Сьогоднішнє спілкування присвячено темі, яка знайома кожному. Вона тісно пов’язана з вірою людини в Бога та людськими пошуками. Люди стикаються із цією темою та чують про неї щодня. Що ж це за тема? Ось вона: «Що значить шукати істину». Що ви про неї думаєте? Чи досить вона для вас нова? Чи вона захоплива? Наскільки б захопливою не була ця тема, Я знаю, що вона актуальна для кожного з вас; вона актуальна для спасіння людей, їхнього входження в реальність Божих слів і зміни в їхніх характерах, а також їхнього майбутнього результату та місця призначення. Більшість із вас зараз готова шукати істину й почала пробуджуватися, але ви не дуже розумієте, що значить шукати істину та як це робити. Ось чому нам сьогодні необхідно поспілкуватися на цю тему. Пошук істини – це тема, з якою люди часто стикаються в повсякденному житті; це практична проблема, яка виникає в людей, коли щось трапляється в їхньому повсякденному житті, під час виконання їхніх обов’язків тощо. Коли щось трапляється, більшість людей просто з особистих мотивів старається читати Божі слова й не дає своїм думкам стати негативними. Так вони сподіваються не дати собі поринути в негатив і нерозуміння Бога, а також забезпечити собі змогу підкоритися Його роботі. Люди з вищим духовним рівнем здатні позитивно, ініціативно шукати в Божих словах усі аспекти істини; вони шукають принципи, Божі вимоги та шляхи практики. Або ж, коли з ними щось трапляється, вони здатні використовувати це як нагоду досліджувати себе, роздумувати, здобувати знання й так приходити до розуміння принципів істини та входити в реальність істини. Однак для більшості людей те, що з ними щось трапляється, – це завжди велика перешкода, і невідомо, чи зможуть вони досягти того самого, що й люди з вищим духовним рівнем. Більшість людей ще не ввійшла в цей аспект реальності. Отже, вам буде нелегко прийти до практичного, об’єктивного та правдивого розуміння цієї звичайної, банальної й конкретної теми, навіть якщо у вас буде час на роздуми над нею. Тож, повертаючись до нашої головної теми, поспілкуймося про те, що значить шукати істину. Ви не дуже добре вмієте роздумувати, але Я сподіваюся, що ви вмієте слухати – не тільки вухами, але й серцем. Сподіваюся, що ти з усією душею підійдеш до розуміння й осмислення цього питання, приймеш до серця як щось важливе все, що ти здатен осягнути, і все, що відповідає твоєму стану, характеру й кожному аспекту твоєї ситуації. Сподіваюся, після цього ти візьмешся за подолання своїх розбещених характерів і намагатимешся взяти до серця всі принципи практики, щоб, коли в тебе виникнуть відповідні питання, у тебе був шлях, яким ти зможеш слідувати, і ти зумів поставитися до Божих слів як до шляху практики, виконувати їх і коритися їм як шляху практики. Це було б найкраще.

Що значить шукати істину? Можливо, це концептуальне питання, але це ще й найпрактичніше питання про віру в Бога. Те, можуть люди шукати істину чи ні, безпосередньо залежить від їхніх уподобань, духовного рівня та прагнень. Пошук істини включає в себе багато практичних елементів. Нам потрібно окремо поспілкуватися про кожен із них, щоб ви могли зрозуміти істину якнайшвидше й точно знали, що значить шукати її та які проблеми пов’язано із цим пошуком. Так ви зрештою зможете зрозуміти, що значить шукати істину. Спершу обговорімо таке: слухання цієї проповіді – це пошук істини? (Не зовсім.) Слухання проповідей – це просто передумова й підготовча дія для пошуку істини. Які елементи включає в себе пошук істини? Пошуку істини стосується багато тем, і, природно, у людях є й багато проблем, які нам потрібно тут обговорити. Наприклад, дехто каже: «Якщо людина щодня їсть і п’є Божі слова та спілкується про істину, якщо вона здатна нормально виконувати свій обов’язок, робить усе, що доручає церква, і ніколи не спричиняє ні порушень, ні переривань, – а коли іноді й іде наперекір принципам істини, то несвідомо, ненавмисно, – хіба це не свідчить, що людина шукає істину?». Це гарне запитання. Так думає багато людей. Перш за все потрібно зрозуміти, чи може людина усвідомити та здобути істину, послідовно практикуючи в такий спосіб. Поділіться своїми думками. (Хоча така практика правильна, вона більше схожа на релігійний ритуал. Це дотримання правил. Воно не може привести ні до розуміння істини, ні до її здобуття.) То що ж це насправді за поведінка? (Це поведінка, яка на перший погляд є доброю.) Мені подобається ця відповідь. Це просто добра поведінка, яка постає на фундаменті совісті й розуму людини після того, як та ввірувала в Бога й зазнала впливу різних добрих і позитивних учень. Але це не більше ніж добра поведінка, і вона далека від пошуку істини. Яке ж тоді коріння цієї доброї поведінки? Що її породжує? Її породжує совість і розум людини, її мораль, прихильні почуття до віри в Бога та самообмеження людини. Оскільки це добра поведінка, вона не пов’язана з істиною та, звісно, не рівнозначна з нею. Мати добру поведінку – це не те саме, що практикувати істину, і якщо людина поводиться добре, це не означає, що вона має Боже схвалення. Добра поведінка та практикування істини – це дві різні речі, і вони не стосуються одна одної. Практикувати істину – це Божа вимога, і вона повністю відповідає Його волі; добра поведінка породжується людською волею та несе в собі людські наміри й мотиви – це те, що людина вважає добрим. Хоча добра поведінка – не лихий учинок, вона суперечить принципам істини та не має з нею нічого спільного. Наскільки б доброю не була така поведінка, наскільки б вона не відповідала людським уявленням і фантазіям, вона не стосується істини. Тож скільки б людина не поводилася добре, це не принесе їй Божого схвалення. Оскільки визначення доброї поведінки саме таке, очевидно, що вона не пов’язана з практикуванням істини. Якщо поділити людей на типи відповідно до їхньої поведінки, то така добра поведінка максимум вважалася б діями вірних прислужників, і не більше того. Вона ніяк не стосується ні практикування істини, ні справжньої покори Богові. Це лише один із різновидів поведінки, абсолютно ніяк не пов’язаний зі зміною характеру людей, їхньою покорою істині та прийняттям істини, страхом Божим і втіканням від злого й усіма іншими практичними елементами, які справді стосуються істини. То чому ж така поведінка називається доброю? Ось пояснення, яке, природно, також пояснює сутність цього запитання: така поведінка випливає лише з людських уявлень, уподобань, волі та власних зусиль людини, спричинених особистими мотивами. Така поведінка – не прояв покаяння, яке приходить зі здобуттям істинного знання про себе через прийняття істини та суду й кари Божих слів, і це не дії з практикування істини, які породжуються людськими намаганнями підкоритися Богові. Ви це розумієте? Це означає, що така добра поведінка ніяк не стосується ні змін у характерах людей, ні того, що дає проходження суду й кари Божих слів, ні справжнього покаяння, яке породжується пізнанням свого розбещеного характеру. Така добра поведінка, безумовно, не пов’язана зі справжньою покорою людини Богові й істині; тим більше вона не пов’язана з тим, чи серце людини сповнене благоговіння та любові до Бога. Добра поведінка не має із цими речами нічого спільного; це просто щось таке, що походить від людини та що людина вважає добрим. Проте багато хто бачить у цій добрій поведінці ознаку того, що людина практикує істину. Це велика помилка – це абсурдний, хибний погляд і розуміння. Така добра поведінка – просто формальне дотримання релігійних обрядів. Вона зовсім не пов’язана з практикуванням істини. Бог, можливо, не засуджує її прямо, але Він точно геть її не схвалює; це безперечно. Вам слід знати, що такі зовнішні дії, що відповідають людським уявленням, і така добра поведінка – не практикування істини й не прояв пошуку істини. Тепер, коли ви послухали це спілкування, у вас є лише невелике концептуальне знання про те, що значить шукати істину, тобто початкове розуміння простого поняття про пошук істини. Якщо ви хочете по-справжньому зрозуміти, що значить шукати істину, є ще багато чого, про що нам потрібно поспілкуватися.

Щоб шукати істину, треба її розуміти; тільки розуміючи істину, можна її практикувати. Чи пов’язана добра поведінка людей із практикуванням істини? Чи народжується добра поведінка з пошуку істини? Які прояви й дії належать до практикування істини? Якими проявами володіють люди, які шукають істину? Вам потрібно розібратись у цих питаннях. Щоб спілкуватися про пошук істини, нам потрібно спершу поговорити про те, які труднощі й помилкові погляди бувають у людей щодо цього пошуку. Вкрай важливо в першу чергу вирішити ці питання. Є люди із чистим розумінням, які мають відносно чітке уявлення про те, що таке істина. У них є шлях, яким вони йдуть до істини. Є інші люди, які не розуміють, що таке істина, і не знають, як її практикувати, хоч і зацікавлені в ній. Вони вважають, що робити добро й поводитися добре – це те саме, що практикувати істину; на їхню думку, практикувати істину – це робити добрі справи. І тільки прочитавши багато Божих слів, вони розуміють, що робити добро й поводитися добре – це зовсім не те саме, що практикувати істину. Ви бачите, наскільки абсурдні людські уявлення й фантазії: ті, хто не розуміє істини, нічого не бачать ясно! Багато людей роками виконує свій обов’язок, щодня клопочеться й зазнало численних труднощів, тому вони вважають себе людьми, які практикують істину та володіють реальністю істини. Однак вони не можуть скласти ніякого досвідного свідчення. У чому тут проблема? Якщо вони розуміють істину, то чому не можуть говорити про свій реальний досвід? Хіба тут немає певної суперечності? Деякі люди кажуть: «Коли я раніше виконував свій обов’язок, то не шукав істину, не читав Божих слів молитовно й ретельно. Я змарнував багато часу. Я був настільки занурений у свою роботу, що думав, ніби займатися своїм обов’язком – це те саме, що практикувати істину й підкорятися Божій роботі, але я просто гаяв час». Що тут мається на увазі? Що такі люди відкладали пошук істини, тому що були дуже зайняті виконанням свого обов’язку. Чи так це насправді? Деякі абсурдні люди вважають, що поки вони будуть зайняті виконанням свого обов’язку, для проявів їхнього розбещеного характеру не буде часу, тож вони більше не виявлятимуть такий характер і не житимуть у розбещеному стані, і тому їм не потрібно їсти й пити Божі слова, щоб подолати свій розбещений характер. Чи правильна ця думка? Чи справді люди не виявляють своїх розбещених характерів, коли зайняті обов’язками? Це абсурдна думка – це нахабна брехня. Люди кажуть, що не мають часу шукати істину, бо зайняті своїми обов’язками. Це чиста омана; вони використовують зайнятість як виправдання. Ми багато разів спілкувалися щодо істин про входження в життя й виконання обов’язків: людина може зростати в житті, лише коли виконує певний обов’язок і при цьому шукає істину, щоб розв’язувати проблеми. Тож якщо людина, виконуючи свій обов’язок, тільки й робить, що займається якимись завданнями, а не шукає істину, щоб розв’язувати проблеми, то вона ніколи не зрозуміє істини. Деякі люди, що не люблять істину, задовольняються лише тим, що відбувають службу, сподіваючись взамін отримати благословення Царства Небесного. Кінець кінцем ці люди виправдовуються, буцімто настільки зайняті виконанням своїх обов’язків, що не мають часу шукати істину; вони навіть кажуть, буцімто настільки зайняті виконанням своїх обов’язків, що не виявляють розбещеного характеру. Із цього витікає, що раз вони зайняті виконанням своїх обов’язків, то їхній розбещений характер зник, і його більше не існує. Це брехня, чи не так? Чи відповідає їхнє твердження фактам? Зовсім ні – можна сказати, що це найбільша брехня у світі. Як може розбещений характер більше не виявлятися через те, що людина зайнята своїм обов’язком? Чи існують такі люди? Чи існують такі досвідні свідчення? Безумовно, ні. Люди були глибоко розбещені сатаною; усі вони мають сатанинську природу, і всі вони живуть у сатанинських характерах. Чи є в людині щось позитивне, щось, крім розбещеності? Чи є на світі така людина, що народилася без розбещеного характеру? Чи є на світі така людина, що народилася здатною вірно виконувати обов’язок? Чи є на світі така людина, що народилася здатною підкорятися Богові та любити Його? Аж ніяк. Оскільки всі люди мають сатанинську природу й наповнені розбещеними характерами, вони можуть жити лише за своїми розбещеними характерами, якщо вони не здатні розуміти та практикувати істину. Тому абсурдно й помилково стверджувати, що людина не виявлятиме розбещеного характеру, якщо буде зайнята виконанням свого обов’язку. Це відверта брехня, покликана ввести людей в оману. Люди, які не люблять істину, знайдуть причини й виправдання не шукати її незалежно від того, зайняті вони виконанням свого обов’язку чи ні, мають вони час читати Божі слова чи ні. Ці люди – прислужники, та й годі. Якщо прислужник не їсть і не п’є Божих слів, не приймає істину, чи зможе він добре прислужуватися Богу? Безумовно, ні. Усі, хто не приймає істину, позбавлені совісті й розуму; це люди, які воліють жити за своїми розбещеними характерами й чинити багато лихого. Вони аж ніяк не віддані прислужники, і хоча вони й відбувають службу, у них немає нічого особливо доброго. У цьому ви можете бути певні.

У деяких людей занадто сильні сімейні пута, і такі люди часто потопають у тривогах. Коли вони бачать молодших братів і сестер, які покинули свої сім’ї та кар’єру, щоб слідувати за Богом і виконувати свої обов’язки, то заздрять їм і кажуть: «Бог був добрим до цих молодих людей. Вони почали вірити в Нього в юності, ще до того, як одружились і народили дітей; у них немає сімейних зв’язків, і їм не треба переживати про те, як прогодуватися. У них немає турбот, які б заважали їм слідувати за Богом і виконувати свої обов’язки. Вони прийшли якраз вчасно для Божої роботи й поширення Євангелія в останні дні – Бог створив їм дуже сприятливі умови. Вони можуть тілом і душею присвятити себе виконанню своїх обов’язків. Вони можуть шукати істину, але в мене все інакше. Бог не влаштував для мене відповідного середовища – у мене забагато сімейних пут, і я мушу заробляти гроші, щоб утримувати рідних. Ось у чому полягають мої справжні проблеми. Тому я й не маю часу на пошук істини. Шукати істину – це справа людей, які виконують свої обов’язки повний день і не мають таких зв’язків. Я ж обтяжений сімейними путами, а моє серце повне дрібних справ виживання, тож у мене немає ні зайвого часу, ні сил на те, щоб їсти й пити Божі слова та виконувати свій обов’язок. Який аспект моїх обставин не візьми, я не маю змоги шукати істину. Мене не можна в цьому звинувачувати. Просто мені не судилося шукати істину, а мої обставини не дають мені змоги виконувати обов’язок. Я можу лише чекати, коли мої сімейні пута спадуть, діти стануть самостійними, а я вийду на пенсію й буду вільний від матеріальних турбот: ось тоді я почну шукати істину». Такі люди в повсякденному житті стикаються з тяготами, і час від часу вони можуть відчувати, як їхній розбещений характер виливається в дрібних справах повсякденного життя. Вони можуть це помічати, але ці люди заплутались у тенетах мирського світу, тож вони вважають, що живуть добре, бо вірять у Бога, слухають проповіді й так вікують собі комфортно. Вони вірять, що пошук істини може почекати, що їм буде не пізно подолати якісь свої розбещені характери через кілька років. Ось так вони відкладають велику справу пошуку істини, відтягують її знов і знов. Що вони постійно кажуть? «Шукати істину ніколи не пізно. Почекаю-но кілька років. Поки Божу роботу не закінчено, у мене ще є час і нагода». Що ви думаєте про цю точку зору? (Вона неправильна.) Чи взяли ці люди на себе тягар пошуку істини? (Ні.) Який же тоді тягар вони взяли на себе? Хіба не тягар виживання, забезпечення своїх сімей, виховання дітей? Вони присвячують усю свою енергію дітям, сім’ям, власним дням і життю, і вони планують починати шукати істину тільки після того, як подбають про ці речі. Отже, чи обґрунтовані ці їхні відмовки? Чи не є вони каменем спотикання на шляху до істини? (Так і є.) Хоча ці люди вірять у Боже володарювання й розпорядження, вони також нарікають на середовище, яке Бог для них створив. Вони нехтують Божими вимогами й зовсім не виявляють ініціативи в співпраці з ними. Натомість такі люди дбають лише про задоволення власної плоті, сім’ї та родичів. Яку причину не шукати істини вони називають? «Ми надто заклопотані й виснажені намаганнями просто вижити. У нас немає часу шукати істину; у нас немає відповідного середовища для пошуку істини». Якої точки зору вони дотримуються? (Ніколи не пізно шукати істину.) «Ніколи не пізно шукати істину. Я займуся цим за кілька років». Хіба це не нерозумно? (Так.) Це нерозумно: своїми виправданнями вони обманюють самих себе. Чи стане Божа робота на тебе чекати? (Ні.) «Я займуся цим за кілька років» – що означають ці «кілька років»? Вони означають, що в тебе менше надії на спасіння та що в тебе буде менше років, щоб отримати досвід Божої роботи. Так мине кілька років, потім іще кілька років, і не встигнеш ти озирнутися, як промайне десять років, а ти так і не зрозумієш істини, не ввійдеш у її реальність, і ні дрібки твого розбещеного характеру не буде подолано. Просто сказати одне чесне слово – це для вас уже дуже тяжко. Хіба це не небезпечно? Хіба це не прикро? (Так.) Коли люди називають усі ці відмовки та причини, щоб виправдати те, чому вони не шукають істини, кому вони зрештою шкодять? (Самим собі.) Саме так: зрештою вони шкодять самим собі. І коли вони опиняться на смертному одрі, то зненавидять себе за те, що не здобули істину за роки своєї віри в Бога, і пошкодують про все своє життя!

