До чого ми дійшли під час нашого спілкування на минулому зібранні? Ми побесідували про те, як прагнути до істини, а це стосується двох основних тем, які передусім є двома аспектами практики. Який аспект перший? (Перший аспект – це відпускання.) А другий? (Другий – це самовіддача.) Перший аспект – це відпускання, а другий – самовіддача. Що стосується практики «відпускання», то спочатку ми поспілкувалися про відпускання різних негативних емоцій. Перший аспект – відпускання – передбачає відпускання різних негативних емоцій. Отже, коли ми спілкувалися щодо відпускання різних негативних емоцій, про які з них ми згадували? (Першого разу Бог говорив про меншовартість, ненависть і злість, а другого разу – про депресію.) Першого разу Я говорив про необхідність відпускати ненависть, злість і меншовартість – насамперед Я поговорив про ці три негативні емоції, а також досить докладно побесідував про депресію. Другого разу Я говорив про те, як практикувати відпускання депресії як однієї з негативних емоцій. Люди можуть упадати в депресію з найрізноманітніших причин, і минулого разу Я здебільшого розповідав про кілька способів, у які може виникати негативна емоція депресії. Скажіть Мені, які основні причини виникнення емоції депресії Я називав? (Боже, загалом є три такі причини. Перша – коли люди постійно вважають, що в них погана доля; друга – коли люди звинувачують свій поганий талан у тому, що з ними відбувається; і третя – коли люди в минулому скоїли серйозні переступи, дурниці чи невігластво та через них занурились у депресію.) Це три головні причини. Перша – це те, що люди вважають, ніби їхня доля погана, і тому часто впадають у депресію; друга – це те, що люди вважають себе безталанними й тому теж часто впадають у депресію; а третя – це те, що люди колись скоїли серйозні переступи й тому часто відчувають депресію. Це три основні причини. Емоція депресії – це не швидкоплинне почуття негативу чи смутку. Це радше звична, регулярна негативна емоція у свідомості, викликана певними причинами. Ця негативна емоція викликає в людей багато негативних думок, поглядів і позицій та навіть багато екстремальних і помилкових думок, поглядів, форм поведінки й методів. Це не тимчасовий настрій або швидкоплинне уявлення; це регулярна, звична негативна емоція, яка постійно супроводжує людей у житті в глибині їхніх сердець і душ, у їхніх думках і діях. Ця негативна емоція позначається не тільки на совісті й розумі нормальної людськості: вона може впливати й на різні позиції, погляди й точки зору людей у тому, як вони дивляться на інших людей і речі, поводяться й діють у повсякденному житті. Тому нам необхідно аналізувати різні негативні почуття, розбирати їх і розпізнавати, а потім одне за одним відпускати та змінювати їх, стараючись поступово залишити їх позаду, щоб твої совість, розум і мислення твоєї людськості стали нормальними й практичними та щоб те, як ти дивишся на людей і речі, як поводишся та що робиш у повсякденному житті, більше не залежало від цих негативних почуттів, не контролювалось і тим більше не пригнічувалося ними – ось головна мета розбору й розпізнавання цих різних негативних емоцій. Головна мета полягає не в тому, щоб ти вислухав Мене, пізнав і зрозумів сказане й на тому поставив крапку, а в тому, щоб із Моїх слів ти точно дізнався, наскільки негативні емоції шкідливі для людей, як сильно вони впливають на повсякденне життя людей, їхні погляди на інших людей і речі, поводження й поведінку та якої шкоди їм завдають.

Раніше ми також спілкувалися про те, що певною мірою ці негативні емоції не сягають рівня розбещених характерів і розбещеної сутності, але таки дещо сприяють розбещеним людським характерам і загострюють їх, створюючи основу для того, щоб люди діяли відповідно до своїх розбещених характерів, і даючи їм більше підстав жити відповідно до своїх розбещених характерів за підтримки цих негативних емоцій та дивитися на людей і речі на основі таких характерів. Отже, усі ці негативні емоції різною мірою позначаються на повсякденному житті людей, а також певною мірою впливають на різноманітні думки людей і контролюють їх, відбиваються на точках зору та позиціях людей щодо істини й Бога та ставленні до них. Можна сказати, що ці негативні емоції зовсім не мають на людей доброго впливу та не дають жодного позитивного чи корисного ефекту – навпаки, вони можуть лише шкодити людям. Ось чому, коли людина живе в цих негативних емоціях, її серце природно підпадає під їхній вплив і контроль, і вона не може припинити жити в стані негативу та навіть упадає в крайнощі в поглядах на людей і речі, займаючи абсурдні позиції. Коли люди розглядають іншу людину чи якусь річ із точки зору та позиції негативних емоцій, природно, що форми їхньої поведінки, підходи та наслідки поведінки й дій будуть забруднені екстремальними, негативними та депресивними емоціями. Ці негативні, депресивні та екстремальні емоції призводять до того, що люди не слухаються Бога, незадоволені Ним, звинувачують Його, кидають Йому виклик і навіть протистоять Богу, а також, звісно, ненавидять Його. Наприклад, коли людина вважає, що в неї погана доля, кого вона в цьому звинувачує? Вона може цього не говорити, але в глибині душі вона вважає, що Бог учинив неправильно, що Він несправедливий, і думає: «Чому Бог дав тому чоловіку таку гарну зовнішність? Чому Бог дозволив йому народитись у такій чудовій родині? Чому дав йому такі дари? Чому дав йому такий добрий духовний рівень? Чому мій духовний рівень такий поганий? Чому Бог розпорядився так, щоб той чоловік став керівником? Чому моя черга ніколи не приходить, чому я жодного разу не бував керівником? Чому в нього все йде так гладко, а в мене нічого не йде гладко та як слід, що б я не робив? Чому моя доля така нещасна? Чому зі мною трапляється зовсім не те, що з ним? Чому зі мною трапляється тільки погане?». Хоча ці думки, які виникають із депресивних емоцій, не змушують людей ні звинувачувати Бога, ні протистояти Богу та їхній долі у своїй суб’єктивній свідомості, проте через ці думки люди в глибині серця часто мимоволі занурюються в емоції непослуху, незадоволення, образи, заздрості й ненависті. У серйозних випадках це навіть може спонукати людей до більш екстремальних думок і форм поведінки. Наприклад, коли деякі люди бачать, що хтось інший працює краще за них і отримує похвалу від Бога, вони відчувають заздрість і огиду. Як наслідок, починається низка дріб’язкових учинків: такі люди погано говорять про ту успішнішу людину та підкопуються під неї за її спиною, таємно роблять якісь сумнівні, ірраціональні вчинки тощо. Виникнення цієї низки проблем безпосередньо пов’язане з депресією та негативними емоціями таких людей. Ця низка думок, форм поведінки та підходів, які виникають із їхніх депресивних емоцій, спочатку може здаватися просто певними різновидами емоцій, але із часом ці негативні, депресивні емоції можуть дедалі більше заохочувати людей жити згідно з їхніми розбещеними сатанинськими характерами. Однак якщо люди розуміють істину та живуть із нормальною людськістю, то коли в них виникають ці негативні, депресивні емоції, їхні совість і розум здатні швидко активізуватися, і люди можуть усвідомити присутність цих депресивних емоцій і спричинені ними порушення та розгледіти їх. Далі люди можуть дуже швидко залишити свої депресивні емоції позаду, і коли в такій ситуації вони стикаються з іншими людьми, подіями й речами, то здатні виносити раціональні судження й раціонально, з правильної точки зору розглядати ситуації, з якими стикаються, і речі, які переживають. Коли люди роблять усе це раціонально, найбазовіше, чого вони можуть досягти, – це прийняти керування совісті й розуму нормальної людськості. Що ще краще, якщо вони зрозуміють істину, то зможуть діяти згідно з істиною-принципами раціональніше, на основі своєї совісті й розуму, і не поводитимуться та не діятимуть під пануванням своїх розбещених характерів. Однак якщо негативні емоції посідають у серцях людей домінантне становище, впливаючи на їхні думки, погляди й те, як люди поводяться та вирішують питання, то, природно, ці негативні емоції впливатимуть і на їхній прогрес у житті та призведуть до того, що думки, вибір, поведінка й підходи людей у всіляких ситуаціях зазнаватимуть перешкод і порушень. З одного боку, ці негативні емоції сприяють розбещеним людським характерам, і тому люди спокійно живуть у цих характерах, вважаючи, що це виправдано; з іншого боку, ці емоції також можуть викликати в людей опір позитивному та призводити до того, що люди житимуть у негативі, не бажаючи бачити світло. Так негативні емоції стають у людях нестримнішими та серйознішими й абсолютно не дозволяють людям діяти раціонально, у межах совісті й розуму. Натомість вони заважають людям шукати істину й жити перед Богом, і так люди природно деградують іще більше: вони не тільки почуваються негативно, але й віддаляються від Бога. А якщо так і триватиме, до яких наслідків це може призвести? Негативні емоції не тільки не зможуть подолати розбещені людські характери, але й сприятимуть їм, через що люди поводитимуться й вирішуватимуть питання на основі своїх розбещених характерів, ідучи власним шляхом. Що робитимуть люди, коли над ними домінуватимуть помилкові, екстремальні думки та погляди? Чи заважатимуть вони роботі церкви? Чи поширюватимуть негатив, чи судитимуть Бога й упорядкування роботи в Божому домі? Чи звинувачуватимуть Бога й кидатимуть Йому виклик? Безумовно, що так! Ось до яких кінцевих наслідків це може призвести. У людей з’явиться низка таких підходів, як непослух, незадоволення, негатив, протистояння, – усе це наслідки того, що негативні емоції тривалий час посідають у людських серцях домінантне становище. Подивіться, просто малесенька негативна емоція – емоція, яку люди наче не змогли б і відчути, існування та вплив якої навіть не помітили б, – ця малесенька негативна емоція однаково слідує за людьми так, ніби була з ними від народження. Вона завдає людям шкоди всіх видів і розмірів та навіть постійно огортає, залякує, пригнічує й зв’язує тебе настільки, що зрештою постійно тебе супроводжує, точно як твоє життя, – і все ж ти геть її не усвідомлюєш. Ти часто живеш у ній і сприймаєш її як належне, гадаючи щось на кшталт: «Люди так і мають думати, тут немає нічого поганого, це цілком нормально. У кого немає якихось таких активних думок? У кого немає якихось негативних емоцій?». Ти не можеш відчути шкоду, якої завдає тобі та негативна емоція, але ця шкода цілком реальна, і вона часто підбурюватиме тебе мимоволі природно виплескувати свої розбещені характери та діяти й поводитися на їх основі, аж доки ти зрештою не почнеш у всьому чинити відповідно до своїх розбещених характерів. Ви можете собі уявити остаточні результати: усі вони негативні та згубні, у них немає нічого корисного й позитивного, не кажучи вже про те, що могло б допомогти людям здобути істину й Божу похвалу. Ці результати не оптимістичні. Тож поки в людині існують негативні емоції, усілякі негативні думки й погляди сильно впливатимуть на її життя й домінуватимуть над ним. А допоки це відбуватиметься, доти існуватимуть величезні перешкоди, які заважатимуть людині прагнути до істини, практикувати її та входити в істину-реальність. Тому нам необхідно й далі викривати та розбирати ці негативні емоції, щоб усі їх можна було подолати.

Негативні емоції, про які ми щойно спілкувалися, серйозно впливають на людей і завдають їм великої шкоди, але є й інші негативні емоції, які так само впливають на людей і шкодять їм. Крім негативних емоцій ненависті, злості, меншовартості та депресії, про які ми вже говорили, існують іще й негативні емоції муки, тривоги й занепокоєння. Ці емоції так само вкорінені глибоко в серцях людей і супроводжують їх у повсякденному житті, словах і діях. Звісно, коли з людьми щось трапляється, це теж впливає на те, які думки та погляди в них виникають і які позиції й точки зору люди вибирають. Сьогодні ми розберемо та викриємо негативні емоції муки, тривоги й занепокоєння, а також спробуємо допомогти людям розпізнати їх у собі. Коли людина виявляє в собі ці негативні емоції, кінцева мета – щоб вона повністю пізнала й усунула їх, аби більше не жити під їхнім впливом, а також не жити й не поводитися так, щоб ці негативні емоції були її основою й фундаментом. Спочатку подивімося на слова «мука, тривога й занепокоєння». Хіба це не способи вираження емоцій? (Так і є.) Перш ніж ми почнемо спілкуватися на цю тему, спочатку поміркуймо над нею, щоб у вас склалося базове уявлення про «муку, тривогу й занепокоєння». Тоді у вас будуть базові знання про ці негативні емоції, якого б розуміння цих слів ви не досягнули: чи буквального, а чи глибшого розуміння поза межами їхнього буквального значення. Спочатку розкажи Мені, які речі непокоїли тебе раніше чи постійно викликають у тебе муку, тривогу й занепокоєння. Ці речі можуть бути як великий камінь, що тебе чавить, або як тінь, що невпинно слідує за тобою, зв’язуючи тебе. (Боже, я скажу кілька слів. Коли я не досягаю жодних результатів у виконанні свого обов’язку, ця емоція досить відчутна, і я непокоюся, чи не викриють мене, чи не виженуть, чи буде в мене добре майбутнє та місце призначення. Коли я досягаю результатів у виконанні свого обов’язку, я такого не відчуваю, але коли я певний час не отримую результатів, такі негативні емоції стають надзвичайно помітними.) Хіба це не прояв таких негативних емоцій, як мука, тривога й занепокоєння? (Так і є.) Правильно. Такі негативні емоції постійно ховаються в глибинах сердець людей, безупинно впливаючи на їхні думки. Хоча люди не відчувають таких негативних емоцій, коли нічого поганого не трапляється, але ці емоції схожі на запах, на якийсь газ, а ще більше – на електромагнітну хвилю. Ти не можеш її побачити, а коли ти її не усвідомлюєш, то не можеш навіть відчути. Однак її присутність у глибині твого серця постійно дає про себе знати, наче так зване шосте почуття, а існування таких думок і емоцій постійно відчувається підсвідомо. У відповідний час, у відповідному місці й у відповідному контексті такі негативні емоції потроху піднімаються й виринають назовні. Хіба не так? (Так.) То що ж іще викликає у вас муку, тривогу й занепокоєння? Хіба тільки щойно згадані речі й більше нічого? Якщо так, то ви, мабуть, живете дуже щасливо, без занепокоєння й жодних тривог, ні від чого не мучитеся – тоді ви дійсно були б вільними людьми. Так і є? (Ні.) Що ж, тоді розкажіть Мені, що у вас на серці. (Коли я недобре виконую свої обов’язки, то постійно непокоюся, що втрачу репутацію та статус, непокоюся про те, що про мене подумають брати, сестри та керівник. Крім того, коли виконання мого обов’язку вимагає співпраці з іншими братами й сестрами, а я при цьому постійно виявляю свої розбещені характери, я невпинно непокоюся, що так довго вірив у Бога, але зовсім не змінився, і якщо так триватиме й далі, то, можливо, колись мене виженуть. Ось такі в мене побоювання.) Коли ти відчуваєш ці побоювання, чи виникають у тебе негативні емоції муки, тривоги й занепокоєння? (Виникають.) Отже, більшість із вас тривожиться й непокоїться через те, що недобре виконує свої обов’язки, чи не так? (Я здебільшого занепокоєний своїм майбутнім і долею.) Занепокоєння своїм майбутнім і долею домінантне. Коли людина не здатна розгледіти, зрозуміти й прийняти влаштовані Богом середовища та Його володарювання й підкоритися їм, коли людина стикається в повсякденному житті з різними труднощами або коли вони більші за те, що можуть витримати нормальні люди, підсвідомо вона всіляко непокоїться, тривожиться й навіть мучиться. Вона не знає, що буде завтра чи післязавтра, як усе буде за кілька років і яким буде її майбутнє, і тому вона мучиться, тривожиться й непокоїться через усілякі речі. У якому контексті люди мучаться, тривожаться й непокояться через усілякі речі? У такому, що вони не вірять у володарювання Бога, тобто не здатні повірити в Боже володарювання та розгледіти його. Навіть якби вони побачили його на власні очі, то не зрозуміли б його й не повірили б у нього. Вони не вірять, що Бог володарює над їхньою долею, що їхнє життя в Божих руках, і тому в їхніх серцях здіймається недовіра до Божого володарювання та впорядкувань, а потім і звинувачення, і вони не можуть підкоритися. Крім звинувачення та неспроможності підкоритися, вони також відчувають бажання бути господарями власної долі й діяти за власною ініціативою. Яка ж ситуація фактично складається після того, як вони починають діяти за власною ініціативою? Вони здатні хіба що жити, покладаючись на власний духовний рівень і здібності, але є багато речей, яких не можна добитися, досягти чи здійснити, спираючись лише на власний духовний рівень і здібності. Наприклад: що буде з людьми в майбутньому, чи зможуть вони вступити до якогось закладу вищої освіти, а після його закінчення знайти хорошу роботу, чи все в них буде добре, коли вони влаштуються на роботу; а якщо вони хочуть піднятися по кар’єрних сходах і розбагатіти, то чи зможуть вони досягти своїх ідеалів і бажань за кілька років; а потім, коли вони захочуть знайти собі партнера, одружитись і створити сім’ю, який партнер їм підійде? Для людини такі речі невідомі. А коли такі речі невідомі, люди почуваються розгубленими. Коли люди відчувають, що вони розгублені, вони мучаться, тривожаться й непокояться – вони відчувають муку, тривогу й занепокоєння щодо всього, що може готувати для них майбутнє. Чому так відбувається? Тому що в межах нормальної людськості люди просто не можуть усього цього витримати. Ніхто не знає, яким він буде за кілька років, якими в майбутньому будуть його робота, шлюб або діти, – люди просто такого не знають. Ці речі не можна передбачити в межах можливостей нормальної людськості, і саме тому люди постійно мучаться, тривожаться й непокояться через них. Якою б немудрою не була людина, проте коли вона виросте, ці негативні емоції одна за одною виникатимуть у глибині її серця, поки вона здатна мислити. Чому в людях виникають мука, тривога й занепокоєння? Тому що люди постійно переймаються та нервуються через те, що виходить за межі їхніх можливостей; вони завжди хочуть знати такі речі, розуміти й досягати їх та навіть контролювати те, що виходить за межі можливостей нормальної людськості. Вони хочуть контролювати все це, і не тільки це – вони також хочуть, щоб закони й результати розвитку цих речей прогресували та виконувалися згідно з їхньою власною волею. Тож коли над людиною домінують такі ірраціональні думки, вона мучиться, тривожиться й непокоїться, причому в різних людей ці емоції призводять до різних наслідків. Незалежно від того, чому людина сильно мучиться, тривожиться чи непокоїться, тим самим формуючи ці негативні емоції, їй слід ставитися до них дуже серйозно й шукати істину, щоб їх подолати.

