеся на людей і речі, поводитесь і дієте, або зробити це визначення своїм орієнтиром, щоб завдяки цьому ви зуміли поступово ввійти в реальність Божих слів та істини. Якщо ти це зробиш, то в недалекому майбутньому неодмінно здобудеш щось на шляху пошуку істини. Хтось може сказати: «Шукати істину ніколи не пізно». Це неправда: якщо ти почнеш шукати істину, лише коли Божа робота завершиться, то буде таки пізно. Як можна пояснити цю думку? Пошук істини має відбуватися до того, як завершиться Божа робота. Інакше кажучи, це твердження справедливе до того, як Бог задзвонить у дзвін, щоб показати, що Його робота дійшла кінця. Але коли Божа робота завершиться й Він скаже: «Я вже більше не виконуватиму роботу спасіння людини й не говоритиму слів, що стосуються спасіння людини чи допомагають людям досягти спасіння. Я більше про це не говоритиму», – тоді Його робота воістину дійде кінця. Якщо ти відкладатимеш пошук істини до того часу, то буде справді запізно. Хай там що, якщо ти почнеш шукати істину зараз, у тебе ще буде час – у тебе ще є шанс одержати спасіння. Віднині роби все можливе, щоб поступово почати дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій. Намагайся швидко прочитати та зрозуміти всі Божі слова, які викривають розбещені людські характери, а також практикуй розмірковування над собою й пізнання себе. Це надзвичайно корисно для твого входження в життя. Візьмімо, наприклад, ті з Божих слів викриття розбещених характерів людства, які стосуються характеру антихристів. Хіба це не найфундаментальніші слова? (Так.) Що ж слід робити, коли ти візьмеш ці слова за основу? Засудити себе? Проклясти себе? Позбавити себе майбутнього й долі? Ні: ти мусиш використати їх, щоб пізнати свій розбещений характер. Не намагайся цього уникнути. Це етап, який мусить пройти кожна людина. Що це означає – що його мусить пройти кожна людина? Це так само, як кожна людина народжується в матері й батька, потім росте, потім старіє, а потім помирає. Це ті етапи, які один за одним мусить пройти кожна людина. Наскільки важливий пошук істини? Настільки ж, як і щоденна їжа й пиття. Якби ти перестав щодня їсти й пити, твоя плоть цього не пережила б, і ти не зміг би жити далі. «Згідно з Божими словами» означає, що ти мусиш дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно зі словами Бога, що, у свою чергу, формує твій світогляд, методи та практики. Звісно, «згідно з Божими словами» еквівалентно тому, щоб «мати істину за критерій». Отже, у визначенні пошуку істини зворот «згідно з Божими словами» самодостатній. Чому ж тоді знадобилося додавати слова про те, щоб «мати істину за критерій»? Тому що певні специфічні проблеми не розглянуто в Божих словах. У таких випадках ти мусиш шукати принципи істини, а далі дивитися на людей і речі, поводитись і діяти відповідно до цих принципів. Так ти остаточно досягнеш абсолютної правильності. Перш ніж досягти абсолютної правильності, людина мусить пізнати свій розбещений характер, визнати свої розбещені виливи й розбещену сутність. Після цього треба щиро покаятись і так по-справжньому виправитися. Кожен у цій низці процесів конче необхідний, точно як коли людина їсть: спершу їжа має потрапити до рота, потім – пройти через стравохід у шлунок, після чого перетравитись і засвоїтися. Лише після цього вона поступово потрапляє в кров і стає тією поживою, якої потребує тіло. Спершу люди шукають істину та беруть її за критерій, далі – отримують змогу втілювати істину в життя, жити нею та входити в її реальність. Кожен із нормальних процесів у цій послідовності конче необхідний; це обов’язкові етапи, і кожна людина, яка шукає істину, має пройти їх у пошуку кожного елементу істини. Хтось може сказати: «Мені для пошуку істини не потрібні ці етапи й процеси. Я просто шукатиму істину безпосередньо, а потім утілюватиму її в життя й робитиму її своєю реальністю». Це занадто спрощене розуміння, але якщо воно може дати результати, то, звісно, це кращий шлях. Він показує, що ти вже накопичив певну кількість знань і досяг певних успіхів, регулярно пізнаючи свій розбещений характер, тому можеш відмовитися від процесів дослідження, пізнання, прийняття, покаяння тощо та перейти просто до пошуку принципів істини. Щоб людина могла перейти просто до пошуку принципів істини, вона мусить мати певний духовний стан. Що означає мати такий духовний стан? Людина з ним має істинне знання про свій розбещений характер, і коли вона не розуміє істин про те, що з нею відбувається, їй уже не потрібно ні пізнавати себе, ні каятися, ні змінювати напрямок свого руху на протилежний. Їй потрібно лише безпосередньо зрозуміти принципи істини, а далі практикувати згідно з ними. Цього достатньо. Це не духовний стан звичайної людини. Людина з таким духовним станом щонайменше пережила процес суворого суду, кари, дисциплінування та випробування Богом. Вона підкорилася Йому й уже перебуває на дорозі до вдосконалення. Ці люди не потребують таких процесів, як пізнання своєї розбещеності, її подальше визнання, покаяння й виправлення. Ну а як щодо вас? Чи потрібно більшості з вас починати з пізнання себе? Якщо ти не знаєш себе, то будеш невпевненим, тобі буде нелегко прийняти істину, і ти не спроможешся на справжнє покаяння. Якщо ти не покаєшся по-справжньому, чи зможеш ти підкоритись істині? Чи зможеш підкоритися Богові? Безумовно, що ні, і в такому разі ти не спасешся.

Чи є у вас тепер, після цього спілкування, якийсь шлях пошуку істини? Чи є у вас упевненість, потрібна для її пошуку? (Так.) Це добре; якби у вас її не було, це було б тривожно. Можливо, дехто з вас після проповіді почувається негативно, мовляв: «О ні, у мене низький духовний рівень. Я послухав проповідь, але нічого з неї не зрозумів; я розумію лише якусь частину вчення. Схоже, у мене небагато духовного розуміння. Я ставлюся до пошуку істини мляво. Коли я виконую свій обов’язок, то можу хіба що трохи трудитися. У мене забагато недоліків, і я сповнений розбещених характерів. Мабуть, цього вже не змінити. Так воно й буде. Мені достатньо бути просто прислужником». Чи може людина з такими негативними думками стати на шлях пошуку істини? Як на Мене, це трохи небезпечно: саме такі негативні думки й становлять велику перепону для пошуку істини. Якщо їх не подолати, людина не зможе вирушити цим шляхом, яким би добрим він не був. Деякі люди на дорозі пошуку істини багато разів зазнавали невдач і падінь та кінець кінцем зневірювалися: «Годі вже, мені більше не потрібно шукати істину. Бути благословенним – не моя доля. Чи Бог Сам про це не казав: “Хіба твоє обличчя – це обличчя того, хто може здобути благословення?”. Дивлячись у дзеркало, я бачу, що в мене пересічна зовнішність, бездуховні очі та непропорційні риси без усякої витонченості. Як не крути, я просто не виглядаю як благословенна людина. Якщо Бог цього не визначив наперед, то люди можуть шукати скільки завгодно, але толку від цього не буде!». Подивіться на умонастрій цих людей: як вони можуть вирушити дорогою пошуку істини, коли в їхніх серцях ще не подолано стільки всього огидного? Пошук істини – найголовніша справа в житті, і найгірше, що тільки можна зробити, – це постійно пов’язувати її зі здобуттям благословень. Треба спочатку побороти свій намір здобути благословення. Після цього пошук істини піде трохи легше. Коли йдеться про пошук істини, найголовніше – не дивитися на те, чи багато людей іде цим шляхом, і не слідувати за тим, що обирає більшість, а зосередитися лише на прагненні відповідати Божим вимогам і наслідуванні Петра. Найважливіше – це ясно бачити теперішнє й жити в ньому, знати, який розбещений характер зараз із тебе виплескується, і негайно, відразу шукати істину, щоб його подолати, спочатку досконально проаналізувавши й пізнавши цей характер, а потім покаявшись перед Богом. Коли ти каєшся, украй важливо втілювати істину в життя: тільки так можна досягти реальних результатів. Якщо ти просто скажеш Богу: «Боже, я хочу покаятися. Мені шкода. Я був неправий. Прошу, прости мене!» – і вирішиш, що цього вже достатньо, щоб здобути Боже схвалення, чи це спрацює? (Ні.) Якщо ти завжди готовий сказати Богові: «Боже, мені шкода. Я був неправий», – і при цьому сподіваєшся, що Бог відповість: «Нічого страшного, продовжуй займатися своїми справами», – якщо ти постійно житимеш у такому стані, то не зможеш увійти в істину. То як же слід молитись і каятися перед Богом? Чи є для цього якийсь шлях? Хто має такий досвід, може трохи про це розповісти. Ніхто не може? Схоже, зазвичай ви ніколи не читаєте покаянних молитов, не сповідуєтесь у гріхах і не каєтеся перед Богом. Як же вам слід відкинути власні бажання й наміри? Як подолати свою розбещеність? Чи є у вас шлях практики? Наприклад, якщо в тебе немає шляху для подолання пихатого характеру, тобі слід молитися Богу так: «Боже, у мене пихатий характер. Я вважаю, що вищий, кращий і розумніший за інших, і я хочу, щоб інші робили так, як я кажу. Це так безглуздо. Чому я не можу відкинути це, хоча знаю, що це пиха? Благаю Тебе, дисциплінуй мене й докори мені. Я готовий відкинути свою пиху та власну волю, щоб натомість шукати Твоєї волі. Я готовий слухати Твої слова та приймати їх як своє життя й принципи, за якими я діятиму. Я бажаю жити Твоїми словами. Благаю, допоможи мені, скеруй і проведи мене». Чи стоїть за цими словами позиція покірності? Чи є в них бажання підкоритися? (Так.) Хтось може сказати: «Якщо помолитися лише один раз, це не спрацює. Коли зі мною щось стається, я все одно живу за своїм розбещеним характером і хочу бути головним». У такому разі продовжуй молитися: «Боже, я такий пихатий, такий бунтівничий! Благаю Тебе, дисциплінуй мене, спини моє лиходійство, стримай мій пихатий характер. Благаю Тебе, скеровуй і веди мене, щоб я жив Твоїми словами, діяв і практикував згідно з Твоїми словами та вимогами». Більше приходь до Бога в молитві й благанні та дай Йому працювати. Що щирішими будуть твої слова й серце, то більшим буде твоє бажання зректися плоті й самого себе. Коли воно пересилить твоє бажання діяти за власною волею, твоє серце поступово виправиться – і тоді з’явиться надія, що ти зможеш практикувати істину й діяти згідно з її принципами. Коли ти молитимешся, Бог нічого тобі не скаже й не вкаже, нічого не пообіцяє, але Він дослідить твоє серце й наміри, які стоять за твоїми словами; Він поспостерігає, чи щиро й правдиво ти говориш, чи із чесним серцем ти благаєш Його й молишся Йому. Коли Бог побачить, що твоє серце чесне, то поведе та скерує тебе, як ти просив і молився, – і, звісно, Він також докорить тобі й дисциплінує тебе. Коли Бог виконає те, про що ти благав, твоє серце просвітлиться й дещо зміниться. І навпаки, якщо твої молитви та благання до Бога нещирі, якщо ти не маєш справжнього бажання покаятися, а лише намагаєшся своїми словами формально задобрити й обдурити Бога, то, дослідивши твоє серце, Бог нічого для тебе не