Деякі люди мають непогану освіту, але їхній духовний рівень низький, і вони не розуміють духовних питань. Скільки б проповідей вони не слухали, вони не здатні зрозуміти істину. У них завжди є власні амбіції й бажання, і вони завжди борються за статус. Якщо вони не мають статусу, то не стануть шукати істину. Вони кажуть: «У Божому домі мені ніколи не доручають виконувати обов’язки, які відображають мою цінність, як-от працювати з текстом, аудіо- та відеоматеріалами, керувати церквою чи наглядати за групою. Мені не дають ніякої такої важливої роботи. Божий дім не просуває мене й не розвиває, коли церква проводить вибори, за мене ніколи ніхто не голосує, і я нікому не подобаюся. Невже я не маю бажаних якостей? Я інтелектуал, я добре освічений, але в Божому домі мене ніколи не просувають і не розвивають, тому я не маю мотивації шукати істину. Усі брати й сестри, які почали вірити в Бога приблизно тоді ж, коли я, тепер виконують важливі обов’язки, служать керівниками та працівниками – чому ж мені нічого не доручають? Мені дають лише час від часу поширювати Євангеліє, а свідчити не дозволяють, і я постійно на других ролях. Щоразу, коли Божий дім призначає когось на важливі посади, для мене їх не знаходиться; мені навіть не дозволяють вести зібрання й не дають ніяких обов’язків. Мені так образливо. Це середовище, яке Бог для мене влаштував. Чому я не відчуваю цінності свого існування? Чому Бог інших любить, а мене ні? Чому Він розвиває інших, але не мене? Божому дому слід покласти на мене більший тягар, зробити мене куратором абощо. Це трохи мотивувало б мене шукати істину. Як я можу шукати істину без мотивації? Люди завжди потребують певної мотивації, щоб шукати істину; нам потрібно бачити від цього користь. Я знаю, що люди мають розбещені характери, які потрібно змінювати, і я знаю, що шукати істину – це добре, що завдяки цьому Бог зможе спасти нас і вдосконалити, але мене ніколи не використовують для чогось важливого, і я не відчуваю ніякого стимулу шукати істину! Я почну шукати істину, коли брати й сестри стануть мене поважати та підтримувати: тоді ще не буде пізно». Хіба немає таких людей? (Є.) У чому їхня проблема? Проблема в тому, що вони хочуть статусу та становища. Очевидно, що вони не люблять істину, але все одно хочуть мати статус і місце за столом у Божому домі. Хіба це не безсоромно? Бути прислужником – це для тебе вже непогано; чи зможеш ти стати вірним прислужником – іще невідомо. Чому ти цього не розумієш? Ти думаєш, що якщо ти матимеш статус і становище, то будеш спасенний? Що ти будеш тим, хто шукає істину? Чи справедливі ці твої почуття? (Ні.) Ці люди хочуть виділятися, мати вплив, а коли їхні бажання не задовольняються, то вони нарікають, що Бог несправедливий, що Він упереджено ставиться до людей, що Його дім не просуває їх, а брати й сестри не обирають, – бігме, ці речі не є фундаментом, необхідним для пошуку істини? Чи сказано десь у Божих словах, що всі мають підтримувати шукача істини, а брати й сестри – поважати? Або що він має бути здатним брати на себе важливий обов’язок і виконувати важливу роботу, а також робити великий внесок у Божий дім? Чи сказано в Божих словах, що тільки такі люди можуть і годяться шукати істину? Чи сказано в Його словах, що тільки такі люди відповідають критеріям пошуку істини, що тільки вони можуть увійти в реальність істини чи що кінець кінцем тільки вони можуть бути спасенні? У Божих словах десь таке написано? (Ні.) Очевидно, що твердження таких людей безпідставні. Тоді чому ці люди таке говорять? Хіба вони не виправдовуються за те, що не шукають істину? (Виправдовуються.) Вони люблять статус і престиж. У своїй вірі в Бога вони переймаються лише гонитвою за репутацією, особистою вигодою та статусом. Вони відчувають, що сказати про це вголос було б соромно, і тому придумують безліч виправдань, захищаючись, що не шукають істину, і перекладають провину на церкву, на братів і сестер, на Бога. Хіба це не нечестиво? Хіба це не лихі люди, які вказують пальцем на невинних? (Так і є.) Вони створюють проблеми на пустому місці та переслідують інших, висуваючи нелогічні вимоги; вони абсолютно позбавлені совісті й розуму! Відмова від пошуку істини сама по собі є досить серйозною проблемою, а вони ще й намагаються сперечатися та створювати труднощі – це справді нерозумно, чи не так? Пошук істини – добровільна справа. Якщо ти любиш істину, то Святий Дух у тобі працюватиме. Коли ти любиш істину, молишся Богу й покладаєшся на Нього, розмірковуєш над собою й намагаєшся пізнати себе, які б гоніння та скорботи тебе не спіткали, коли ти активно шукаєш істину, щоб розв’язувати проблеми, які відкриваєш у собі, – тоді ти зумієш належно виконувати свій обов’язок. Так ти зможеш бути непохитним у своєму свідченні. Коли людина любить істину, всі ці прояви для неї природні. Вони відбуваються добровільно, з радістю, без примусу, без задоволення жодних додаткових умов. Якщо люди вміють так слідувати за Богом, то зрештою здобудуть істину й життя, увійдуть у реальність істини та втілять у життя подобу людини. Чи потрібно для пошуку істини задовольняти якісь додаткові умови? Ні. Віра в Бога – добровільна справа, людина обирає її для себе сама, а пошук істини визначений Небом, визнаний землею та схвалений Богом. Хто не шукає істини, той не хоче відрікатися від плотських утіх і при цьому все одно бажає здобути Божі благословення, проте коли така людина зазнає якихось скорбот і гонінь або трохи насмішок і наклепів, вона стає слабкою, негативно налаштованою та більше не бажає ні вірити в Бога, ні слідувати за Ним. Такі люди можуть навіть звинувачувати Його та відрікатися від Нього. Хіба це не нерозумно? Вони бажають бути благословенними, але все одно женуться за плотськими втіхами, а коли стикаються з якимись скорботами чи гоніннями, то звинувачують Бога. Ось наскільки нерозумні ці люди, що не люблять істини. Їм буде важко слідувати за Богом до кінця; щойно вони зіткнуться з якимись скорботами чи гоніннями, то будуть викриті й вигнані. Таких людей забагато. З якої б причини ти не вірив у Бога, Він зрештою визначить твій результат на основі того, чи здобув ти істину. Якщо ні, то жодне з твоїх виправдань і відмовок не матиме сили. Розумуй собі як хочеш, нервуй як заманеться – чи буде Богу до цього діло? Чи стане Бог розмовляти з тобою? Чи стане Він дискутувати й радитися з тобою? Чи стане Він питати твоєї думки? Яка відповідь? Ні. Безумовно, Він цього не робитиме. Якими б переконливими не були твої доводи, вони не матимуть сили. Не можна неправильно розуміти Божі наміри й думати, що тобі не потрібно буде шукати істину, якщо ти назвеш усілякі виправдання й доводи цього не робити. Бог хоче, щоб ти був здатний шукати істину в будь-якому середовищі й у будь-якому питанні, з яким зіткнешся, і зрештою досягти входження в реальність істини та здобути істину. Незалежно від того, які обставини Бог для тебе влаштував, з якими людьми й подіями ти стикаєшся, у якому середовищі опиняєшся, ти мусиш молитися Богу й шукати істину, щоб пройти через це. Це саме ті уроки, які ти маєш засвоїти в пошуках істини. Якщо ти завжди шукатимеш відмовки, щоб викрутитися, ухилитися, відмовитися чи спротивитися цим обставинам, то Бог від тебе відступиться. Немає сенсу розумувати, бути впертим і незговірливим: якщо Богу буде до тебе байдуже, ти втратиш свій шанс на спасіння. Для Бога не існує проблем, які неможливо розв’язати; Він зробив розпорядження для кожної людини та знає, як із нею чинити. Бог не стане обговорювати з тобою, чи справедливі твої доводи й відмовки. Бог не стане слухати, чи раціональні аргументи, які ти наводиш на свій захист. Він лише запитає тебе: «Чи є Божі слова істиною? Чи є в тебе розбещений характер? Чи мусиш ти шукати істину?». Тобі просто потрібно чітко усвідомити один факт: Бог є істина, а ти – розбещена людина, тому ти мусиш узятися за пошук істини. Ніякі проблеми й труднощі, ніякі доводи та виправдання тут не мають значення: якщо ти не приймеш істину, ти загинеш. Будь-яка ціна, що її людина платить за те, щоб знайти істину й увійти в її реальність, варта того. Люди мусять відкинути всі свої відмовки, виправдання, проблеми та прийняти істину й здобути життя, тому що Божі слова й істина – це життя, якого вони мусять досягти, життя, яке ні на що не можна проміняти. Якщо ти проґавиш цю можливість, то не лише шкодуватимеш до кінця життя, бо це не те питання, яке варте просто жалю: ти повністю себе згубиш. Для тебе більше не буде ні результату, ні місця призначення, і для тебе, такого створіння, яким ти є, усе буде скінчено. У тебе більше ніколи не буде шансу на спасіння. Ви це розумієте? (Розуміємо.) Не придумуй виправдань і доводів, щоб не шукати істину. Це марно; ти лише дуриш самого себе.

Деякі керівники ніколи не працюють відповідно до принципів, вони самі собі закон, свавільні й необачні. Брати й сестри можуть вказати на це та сказати: «Ти рідко з ким радишся, перш ніж вживати будь-яких дій. Ми дізнаємося, якими є твої судження й рішення, вже після того, як ти їх прийняв. Чому ти ні з ким їх не обговорюєш? Чому ти не повідомляєш нам заздалегідь, коли ти приймеш рішення? Навіть якщо те, що ти робиш, є правильним і твій духовний рівень вищий за наш, ти однаково маєш спершу повідомляти нам. Принаймні ми маємо право знати, що відбувається. Завжди діючи за принципом “сам собі закон”, ти йдеш шляхом антихриста!». І що б ти почув від керівника у відповідь на це? «У своєму будинку я головний. Усі питання, важливі й незначні, розв’язую я. Саме до цього я звик. Коли будь-хто з моєї розширеної родини має проблеми, вони звертаються до мене й просять мене вирішити, що робити. Вони знають, що мені добре вдається розв’язувати проблеми. Саме тому я відповідаю за ведення справ своєї родини. Коли я приєднався до церкви, я думав, що мені більше не доведеться турбуватися про таке, але потім мене обрали керівником. Я нічого не можу із цим вдіяти: я народився для такої долі. Бог дав мені це вміння. Я був народжений для того, щоб ухвалювати рішення й командувати іншими людьми». Тут мається на увазі, що йому судилося стати чиновником, а інші люди були народжені, щоб бути піхотинцями й рабами. Він думає, що останнє слово має бути за ним, і що інші люди мусять його слухати. Навіть коли брати й сестри побачать проблему цього керівника та вкажуть йому на неї, він не прийме цього, а також не змириться зі своїм розбором та обтинанням. Він боротиметься й чинитиме опір, аж доки брати й сестри не почнуть вимагати його усунення. Протягом усього цього часу керівник думатиме: «Із таким духовним рівнем, як у мене, мені судилося бути головним, куди б я не пішов. Із таким духовним рівнем, як у вас, ви завжди будете рабами й слугами. Така ваша доля – коритися наказам інших». Який характер він демонструє, часто говорячи таке? Очевидно, що це розбещений характер, це пиха, самовпевненість і крайній егоїзм, і все ж він безсоромно виставляє це напоказ і хизується цим, ніби це сила й перевага. Коли людина виявляє розбещений характер, їй слід проаналізувати себе, пізнати свій розбещений характер, покаятися та зректися його, а також вона має шукати істину доти, доки не буде здатною діяти відповідно до принципів. Проте цей керівник практикує по-іншому. Натомість він залишається невиправним, чіпляючись за власні погляди й методи. Із його поведінки видно, що він узагалі не приймає істину та що він абсолютно не з тих, хто її шукає. Він не слухає нікого з тих, хто його викриває й розбирається з ним, а натомість він залишається сповненим самовиправдань: «Гм, просто я такий! Це називається компетентністю й талантом – чи в когось із вас таке є? Мені судилося бути головним. Куди б я не пішов, я – керівник. Я звик залишати за собою останнє слово та ухвалювати рішення щодо всього, не радячись із іншими. Просто я такий, який є, і в цьому моя особиста чарівність». Хіба це не розпусна безсоромність? Він не визнає, що в нього зіпсований характер, і він точно не визнає слів Божих, які судять і викривають людину. Навпаки, він приймає власні єресі та хиби за істину й намагається змусити всіх інших прийняти й шанувати їх. У глибині душі він вважає, що він, а не істина, має правити в домі Божому, що він має там командувати. Хіба це не нахабна безсоромність? Він каже, що хоче шукати істину, але його поведінка є прямо протилежною. Він каже, що слухається Бога й істини, але завжди хоче тримати владу у своїх руках, зберігати за собою останнє слово, і щоб усі брати й сестри слухалися його та корилися йому. Він не дозволяє іншим здійснювати нагляд за ним або консультувати його, незважаючи на те, чи його дії є доречними або чи вони відповідають принципам. Натомість він вважає, що саме всі інші зобов’язані прислухатися до його слів і рішень та коритися їм. Він узагалі не аналізує свої дії. Як би брати й сестри не радили й не допомагали йому, і як би дім Божий не розбирався з ним чи не обтинав його, або навіть якщо його кілька разів звільняють, він не аналізує свої проблеми. Він щоразу дотримується свого власного курсу: «У моєму домі я головний. Я ухвалюю всі рішення. У всіх питаннях останнє слово залишається тільки за мною. Це те, до чого я звик, і з цим нічого не вдієш». Він справді нерозсудливий і невиправний! Він поширює ці негативні практики так, ніби щось позитивне, будучи дуже високої думки про себе. Він такий безсоромний! Такі люди взагалі не приймають істину, і є невиправними – тож можна бути певним, що вони не люблять і не шукають її. У глибині душі їм остогидла істина й вони вороже ставляться до неї. Ціна, яку вони платять, і труднощі, яких вони зазнають, аби задовольнити власні бажання та здобути статус, є марними. Бог не схвалює нічого із цього. Він має огиду до цього й відкидає це. Це прояв їхньої протидії істині й опору Богові. У цьому можна бути абсолютно впевненим, і всі, хто розуміє істину, можуть це розпізнати.

Є також люди, які роками вірять у Бога, але зовсім не мають реальності істини; вони роками слухають проповіді, але не розуміють істини. Хоча в них низький духовний рівень, вони мають «таланти», у яких їм немає рівних: говорити неправду та приховувати свою брехню, дурити й обманювати інших пишномовними словами. Якщо така людина скаже десяток речень, то в них буде десяток домішок: кожне речення тією чи іншою мірою міститиме нечистоти. Точніше кажучи, ніщо зі сказаного такими людьми не є істиною. Але оскільки вони мають низький духовний рівень і на позір поводяться досить добре, то вони думають: «Я боязкий, безхитрісний за своєю природою, і мій духовний рівень низький. Скрізь, куди б я не пішов, мене ображають, а я мушу просто терпіти це й страждати. Я не наважуюся ні відповідати кривдникам, ні боротися з ними: я можу лише ховатися, поступатися та змирятися з образами. Я – та “чесна, але нетямуща людина”, про яку говориться в Божих словах, я – один із Його людей». Якщо хтось запитає таку людину: «Чому ж ти тоді брешеш?» – вона скаже: «Коли я брехав? Кого я обманював? Я не брехав! Як би я міг збрехати, якщо я такий безхитрісний? Мій розум реагує повільно, і я не дуже добре освічений – я не знаю, як брехати! Якщо людина хитра, вона може в одну мить вигадати пару нечестивих ідей і планів. Я не такий, я не хитрий, і мене завжди ображають. Отже, я чесна людина, про яку говорить Бог, і у вас немає жодних підстав називати мене брехуном чи хитруном. Це попросту неправда: ви лише намагаєтеся мене очорнити. Я знаю, що ви всі дивитеся на мене зверхньо: ви думаєте, що я дурний, а мій духовний рівень низький, тож вам усім хочеться мене образити. Тільки Бог мене не ображає: Він ставиться до мене прихильно». Такі люди навіть не зізнаються в брехні; вони мають нахабство казати, що вони – чесні люди, про яких говорить Бог, і цим твердженням вони підносять себе прямо на трон. Вони вірять, що від природи вони чесні, але нетямущі люди, яких любить Бог. Вони думають, що їм не потрібно ні шукати істину, ні розмірковувати над собою. Вони думають, що в житті не казали брехні, відколи народилися. Хто б що не казав, вони не визнають, що брешуть, а натомість сперечаються й вигороджують себе, вигадуючи ті самі відмовки. Чи розмірковували вони над собою? У певному сенсі так. І до чого вони дійшли в цих «розмірковуваннях над собою»? «Я чесна, але нетямуща людина, про яку говорить Бог. Можливо, я трохи невіглас, але я чесна людина». Хіба вони не приписують собі неправдиві заслуги? Вони не знають, хто вони: невігласи чи чесні люди, – але вважають себе чесними. Чи є в них самосвідомість? Якщо людина – дурень, якого ображають і який живе по-боягузьки, чи означає це, що він обов’язково добра людина? А якщо інші вважають якусь людину доброю, то чи означає це, що їй не потрібно шукати істини? Чи такі люди просто якось від природи вже володіють істиною? Дехто каже: «Я досить безхитрісна людина й завжди намагаюся говорити правду – просто я трохи невіглас. Мені не потрібно шукати істину, я вже добрий і чесний». Коли людина таке говорить, чи не хоче вона сказати, що володіє істиною й не має розбещеного характеру? Усе людство глибоко розбещене сатаною. Усі люди мають розбещені характери, а коли людина має розбещений характер, вона може брехати, шахраювати, обманювати, коли їй заманеться. Вона може навіть виставляти напоказ якісь свої дріб’язкові досягнення чи внески, виплескуючи пихатий характер. І при цьому вона сповнена уявлень про Бога й надмірних вимог до Нього, намагається з Ним полемізувати. Хіба це не проблеми? Хіба це не розбещений характер? Хіба це не потребує перевірки? Потребує. Але такі люди вже гордо назвалися чесними людьми, які ніколи не брешуть і не обманюють інших; вони проголошують, що не мають хитрих характерів, тож їм не потрібно шукати істину. Тому жоден із тих, хто так поводиться, не шукає істини та не ввійшов у реальність істини. Коли вони моляться Богу, то часто гірко плачуть про свою дурість, про те, що їх постійно ображають, про свій винятково низький духовний рівень: «Боже, тільки Ти мене любиш, тільки Ти мене жалієш і ставишся до мене прихильно. Усі мене ображають і кажуть, що я брехун, а я ж не такий!». Потім вони витирають сльози та встають, а коли бачать інших людей, то думають: «Нікого з вас Бог не любить – тільки мене». Ці люди дуже високої думки про себе та не визнають, що в них проявляються різні види поведінки й виливи розбещених характерів, про які говорив Бог. Навіть коли з ними трапляється якась проблема, що викликає в них стан або вилив розбещеності, після хвилинних роздумів вони просто визнають це на словах і на тому закінчують справу. Вони зовсім не шукають істини й не приймають того факту, що розбещеність присутня в них і вони – розбещені люди. Звісно, вони тим більше не визнали б, що в якомусь конкретному випадку виплеснули розбещений характер. Скільки б проблем вони не створювали, скільки б розбещених характерів не виплескували, вони завжди кажуть те саме: «Я чесна, але нетямуща людина, про яку говорить Бог. Я об’єкт Його жалю, і Він дасть мені великі благословення». І після таких слів вони вже вважають, що їм не потрібно шукати істину: ці слова – виправдання, яке такі люди називають, щоб не шукати істини. Хіба такі люди не абсурдні? (Абсурдні.) Вони абсурдні невігласи. Наскільки вони абсурдні? Настільки, що вони хапаються за одну фразу з Божих слів, яка їм вигідна, і використовують її як знамено, щоб шантажувати Бога й виправдовувати себе за те, що вони не шукають істини, а про Божі слова, які викривають і судять людину, такі невігласи думають, що ці слова ніяк їх не стосуються. Вони вважають, що їм не потрібно слухати ці слова, бо вони вже чесні. Якщо говорити точно, такі люди – жалюгідні нікчеми. У них низький духовний рівень, немає розуму й дуже мало сорому, але вони все одно хочуть здобути благословення. Хоча вони мають низький духовний рівень і не мають ні розуму, ні сорому, вони при цьому дуже горді та дивляться на звичайних людей зверхньо. Вони не поважають людей із високим духовним рівнем, які здатні шукати істину та можуть спілкуватися про реальність істини. Вони думають: «Яка взагалі користь від цих ваших сильних сторін, від усього вашого пошуку істини й пізнання себе? Мені це все не потрібно. Я чесна людина; я можу бути трохи нетямущим, але це не страшно. І про розбещені характери, які я виплескую, мені теж можна не хвилюватися. Якщо я споряджуся доброю поведінкою, то все в мене буде нормально». Чого вони вимагають від себе? «У будь-якому разі Бог знає моє серце, і моя віра в Нього щира. Цього достатньо. Яка користь від того, щоб день у день говорити про досвідні свідчення та знання Божих слів? Кінець кінцем мені достатньо щиро вірити в Бога». Хіба це не вкрай нерозумно? По-перше, таких людей зовсім не цікавить істина; по-друге, справедливо сказати, що вони не здатні зрозуміти ні істину, ні Божі слова. І все ж вони високої думки про себе та поводяться так, наче вони кращі за інших. Вони придумують виправдання, чому вони не шукають істину, або методи пошуку, або якісь нібито сильні сторони, які буцімто можуть замінити пошук істини. Хіба це не нерозумно? (Нерозумно.)