Здебільшого ми спілкуватимемося про два аспекти негативних емоцій муки, тривоги й занепокоєння. Перший аспект – це розбір труднощів людей: так ми побачимо, що це за труднощі, а звідти точно дізнаємося, з яких причин виникають негативні емоції муки, тривоги й занепокоєння та як саме це відбувається; другий аспект – це розбір негативних емоцій муки, тривоги й занепокоєння з точки зору різного ставлення людей до Божої роботи. Зрозуміло? (Так.) Скільки цих аспектів? (Два.) Нам треба розібрати причини виникнення негативних емоцій муки, тривоги й занепокоєння. По-перше, ми розглянемо труднощі людей, а по-друге – ставлення людей до Божої роботи. Повторіть за Мною. (Нам треба розібрати причини виникнення негативних емоцій муки, тривоги й занепокоєння. По-перше, ми розглянемо труднощі людей, а по-друге – ставлення людей до Божої роботи.) У людей буває багато труднощів, і з усіма ними люди стикаються у своєму повсякденному житті. Ці труднощі часто виникають у межах життя нормальної людськості. Як же з’являються ці труднощі? Вони з’являються тому, що людина постійно намагається перевершити себе, взяти під контроль власну долю, дізнатися своє майбутнє наперед. Якщо її майбутнє виглядає недобре, людина відразу ж починає шукати знавця фен-шуй або ворожку, щоб скоригувати та виправити його. Ось чому люди стикаються в повсякденному житті зі стількома труднощами, і саме ці труднощі змушують людей часто скочуватись у негативні емоції муки, тривоги й занепокоєння. Що ж це за труднощі? Спочатку погляньмо, що саме люди вважають найбільшими труднощами. Що це? Це їхні перспективи на майбутнє, тобто те, яким буде майбутнє людини в цьому житті: заможною вона буде чи звичайною, чи зможе виділитися, досягти великого успіху, процвітати у світі й серед людей. Ті, хто вірить у Бога, можуть не знати, що в майбутньому станеться з іншими, але вони особливо часто непокояться про власне майбутнє й постійно задаються питанням: «Хіба оце й усе, що дає віра в Бога? Чи зумію я колись у майбутньому виділитися з натовпу? Чи зможу взяти на себе важливу роль у Божому домі? Чи зможу бути керівником команди чи якимось начальником? Чи зможу бути керівником? Що зі мною буде? Якщо я отак постійно виконуватиму свій обов’язок у Божому домі, що зі мною кінець кінцем станеться? Чи досягну я спасіння? Чи є в мене якісь перспективи на майбутнє? Чи потрібно мені й далі працювати на своїй світській роботі? Чи потрібно мені продовжувати вивчати професійну навичку, яку я опановував до цього, або здобувати подальшу освіту? Якщо я зможу й далі виконувати свій обов’язок у Божому домі на повний день, у мене не має бути проблем з основними життєвими потребами, але якщо я недобре виконуватиму свій обов’язок і мене замінять та призначать деінде, як я тоді житиму? Чи не слід мені скористатися нагодою зараз, поки мене ще не замінили й не вигнали, і підготуватися до такого можливого розвитку подій?». Люди ставлять собі ці питання й бачать, що в них є деякі заощадження, тож вони думають: «Скільки років я зможу прожити на те, що заощадив? Мені зараз за тридцять, а через десять років буде за сорок. Якщо мене приберуть із церкви, чи зможу я йти в ногу із часом, коли повернусь у світ? Чи дозволить мені здоров’я працювати далі? Чи зможу я заробляти достатньо на життя? Чи важко мені буде жити? Я виконую свій обов’язок у Божому домі, але чи збереже мене Бог до кінця?». Хоча вони постійно думають про ці питання, але так і не знаходять відповідей. Хоча вони так і не приходять до якогось висновку, але все одно не можуть про це не думати, бо тут вони не контролюють себе. Коли люди стикаються з якоюсь невдачею чи труднощами або коли щось іде не так, як вони хотіли, у глибині душі вони обдумують це, нікому не кажучи. Коли деякі люди зазнають обтинання й розбору, коли їх знімають із певного обов’язку та натомість призначають когось іншого, коли їх призначають на інші обов’язки чи коли вони стикаються з якоюсь кризою, вони мимоволі шукають шлях відступу та не можуть не будувати планів і задумів щодо своїх подальших кроків. Що б зрештою не сталося, люди все одно часто будують плани та задуми щодо того, що їх непокоїть, тривожить і мучить. Хіба не про це люди думають, коли йдеться про їхні власні перспективи на майбутнє? Хіба ці негативні емоції виникають не через те, що люди не можуть відпустити власні перспективи на майбутнє? (Так і є.) Люди не думають про все це, коли відчувають великий ентузіазм, коли у виконанні їхніх обов’язків усе йде дуже гладко й особливо коли їх підвищують, використовують для якихось важливих завдань, коли проявляється їхня цінність, а більшість братів і сестер їх підтримує. Але щойно їхня репутація, статус та інтереси опиняються під загрозою, люди не можуть не відступати назад у негативні емоції муки, тривоги й занепокоєння. Повертаючись у ці негативні емоції, люди підходять до них так: вони не тікають від цих емоцій і не відкидають їх, а навпаки, потурають їм і з усіх сил намагаються зануритись у ці почуття муки, тривоги й занепокоєння, заглибитись у них іще більше. Чому Я це кажу? Коли люди занурюються в ці негативні емоції, у них з’являється більше підстав і виправдань планувати майбутнє та свої наступні кроки, і вони можуть робити це вільніше. Будуючи ці плани, люди думають, що саме так і має бути, що їм так і слід робити, і використовують вислів «Кожен сам за себе, а невдах під три чорти» та інший вислів «Хто не планує майбутнього, на того чатують біди», тобто якщо ти не плануєш і не обмірковуєш своє майбутнє й долю заздалегідь, то ніхто не стане за тебе непокоїтись і турбуватися щодо них. Коли ти гадки не маєш, як зробити наступний крок, то зіткнешся з незручними ситуаціями, болем і конфузами, і саме тобі доведеться страждати й переносити тяготи. Тому люди вважають, що дуже розумні, і коли вони роблять один крок, то дивляться вперед на десять. Зіткнувшись із якимись труднощами чи розчаруваннями, вони відразу ж повертаються до своїх негативних емоцій муки, тривоги й занепокоєння, щоб захистити себе, щоб їхнє майбутнє та наступний крок у житті точно були вдалими, щоб у них було що їсти й у що вдягнутися, щоб вони не блукали по вулицях і не відчували нестачі в їжі чи одязі. Тому під впливом цих негативних емоцій вони часто застерігають себе, думаючи: «Я мушу заздалегідь усе розпланувати, щось притримати, залишити собі достатній шлях до відступу. Мені не можна бути дурним: моя доля в моїх власних руках. Люди часто кажуть: “Наші долі в руках Божих, і Бог володарює над людськими долями”, – але це лише пусті красиві слова. Хто це бачив насправді? Як Бог володарює над нашими долями? Хто справді бачив, щоб Бог особисто організовував комусь триразове харчування чи влаштовував усе, що потрібно в житті? Ніхто такого не бачив». Люди вважають, що коли їм не видно Божого володарювання, коли вони мучаться, тривожаться й непокояться щодо своїх перспектив на майбутнє, ці негативні емоції – наче їхня оборона, наче той захисний щит і безпечний притулок. Люди постійно застерігають себе й нагадують собі, що треба будувати плани на майбутнє та непокоїтися про завтрашній день, що не можна просто цілими днями наїдатись і байдикувати, що немає нічого поганого в тому, щоб будувати для себе плани, шукати для себе вихід, працювати день і ніч заради власного майбутнього. Вони кажуть собі, що це природно, цілком виправдано та цього не треба соромитися. Отже, хоча люди й вважають муку, тривогу й занепокоєння негативними емоціями, вони ніколи не думають, що відчувати їх погано, що ці негативні емоції можуть якось їм зашкодити чи стати перепонами в прагненні до істини та входженні в істину-реальність. Натомість люди невтомно насолоджуються цими негативними емоціями, охоче й невтомно в них живуть. Причина в тому, що люди вірять, ніби будуть у безпеці лише тоді, коли житимуть у цих негативних емоціях і постійно мучитимуться, тривожитимуться й непокоїтимуться через свої перспективи на майбутнє. Інакше хто ж, крім них, мучитиметься, тривожитиметься та непокоїтиметься щодо їхнього майбутнього? Ніхто. Ніхто не любить людину більше, ніж вона сама, ніхто не розуміє й не відчуває її так, як вона сама. Отже, навіть якщо люди певною мірою можуть на буквальному, доктринальному рівні усвідомити, що існування таких негативних емоцій для них шкідливе, вони все одно не бажають від них відмовитися, бо ці негативні емоції дають їм змогу міцно утримувати ініціативу, щоб розуміти й контролювати власне майбутнє. Чи правильно так казати? (Так.) Отже, для людей занепокоєння, тривога та муки щодо свого майбутнього – це справа величезної відповідальності. Це не соромно, не жалюгідно, не мерзенно: для них це радше так, як і має бути. Ось чому людям дуже важко відпустити ці негативні емоції, ніби вони були з ними від народження. Усе, про що люди думають від народження, – це те, що має значення для них самих, і найважливіше для людей – це їхні власні перспективи на майбутнє. Люди думають, що коли вони міцно візьмуть майбутнє у свої руки та стежитимуть за ним, то житимуть спокійним життям. Вони думають, що з добрими перспективами на майбутнє вони матимуть усе, що захочуть, і все для них ітиме як по маслу. І тому люди ніколи не втомлюються знов і знов мучитися, тривожитись і непокоїтися про своє майбутнє. Навіть якщо Бог дав Свою обітницю, навіть якщо люди тішилися великою Божою благодаттю чи багато її отримали, навіть якщо вони бачили те, як Бог обдаровує людство всілякими благословеннями, та інші подібні факти, люди все одно хочуть жити в негативних емоціях муки, тривоги й занепокоєння та будувати плани й замисли на майбутнє.