зробить, а погидує тобою й відкине тебе. За таких обставин ти теж не відчуєш, що Бог щось говорить тобі, робить із тобою чи взагалі щось чинить, але Бог зовсім не стане в тобі працювати, бо в серці ти нечесний. А що буде без Божої роботи? Як ти й намірявся, у твоєму серці бракуватиме бажання покаятися, і воно взагалі не виправиться. А значить, усе, що ти робитимеш у тому середовищі й ситуації, які тебе спіткали, усе одно буде продиктовано людською волею й розбещеними характерами, а не засновуватиметься на принципах істини. Ти все одно діятимеш і практикуватимеш згідно з тим, чого хочеш і бажаєш. У результаті своїх молитов Богу ти отримаєш те саме, що мав і до них; нічого не зміниться. Ти все одно робитимеш що захочеш і зовсім не виправишся. Це означає, що в процесі пошуку істини значення мають суб’єктивні зусилля людей, а також те, чи розуміє людина істину. Водночас, якщо люди розуміють істину й хочуть її практикувати, але їм це важко, вони мусять покластися на Бога й принести Йому своє серце та свої щирі молитви. Це також дуже важливо; усе це конче необхідно. Якщо ти тільки й робиш, що побіжно, поверхово молишся Богу, кажучи: «Боже, я був неправий. Мені шкода», – і в серці ставишся до Бога так само поверхово, як і в словах своєї молитви, то Бог не стане в тобі працювати й не зверне на тебе уваги. Якщо ти скажеш: «Боже, мені шкода. Я був неправий», – Бог точно не відповість тобі: «Нічого страшного». Через побіжні, поверхові слова, які ти Йому сказав, Бог запитає тебе: «У чому ти був неправий? Що ти наміряєшся зробити? Ти покаєшся? Ти відмовишся від свого зла й виправишся? Ти відкинеш власну волю, наміри й інтереси та поспішиш виправитися? Чи можеш ти прийняти рішення виправитися?». При цьому ти можеш не почути Божих запитань, але якщо ти Йому скажеш: «Боже, мені шкода. Я був неправий», – то з Божої точки зору Його ставлення буде саме таким, як Я щойно сказав: Він поставить тобі саме такі запитання. Як Він тебе запитає? Він поспостерігає за тим, що ти зробиш і що вибереш після того, як скажеш: «Боже, мені шкода. Я був неправий». Він подивиться, чи є в тебе щире покаяння, породжене справжнім визнанням власного розбещення й ненавистю до нього. Бог подивиться, яке твоє ставлення до Нього, до істини й до власного розбещеного характеру, які в тебе погляди на нього й чи маєш ти намір відкинути свої помилкові погляди та звички; Він подивиться на те, що ти вибираєш, і на те, чи вирішив ти йти дорогою пошуку істини, як ти мусиш діяти та яких принципів дотримуватися надалі, чи можеш ти практикувати істину й підкорятися Йому. Бог ретельно вивчить кожен твій крок, кожен намір і вибір, і при цьому Він дивитиметься, чи твої вчинки після зроблених виборів справді вказують на покаяння й виправлення. Це і є найголовніше питання.

Якщо людина вирішила покаятися, то як же їй виправитися? А ось як: відкинути свої бажання, думки, погляди та старі підходи до справ, щоб почати практикувати істину та справді змінитися. Ось що значить по-справжньому виправитися. Якщо ти лише заявляєш, що готовий виправитися, але в душі досі чіпляєшся за власні бажання, відмовляєшся від істини та тримаєшся за старі звички, то це не справжнє виправлення. Якщо, молячись, ти кажеш Богу лише: «Боже, мені шкода. Я був неправий», – але тим не менше в подальшій поведінці ти в усьому вибираєш, дієш, практикуєш і живеш згідно з власною волею, всупереч істині, то як тебе охарактеризувати з Божої точки зору? Ти не виправився. Як мінімум Він скаже, що ти не збираєшся виправлятися. Ти можеш говорити Богу: «Боже, мені шкода. Я був неправий», – але це лише побіжні слова, а не покаяння й не сповідь, яка йде з глибини серця. Вони не відображають позиції визнання своїх помилок і каяття; це просто пусті слова. Бог не слухає, що ти говориш: Він дивиться на те, що ти думаєш, плануєш і замишляєш. І коли Бог побачить, що основа та принципи твоїх дій досі суперечать істині, Він винесе тобі правдивий, реальний і точний вирок. Він скаже: «Ти не виправився й не виправляєшся». І коли Бог це скаже, коли Бог винесе тобі цей вирок, Він перестане тобою перейматися. А коли Бог перестане тобою перейматися, у подальші дні на серці в тебе буде темно, і тобі бракуватиме освітлення та прозріння в усьому, що ти робитимеш, і коли ти виплескуватимеш якийсь розбещений характер, то геть цього не усвідомлюватимеш і не будеш за це дисциплінований. Ти животітимеш, заціпенілий і тупоумний, ти почуватимешся пустим і відчуватимеш, що тобі немає на що покластися. Найгірше те, що ти продовжуватимеш віддаватися своїй свавільній, нерозважливій поведінці та дозволяти своєму розбещеному характеру безконтрольно пухнути й розростатися. Ось що з тобою станеться. Яким буде кінцевий наслідок таких дій? Коли людина зрікається істини, наслідок, який вона накликає на себе, полягає в тому, що Бог більше нею не перейматиметься. Хоча Бог може нічого тобі не говорити й ні на що чітко не вказувати, але ти зможеш це відчути. Виходячи з твоїх думок та ідей, твоїх реальних станів і ставлення до істини, буде зрозуміло, що твій загальний стан – це заціпеніння, тупоумство, непоступливість та інші подібні прояви. Усе це відображається в людях. Отже, порівнявши зі сказаним своє реальне життя й те, що ви практикуєте, ви, можливо, захочете вивчити або дослідити таке: коли ти зовсім не повернувся до Бога, то можеш говорити Йому багато приємних, солодких слів, але в якому стані ти при цьому перебуваєш? А коли ти справді виправився, у якому стані ти перебуваєш під час молитви, навіть якщо просто кажеш кілька слів від щирого серця, а не говориш солодко та приємно? Ці два стани абсолютно різні. Бог може нічого ясно не вказувати людям у їхньому повсякденному житті, не говорити їм очевидних слів, але люди мають бути здатними відчувати у своєму повсякденному житті роботу Святого Духа, усе, що Він чинить, і всю волю, яку Він хоче висловити. Звісно, спостерігачі теж можуть таке помічати. Заціпеніла й тупоумна людина може раптом стати розумною, а загалом розумна – заціпенілою, тупоумною й нікчемною. Ці два стани можуть одночасно бути присутніми і в комусь одному, і в різних людях – таке трапляється досить часто. Із цього видно, що в багатьох випадках розумність чи дурість людини не залежить від її мозку, думок або духовного рівня, а визначається Богом. Чи ясно це? (Так.) Ти ніколи не зрозумієш цих речей, поки не переживеш їх. А коли переживеш – дізнаєшся, і що глибшим буде твій досвід, то повнішим буде твоє розуміння й то більше ти їх цінуватимеш. Божа воля – у Його діях; Він не вкаже її тобі очевидно, не скаже явно й не заговорить із тобою про неї, але це не означає, що Він не має Своєї позиції щодо тебе. Це не означає, що Бог не має жодних поглядів на твої думки, ідеї, стани та ставлення. Коли людина плекає свої особисті наміри та плани, якщо з нею щось трапляється, коли вона явно виплескує якийсь розбещений характер, це саме ті моменти, коли слід поміркувати над собою й пошукати істину, і саме в ці критичні моменти Бог перевіряє людину. Тому те, чи здатен ти шукати істину, приймати її й по-справжньому каятися, – це ті моменти, які найбільше розкривають людину. У такі миті ти мусиш визнати, що маєш розбещений характер, і бути готовим до справжнього покаяння. Ти мусиш зробити перед Богом щире визнання, а не відмахнутися від Нього зі словами: «Боже, мені шкода. Я був неправий». Богу від тебе потрібні не відмовки, а позиція щирого покаяння. Якщо в тебе якісь труднощі, Бог допоможе тобі, скерує та крок за кроком проведе тебе до виправлення, до шляху прийняття й пошуку істини. Звісно, якщо ти каєшся лише на словах або якщо твій намір покаятись і прагнення відкинути свої наміри й бажання є нещирими, якщо ти не маєш на це волі, то Бог не стане тебе силувати. Коли йдеться про Бога, то в Його ставленні до людини немає ніякого «мусиш»; Бог дає тобі свободу й вибір, і Він чекає. Чого Він чекає? Він чекає, щоб побачити, який вибір ти зрештою зробиш і чи маєш ти намір покаятися. Якщо так, то коли ти збираєшся це зробити? Як проявиться твоє покаяння? Якщо ти маєш намір покаятись і готовий це зробити, але у своїх діях усе одно намагаєшся захистити власні інтереси, усе одно не бажаєш утратити свій статус, то ясно, що ти не каєшся по-справжньому, що ти тут нещирий. Ти просто трохи бажаєш покаятися, але не каєшся по-справжньому. Чи стане Бог у тобі працювати, якщо ти лише маєш намір покаятися, але не каєшся по-справжньому? Ні, не стане. Він скаже: «Ну, коли ж ти наміряєшся покаятися?». А ти не знатимеш. Чи запитає Бог тебе ще раз? Ні. Він скаже: «Так, значить, ти не каєшся по-справжньому. Тоді Я просто почекаю». Можливо, у тебе немає наміру каятися, а можливо, ти не готовий покаятися чи відкинути свій статус та інтереси. Ну що ж, добре. Бог дає тобі свободу, і ти можеш вибирати що захочеш: Бог тебе не силуватиме. Але є один факт, який ти мусиш урахувати, як і ніневітяни: якщо ти не виправишся й не покаєшся, що із цього вийде? Ти будеш знищений. Якщо зараз ти лише маєш намір покаятися, але не робиш жодних реальних кроків до покаяння, то Бог не стане тобою перейматися. Чому Він не стане тобою перейматися? Бог каже: «Ти нещирий, ти не заявляєш про свою позицію, і у твоєму серці досі є сумніви». Ти можеш трохи подумати й заявити, що готовий покаятися, але це лише твоя думка, пуста заява, за якою не стоїть жодних дій чи конкретного плану. Ось чому Бог каже: «Таких, як ти, Я просто змахну вбік. Я тобою не переймаюся. Роби що хочеш!». Коли одного дня ти усвідомиш: «О ні, мені потрібно покаятися», – як тобі слід це зробити? Ці твої слова не обмануть Бога, і Він не візьметься за роботу сліпо, кажучи: «Він наміряється покаятися, тож тепер Я маю його благословити, хіба ні?». Бог так не зробить. А що Він зробить? Він тебе перевірить. Ти наміряєшся покаятися, ти бажаєш покаятися, і твоя потреба в каятті стала трохи сильнішою, але хтозна, скільки часу пройде до того, як ти справді це зробиш. Якщо ти не зробив конкретних кроків або не маєш конкретного плану практики покаяння, то це не справжнє покаяння. Ти мусиш зробити реальні кроки. Щойно ти їх зробиш, Бог почне в тобі працювати. Хіба за Божою роботою та Його ставленням до людей не стоять певні принципи? Коли Бог починає працювати, людина здобуває просвітління, її очі сяють, вона набуває здатності розуміти істину та входити в її реальність, і її здобутки множаться стократно, тисячократно. Якщо з тобою таке відбувається, ти по-справжньому благословенний. Отже, на якому фундаменті люди мусять будувати, щоб досягти такого? (На фундаменті здатності до справжнього каяття.) Саме так. Коли люди справді відкинуть власні інтереси й бажання та щиро покаються перед Богом, – тобто негайно припинять свої лиходійства, відкинуть своє зло, бажання й наміри, сповідаються перед Богом, приймуть Божі вимоги та слова, – тоді вони почнуть входити в реальність виправлення. Тільки це і є справжнє покаяння.