Деякі люди, що не шукають істини, не мають великих проблем із точки зору своєї людської сутності. Вони дотримуються правил і поводяться пристойно. Такі жінки лагідні й доброчесні, гідні та порядні, не фривольні. З батьками вони хороші дівчатка, у сімейному житті – добрі дружини й матері, і вони проводять свої дні, сумлінно пораючись у домі. Такі чоловіки безхитрісні та сумлінні, поводяться пристойно; вони добрі сини, не п’ють і не курять, не крадуть і не грабують, не грають в азартні ігри та не займаються розпустою – вони зразкові чоловіки, а поза домом рідко сваряться й не сперечаються з іншими про те, хто правий, а хто винен. Дехто вважає, що віруючому в Бога достатньо й такого досягнення, а ті, хто так чинить, – стандартно, достатньо добрі. Такі люди вірять: якщо після того, як вони ввірували в Бога, вони готові допомагати й давати милостиню, смиренні, терплячі й терпимі, якщо вони виконують доручену церквою роботу старанно й добре, без недбалості й поверховості, то вони досягли реальності істини та близькі до виконання Божих вимог. Вони думають: якщо вони напружаться й докладуть трохи більше зусиль, якщо більше читатимуть Боже слово, запам’ятають більше фраз із нього та більше проповідуватимуть їх іншим, то це буде пошук істини. Але вони не бачать своїх виливів розбещеності, не знають своїх розбещених характерів і тим більше не знають, як виникає розбещений характер, як його розпізнати й подолати. Вони нічого цього не знають. Чи бувають такі люди? (Так.) Вони вважають свою природну «доброту» стандартом, якого мають досягти ті, хто шукає істину. Якби хтось назвав їх пихатими, хитрими, лихими, вони б не стали відкрито сперечатися, а поставилися б до цього смиренно, з терпінням і прийняттям. Але в глибині душі вони б не сприйняли таких слів серйозно, а стали б чинити опір: «Я пихатий? Якщо я пихатий, то на землі немає жодної доброї людини! Якщо я хитрий, то ніхто на світі не чесний! Якщо я лихий, то на світі немає жодної порядної людини! Чи легко в наш час знайти таку добру людину, як я? Ні, це неможливо!». Їх не годиться називати хитрими чи пихатими, не годиться говорити, що вони не люблять істину, і точно не годиться казати, що вони невіруючі, бо тоді вони просто грюкнуть по столу й засперечаються: «Значить, я невіруючий, кажеш? Якщо я не можу спастися, то й ніхто з вас не може!». Хтось, можливо, викриє їх такими словами: «Ти не приймаєш істини. Коли люди вказують на твої проблеми, ти виглядаєш доволі смиренним і терплячим, але в глибині душі ти чиниш справжній опір. Те, що ти проповідуєш, коли спілкуєшся з людьми про істину, правильне, але факт залишається фактом: ти не приймаєш жодного Божого слова, яке викриває й судить сутність розбещеного характеру людини. Ти опираєшся цим словам, і вони тобі відразливі. У тебе порочний характер». Якщо назвати таких людей «порочними», вони просто не зможуть цього прийняти: «Хіба я порочний? Якби я був порочним, я б давно розтоптав вас усіх! Якби я був порочним, я б уже всіх вас знищив!». Вони не можуть правильно зрозуміти нічого з того, що ви в них викриваєте та про що з ними спілкуєтеся. Що означає правильно щось розуміти? Це означає, що які б проблеми інші люди в тобі не виявляли, ти зіставляєш їх із Божими словами та перевіряєш, чи справді у твоїх намірах і думках були якісь помилки, і скільки б проблем у тобі не виявилося, ти ставишся до них усіх із прийняттям і покірністю. Саме так людина може по-справжньому пізнати свої проблеми. Не можна пізнати свій розбещений характер за власними уявленнями й фантазіями: це потрібно робити на основі Божих слів. Отже, що є передумовою для самопізнання? Потрібно визнати той факт, що сатана обдурив і розбестив людство та що всі люди мають розбещені характери. Тільки прийнявши цей факт, ви зможете поміркувати над собою відповідно до одкровення Божих слів і в процесі цих розмірковувань поступово розкрити свої проблеми. Непомітно для тебе твої проблеми потроху випливатимуть на поверхню, і тоді ти ясно зрозумієш, у чому полягає твій розбещений характер. І на цьому фундаменті ти зможеш здобути знання про те, що ти за людина та яка твоя сутність. Так ти досягнеш прийняття всього, що Бог говорить і відкриває, а потім знайдеш у Божих словах шлях практики, який Він проклав для людини, і станеш практикувати й жити згідно з Його словами. Ось що значить шукати істину. Але чи такі нібито смиренні, терплячі люди приймають Божі слова саме так? Ні: вони можуть заявляти, ніби визнають, що Божі слова є істиною та що всі Його слова, які викривають розбещене людство, є фактами, але якщо ви попросите їх пізнати власний розбещений характер, вони цього не приймуть і не визнають. Вони вважають, що це їх ніяк не стосується. Причина в тому, що вони вважають себе гідними та порядними – праведними, людьми честі. Якщо людина праведна, чи означає це, що вона володіє істиною? Бути праведною людиною – це лише позитивний прояв людської сутності; він не представляє істину. Отже, якщо ти просто маєш якусь одну рису нормальної людської сутності, це не означає, що тобі вже не потрібно шукати істину, що ти її вже здобув і тим більше що ти людина, яку любить Бог. Хіба це не так? (Так.) Ці так звані «люди честі» вважають, що в їхніх характерах немає пихи, хитрощів, нудоти від істини та, звісно, нічого лихого й порочного. Вони думають, що в них немає жодного із цих розбещених характерів, бо вони люди честі, вони від природи праведні й добрі, інші завжди їх ображають, і хоча вони нетямущі та мають низький духовний рівень, але вони чесні. Ця «чесність» – не справжня чесність, а нехитрість, боязкість і невігластво. Хіба такі люди – не великі дурні? Усі вважають їх добрими людьми. Чи правильний цей погляд? Чи мають розбещені характери ті, кого люди вважають добрими? Відповідь – «так», це безсумнівно. Хіба безхитрісні люди не брешуть? Хіба вони не обманюють інших і не маскуються? Хіба вони не егоїстичні? Не жадібні? Хіба вони не прагнуть до високих посад? Хіба вони вільні від усіх надмірних бажань? Звісно, що ні. Єдина причина, чому вони не чинили лихого, полягає в тому, що їм бракувало нагоди. І вони цим пишаються: вони гордо називають себе людьми честі та вважають, що не мають розбещеного характеру. Тож якби хтось указав на якийсь їхній розбещений характер, вилив або стан, вони стали б це спростовувати: «Це не про мене! Я не такий, я так не чиню й не думаю. Ви мене неправильно зрозуміли. Ви всі бачите, що я безхитрісний, що я дурний і боязкий, тому ви мене ображаєте». Що ж це за люди, які так огризаються? Якби хтось насмілився роздратувати таку людину, вона б переслідувала його вічно. Вона б постійно про це говорила та чіплялася до свого «кривдника», і він би ніяк не зміг її позбутися. Такі нерозважливі, невпинно дратівливі люди все одно думають, що вони шукачі істини, що вони безхитрісні, нетямущі люди, які не мають розбещених характерів. Часто вони навіть кажуть: «Може, я й невіглас, але я безхитрісний – я чесна людина, і Бог мене любить!». Для них це щось таке, від чого можна отримати вигоду. Хіба це не трішечки безсоромно? Ти кажеш, що Бог тебе любить. Справді? Ти маєш підстави так говорити? Чи працює в тобі Святий Дух? Чи казав Бог, що Він тебе вдосконалить? Чи планує Бог тебе використовувати? Якщо Бог не казав тобі всього цього, ти не можеш стверджувати, що Він тебе любить: ти можеш лише говорити, що Він тебе жаліє, а це вже дуже добре. Якщо ти кажеш, що Бог тебе любить, то це лише твоє особисте розуміння; це не доводить, що Бог справді тебе любить. Чи став би Бог любити людину, яка не шукає істини? Чи став би Бог любити невігласа й боягуза? Бог жаліє невігласів і боягузів, це правда. Бог любить тих, хто по-справжньому чесний, хто шукає істину, може практикувати істину та підкорятися Йому, звеличувати Його та свідчити про Нього, зважати на Його волю та щиро Його любити. Бог любить лише тих, хто може справді повністю присвячувати себе Йому та вірно виконувати свої обов’язки; Бог любить лише тих, хто вміє приймати істину, обтинання й розбір. Хто не приймає істини, обтинання й розбору, до того Бог має огиду й відкидає його. Якщо тебе нудить від істини й ти чиниш опір усім словам, які говорить Бог, то й Бога від тебе нудитиме, і він тебе зневажатиме. Якщо ти завжди думаєш про себе як про добру людину, як про когось жалюгідного, простого й безхитрісного, але не шукаєш істини, то чи стане Бог тебе любити? Це неможливо; у Його словах немає для цього жодної підстави. Бог не дивиться на те, чи ти безхитрісний, і Його не цікавить, з якою людською сутністю чи духовним рівнем ти народився; Він дивиться на те, як ти реагуєш на Його слова: приймаєш їх чи ігноруєш, підкоряєшся чи опираєшся. Він дивиться на те, чи впливають Його слова на тебе й чи дають у тобі результати, чи можеш ти дати істинне свідчення про численні сказані Ним слова. Якщо твій досвід зрештою зводиться до такого: «Я безхитрісний, я боязкий, кожен зустрічний мене ображає, і всі дивляться на мене зверхньо», – то Бог скаже, що це не свідчення. Якщо ти додаси: «Я чесна, але нетямуща людина, про яку говорить Бог», – то Бог скаже, що ти сповнений брехні та що у твоїх устах немає жодного слова правди. Якщо, коли Бог ставить до тебе вимоги, ти не тільки взагалі не слухаєшся, але й намагаєшся полемізувати з Богом і виправдовувати себе, кажучи: «Я страждав і платив ціну, і я люблю Бога», – це не годиться. Чи шукаєш ти істину? Де твоє справжнє досвідне свідчення? Як проявляється твоя любов до Бога? Ти нікого не переконаєш, якщо не зможеш надати докази. Ти кажеш: «Я людина честі й чиню порядно. Я не займаюся блудом і дію за всіма правилами. Я поводжуся добре. Я не п’ю, не розпусничаю, не граю в азартні ігри. Я не спричиняю в Божому домі порушень і переривань, не сію розбрату, терплю страждання й тяжко працюю. Хіба це не ознаки того, що я шукаю істину? Я вже шукаю істину». І Бог скаже: а ти подолав свій розбещений характер? Де твоє свідчення про пошук істини? Чи можеш ти отримати схвалення й захоплення Божих обранців? Якщо ти не можеш скласти ніякого досвідного свідчення, але кажеш, що ти чесна людина, яка любить Бога, тоді ти той, хто баламутить інших неправдивими словами, – ти нерозважливий диявол-сатана, і ти заслуговуєш на прокляття. Тобі залишається тільки бути засудженим і вигнаним Богом.

Деякі люди, виконуючи свої обов’язки, часто діють свавільно й необачно. Вони надзвичайно примхливі: коли вони щасливі, то виконують якусь дрібку своїх обов’язків, а коли ні, то дуються й кажуть: «У мене сьогодні поганий настрій. Я нічого не їстиму й не виконуватиму свій обов’язок». Тоді іншим доводиться вмовляти їх і казати: «Так не піде. Не можна бути таким примхливим». Що ж такі люди зазвичай на це відповідають? «Я знаю, що так не можна, але я виріс у багатій, привілейованій родині. Бабусі, дідусі й тітки мене балували, а батьки тим більше. Я був їхнім улюбленцем, зіницею ока, і вони балували мене й у всьому мені потурали. Від такого виховання в мене сформувалася ця примхлива вдача, тож коли я виконую обов’язок у Божому домі, то ні з ким нічого не обговорюю, не шукаю істини й не підкоряюся Богові. Хіба я в цьому винен?» Чи правильне їхнє розуміння? Чи це позиція пошуку істини? (Ні.) Коли хтось згадує про якийсь їхній незначний недолік, як-от що під час трапези вони вибирають найкращі шматки їжі, що вони дбають лише про себе, а про інших не думають, то ці люди кажуть: «Я такий із дитинства. Я до цього звик. Я ніколи не думав про інших людей. Я завжди жив привілейованим життям із батьками, які мене обожнюють, і бабусями й дідусями, які мене люблять без міри. Я – зіниця ока всієї своєї сім’ї». Це ж купа нісенітниць і брехні. Хіба це не трошки безсоромно й нахабно? Якщо твої батьки люблять тебе без міри, хіба це означає, що всі інші теж повинні? Якщо твої родичі тебе обожнюють і люблять без міри, хіба це дає тобі підстави діяти в Божому домі необачно та свавільно? Чи це поважна причина? Чи це правильне ставлення до свого розбещеного характеру? Чи це позиція пошуку істини? (Ні.) Коли з такими людьми щось трапляється, коли в них виникає якась проблема, пов’язана з їхнім життям або розбещеним характером, вони шукають об’єктивних виправдань, щоб відповісти за неї, пояснити її, виправдати її. Вони ніколи не шукають істини, не моляться Богу, не приходять до Бога, щоб поміркувати над собою. Чи можна пізнати власні проблеми й розбещеність без розмірковувань над собою? (Ні.) А чи можна покаятися, не знаючи своєї розбещеності? (Ні.) Якщо людина не може покаятися, то в якому стані вона постійно перебуватиме? Хіба не в стані прощення самого себе? Хіба не в стані того, що, мовляв, хоча вона й виплеснула свою розбещеність, але ж не накоїла зла й не порушила адміністративних постанов – що її вчинок хоч і не відповідав принципам істини, але був ненавмисним, і його можна пробачити? (Так.) Що ж, хіба таким має бути стан людини, яка шукає істину? (Ні.) Якщо людина ніколи не кається по-справжньому й постійно живе в такому стані, чи зможе вона виправитися? Ні, ніколи не зможе. А якщо людина не виправиться, вона не зможе по-справжньому відкинути своє зло. Що означає бути нездатним по-справжньому відкинути своє зло? Це означає, що людина не може по-справжньому практикувати істину та входити в її реальність. Це очевидний результат. Якщо ти не можеш ні відкинути своє зло, ні практикувати істину та входити в її реальність, але хочеш отримати роботу Святого Духа, Боже освітлення та прозріння, хочеш, щоб Бог змінив Свою думку про тебе, простив твої переступи та виправив твою розбещеність, чи буде це можливо? (Ні.) Якщо це неможливо, то чи може твоя віра в Бога привести до твого спасіння? (Ні.) Якщо людина живе в стані прощення самого себе й милування собою, вона дуже далека від того, щоб шукати істину. Те, чим вона займається, на що дивиться, що слухає, через які справи метушиться, може якось стосуватися віри в Бога, але воно не матиме нічого спільного ні з пошуком істини, ні з її практикуванням. Такий результат очевидний. А оскільки всі ці речі не пов’язано ні з пошуком, ні з практикуванням істини, ця людина не поміркує над собою й не матиме знання про себе. Вона не знатиме, наскільки вона була розбещена та як практикувати покаяння, тому ймовірність того, що вона досягне справжнього покаяння чи змусить Бога змінити Свою думку про неї, є ще меншою. Якщо ти живеш у такому стані й хочеш, щоб Бог переглянув Свою думку про тебе, простив або схвалив тебе, це буде дійсно важко. Що тут значить слово «схвалив»? Воно значить, що Бог визнає, схвалює й пам’ятає те, що ти робиш. Якщо ти не можеш здобути нічого із цього, то це свідчить, що ти не шукаєш істини в тому, що робиш, у своїх зусиллях, виливах і поведінці. Неважливо, що ти думаєш: навіть якщо ти певною мірою здатен добре поводитися, ця поведінка лише свідчить про те, що у твоїй людській сутності є дещиця совісті й розуму. Але ця добра поведінка – не прояв пошуку істини, бо твоя відправна точка, наміри й мотиви не стосуються пошуку істини. Які в Мене підстави так стверджувати? Підстави такі: жодна з твоїх думок, дій і вчинків не є пошуком істини та не має нічого спільного з істиною. Якщо все, що людина робить, не має на меті здобути Боже схвалення й визнання, то ніщо з того, що вона робить, не зможе здобути в Бога ні схвалення, ні визнання, і очевидно, що таку поведінку та практики можна назвати лише доброю людською поведінкою. Така поведінка – не ознака того, що людина практикує істину, і, звісно, не ознака того, що людина її шукає. Особливо примхливі люди, які часто поводяться необачно та свавільно, не приймають ні суду й кари Божих слів, ні обтинання й розбору. Вони також часто знаходять відмовки, чому вони не шукають істину та не здатні змиритися з обтинанням і розбором. Який це характер? Очевидно, що це характер нудоти від істини – характер сатани. Людина наділена сатанинською природою та характером, тому, без сумніву, люди – від сатани. Вони дияволи, породження сатани та нащадки великого червоного дракона. Деякі люди здатні визнати, що вони дияволи, сатани та нащадки великого червоного дракона, і вони дуже красиво говорять про своє самопізнання. Але коли вони виявляють розбещений характер і хтось їх викриває, розбирається з ними й обтинає їх, вони всіма силами намагаються виправдатися та зовсім не приймають істини. У чому тут проблема? У тому, що це повністю викриває таких людей. Вони так красиво говорять про пізнання себе – то чому ж тоді вони не можуть прийняти істину, коли їх обтинають і розбираються з ними? Тут є певна проблема. Хіба такі речі не досить поширені? Чи легко їх розпізнати? Насправді так. Досить багато людей, говорячи про пізнання себе, визнає, що вони дияволи й сатани, але після цього не кається й не змінюється. Тож яке те самопізнання, про яке вони говорять: істинне чи неправдиве? Вони щиро знають себе чи просто морочать іншим голову, щоб їх обдурити? Відповідь напрошується сама собою. Отже, щоб зрозуміти, чи має людина справжнє знання про себе, потрібно не просто слухати, як вона про це говорить: слід дивитися, як вона ставиться до обтинання й розбору та чи може вона приймати істину. Це найголовніше. Той, хто не приймає обтинання й розбору, має сутність неприйняття істини й відмови від її прийняття, а його характер нудить від істини. Це не підлягає сумніву. Деякі люди не дають іншим розбиратися з ними, скільки б розбещеності вони не виявляли: нікому не дозволено обтинати їх і розбиратися з ними. Самі такі люди мають право говорити про власне самопізнання як їм заманеться, але якщо хтось інший викриває їх, критикує чи розбирається з ними, вони цього не приймають незалежно від того, наскільки чужі слова об’єктивні й відповідають фактам. Який би вилив їхнього розбещеного характеру не викривала інша людина, вони будуть украй вороже налаштовані та постійно знаходитимуть вигадані виправдання без найменшої дрібки справжньої покірності. Якщо такі люди не шукатимуть істини, то буде біда. У церкві вони недоторканні й бездоганні. Коли про них говорять щось добре, то вони радіють, а коли їм указують на погане, то зляться. Якщо хтось викриє таку людину словами: «Ти добра людина, але дуже примхлива. Ти завжди поводишся свавільно й необачно. Тобі потрібно прийняти обтинання й розбір. Хіба для тебе не було б краще позбутися цих недоліків і розбещених характерів?» – у відповідь така людина скаже: «Я не зробив нічого лихого. Я не згрішив. Чому ти зі мною розбираєшся? Удома мене з дитинства безмірно любили і батьки, і дідусі з бабусями. Я їхній улюбленець, зіниця їхнього ока. А тут, у Божому домі, мене взагалі ніхто так не любить – тут нерадісно жити! Ви постійно чіпляєтеся до якихось моїх недоліків і намагаєтеся зі мною розібратися. Як мені так жити?». У чому тут проблема? Людина з ясним поглядом одразу бачить, що такі люди розпещені батьками та родиною, і навіть зараз вони не вміють правильно триматись і жити самостійно. Твоя сім’я обожнювала тебе, як ідола, а ти не знаєш свого місця в усесвіті. У тобі розвинулися пороки пихи, самовдоволення та крайньої примхливості, про які ти не знаєш і не вмієш розмірковувати. Ти віриш у Бога, але не слухаєш Його слів і не практикуєш істину. Чи можеш ти з такою вірою в Бога здобути істину? Чи можеш увійти в її реальність? Чи можеш утілювати в життя справжню подобу людини? Безумовно, що ні. Будучи віруючою в Бога людиною, ти мусиш принаймні прийняти істину й пізнати себе. Тільки так ти зможеш змінитися. Якщо ж у своїй вірі ти завжди покладаєшся на свої уявлення й фантазії, якщо замість пошуку істини шукаєш лише спокою та щастя, якщо ти не здатний на справжнє покаяння, а характер твого життя не змінюється, то твоя віра в Бога не має ніякого сенсу. Будучи віруючою в Бога людиною, ти мусиш розуміти істину. Ти мусиш докладати зусиль до пізнання себе. Що б із тобою не трапилося, ти мусиш шукати істину, і ти повинен долати всі розбещені характери, які з тебе виплескуються, спілкуючись про істину згідно з Божими словами. Якщо хтось укаже тобі на твій розбещений характер або ти сам візьмеш на себе ініціативу дослідити його, то якщо ти зможеш свідомо зіставити його з Божими словами, проаналізувати, дослідити й пізнати себе, а потім розв’язати свою проблему та попрактикувати покаяння, ти будеш здатний жити по-людськи. Хто вірить у Бога, той мусить приймати істину. Якщо ти постійно насолоджуєшся відчуттям того, що сім’я безмірно тебе любить, якщо тобі приємно завжди бути зіницею їхнього ока, їхнім улюбленцем, то що ти зможеш здобути? Якою б зіницею ока й улюбленцем своєї сім’ї ти не був, ти нікчема, якщо ти не маєш реальності істини. Віра в Бога має цінність лише тоді, коли ти шукаєш істину. Коли ти зрозумієш істину, то знатимеш, як правильно триматись і як жити, щоб відчувати справжнє щастя й бути людиною, що догоджає Богові. Ні сімейне оточення, ні особисті сильні сторони, заслуги чи дари не можуть замінити тобі реальність істини, і ніщо із цього не може служити тобі виправданням для того, щоб не шукати істини. Здобуття істини – це єдине, що може принести людям справжнє щастя, дати їм змогу жити значущим життям і подарувати їм прекрасне місце призначення. Факти саме такі.