Крім перспектив на майбутнє, є ще одна важлива річ, яка теж часто викликає в людей муку, тривогу й занепокоєння: це шлюб. Деякі люди не непокояться щодо цього питання та не переймаються, якщо їм за тридцять, а вони досі не одружені, бо зараз таких людей багато. У суспільстві це трапляється часто, і ніхто над тобою за це не посміється й не скаже, що з тобою щось не так. Однак якщо людині вже за сорок, а вона ще не одружена, то вона починає відчувати в глибині душі легку паніку й думає: «Шукати мені партнера чи ні? Одружуватися чи ні? Якщо я не одружусь і не заведу сім’ю, якщо в мене не буде дітей, чи буде кому мене глядіти, коли я постарію? Чи буде хтось піклуватися про мене, коли я захворію? Чи буде кому організувати мій похорон, коли я помру?». Люди непокояться через ці питання. Ті, хто не планує одружуватися, не відчувають таких мук, тривоги чи занепокоєння. Наприклад, деякі люди кажуть: «Тепер я вірю в Бога та готовий повністю присвятити себе Йому. Я не збираюся шукати партнера й одружуватися. Я не збираюся мучитися через ці питання, скільки б років мені не було». У самотніх людей, які були без пари десять або двадцять років, зі своїх 20 до 40 років, не має бути якихось серйозних побоювань. Навіть хоча вони можуть час від часу трохи непокоїтись і мучитися через об’єктивні причини чи фактори, пов’язані з їхнім середовищем, але оскільки ці люди вірять у Бога, зайняті виконанням свого обов’язку, а прийняте ними рішення не змінилося, то таке занепокоєння невизначене, приходить лише час від часу та не є великою проблемою. Такі емоції, що не впливають на нормальне виконання обов’язків, нешкідливі для людей, і їх не можна вважати негативними, тобто це питання не перетворилося для тебе на негативну емоцію. А якщо говорити про тих, хто вже в шлюбі, то які речі їх непокоять? Якщо і чоловік, і дружина вірять у Бога та виконують свої обов’язки, то чи збережеться цей шлюб? Чи існує ця сім’я? А як щодо дітей? Окрім того, якщо один із пари прагне до істини, а інший ні, якщо цей другий вічно прагне до мирського, до багатого життя, а той, хто прагне до істини, постійно хоче виконувати свій обов’язок, а цей другий вічно намагається зупинити своє подружжя, але соромиться цього, час від часу висловлюючи якусь скаргу чи говорячи щось негативне, щоб знеохотити подружжя, тоді та людина, що прагне до істини, ставитиме собі питання: «Ой, мій чоловік не вірить у Бога по-справжньому, то як же в нас усе буде надалі? Якщо ми розлучимося, я залишуся самотньою, і мені не буде на що жити. Якщо я залишуся з ним, ми не йтимемо однією дорогою, у нас будуть різні мрії, і що мені тоді робити?». Через усе це вона мучитиметься, тривожитиметься й непокоїтиметься. Деякі сестри, що почали вірити в Бога, вважають, що хоча їхні чоловіки не вірять у Бога, але вони й не надто намагаються перешкоджати вірі дружини та не переслідують її, тож розлучатися немає причин. Однак якщо така сестра залишається разом із чоловіком, вона постійно відчуває обмеження та вплив. Що на неї впливає? Її прив’язаності обмежують її та впливають на неї, а різні труднощі в сімейному житті та шлюбі час від часу збурюють щось у глибині її серця, змушуючи її дещо мучитися, тривожитись і непокоїтися. Ці почуття не дуже серйозні, але й не сказати щоб незначні. За таких обставин шлюб перетворюється на формальність, яка створює видимість нормального сімейного життя, і починає сковувати нормальне мислення й життя дружини та навіть нормальне виконання її обов’язків: їй важко зберігати шлюб, але вона не може від нього звільнитися. У неї немає ні особливих причин зберігати такий шлюб, ні особливих причин розлучатися; у неї немає достатніх підстав ні для того, ні для іншого. Вона не знає, як вибрати правильно, і не знає, який учинок буде неправильним. Тому вона починає мучитися, тривожитись і непокоїтися. Ці почуття муки, тривоги й занепокоєння постійно виринають у її свідомості та зв’язують її в повсякденному житті, а також впливають на нормальне життя цієї жінки. Під час виконання її обов’язків ці речі постійно спливають у її думках і здіймаються в глибині серця, впливаючи на нормальне виконання її обов’язків. Хоча все це не виглядає як чіткі вказівки щодо того, як цій дружині вчинити та що вибрати, ці питання змушують її глибоко загрузнути в негативних емоціях муки, тривоги й занепокоєння, через що жінка почувається пригнічено та в пастці. Хіба це не ще один різновид труднощів? (Так і є.) Це ще один різновид труднощів – труднощі, принесені шлюбом.

Є й такі, хто ввірував у Бога, живе церковним життям, читає Божі слова, виконує свої обов’язки й тому не має часу на нормальне спілкування зі своїми невіруючими дітьми, чоловіком або дружиною, батьками чи друзями та родичами. Зокрема, такі люди не можуть як слід доглядати за своїми невіруючими дітьми чи робити те, що потрібно дітям, і тому непокояться щодо майбутнього та перспектив своїх дітей. Деякі люди починають особливо перейматися, коли їхні діти підростають: мовляв, піде моя дитина до якогось закладу вищої освіти чи ні? Якщо вона вступить, то на якій спеціальності вчитиметься? Моя дитина не вірить у Бога та хоче отримати вищу освіту, то чи мушу я, будучи віруючим у Бога, платити за її навчання? Чи мушу я дбати про її щоденні потреби та підтримувати її в навчанні? А коли дійде до того, що вона одружиться, влаштується на роботу й навіть заведе власну сім’ю та дітей, яку роль мені слід відігравати? Що мені робити, а чого не робити? Такі люди не мають про все це жодної гадки. Щойно трапляється щось подібне, щойно вони опиняються в такій ситуації, вони губляться та гадки не мають, що робити та як дати цьому раду. Із часом вони починають мучитися, тривожитись і непокоїтися щодо цих речей: якщо вони роблять усе це для своєї дитини, то бояться піти проти волі Бога й викликати в Нього незадоволення, а якщо не роблять, то бояться, що не виконають своїх батьківських повинностей, і дитина й інші члени сім’ї їх звинуватять; якщо вони це роблять, то бояться втратити свідчення, а якщо не роблять, то бояться насмішок світських людей і сміху, кепкування й осуду сусідів; такі люди бояться зганьбити Бога, але й бояться, що зароблять собі погану репутацію та їм буде так соромно, що вони не зможуть показати свого обличчя. Коли вони вагаються щодо цих речей, у їхніх серцях виникають мука, тривога й занепокоєння. Вони мучаться, бо не знають, що робити; тривожаться, що роблять неправильно, що б вони не вибрали, і не знають, чи вони чинять належно; і вони непокояться, що коли так триватиме далі, то одного дня вони не зможуть із цим упоратися, і якщо в них станеться зрив, то їм буде ще важче. Люди в такій ситуації відчувають муку, тривогу й занепокоєння з приводу всіх цих речей, які трапляються в житті, великих і малих. Щойно в людей виникають ці негативні почуття, вони грузнуть у цій муці, тривозі й занепокоєнні, не в змозі звільнитися: якщо вони роблять так, то це неправильно, якщо роблять сяк, то це теж неправильно, і вони не знають, як же зробити правильно; вони хочуть догодити іншим людям, але бояться, що Бог буде ними незадоволений; вони хочуть зробити щось для інших людей, щоб про них говорили добре, але не хочуть зганьбити Бога чи накликати Його огиду. Тому вони постійно грузнуть у цих почуттях муки, тривоги й занепокоєння. Вони мучаться як за інших, так і за себе; вони тривожаться через усякі речі як за інших, так і за себе; вони й непокояться через усякі речі як за інших, так і за себе; і так вони грузнуть у подвійних труднощах, з яких не можуть вирватися. Такі негативні емоції впливають не лише на повсякденне життя цих людей, але й на виконання ними своїх обов’язків, а також, звісно, певною мірою й на їхнє прагнення до істини. Це один із різновидів труднощів, а саме труднощі, пов’язані зі шлюбом, сімейним життям і особистим життям, і саме через ці труднощі люди часто застрягають у муці, тривозі й занепокоєнні. Хіба не варто пожаліти людей, коли вони застрягають у таких негативних емоціях? (Варто.) Чи варто їх пожаліти? Ви все одно кажете: «Варто», – показуючи, що ви досі дуже їм співчуваєте. Коли людина грузне в якійсь негативній емоції незалежно від передумов її виникнення, то чому з’являється ця емоція? Через середовище? Через інших людей, події та речі, які оточують цю людину? Чи тому, що істина, яку висловлює Бог, заважає людині? Це середовище впливає на людину чи це Божі слова заважають їй жити? Яка тут причина? Ви це знаєте? Скажіть Мені, чи бувають ці труднощі у звичайному житті людей або при виконанні ними своїх обов’язків, якщо ці люди прагнуть до істини та готові практикувати істину? (Ні.) Ці труднощі присутні як об’єктивний факт. Ви кажете, що їх немає, – то, може, ви подолали ці труднощі? Чи ви на це здатні? Ці труднощі непереборні, вони існують як об’єктивний факт. Яким буде результат цих труднощів у людей, які прагнуть до істини? А яким – у людей, що не прагнуть до істини? Ці два результати будуть абсолютно різними. Якщо людина прагне до істини, вона не заплутається в цих труднощах і не зануриться в негативні емоції муки, тривоги й занепокоєння. І навпаки, якщо людина не прагне до істини, ці труднощі все одно будуть у ній присутні, і що тоді буде в результаті? Вони обплутають тебе так, що ти не зможеш вирватися, а якщо ти не зумієш подолати ці труднощі, вони зрештою перетворяться на негативні емоції в глибині твого серця, які не даватимуть тобі спокою; вони впливатимуть на твоє нормальне життя й нормальне виконання обов’язків, і через них ти почуватимешся пригнобленим, неспроможним знайти визволення: ось який результат ти через них отримаєш. Ці два результати різні, чи не так? (Так.) Отже, повернімося до запитання, яке Я щойно поставив. Про що Я питав? (Що саме викликає в людей негативні емоції: вплив середовища чи те, що Божі слова заважають людям?) Отже, у чому ж причина? Яка відповідь на це запитання? (Причина в тому, що люди не прагнуть до істини.) Правильно: відповідь – не перше й не друге, а радше те, що люди не прагнуть до істини. А коли люди не прагнуть до істини, вони часто загрузають у екстремальних думках і негативних емоціях, не в змозі звільнитися. Повторіть запитання, яке Я щойно поставив. (Чому в людей виникають негативні емоції: через їхнє середовище й інших людей, події та речі, які їх оточують, чи тому, що істина, яку висловлює Бог, заважає людям?) Простіше кажучи, яка тут причина: вплив середовища чи те, що Божі слова заважають людям? Котрий варіант правильний? (Жодний.) Правильно, жодний. Середовище впливає на кожного помірно; якщо ти прагнеш до істини, то не зануришся в негативну емоцію через якесь середовище. Проте якщо ти не прагнеш до істини, то цілком природно, що тобі знов і знов буде занадто тяжко витримувати своє середовище, і ти застрягатимеш у негативних емоціях муки, тривоги й занепокоєння. Якщо дивитися на це з такої точки зору, то хіба прагнення до істини не важливе? (Важливе.) В усьому, що відбувається, слід шукати істину-принципи. Однак насправді люди або не прагнуть до істини й не шукають істини-принципів, або ж чітко знають, чого вимагає Бог, якими є істина-принципи, який шлях слід практикувати та якими є критерії практики, але не зважають на всі ці речі й не слідують їм, і що ж тоді кінець кінцем станеться з такими людьми, раз вони завжди роблять власний вибір і будують власні плани? Коли людина не практикує згідно з Божими словами, а постійно непокоїться про те, про се, то результат може бути тільки один: вона загрузне в муці, тривозі й занепокоєнні та вже не зможе з них вибратися. Чи можливо таке, щоб людина постійно покладалася на власні фантазії та все завжди йшло так, як вона хотіла б, аби інші були щасливі, а вона отримала Боже схвалення? Це неможливо! Люди хочуть вирішувати всі питання так, щоб від цього всі навколо були щасливі, задоволені та сповна їх хвалили. Вони хочуть, щоб їх називали добрими людьми та щоб Бог був задоволений, а якщо вони не відповідають цьому стандарту, то мучаться. Але хіба вони не заслуговують на цю муку? (Заслуговують.) Люди самі для себе це вибирають.

Є й такі абсурдні люди, що кажуть: «Якби Бог не говорив стільки слів, я б робив усе відповідно до моральних стандартів того, як бути доброю людиною. Це було б так просто, і тоді не робилося б стільки тверджень. От як було в період Благодаті: люди дотримувалися заповідей, терпіли, зносили, несли хрест і страждали, і це було так просто. На тому й крапка, хіба ні? А тепер Бог сказав стільки істин і в спілкуванні було дано стільки принципів практики – то чому минуло стільки часу, а люди досі не можуть їх досягнути? Людям сильно бракує духовного рівня, вони не в змозі все це зрозуміти, і є багато істин, яких вони не можуть досягти; коли люди втілюють істину в життя, при цьому теж виникає багато труднощів, і навіть якщо люди розуміють істину, їм усе одно важко її досягти. Якщо ти розумієш істину, але не практикуєш її, тобі неспокійно, але коли ти її практикуєш, то виникає стільки практичних труднощів». Люди думають, що Божі слова їм заважають, але чи так це насправді? (Ні.) Це називається бути нерозумним та ірраціональним. Таких людей нудить від істини, вони не прагнуть до істини, не практикують істину, але все одно хочуть прикидатися духовними та робити вигляд, що практикують істину й хочуть досягти спасіння. Зрештою, коли їм не вдається всього цього досягти, вони відчувають депресію й муку, думаючи: «Та хто може гармонійно поєднувати всі ці речі? Було б краще, якби Бог трохи знизив Свої стандарти, і тоді людям було б добре, Богу було б добре, усім було б добре – яке б це було райське життя!». Такі люди вічно думають, ніби слова, які говорить Бог, нетактовні щодо людей. Власне, коли люди відчувають муку, тривогу й занепокоєння, вони багато в чому незадоволені Богом. Зокрема, у питанні їхнього підходу до істини-принципів такі люди не можуть їх ні досягти, ні набути, та й узагалі не можуть про них говорити, і це сильно впливає на репутацію та престиж цих людей в очах інших, а також на їхнє бажання бути благословенними, через що вони грузнуть у муці, тривозі й занепокоєнні. Ось чому цим людям не подобається багато речей, які робить Бог. Деякі навіть кажуть: «Бог праведний, я цього не заперечую; Бог святий, і цього я теж не заперечую. Безсумнівно, усе, що говорить Бог, – істина. Мені просто шкода, бо те, що Бог зараз говорить, занадто піднесене, Його вимоги до людей занадто суворі, і людям нелегко всього цього досягти!». У таких людей немає любові до істини, і вони покладають усю відповідальність на Бога. Вони починають із того, що Бог праведний і святий, і вони вірять, що все це істина. Бог праведний, Бог святий – чи необхідно тобі визнавати Божу сутність? Це факти; вони є істиною не тільки тому, що ти їх визнаєш. Ці люди поспішають сказати, що Бог праведний і святий, щоб їх не засудили за те, що вони звинувачують Бога. Але що б вони не говорили про те, що Бог праведний і святий, їхні негативні емоції муки, тривоги й занепокоєння все одно присутні, і мало того, що вони присутні: ті люди ще й не бажають відпустити ці емоції, залишити їх позаду та змінити свої принципи практики, напрямок своїх прагнень і шлях, яким вони слідують по життю. Такі люди і жалюгідні, і мерзенні. Вони просто не заслуговують на співчуття, і як би вони не страждали, вони не варті нашого жалю. Нам потрібно лише сказати їм ось ці кілька слів: так тобі й треба! Якщо ти помреш від таких мук, тебе однаково ніхто не пожаліє! Хто змусив тебе не шукати істини для подолання своїх проблем? Хто відібрав у тебе здатність коритися Богові та практикувати істину? Заради кого ти мучишся, тривожишся й непокоїшся? Чи ти відчуваєш ці емоції для того, щоб здобути істину? Або щоб здобути Бога? Або заради Божої роботи? Або заради Божої слави? (Ні.) Тоді для чого ти відчуваєш ці емоції? Тільки для себе, своїх дітей, своєї сім’ї, своєї самоповаги, своєї репутації, свого майбутнього й перспектив, для всього, що пов’язано з тобою самим. Така людина нічого не покидає й не відпускає, нічого не зрікається, ні від чого не відмовляється; у неї немає справжньої віри в Бога, немає справжньої вірності виконанню свого обов’язку. У своїй вірі в Бога вона присвячує себе Богові не повністю й не по-справжньому, а вірить у Нього просто для того, щоб отримати благословення, і тільки з переконанням, що отримає благословення. Вона сповнена «віри» в Бога, Божу роботу й Божі обітниці, але Бог не схвалює таку віру й не пам’ятає про неї – навпаки, Він нею гидує. Такі люди не дотримуються й не практикують принципів вирішення питань, яких від них вимагає Бог, не відпускають те, що слід, не покидають того, що слід, не відмовляються від того, що слід, не виявляють вірності, яку їм слід виявляти, і тому заслуговують зануритись у негативні емоції муки, тривоги й занепокоєння. Як би вони не страждали, вони роблять це лише для себе, а не для свого обов’язку та не для роботи церкви. Тому такі люди просто не прагнуть до істини – це лише купка людей, які номінально вірять у Бога. Вони точно знають, що це істинний шлях, але не практикують його та не слідують ним. Їхня віра жалюгідна, вона не може здобути Божого схвалення, і Бог про неї не згадає. Такі люди грузнуть у негативних емоціях муки, тривоги й занепокоєння через численні труднощі в їхньому домашньому житті.