Ми щойно поспілкувалися щодо проблем, які часто трапляються в людей під час пошуку істини, і проблем, які можуть розпізнати й пізнати ті, хто шукає істину. Це саме ті проблеми, які потрібно розв’язати. Можливо, раніше ми не дуже багато пояснювали й розбирали ці проблеми, – можливо, ми навіть не дійшли щодо них якихось чітких висновків, – але в Бога є відповідні слова й робота щодо кожного з етапів, які людина переживає в процесі пошуку істини, а також різних людських станів і проявів поведінки під час цього процесу, і в Нього є слушні шляхи та методи підходу до них і їх подолання. Люди здатні трохи все це переживати й усвідомлювати; їм не слід розуміти Бога неправильно та плекати якісь уявлення чи фантазії про Бога, що не відповідають реальності. Більше того, Бог дає людям достатню волю та свободу вибору щодо всіх етапів і всіх способів дій та практики, пов’язаних із пошуком істини: Він не примушує людей. І хоча ці слова й вимоги написано чорним по білому та викладено ясною, чіткою мовою, кожна людина все ж має сама вільно вибрати, як їй підходити до цих істин. Бог не силує людей. Якщо ти готовий шукати істину, то маєш надію на спасіння. Якщо ти не готовий шукати істину, якщо тобі байдуже до цих істин і ти їх відкидаєш, якщо тебе взагалі не цікавлять ці способи практикування пошуку істини – хай так. Бог тебе не силуватиме. Якщо ти готовий лише трудитися для Бога, то хай так. Поки ти не порушуєш принципів, Божий дім дозволить тобі зробити свій власний вибір. Хоча пошук істини нерозривно й тісно пов’язано з досягненням спасіння, досі вистачає людей, які не зацікавлені в пошуку істини, не думають про це й не мають ні наміру, ні планів її шукати. Виходить, цих людей засуджено? Ні, не зовсім. Якщо вони виконують свої обов’язки відповідно до вимог Божого дому, то можуть виконувати їх і далі. Божий дім не позбавить тебе права виконувати обов’язки через те, що ти не шукаєш істини. Але таке виконання обов’язку досі класифікується як «труд». «Труд» – це красива назва, це термін, який використовується в Божому домі, але насправді це можна було б назвати й просто «виконанням службових обов’язків». Дехто з вас, можливо, скаже: «За виконання службових обов’язків платять зарплату». Так, за це можна отримувати зарплату. Яка ж твоя зарплата? Усі благодаті, які Бог тобі дав: ось твоя зарплата. А що ж до пошуку істини, то зараз Я можу чітко тобі сказати: ти вільний, що б ти не намірявся, планував чи бажав робити. Можеш шукати істину – добре; не хочеш – хай так. Але наостанок Я скажу вам таке: спастися можна тільки через пошук істини. Хто не шукає істини, у того немає жодної надії на спасіння. Це факт, який Я хочу до вас донести. Ви мусите його почути, щоб він ясно, явно, точно й виразно закарбувався у ваших серцях – щоб у душі ви чітко знали, на якому фундаменті будується надія на спасіння. Якщо ти вдовольняєшся просто трудом і думаєш: «Якщо я можу просто виконувати свій обов’язок і мене не виключають із Божого дому, значить, усе добре; можна й не обтяжувати себе такими складнощами, як пошук істини», – чи слушний такий твій погляд? Хоча зараз ти досі віриш у Бога або виконуєш якийсь обов’язок, чи впевнений ти, що зможеш слідувати за Богом до кінця? Хай там що, пошук істини – це велика справа в житті. Шукати істину важливіше, ніж одружитись і мати дітей, ніж виховати синів і дочок, ніж прожити життя й заробити статки. Це навіть важливіше, ніж виконувати обов’язки й будувати майбутнє в Божому домі. Кінець кінцем пошук істини – найзначущіша справа на життєвому шляху людини. Якщо у вас іще не розвинувся інтерес до пошуку істини, ніхто не винесе вам вирок і не скаже, що ви не шукатимете істину надалі. Я теж не виноситиму вам вирок і не казатиму, ніби якщо ви не шукаєте істину зараз, то не шукатимете ніколи. Це не так. Такого логічного зв’язку немає; це не є фактом. Хай там що, Я дуже сподіваюся, що в найближчому майбутньому чи навіть у цю саму мить ви зможете вирушити шляхом пошуку істини, станете людьми, які шукають істину, і долучитеся до числа тих, хто має надію на спасіння.

Прагнення до істини безпосередньо пов’язане з одержанням спасіння, тому тема прагнення до істини досить об’ємна. Хоча вона, може, і загальна, але зачіпає дуже багато істин. Власне, ця тема тісно пов’язана з перспективами й долею людини, і хоча ми часто про це спілкуємося, люди досі не дуже чітко усвідомлюють різні істини й проблеми, які стосуються прагнення до істини та які потрібно розуміти. Натомість люди просто безтолково беруть різні моделі поведінки та підходи, які вважають добрими, а також деякі думки й погляди, які оцінюють як відносно активні, спрямовані вгору та позитивні, і прагнуть до них як до істини. Це жахлива помилка. Є багато речей, які люди вважають добрими, належними та правильними, але які, якщо говорити точно, не є істиною. Деякі із цих речей максимум можуть узгоджуватися з істиною, але не можна говорити, що вони є істиною. У більшості людей є глибокі непорозуміння й чимало хибних тлумачень і упереджень щодо прагнення до істини. Ось чому нам необхідно чітко спілкуватися про це та пояснювати людям, які пов’язані із цим істини вони мусять зрозуміти та які проблеми розв’язати. Чи є у вас якісь думки щодо конкретного змісту, пов’язаного з прагненням до істини, про яке ми щойно спілкувалися? Чи є у вас якісь плани або наміри? Тепер, коли ми дали в нашому спілкуванні конкретніше визначення того, що значить прагнути до істини, багато людей трохи спантеличено щодо того, що вони робили й виплескували раніше, а також того, що вони наміряються робити в майбутньому. Вони засмучені, а декому навіть здається, що в нього немає надії та йому загрожує небезпека вигнання. Якщо істину було чітко пояснено в спілкуванні, але люди однаково почуваються млявими, то чи правильний їхній стан? Чи нормальний він? (Ні, ненормальний.) Якби ти раніше справді прагнув до істини, а, послухавши це спілкування, переконався в цьому, хіба ти не став би почуватись енергійніше? (Так.) То чого б це люди почувалися млявими? У чому корінь цієї млявості? Що прозоріше та чіткіше істина пояснюється в спілкуванні, то більший шлях мусять мати люди – то чого б вони почувалися млявішими, коли мають більший шлях? Хіба тут немає певної проблеми? (Є.) Яка це проблема? (Якщо людина знає, що прагнути до істини добре, але не бажає до неї прагнути, причина в тому, що вона не любить істину.) Люди не люблять істину й не мають наміру до неї прагнути – ось чому вони почуваються млявими. А як щодо їхніх попередніх дій? (Вони засуджені.) «Засуджені» – це не зовсім правильне слово: якщо виразити це точно, їхні попередні дії не визнано. Що це за результат, коли твої дії не визнано? Що тоді відбувається? Що це означає, коли твої дії не визнано? Дуже просто: якщо дії людини не визнано, це показує, що вона прагне не до істини, а до того, що люди вважають правильним і добрим, і що вона досі живе за своїми уявленнями та фантазіями. Хіба не так? (Так.) Саме так. Коли Бог не визнає дії людини, вона засмучується. Хіба в такі моменти в неї немає певного позитивного, правильного шляху практики? Хіба правильно було б, якби людина стала негативно налаштованою, відмовилася від свого обов’язку й опустила руки, бо вона нібито безнадійна, і все це лише тому, що її дії не визнано? Чи правильний це шлях практики? (Ні.) Це неправильний шлях практики. Коли з людиною трапляється щось подібне й вона відкриває для себе власні проблеми, їй слід негайно змінити напрямок свого руху на протилежний. Якщо з нашого спілкування про те, що значить прагнути до істини, ти відкриєш для себе, що твої попередні дії й поведінка не мали нічого спільного з прагненням до істини, то незалежно від того, засмучує це тебе чи ні, ти мусиш у першу чергу змінити свої старі помилкові способи та методи практики, а також неправильний шлях свого прагнення. Усе це потрібно змінити негайно. Коли Бог відкидає й не визнає попередні дії деяких людей зі словами, що це лише труд, який не має нічого спільного з прагненням до істини, дехто думає: «О, ми, люди, справді дурні та сліпі. Ми не розуміємо істини й не здатні бачити речі такими, якими вони є. І весь цей час ми вірили, що практикуємо істину, прагнемо до неї й догоджаємо Богові. Лише тепер ми дізнаємося, що зроблене нами під час так званого “прагнення до істини” було просто доброю людською поведінкою – просто вчинками, які люди роблять на основі різних інстинктивних здібностей, духовного рівня й талантів своєї плоті. Ці вчинки дуже далекі від сутності й визначення прагнення до істини, від вимог до нього; вони попросту не мають нічого спільного з прагненням до істини. Що нам із цим робити?». Це велика проблема, яка потребує розв’язання. Як її розв’язати? Це питання вже піднімалося. Враховуючи, що всю поведінку й підходи, які люди раніше вважали добрими, однаково відкинуто, а Бог не пам’ятає про все це й не визначив це як