Деякі люди, ставши в церкві керівниками чи працівниками, вважають, що досягли успіху та їм нарешті випав шанс показати себе. Задоволені собою, вони починають використовувати свої сильні сторони; вони дають волю своїм амбіціям і демонструють усі свої здібності. Ці люди витончені й освічені, мають організаторські здібності, уміють триматись і поводитися як керівники. Вони були найкращими у своєму класі, очолювали учнівську раду в школі, були менеджерами чи президентами компаній, у яких працювали, а коли почали вірити в Бога та прийшли в Його дім, їх обрали керівниками, тож такі люди думають: «Небо ніколи мене не підводить. Такій здібній людині, як я, було б важко залишатись у тіні. Щойно залишивши посаду президента компанії, я прийшов до Божого дому й узяв на себе роль керівника. Я не зміг би бути звичайною людиною, навіть якби постарався. Це Бог мене возвеличив, це те, що Він для мене влаштував, тож я цьому підкорюся». Ставши керівниками, такі люди ставлять собі на службу свій досвід, знання, організаторські здібності та стиль керівництва. Вони вважають себе здібними та сміливими, по-справжньому вправними й талановитими особистостями. Але шкода, що тут є проблема. Ці вправні, талановиті керівники, які народилися з лідерськими здібностями, – що вони найкраще роблять у церкві? Створюють незалежне царство, привласнюють собі всю владу й домінують в обговореннях. Ставши керівниками, вони займаються самою лише роботою, метушаться, терплять тяготи й платять ціну заради власного престижу та статусу. Їх більше нічого не цікавить. Вони вірять, що їхня зайнятість і робота відповідають Божій волі, що в них немає розбещеного характеру, що вони завжди потрібні церкві, братам і сестрам. Вони вважають, що без них не виконувалася б ніяка робота, що вони можуть усе взяти на себе й монополізувати владу. І вони добре вміють створювати своє незалежне царство. Вони здатні на всілякі винахідливі, новаторські речі, вони вкрай вправно поводяться як чиновники та щось із себе вдають, і вони добре наловчилися звисока повчати інших. Є лише одна важлива річ, яку вони робити не можуть: ставши керівниками, вони більше не здатні говорити з іншими від щирого серця, пізнавати себе, помічати власну розбещеність, прислухатися до пропозицій братів і сестер. Якщо під час робочих обговорень хтось запропонує якісь інші ідеї, ці керівники не тільки відкинуть їх, але й виправдають свою відмову такими словами: «Ви не продумали цю пропозицію як слід. Я керівник церкви – якщо я зроблю так, як ви кажете, і все піде як треба, то ще добре, але якщо трапиться щось погане, мені доведеться відповідати за це самому. Отже, більшу частину часу ви можете висловлювати свої думки, – ми можемо дотримуватися цієї формальності, – але кінець кінцем тільки я один маю вибирати й вирішувати, як усе робити». Із часом більшість братів і сестер перестане брати участь в обговореннях і спілкуванні про роботу, а такий керівник не потурбується про те, щоб спілкуватися з ними про якісь проблеми в роботі. Він і надалі судитиме та прийматиме рішення, не кажучи нікому ні слова, і він і надалі буде повен своїх виправдань. Такі керівники вважають: «Церква – це церква керівника: керівник прокладає курс. Саме керівник має вирішальне слово щодо того, у якому напрямку та яким шляхом слід іти братам і сестрам». Природно, що далі ці керівники беруть під свій контроль входження братів і сестер у життя, шлях, яким ті йдуть, і напрямок їхнього пошуку. Ставши «капітанами», такі керівники монополізують владу та створюють незалежне царство. Їхні дії непрозорі, і, самі того не усвідомлюючи, такі керівники придушують кількох людей і виключають певних братів і сестер, які шукають істину та здатні до розуміння. При цьому такі керівники все одно думають, що цим вони захищають роботу церкви й інтереси Божих обранців. На все, що вони роблять, у них є такі точні аргументи, така кількість виправдань і відмовок – і що з того зрештою виходить? Усе, що вони роблять, спрямовано на захист їхнього статусу й монополії на владу. Вони приносять у Божий дім принципи, способи та засоби дій із мирського суспільства та сімейного життя й думають, що так захищають інтереси Божого дому. При цьому вони ніколи не знають себе й не розмірковують над собою. Навіть якби хтось указав їм на те, що вони порушують принципи істини, навіть якби їх настигло Боже просвітління, дисциплінування та виправлення, вони б цього не усвідомили. У чому тут полягає проблема? Відколи вони зайняли посаду керівника, вони ставляться до свого обов’язку як до кар’єри, і саме це прирікає їх іти шляхом антихристів і робить нездатними шукати істину. І все ж, роблячи цю «кар’єру», вони вважають, ніби все, що вони роблять, є пошуком істини. Як вони бачать пошук істини? Вони оберігають власний статус і владу, прикриваючись захистом інтересів братів і сестер та Божого дому, і вважають, що це прояв їхнього пошуку істини. Вони геть нічого не знають про розбещений характер, який у них проявляється та виплескується з них, коли вони перебувають на цій посаді. Навіть якщо в них іноді з’являється слабке відчуття, що це розбещений характер, що він гидкий Богові, що це порочний, непоступливий характер, вони швидко змінюють свою думку, гадаючи собі: «Так не піде. Я керівник, і я мушу мати гідність керівника. Я не можу дозволити братам і сестрам бачити, як я виплескую розбещений характер». Отже, вони хоч і розуміють, що виплеснули багато розбещеності, що для збереження свого статусу й авторитету зробили багато такого, що суперечить принципам, але коли хтось викриває таких керівників, вони вдаються до софістики або намагаються перешкодити викриттю, щоб про нього ніхто не дізнався. Щойно здобувши владу та статус, вони ставлять себе у священне й недоторканне становище, вважаючи, що вони великі, правильні, бездоганні та стоять поза всякими сумнівами. І, зайнявши таку позицію, вони постійно чинять опір і відкидають усі незгодні голоси, усі пропозиції та поради, які могли б бути корисними для роботи церкви та входження братів і сестер у життя. Як такі керівники виправдовуються за те, що не шукають істини? Вони кажуть: «Я маю статус, я людина зі становищем – це означає, що я маю гідність, що я священний і недоторканний». Якщо вони придумують такі доводи й відмовки, то чи можуть вони шукати істину? (Ні.) Не можуть. Вони завжди говорять і діють із висоти свого становища, тішачись атрибутами свого статусу. Такими діями вони розпалюють під собою вогонь і роблять своє викриття необхідним. Хіба такі люди не жалюгідні? Вони жалюгідні, огидні, бридкі – вони відразливі! Будучи керівниками, вони вбираються в образ святого. Святий, великий, славний, правильний – що це за титули? Це кайдани, і той, хто їх одягає, уже не може шукати істини. Якщо хтось одягає ці кайдани, це означає, що він більше не має нічого спільного з пошуком істини. Яка головна причина того, що ці люди не шукають істини? Насправді причина в тому, що вони обмежені статусом. Вони постійно думають: «Я керівник. Я тут головний. Я людина, яка має статус і становище. Я гідна людина. У мене не може бути пихатого чи лихого характеру. Я не можу відкритись і поспілкуватися про свій розбещений характер: я мушу оберігати свою гідність і престиж. Я мушу робити так, щоб люди рівнялися на мене й шанували мене». Такі керівники завжди обмежені цими речами, тому вони не можуть ні відкритися, ні поміркувати над собою й пізнати себе. Це руйнує їхнє життя. Чи відповідають істині їхні погляди та спосіб мислення? Цілком очевидно, що ні. А поведінка, яку вони зазвичай демонструють, виконуючи свої обов’язки: пиха, самовдоволення, удавання, обман, звичка діяти так, наче вони самі собі закон, тощо – чи є ці практики пошуком істини? (Ні.) Цілком очевидно, що ніяка така поведінка не є пошуком істини. А яке виправдання чи причину вони називають для того, щоб не шукати істину? (Вони вважають, що керівники – це люди зі статусом і гідністю, і навіть якщо в них розбещений характер, його не можна викривати.) Хіба така точка зору не абсурдна? Якщо людина визнає, що має розбещений характер, але не допускає, щоб його хтось викрив, то чи приймає вона істину? Якщо ти, керівник, не можеш прийняти істину, то як ти переживатимеш Божу роботу? Як вичиститься твоя розбещеність? А якщо твою розбещеність не можна вичистити й ти продовжуєш жити за своїм розбещеним характером, тоді ти керівник, який не може виконувати практичну роботу: ти неправдивий керівник. Будучи керівником, ти справді маєш статус, але це просто значить, що ти виконуєш іншу роботу, інший обов’язок: це не означає, що ти став людиною зі становищем. Те, що ти здобув цей статус і виконуєш інші обов’язки, не робить тебе ні гіднішим за інших, ні людиною з високим становищем. Якщо якісь люди справді так думають, хіба вони не безсоромні? (Так.) Як можна сказати це простіше? Вони нахабні й зухвалі, чи не так? Коли вони не керівники, то ставляться до людей щиро; вони здатні відкриватися про свої виливи розбещеності й аналізувати свої розбещені характери. Щойно обійнявши посаду керівника, такі люди стають зовсім іншими. Чому Я кажу, що вони стають іншими? Тому що вони надягають маску, а справжня людина залишається за нею. Та маска не виявляє жодних почуттів: ні плачу, ні сміху, ні задоволення, ні злості, ні смутку, ні радості, ніяких емоцій і бажань – і, звісно, ніякого розбещеного характеру. Вираз і стан цієї маски завжди залишаються незмінними, тоді як усі свої справжні стани, особисті думки й ідеї керівник тримає прихованими за маскою, де їх ніхто не може побачити. Деякі керівники та працівники постійно думають, що мають становище та статус. Вони дико бояться, що втратять гідність, якщо хтось обтинатиме їх і розбиратиметься з ними, тому вони не приймають істини. Вони користуються своїм статусом і владою, щоб говорити солодкі неправдиві слова та приховувати свій розбещений характер. При цьому вони помилково вважають, що завдяки своєму статусу вони видатніші та святіші за інших, а тому їм не потрібно шукати істину: мовляв, пошуки істини – це для інших. Такий спосіб мислення помилковий, а також дещо безсоромний і безглуздий. Ось як поводяться такі люди. Із сутності поведінки таких людей ясно, що вони шукають не істини, а статусу та престижу. Своєю роботою вони оберігають власний статус і владу, обманюючи себе думкою, що шукають істину. Точно як Павло, вони часто підбивають підсумки виконаної роботи й обов’язків, завдань, зроблених під час церковної роботи, і досягнень, здобутих під час роботи для Божого дому. Вони часто ведуть облік таких речей, як колись сказав Павло: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведности» (2 Тимофію 4:7–8). Під цим він мав на увазі, що після того, як він закінчив свій біг і добре позмагався, настав час підрахувати, наскільки великий у нього шанс на спасіння, наскільки великими були його внески, наскільки великою буде його нагорода, і попросити Бога нагородити його за ці внески. Він мав на увазі, що не вважатиме Бога праведним Богом, якщо Він не нагородить його вінком, що тоді Павло відмовиться підкоритись і навіть поскаржиться на Божу неправедність. Чи шукає істини така людина з таким способом мислення та характером? Чи справді вона підкоряється Богові? Чи може вона віддатися Божим улаштуванням? Хіба це не ясно з першого погляду? Такі люди думають, що їхній біг і змагання – це пошук істини, але вони зовсім не шукають істини й не володіють проявами справжнього пошуку істини. Отже, вони не ті, хто шукає істину.

Яку з людських проблем насамперед щойно викрило наше спілкування? Зокрема, який із розбещених людських характерів воно викрило в першу чергу? Базовий характер – це те, що людина пересичена істиною та відмовляється її приймати; це один дуже конкретний тип поведінки. Інший основний тип – це те, що є в сутності характеру кожної людини: непоступливість. Вона теж проявляється досить конкретно й очевидно, чи не так? (Так.) Це і є два основні способи, у які проявляється й виплескується розбещений характер людини. Ця конкретна поведінка, ці конкретні погляди, ставлення тощо правдиво й точно ілюструють, що в розбещеному характері людини є елемент пересичення істиною. Звісно, ще помітнішими в людському характері є прояви непоступливості: що б не говорив Бог, які б розбещені характери людини не викривалися в ході Божої роботи, люди вперто відмовляються це визнавати й чинять опір. Крім очевидного опору та презирливого відкидання, є, звісно, й інший тип поведінки, коли люди не переймаються Божою роботою, ніби вона ніяк їх не стосується. Що означає не перейматися Богом? Це коли людина каже: «Говори що хочеш – мене це не стосується. Ніякий Твій суд і викриття жодним чином мене не стосуються. Я їх не приймаю й не визнаю». Чи можна назвати таку позицію «непоступливою»? (Так.) Це прояв непоступливості. Такі люди кажуть: «Я живу так, як мені подобається, так, як мені зручно та радісно. А поведінка, про яку Ти говориш: пиха, підступи, пересиченість істиною, зло, порочність тощо, – навіть якщо вони в мене є, то що з того? Я не стану їх ні досліджувати, ні пізнавати, ні приймати. Ось так я вірю в Бога, і що Ти із цим зробиш?». Це позиція непоступливості. Коли люди не переймаються Божими словами, не прислухаються до них, тобто завжди ігнорують Бога, що б Він не говорив і в якій би саме формі не були Його слова: чи нагадувань, чи застережень, чи закликів, – і не зважають на Бога, яку б манеру мовлення Він не використовував, якими б не були джерело та цілі Його промови, – тоді їхня позиція є непоступливою. Це означає, що вони не прислухаються до нагальної Божої волі й тим більше до Його щирого, доброзичливого бажання спасти людину. Що б не робив Бог, люди не мають у серці готовності до співпраці й не бажають прагнути до істини. Навіть якщо вони визнають, що Божий суд і одкровення повністю відповідають фактам, у їхніх серцях немає каяття, і вони продовжують вірити так само, як і раніше. Кінець кінцем, почувши багато проповідей, вони кажуть те саме: «В усякому разі, я істинно віруючий, моя людська сутність не погана, я не став би свідомо коїти лихо, я здатен зрікатися всіляких речей, я можу приймати тяготи, і я готовий платити ціну за свою віру. Бог мене не покине». Хіба це не схоже на те, як Павло сказав: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведности»? Ось таке ставлення буває в людей. Який характер стоїть за таким ставленням? Непоступливість. Чи важко змінити непоступливий характер? Чи є для цього якийсь шлях? Найпростіший, найпряміший спосіб – це змінити своє ставлення до Божих слів і до Самого Бога. Як можна змінити ці речі? Проаналізувавши й пізнавши стани та способи мислення, які породжує твоє непоступливе ставлення, і подивившись, які з твоїх учинків і слів, поглядів і намірів, за які ти чіпляєшся, та навіть конкретних думок та ідей, які ти виплескуєш, перебувають під владою твого непоступливого характеру. Досліди й подолай цю поведінку, виливи та стани одне за одним, а потім виправ їх: щойно ти щось дослідив і виявив, поквапся це виправити. Наприклад, ми щойно говорили про те, як деякі люди діють відповідно до своїх уподобань і настрою: це примхливість. Характер примхливості несе в собі рису нудоти від істини. Якщо ти усвідомлюєш, що ти саме така людина з таким розбещеним характером, але не розмірковуєш над собою, не шукаєш істини, щоб розв’язати цю проблему, а вперто вважаєш, що в тебе все гаразд, то це непоступливість. Після цієї проповіді ти можеш раптом усвідомити: «Я ж говорив такі речі, і в мене є такі погляди. Мій характер такий, що мене нудить від істини. Якщо це так, то я візьмуся за подолання цього характеру». Як же тобі слід братися за його подолання? Почни з того, що відкинь своє почуття вищості, свою примхливість і свавілля; незалежно від того, у доброму ти настрої чи поганому, дивися на Божі вимоги. Якщо ти зможеш зректися плоті та практикувати згідно з Божими вимогами, як Він подивиться на тебе? Якщо ти справді зможеш почати долати цю розбещену поведінку, це ознака того, що ти позитивно й ініціативно співпрацюєш із Божою роботою. Ти свідомо зрікатимешся того характеру, який нудить від істини, долатимеш його та водночас долатимеш і свій непоступливий характер. Коли ти подолаєш обидва ці розбещені характери, то зможеш слухатися Бога й догоджати Йому, і це буде Йому до вподоби. Якщо ви зрозуміли зміст цього спілкування та практикуватимете таке зречення плоті, Я буду дуже задоволений. Це означатиме, що Я недаремно говорив ці слова.