Є й такі люди, що мають погане здоров’я, слабку конституцію та брак енергії, часто хворіють на легкі чи серйозні недуги, не можуть робити навіть елементарних речей, необхідних у повсякденному житті, і не можуть жити чи пересуватися, як нормальні люди. Під час виконання своїх обов’язків такі люди часто почуваються недобре та дискомфортно; деякі з них фізично слабкі, деякі справді хворіють, і, звісно, є й такі, хто має ті чи інші відомі й потенційні захворювання. Через такі практичні фізичні труднощі ці люди часто занурюються в негативні емоції та відчувають муку, тривогу й занепокоєння. Чому вони мучаться, тривожаться й непокояться? Вони занепокоєні ось чим: мовляв, якщо вони й надалі так виконуватимуть свій обов’язок, повністю присвячуючи себе Богові, метушачись заради Бога й постійно так сильно втомлюючись, то чи не погіршуватиметься їхнє здоров’я дедалі більше? Коли їм виповниться 40 або 50 років, чи не опиняться вони прикутими до ліжка? Чи виправдані ці тривоги? Чи запропонує хтось конкретний спосіб, як із цим розібратися? Хто візьме на себе відповідальність за це? Хто її нестиме? Ось через такі речі мучаться, тривожаться й непокояться люди зі слабким здоров’ям і поганим фізичним станом. Хворі люди часто думають: «Ой, я сповнений рішучості добре виконувати свій обов’язок, але ж у мене оця хвороба. Я прошу Бога, щоб він уберіг мене від шкоди, і з Божим захистом мені не треба боятися. Але якщо я виснажуся, виконуючи свої обов’язки, чи не загостриться моя хвороба? Що я робитиму, якщо мій стан дійсно загостриться? Якщо мені знадобиться лягти в лікарню на операцію, мені не буде чим за неї заплатити, і якщо я не позичу гроші на лікування, чи не погіршиться мій стан іще більше? А якщо все стане дуже погано, чи не помру я? Чи можна вважати таку смерть нормальною? Якщо я справді помру, чи пам’ятатиме Бог про виконані мною обов’язки? Чи вважатиметься, що я робив добрі вчинки? Чи досягну я спасіння?». Є й такі люди, які знають, що хворі, тобто їм відомо, що в них є та чи інша реальна хвороба, наприклад шлункова, шкірна, гінекологічна, печінкова чи серцева, болі в попереку й ногах, артрит, ревматизм, гіпертонія тощо. Такі люди думають: «Якщо я й надалі виконуватиму свій обов’язок, чи оплатить Божий дім лікування моєї хвороби? Якщо моя хвороба погіршиться й це вплине на виконання мого обов’язку, чи зцілить мене Бог? Інші люди зцілилися після того, як повірили в Бога, – то, може, і я зцілюся? Чи зцілить мене Бог так само, як Він проявляє доброту до інших? Якщо я вірно виконуватиму свій обов’язок, Бог має мене зцілити, але якщо це тільки я хочу, щоб Бог мене зцілив, а Він цього не робить, то що ж мені робити?». Щоразу, коли такі люди про це думають, у їхніх серцях здіймається глибоке відчуття тривоги. Хоча вони й не припиняють виконувати свій обов’язок і завжди роблять те, що від них очікується, вони постійно думають про свою хворобу, здоров’я, майбутнє, про своє життя і смерть. Зрештою вони приходять до висновку, у якому видають бажане за дійсне: «Бог мене зцілить, Бог мене збереже. Бог мене не покине, і Бог не стане стояти осторонь і нічого не робити, якщо побачить, що я захворію». Такі думки не мають під собою жодної основи, і навіть можна сказати, що вони є свого роду уявленням. З такими уявленнями й фантазіями люди ніколи не зможуть подолати свої практичні труднощі, і в глибині серця вони відчувають невиразну муку, тривогу й занепокоєння з приводу свого здоров’я та хвороб; вони гадки не мають, хто візьме на себе відповідальність за ці речі й чи хтось узагалі нестиме таку відповідальність.

Є й такі люди, що насправді не почуваються хворими та не мають жодного діагнозу, але знають, що в них є якась латентна хвороба. Яка? Наприклад, це може бути якась спадкова недуга, як-от хвороба серця, діабет, гіпертонія, хвороба Альцгеймера, Паркінсона чи якийсь вид раку – усе це латентні хвороби. Деякі люди знають, що раз вони народились у такій сім’ї, ця генетична хвороба рано чи пізно їх торкнеться. Вони замислюються над питанням: мовляв, якщо вони віритимуть у Бога, прагнутимуть до істини, добре виконуватимуть свій обов’язок, робитимуть достатньо добрих учинків і зможуть догоджати Богові, хіба ця латентна хвороба не омине їх і не пощадить? Однак Бог ніколи не давав їм такої обітниці, і вони ніколи не мали такої віри в Бога, ніколи не наважувалися давати жодних гарантій або мати якісь нереалістичні думки. Оскільки такі люди не можуть отримати жодних гарантій або запевнень, вони витрачають багато енергії й докладають великих зусиль, виконуючи свої обов’язки, зосереджуються на тому, щоб страждати й платити ціну, і завжди роблять більше за інших та виділяються більше за інших, думаючи: «Я страждатиму першим і тішитимусь останнім». Вони постійно мотивують себе таким девізом, але глибоко в них живуть страх і занепокоєння щодо цієї латентної хвороби, які ніяк не вдається прогнати, і це занепокоєння, ця мука постійно супроводжують таких людей. Навіть якщо людина здатна переносити страждання й важку працю та готова платити ціну при виконанні своїх обов’язків, вона все одно відчуває, що не може отримати щодо свого здоров’я ні Божу обітницю, ні точні вказівки від Бога, і тому й далі повниться мукою, тривогою та занепокоєнням із цього приводу. Навіть якщо людина щосили намагається нічого не робити щодо своєї латентної хвороби, часом вона однаково підсвідомо шукає всілякі народні засоби, щоб ця латентна хвороба несподівано не спіткала її в певний день, у певну годину чи навіть без її відома. Дехто час від часу робить собі зілля з китайських лікарських трав, дехто розпитує про народні ліки, які можна буде прийняти в разі потреби, а дехто шукає в інтернеті поради щодо фізичних вправ, щоб потренуватись і поекспериментувати. Хоча ця хвороба може бути лише латентною, вона все одно посідає у свідомості таких людей чільне місце; хоча вони можуть почуватися непогано чи взагалі не мати жодних симптомів, вони однаково сповнені занепокоєння та тривоги із цього приводу, і глибоко в душі вони відчувають через це муки й депресію, вічно сподіваючись полегшити чи розвіяти ці негативні емоції в собі за допомогою молитви або виконання своїх обов’язків. Ці люди, які справді хворіють або мають латентну хворобу, а також ті, хто непокоїться через можливість захворіти в майбутньому, і ті, хто народився зі слабким здоров’ям і не має серйозних хвороб, але постійно страждає від незначних недуг, вічно мучаться й непокояться через хвороби та різні труднощі плоті. Вони хочуть уникнути їх, утекти від них, але ніяк не можуть; хочуть відпустити їх, але не здатні на це; хочуть попросити Бога, щоб Він забрав у них ті хвороби та труднощі, але не можуть вимовити ці слова й соромляться, бо відчувають, що для такого прохання немає ніякого виправдання. Вони добре знають, що Бога не можна про таке просити, але в душі відчувають безсилля; вони замислюються над питанням: мовляв, якщо вони покладуть усі свої надії на Бога, чи стане їм легше й чи розрадить це їхню совість? Тому час від часу в глибині серця вони мовчки моляться щодо цього. Якщо вони отримують якусь додаткову чи несподівану ласку або благодать від Бога, то відчувають трошки радості чи розради; якщо ж вони не отримують від Божого дому жодної особливої опіки, не відчувають від Бога нітрохи доброти, то несвідомо знову скочуються в негативні емоції муки, тривоги й занепокоєння. Хоча народження, старість, хвороби та смерть – це константи для людства, неминучі в житті, але є люди з особливою фізичною конституцією чи специфічними хворобами, які впадають у муку, тривогу й занепокоєння через труднощі та недуги плоті незалежно від того, виконують вони свої обов’язки чи ні; вони непокояться через свою хворобу та численні тяготи, яких вона може їм завдати, через те, чи стане ця хвороба серйозною, якими тоді будуть наслідки та чи не помре від неї ця людина. У специфічних ситуаціях і особливих контекстах ця низка запитань призводить до того, що люди грузнуть у муці, тривозі й занепокоєнні та не можуть із них вибратися; деякі люди навіть живуть у стані муки, тривоги й занепокоєння через серйозну недугу, яка в них уже точно є, або латентну хворобу, якої вони ніяк не можуть уникнути, і ці негативні емоції контролюють їх, позначаються та впливають на них. Потрапивши під контроль цих негативних емоцій, деякі люди повністю відмовляються від усіх шансів і надії на досягнення спасіння; вони вирішують відмовитися від виконання свого обов’язку й навіть від усіх шансів на отримання Божої доброти. Натомість вони вирішують зустріти власну хворобу лицем до лиця та зайнятися нею, не просячи ні в кого допомоги й не чекаючи жодних нагод. Вони присвячують себе лікуванню своєї недуги та більше не виконують жодного обов’язку, навіть якщо фізично вони на це здатні. Яка в цього причина? Вони непокояться: «Якщо я й далі так хворітиму, а Бог мене не зцілить, я можу продовжувати виконувати свій обов’язок так, як зараз, але зрештою все одно помру. Якщо я перестану виконувати свій обов’язок і звернуся по лікування, то зможу прожити ще пару років і, можливо, навіть видужаю. Якщо ж я продовжу виконувати свій обов’язок, коли Бог не сказав, що зцілить мене, моє здоров’я може погіршитися ще більше. Я не хочу виконувати свій обов’язок ще 10–20 років, а потім померти. Я хочу прожити ще кілька років, я не хочу вмирати так швидко, так рано!». Отже, вони певний час виконують свій обов’язок у Божому домі, певний час спостерігають і, можна сказати, дивляться, що станеться, а потім починають ставити собі питання: «Я виконував свій обов’язок, але мені не стало краще, і моя хвороба не полегшилася. Схоже на те, що надії на покращення немає. Раніше в мене був план: я думав, що коли все покину та вірно виконуватиму свій обов’язок, то, можливо, Бог забере в мене цю хворобу. Але нічого не вийшло так, як я планував, уявляв і бажав. Моя хвороба залишилася точно такою, як і була. Пройшло стільки років, а ця хвороба досі нітрохи не відступила. Схоже, доведеться мені лікуватися самому. Я не можу покластися на когось іншого; не можна ні на кого покладатися. Я мушу взяти свою долю у власні руки. Наука й технології зараз настільки розвинені, і медицина теж: у світі існують ефективні ліки для всіляких хвороб, і для всього є передові методи терапії. Я впевнений, що цю хворобу можна вилікувати». Склавши такі плани, людина починає шукати інформацію в інтернеті чи розпитувати й запитувати, поки нарешті не знайде якісь рішення. Зрештою вона вирішує, які ліки приймати, як лікувати свою хворобу, як займатися фізичними вправами та піклуватися про власне здоров’я. Вона думає: «Якщо я не виконуватиму свій обов’язок і зосереджуся на лікуванні цієї хвороби, у мене буде надія вилікуватися. Є стільки випадків, коли таку хворобу вдавалося вилікувати». Після того, як людина деякий час так будує плани й задуми, вона зрештою вирішує більше не виконувати свій обов’язок, і лікування хвороби стає її пріоритетом номер один: для цієї людини немає нічого важливішого за життя. Її мука, тривога й занепокоєння перетворюються на певну практичну дію; її тривога й занепокоєння з простих думок стають певною дією. У безбожників є такий вислів: «Діяти краще, ніж думати, а ще краще – діяти негайно». Такі люди спочатку думають, а потім діють, і діють швидко. Одного дня вони задумуються про лікування своєї хвороби, а наступного ранку вже спакували речі й готові їхати. Далі всього за кілька місяців приходить погана звістка, що людина померла, так і не вилікувавшись від своєї хвороби. Чи одужала вона? (Ні.) Не обов’язково можна вилікувати хворобу самостійно, але чи можна бути впевненим, що ти не захворієш, поки виконуєш свій обов’язок у Божому домі? Ніхто не дасть тобі такої обітниці. Тож який вибір тут зробити та як підходити до питання про те, що ти можеш захворіти? Це дуже просто, і тут треба слідувати одним шляхом – шляхом прагнення до істини. Прагнути до істини та розглядати це питання згідно з Божими словами й істиною-принципами – ось яке розуміння повинні мати люди. Як же треба практикувати? Ти береш весь цей досвід і втілюєш у життя розуміння, яке ти здобув, та істину-принципи, які ти зрозумів згідно з істиною й Божими словами, та робиш їх своєю реальністю й життям – це один аспект. Інший аспект полягає в тому, що не можна відмовлятися від свого обов’язку. Чи ти хворий, чи тобі боляче, але доки в тебе залишився хоч один подих, доки ти ще живий, ще можеш говорити й ходити, доти в тебе є сили виконувати свій обов’язок, і ти мусиш це робити, добре поводячись і міцно стоячи на землі. Не можна відмовлятися від обов’язку створіння та від повинності, покладеної на тебе Творцем. Поки ти ще не помер, ти мусиш виконувати свій обов’язок, причому добре. Деякі люди кажуть: «Те, що Ти кажеш, не дуже тактовно. Я хворий, і мені важко це переносити!». Коли тобі важко, можеш відпочити, подбати про себе й полікуватися. Якщо ти таки хочеш і далі виконувати свій обов’язок, то можеш зменшити навантаження й узятися за якусь іншу роботу, яка не вплине на твоє одужання. Це буде доказом того, що в серці ти не відмовився від свого обов’язку, що твоє серце не відійшло від Бога, що в серці ти не відрікся від Божого імені та не відмовився від бажання бути належним створінням. Деякі люди кажуть: «Я все це зробив – тепер Бог забере в мене цю хворобу?». І що, забере? (Не обов’язково.) Незалежно від того, забере Бог у тебе цю хворобу чи ні, зцілить тебе Бог чи ні, те, що ти робиш, – це те, що мусить робити створіння. Незалежно від того, чи ти фізично здатний виконувати свій обов’язок, чи можеш узятися за якусь роботу, чи дозволяє тобі здоров’я виконувати твій обов’язок, твоєму серцю не можна відступати від Бога, а тобі не можна відмовлятись у серці від свого обов’язку. Так ти виконаєш свої повинності, зобов’язання й обов’язок – ось якої вірності ти мусиш держатися. Не можна думати, що Бог повинен зцілити тебе тільки тому, що ти не можеш чогось робити руками, не можеш більше говорити, твої очі більше не бачать або ти вже не можеш рухатися, а якщо Він тебе не зцілить, то ти захочеш відректися від Нього в глибині серця, відмовитися від свого обов’язку й залишити Бога позаду. Яка природа такого вчинку? (Це зрада Бога.) Це зрада! Деякі люди, коли не хворі, часто приходять до Бога помолитися, а коли хворіють і сподіваються на Боже зцілення та покладають на Нього всі свої надії, то все одно приходять до Бога й не відмовляються від Нього. Однак минає певний час, а Бог їх не зцілює, і тоді вони розчаровуються в Бозі, глибоко в серці відмовляються від Бога й занедбують свої обов’язки. Коли їхня хвороба не така вже й важка, а Бог їх не зцілює, деякі люди не відмовляються від Бога, але коли їхня хвороба стає серйозною й вони стоять на порозі смерті, вони вже точно знають, що Бог насправді не зцілив їх, що весь цей час вони чекали, а дочекалися тільки смерті, і тому в серці вони відмовляються від Бога та відрікаються від Нього. Вони вважають, що раз Бог їх не зцілив, то, значить, Бога не існує; що раз Бог їх не зцілив, то Він, мабуть, узагалі не Бог, і в Нього не варто вірити. Через те, що Бог їх не зцілив, вони шкодують, що колись вірили в Бога, і перестають у Нього вірити. Хіба це не зрада Бога? Це серйозна зрада Бога. Тому в жодному разі не можна йти таким шляхом: справжню віру мають лише ті, хто слухняний Богові до самої смерті.