прагнення до істини, то що ж тоді вважати прагненням до істини? Щоб відповісти на це запитання, треба уважно молитовно прочитати визначення прагнення до істини, знайти на основі цього визначення спосіб практикувати й перетворити його на реальність свого життя. У минулому люди не практикували прагнення до істини, тому відтепер вони мусять узяти визначення прагнення до істини за свою основу й фундамент своєї поведінки. Отже, яке ж визначення прагнення до істини? Ось воно: В усьому дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій. Чіткішого, прямішого формулювання й бути не може. Якими були всі попередні дії та поведінка людини? Чи узгоджувалися вони з Божими словами й чи мали істину за свій критерій? Згадайте, чи такими вони були? (Ні.) Можна сказати, що такі вчинки й поведінка трапляються дуже рідко – їх не буває практично ніде. То невже за стільки років віри в Бога, читання Його слів і спілкування про них людина справді нічого не досягла? Невже люди геть нічого не практикували згідно з Божими словами? На що спрямовано визначення, про яке ми тут говорили: «В усьому дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій»? Яку проблему воно покликане розв’язати? На яку з людських проблем і на які аспекти сутності людського характеру воно спрямоване? Можливо, тепер люди розуміють визначення прагнення до істини, але коли йдеться про те, чому їхні попередні дії не визнано й не визначено як прагнення до істини, це залишається для них незрозумілим, незбагненним і неясним. Дехто скаже: «Ми від стількох речей відмовилися відтоді, як прийняли ім’я Бога: ми покинули наші сім’ї й роботу, відмовилися від наших перспектив. Дехто з нас звільнився з хорошої роботи, дехто залишив щасливу сім’ю; дехто мав чудову кар’єру з високою зарплатою й безмежними перспективами – і все це відкинув. Ось від чого ми відреклися. Відколи ми ввірували в Бога, ми навчилися бути смиренними, терплячими й терпимими. Взаємодіючи з іншими, ми не вступаємо з ними в суперечки; ми щосили намагаємося вирішувати всі питання, які виникають у церкві, і робимо все можливе, щоб із любов’ю допомагати нашим братам і сестрам, коли в них бувають труднощі. Ми стараємося не шкодити іншим і, наскільки можливо, не зачіпати інтереси інших людей. Невже такі підходи справді не мають нічого спільного з прагненням до істини?». А тепер подумайте добре: із чим пов’язані людські відречення, присвяти, зусилля, терпимість, терпіння та навіть страждання? Як вони досягаються? На чому вони засновані? Яка рушійна сила спонукає людей до таких учинків? Поміркуйте над цим. Хіба це не варте глибоких роздумів? (Варте.) Що ж, раз воно варте глибоких роздумів, то дослідімо й вивчімо сьогодні це питання; подивімося, чи мають щось спільне з прагненням до істини ці речі, які людина завжди вважала добрими, правильними та шляхетними.

Ми почнемо з розгляду людських відречень, зусиль і цін, які платить людина. Звідки походить основна рушійна сила таких учинків, незалежно від контексту й середовища цих відречень, зусиль і цін? Якщо узагальнити, у них два джерела. Перше – це коли люди у своїх ідеях та уявленнях думають: «Якщо людина вірить у Бога, вона мусить відрікатися від себе, повністю присвячувати себе Богові та платити заради Нього ціну. Богу подобається, коли люди так роблять. Йому не подобається, коли люди віддаються втіхам і прагнуть до мирського або залишаються байдужими та живуть собі далі власним життям навіть після того, як заявили, що прийняли Його ім’я та стали Його послідовниками. Бог не любить, коли люди так чинять». З погляду суб’єктивної волі людей ця думка безсумнівна. З якої б причини людина не прийняла Бога та Його нову роботу, суб’єктивна воля людини погоджується на такі дії, бо людина вірить, що Богу не подобається ніяка інша поведінка й тільки так можна догодити Йому та порадувати Його. Вона думає, що поки люди ревно борються, докладають зусиль, силкуються, не просячи нічого натомість, нехтують власним добробутом і горем, щоб заплатити ціну, і продовжують силкуватися, і платити ціну, і повністю присвячувати себе Богові, і приносити себе Йому в жертву, то це неодмінно Його порадує. А коли хтось у це вірить, він без жодних роздумів схиляє голову та, незважаючи ні на що, відрікається від усього, від чого тільки може, жертвує всім, чим тільки може, і терпить усі страждання, які тільки може витерпіти. Люди застосовують ці підходи, але чи хоч хтось із них підняв голову та спитав у Бога: «Боже, чи потрібне Тобі те, що я роблю? Боже, чи визнаєш Ти мої присвяти, зусилля, страждання та заплачені ціни?». Люди ніколи не питають про це Бога, і, не знаючи ні Божої реакції, ні Його ставлення, вони продовжують радо силкуватися, жертвувати, присвячувати себе, вірячи, що тільки такі їхні страждання догодять Богу та порадують Його. Деякі люди заходять настільки далеко, що припиняють їсти пельмені, боячись, що інакше Бог буде ними незадоволений. Натомість вони їдять кукурудзяний хліб на парі, вважаючи, що їсти пельмені – значить віддаватися втіхам. Вони почуваються спокійно лише тоді, коли їдять кукурудзяний хліб на парі, черстві коржі та мариновані овочі, а коли вони почуваються спокійно, то вважають, що точно догодили Богу. Вони плутають власні почуття – власну радість, смуток, гнів і щастя – з почуттями Бога, з Його радістю, смутком, гнівом і щастям. Хіба це не абсурдно? Багато людей вважає істиною те, що людина оцінює як правильне, і нав’язує це Богові, називаючи це Божими вимогами до людини, бо в це вірять усі. І поки люди дотримуються такої віри, цілком імовірно та природно, що вони несвідомо характеризуватимуть ці твердження, поведінку й підходи як істину. А раз люди вирішили, що ці речі – істина, то вони думатимуть, ніби це і є принципи практики, дотримання яких вимагається від людини, і якщо хтось так практикує й дотримується їх, то він практикує Божі слова, прагне до істини та, звісно, виконує Його волю. А раз люди «виконують Божу волю», то хіба їхні тяготи того не варті? Хіба вони не платять цю ціну правильно? Хіба це не догоджає й не запам’ятовується Богу? Люди, певно, подумали б, що саме так і є. Це і є відстань і відмінність між тим, що людина вважає «істиною», і Божими словами. Люди однаково відносять до істини все, що за їхніми уявленнями й фантазією узгоджується з людською моральністю та є добрим, шляхетним і правильним, а потім діють і намагаються практикувати в цьому напрямку, ставлячи до себе суворі вимоги. Вони вірять, що так прагнуть до істини, що вони не хто інший, як люди, які прагнуть до істини, та, звісно, що вони точно можуть спастися. Річ у тому, що Божі слова й істина не мають нічого спільного з тим, що люди у своїх уявленнях вважають добрим, правильним і позитивним. Але навіть коли люди читають і тримають у руках Божі слова, вони вважають, ніби все, що в їхніх уявленнях є хорошим, правильним, красивим, добрим, позитивним і пропагується людиною, – це істина, щось позитивне, і невтомно прагнуть до всього цього, вимагаючи прагнення до цих речей і їх досягнення не тільки від себе, а й від інших. Люди невтомно плутають з істиною те, що людина вважає добром, а потім прагнуть до нього відповідно до стандартів і напрямку, яких воно вимагає, і тому вірять, ніби вже прагнуть до істини та живуть істиною-реальністю. Це один з аспектів хибних людських розумінь щодо прагнення до істини. Ось у чому полягає таке хибне розуміння: люди приймають те, що у своїх уявленнях вважають добрим, правильним і позитивним, за свої стандарти, і підміняють цим Божі вимоги до людини, а також вимоги й стандарти Його слів. Люди хибно приймають за істину те, що у своїх уявленнях вважають правильним і добрим, і не тільки приймають, а й дотримуються цього та прагнуть до нього. Хіба це не проблема? (Так.) Це проблема з людськими думками й поглядами. Які мотиви штовхають людей так робити? Яка першопричина призводить до того, що в них виникають такі думки й хибні розуміння? Першопричиною є те, що люди вірять, ніби це подобається Богові, і тому нав’язують це Йому. Наприклад, традиційна культура каже людям бути сумлінними й ощадливими, а сумлінність і ощадливість – це людські чесноти. «Щоб узяти гору, потрібно багато вистраждати» – ще одна така чеснота, як і «Роби, як наказує господар, інакше навіть найревніші зусилля нічого тобі не дадуть» та інші подібні ідеї. Люди з усіх рас і груп вірять, ніби істина – це все, що вони вважають добрим, правильним, позитивним, активним і спрямованим угору, і ставляться до цих речей як до істини, підміняючи ними всі істини, висловлені Богом. Вони плутають те, у що твердо вірить людина й що походить від сатани, з істиною та стандартами Божих вимог. Вони спрямовують своє прагнення на ідеали, напрямки й цілі, які вони собі фантазують і вважають правильними. Це жахлива помилка. Усе це походить від людських уявлень і фантазій, зовсім не відповідає Божим словам і в усьому суперечить істині.