Непоступливість – це проблема розбещеного характеру; це щось у природі самої людини, і подолати це нелегко. Коли в людини непоступливий характер, це проявляється переважно як схильність наводити виправдання й надумані аргументи, настійно дотримуватися власних думок і з натугою сприймати нове. Бувають випадки, коли люди знають, що їхні думки неправильні, але заради свого марнославства й гордості вперто тримаються за них до кінця. Такий непоступливий характер важко змінити, навіть якщо людина його усвідомлює. Щоб розв’язати проблему непоступливості, треба знати людську пиху, підступність, порочність, нудоту від істини й інші подібні характери. Коли людина знає власну пиху, підступність, порочність і те, що її нудить від істини та вона не готова зректися плоті, хоч і бажає практикувати істину; коли вона знає, що завжди знаходить для своїх труднощів виправдання й пояснення, хоч і бажає слухатися Бога, тоді їй буде легко визнати, що в неї проблема з непоступливістю. Щоб розв’язати цю проблему, для початку потрібно мати звичайну людську розсудливість і навчитися слухати Божі слова. Якщо ти хочеш бути Божою вівцею, то мусиш навчитися слухати Його слова. Як же тобі їх слухати? Шукаючи серед проблем, які Бог розкриває у Своїх словах, ті, що стосуються тебе. Якщо ти знайдеш таку проблему, то мусиш її прийняти; не можна вважати, нібито це проблема інших, кожної людини чи всього людства, а тебе вона ніяк не стосується. Для тебе було б неправильно мати таке переконання. Тобі потрібно на основі одкровення Божих слів поміркувати про те, чи немає в тебе розбещених характерів або помилкових поглядів, які викриває Бог. Наприклад, коли ти чуєш Божі слова, які викривають прояви пихатого характеру, що виплескується з когось, тобі слід подумати: «Чи бувають у мене прояви пихи? Я розбещена людина, тому в мене мають бути деякі із цих проявів; мені слід поміркувати, коли саме таке буває. Люди кажуть, що я пихатий і завжди поводжуся зверхньо, що мої слова обмежують інших людей. Чи справді це мій характер?». Завдяки розмірковуванням ти зрештою зрозумієш, що Боже одкровення абсолютно правильне: ти – пихата людина. А оскільки одкровення Божих слів абсолютно правильне й ідеально, без найменших розбіжностей відповідає твоїй ситуації, а за подальших розмірковувань виявляється ще точнішим, ти мусиш прийняти суд і кару Його слів, а також розгледіти й пізнати сутність свого розбещеного характеру згідно з ними. Тоді ти зможеш відчути справжнє каяття. У вірі в Бога можна пізнати себе, тільки якщо ти їстимеш і питимеш Його слова саме так. Аби подолати свої розбещені характери, необхідно прийняти суд і викриття Божих слів. Якщо ти не можеш цього зробити, то ніяк не зумієш позбутися своїх розбещених характерів. Якщо ти розумна людина, яка бачить, що одкровення Божих слів загалом правильне, або можеш визнати, що половина з нього правильна, тобі слід одразу прийняти це й підкоритися Богу. Також необхідно молитися Йому та розмірковувати над собою. Тільки тоді ти зрозумієш, що всі Божі слова одкровення правильні, що всі вони – факти й ніщо інше. Лише підкоряючись Богу з благоговінням перед Ним у серці, люди можуть по-справжньому розмірковувати над собою. Тільки тоді вони зуміють побачити розмаїття розбещених характерів, які в них існують, і те, що вони справді пихаті, самовдоволені й позбавлені навіть дрібки розуму. Якщо людина любить істину, то зможе простертися перед Богом, визнати перед Ним, що була глибоко розбещена, і матиме готовність прийняти Його суд і кару. Так вона зможе розвинути в серці каяття, почати зрікатись і ненавидіти себе, шкодувати, що не шукала істини раніше, і подумає так: «Чому я не зміг прийняти суд і кару Божих слів, коли почав їх читати? Я поставився до Його слів пихато, хіба не так? Як я міг бути таким пихатим?». Якщо людина часто розмірковуватиме так над собою певний час, то усвідомить, що дійсно пихата, не зовсім здатна визнати, що Божі слова є істиною й фактами, і справді не має ні крихти розуму. Але пізнати себе – це складно. Щоразу, коли людина розмірковує, вона може лише трохи розширити й поглибити власне знання про себе. Здобути чітке знання про розбещений характер – це не те, чого можна досягти швидко; для цього треба більше читати Божі слова, більше молитись і розмірковувати над собою. Тільки так можна поступово пізнати себе. Усі, хто справді знає себе, раніше кілька разів зазнавали невдач і спотикалися, але після цього читали Божі слова, молилися Йому та розмірковували над собою, і так вони ясно змогли побачити правду про власну розбещеність і відчути, що справді були глибоко розбещені й абсолютно позбавлені реальності істини. Якщо ти так переживатимеш Божу роботу, молитимешся Йому та шукатимеш істину, коли з тобою щось трапляється, то поступово пізнаєш себе. Тоді одного дня у твоєму серці нарешті стане ясно: «Можливо, мій духовний рівень трохи кращий, ніж в інших, але це мені дав Бог. Я постійно вихваляюся, намагаюся перевершити інших своїми промовами та змусити людей робити все по-моєму. Мені справді бракує розуму – це пиха й самовдоволеність! Завдяки розмірковуванням я дізнався про власний пихатий характер. Це Боже просвітління та благодать, і я Йому за це дякую!». Дізнатися про власний розбещений характер – це добре чи погано? (Добре.) Після цього слід пошукати, як говорити й діяти з розумом і послухом, як стояти на рівних з іншими, як справедливо ставитися до інших, не обмежуючи їх, і як правильно оцінювати свій духовний рівень, дари, сильні сторони тощо. Так твій пихатий характер буде подолано подібно до того, як гору розбивають на порох: по одному удару за раз. Після цього, коли ти взаємодіятимеш з іншими людьми чи працюватимеш разом із ними над виконанням якогось обов’язку, ти зможеш вдумливо, уважно їх слухати та правильно ставитися до їхніх поглядів. І коли ти почуєш, що вони висловлюють якийсь правильний погляд, то збагнеш: «Здається, мій духовний рівень не найкращий. Річ у тім, що в кожної людини свої сильні сторони; інші зовсім не гірші за мене. Раніше я завжди думав, що мій духовний рівень кращий, ніж в інших. Це була самозакоханість і вузьколобе невігластво. Моє бачення було дуже обмеженим, як у жаби на дні колодязя. Думати так було нерозумно, безсоромно! Я був засліплений і оглушений своїм пихатим характером. Слова інших людей не доходили до мене, і я думав, що кращий за них, що маю рацію, хоча насправді я нічим не кращий за жодного з них!». Далі ти вже матимеш справжнє розуміння та знання своїх недоліків і маленького духовного стану. І після цього, спілкуючись з іншими, ти станеш уважно прислухатися до їхніх поглядів і зрозумієш: «Є так багато людей, які кращі за мене. Мій духовний рівень і здатність до розуміння в кращому випадку посередні». Збагнувши це, хіба ти не здобудеш трохи самосвідомості? Переживаючи це й часто розмірковуючи про себе згідно з Божими словами, ти зможеш справді пізнати себе, і твоє знання ставатиме дедалі глибшим. Ти зможеш прозріти істину про свою розбещеність, бідність, убогість і прикру потворність, і тоді тобі стане погано від самого себе, і ти зненавидиш свій розбещений характер. Далі тобі буде легко зректися себе. Ось так потрібно переживати Божу роботу. Слід розмірковувати над своїми виливами розбещеності згідно з Божими словами. Зокрема, у будь-якій ситуації, коли ти виявляєш розбещений характер, слід часто розмірковувати над собою й пізнавати себе. Тоді ти зможеш легко та ясно побачити свою розбещену сутність і від щирого серця зненавидіти свою розбещеність, свою плоть і сатану. Так само ти зможеш від щирого серця любити істину та прагнути до неї. Так твій пихатий характер постійно слабшатиме, і поступово ти його позбудешся. Ти здобуватимеш дедалі більше розуму, і тобі буде легше підкорятися Богові. В очах інших ти виглядатимеш урівноваженішим і тверезішим, а твої слова здаватимуться об’єктивнішими. Ти будеш здатен слухати інших і даватимеш їм час висловитися. Коли інші матимуть рацію, тобі буде легко прийняти їхні слова, і тобі буде не так обтяжливо взаємодіяти з людьми. Ти зможеш гармонійно співпрацювати з будь-ким. Якщо ти так виконуватимеш свій обов’язок, хіба в тебе тоді не буде розуму та людської сутності? Саме так і можна подолати такий розбещений характер.

Тепер трохи поспілкуймося про те, як долати розбещені характери, на прикладі проблеми непоступливого характеру, яку Я щойно згадував. Щоб подолати розбещений характер, людина передусім має бути здатною прийняти істину. Прийняти істину – це значить прийняти Божий суд і кару; це значить прийняти Його слова, які викривають сутність розбещеності людини. Якщо ти пізнаєш і проаналізуєш на основі Божих слів свої виливи розбещеності та розбещені стани, наміри й поведінку, якщо ти зможеш розкрити сутність своїх проблем, то пізнаєш свій розбещений характер і почнеш процес його подолання. З іншого боку, якщо ти так не практикуватимеш, то не тільки не зможеш подолати свій непоступливий характер, а й не матимеш змоги викорінити свої розбещені характери. Кожна людина має кілька розбещених характерів. Із чого ж починати їх подолання? Перш за все треба подолати свою непоступливість, бо непоступливий характер заважає людям наближатися до Бога, шукати істину й підкорятися Богові. Непоступливість – це найбільший камінь спотикання в молитві та спілкуванні людини з Богом; це те, що найбільше заважає нормальним стосункам людини з Богом. Коли ти подолаєш свій непоступливий характер, подолати інші буде легко. Подолання розбещеного характеру починається із розмірковування над собою та самопізнання. Долайте всі свої розбещені характери, про які знаєте: що більше їх ви пізнаєте, то більше зможете подолати; що глибше ви їх пізнаєте, то повніше зможете їх подолати. Це і є процес подолання розбещених характерів; він відбувається через молитву до Бога, а також розмірковування, пізнання себе й аналіз сутності свого розбещеного характеру на основі Божих слів, доки людина не буде здатна зректися плоті й практикувати істину. Пізнати сутність свого розбещеного характеру – непросте завдання. Пізнати себе – не означає сказати загальне: «Я розбещена людина, я диявол, я потомок сатани, нащадок великого червоного дракона; я опираюся Богу й ворогую з ним, я Його супостат». Такі розмови не обов’язково означають, що ти справді пізнав власну розбещеність. Можливо, ти почув ці слова від когось іншого, а про себе мало що знаєш. Справжнє самопізнання ґрунтується не на людському навчанні й судженнях, а на Божих словах: це бачення наслідків розбещених характерів і страждань, яких ти через них зазнав, відчуття того, як розбещений характер шкодить не тільки тобі, а й іншим людям. Це усвідомлення того факту, що розбещені характери походять від сатани, що вони є сатанинськими отрутами й філософіями, що вони повністю ворожі істині й Богові. Коли ти побачиш сутність цієї проблеми, то пізнаєш свій розбещений характер. Деякі люди визнають, що вони є дияволом-сатаною, але після цього все одно не приймають обтинання й розбір. Вони не погоджуються, що зробили щось погане чи порушили істину. У чому з ними проблема? Вони досі не знають самих себе. Деякі люди кажуть, що вони – диявол-сатана, але якщо ти їх запитаєш: «Чому ти кажеш, що ти – диявол-сатана?» – вони не зможуть відповісти. Це свідчить, що вони не знають ні свого розбещеного характеру, ні своєї природи й сутності. Якби вони побачили, що їхня природа – це природа диявола, що їхній розбещений характер – це характер сатани, і визнали, що, отже, вони є дияволом, сатаною, тоді б вони пізнали власну природу й сутність. Справжнє самопізнання досягається через викриття, суд, практику й досвід Божих слів. Воно досягається через розуміння істини. Якщо людина не розуміє істини, то що б вона не говорила про власне самопізнання, ці слова будуть пустими й непрактичними, бо вона не зможе знайти й осягнути корінне та сутнісне. Щоб пізнати себе, людина мусить визнати те, які розбещені характери вона виявляла в конкретних випадках, якими були її наміри, як вона поводилася, які в ній були домішки та чому вона не могла прийняти істину. Людина має бути здатна чітко про це сказати: тільки тоді вона зможе пізнати себе. Коли деякі люди стикаються з обтинанням і розбором, то визнають, що їх нудить від істини, що вони мають підозри й непорозуміння щодо Бога, що вони ставляться до Нього насторожено. Вони також визнають, що всі Божі слова, які судять і викривають людину, відповідають фактам. Це свідчить, що такі люди трохи знають себе. Але оскільки вони не мають знань ні про Бога, ні про Його роботу й не розуміють Його волі, їхнє самопізнання досить поверхове. Якщо людина лише визнає власну розбещеність, але не знайшла корінь проблеми, то чи можна подолати її підозри, непорозуміння та настороженість щодо Бога? Ні, не можна. Ось чому самопізнання – це більше ніж просто визнання своєї розбещеності та проблем: людина також мусить зрозуміти істину й розв’язати проблему свого розбещеного характеру в самому її корені. Це єдиний спосіб побачити правду про свою розбещеність і досягти справжнього покаяння. Коли ті, хто любить істину, пізнають себе, вони також здатні шукати й розуміти істину, щоб розв’язати свої проблеми. Тільки таке самопізнання дає результати. Щоразу, коли той, хто любить істину, читає якусь фразу з Божих слів, яка викриває й судить людину, він передусім має віру в те, що Божі слова, які викривають людину, реальні та відповідають фактам, а Божі слова, які судять людину, є істиною та відображають Божу праведність. Ті, хто любить істину, мусять принаймні бути в змозі це усвідомити. Якщо хтось навіть не вірить Божим словам і тому, що Божі слова, які викривають і судять людину, є фактами й істиною, то чи може він пізнати себе через Його слова? Звісно, що ні: навіть якби він і захотів, то не зміг би. Якщо ти можеш бути непохитним у своїй вірі в те, що всі Божі слова є істиною, і вірити їм усім незалежно від того, що говорить Бог і як саме, якщо ти здатен вірити Божим словам і приймати їх, навіть коли ти їх не розумієш, тобі буде легко розмірковувати над собою й пізнавати себе через них. Розмірковування над собою мають ґрунтуватися на істині. Це не підлягає сумніву. Істиною є тільки Божі слова: жодне слово людини й жодне слово сатани не є істиною. Сатана тисячоліттями розбещував людство всіляким навчанням, ученнями й теоріями, і люди стали настільки заціпенілими й туподумними, що не лише не мають ні найменшого знання про самих себе, але навіть підтримують єресі й омани та відмовляються приймати істину. Таких людей не можна спасти. Ті ж, хто має справжню віру в Бога, вважають, що тільки Його слова є істиною, і здатні пізнавати себе на основі Божих слів та істини, тим самим досягаючи справжнього покаяння. Деякі ж люди не шукають істини; вони ґрунтують розмірковування над собою лише на людському навчанні, визнають за собою лише гріховну поведінку, і не більше, але при цьому не здатні розпізнати власну розбещену сутність. Таке самопізнання – марна справа, що не дає жодних результатів. Розмірковувати над собою потрібно на основі Божих слів, а після розмірковувань – поступово пізнавати розбещені характери, які вони виявляють. Треба вміти виміряти й пізнавати свої недоліки, суть своєї людської сутності, свої погляди на речі, життєве бачення та цінності, спираючись на істину, а потім виносити їм усім точну оцінку й вирок. Так людина може поступово досягти знання про себе. Але що більше досвіду в житті здобуває людина, то глибшим стає її знання про себе, і доки людина не здобуде істину, вона не зможе повністю побачити свою природу й сутність. Якщо людина по-справжньому знає себе, то бачить, що розбещені люди – насправді породження та втілення сатани. Вона відчуватиме, що не гідна жити перед Богом, що не варта Його любові та спасіння, і зможе остаточно простертися перед Ним. Тільки той, хто здатен на такий рівень знання, по-справжньому знає себе. Самопізнання є передумовою входження в реальність істини. Якщо людина хоче практикувати істину й увійти в реальність, вона мусить пізнати себе. Усі люди мають розбещені характери і, самі того не бажаючи, постійно перебувають у путах і під контролем цих розбещених характерів. Люди не здатні практикувати істину та слухатися Бога. Тож якщо вони хочуть це робити, то мають спершу пізнати себе й подолати свої розбещені характери. Тільки через процес подолання розбещеного характеру можна зрозуміти істину й пізнати Бога; тільки тоді можна підкоритися Богові та свідчити про Нього. Саме так людина здобуває істину. Процес входження в реальність істини – це процес подолання свого розбещеного характеру. Що ж потрібно зробити, щоб подолати свій розбещений характер? По-перше, треба пізнати свою розбещену сутність. Зокрема, це означає дізнатися, як виник розбещений характер людини та яка з прийнятих нею брехень і оман сатани спричинила його появу. Щойно людина повністю зрозуміє й розпізнає ці кореневі причини на основі Божих слів, вона більше не захоче жити за своїм розбещеним характером, а прагнутиме лише підкорятися Богові та жити за Його словами. Щоразу, коли вона виявлятиме розбещений характер, вона зможе розпізнати й відкинути його та зректися плоті. Практикуючи та здобуваючи досвід у такий спосіб, вона поволі позбудеться всіх своїх розбещених характерів.

