Людина дещо розуміє про роботу сьогодення й роботу майбутнього, та вона не розуміє, у яке місце призначення ввійде людський рід. Будучи творінням, людина мусить виконувати обов’язок творіння: слідувати за Богом у всьому, що Він робить; ви мусите діяти так, як Я вам кажу. Ти не можеш сам нічим управляти і навіть над собою не пануєш; усе потрібно залишати на Божу милість, і все лежить у Його долонях. Якби Божа робота заздалегідь забезпечувала людині кінець, чудове місце призначення, і якби Бог так заманював людину слідувати за Ним – якби Він уклав із людиною угоду – то це не було б ні завоюванням, ні роботою над людським життям. Якби Бог керував людиною та здобував її серце за допомогою її місця призначення, то Він би в цьому не вдосконалював людину і не міг би її здобути, а натомість використовував би місце призначення людини, щоб керувати нею. Людину не хвилює ніщо, крім майбутнього кінця, остаточного місця призначення, і того, чи можна сподіватися на щось добре, чи ні. Якби під час роботи завоювання людині було дано прекрасну надію та якби до завоювання людини їй було дано належне місце призначення, якого б вона шукала, то не лише завоювання людини не дало б результату, а й результат роботи завоювання теж постраждав би. Точніше кажучи, робота завоювання досягає результату, відбираючи у людини долю та перспективи, судячи й караючи бунтівничий характер людини. Цей результат досягається не тим, що з людиною укладається угода, тобто людині даються благословення та благодать, а тим, що в людини відбирається її «свобода» та знищуються перспективи, і так виявляється вірність людини. Така сутність роботи завоювання. Якби людині на самому початку було дано прекрасну надію, а робота кари й суду робилася б уже після того, то людина прийняла б цю кару й суд на підставі того, що мала б перспективи, і зрештою не було б досягнуто безумовного послуху та поклоніння Творцю з боку всіх Його створінь; натомість був би лише сліпий несвідомий послух або ж людина б сліпо висувала Богу вимоги, і було б неможливо повністю завоювати людське серце. Отже, така робота завоювання не змогла б здобути людину і більше того – свідчити про Бога. Такі створіння не змогли б виконувати свій обов’язок і лише укладали б із Богом угоди; це було б не завоювання, а милість і благословення. Найбільша проблема людей – у тому, що вони думають лише про свою долю й перспективи та боготворять їх. Людина шукає Бога заради своєї долі й перспектив; вона поклоняється Богу не тому, що любить Його. Тож у завоюванні людини потрібно розібратися з людським себелюбством, жадібністю й усім, що найбільше заважає людині поклонятися Богові, і так відсіяти ці якості. Таким чином буде досягнуто результат завоювання людини. Унаслідок цього на перших стадіях завоювання людини необхідно очистити її від шалених амбіцій і найфатальніших слабкостей, щоб завдяки цьому відкрити любов людини до Бога та змінити її знання про людське життя, її погляди на Бога та значення її існування. Так любов людини до Бога очищується, себто її серце завойовується. Але ставлення Бога до всіх створінь таке, що Він не завойовує лише заради завоювання; натомість Бог завойовує, щоб здобути людину, заради Своєї власної слави та щоб відновити найпершу, початкову людську подобу. Якби Він завойовував лише заради завоювання, то значення роботи завоювання було б утрачене. Тобто якби після завоювання людини Бог умив Свої руки та більше не зважав на її життя і смерть, це не було б управлінням людським родом, а завоювання людини було б не заради її спасіння. Лише здобуття людини після її завоювання та зрештою її прибуття в чудове місце призначення є в серці всієї роботи спасіння, і тільки так можна досягти мети спасіння людини. Інакше кажучи, прибуття людини в прекрасне місце призначення та її входження у відпочинок – єдині перспективи, які повинні бути в усіх створінь, і саме та робота, яку має робити Творець. Якби цю роботу робили люди, вона була б занадто обмежена: вона могла б довести людину до певної точки, та не змогла б привести людину у вічне місце призначення. Людина не здатна вирішувати людську долю, і тим паче вона не може забезпечити людські перспективи та подальше місце призначення. Однак робота, виконувана Богом, інакша. Він створив людину, тож Він її й веде; Він спасає людину, тож Він спасе її до кінця та повністю її здобуде; Він веде людину, тож Він і приведе її до належного місця призначення; і Він створив людину й керує нею, тож Він і мусить узяти на Себе відповідальність за людську долю й перспективи. Оце і є робота, яку виконує Творець. Хоча робота завоювання здійснюється через очищення людини від її перспектив, та зрештою людина мусить бути приведена до належного місця призначення, яке Бог для неї приготував. Саме тому, що Бог працює над людиною, вона й має місце призначення, а доля людини певна. Належне місце призначення, про яке тут ідеться, – це не сподівання та перспективи людини, вичищені в минулому; то дві різні речі. Те, на що людина сподівається й чого шукає, – це прагнення, що виникають через її гонитву за надмірними бажаннями плоті, а не за місцем призначення, належним людині. Тим часом те, що Бог приготував для людини, – це благословення й обіцянки, які належить отримати людині, коли вона буде очищена; Бог приготував їх для людини після створення світу, і вони не заплямовані виборами, переконаннями, уявленнями чи плоттю людини. Це місце призначення приготовано не для окремих людей – то місце відпочинку для всього людства. Тож це місце призначення найбільш підходяще для людського роду.

«Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Відновлення нормального життя людини та приведення її до чудового місця призначення»