Щоб ця думка не була такою абстрактною й ви змогли її зрозуміти, Я наведу кілька прикладів того, як люди хибно приймають за істину те, що за їхніми уявленнями добре й правильне. Наприклад, деякі жінки, ввірувавши в Бога, перестають користуватися косметикою та прикрасами. Вони відкидають косметику та прикраси, думаючи, що віруючі в Бога мають належно поводитися, і їм не можна ні користуватися косметикою, ні нарядно вбиратися. Деякі люди мають автомобілі, але не їздять на них, а пересуваються на велосипеді. Вони думають, що водіння автомобіля – це отримання задоволення від комфорту. Хтось має змогу їсти м’ясо, але не їсть, бо думає, що якби він постійно споживав м’ясо, а потім прийшов би час, коли обставини більше не дозволили б йому їсти м’ясо, то він став би слабким, негативно налаштованим і зрадив би Бога. Тому такі люди заздалегідь учаться страждати без м’яса. Інші думають, що раз вони вірують у Бога, то мусять виглядати добре вихованими, і тому приглядаються до своїх недоліків і поганих звичок, з усіх сил намагаються говорити в іншому тоні, стримують свій норов і роблять усе можливе, щоб бути витонченими, а не вульгарними. Вони думають, що раз людина ввірувала в Бога, то вона мусить обмежувати та стримувати себе, добре поводитись і бути хорошою людиною в чужих очах. Вони думають, що так платять ціну, догоджають Богові та практикують істину. Деякі люди час від часу нарядно вбираються й ходять по магазинах, і при цьому вони відчувають провину. Вони думають, що тепер, коли вони вірять у Бога, їм не можна ні користуватися косметикою, ні нарядно вбиратися, ні носити гарний одяг. Вони вірять, що якщо вони користуватимуться косметикою, нарядно вбиратимуться й носитимуть гарний одяг, то Богові це не сподобається й викличе в Нього огиду. Вони вірять, що Богу подобається примітивне людство й не подобається ні промисловість, ні сучасна наука, ні жодні віяння. Вони думають, що прагнуть до істини тільки тоді, коли відпускають прагнення до цих речей. Хіба це розуміння не викривлене? (Викривлене.) Чи уважно ці люди читали Божі слова? Чи прийняли вони Його слова як істину? (Ні.) А якщо вони не прийняли Божі слова як істину, то чи прагнуть вони до істини? (Ні.) Ось чому такі підходи та прояви показують, що люди просто хибно приймають за істину те, що у своїх уявленнях вважають правильним і добрим, і підміняють цим істину. Вони радо це практикують, а потім думають, що прагнуть до істини та володіють істиною-реальністю. Наприклад, деякі люди, відколи ввірували в Бога, не дивилися телепередач і новин та навіть не ходили по магазинах. Вони багато ночей провели на стогах сіна й багато днів – біля псарень, бо поширювали Євангеліє та виконували свої обов’язки. Від холодної їжі в них часто боліли шлунки, вони сильно схудли та багато страждали від недосипання й напівголодного життя. І вони дуже добре про все це знають – вони підраховують усі такі речі. Чому вони ведуть такий чіткий облік цих речей? Причина в тому, що вони вірять, ніби така поведінка й підходи є практикуванням істини й догоджанням Богові, і якщо вони досягнуть такої доброї поведінки, то Бог їх схвалить. Тому люди не нарікають і без вагань усе це практикують. Вони ніколи не втомлюються про це торочити, згадувати та споминати все це, і від того вони відчувають велике вдоволення. Проте коли вони зіткнуться з Божими випробуваннями, коли Він улаштує їм не таке середовище, як їм хотілося б, коли те, що Він вимагає від них, і Його дії не відповідатимуть їхнім уявленням, тоді те, що ці люди вважають правильним, заплачені ними ціни та їхні практики не принесуть їм жодної користі. Усе це нітрохи не допоможе їм ні підкоритися Богові, ні пізнати Його в середовищах, з якими вони зіткнуться. Навпаки, ці речі стануть каменем спотикання та перешкодою для входження в реальність Божих слів і підкорення Богові. Причина цього в тому, що люди так ніколи й не зрозуміли: ті речі, які вони вважають правильними, в основі своїй не є істиною, а те, що вони практикують, не є прагненням до істини. Що ж тоді люди здобудуть від цих речей? Лише певну добру поведінку. Люди не здобудуть від них ні істини, ні життя. І все ж вони хибно вважають, що ця добра поведінка є істиною-реальністю, і ще більше зміцнюються у своєму рішучому переконанні, буцімто все те, що вони у своїх уявленнях вважають правильним, є істиною й позитивним, і далі це рішуче переконання вкорінюється в їхніх серцях. Що більше люди поклоняються тому, що вважають правильним у своїх уявленнях, і сліпо в це вірять, то більше вони відкидають істину та віддаляються від Божих вимог і слів. І водночас що більше цін люди платять, то більше думають, що здобувають капітал, і то більше вірять, що відповідають критеріям для спасіння й отримання Божої обітниці. Хіба це не замкнене коло? (Так і є.) У чому корінь цієї проблеми? Хто тут головний винуватець? (Люди помилково приймають свої уявлення за позитивне та підмінюють ними Божі слова.) Люди заміняють Божі слова власними уявленнями, відкидають Божі слова – по суті, ігнорують їх. Інакше кажучи, вони взагалі не приймають Божі слова за істину. Можна з упевненістю сказати, що, ввірувавши в Бога, люди, може, і читають Божі слова, але те, до чого вони прагнуть, що обирають і практикують, усе одно засноване на людських уявленнях і фантазіях, і вони не вирушили шляхом віри в Бога згідно з Його словами й вимогами. Звідки, власне, береться проблема того, що люди вірять у Бога на основі власних уявлень і фантазій? Звідки виникають людські уявлення й фантазії? Звідки вони походять? Можна сказати, що в першу чергу вони походять із традиційної культури та людської спадщини, а також з умов і впливу релігійного світу. Людські уявлення та фантазії безпосередньо з усім цим пов’язані.

Що ще люди у своїх думках і поглядах вважають добрим, правильним і позитивним? Ви можете навести кілька прикладів. Люди часто кажуть: «Добрі люди мають мирне життя», «Безхитрісні завжди беруть гору», – ось кілька таких прикладів, хіба ні? (Так.) А є ще й такі вислови: «За добро відплата добром, а за зло – злом; якщо не сьогодні, то вже на підході», «Запекле лиходійство веде до самознищення», «Бог позбавляє розуму тих, кого хоче знищити», «Щоб узяти гору, потрібно багато вистраждати», «Інші заняття дрібні, книги кращі за них усіх» тощо. Уся ця нісенітниця викликає огиду. Коли Я чую такі слова, Мене охоплює лють, але люди так легко їх говорять. Чому вони можуть так легко говорити ці слова? Чому Я наче не можу їх вимовити? Мені не подобаються ці слова, ці вислови. Те, що вони у вас напоготові, що вони злітають із ваших язиків і ви так легко їх вимовляєте, доводить, що ви особливо обожнюєте такі речі й поклоняєтеся їм. Ви поклоняєтеся цим пустим, ілюзорним, нереальним речам і водночас берете їх за гасла, за принципи, критерії й основу для своїх дій. А далі ви навіть думаєте, що Бог теж вірить у ці речі, що Його слова – це просто інший підхід до тих самих ідей, а ці речі – загальний сенс Його слів: заклик до людей бути добрими. Чи правильний цей погляд? Чи справді все це – значення Божих слів та істин, які Він висловлює? Аж ніяк; те, що Бог має на увазі, не має із цим нічого спільного. Тому люди мають повністю змінити своє ставлення до істини, а їхнє визнання істини має бути виправлене, тобто стандарт, за яким вони позиціонують істину, потрібно виправити та повністю змінити. Інакше їм буде важко прийняти істину, і вони ніяк не зможуть вирушити шляхом прагнення до неї. Що таке істина? У широкому розумінні істиною є всі Божі слова. А якщо конкретніше, то що таке істина? Я вам уже говорив. Що Я казав? («Істина є критерієм людської поведінки, дій і поклоніння Богові» (Слово, т. 4. Викриття антихристів. Пункт 8, частина третя).) Саме так. Істина є критерієм людської поведінки, дій і поклоніння Богові. Отже, чи має істина щось спільне з тим, що люди у своїх уявленнях вважають правильним і добрим? (Ні.) Звідки береться це людське? (Із сатанинської філософії життя, а також із деяких думок, які людині прищеплює традиційна культура.) Саме так. Точніше, воно походить від сатани. А хто ті видатні, відомі постаті, які прищепили все це людині? Хіба вони не сатана? (Так.) Усі ці ваші патріархи – сатана, живий і дихаючий сатана. Ви тільки подивіться на вислови, за якими живуть китайці: «Коли друг приходить здалеку, це велика радість», «Раз приїхав, то й залишайся», «Доки батьки живі, не мандруй далеко», «Синовня шанобливість – це чеснота, яку слід поважати понад усе», «З трьох синівських вад найгірша – це не мати спадкоємця», «Померлих треба поважати», «Коли людина близька до смерті, її слова правдиві й добрі». Ретельно проаналізуйте ці слова – чи є якісь із них істиною? (Ні.) Усі вони – нісенітниці й омани. Скажіть Мені, це наскільки нерозумними треба бути, щоб, прийнявши Божу роботу, плутати ці омани й нісенітниці з істиною? Чи здатні люди, які так роблять, осягнути істину? (Ні.) Такі люди – абсурдного сорту й абсолютно не здатні зрозуміти істину. А ви – невже ви, прочитавши так багато Божих слів, не маєте дещиці знання істини? (Маємо.) Звідки походить істина? (Від Бога.) Істина походить від Бога. Не вірте жодному слову, сказаному не Богом. Ті сатанинські філософії життя й ідеї з традиційної культури – не істина, і не можна поводитись і діяти відповідно до них, не можна брати їх за критерії того, як ви дивитеся на людей і речі, тому що вони не походять від Бога. Якщо щось походить від людини, то не має значення, чи це йде з традиційної культури або від якоїсь відомої особи, чи це продукт навчання або суспільства, і неважливо, від якої династії чи раси людей це походить: це не є істиною. Але це саме ті речі, які люди приймають за істину, до яких вони прагнуть і які практикують замість істини. І при цьому люди постійно думають, що практикують істину та близькі до догоджання Богу, хоча насправді все відбувається з точністю до навпаки: прагнучи й практикуючи на основі цих речей, ти дедалі більше віддаляєшся від істини та Божих вимог.