Дехто каже: «Прочитавши Божі слова викриття й суду, я поміркував над собою та зрозумів, що я пихатий, підступний, егоїстичний, лихий, непоступливий, позбавлений людської сутності». Є люди, які навіть кажуть, що вони надзвичайно пихаті, що вони – звірі, що вони – диявол-сатана. Чи це справжнє знання про себе? Якщо вони говорять від щирого серця, а не просто мавпують, то це свідчить, що вони принаймні мають якесь знання про себе – питання лише в тому, поверхове воно чи глибоке. Якщо ж вони мавпують, повторюючи чужі слова, то це не справжнє знання про себе. Пізнання свого розбещеного характеру має бути конкретним, аж до кожної справи та стану, тобто деталей: станів, виливів, поведінки, думок та ідей, які стосуються розбещеного характеру. Тільки тоді можна по-справжньому пізнати себе. А коли людина по-справжньому пізнає себе, її серце наповниться каяттям, і вона стане здатною до справжнього покаяння. Що насамперед потрібно попрактикувати, щоб покаятися? (Треба визнати свої помилки.) «Визнати свої помилки» – це неправильний вираз; радше йдеться про те, щоб визнати й знати, що людина має певний розбещений характер. Якщо хтось каже, що його розбещений характер – це свого роду помилка, то він не має рації. Розбещений характер – це те, що належить до природи людини, те, що керує людиною. Це не те саме, що разова помилка. Деякі люди після виявлення розбещеності моляться Богу: «Боже, я зробив помилку. Вибач мені». Це неправильно. Правильніше було б «визнати свій гріх». Конкретний спосіб, у який люди практикують покаяння, – це пізнання себе та розв’язання своїх проблем. Коли людина виявляє розбещений характер або вчиняє переступ і усвідомлює, що чинить опір Богові та викликає Його ненависть, вона повинна поміркувати над собою та пізнати себе через відповідні Божі слова. Далі вона здобуде певні знання про свій розбещений характер і визнає, що він походить від сатанинських отрут і розбещення. Після цього, коли людина знайде принципи практикування істини та зможе втілювати істину в життя, це й буде справжнє покаяння. Яку б розбещеність не виявляла людина, якщо вона здатна спочатку пізнати свій розбещений характер, пошукати істину, щоб його подолати, і прийти до практики істини, то це і є справжнє покаяння. Деякі люди трохи знають про себе, але в них немає жодних ознак покаяння, як і жодних свідчень того, що вони практикують істину. Якщо після самопізнання вони залишаються незмінними, то це далеко від справжнього покаяння. Щоб досягти справжнього покаяння, треба подолати свої розбещені характери. Як же конкретно слід практикувати та входити, щоб подолати свої розбещені характери? Наведу приклад. Люди мають підступні характери, завжди брешуть і обманюють. Якщо ти це усвідомлюєш, то найпростіший і найпрямолінійніший принцип практики для подолання своєї підступності – бути чесною людиною, говорити правду та робити чесні вчинки. Господь Ісус сказав: «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні». Щоб бути чесною людиною, слід дотримуватися принципів Божих слів. Ця проста практика – найефективніша, її легко зрозуміти й утілити в життя. Однак, оскільки люди так глибоко розбещені, оскільки всі вони мають сатанинську природу та живуть за сатанинськими характерами, їм досить важко практикувати істину. Вони хотіли б бути чесними, але не вміють. Вони не можуть не брехати й не обманювати, і хоча після усвідомлення цього вони часом відчувають докори сумління, вони все одно не зможуть скинути обмеження свого розбещеного характеру, і вони продовжуватимуть брехати й обманювати, як і раніше. Як розв’язати цю проблему? Частково – через усвідомлення того, що сутність розбещеного характеру є потворною й підлою, і здатність зненавидіти його від щирого серця; іншою частиною – через тренування практики за таким принципом істини: «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні». Коли ти практикуєш цей принцип, то перебуваєш у процесі подолання свого підступного характеру. Звісно, якщо ти можеш практикувати згідно з принципами істини, долаючи свій підступний характер, то це є проявом твого виправлення та початком твого справжнього покаяння, і Бог це схвалює. Це означає, що коли ти виправишся, Бог змінить Свою думку про тебе. Фактично, Бог робить це як своєрідне прощення за розбещені характери та бунтарство людини. Він прощає людям і не пам’ятає їхніх гріхів і переступів. Це достатньо конкретно? Ви це зрозуміли? Наведу ще один приклад. Скажімо, у тебе пихатий характер, і що б із тобою не відбувалося, ти дуже свавільний: ти завжди хочеш командувати, щоб інші тебе слухались і робили те, що ти бажаєш. Далі настає день, коли ти усвідомлюєш, що причиною цього є пихатий характер. Твоє визнання того, що це пихатий характер, є першим кроком до самопізнання. Далі тобі слід знайти кілька уривків із Божих слів, які викривають пихатий характер, аби порівняти себе з ними, поміркувати над собою й пізнати себе. Якщо ти побачиш, що порівняння цілковито влучне, і визнаєш, що викритий Богом пихатий характер існує в тобі, а потім розпізнаєш і розкриєш, звідки походить твій пихатий характер, чому він виникає та які із сатанинських отрут, єресей і оман ним керують, то, заглянувши в суть усіх цих питань, ти докопаєшся до кореня своєї пихи. Це і є справжнє самопізнання. Коли ти точніше визначиш, як саме виявляєш цей розбещений характер, це сприятиме глибшому та практичнішому пізнанню себе. Що робити далі? Слід пошукати принципи істини в Божих словах і зрозуміти, яка людська мова та манера триматися є проявом нормальної людської сутності. Коли ти знайдеш шлях практики, то муситимеш практикувати згідно з Божими словами, і коли твоє серце виправиться, це означатиме, що ти по-справжньому покаявся. Твої слова та вчинки не тільки стануть принциповими: ти також утілюватимеш у життя людську подобу та поступово позбудешся свого розбещеного характеру. Інші побачать у тобі нову людину: ти вже більше не будеш старою розбещеною людиною, якою був раніше, але переродишся в Божих словах. Такою людиною є той, чий характер життя змінився.

Самопізнання – непросте завдання. Воно досягається прийняттям істини, практикуванням і переживанням Божих слів, а справжнього самопізнання можна досягнути лише через прийняття Божого суду й кари. Ті, хто не пережив суду й кари, можуть максимум визнати скоєні помилки й неправильні вчинки. Таким людям буде дуже важко ясно побачити свою природу й сутність. Чому так вийшло, що в період Благодаті віруючі так і не досягли перетворення характеру свого життя, хоча й перестали коїти певні гріхи та змінили свою поведінку на краще? Чому, вірячи в Бога, вони все одно опиралися Йому й навіть зраджували Його? Розбещеному людству важко усвідомити джерело цієї проблеми. Чому в усіх людей сатанинські характери? Тому що сатана розбестив людство, і люди прийняли його брехню й філософії. Саме це й породило розбещені характери, і саме так сатанинський характер став джерелом опору людини Богу. Це те, що людям усвідомити найважче. Бог виконує Свою роботу суду в останні дні, щоб спасти людство від впливу сатани й усунути джерело людського гріха й опору Богові. Сатана тисячоліттями розбещував людство, і природа сатани вкоренилася в людських серцях. Тому не можна подолати ніякий розбещений характер і позбутися його лише за одну-дві спроби розмірковування над собою й самопізнання. Розбещені характери виплескуються постійно й багаторазово, тому люди мусять прийняти істину та вести довгу боротьбу зі своїми сатанинськими характерами, поки не переможуть сатану. Тільки тоді вони зможуть повністю позбутися своїх розбещених характерів. Отже, люди мусять невпинно молитися Богу, шукати істину, розмірковувати над собою, пізнавати себе та практикувати істину, доки з них не перестане виплескуватися розбещеність, характер їхнього життя не зміниться й вони не досягнуть покірності Богові. Тільки тоді вони здобудуть Боже схвалення. Результати кожної окремої битви можуть проявитися не відразу, і згодом ти, можливо, усе одно виявлятимеш розбещені характери. Можливо, ти почуватимешся трохи негативно та зневірено, але не бажатимеш здаватись і старанно працюватимеш над собою й надалі, шануючи Бога та покладаючись на Нього. Якщо ти так наполегливо старатимешся два-три роки, то справді зможеш утілити істину в життя, і у твоєму серці запанує мир і радість. Тоді ти чітко побачиш, що кожна твоя невдача, зусилля та здобуток були добрим знаком, що ти рухаєшся до перетворення свого характеру й того, щоб Бог змінив Свою думку про тебе. Хоча кожна окрема зміна непомітна для людської свідомості, але перетворення характеру, яке відбувається з кожним поворотом, не можна досягнути нічим іншим і ніякими іншими діями. Це шлях, який треба пройти, щоб змінити свій характер і ввійти в життя. Саме так треба практикувати прагнення до зміни характеру. Звісно, людям слід точно розуміти, як відбувається зміна характеру: це не раптова, епохальна зміна, яка дивує й тішить, як вони собі уявляють. Вона відбувається не так, а несвідомо, повільно, крок за кроком. Якщо людина здатна втілювати істину в життя, вона побачить плоди своєї праці. Коли ти озирнешся назад, пройшовши цим шляхом три, п’ять, десять років, то з подивом виявиш, що твій характер за ці десять років дуже сильно змінився, і ти став зовсім іншим. Можливо, твоя особистість і темперамент, спосіб життя тощо не зміняться, але характери, стани й поведінка, які ти виплескуєш, порівняно зі старими будуть як небо і земля, наче ти справді став іншою людиною. Чому відбудеться така зміна? Тому що за ці десять років тебе багато разів засудять і покарають, обітнуть і розберуться з тобою, випробують і рафінують Божими словами, і ти зрозумієш багато істин. Усе почнеться зі зміни твоїх поглядів на речі, твоїх цінностей і бачення життя, за якою послідує зміна в характері твого життя та фундаменті, на який ти покладаєшся для виживання, – і в міру того, як відбуватимуться ці зміни, ти поступово ставатимеш іншою, новою людиною. Хоча твоя особистість, темперамент, спосіб життя й навіть мова та манера триматися можуть залишитися незмінними, ти зміниш характер свого життя, і це вже фундаментальна, сутнісна зміна. Які ознаки зміни характеру? Як конкретно вона проявляється? Вона починається зі зміни поглядів людини на речі – це коли людина має численні погляди, властиві для безбожників, і в міру того, як вона здобуває розуміння істини, ці погляди змінюються та стають ближчими до істини Божих слів. Це перша стадія зміни в характері. Далі, завдяки розмірковуванню над собою й самопізнанню, люди можуть зосередитися на практиці істини. Розмірковуючи над різними намірами, мотивами, думками й ідеями, уявленнями, точками зору та ставленнями, які виникають у людей, вони можуть виявити свої проблеми й почати в них каятися. Далі вони зможуть зректися плоті й утілювати істину в життя. І, роблячи так, вони стануть іще більше цінувати Божі слова й істину та визнають, що Христос є істина, шлях і життя. Вони охочіше слідуватимуть за Христом і підкорятимуться Йому, і вони відчують, що Бог висловлює істини, щоб викривати, судити, карати людину та змінювати розбещені характери людей, і так Він спасає й удосконалює людину в по-справжньому практичний спосіб. Вони відчують, що без Божого суду й кари, без забезпечення та проводу Його слів люди ніяк не змогли б досягти спасіння й заслужити такі винагороди. Вони почнуть любити Божі слова й відчуватимуть, що залежать від них у своєму реальному житті, що потребують Його слів, аби вони забезпечували та скеровували їх, розчищали для них шлях. Їхні серця наповняться миром, і коли з ними щось ставатиметься, вони несвідомо звертатимуться до Божих слів, щоб ті слугували їм основою, і шукатимуть у них принципи та шлях практики. Це один із результатів, які досягаються через пізнання себе. Але є й інший: люди більше не ставитимуться до своїх виливів розбещеності непоступливо, як раніше. Натомість вони зможуть стишити свої серця та чесно ставитися до Божих слів, які вони слухатимуть, зможуть прийняти істину й позитивне. Це означає, що коли люди виплескуватимуть розбещений характер, вони вже не будуть такими, як раніше: непоступливими, важкоприборкуваними, дико агресивними, пихатими, нахабними та порочними. Натомість вони виявлятимуть ініціативу, розмірковуючи над собою та здобуваючи знання про свої реальні проблеми. Вони, може, і не знатимуть, у чому сутність їхнього розбещеного характеру, але зможуть стишитися, помолитися Богу й пошукати істину, після чого визнають свої проблеми та свій розбещений характер, покаються перед Богом і вирішать у майбутньому поводитись інакше. Це повністю покірне ставлення. Так вони здобудуть у серці покірність Богові. Що б Бог не говорив, чого б від них не вимагав, яку б роботу не доручав, які б середовища для них не влаштовував, люди легко цьому підкорятимуться. Їхні розбещені характери не будуть для них такою великою перешкодою, їх буде легко подолати й перемогти. На цьому етапі втілення істини в життя не вимагатиме жодних зусиль, і люди зможуть досягти покірності Богові. Це ознаки зміни в характері. Коли людина може втілювати істину в життя й по-справжньому підкорятися Богові, можна сказати, що характер її життя вже зазнав зміни – справжньої зміни, яка досягається виключно пошуком істини. І вся поведінка, яка виникає в людей під час цього процесу: чи то позитивна, чи звичайний негатив і слабкість, – є необхідною й невідворотною. Раз є позитивна поведінка, то мають бути й прояви негативу та слабкості, але негатив і слабкість – це тимчасові явища. Щойно людина досягне певного духовного стану, у неї буде дедалі менше негативних, слабких станів і дедалі більше позитивної поведінки та входження, а дії ставатимуть дедалі принциповішими. Така людина слухається Бога, а характер її життя змінився після вичищення розбещених характерів. Можна сказати, що саме таких результатів досягають шукачі істини, переживаючи суд і кару Божих слів, неодноразово зазнаючи обтинання й розбору, випробувань і рафінування.

Оскільки всі люди тепер почули про конкретні, нормальні процеси пошуку істини та зрозуміли їх, більше не слід вигадувати різні виправдання й відмовки, чому людей нудить від істини, чому вони чинять їй опір або не шукають її. Тепер, коли ви зрозуміли ці істини та ясно побачили цю проблему, чи можете ви розпізнати виправдання й відмовки, які люди вигадують, щоб не шукати істину? Якщо людина старшого віку каже: «Я старий. Я вже не такий цілеспрямований і сповнений ентузіазму, як молоді. З віком я втрачаю юнацький напір і амбіції, і тепер я вже не чванюся. Тож якщо ти кажеш, що я пихатий, то це нісенітниця: я не пихатий!». Чи має рацію така людина? (Ні.) Очевидно, що ні. Тепер ви всі можете розпізнати такі слова. Ви зуміли б викрити цю людину й сказати: «Хоча ти вже старий, але досі маєш пихатий характер. Ти все життя був пихатим і так і не подолав свою пиху. Ти хочеш і надалі таким залишатися?». Деякі люди молодшого віку кажуть: «Я такий молодий, що не бачив безладу, який панує подекуди в суспільстві, не мучився й не плив за течією в різних групах. Я не маю того досвіду, що є в людей, які бачили світ, – і, що важливіше, я, звісно, не такий слизький і підступний, як ті старі лисиці. Як для молодої людини, для мене нормально мати трохи пихатий характер; я хоча б не такий прагматичний, брехливий і лихий, як старі люди». Чи доречно так говорити? (Ні.) Кожна людина має розбещений характер. Це ніяк не залежить ні від віку, ні від статі. Ти маєш те саме, що й інші, а вони мають те саме, що й ти. Не треба ні на кого показувати пальцем. Звісно, недостатньо просто визнати, що в усіх є розбещений характер. Якщо ти визнав, що в тебе розбещений характер, то мусиш шукати істину, щоб його подолати: ти не досягнеш своєї цілі, поки не здобудеш істину та твій характер не зміниться. Подолання розбещеного характеру кінець кінцем залежить від того, чи приймеш ти істину, чи відкинеш свої виправдання й відмовки та чи зможеш належно розібратися зі своїм розбещеним характером. Не слід ні уникати цього, ні ухилятися від цього за допомогою виправдань, і, звісно, не слід це відкидати. Усі ці речі зробити легко. А чого досягти найважче? У Мене є дещо на думці. Деякі люди твердять: «Ви можете говорити, що я шукаю істину чи не шукаю, що я не люблю істину чи мене від неї нудить, ви можете викривати те, що в мене є якийсь розбещений характер, – я просто вас ігноруватиму. Я роблю все, про що мене просить Божий дім, і всю роботу, яку потрібно виконати. На проповідях і зібраннях я слухаю; коли всі їдять і п’ють Божі слова, я теж читаю; я разом із вами сиджу й дивлюся відео з досвідними свідченнями, і я їм, коли ви їсте. Я йду з вами в ногу. Хто з вас може сказати, що я не шукаю істини? Отак я вірю – робіть і кажіть що хочете, мені байдуже!». Така людина робить вигляд, що не виправдовується й не шукає відмовок, але вона й не має наміру шукати істину. Таке враження, наче Божа робота спасіння ніяк її не стосується, наче вона їй не потрібна. Такі люди не кажуть прямо: «Моя людська сутність добра, я щиро вірю в Бога, я готовий зрікатися різних речей, я здатен страждати та платити ціну. Хіба мені на додачу потрібно ще й приймати Божий суд і кару?». Вони не кажуть цього прямо, не мають чіткого ставлення до істини й зовні не засуджують Божу роботу. Але як Бог ставиться до таких людей? Якщо вони не шукають істини, якщо вони вкрай байдуже ставляться до Божих слів і нехтують ними, то ставлення Бога до них абсолютно чітке, як у тому рядку з Біблії: «А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст» (Об’явлення 3:16). Бог їх не хоче, і це проблема. Чи є в церкві такі люди? (Так.) Як же їх відсортувати? Куди їх відсортувати? Їх не треба відсортовувати. Якщо коротко, такі люди не шукають істини. Вони не приймають істину, не розмірковують, не пізнають себе, не мають у серці покаяння – натомість вони мають заплутану та збентежену віру в Бога. Вони виконують усе, про що їх просять у Божому домі, не створюючи жодних порушень і переривань. Запитайте їх: «Чи є в тебе якісь уявлення?» – «Ні». – «Чи є в тебе якісь розбещені характери?» – «Ні». – «Чи бажаєш ти досягти спасіння?» – «Не знаю». – «Чи визнаєш ти, що Божі слова – це істина?» – «Я не знаю». Запитай їх про що завгодно, і вони скажуть, що не знають. Чи є з такими людьми якась проблема? (Так.) Так, але вони вважають, що проблеми немає, і розв’язувати її не потрібно. У Біблії сказано: «А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст». Ці слова: «Виплюну тебе з Своїх уст», – є принципом поводження з такими людьми; це результат, який отримують такі люди. Бути ні холодним, ні гарячим означає, що ці люди не мають жодних поглядів; це означає, що як би ти з ними не спілкувався на теми зміни характеру чи спасіння, вони залишаються байдужими. Що тут означає «байдужі»? Це означає, що вони не цікавляться такими питаннями й не бажають про них чути. Хтось може сказати: «Що поганого в тому, що в людини немає ні уявлень, ні виливів розбещеності?». Яка абсолютна нісенітниця! Це бездушні, мертві люди, не холодні й не гарячі, і Бог ніяк не може над ними працювати. Коли йдеться про людей, яких не можна спасти, Бог просто випльовує їх і покінчує з ними. Він над ними не працює, і ми не даватимемо таким людям ніякої оцінки, а просто їх ігноруватимемо. Якщо в церкві є такі люди, вони можуть залишатися, доки не створюють ніяких порушень, – а якщо створюють, то таких людей треба прибирати. Цю проблему легко розв’язати. Мої слова спрямовано до тих, хто може прийняти істину, хто бажає шукати її й має до неї чітке ставлення, хто визнає, що має розбещений характер, і може спастися; Мої слова спрямовано до тих, хто здатен розуміти Божі слова й чути Його голос, до Божих овець – це і є ті люди, до яких спрямовано Божі слова. Їх не спрямовано до тих, хто до Нього ні холодний, ні гарячий. Такі люди не зацікавлені в істині, вони не холодні й не гарячі до Божих слів і роботи. Таким людям треба казати: «Йди геть. Те, який ти, не має нічого спільного зі Мною», – ігнорувати їх і не витрачати на них жодних зусиль.