Коли приходить хвороба, яким шляхом людям слід іти? Який вибір зробити? Людям не можна занурюватись у муку, тривогу й занепокоєння та роздумувати про власні шляхи й перспективи на майбутнє. Навпаки: що більше людина переживає такі часи, опиняється в таких специфічних ситуаціях і контекстах, стикається з такими безпосередніми труднощами, то більше їй слід шукати істину та прагнути до істини. Тільки так проповіді, які ти прослухав, та істини, які ти зрозумів, не будуть марними й почнуть діяти. Що більше ти стикаєшся з подібними труднощами, то більше мусиш відмовлятися від власних бажань і підкорятися Божим улаштуванням. Бог створює такі ситуації та впорядковує для тебе такі умови не для того, щоб ти занурювався в емоції муки, тривоги й занепокоєння, і не для того, щоб ти випробовував Бога на предмет того, чи Він тебе зцілить, коли тебе спіткає хвороба, або щоб ти випитував істину про те, що відбувається; Бог створює для тебе ці специфічні ситуації й умови, щоб у них ти засвоїв практичні уроки, глибше ввійшов в істину та покірність Богові, а також ясніше й точніше зрозумів, як Бог керує всіма людьми, подіями та речами. Долі людей перебувають у Божих руках, і незалежно від того, відчуває це людина чи ні, усвідомлює вона це по-справжньому чи ні, вона повинна слухатися, а не опиратися Богу, не відкидати й точно не випробовувати Його. Ти можеш померти в будь-якому разі, а якщо ти опираєшся Богу, відкидаєш і випробовуєш Його, то само собою зрозуміло, яким буде твій кінець. І навпаки: якщо в тих самих ситуаціях і умовах ти здатен шукати, як створіння мусить підкорятись улаштуванням Творця, які уроки ти повинен засвоїти та які розбещені характери пізнати в ситуаціях, які Бог для тебе створює, а також розуміти Божу волю в таких ситуаціях і добре нести своє свідчення, щоб відповідати Божим вимогам, то саме це тобі й слід робити. Коли Бог розпоряджається, щоб хтось захворів, – чи легко, чи тяжко, – Його мета полягає не в тому, щоб змусити тебе оцінити всі нюанси хвороби, шкоду, яку вона тобі завдає, тяготи та труднощі, які вона тобі приносить, і всі незліченні почуття, які вона в тебе викликає; Його мета полягає не в тому, щоб ти оцінив хворобу завдяки тому, що нездужаєш. Натомість Його мета – це щоб ти виніс із хвороби уроки, навчився відчувати Божу волю, дізнався, які розбещені характери ти виявляєш і як ти неправильно ставишся до Бога, коли хворієш, і щоб ти навчився підкорятися Божому володарюванню та впорядкуванням, аби досягти справжнього послуху Богові й зуміти бути непохитним у своєму свідченні: це критично важливо. За допомогою хвороби Бог хоче тебе спасти й очистити. Що Він хоче в тобі очистити? Усі твої надмірні бажання й вимоги до Бога та навіть різні плани, судження й задуми, які ти будуєш за всяку ціну, щоб вижити й жити. Бог не просить тебе будувати плани й судити, і Він не дозволяє тобі мати щодо Нього якісь надмірні бажання; Він вимагає лише того, щоб ти Йому підкорився й у практиці переживання та підкорення пізнав власне ставлення до хвороби, до тілесних станів, які Він тобі дає, а також до власних особистих бажань. Пізнавши все це, ти зможеш оцінити, наскільки це корисно, що Бог упорядкував для тебе обставини твоєї хвороби чи дав тобі ці тілесні умови; і ти зможеш оцінити, наскільки сильно вони допомагають тобі змінити характер, досягти спасіння та ввійти в життя. Ось чому, коли приходить хвороба, не можна постійно гадати, як би її уникнути, втекти від неї чи відкинути її. Дехто каже: «Ти говориш, що мені не слід тікати від неї й відкидати її, що не можна старатися її уникнути, – значить, Ти маєш на увазі, що мені не слід іти лікуватися!». Я ніколи такого не говорив; це твоє неправильне розуміння. Я підтримую активне лікування твоїх хвороб, але Я не хочу, щоб ти жив у своїй хворобі, щоб упадав у муку, тривогу й занепокоєння через вплив твоєї хвороби, аж доки ти зрештою не віддалишся від Бога й не покинеш Його через увесь біль, спричинений твоєю хворобою. Якщо твоя хвороба завдає тобі великих страждань і ти хочеш полікуватися, щоб вона минула, то, звісно, це нормально. Це твоє право; ти маєш право вирішити пройти лікування, і ніхто не має права тебе зупиняти. Однак тобі не можна жити у своїй хворобі й відмовлятися виконувати свій обов’язок, покидати його чи відкидати Божі влаштування й упорядкування через те, що ти лікуєшся. Якщо твою хворобу неможливо буде вилікувати, ти впадеш у муку, тривогу й занепокоєння, а отже, будеш сповнений нарікань і сумнівів щодо Бога та навіть зневіришся в Богові, утратиш надію, а хтось вирішить покинути свої обов’язки – це те, чого геть не слід робити. Зіткнувшись із хворобою, ти можеш активно звернутися по лікування, але при цьому підходь до справи з позитивним ставленням. У питаннях того, наскільки твоя хвороба піддається лікуванню, чи можна її вилікувати та чим усе закінчиться, ти повинен завжди підкорятись і ніколи не нарікати. Ось так ти мусиш до цього поставитися, бо ти – створіння й не маєш іншого вибору. Ти не можеш сказати: «Якщо я вилікуюся від цієї хвороби, то віритиму, що це велика Божа сила, а якщо не вилікуюся, то буду незадоволений Богом. Чому Бог дав мені цю хворобу? Чому Він її не зцілює? Чому на цю хворобу захворів саме я, а не хтось інший? Я її не хочу! Чому я маю померти так рано, таким молодим? Чому це інші люди живуть собі далі? Чому?». Не питай чому: це Боже влаштування. Немає ніякої причини, і тобі не слід питати чому. Запитувати чому – це бунтівничі розмови, і це не те, що варто питати створінню. Не питай чому: немає ніяких «чому». Бог упорядкував і спланував усе саме так. Якщо ти запитуєш чому, то можна лише сказати, що ти занадто бунтівничий, занадто непоступливий. Коли тебе щось не влаштовує чи Бог не робить так, як ти хочеш, або не дає тобі зробити по-своєму, ти стаєш незадоволеним, роздратованим і постійно питаєш чому. Тож Бог питає тебе: «Чому ти, створіння, не виконував свій обов’язок добре? Чому ти не виконував свій обов’язок вірно?». І як ти відповіси? Ти скажеш: «Немає ніяких “чому” – просто я така людина». Це прийнятно? (Ні.) Для Бога прийнятно так говорити з тобою, але для тебе неприйнятно так говорити з Богом. Твоя позиція неправильна, і ти занадто безтолковий. З якими б труднощами не стикалося створіння, Небом визначено й землею визнано, що ти повинен підкорятись упорядкуванням і влаштуванням Творця. Наприклад, твої батьки породили тебе, виростили, і ти називаєш їх матір’ю й батьком – так визначено Небом і визнано землею, і саме так має бути; тут немає ніяких «чому». Отже, Бог улаштовує все це для тебе, і чи ти тішишся благословеннями, чи терпиш тяготи, це також визначено Небом і визнано землею, і тут у тебе немає вибору. Якщо ти зможеш коритися до самого кінця, то досягнеш спасіння, як Петро. Однак якщо ти звинувачуєш, покидаєш і зраджуєш Бога через якусь тимчасову хворобу, тоді все, чим ти поступився, і те, як ти повністю присвячував себе Богові, як виконував обов’язок і платив ціну, буде марним. Причина в тому, що вся твоя минула важка робота не заклала жодного фундаменту для того, щоб ти міг добре виконувати обов’язок створіння чи зайняти своє належне місце створіння, і ця твоя робота нічого в тобі не змінила. Це призведе до того, що через хворобу ти зрадиш Бога, і твій кінець буде таким самим, як у Павла: ти будеш покараний. Причина такого рішення – те, що все зроблене тобою раніше було заради отримання вінця та благословень. Якщо, зрештою зіткнувшись із хворобою та смертю, ти все ж здатен коритися без жодних нарікань, це доводить, що все зроблене тобою раніше ти робив для Бога, щиро й добровільно. Ти слухняний Богові, і кінець кінцем твій послух ознаменує досконалий кінець твого життя у вірі в Бога, а це схвалюється Богом. Тому хвороба може стати причиною твого доброго кінця, а може й поганого; те, до якого кінця ти прийдеш, залежить від того, яким шляхом ти слідуєш і як ставишся до Бога.