Те, що люди хибно приймають за істину речі, які людина вважає добрими й позитивними, і прагнуть до них, наче вони справді є істиною, – по суті своїй абсурд. Як так сталося, що люди, які прийняли Божу роботу та прочитали багато Його слів, досі вперто плутають з істиною речі, які людина вважає добрими, і прагнуть до них, наче вони є істиною? У чому тут проблема? Цього достатньо, щоб показати: люди не розуміють, що таке істина, і не мають справжнього знання істини. Це один із факторів, пов’язаних із запитанням, яке Я щойно поставив: «Раз ці речі – не істина, то як же люди можуть і далі практикувати їх, думаючи, що практикують істину?». Я поговорю про інший фактор, який стосується розбещеного характеру людини. Люди вірять, ніби те, що вони у своїх уявленнях вважають добрим, правильним і позитивним, – це істина, і на такому фундаменті вони виношують певний план, вірячи, що коли вони догодять Богу й Він буде задоволений, то Він обдарує їх благословеннями, які обіцяв людині. Хіба цей план – не спроба укласти з Богом угоду? (Так і є.) З одного боку, люди дотримуються цих речей і прагнуть до них, плекаючи неправильне, абсурдне розуміння, а з іншого боку, вони водночас намагаються укласти з Богом угоду на основі власних бажань і амбіцій. Хіба це не ще один фактор? (Так і є.) Раніше ми часто спілкувалися про цей фактор, тому зараз не говоритимемо про нього детально. Отже, скажіть Мені: коли людина, яка вірить у Бога, відрікається, страждає, повністю присвячує себе Богові та платить заради Нього ціни, хіба за цим не стоїть певний намір і мета? (Так і є.) Хіба є така людина, що каже: «Я нічого не бажаю й нічого не прошу. Я відречуся, повністю присвячу себе Богові та заплачу ціну незалежно від обставин. За цим нічого не стоїть. Я не маю жодних особистих бажань і амбіцій. Як би Бог до мене не поставився, хай так і буде. Він може нагородити мене, а може не нагородити – у будь-якому разі я вчинив згідно з Його вимогами, приніс себе в жертву, відрікся від усього, заплатив ціну й витерпів страждання»? Хіба є такі люди? (Ні.) Така людина досі не народилася на світ. Хтось може сказати: «Така людина мала б жити у вакуумі». Але навіть якби людина жила у вакуумі, вона б такою не була: у неї все одно був би розбещений характер, амбіції, бажання, і вона однаково намагалася б укласти з Богом угоду. Отже, другий фактор у цьому питанні такий: коли люди починають приймати за істину речі, які у своїх уявленнях вважають правильними, вони виношують план. Що ж це за план? Практикувати ці речі, щоб виміняти їх на благословення, які Бог обіцяв людині, і на прекрасне місце призначення. Вони вірять, ніби якщо людина вважає щось позитивним, то це, мабуть, правильно, і тому вони роблять те, що вважають правильним, і прагнуть до нього, і думають, ніби, практикуючи так, обов’язково отримають благословення від Бога. Це людський план. Цей другий фактор стосується виключно людей, які намагаються задовольнити власні амбіції та бажання й укласти з Богом угоду. Якщо ти в це не віриш, спробуй заборонити людям укладати угоди, позбав їх бажань і амбіцій – змусь їх відпустити свої бажання й амбіції. Вони відразу ж утратять сили страждати та платити ціни. Чому вони втратять ці сили? Бо відчують, що втратили свої перспективи та долю, що в них більше немає надії на благословення та немає чого здобувати. Те, що вони практикують, не є істиною, і те, до чого вони прагнуть, не є істиною: це просто те, що вони вважають позитивним. Але коли їхні бажання й амбіції розбиваються, люди більше не хочуть платити навіть за них. Скажи Мені, що є в людей? Чи є в них справжня віра? (Ні.) Якщо піти ще далі, чи вірні люди? Дехто може сказати: «Що б там зараз не казав Бог, ми за Ним слідуємо. Хай там що Він говорить, ми не зневірюємось і не впадаємо в негатив, ми не відступаємо й тим більше не здаємося. Навіть якщо Бог не захоче нас і скаже, що ми прислужники й трудівники, що ми не прагнемо до істини й не маємо надії на спасіння, ми все одно слідуватимемо за Ним без вагань і наполегливо виконуватимемо свої обов’язки. Хіба це не вірність? Хіба це не віра? Хіба бути вірним і мати віру – не те саме, що прагнути до істини? Хіба це не значить, що ми певною мірою прагнемо до істини?». Скажіть Мені, чи це прагнення до істини? (Ні.) Що це значить – сказати, що це не прагнення до істини? Це значить, що в людини відібрано всі «рятувальні круги», що в неї немає навіть соломинки, за яку можна було б ухопитися. Що ж тоді робити? Чи можна тут щось зробити? Як почуваються люди, почувши таке, незалежно від того, чи можуть вони щось зробити? Вони почуваються вкрай розчарованими: «Невже це справді значить, що я не маю надії на благословення? Та що ж це відбувається?». У таких обставинах люди повністю втрачають орієнтири. Тепер, коли Мої слова позбавили вас усіх «рятувальних кругів», Я подивлюся, куди ви підете далі. Дехто каже: «Якщо трудитися, намагатись укладати угоди, мати викривлені уявлення, страждати та платити ціну – це неправильно, то що ж тоді правильно? Що б там Бог не казав, ми Його не залишимо. Ми й надалі виконуватимемо свої обов’язки. Хіба це не дорівнює практикуванню істини?». Треба чітко розуміти це питання. Оскільки люди не розуміють істину та постійно мають викривлені розуміння того, що означає практикувати істину, то вони вважають, що відречення, присвята, страждання та плата цін – це і є практикування істини й підкорення Богові. Це жахлива помилка. Практикувати істину означає практикувати Божі слова, але люди мусять практикувати їх із принципами – аж ніяк не на основі людських уявлень і фантазій. Богу потрібне щире, боголюбне серце, яке Йому догоджає. Тільки таке практикування Божих слів є практикуванням істини. Якщо, повністю присвячуючи себе Богові, людина постійно хоче укласти з Ним угоду й бажає задовольняти власні амбіції та бажання, то вона не практикує істину, а грається з нею й топче її, і вона – лицемір. Отже, якщо хтось здатен прийняти Божі слова суду, не залишає Бога та наполегливо виконує свій обов’язок попри те, що його наміри та бажання здобути благословення зруйновані, що йому немає на що сподіватись і немає чим мотивуватися, чи дорівнює це прагненню до істини та її практикуванню? Як на Мене, якщо оцінювати на основі визначення того, що значить прагнути до істини, то це однаково не прагнення до істини й зовсім не відповідає стандарту прагнення до істини. Тепер, коли в нас є точне визначення прагнення до істини, ми маємо суворо дотримуватися його, коли судимо про дії, поводження та прояви людей. Яке судження можна винести на основі здатності людини залишатися з Богом і наполегливо виконувати свій обов’язок, хоча їй годі й сподіватися на якісь благословення? Таке, що люди, будучи створіннями, від народження мають у своїй людськості дві похвальні речі, і якщо ти зможеш їх використовувати, тоді ти точно наймінімальнішою мірою слідуватимеш за Богом. Чи знаєте ви, що це за дві речі? (Совість і розум.) Правильно. У людськості є дві найцінніші речі. Коли людина не розуміє істини, має дуже низький духовний рівень, позбавлена всяких знань і входження щодо Божих вимог та істини, але все ж може бути непохитною у своїй позиції, яка базова передумова дає їй змогу цього досягти? Для цього людина мусить мати совість і розум нормальної людськості. Отже, відповідь очевидна. Раз люди не прагнуть до істини та не мають бажання й амбіцій бути благословенними, раз їх позбавили бажання бути благословенними, але при цьому вони однаково можуть слідувати за Богом і виконувати свої обов’язки, то на якій основі вони це роблять? Що їх мотивує? Для їхніх дій немає жодної підстави чи мотивації: поки люди мають совість і розум нормальної людськості, вони на таке здатні. Ось так і зараз: ти не розумієш істини, це факт – і від твого розуміння доктрин немає жодної користі, воно не означає, що ти ввійшов в істину-реальність. Ти знаєш, що неправильно намагатись укласти з Богом угоду, щоб шукати для себе перспективи та долю, але ось що було б справді дивовижно: якби твоє прагнення до перспектив і долі та бажання бути благословенним було засуджено й відібрано в тебе, а ти все одно був би щасливий слідувати за Богом і виконувати свій обов’язок. Якби ти міг слідувати за Богом, не здобувши істини, від чого б це залежало? Це б залежало від твоєї совісті й розуму. Совість і розум людини можуть підтримувати її нормальне існування, життя, ставлення до людей і речей. То в чому ж полягає прірва між виконанням свого обов’язку на основі совісті й розуму та практикуванням істини? Людина, яка прагне до істини, проявляється в тому, що вона в усьому дивиться на людей і речі, поводиться й діє згідно з Божими словами, маючи істину за критерій, тоді як ті, хто просто діє по совісті й розуму, можуть не прагнути до істини, але однаково здатні трудитися, виконувати свої обов’язки та залишатись у Божому домі, і в їхньому послужному списку може не бути жодних доган. Від чого це залежить? Ті, хто діє по совісті й розуму, дивляться на людей і речі, поводяться та діють на основі критеріїв своєї совісті й розуму, а не згідно з Божими словами, маючи істину за критерій. Отже, з огляду на це, якщо ти просто виконуєш свій обов’язок, спираючись на совість і розум, хіба між цим і прагненням до істини немає прірви? (Є.) Виконувати свій обов’язок, спираючись на совість і розум, означає задовольнятися просто трудом і приймати за стандарти такі речі, як добрий труд, уникнення створення переривань і порушень, послух і покірність, добра поведінка та добрі стосунки з іншими людьми, відсутність доган у послужному списку. Чи сягає це рівня прагнення до істини? Ні, не сягає. Скількома б формами доброї поведінки людина не володіла, якщо вона геть нічого не знає про свої розбещені характери, про власне бунтарство, уявлення, непорозуміння про Бога та свої різні негативні стани; якщо вона неспроможна все це подолати; якщо вона неспроможна зрозуміти принципи практикування істини; якщо жоден із виливів її розбещених характерів не подолано; якщо вона досі пихата й самовдоволена, свавільна та нерозважлива, покручена та підступна, а часом навіть стає слабкою, негативно налаштованою й починає сумніватись у Богові тощо, – якщо в ній досі все це існує, чи зможе вона