Ми щойно поспілкувалися про деякі негативні приклади, що стосуються теми пошуку істини. Люди часто несвідомо придумують різні виправдання, відмовки, приводи для заперечення виливів своїх розбещених характерів – звісно, вони ще й часто приховують існування цих розбещених характерів, вводячи в оману себе та інших. Це нерозумні й дурні людські звички. З одного боку, люди визнають, що всі Божі слова, які судять людину, є істиною, а з іншого – заперечують існування власних розбещених характерів, а також свою помилкову поведінку, яка суперечить істині. Це явна ознака того, що вони не приймають істину. Неважливо, чи ти заперечуєш свій розбещений характер, чи визнаєш його, чи наводиш відмовки, виправдання або правдоподібні аргументи для своїх виливів розбещеної поведінки, – словом, якщо ти не приймаєш істину, ти не можеш здобути Боже спасіння. Це беззаперечно. Той, хто зовсім не шукає істини, зрештою буде викритий і вигнаний незалежно від того, скільки років він був віруючим. Такий результат жахливий. Уже невдовзі настануть лиха, і тебе буде викрито, і коли прийдуть ці лиха, тобі стане страшно. У тебе може бути багато виправдань і відмовок або ти можеш добре маскуватись і щільно загортатися, але є один факт, який не можна заперечити: твій розбещений характер такий, як і був, він анітрохи не змінився. Ти не здатен пізнати себе по-справжньому, не здатен на справжнє покаяння, і кінець кінцем ти не зможеш по-справжньому виправитись і підкоритися Богові, і Бог не змінить Своєї думки про тебе. Хіба в тебе тоді не буде великих неприємностей? Тобі загрожуватиме вигнання. Ось чому розумна людина відкинула б ці немудрі відмовки та дурні виправдання, скинула б із себе маски й обгортки. Вона належно розібралася б із розбещеними характерами, які виплескує, застосувала б правильні методи, щоб упоратись із цими характерами та подолати їх, і намагалася б робити так, щоб усі її дії та справи були добрими вчинками, аби Бог змінив Свою думку про неї. Якщо Бог змінить Свою думку про тебе, це буде свідченням того, що Він справді простив тобі минуле бунтарство й опір. Ти відчуєш мир і радість, і ти перестанеш почуватися пригніченим, немовби з тебе знімуть якусь ношу. Це відчуття – підтвердження від твого духу; тепер ти маєш надію на спасіння. Ця надія – те, на що ти обміняв ціну, заплачену при пошуках істини та добрих учинках. Це результат, якого ти досягнув, шукаючи істину й готуючи добрі вчинки. І навпаки, ти можеш вважати себе вже достатньо розумним і знаходити безліч відмовок, щоб захищатись і виправдовуватися щоразу, коли виплескуєш розбещеність. Ти можеш замаскувати й упакувати свій розбещений характер, аби спритно уникати необхідності розмірковувати над ним і пізнавати його, наче ти зовсім не виплескував ніякої розбещеності. Ти можеш вважати себе дуже розумним, можеш знов і знов уникати викриття в різних середовищах, які влаштував Бог. Ти не поміркуєш над собою, не пізнаєш себе, не здобудеш істини й утратиш багато нагод бути вдосконаленим Богом. Які в цього будуть наслідки? Залишмо поки що осторонь те, чи здатен ти до покаяння та чи можеш здобути спасіння, і просто скажімо, що якщо Бог знов і знов даватиме тобі шанси покаятися, але жоден із них не змусить тебе змінити свою думку, то ти будеш у великій біді. Яка різниця, наскільки добре ти захищатимешся, наскільки добре себе подаватимеш і маскуватимеш, наскільки добрі відмовки й виправдання наводитимеш? Якщо Бог раз за разом давав тобі можливості, але це навіть не змусило тебе змінити свою думку, то ти в небезпеці. Знаєш, що це за небезпека? Ти продовжуєш уперто виправдовувати свій розбещений характер, знаходити відмовки й виправдання, щоб не шукати істини, опираєшся Божому суду й роботі та відкидаєш їх, але при цьому вважаєш, що в тебе все добре, а твоя совість чиста. Ти відмовляєшся прийняти нагляд, обтинання й розбір від Божого дому, знов і знов ухиляєшся від Божого суду, кари та спасіння, і твоє серце повне бунтарства проти Нього – Бог уже гидує тобою й покинув тебе, і все ж ти думаєш, що ще можеш бути спасенним. Хіба ти не знаєш, що ти вже дуже далеко зайшов хибним шляхом, що тобі вже не буде відкуплення? У Божому домі панує Бог. Чи ти думаєш, що Бог до тебе не дотягнеться, коли ти Йому опираєшся та коїш усіляке зло? Ти не приймаєш Божого суду й кари, ти не здобув істини й життя, у тебе взагалі немає ніякого досвідного свідчення. За це Бог тебе засуджує. Ти накликаєш на себе катастрофу. У цьому немає нічого розумного – це дурість, крайня дурість! Це катастрофа! Тут ми це роз’яснили – якщо не віриш, просто почекай, і побачиш. Тобі краще б не думати, ніби якщо в тебе є твій набір виправдань, щоб не шукати істину, твоє красномовство й інтриги, якщо ніхто не може тебе переспорити, брати й сестри – викрити, а церква не має підстав тебе усунути, то Божий дім узагалі нічого не може з тобою зробити. Тут ти помиляєшся. Ти постійно борешся з Богом; Я подивлюся, як довго ти зможеш з Ним змагатися! Чи зумієш ти змагатися з Ним до того дня, коли Бог винагородить добрих і покарає лихих після завершення Своєї роботи? Чи можеш ти гарантувати, що не загинеш у лихах, що переживеш їх? Чи справді ти володарюєш над власною долею? Твої виправдання й відмовки можуть дати тобі на певний час уникнути розслідування Божого дому; вони можуть дати тобі розтягнути своє негідне існування ще на деякий час. Може, ти й здатен тимчасово засліплювати людей, постійно маскуватись і обманювати інших у церкві, займати в ній місце – але ти не можеш уникнути Божої перевірки й нагляду. Бог визначає результат людини на основі того, має вона істину чи ні; Він виконує Свою власну роботу й молотьбу. Незалежно від того, що ти за людина чи диявол, ти не можеш уникнути Божого суду й осуду. Щойно Божі обранці зрозуміють істину та здобудуть проникливість, ніхто не зможе втекти, і саме тоді тебе усунуть із церкви. Деякі люди можуть не вірити й нарікати: «Я так багато метушився для Бога, так багато для Нього працював, заплатив таку ціну. Я покинув свою сім’ю та шлюб; я віддав Богу та Його роботі свою молодість. Я покинув свою кар’єру й витратив половину своєї життєвої енергії, думаючи, що обов’язково здобуду благословення, які Він дарує. Я ніколи не думав, що мене виженуть за те, що я не шукав істини й ніколи її не практикував!». Хіба ти не знаєш, що в Божому домі панує істина? Хіба тобі не ясно, кого Бог нагороджує й кого благословляє? Якщо твоє зречення та присвята себе дали справжнє досвідне свідчення, а також свідчать про Божу роботу, тоді Бог винагородить і благословить тебе. Якщо ж твоє зречення та присвята себе – не справжнє досвідне свідчення й тим більше не свідчення про Божу роботу, а свідчення про тебе самого, прохання до Бога визнати твої досягнення, то ти йдеш тим самим шляхом, що й Павло. Те, що ти робиш, – зло, опір Богові, і Бог скаже тобі: «Відійди від Мене, лиходію!». І що це означатиме? Це буде доказом того, що ти проклятий, приречений бути побитим лихами й покараним. Ти зіткнешся з катастрофою. Павло був вищим за пересічну людину свого часу з точки зору статусу, роботи, яку він виконував, своєї компетентності й дарів – але що з того вийшло? Від початку й до кінця Павло у своїй вірі в Бога намагався укласти угоду з Богом, поставити умови; він шукав нагороди й вінка від Бога. Кінець кінцем він не покаявся по-справжньому й не підготував багато добрих учинків – і, природно, він був далекий від того, щоб мати багато справжніх досвідних свідчень. Чи міг би він здобути Боже прощення, якщо навіть не покаявся по-справжньому? Чи міг би він домогтися того, щоб Бог змінив Свою думку про нього? Це було б неможливо. Павло витратив усе життя заради Господа, але через те, що він пішов шляхом антихриста й категорично відмовився покаятися, він не тільки не отримав нагороду – він був покараний Богом. Само собою зрозуміло, що наслідки, яких він зазнав, були катастрофічними. Тому Я тобі зараз чітко кажу: якщо ти не шукаєш істини, то мусиш принаймні мати трохи розуму, не сперечатися з Богом і не ставити на кін свій результат і місце призначення, наче б’єшся об заклад або граєш в азартну гру. Це спроба укласти з Богом угоду, що є різновидом опору Йому. Який добрий кінець може бути для тих, хто вірить у Бога, але чинить Йому опір? Перед лицем смерті люди починають добре поводитися; ті, хто несприйнятливий до розумних аргументів, не відступають від своїх звичок, поки не опиняться на порозі смерті. Найкращий, найпростіший і наймудріший спосіб спастися – це покинути всі свої відмовки, виправдання й умови, прийняти істину та шукати її, твердо стоячи на землі, щоб Бог змінив Свою думку про тебе. Коли Бог змінить Свою думку про тебе, у тебе з’явиться надія на спасіння. Надію на спасіння людині дає Бог, і передумова для того, щоб Бог дав тобі цю надію, така: відкинь усе, що тобі дороге, зречись усього, щоб слідувати за Ним і шукати істину, і не намагайся укласти з Ним угоду. Не має значення ні те, старий ти чи молодий, чоловік чи жінка, освічений чи неосвічений, ні те, де ти народився. Бог на все це не дивиться. Ти можеш казати: «У мене добрий характер. Я терплячий, терпимий і співчутливий. Якщо я буду терплячим до кінця, Бог змінить Свою думку про мене». Це все марно. Бог не дивиться на твій характер, особистість, освіту, вік, і для Нього не має значення, скільки ти вистраждав і скільки виконав роботи. Бог запитає тебе: «Чи змінився твій характер за всі роки твоєї віри? Чим ти живеш? Чи шукав ти істину? Чи прийняв ти Божі слова?». Ти можеш відповісти: «Я слухав і приймав їх». Тоді Бог запитає тебе: «Раз ти вислухав і прийняв їх, чи подолано твій розбещений характер? Чи справді ти покаявся? Чи справді ти підкорився Божим словам і прийняв їх?». Ти кажеш: «Я страждав і платив ціну; я повністю присвятив себе Богові та зрікся певних речей, і я приніс жертви – я й своїх дітей пожертвував Богові». Усі твої жертви марні. Такі речі не можна обміняти на благословення Царства Небесного чи використати, щоб Бог змінив Свою думку про тебе. Єдиний спосіб домогтися, щоб Бог змінив Свою думку про тебе, – це стати на шлях пошуку істини. Іншого варіанту немає. Коли йдеться про спасіння, людині не можна бути пристосуванцем і хитруном; спасіння не можна отримати закулісними інтригами. Розумієш? Ти маєш чітко це усвідомлювати. Не плутайся в цьому питанні, тому що Бог не плутатиметься. Отже, що ти маєш робити відтепер? Зміни своє ставлення й точку зору, і нехай Божі слова будуть твоїм фундаментом у всьому, що ти робиш. Ніяке зроблене людьми «добро», ніяке людське виправдання, ніяка людська філософія, знання, мораль, етика чи навіть совість, ніяка людська так звана чесність і гідність не можуть замінити істину. Відкинь усе це, стиш своє серце та знайди в Божих словах фундамент для всього твого поводження й дій. А коли ти це зробиш, знайди в Його словах Боже одкровення про різні аспекти людського розбещеного характеру. Порівняй себе з ними та подолай свої розбещені характери. Прагни якнайшвидше пізнати себе, відкинь розбещеність, поспішай покаятись і виправитися. Відпусти своє зло й шукай принципів істини у своєму поводженні та вчинках, виходячи в усіх них із Божих слів: у таких речах категорично не можна виходити з людських уявлень і фантазій. Категорично не можна намагатися укласти з Богом угоду; не можна намагатись обміняти свої незначні страждання й жертви на Божі нагороди та благословення. Перестань робити такі нерозумні речі, щоб Бог не розгнівався на тебе, і не прокляв тебе, і не знищив тебе. Це зрозуміло? Ви це зрозуміли? (Так.) Добре, тоді надалі як слід над цим подумайте.

Усе, про що ми щойно спілкувалися, було пов’язано з пошуком істини, і хоча ми не дали конкретної відповіді на концептуальне питання про те, що значить шукати істину, але все ж трохи поспілкувалися про різні помилкові уявлення та хибні знання людини щодо пошуку істини, а також про різні труднощі й проблеми, які бувають у людей під час пошуку істини. На завершення Я хотів би підсумувати, що значить шукати істину, у які способи проявляється пошук істини та яким саме є шлях практикування пошуку істини. Отже, що значить шукати істину? Шукати істину – це почати практикувати й переживати Божі слова, а далі досягти розуміння істини, увійти в її реальність через процес переживання Божих слів і стати тим, хто справді знає Бога та слухається Його. Це кінцевий результат, який досягається через пошук істини. Звісно, пошук істини – це процес із певними етапами, і він поділяється на кілька стадій. Коли ти прочитаєш Божі слова та зрозумієш, що вони є істиною та реальністю, то почнеш розмірковувати про себе в рамках Божих слів і пізнавати себе. Ти побачиш, що ти дуже бунтівничий і виплескуєш дуже багато розбещеності. Ти зажадаєш навчитись утілювати істину в життя й досягти покірності Богу, і ти почнеш прагнути до істини. Це саме той результат, який дають розмірковування над собою та самопізнання. Із цього моменту починається твій життєвий досвід. Коли ти починаєш досліджувати й ретельно вивчати стани та проблеми, які виникають через твій розбещений характер, це доводить, що ти почав шукати істину. Ти зможеш ініціативно розмірковувати над усіма проблемами, які в тебе виникають, і всякою розбещеністю, яку ти виплескуєш, а також досліджувати їх. І коли ти зрозумієш, що це справді виливи розбещеності й розбещений характер, то природно станеш шукати істину та почнеш розв’язувати ці проблеми. Входження в життя починається з розмірковування над собою; це перший етап пошуку істини. Відразу після цього через розмірковування над собою та самопізнання ти побачиш, що всі Божі слова викриття узгоджуються з фактами. Тоді ти зможеш підкоритися їм від щирого серця та прийняти суд і кару Божих слів. Це другий етап пошуку істини. Більшість людей здатна прийняти Божі слова, які викривають розбещену поведінку людини, але їм нелегко прийняти Божі слова, які викривають розбещену сутність людини. Прочитавши Божі слова, вони не визнають велику глибину власної розбещеності, а визнають лише ті Божі слова, які викривають розбещену поведінку людини. Через це вони не можуть прийняти Божий суд і кару від щирого серця. Натомість вони від цього відмахуються. Деякі кажуть: «У мене буває не так багато проявів розбещеної поведінки, але я можу робити й добрі справи. Я добра людина, я не від сатани. Я вірю в Бога, тому я, безсумнівно, від Бога». Хіба це не маячня? Ти народився в людському світі, ти жив під впливом сатани, ти вихований у традиційній культурі. Твій уроджений спадок і знання, які ти отримав, походять від сатани. Усі великі та знамениті люди, яких ти шануєш, походять від сатани. Чи зможеш ти втекти від сатанинського розбещення, якщо скажеш, що ти не від сатани? Це подібно до того, як маленькі діти вже вміють брехати й ображати інших, щойно відкриють рота. Хто їх цьому вчить? Ніхто. Що це може бути, як не наслідок сатанинського розбещення? Факти саме такі. Люди не можуть побачити сатану та злих духів духовного світу, але в людському світі всюди є живі демони й царі дияволів. Усі вони – втілення сатани. Це факт, який мусять визнати всі люди. Ті, хто розуміє істину, бачать ці речі наскрізь і здатні визнати, що всі Божі слова викриття – факти. Деякі люди можуть говорити, що знають себе, але ніколи не визнають, що розбещеність, яку викривають Божі слова, є фактом, а Його слова – істиною. Це рівнозначно нездатності прийняти істину. Якщо людина не визнає того факту, що вона має розбещений характер, вона не зможе по-справжньому покаятися. Звісно, щоб визнати та прийняти той факт, що всі люди мають розбещені характери, потрібно деякий час переживати Божу роботу. Виплеснувши багато розбещених характерів, люди природно схилять голову в покірності перед цим фактом. У них не буде іншого вибору, крім як визнати, що всі Божі слова, які викривають, судять і засуджують людину, є фактами й істиною, і повністю їх прийняти. Ось що означає бути завойованим Божими словами. Коли люди здатні пізнати свої розбещені характери й розбещену сутність на основі Божих слів і визнати, що мають сатанинський характер і їхня розбещеність глибока, тоді вони можуть повністю прийняти Божий суд і кару та підкоритися їм. Вони будуть готові підкоритися Божим словам, які викривають і судять людство, незалежно від того, наскільки ті суворі та пронизливі. Коли ти зрозумів і трохи знаєш, як Божі слова визначають, класифікують і засуджують розбещене людство, як вони судять і викривають розбещене людство, коли ти справді прийняв суд і кару Божих слів та почав пізнавати власний розбещений характер і розбещену сутність, коли ти почав ненавидіти свій розбещений характер, сатану та власну плоть, – і коли ти прагнеш здобути істину, жити так, як належить людині, і стати тим, хто справді підкоряється Богові, – тоді ти почнеш концентруватися на тому, щоб змінити свій характер. Це третій етап пошуку істини.