Тепер проблему того, що люди впадають у негативні емоції через хвороби, подолано? (Так.) Чи маєте ви тепер правильні ідеї та погляди щодо того, як ставитися до хвороб? (Так.) Чи знаєте ви, як це практикувати? Якщо ні, ось вам козир – найкраще, що можна зробити. Знаєте, що це? Якщо тебе спіткає хвороба й ти не зможеш її подолати, скільки б доктрини ти не розумів, твоє серце все одно мучитиметься, тривожитиметься, непокоїтиметься, і ти не тільки не зможеш спокійно це зустріти: твоє серце ще й буде сповнене нарікань. Ти постійно ставитимеш собі питання: «Чому на цю недугу більше ніхто не хворіє? Навіщо посилати її саме мені? Як це зі мною сталося? Це все тому, що я безталанний і в мене погана доля. Я ніколи нікого не ображав, не коїв жодних гріхів – то чому ж це зі мною сталося? Бог так несправедливо до мене ставиться!». Бач, окрім муки, тривоги й занепокоєння, ти впадаєш ще й у депресію: на зміну одній негативній емоції приходить інша, і від них нікуди не дітися, як би ти цього не хотів. Оскільки твоя хвороба справжня, її не так легко позбутися чи вилікувати – то що ж тобі робити? Ти хочеш підкоритися, але не можеш, а якщо одного дня ти підкорюєшся, то наступного дня твій стан погіршується, і тобі так боляче, і ти вже більше не хочеш коритися та знову починаєш нарікати. Тебе постійно так кидає туди-сюди – то що ж тобі робити? Дозволь відкрити тобі секрет успіху. Чи ти зіткнешся з легкою хворобою, чи з важкою, проте в той момент, коли вона стає серйозною або ти стоїш на порозі смерті, просто пам’ятай одне: не бійся смерті. Навіть якщо ти на останніх стадіях раку, навіть якщо від твоєї хвороби дуже часто помирають, не бійся смерті. Якими б великими не були твої страждання, ти не підкоришся, якщо боятимешся смерті. Дехто каже: «Коли Ти це кажеш, я відчуваю натхнення, і в мене з’являється ще краща ідея. Я не тільки не боятимуся смерті, але й благатиму про неї. Тоді мені буде легше пройти через усе це, хіба ні?». Навіщо благати про смерть? Благати про смерть – це крайня ідея, а от не боятися смерті – це розумне ставлення. Хіба не так? (Так.) Як правильно ставитися до смерті, щоб не боятися її? Якщо твоя хвороба стає настільки серйозною, що ти можеш померти, а смертність від неї висока незалежно від віку та час від захворювання до смерті дуже короткий, що ти маєш думати в глибині душі? «Мені не слід боятися смерті: усі зрештою помирають. Однак підкоритися Богові – це те, на що більшість людей не здатна, і я можу використати цю хворобу для практики підкорення Богові. У своєму мисленні та ставленні я мушу підкорятися Божим улаштуванням і впорядкуванням, і мені не слід боятися смерті». Помирати легко – набагато легше, ніж жити. Тобі може бути вкрай боляче, але ти цього не усвідомлюватимеш, і щойно твої очі заплющаться, твоє дихання зупиниться, душа залишить тіло, і твоє життя скінчиться. Ось так і наступає смерть; усе дуже просто. Не боятися смерті – це один із належних способів ставитися до хвороб. Крім того, тобі не слід непокоїтися, чи погіршиться твоя хвороба, чи ти помреш, якщо не зможеш вилікуватися, скільки часу пройде до смерті й наскільки тобі буде боляче, коли прийде час помирати. Тобі не слід про це непокоїтися; це не те, що має викликати в тебе занепокоєння. Річ у тім, що цей день колись мусить настати – у якомусь році, у якомусь місяці, у якусь конкретну дату. Ти не можеш від нього сховатись і не можеш утекти – це твоя доля. Твоя так звана доля визначена Богом наперед і вже впорядкована Ним. Те, скільки років ти проживеш, у якому віці й у який час помреш, уже визначено Богом – тож про що ти непокоїшся? Ти можеш про це непокоїтися, але твої почуття нічого не змінять; ти можеш про це непокоїтися, але не можеш цьому запобігти; ти можеш про це непокоїтися, але той день усе одно настане, і ти тут нічого не вдієш. Тому твоє занепокоєння зайве та лише робить тягар твоєї хвороби ще важчим. Один з аспектів – це припинити непокоїтися, а інший – не боятися смерті. Ще один аспект – не тривожитися, кажучи: «Чи після моєї смерті моє подружжя знайде собі нову пару? Хто глядітиме мою дитину? Хто візьме на себе мій обов’язок? Хто про мене пам’ятатиме? Який кінець Бог мені визначить після смерті?». Такі питання – не те, про що тобі варто непокоїтися. Для кожного померлого є належне місце, куди він потрапляє, і Бог це вже впорядкував. Живі житимуть далі; існування якоїсь однієї людини не впливає на нормальну активність і виживання людства, так само як і зникнення якоїсь однієї людини нічого не змінює, тож ці речі – не те, про що тобі варто непокоїтися. Немає потреби непокоїтись і про твоїх численних родичів, і тим більше про те, чи пам’ятатиме тебе хтось після твоєї смерті. Який сенс у тому, щоб про тебе хтось пам’ятав? Якби ти був таким, як Петро, тоді в тому, щоб тебе пам’ятали, була б якась цінність; якби ти був таким, як Павло, то ти приніс би людям самі лише лиха, і навіщо тоді комусь про тебе пам’ятати? У людей є й ще одна причина для занепокоєння, і це найбільш реалістична їхня думка. Вони кажуть: «Коли я помру, я вже ніколи більше не побачу цей світ і не зможу тішитися матеріальним життям з усіма цими речами. Коли я помру, ніщо в цьому світі мене більше не хвилюватиме, і відчуття життя зникне. Коли я помру, куди я потраплю?». Те, куди ти потрапиш, – не те питання, про яке тобі слід непокоїтись і тривожитися. Ти більше не будеш живою людиною, і ти непокоїшся про те, що більше ніколи не зможеш відчувати всіх цих людей, події, речі, середовища й інше в матеріальному світі. Про це тобі тим більше не слід непокоїтися, і навіть якщо ти не можеш відпустити ці речі, твоє занепокоєння буде марним. Однак що тебе може трохи втішити, то це те, що твоя смерть або відхід може стати новим початком для твого наступного втілення – кращим початком, здоровим, цілком благополучним початком для нового повернення твоєї душі. Твій відхід – не обов’язково щось погане, адже ти, можливо, повернешся, щоб існувати в інший спосіб і в іншій формі. Конкретна форма залежить від упорядкувань Бога та Творця. Із цього приводу можна сказати, що кожній людині слід просто почекати й побачити. Якщо ти вибираєш жити краще й у кращій формі після смерті в цьому житті, то наскільки б важкою не стала твоя хвороба, найважливіше те, як ти її зустрінеш і які добрі вчинки тобі слід підготувати, а не твої безглузді муки, тривоги й занепокоєння. Коли ти так думаєш, хіба рівень твого страху, жаху й відкидання смерті не зменшується? (Зменшується.) Про скільки аспектів ми щойно поговорили? Один із них – це не боятися смерті. А які інші? (Нам не слід ні непокоїтися про те, чи погіршаться наші хвороби, ні тривожитися за наших подружжів і дітей, наші власні кінці та місця призначення тощо.) Залиште все це в Божих руках. Що ще? (Нам не слід непокоїтися про те, куди ми потрапимо після смерті.) Про це непокоїтися марно. Живи сьогоденням і добре роби те, що повинен робити тут і зараз. Ти не знаєш, як усе піде в майбутньому, тож залиш усе це в Божих руках. Що ще? (Треба поспішати готувати добрі вчинки для нашого майбутнього місця призначення.) Саме так: людям слід готувати більше добрих учинків на майбутнє, прагнути до істини й бути такими людьми, що розуміють істину та володіють істиною-реальністю. Дехто каже: «Ти зараз говориш про смерть – чи означає це, що в майбутньому всі муситимуть зіткнутися зі смертю? Це поганий знак?». Це не поганий знак, не профілактичне щеплення й тим більше не прокляття на смерть: ці слова – не прокляття. То що ж вони таке? (Шлях практики для людей.) Правильно: це те, що люди повинні практикувати, це правильні погляди та ставлення, яких люди повинні держатися, і це істини, які люди повинні розуміти. Навіть люди без жодних хвороб мають ставитися до зустрічі зі смертю саме так. Отже, деякі люди кажуть: «Якщо ми не боятимемося смерті, чи означає це, що смерть по нас не прийде?». Це істина? (Ні.) Тоді що це таке? (Це уявлення та їхня фантазія.) Це абсурд, це логічне міркування та сатанинська філософія – це не істина. Не буде такого, що коли ти не боятимешся смерті чи не непокоїтимешся через неї, то смерть по тебе не прийде й ти не помреш: це не істина. Я говорю саме про те, як люди повинні ставитися до смерті й хвороб. Якщо ти ставитимешся до них саме так, то зможеш залишити негативні емоції муки, тривоги й занепокоєння позаду. Тоді ти не заплутаєшся у своїй хворобі, а твоє мислення та світ твого духу не зазнають шкоди й порушень від факту твоєї хвороби. Серед особистих труднощів, з якими стикаються люди, одне – це їхні перспективи на майбутнє, а інше – хвороби та смерть. Перспективи на майбутнє та смертність можуть брати людські серця під контроль, але якщо ти зможеш правильно зустріти ці дві проблеми й перемогти свої негативні емоції, то житейські труднощі не зможуть тебе здолати.

Окрім хвороб, люди часто мучаться, тривожаться та непокояться й через деякі інші реальні проблеми у своєму житті. У житті є багато реальних проблем, як-от коли в домі є старі люди чи діти, яких потрібно глядіти або виховувати. Дітям потрібні гроші на навчання та проживання, старим людям – гроші на лікування хвороб і великі суми для покриття щоденних витрат на проживання. Ти хочеш виконувати свій обов’язок, але якщо ти покинеш роботу, як тобі жити? Твої заощадження швидко вичерпаються, і що ти робитимеш без грошей? Якщо ти подасися заробляти гроші, це призведе до затримок у виконанні твого обов’язку, але якщо ти покинеш роботу, щоб виконувати свій обов’язок, то ніяк не зможеш вирішувати труднощі вдома. То що ж тобі робити? Багато людей потерпає й губиться через такі питання, тому всі вони з нетерпінням чекають Божого дня й гадають, коли світ поб’ють великі лиха та чи потрібно робити запаси їжі. Якщо вони роблять приготування, то вдома в них не залишається вільних грошей, і життя стає дуже важким. Вони бачать, що інші люди носять кращий одяг і їдять кращу їжу, тож вони почуваються нещасними й думають, що їхнє життя занадто тяжке. Вони довго не їдять м’яса, а якщо в них є яйця, то вони вагаються, чи їсти ті яйця, і зрештою поспішають на ринок, щоб продати їх і трохи заробити. Коли вони думають про всі ці труднощі, то починають непокоїтися: «Коли ж закінчаться ці важкі дні? Люди постійно кажуть: “День Божий наближається, день Божий наближається”, “Скоро Божа робота дійде кінця”, – але коли хтось мені скаже, коли конкретно це станеться? Хто може сказати це напевно?». Деякі люди роками виконують свій обов’язок далеко від дому й час від часу думають: «Я гадки не маю, наскільки виросли мої діти, чи здорові мої батьки. Усі ці роки я був далеко від дому й не доглядав за ними. Чи є в них якісь труднощі? Що вони робитимуть, якщо захворіють? Чи за ними хтось доглядатиме? Моїм батькам зараз, мабуть, за 80 або й 90 років, і я навіть не знаю, чи вони ще живі». Коли такі люди про це думають, у їхніх серцях зароджується безіменна тривога. Крім того, вони ще й непокояться, але занепокоєння ніколи нічого не вирішує, і тому вони починають мучитися. Коли вони дуже мучаться, то починають думати про Божу роботу й Божий день, замислюючись над питанням: «Чому Божий день досі не настав? Невже ми вічно житимемо отак, самотні, у блуканнях? Коли ж настане Божий день? Коли Божа робота дійде кінця? Коли Бог знищить цей світ? Коли Царство Боже проявиться на землі? Коли ми побачимо появу Божої особи?». Вони знов і знов про це думають, і негативні емоції занепокоєння, тривоги й муки зринають у їхніх серцях, їхні обличчя миттєво стають занепокоєними, вони більше не відчувають радості, ходять мляво, їдять без апетиту й кожен день проводять із запамороченим розумом. Це добре – жити в таких негативних емоціях? (Ні.) Навіть малесенькі труднощі в житті можуть змусити людину час від часу впадати в ці негативні емоції пасивності – іноді вони мимоволі вриваються в її серце навіть без жодної причини, без жодного конкретного контексту, без жодної конкретної людини, яка сказала б щось таке, що могло б викликати ці негативні емоції. Коли вони вриваються в людські серця, палкі бажання людей щодо приходу Божого дня, завершення Його роботи й настання Його Царства стають іще настійнішими. Деякі люди навіть з усією щирістю стають на коліна й у потоках сліз моляться Богу, кажучи: «Боже, я ненавиджу цей світ, ненавиджу це людство. Прошу, покінчи з усім цим якнайшвидше, покінчи з плотським життям людей, покінчи з усіма цими тяготами». І так люди моляться багато разів, і все безрезультатно, а негативні емоції занепокоєння, тривоги й муки все одно огортають їхні серця, залишаються в їхніх думках і в глибинах їхнього духу, глибоко впливаючи на них і охоплюючи їх. Насправді це відбувається лише з однієї причини: такі люди прагнуть швидшого настання Божого дня й завершення Божої роботи, щоб якнайскоріше отримати благословення, щоб у них було добре місце призначення та вони ввійшли на небо чи в Царство, яке вони собі фантазують і якого жадають у власних уявленнях; ось чому в глибині серця вони постійно так хвилюються через ці речі. На перший погляд вони показують, що хвилюються, але насправді вони відчувають муку, тривогу й занепокоєння. Коли такі почуття муки, тривоги й занепокоєння постійно оточують людину, у неї з’являється активна думка: «Якщо Божий день настане не скоро, а Божа робота не завершиться якнайшвидше, то мені слід скористатися своєю молодістю та здатністю багато працювати. Я хочу працювати й заробляти гроші, деякий час багато попрацювати в цьому світі й потішитися життям. Якщо Божий день настане не скоро, я хочу повернутися додому та возз’єднатись із сім’єю, знайти партнера, якийсь час пожити в достатку, підтримувати батьків, виховувати дітей. Коли я постарію, у мене буде багато дітей, і вони житимуть разом зі мною, і ми тішитимемося сімейним життям – яка ж це чудова картина! Який милий образ!». Думаючи так, вони з нетерпінням чекають, коли зможуть тішитися подібним життям. Щоразу, коли люди думають про те, що скоро настане Божий день і Божа робота дійде кінця, їхні бажання розпалюються ще яріше, а жадання, щоб Божа робота якнайшвидше завершилася, стає ще сильнішим. У такій ситуації, коли факти не узгоджуються з бажаннями людей і вони не бачать жодних ознак завершення Божої роботи та приходу Божого дня, їхні почуття муки, тривоги й занепокоєння стають дедалі тяжчими. Люди непокояться, що за кілька років постаріють і не знайдуть партнера, який буде піклуватися про них у старості. Вони непокояться, чи зможуть знову інтегруватись у соціум, коли повернуться додому жити, якщо вони постійно виконують свій обов’язок у Божому домі та вже розірвали всі зв’язки із суспільством. Вони непокояться, чи зможуть за кілька років повернутися до бізнесу або роботи, чи зможуть іти в ногу із часом і виділитися з натовпу, чи зможуть вижити. Що більше вони непокояться, тривожаться й мучаться через такі речі, то менше вони спроможні спокійно виконувати свій обов’язок і слідувати за Богом у Божому домі. Отже, вони дедалі більше непокояться про своє майбутнє, перспективи, сімейне життя, а також про всі ті труднощі, які можуть у майбутньому виникнути в житті. Такі люди думають про все, про що тільки можуть, і непокояться про все, про що тільки можуть, – навіть про своїх онуків і те, яким буде життя в нащадків їхніх онуків. Їхні думки дуже ґрунтовні, далеко сягають, і такі люди все продумують. Коли людина отак непокоїться, тривожиться, мучиться, вона втрачає здатність спокійно виконувати свої обов’язки та просто слідувати за Богом: натомість у неї часто виникають активні думки, і її кидає то туди, то сюди. Коли вона бачить, що євангельська робота йде дуже добре, то думає: «Скоро прийде Божий день. Я мушу добре виконувати свій обов’язок. Так! Ну ж бо! Мені треба протриматися ще кілька років – уже недовго залишилося. Усі ці страждання будуть того варті та принесуть свої плоди, і тоді я вже ні про що не непокоїтимуся!». Однак за кілька років великі лиха все одно не настають, і ніхто не згадує про Божий день, тож серце такої людини остигає. Ці муки, тривоги й занепокоєння, як і її активні думки, постійно приходять і йдуть, повторюються знов і знов, і так нескінченно по колу, залежно від міжнародної ситуації та ситуації в Божому домі, і людина не в силах контролювати ці емоції та не в змозі змінити свій стан, що б хто не говорив. Чи існують такі люди? (Так.) Чи легко таким людям бути непохитними? (Ні.) Їхнє ставлення й настрій при виконанні обов’язків, кількість енергії, яку вони до цього докладають, – усе це засновується на «останніх новинах». Хтось каже: «Згідно з достовірною звісткою, Боже Євангеліє поширюється чудово!». А ще хтось каже: «За останніми новинами, зараз по всьому світу дуже часто стаються лиха, і, схоже, ситуація у світі та ці лиха – це справдилося таке-то лихо, про яке говориться в Книзі Об’явлення. Божа робота скоро завершиться, Божий день скоро настане, і релігійний світ весь у сум’ятті!». Коли такі люди чують «останні новини» чи «достовірні звістки», їхні муки, тривоги й занепокоєння тимчасово припиняються й більше не турбують їх, і ці люди на деякий час відпускають свої активні думки. Однак якщо останнім часом вони не чули «достовірних звісток» або «точних новин», їхні муки, тривоги, занепокоєння й активні думки починають виливатися потоком. Деякі люди навіть роблять приготування, думаючи про те, куди влаштуватися на роботу, де працювати, скільки дітей завести, куди їхні діти підуть навчатися за кілька років, як підготуватися до їхнього навчання у закладі вищої освіти, і навіть планують купити будинок, землю чи машину. Однак коли така людина чує «достовірну звістку», усі ці приготування тимчасово відкладаються. Хіба це не виглядає сміхотворно? (Виглядає.) Такі люди вірять у Бога, але не вболівають за віру серцем і не кажуть, що вона – це правильний шлях у житті, що це найосмисленіше життя, яке має найбільшу цінність; що як би Бог їх не вів і що б не робив, вони впевнені: усе, що Він чинить, робиться для спасіння людей, і тому вони слідуватимуть за Богом до самого кінця. Нехай навіть це триватиме, поки небо і земля не постаріють, зірки не змінять своє положення, моря не висохнуть, скелі не стануть порохом, моря – сушею, а суша – морями: їхні серця все одно залишаться незмінними та вболіватимуть за віру. Їхні серця будуть віддані Богові до кінця життя, і якщо після цього життя буде інше, то й у ньому вони однаково слідуватимуть за Богом. Однак ці люди, у житті яких стільки труднощів, так не думають. Їхня віра в Бога передбачає, що вони певний час спостерігають за тим, що відбувається, і живуть своє життя так, як вважають за потрібне. Вони не міняють своїх способів і засобів у житті, своїх бажань або планів тільки тому, що вірять у Бога та слідують шляхом віри в Бога. Якими б не були їхні плани на початку, такі люди не змінюють їх тільки тому, що вірять у Бога: вони взагалі нічого не змінюють і прагнуть жити як безбожники. Але віра в Бога передбачає одну особливу річ, а саме те, що скоро настане Божий день, прийде Боже Царство та світ поб’ють великі лиха. Ті, хто вірить у Бога, зможуть уникнути цих лих, не потраплять у них і зуміють спастися. Тільки через цю особливу річ ті люди так сильно зацікавлені у вірі в Бога. Отже, їхньою метою й тим, на чому вони концентруються у своїй вірі в Бога, завжди є тільки ця одна річ. Скільки б проповідей вони не прослухали, про скільки б істин не почули в спілкуванні інших людей, як би довго не вірили в Бога, те, як вони вірять, ніколи не змінюється, і вони ніколи не покидають цього шляху. Ні проповіді, які вони слухають, ні істини, які вони розуміють, не змушують їх змінити й відпустити свої хибні погляди на віру в Бога. Тож усякі зміни в ситуації в зовнішньому світі чи Божому домі, усякі висловлювання про цю ситуацію щоразу впливають на те, що найбільше турбує таких людей у глибині серця. Якщо вони чують, що Божа робота скоро завершиться, то дуже радіють; якщо ж вони чують, що Божій роботі ще рано завершуватися, і не можуть триматися далі, то їхні мука, тривога й занепокоєння зростають із кожним днем, і такі люди починають готуватися до того, щоб у будь-який момент покинути Божий дім і своїх братів і сестер, повністю порвавши з Божим домом. Звісно, є й такі, хто в будь-який момент починає готуватися повністю стерти всі контактні дані та повідомлення братів і сестер, а також повернути церкві книги з Божими словами, які їм прислав Божий дім. Вони думають: «Я вже справді більше не можу слідувати цим шляхом віри в Бога та прагнення до істини. Я думав, що вірити в Бога значить жити щасливим життям, мати дітей, отримувати благословення й увійти в Царство Небесне. Тепер ця прекрасна мрія розбита, тому я все одно виберу жити щасливо, мати дітей і тішитися життям. Але я досі не можу відмовитися від своєї віри в Бога. Якщо є шанс отримати сторицею в цьому житті й вічно жити в майбутньому житті, хіба так не буде ще краще?». Це їхній погляд на віру в Бога, це їхній план, і, звісно, саме так вони й чинять. Ось так у глибині душі думають і планують ті, хто у вірі в Бога покладається на свої фантазії та постійно мучиться, тривожиться й непокоїться з приводу свого плотського життя, і саме до цього вони прагнуть і цим шляхом слідують у своїй вірі в Бога. На чому вони найбільше зациклені? На тому, коли прийде Божий день, завершиться Божа робота й світ поб’ють великі лиха, і на тому, чи зможуть вони уникнути цих великих лих: ось на чому вони зациклені найбільше.