досягти справжньої покірності Богу? Якщо в ній досі залишаються ці розбещені характери, чи зможе вона по-справжньому переживати Божу роботу? Якщо людина просто добре поводиться, чи є це проявом прагнення до істини? (Ні.) Що в людині найкраще? Лише совість і розум; це єдині дві позитивні речі в людині, і вони – це те, що в ній є похвального. Однак ні те, ні інше не пов’язане з істиною; це не більше ніж найбазовіші передумови для прагнення людини до істини, тобто якщо ти матимеш нормальну совість і розум людськості та будеш здатен розуміти істину, ти зможеш зробити правильний вибір, коли з тобою щось трапиться. Совість і розум, якими наділено людину, полягають у такому: Бог – Господь творіння, а ти – створена істота; Бог тебе вибрав, тож якщо ти слухатимеш Його слова, якщо ти віддаватимеш і повністю присвячуватимеш себе Богові, то це буде справедливо. Ця «справедливість» визначається твоєю совістю й розумом – але чи слухав ти Божі слова? Якими принципами й методами ти керуєшся у своїх діях? У тебе розбещений характер – чи ти його зрікся? Чи подолав його? Такі речі не мають нічого спільного зі «справедливістю». Якщо в учинках і діях ти не йдеш далі цього фундаменту справедливості, якщо ти живеш серед параметрів «справедливості», хіба це не наслідок роботи твоєї совісті й розуму? (Так і є.) Твоя совість каже тобі: «Бог мене спас, тож я мушу повністю присвячувати себе Йому. Бог спас моє життя та дав мені друге життя, тому відплатити за Його любов – це справедливо. Бог – Господь творіння, а я – створена істота, тож я мушу підкорятися Його розпорядженням». Хіба це не наслідок роботи твоєї совісті й розуму? (Так.) Різноманітні моделі поведінки, способи практикування, ставлення та погляди, які виникають у людей унаслідок роботи їхньої совісті й розуму, не виходять за межі параметрів того, на що їхня совість і розум здатні від природи, і не дотягують до практикування істини. Хіба не так? (Так.) Дехто може сказати, наприклад: «Божий дім підніс мене, дозволивши мені виконувати обов’язок, і Божий дім годує мене, одягає мене та дбає про моє житло. Божий дім піклується про всі аспекти мого життя. Я стільки тішився Божою благодаттю, а значить, я мушу відплатити за Його любов; мені не слід обманювати Бога, поверхово виконуючи свої обов’язки, і тим більше створювати якісь переривання чи порушення. Я готовий коритись усім розпорядженням Божого дому. Що б Божий дім не наказав мені робити, я не скаржитимуся». У такій заяві немає нічого поганого, але хіба людині із совістю й розумом не легко її зробити? (Легко.) Чи може це піднятися до рівня практикування істини? (Ні.) Це не дотягує до практикування істини. Тож незалежно від того, яка в людини шляхетна совість і який здоровий глузд, чи здатна вона робити все, керуючись совістю й розумом, наскільки її дії пристойні й порядні та наскільки інші ними захоплюються, усе це просто добра людська поведінка, і не більше того. Її можна класифікувати лише в межах доброї людської поведінки; вона в основі своїй не дотягує до практикування істини. Коли ти взаємодієш з іншими на основі свого розуму, то говоритимеш трохи лагідніше, не нападатимеш на інших, не гніватимешся та не станеш придушувати, контролювати, цькувати людей, шукати важелі впливу на них тощо. Усього цього можна досягти за допомогою розуму нормальної людськості – але чи пов’язане це з практикуванням істини? Ні, не пов’язане. Усього цього можна досягнути людським розумом, і між цими речами й істиною є певна відстань.

Чому Я кажу, що коли хтось діє по совісті й розуму, це не стосується практикування істини? Наведу приклад. Припустімо, що людина ставиться до тебе по-доброму, і ти з нею в добрих стосунках. Вона приймає Божу роботу останніх днів, а потім несе тобі Євангеліє. Це рівнозначно тому, що Бог використовує її, аби принести тобі Євангеліє. Прийнявши нову Божу роботу, ти почуваєшся ще вдячнішим цій людині та постійно хочеш їй відплатити. Тож у всіх своїх діях ти робиш їй невеликі поблажки, а коли ти щось їй говориш, то завжди дуже ввічливо. Ти ставишся до неї з особливою повагою, шанобливістю й терпимістю, і які б погані вчинки не коїла ця людина, яку б натуру не мала, ти все одно терпиш і поступаєшся аж до того, що беззастережно допомагаєш цій людині щоразу, коли вона стикається з якоюсь проблемою та звертається до тебе по допомогу. Чому ти так робиш? Що впливає на твої вчинки? (Моя совість.) Це робиться під впливом твоєї совісті. Цей вплив совісті не можна назвати ні позитивним, ні негативним; можна лише сказати, що в тебе є совість і трохи людськості, і коли хтось до тебе добрий, ти вдячний і відплачуєш йому. Із цього погляду ти непогана людина. Але якби ми оцінювали це за допомогою істини, то могли б прийти до іншого висновку. Припустімо, що одного дня ця людина коїть зло, і церква вирішує її усунути, а ти все одно оцінюєш цю людину за допомогою своєї совісті й тому кажеш так: «Це ж вона принесла мені Євангеліє. Я не забуду її доброту до кінця життя; якби не вона, я не прийшов би туди, де я зараз. Навіть якщо сьогодні вона скоїла зло, я не можу її викрити. Хоча я й бачив, що її вчинок неправильний, але не можу про це сказати, бо вона мені так сильно допомогла. Може, я й не зумію їй відплатити, але нападати на неї я теж не можу. Якщо хтось інший захоче поскаржитися на неї, то хай скаржиться, але я цього не робитиму. Я не можу сипати сіль на її рани: якби я так зробив, то ким би я тоді був? Хіба не безсовісною людиною? Хіба людина без совісті – це не звичайний звір?». Що ви про це думаєте? Який вплив має совість у таких обставинах? Хіба цей вплив совісті не суперечить істині? (Суперечить.) Звідси ми бачимо, що інколи почуття людини обмежують вплив совісті та позначаються на ньому, і в результаті рішення людини суперечать істині-принципам. Отже, ми можемо чітко побачити один факт: вплив совісті поступається стандарту істини, і часом, діючи по совісті, люди йдуть проти істини. Якщо ти віриш у Бога, але не живеш за істиною, а натомість дієш по совісті, чи спроможний ти коїти зло й опиратися Богові? Ти справді будеш спроможним коїти певне зло: категорично не можна сказати, що діяти по совісті – це завжди правильно. Це показує: якщо людина хоче догоджати Богу та відповідати Його волі, то просто діяти по совісті вкрай недостатньо. Щоб виконувати Божі вимоги, потрібно діяти на основі істини. Коли ти ставишся до своєї совісті як до істини та вважаєш її вищою за все інше, то де ж тоді ти помістив істину? Ти замінив її своєю совістю; хіба це не опір істині? Хіба це не противенство істині? Якщо ти живеш по совісті, то можеш іти проти істини, а йти проти істини – значить опиратися Богові. Багато людей, увірувавши в Бога, бере свою совість за стандарт своїх слів і дій, та й поводиться теж по совісті. Діяти по совісті – це практикувати істину чи ні? Чи може совість людини заступити істину? У чому саме полягає різниця між тим, щоб діяти по совісті, і тим, щоб діяти на основі істини? Деякі люди постійно наполягають на тому, щоб діяти по совісті, і думають, що прагнуть до істини. Чи правильний такий погляд? (Ні.) Чи можуть почуття совісті людини заступити істину? (Не можуть.) Яку помилку роблять ці люди? (Переступають через істину, а значить, опираються Богові.) Правильно. Вони ототожнюють почуття своєї совісті з істиною, і тому вони схильні йти проти істини. Такі люди завжди дивляться на інших людей і речі, поводяться й діють на основі стандарту своєї совісті, маючи совість за критерій. Їхня совість обплутує й контролює і їх, і їхній розум. Якщо людина перебуває під контролем совісті, чи може вона однаково шукати істину та практикувати згідно з нею? Ні, не може. Отже, чи може совість замінити істину? Ні, не може. Хтось може спитати: «Раз нам не можна вдаватися до своєї совісті для оцінювання того, як ми ставимося до інших людей, і не можна ставитися до неї як до істини, то чи правильно використовувати стандарти нашої совісті для оцінювання того, як ми ставимося до Бога?». Це питання заслуговує на увагу. У будь-якому разі совість людини не може заступити істину. Якщо ти не володієш істиною й підходиш до Бога на основі своєї совісті, за людським стандартом це вважалося б нормальним, але якщо ти покладатимешся на цей стандарт, то не зможеш досягти ні любові до Бога, ні покірності Йому: ти максимум зумієш не йти проти істини й не опиратися Богові, що саме по собі вже доволі добре. Хтось може сказати: «Не треба вдаватися до совісті ні з іншими людьми, ні з Богом». Це правильно чи ні? З погляду доктрин і теорії це начебто хибно, чи не так? У такому разі оцініть ці слова на основі істини: чи видаються вони вам правильними? Чи каже Бог людям удаватися до своєї совісті в підході до Нього? Чого Бог вимагає від людини? Як Він вимагає від людини підходити до Нього? Може, у тебе і є совість, але чи ти щирий? Якщо в тебе є совість, але ти нещирий, це просто не годиться. Бог вимагає того, щоб людина підходила до Нього зі щирістю. Про це написано в Біблії: «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і із цілої сили своєї!» (Марка 12:30). Чого вимагає Бог? (Щоб люди любили Бога всім серцем, розумом і душею.) Чого Бог хоче від людей? (Щирості.) Правильно. Чи казав Бог: «Ви мусите любити Мене своєю совістю, розумом та інстинктами»? Чи Бог таке говорив? (Ні, не говорив.) Чому Бог такого не говорить? (Бо совість – не істина.) Що таке совість? (Найнижчий стандарт людськості.) Саме так, совість і розум – це найнижчі, найбазовіші стандарти людськості. Як визначити, чи добра людина, чи є в неї людськість? Як це оцінити? За чим це можна оцінити? Найнижчий, найбазовіший стандарт – це те, чи є в людини совість і розум. Це стандарт, за яким можна оцінити, чи є в неї людськість. Який же тоді стандарт оцінювання того, чи прагне людина до істини? Чи правдиві такі слова: «Те, прагне людина до істини чи ні, можна визначити на основі того, чи є в неї совість і розум»? Чи правильні ці слова? (Ні.) Чого ж тоді Бог хоче від людини? (Щирості.) Бог хоче людської щирості. Із чого складається ця щирість? Що треба робити, щоб виявляти щирість? Якщо, молячись, людина просто говорить, що приносить Богові свою щирість, але після цього не присвячує себе Богові щиро й повністю, не виконує