По-справжньому пізнати себе – значить поміркувати над своїм розбещеним характером і пізнати його на основі Божих слів, тим самим досягнувши пізнання своєї розбещеної сутності й факту своєї розбещеності. Коли людина це зробить, вона з повною ясністю побачить велику глибину розбещеності людства – вона побачить, що людство живе не так, як належить людям, що воно живе лише розбещеними характерами та позбавлене навіть крихти совісті й розуму. Вона побачить, що всі людські погляди на речі – від сатани, що жоден із них не є правильним і не відповідає істині, а до всіх людських уподобань, прагнень і шляхів, які обирають люди, домішано сатанинські отрути, і все це містить надмірні людські бажання та намір здобути благословення. Вона побачить, що характери, які виплескує людина, і є характером, природою та сутністю сатани. Пізнати себе такою мірою – нелегка справа; цього можна досягти лише на основі Божих слів. Якщо це робити на основі моральних теорій, тверджень і думок традиційної культури, то чи можна досягти справжнього знання про себе? Безумовно, що ні. Твій розбещений характер походить із цих сатанинських філософій і теорій. Хіба це не було б абсурдом – засновувати своє знання про себе на цих речах, які належать сатані? Хіба це не було б сліпим безглуздям? Тому знання про себе має засновуватися на Божих словах. Тільки Божі слова є істиною та критерієм, за яким оцінюються всі люди, події й об’єкти. Якщо ти справді бачиш, що Божі слова – це істина, єдина правильна основа для оцінювання всіх людей, подій і об’єктів, тоді в тебе є дорога вперед. Тоді ти зможеш жити у світлі, тобто жити перед Богом. Коли люди здобувають у Божих словах істинне знання про власну розбещену сутність, як вони згодом поводитимуться та практикуватимуть? (Вони покаються.) Саме так. Коли людина здобуде знання про свою природу й сутність, у її серці природно зародяться докори сумління, і вона почне каятися. Це означає, що вона прагнутиме позбутися своїх розбещених характерів і більше не жити сатанинськими характерами. Натомість вона житиме та поводитиметься згідно з Божими словами й буде здатна підкорятися Божим улаштуванням і розпорядженням. Це і є справжнє покаяння. Це четвертий етап пошуку істини. Тепер ви повністю зрозуміли, що таке справжнє покаяння, то як же його практикувати? Практикувати треба так: виправлятися. Це означає відмовитися від того, за що ти чіпляєшся та вважаєш правильним, не жити сатанинським характером і бути готовим практикувати істину згідно з Божими словами. Ось що означає виправитися. Зокрема, потрібно спочатку відректися від себе й на основі Божих слів оцінити, чи відповідають істині твої думки, ідеї, дії й учинки та як вони виникли. Якщо ти визначиш, що вони від розбещеного характеру та породжені сатанинськими філософіями, то мусиш поставитися до них з осудом і прокляттями. Це допоможе зректися плоті й сатани. Що це за поведінка? Хіба це не відречення, відмова й відступництво від свого розбещеного характеру, не зречення його? Відректися від того, що ти вважаєш правильним, відкинути свої інтереси, зректися своїх неправильних намірів і так змінити напрямок свого руху на протилежний – це не сказати щоб просто, і тут є багато специфічних деталей. Якщо на словах ти хочеш покаятися, але не відрікаєшся, не відмовляєшся й не відступаєшся від свого розбещеного характеру, не зрікаєшся його, то це не прояв покаяння, і ти ще не ввійшов у покаяння практично. Як проявляється справжнє покаяння? По-перше, ти відрікаєшся від того, що вважаєш правильним, наприклад від своїх уявлень і вимог щодо Бога, своїх поглядів на речі, методів і способів розв’язання проблем, свого людського досвіду тощо. Відречення від усього цього – конкретна практика покаяння в серці та навернення до Бога. Ти можеш відкинути помилкові речі лише тоді, коли побачиш їх наскрізь і відречешся від них. Якщо ти не відрікся від цих речей і досі вважаєш їх добрими та правильними, то не зможеш їх відкинути, навіть якщо інші скажуть тобі це зробити. Ти заявиш: «Я дуже добре освічений і маю багатий досвід. Я вірю, що ці речі правильні, чому я маю їх відкидати?». Якщо ти настійно чіплятимешся за свої звички, чи зможеш ти прийняти істину? Це буде дуже нелегко. Якщо ти хочеш здобути істину, то мусиш спочатку відректися від того, що вважаєш правильним і позитивним, а потім ясно побачити, що його сутність негативна, що все воно походить від сатани та є надуманою оманою й що коли ти триматимешся за сатанинське, то в результаті лише коїтимеш зло, опиратимешся Богові та зрештою будеш покараний і знищений. Якщо ти ясно побачиш, що думки й отрути, якими сатана розбещує людину, здатні привести її до загибелі, то зможеш повністю від них відмовитися. Звісно, відречення, відмова, відступництво, зречення тощо – це все підходи й методи, які людина застосовує проти сатанинських сил і природи, а також проти філософій, логіки, думок і поглядів, які сатана використовує для введення людей в оману. Наприклад, відкинути інтереси своєї плоті, відмовитися від її вподобань і прагнень, відступитися від сатанинських філософій, думок, єресей і оман, зректися впливу сатани та його злих сил – уся ця низка практик є методами та шляхами, за допомогою яких люди можуть практикувати покаяння. Щоб увійти в справжнє покаяння, людина мусить зрозуміти багато істин: тільки тоді вона зможе повністю відректися від себе та зректися своєї плоті. Наприклад, скажімо, ти вважаєш, що ти знаючий, з багатим досвідом, і що ти маєш бути для Божого дому надбанням і приносити велику користь. Але, кілька років послухавши проповіді про істину та зрозумівши деякі істини, ти відчуваєш, що твої знання й освіта нічого не варті та не приносять Божому дому ні найменшої користі. Ти усвідомлюєш, що тільки істина й Божі слова можуть спасти людей, що саме істина може бути життям людини. Ти починаєш відчувати, що скільки б людина не мала знань або досвіду, це не означає, що вона володіє істиною, і наскільки б людське не відповідало людським уявленням, воно не є істиною. Ти усвідомлюєш, що все це походить від сатани, є негативним і ніяк не стосується істини. Незалежно від того, наскільки ти освічений, обізнаний і досвідчений, від усього цього мало користі, якщо ти не розумієш духовних питань і не можеш усвідомити істину. Якби ти служив керівником, то не мав би реальності істини й не зумів би розв’язувати проблеми. Якби тобі потрібно було написати нарис із досвідним свідченням, ти не зміг би дібрати жодного слова. Якби ти мав свідчити про Бога, то не мав би знання про Нього. Якби ти поширював Євангеліє, то не зміг би спілкуватися про істину, щоб долати уявлення людей. Якби ти поливав новонавернених, то не мав би ясного розуміння істини видінь і міг би лише читати проповіді зі слів і фраз доктрини. Якщо ти не можеш подолати власні уявлення, то як ти подолаєш уявлення новонавернених? Ти не можеш виконати жодної із цих робіт – то що ж ти можеш робити? Якби тебе попросили трудитися, ти б подумав, що це марнування твого таланту. Ти кажеш, що ти талановитий, але не можеш упоратись із жодним завданням, не можеш добре виконати жодного обов’язку – то що ж ти тоді можеш робити? Річ не в тому, що Божий дім не хоче тебе використовувати, а в тому, що ти не виконав обов’язок, який мусив. Ти не можеш звинувачувати в цьому церкву. Але, можливо, ти все одно думаєш собі: «Чи не забагато Бог очікує від людини? Ці вимоги виходять за рамки моїх можливостей. Чому від мене вимагається так багато?». Якщо хтось так сильно не розуміє Бога, це свідчить, що він не знає Його й не усвідомлює ні крихти істини. Якщо ти вважаєш, що твої погляди правильні й не потребують зміни на протилежні, і в теорії визнаєш, що Божі слова є істиною, але не можеш відкинути сміття, за яке чіпляєшся, то це показує, що ти ще не розумієш істини. Тобі слід прийти до Бога та шукати більше істини, читати більше Його слів, слухати більше проповідей і спілкувань, і тоді ти поступово прийдеш до розуміння того, що Божі слова є істиною. Будучи людиною, ти передусім мусиш ставитися до істини й Бога з послухом. Це неухильний обов’язок людини. Якщо ти здатен усе це зрозуміти, це означає, що ти змінюєш напрямок свого руху на протилежний. Така зміна – це шлях практики покаяння; це повна відмова від того, що ти колись вважав правильним і що походить від сатани, і вибір нової дороги, якою ти підеш. Це значить утілювати Божі слова в життя згідно з Його вимогами та принципами істини, йдучи дорогою пошуку істини. Ось що значить «змінити напрямок свого руху на протилежний». Це означає по-справжньому прийти до Бога та ввійти в реальність покаяння. Коли людина може втілювати істину в життя, це само собою означає, що вона почала входити в реальність істини та по-справжньому покаялася. Тільки тоді, коли людина по-справжньому покаялася, можна сказати, що вона стала на шлях до спасіння. Якщо вона це зробила, значить, вона перейшла на четвертий етап пошуку істини.

Коли людина по-справжньому покаялася, вона стає на шлях пошуку істини, у неї практично не залишається жодних уявлень і непорозумінь щодо Божої роботи, вона готова коритися Божому суду й карі та формально починає переживати Божу роботу. Існує довгий перехідний період між тим, коли людина починає вірити в Бога, і тим, коли вона формально починає переживати Божий суд і кару. Цей перехідний період – фаза, яка триває від початку віри в Бога до того, коли людина по-справжньому кається. Якщо хтось не любить істину, він не прийме ні дрібки Божого суду й кари, ні дрібки істини, і він ніколи не буде здатний пізнати себе. Такі люди будуть вигнані. Якщо ж людина любить істину, то, читаючи Божі слова й слухаючи проповіді, вона зможе справді щось здобути, побачити, що Божа робота – це робота спасіння людини, поміркувати над собою та пізнати себе в тих істинах, які розуміє; вона почне дедалі більше ненавидіти власні розбещені характери та цікавитися істиною, мимоволі здобуде справжнє знання про себе, відчує справжні докори сумління та воістину покається. Коли люди, які люблять істину, читають Божі слова чи слухають проповіді, вони природно досягають таких результатів. Вони поступово пізнають себе й досягають справжнього покаяння. Коли людина по-справжньому покаялася, як вона мусить практикувати? Вона мусить у всьому шукати істину; що б її не спіткало, вона мусить уміти знайти принципи та шляхи практики, засновані на Божих словах, а потім почати практикувати істину. Це п’ятий етап пошуку істини. Яка мета пошуку істини? Практикувати істину й досягти покірності Богові. Але для того, щоб практикувати істину, треба робити це відповідно до її принципів. Тільки це є правильним практикуванням істини; тільки це дає змогу здобути Боже схвалення. Отже, здатність діяти згідно з принципами істини – це той результат, який має дати пошук істини. Досягнення цього етапу означає, що людина ввійшла в реальність практикування істини. Істину шукають для того, щоб подолати розбещені людські характери. Коли людина здатна втілювати істину в життя, її розбещені характери природно відпадають, і її практикування істини досягає результату, якого вимагає Бог. Таким є процес, який веде від справжнього покаяння до практикування істини. Те, що раніше людина жила серед розбещених характерів, означало її життя під владою сатани, коли вона в усьому діяла й поводилася так, що Бог це засуджував і гидував цим; тепер же, коли людина щиро покаялася, здатна прийняти та практикувати істину, підкорятися Богові, жити за Його словами, це, звісно, отримує Боже схвалення. Ті, хто шукає істину, мусять часто розмірковувати над собою. Вони мають визнати свої розбещені характери та прийняти Божий суд і кару, здобути істинне знання про свою розбещену сутність і розвинути в серці докори сумління; після покаяння вони мають почати в усьому шукати істину, практикувати згідно з принципами істини й досягти покірності Богові. Це те, що може дати пошук істини та поступове поглиблення свого входження в життя. Якщо людина не знає себе по-справжньому, вона не спроможна ні підкоритися Божому суду та карі, ні по-справжньому покаятися. А якщо людина не кається по-справжньому, то вона й далі житиме за сатанинським характером. Справжньої зміни в ній не відбудеться, скільки б років вона не вірила в Бога. Її поведінка трохи зміниться, та й по тому. Ті, хто не шукає істини, не спроможні прийняти істину як своє життя, тому, безумовно, їхні дії й поведінка все одно будуть виливами розбещеного характеру, несумісними з істиною та супротивними Богові. Ті, хто шукає істину, здатні прийняти істину як своє життя, відкинути свої розбещені характери, утілювати істину в життя й досягти справжньої покірності Богові. Коли ставатиметься щось незрозуміле, такі люди шукатимуть істину. Вони більше не плестимуть інтриги заради власної вигоди та втікатимуть від усякого зла, а їхнє серце буде сумісним із Богом. Ті, хто шукає істину, дедалі більше підкоряються Богові, уміють боятися Бога та втікати від злого й що далі, то більше живуть так, як належить людині. Такі зміни неможливі для тих, хто не шукає істини. Що ж шукають ті, хто не шукає істини? Престижу, вигоди та статусу; благословень і нагород. Їхні амбіції та бажання стають дедалі більшими, і вони не мають у житті правильної мети. Чого б вони не прагнули, вони не здадуться, якщо не зможуть досягти своєї мети, і тим більше не змінять своєї думки. Щойно з’являться сприятливі обставини й відповідні умови, вони вже будуть годні чинити зло, опиратися Богові та можуть спробувати створити незалежне царство. Це відбувається тому, що вони не мають у серці шани до Бога й покірності Йому, і зрештою Бог може їх знищити хіба що за те, що вони коять різноманітне зло та зраджують Його. Усі, хто не шукає істини, – це люди, яких нудить від істини, і всі, кого нудить від істини, – це ті, хто любить зло. Усе, що вони шанують у своєму дусі, крові та кістках, – це престиж, вигода, статус і вплив; їм подобається жити сатанинськими характерами та боротися проти Неба, землі й людей заради досягнення своїх цілей. Таке життя здається їм радісним; вони хочуть жити як видатні особистості й померти героями. Очевидно, що вони йдуть сатанинською дорогою знищення. Що більше ті, хто шукає істину, розуміють її, то більше вони люблять Бога та відчувають, наскільки істина дорогоцінна. Вони готові прийняти Божий суд і кару, і скільки б тягот їм не довелося пережити, вони сповнені рішучості шукати істину та здобути її. Це означає, що вони стали на шлях спасіння й досконалості, що вони здатні досягти сумісності з Богом. Найважливіше те, що вони здатні підкоритися Богові, повернулися до свого початкового стану створінь і мають у серці шану до Бога. Вони по праву можуть здобути Боже керівництво, провід і благословення, і Бог більше не гидує ними й не відкидає їх. Як це чудово! Ті ж, хто не шукає істини, не можуть позбутися своїх розбещених характерів, тому їхні серця дедалі більше віддаляються від Бога, їх нудить від істини, і вони її відкидають. Як наслідок, вони дедалі більше опираються Богу та стають на дорогу протистояння Йому. Точно як Павло, вони відкрито просять у Бога нагороду. Якщо вони її не отримують, то намагаються сперечатися з Богом, протистояти Йому та зрештою стають антихристами, повністю відкриваючи огидне обличчя сатани, після чого Бог проклинає та знищує їх. З іншого боку, ті, хто йде дорогою пошуку істини, здатні прийняти істину та підкоритися їй. Вони здатні відкинути розбещений сатанинський характер, готові зректись усього, щоб добре виконувати свої обов’язки й відплачувати за Божу любов, і здатні стати людьми, які слухаються Бога та поклоняються Йому. Людина, яка готова підкоритися Богові й робить це цілковито, повністю повернулася до початкового стану створіння та здатна в усьому підкорятися Божим улаштуванням і розпорядженням. Це означає, що вона наділена фундаментальною людською подобою. Що означає «справжня людська подоба»? Це коли людина слухається та шанує Творця, як Йов і Петро. Саме такими є ті, кого Бог по-справжньому благословляє.

Ось такими простими є основні етапи пошуку істини, про які ми сьогодні спілкувалися. Назвіть Мені ще раз ці етапи. (По-перше, розмірковувати про себе згідно з Божими словами; по-друге, визнати та прийняти факти, відкриті в Божих словах; по-третє, пізнати власний розбещений характер і сутність та почати ненавидіти свій розбещений характер і сатану; по-четверте, практикувати покаяння та відкинути всі свої лихі вчинки; по-п’яте, шукати принципи істини та практикувати істину.) Це і є ті п’ять етапів. Людям, які живуть серед розбещених характерів, дуже важко практикувати кожен із них, усі ці етапи пов’язано з багатьма перешкодами та труднощами, для їхнього практикування й досягнення необхідно витрачати кропіткі зусилля, і, звісно, на цьому шляху неминуче будуть якісь промахи та невдачі – але Я хотів би сказати вам ось що: не падайте духом. Хоча інші можуть тебе засуджувати, кажучи: «Ти пропащий», «Ти нікудишній», «Ти такий, який ти є, і цього ти не можеш змінити», – якими б неприємними не були їхні слова, ти мусиш мати проникливість і чітко їх розрізняти. Не падай духом і не здавайся, бо тільки шлях пошуку істини, тільки входження на ці етапи та їх практикування справді дадуть тобі змогу уникнути катастрофи. Розумні люди вибирають відкинути всі свої труднощі; вони не уникають промахів і невдач, а йдуть далі, як би важко це не було. Навіть якщо ти три-п’ять років залишатимешся на етапі дослідження й пізнання себе, навіть якщо ти після восьми чи десяти років не зможеш піти далі визнання та прийняття свого розбещеного характеру й не зумієш увійти в реальність покаяння, Я все одно скажу тобі те ж саме: не падай духом. Хоча ти ще не здатен по-справжньому змінити напрямок свого руху на протилежний, але ти вже ввійшов на перші три етапи, тож нащо перейматися, що ти не зможеш увійти на інші два? Не хвилюйся; працюй старанніше, наполегливіше, і тобі все вдасться. Бувають і такі, що доходять до четвертого етапу покаяння, але не беруться за пошук принципів істини та не можуть увійти на цей етап. Що тоді робити? Теж не падати духом. Ти мусиш наполегливо шукати істину в усьому й більше молитися Богу, поки маєш на це волю: це часто приносить плоди. Шукай так добре, як можеш, виходячи зі свого духовного рівня й обставин, і наполегливо працюй, щоб досягти того, що можеш. Поки ти робиш усе, що можеш, твоя совість чиста, і ти точно зможеш досягти більшого. Навіть усвідомити ще одну істину – це вже добре: твоє життя від цього стане трішки щасливішим і радіснішим. Словом, пошук істини – це не пустий звук; для кожного його етапу існує конкретний шлях практики, і він вимагає від людей витерпіти певний біль і заплатити певну ціну. Істина – це не сфера академічних досліджень, не теорія, не гасло, не аргумент; вона не пуста. Кожна істина вимагає, щоб люди кілька років переживали та практикували її, перш ніж зможуть зрозуміти й пізнати її. Але яку б ціну ти не платив, яких би зусиль не докладав, якщо твій підхід, метод, шлях і напрямок правильні, то рано чи пізно настане день, коли ти заслужиш великі дари, здобудеш істину, зможеш пізнати Бога та підкоритися Йому – і будеш цим повністю задоволений.

8 января 2022 г.