Що ж до тих, хто постійно мучиться, тривожиться та непокоїться з приводу свого плотського життя, то їхнє прагнення у вірі в Бога полягає в тому, щоб «отримати сторицею в цьому житті й вічно жити в майбутньому житті». Однак їм не подобається слухати про те, наскільки далеко просунулася Божа робота, чи досягають віруючі в Бога результату отримання спасіння, скільки людей здобуло істину, пізнало Бога та дало добре свідчення, нібито ці речі ніяк їх не стосуються. То що ж такі люди хочуть почути? (Коли завершиться Божа робота.) У них великі надії, чи не так? Більшість людей мислить занадто вузько. Подивіться, чого вони жадають, і вони сподіваються тільки на великі речі – у якому ж вони високому стані! Більшість людей ну дуже вульгарна: вони вічно говорять про зміни в характері, підкорення Богові, вірне виконання свого обов’язку, ведення справ згідно з істиною-принципами – що це за люди? Вони мислять занадто вузько! Як кажуть китайці? Вони занадто низькі. Що означає «низькі»? Це значить «занадто вульгарні». Чого ж жадають ці люди? Вони сподіваються на щось велике, піднесене, елітне. Ті, хто сподівається на щось елітне, вічно хочуть рухатись угору, досі марно сподіваючись, що Бог колись піднесе їх у повітря, щоб вони з Ним зустрілися. Ти хочеш зустрітися з Богом, але не питаєш, чи хоче Бог зустрітися з тобою: ти просто й далі хочеш цих дивовижних речей! Чи ти зустрічався з Богом лише кілька разів? Люди не знають Бога, тому, навіть зустрівшись із Ним, ти все одно кидатимеш Йому виклик. То в чому ж причина мук, тривог і занепокоєння таких людей? Невже лише труднощі в їхньому житті? Ні, річ не в тім, що в їхньому житті дійсно є труднощі, а в тім, що вони зосередили свою віру в Бога на власному плотському житті. У центрі їхніх прагнень не істина, а радше бажання жити щасливо, тішитися добрим життям і добрим майбутнім. Чи легко подолати проблеми цих людей? Чи є в церкві такі люди? Вони постійно питають в інших: «Ой, та коли ж настане Божий день? Хіба пару років тому не було сказано, що Божа робота ось-ось дійде кінця? Чого ж вона досі не завершилася?». Чи можна якось розібратися з такими людьми? Просто промовте до них одне слово – скажіть їм: «Скоро!». Таких людей треба спочатку спитати: «Ти вічно про це питаєш. У тебе є якісь плани? Якщо так, то можеш не залишатися тут, коли не хочеш. Просто роби те, що хочеш. Не йди проти власних бажань і не ускладнюй собі життя. Божий дім тебе не тримає – ти тут не в пастці. Ти можеш піти, коли тільки захочеш. Не треба вічно питати, що там кажуть нового. На будь-яку новину тобі просто скажуть: “Скоро!”. Якщо така відповідь тебе не влаштовує, якщо в душі ти вже уклав певні плани та однаково рано чи пізно їх виконаєш, тоді послухай моєї поради: якнайшвидше поверни церкві свої книги з Божими словами, збери речі й іди. Ми просто попрощаємося, і тобі ніколи більше не доведеться мучитися, тривожитись і непокоїтися через усе це. Повертайся додому та живи своїм життям. Хай у тебе все буде добре! Бажаю тобі щасливого, задоволеного життя та сподіваюся, що в майбутньому в тебе все вийде!». Що ви про це думаєте? (Це добре.) Радьте таким людям покинути церкву – не намагайтеся їх утримати. Чому їх не треба намагатись утримати? (Вони не вірять у Бога по-справжньому, тож утримувати їх немає сенсу.) Правильно, вони невіруючі! Який сенс утримувати невіруючих, а не виганяти? Дехто каже: «Але ж вони не зробили нічого поганого та нічого не порушили». А хіба їм потрібно щось порушувати? Скажіть Мені: коли в групі є така людина, хіба це саме по собі не порушення? Куди б вона не пішла, її поведінка й дії вже щось порушують. Вона ніколи не займається молитовними роздумами, ніколи не читає Божих слів, ніколи не молиться й не спілкується на зібраннях – вона просто формально виконує свої обов’язки, вічно питаючи, що там кажуть нового. Вона надзвичайно емоційна та примхлива. Також вона надзвичайно багато уваги приділяє тому, щоб їсти, пити й розважатися, а деякі люди навіть лінуються, віддаються обжерливості та сну, марнують час і потрібні хіба що для масовки в Божому домі. Вони не переймаються виконанням своїх обов’язків – вони просто нероби. Приходячи до Божого дому, вони просто шукають для себе якоїсь вигоди й користуються Божим домом у власних інтересах. А якщо їм це не вдається, вони йдуть без жодних причин і коливань. А раз так, то хіба не краще, якщо вони підуть раніше? Такі люди навіть не здатні відбувати службу до кінця, і їхня служба не приносить користі. А коли вони таки відбувають службу, то роблять не те, що треба: вони просто невіруючі. У своїй вірі в Бога вони дивляться на різні питання з точки зору третьої особи. Коли Божий дім процвітає, вони щасливі, бо думають, що в них є надія на благословення, що вони мають перевагу, а їхня віра в Бога не була марною, вони не залишились у програші та поставили на сторону, яка перемагає. Проте коли Божий дім гноблять сатанинські сили й покидає суспільство, коли він зазнає наклепів і переслідувань, перебуває у важкому становищі, такі люди не тільки не тужать, а й сміються із цього. Чи можна тримати в церкві таких людей? (Ні.) Вони невіруючі й вороги! Якщо просто поруч із тобою ворог, а ти ставишся до нього як до брата чи сестри, хіба це не робить тебе дурнем? Якщо такі люди не здатні добровільно відбувати службу, то їх треба вигнати, чи не так? (Так.) Саме так, і робити це треба швидко й ретельно. Не треба їм нічого радити: просто спокійно попросіть їх піти. Не треба витрачати на них час і сили: просто відправте їх із речами додому. За своєю сутністю вони не люди, що належать до Божого дому: вони просто невіруючі, які пробрались у церкву. Вони можуть просто повернутися туди, звідки прийшли, а ви можете просто попросити їх піти. Увійшовши в церкву, деякі люди всерйоз проводять чітку межу між собою, братами й сестрами та Божим домом. Це відбувається тому, що вони знають, що саме прийшли робити й чи вірять по-справжньому, і, крім їхніх сподівань щодо того, коли завершиться Божа робота й чи зможуть вони отримати благословення, їх геть не обходить ніяка робота Божого дому й жодна істина, входження в яку Бог вимагає від людей; такі люди не звертають на все це уваги й не читають книг із Божими словами, які їм посилає церква, а просто залишають їх валятися, навіть не розпакувавши. Такі люди лише кажуть, що вірять у Бога; на перший погляд здається, що вони вірять так само, як інші, і вони формально виконують свої обов’язки, але ніколи не читають Божих слів. Вони жодного разу не відкрили книгу з Божими словами, не перегорнули жодної сторінки й не прочитали жодного слова. Ще вони ніколи не дивляться те, що Божий дім публікує в інтернеті: відео з досвідними свідченнями, євангельські фільми, гімни тощо. Що ж такі люди зазвичай дивляться? Новини, популярні шоу, відеокліпи, комедії – тобто лише те, що не має сенсу. Що це за люди? Час від часу вони відвідують церкву, щоб запитати: «У скількох країнах уже поширилася євангельська робота? Скільки людей навернулося до Бога? У скількох країнах уже створено церкви? Скільки всього є церков? На якій стадії перебуває Божа робота?». У вільний час вони постійно про таке розпитують. Хіба не виникає підозри, що така людина – шпигун? Скажіть Мені, чи годиться тримати в церкві таку людину? (Ні.) Якщо вона не покидає церкву з власної волі, то її слід прибрати відразу після виявлення та позбавити церкву від цієї напасті. Тримати таких людей безглуздо та призводить до неприємностей. Отже, те, через що мучаться, тривожаться й непокояться ці люди, ніяк нас не стосується. Не намагайтеся давати їм поради, і з ними марно спілкуватися про істину. Просто позбудьтеся їх, та й годі: це найкращий спосіб розібратися з такими людьми.