свій обов’язок вірно, чи це щирість? Це не щирість – це обман. Отже, яка поведінка є виявом щирості? Яка тут конкретна практика? Ви це знаєте? Хіба не позиція покірності Богові? (Так.) Людина щира лише тоді, коли має позицію покірності. Хіба це не набагато вище за совість? Розум і совість людини навіть близько не стоять до щирості, між ними є відстань. Совість і розум людей – це просто найбазовіші умови для підтримання їхнього існування, нормального життя та стосунків з іншими, не більше того. Якби люди втратили совість і розум, то не змогли б існувати, жити нормальним життям і мати стосунки з іншими навіть на найбазовішому рівні. Просто подивіться на людей без совісті й розуму, на цих лихих людей – чи хтось у певній групі взаємодіяв би з ними з власного бажання? (Ні.) З такими людьми ніхто не став би взаємодіяти з власного бажання. Що відчувають інші, взаємодіючи з ними? Відразу, огиду – часом вони навіть бояться таких людей і відчувають, що ті їх обмежують і зв’язують. Такі люди не мають навіть совісті й розуму нормальної людськості, і ніхто не став би взаємодіяти з ними з власного бажання. Скажіть Мені, чи став би Бог спасати таких людей? (Ні.) Якщо лиха людина відповідає кожному, хто її ображає, словами: «Якщо обставини колись дадуть мені таку змогу, я тебе вб’ю, я тебе знищу!» – то хіба те, що вона може таке сказати, не робить її лихою людиною, незалежно від того, чи вона справді на це здатна? (Робить.) То які ж вони, ці люди, чиї слова викликають в інших страх? Хіба це люди із совістю й розумом? (Ні.) А чи є людськість у тих, хто не має совісті й розуму? (Ні.) Хто б наважився взаємодіяти з такою лихою людиною без людськості? Чи мають такі лихі люди нормальні стосунки з іншими? (Не мають.) У якому стані їхні стосунки з іншими? Їх усі бояться, вони всіх обмежують і сковують: вони прагнуть цькувати кожного зустрічного та всіх карати. Чи мають такі люди нормальну людськість? Ніхто не наважується взаємодіяти з такими людьми, не наділеними совістю й розумом. Ці люди навіть не можуть жити нормальним людським життям, тому вони нічим не відрізняються від дияволів і звірів. У групах вони постійно накидаються на інших і карають то того, то іншого. Кінець кінцем усі починають триматися від них подалі й уникати їх. Які ж вони, певно, страхітливі! Вони навіть не здатні на нормальні людські стосунки, не можуть закріпитись у групі – що ж вони таке? Такі люди навіть не наділені людськістю – чи можуть вони прагнути до істини? (Ні.) Які люди не мають людськості? Звірі, дияволи. Бог дарує істини, які Він висловлює, людству, а не звірам і не дияволам. Тільки ті, хто має совість і розум, гідні називатися людьми. Скажіть Мені ще раз: чи для того, щоб повністю втілювати в життя нормальну людськість, потрібно лише мати совість і розум? Можна сказати, що тут досі є прірва, бо люди мають розбещені характери. Перш ніж вони зможуть позбутися своїх розбещених характерів і почати втілювати в життя нормальну людськість, вони мусять прагнути до істини. Дехто може сказати: «У мене є совість і розум. Якщо я постараюся не коїти зла, то володітиму істиною-реальністю». Чи так це? Ні те, що хтось має совість і розум, ні той факт, що ця людина живе по совісті й розуму, ще не означає, що вона вже прагне до істини. То що ж таке совість і розум? Совість і розум людини – це просто найбазовіші показники та якості людськості, які мусять мати люди, щоб прагнути до істини. Життя по совісті й розуму не означає, що людина прагне до істини, і тим більше не доводить, що вона володіє істиною-реальністю. З прикладу, який Я щойно наводив, видно, що коли людина дивиться на людей і речі, поводиться й діє на основі своєї совісті й розуму, вона схильна йти проти істини та принципів. Вона дуже далека від стандарту «Дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій». Тож якщо ти не можеш дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій, значить, ти не прагнеш до істини, яким би совісним ти не був і яким би здоровим не був твій глузд. І так само не можна сказати, що ти прагнеш до істини, скільки б ти не страждав і не трудився в межах інстинктів своєї совісті й розуму.

Ми щойно проаналізували три речі, і всі вони були людськими упередженнями й непорозуміннями щодо прагнення до істини. Скажіть Мені, що це були за три речі? (По-перше, люди помилково вважають істиною ті речі, які в їхніх уявленнях є добрими, правильними й позитивними, і беруть їх за стандарти, підмінюючи ними Божі вимоги до людини, а також вимоги та стандарти Його слів, після чого прагнуть до цих речей і практикують їх. По-друге, люди чіпляються за оманливі розуміння та на цьому фундаменті намагаються укладати угоди з Богом, водночас плекаючи бажання й амбіції. Люди вірять, ніби коли вони догодять Богу й Він буде задоволений, то Він обдарує їх Своєю обітницею. По-третє, люди вірять, ніби якщо вони поводяться та діють по совісті й розуму, то це вони вже практикують істину.) Якщо облишити ці три речі, то що саме значить прагнути до істини? Повернімося до нашого визначення прагнення до істини: «В усьому дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій». Цих слів достатньо, щоб люди зрозуміли, що значить прагнути до істини та як це робити. Ми вже багато говорили про те, що значить прагнути до істини. Як же тоді до неї прагнути? Ми багато про це спілкувалися, як зараз, так і раніше: те, як ти дивишся на людей і речі, поводишся й дієш, завжди має узгоджуватися з Божими словами, а твоїм критерієм має бути істина. Це і є прагнення до істини. Усе інше, не пов’язане із цими словами, – не прагнення до істини. Звісно, якщо визначення «В усьому дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій» не спрямоване на розбещені людські характери, воно все ж стосується деяких людських думок, поглядів і уявлень. А якщо воно стосується цих речей і призначене для досягнення цілі, яка полягає в тому, щоб дати людині можливість практикувати згідно з істиною-принципами, підкорятися Божим словам та істині, то, природно, це й буде його кінцевий результат. «В усьому дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій» – це абсолютно чітке, пряме визначення. Шлях, який воно врешті-решт відкриває перед людьми, дає їм змогу позбутись упереджень у своїх практиках, відкинути свої бажання й амбіції. Водночас людям не слід жити, ховаючись за переконаннями про свою вищість, про те, що вони мають людськість, совість і розум, і використовувати це, щоб підміняти принцип практики, коли за основу беруться Божі слова, а за критерій – істина. Які б у тебе не були виправдання, які б сильні сторони й переваги ти не мав, вони не будуть достатньою заміною тому, щоб дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій. Це абсолютно точно. І навпаки: якщо вихідна точка твоїх поглядів на людей і речі, твоєї поведінки й дій повністю узгоджується з Божими словами, а твої принципи практики – це істина, тоді ти практикуєш істину, а в іншому разі – ні. Загалом, коли люди живуть серед людських уявлень і фантазій, діють із наміром укладати угоди чи постійно підміняють прагнення до істини та її практикування вірою в те, що вони поводяться дуже високоморально, усі ці підходи нерозумні. Жоден із них не є проявом прагнення до істини, і зрештою результатом цих нерозумних підходів буде те, що люди не зрозуміють істини, не зможуть осягнути Божу волю та не зуміють вирушити дорогою спасіння. Ви це розумієте? (Так.) Звісно, серед тих, хто не прагне до істини, – крім тих, хто не може спастися, – є й такі, хто хоче бути прислужниками, які виживуть. Це цілком нормально, це можна розглядати як добру альтернативу відмові від прагнення до істини. Який саме шлях ви оберете, залежить тільки від вас. Можливо, хтось скаже: «Ти стільки спілкувався, але так і не сказав нам, як дивитися на людей і речі, як поводитись і діяти». Хіба Я цього не казав? (Казав.) Згідно із чим треба дивитися на людей і речі, поводитись і діяти? (Згідно з Божими словами.) А що при цьому потрібно мати за критерій? (Маючи істину за критерій.) А що ж тоді таке Божі слова? Де ж істина? (Божі слова – це істина.) Божих слів дуже багато, вони розповідають людям про всі аспекти того, як дивитися на людей і речі, як поводитись і діяти, тому зараз ми не станемо детально розглядати ці питання. Зачитайте ще раз, що значить прагнути до істини. (Що значить прагнути до істини? В усьому дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій.) Ви мусите викарбувати ці слова у своєму серці та зробити їх своїм життєвим девізом. Часто повертайтеся до цих слів, щоб подумати й поміркувати про них; порівнюйте з ними свою поведінку, життєву позицію, погляди на речі, свої наміри та цілі. Тоді ти зможеш ясно відчути, який твій справжній стан і в чому сутність характерів, які ти виплескуєш. Зіставляй із цими словами свою поведінку, життєву позицію, погляди на речі, свої наміри та цілі; зроби ці слова своїми принципами практики, її шляхом і напрямком. Коли ти прагнутимеш саме так, коли ти зможеш повністю ввійти в ці слова й утілити їх у життя, то зрозумієш, що значить прагнути до істини. Звісно, коли ти ввійдеш у реальність цих слів, то вже будеш на шляху прагнення до істини. Коли ти вирушиш шляхом прагнення до істини, що це дасть? Страждання, спричинені завадами, контролем і обмеженнями твого розбещеного характеру, почнуть дедалі полегшуватися. Чому? Бо ти відчуватимеш, що в тебе є шлях до подолання свого розбещеного характеру та надія на спасіння. Тільки тоді ти відчуєш, що життя, у якому ти справді віриш у Бога, їси та п’єш Його слова, повноцінне, мирне й радісне. Після багатьох років віри в Бога ті, хто не любить істину, досі відчувають, що їхнє життя дуже пусте та їм немає на що покластися. Часто вони навіть відчувають, що жити в розбещеному характері воістину боляче, і не можуть його позбутися, хоч і прагнуть. Вони вічно будуть обмежені, скуті та зв’язані своїм розбещеним характером, який завдає їм великих страждань, але в них немає взагалі ніякого шляху, яким вони могли б піти. Ці їхні гіркі дні нескінченні. Якби вони могли прийняти істину й досягти спасіння, то ці гіркі дні минули б. Однак результати всього цього залежать від вашого майбутнього прагнення та входження.

29 січня 2022 року