Окрім невіруючих, серед братів і сестер є й літні люди від 60 до 80–90 років, які через свій похилий вік теж відчувають певні труднощі. Незважаючи на вік, такі люди не завжди мислять цілком правильно та раціонально, а їхні ідеї й погляди не завжди узгоджуються з істиною. Ці літні люди так само мають проблеми й постійно непокояться: «Моє здоров’я вже не дуже добре, і коло обов’язків, які я можу виконувати, обмежене. Якщо я виконуватиму лише цей маленький обов’язок, чи запам’ятає мене Бог? Іноді я хворію, і мені потрібно, щоб за мною хтось доглядав. Коли за мною нікому доглядати, я не можу виконувати свій обов’язок – то що ж мені робити? Я старий, не запам’ятовую прочитані Божі слова, і мені важко розуміти істину. Коли я спілкуюся про істину, то говорю плутано й нелогічно, і в мене немає досвіду, яким варто поділитися. Я старий, мені бракує сил, у мене поганий зір, і я вже слабкий. Мені все важко дається. Я не тільки не можу виконувати свій обов’язок, а й легко все забуваю та помиляюся. Іноді я плутаюся та створюю проблеми для церкви, братів і сестер. Я хочу досягти спасіння та прагнути до істини, але це дуже важко. Що ж мені робити?». Коли такі люди про це розмірковують, то починають нервуватися, думаючи: «Як же так вийшло, що я почав вірити в Бога тільки в такому віці? Ну чому я не такий, як ті, кому 20–30 років або навіть 40–50? Ну чому я дізнався про Божу роботу лише тепер, коли я такий старий? Не те щоб моя доля була поганою; принаймні тепер я все ж зустрівся з Божою роботою. Моя доля добра, і Бог був до мене добрим! Мене тільки одне не влаштовує: я занадто старий. Пам’ять мене трохи підводить, та й здоров’я вже не дуже, але в мене міцний внутрішній стрижень. Просто тіло мене не слухається, і коли я певний час послухаю на зібраннях, то починаю куняти. Іноді я закриваю очі, щоб помолитися, і засинаю, а коли читаю Божі слова, то блукаю думками. Почитавши трохи, я починаю куняти й засинаю, а прочитане не засвоюється. Що ж мені робити? Якщо в мене такі практичні труднощі, чи зможу я таки прагнути до істини й розуміти її? Якщо ні, якщо я неспроможний практикувати згідно з істиною-принципами, то чи не буде вся моя віра марною? Чи не проваляться мої намагання досягти спасіння? Що ж мені робити? Я так непокоюся! У моєму віці вже нічого не має значення. Тепер, коли я вірю в Бога, у мене більше немає про що непокоїтись і тривожитися, а мої діти вже виросли й більше не потребують моєї опіки та виховання, і моє найбільше бажання в житті – прагнути до істини, виконувати обов’язок створіння та зрештою досягти спасіння за ті роки, що мені залишилися. Однак якщо зараз подивитися на мою фактичну ситуацію, а саме: я вже погано бачу від старості, думки плутаються, здоров’я слабке, я не можу добре виконувати свій обов’язок та іноді створюю проблеми, коли намагаюся зробити скільки можу, – то здається, що мені буде нелегко досягти спасіння». Такі люди знов і знов про це думають, далі починають тривожитися, а потім гадають: «У мене таке відчуття, ніби добре трапляється тільки з молодими людьми, але не зі старими. У мене таке відчуття, що наскільки б усе не було добре, я більше не зможу цим тішитися». Що більше такі люди про це думають, то більше нервуються та тривожаться. Вони не тільки непокояться за себе, а й почуваються скривдженими. Якщо вони плачуть, їм здається, що воно не варте сліз, а якщо не плачуть, то цей біль, ця кривда постійно з ними. Що ж їм робити? Зокрема, є такі літні люди, що хотіли б весь свій час повністю присвячувати себе Богові та виконувати свій обов’язок, але вони фізично нездорові. У когось високий тиск, у когось підвищений рівень цукру в крові, а в когось проблеми зі шлунково-кишковим трактом, тож фізичні сили таких людей не відповідають вимогам їхнього обов’язку, і тому ці люди нервуються. Вони бачать молодь, яка може їсти й пити, бігати та стрибати, і відчувають заздрість. Що більше вони бачать, як молодь це робить, то більше мучаться, думаючи: «Я хочу добре виконувати свій обов’язок, прагнути до істини й розуміти її, і ще я хочу практикувати істину – то чому ж це так важко? Я такий старий і нікчемний! Невже Богу не потрібні старі люди? Невже старі люди справді нікчемні? Невже ми не можемо досягти спасіння?». Їм сумно, і щастя від них тікає, що б вони про це не думали. Вони не хочуть утрачати такий дивовижний час і таку чудову нагоду, але не можуть повністю присвячувати себе Богові та виконувати свій обов’язок усім серцем і душею, як це робить молодь. Ці літні люди через свій вік упадають у глибоку муку, тривогу й занепокоєння. Щоразу, стикаючись із якимись труднощами, невдачами, тяготами чи перепонами, вони звинувачують свій вік і навіть ненавидять себе та самі собі не подобаються. Але в будь-якому разі це марно, тут немає жодного рішення, і такі люди не мають шляху вперед. Чи може бути таке, що в них справді немає шляху вперед? Чи є тут якесь рішення? (Літні люди теж мають у міру можливостей виконувати свої обов’язки.) Якщо літні люди виконуватимуть свої обов’язки в міру власних можливостей, це прийнятно, чи не так? Хіба літні люди вже не спроможні прагнути до істини через свій вік? Хіба вони не здатні розуміти істину? (Здатні.) Чи спроможні літні люди розуміти істину? Вони спроможні зрозуміти певну частину істини, але й молодь не може зрозуміти все. Літні люди завжди хибно вважають, що вони плутаються, у них погана пам’ять і тому вони не здатні розуміти істину. Чи мають вони рацію? (Ні.) Хоча в молодих людей набагато більше енергії та фізичних сил, ніж у літніх, насправді їхні здібності до розуміння, осмислення й пізнання точно такі, як і в літніх людей. Хіба літні люди не були колись молодими? Вони не народилися старими, і молоді люди теж колись постаріють. Літнім людям не слід постійно думати, що вони відрізняються від молоді, бо старі, фізично слабкі, нездорові та мають погану пам’ять. Насправді ніякої різниці немає. Що Я маю на увазі, коли кажу, що ніякої різниці немає? Незалежно від того, старі люди чи молоді, їхні розбещені характери однакові, їхні погляди на всілякі речі та ставлення до них однакові, і їхні точки зору та позиції щодо цих речей теж однакові. Тому літнім людям не слід думати, що раз вони старі, мають менше надмірних бажань, ніж молодь, і здатні не бути мінливими, то в них немає диких амбіцій або бажань і менше розбещених характерів: це помилкова думка. Молоді люди можуть інтригувати за посади – хіба літні не можуть робити так само? Молоді люди можуть чинити всупереч принципам і діяти свавільно – хіба літні не можуть робити так само? (Можуть.) Молоді люди можуть бути пихатими – хіба літні не можуть бути такими самими? Однак коли літні люди виявляють пиху, то через свій похилий вік вони не такі агресивні та принципові. У молодих людей і тіло, і розум гнучкіші, тому й прояви пихи в них очевидніші, тоді як у літніх людей тіло негнучке, а мислення застигле, і тому їхні прояви пихи менш очевидні. Однак пихата сутність і розбещені характери однакові що в молодих, що в старих. Як би довго літня людина не вірила в Бога, скільки б років не виконувала свій обов’язок, у неї все одно залишатимуться розбещені характери, якщо вона не прагнутиме до істини. Наприклад, деякі літні люди, що живуть самі, звикли до цього та мають сталі звички: у них є визначений час і власний розпорядок для їди, сну й відпочинку, і вони не бажають порушувати порядок речей у своєму житті. Ззовні ці літні люди здаються чудовими, але в них досі є розбещені характери, і ти дізнаєшся про це після того, як тривалий час із ними поспілкуєшся. Деякі літні люди неймовірно примхливі й пихаті; їм конче треба їсти саме те, що їм хочеться, а коли вони бажають піти кудись відпочити, ніхто не може їх зупинити. Коли вони вирішують щось зробити, їх годі спинити. Ніхто не може їх змінити, і вони все життя були примхливими. Від таких упертих старих іще більше клопоту, ніж від норовливої молоді! Тож коли хтось каже: «Старі люди не настільки глибоко розбещені, як молодь. Старі люди жили в консервативніший, закритіший період, і тому їхнє покоління не настільки глибоко розбещене», – чи відповідає це дійсності? (Ні.) Це просто причіпки заради причіпок. Молоді люди не люблять співпрацювати з іншими, але хіба літні люди не можуть бути такими самими? (Можуть.) Деякі літні люди мають іще тяжчі розбещені характери, ніж у молодих, постійно хизуються своєю старістю й пишаються своїм поважним віком, кажучи: «Я вже в літах. Скільки тобі років? Хто старший – ти чи я? Хай тобі це не сподобається, але я вже давно на світі жив, коли ти ще під стіл пішки ходив, і ти мусиш мене слухатися. Я досвідчений і обізнаний. Що ти, мала дитина, розумієш? Я вірив у Бога ще до того, як ти народився!». Хіба від такого не ще більше клопоту? (Так і є.) Коли деякі люди старіють і їхній вік починають називати «поважним», вони стають завдавати ще більше клопоту. Отже, те, що літні люди не можуть нічого робити, не здатні виконувати свої обов’язки й тим більше прагнути до істини, – це неправда: для літніх знайдеться багато справ. Різноманітні єретичні й помилкові погляди, а також традиційні ідеї й уявлення, невігластво та впертість, усе консервативне, ірраціональне й абсурдне, що ти накопичив протягом життя, нагромадились у твоєму серці, і тобі треба витрачати навіть більше часу, ніж молодим, на те, щоб відкопати, розібрати та розпізнати всі ці речі. Те, що ти не можеш нічого робити чи мусиш мучитися, тривожитись і непокоїтися, коли тобі немає чим зайнятися, – це неправда: це не твоє завдання та не твоя повинність. Передусім літні люди повинні мати правильні установки. Хоча ти, може, і вже немолодий, а твоє тіло відносно зістарилося, твої установки все одно мають бути як у молодого. Хоча ти старієш, твоє мислення сповільнюється й пам’ять погіршується, але якщо ти досі здатен пізнавати себе, розумієш Мої слова й істину, то це доводить, що ти не старий і тобі не бракує духовного рівня. Якщо комусь за 70, але він не здатен розуміти істину, то це показує, що його духовний стан замалий і не відповідає поставленим завданням. Тому вік не має значення, коли йдеться про істину й тим більше про розбещені характери. Сатана існує вже десятки тисяч, навіть сотні мільйонів років, і він досі залишається сатаною, але ми однаково мусимо додавати перед словом «сатана» прикметник, який його описує, а саме «старий сатана». Це означає, що сатана – зло найвищого ступеня, чи не так? (Так.) Отже, як же слід практикувати літнім людям? Перший аспект полягає в тому, що треба мати такі ж установки, як у молодих, прагнути до істини, пізнавати себе, а пізнавши себе, каятися. Інший аспект полягає в тому, що слід шукати принципи у виконанні свого обов’язку та практикувати відповідно до істини-принципів. Не можна вирішувати, що тобі вже годі прагнути до істини: мовляв, ти вже старий, похилого віку, не маєш таких активних думок і розбещених характерів, як у молоді, усе в цьому житті пережив і зрозумів, а значить, не маєш диких амбіцій і бажань. Насправді, кажучи так, ти маєш на увазі ось що: «Мої розбещені характери не такі вже й серйозні, тому прагнення до істини – це для вас, молодих. Нас, старих, це не стосується. Ми, старі, просто виконуємо в Божому домі ту роботу, яку можемо, і стараємося як можемо – тоді ми добре виконаємо свій обов’язок і будемо спасенні. Що ж до того, що Бог відкриває розбещені людські характери, антихристові характери й сутність, то це потрібно розуміти вам, молодим. Ви можете уважно про це слухати, а нам достатньо того, що ми вас добре приймаємо та пильнуємо за оточенням, щоб ви були в безпеці. У нас, старих, немає диких амбіцій. Ми старіємо, наш мозок реагує повільно, і тому всі наші реакції позитивні. Перед смертю ми стаємо добросердечними. Коли люди старіють, вони починають добре поводитися, тому ми поводимося добре». Насправді такі люди мають на увазі, що в них немає розбещених характерів. Коли ми взагалі говорили, нібито літнім людям не потрібно прагнути до істини чи що прагнення до істини відрізняється залежно від віку? Ми колись таке говорили? Ні. Чи є літні люди особливою групою в Божому домі й у питаннях істини? Ні. Вік не має значення, коли йдеться про істину, розбещені характери, глибину твоєї розбещеності й те, чи годишся ти прагнути до істини, чи можеш досягти спасіння та яка ймовірність твого спасіння. Хіба не так? (Так.) Ми вже стільки років спілкуємося про істину, але ніколи не бесідували про те, що є якісь різні види істин для людей різного віку. Бесіди про істину ніколи не призначалися тільки для молоді чи тільки для літніх людей, розбещені характери так само виявляються не виключно в молодих або виключно в старих, і ніколи не говорилося такого, що розбещені характери буцімто природно слабшають і змінюються через старість, негнучке мислення та нездатність сприймати нове. Ми ніколи не спілкувалися про жодну істину з прив’язкою до конкретного віку й не виключали при цьому літніх людей. Літні люди не є особливою групою в церкві, Божому домі чи перед Богом: вони такі самі, як і люди з інших вікових груп. У них немає нічого особливого – вони просто прожили трохи довше за інших, прийшли в цей світ на кілька років раніше, їхнє волосся трохи сивіше, а тіло постаріло трохи раніше – ось і всі відмінності. Більше жодної різниці немає. Отже, якщо літні люди вічно думають: «Я старий, а значить, поводжуся добре, не маю розбещених характерів, і в мене є лише дрібка розбещеності», – хіба це не помилкове розуміння? (Так і є.) Хіба це не дещо безсоромно? Деякі літні люди – хитрі старі негідники, підступні в найвищому ступені. Вони кажуть, що не мають розбещених характерів і навіть що їхні розбещені характери минули із часом, хоча насправді виливи їхніх розбещених характерів не менші, ніж в інших людей. У реальності розбещені характери та якість людськості цього типу літніх людей можна описати багатьма способами. Наприклад, «хитрі старі негідники», «старий імбир найгостріший, а досвід бере гору над молодістю» – обидва ці вирази містять слово «старий», чи не так? (Так.) У яких іще описах використовується слово «старий»? («Старі інтригани».) Так, «старі інтригани» – це добрий приклад. Бач, усі вони містять слово «старий». А ще є вислови «старий сатана» та «старі дияволи» – це старі як вони є! У що вірять ті, хто належить до групи літніх людей? Вони вірять: «Усі наші розбещені характери із часом минули. Розбещені характери – це питання, яким слід перейматися вам, молодим. Ви розбещені глибше за нас». Хіба це не навмисне викривлення? Такі люди хочуть виставити себе в доброму світлі й розхвалити себе, але насправді їхні слова – неправда, і все зовсім не так. «Старі дияволи», «старий сатана», «старі інтригани», «хитрі старі негідники», «хизування своєю старістю» – ці описи зі словом «старий» не добрі й не позитивні.

Зараз ми про це спілкуємося, щоб застерегти літніх людей, порадити їм, скерувати їх, а також зробити молоді профілактичний укол. Мета, з якою Я це кажу, – це передусім подолати певну проблему. Яку саме? Моя мета – подолати муки, тривоги й занепокоєння цих літніх людей і дати їм зрозуміти, що ці муки, тривоги й занепокоєння зайві та непотрібні. Якщо ти хочеш виконувати обов’язок і придатний для цього, хіба Божий дім тобі відмовить? (Ні.) Божий дім неодмінно дасть тобі нагоду виконувати обов’язок. Тобі точно не скажуть: «Ти не можеш виконувати обов’язок, бо ти старий. Забирайся геть, ми не дамо тобі жодного шансу». Ні, Божий дім ставиться до всіх людей справедливо. Якщо ти придатний для виконання обов’язку й у тобі не криється прихованої небезпеки, Божий дім дасть тобі нагоду й дозволить виконувати обов’язок у межах твоїх можливостей. Ба більше, якщо ти хочеш пізнавати себе та прагнути до істини, хіба хтось посміється з тебе та скаже: «Невже така стара людина, як ти, годиться прагнути до істини?». Чи стане хтось із тебе сміятися? (Ні.) Чи скаже хтось: «Ти старий, і твої думки плутаються. Який тобі сенс прагнути до істини? Бог не спасе такого старигана, як ти»? (Ні.) Ні, ніхто такого не скаже. Перед істиною всі рівні, і тут до всіх ставляться справедливо. Просто ти сам можеш не прагнути до істини та постійно використовувати свій поважний вік як виправдання, вічно думаючи: «Я старий і не можу виконувати жодного обов’язку». Насправді є багато обов’язків, які ти можеш виконувати в міру своїх можливостей. Якщо ж ти не виконуєш жодного обов’язку, а натомість хизуєшся своєю старістю й бажаєш повчати інших, то хто захоче тебе слухати? Ніхто. Ти вічно кажеш: «Ой, ви, молоді, просто нічого не розумієте!», «Ой, ви, молоді, просто егоїсти!», «Ой, ви, молоді, просто пихаті!», «Ой, ви, молоді, просто ліниві. Ми, старі люди, працьовиті, і за моїх часів ми були такими-то». Яка користь від таких слів? Не треба просторікувати про свою «чудову» історію: ніхто не хоче цього слухати. Безглуздо говорити про ті застарілі речі; вони не відображають істини. Якщо ти хочеш про щось говорити, то доклади до істини певних зусиль, зрозумій її трохи більше, пізнай себе та сприймай себе як іще одну звичайну людину, а не як того, навколо кого повинні крутитись інші люди, не як члена особливої групи, якого інші повинні поважати, шанувати й високо цінувати. Це надмірне бажання й неправильне мислення. Вік – не символ твоєї ідентичності та не показник придатності, старшинства й тим більше того, що ти володієш істиною чи людськістю, і вік не здатен послабити твої розбещені характери. Тож ти такий самий, як і інші люди. Не треба вічно вішати на себе ярлик «старшого», щоб відокремити себе від інших і навіть виділити себе як святого. Таке свідчить про те, що ти зовсім себе не знаєш! Поки старі люди живуть на світі, вони повинні ще більше старатися прагнути до істини та входження в життя, а також гармонійно співпрацювати з братами й сестрами, виконуючи свій обов’язок; тільки так їхній духовний стан зможе зростати. Літнім людям у жодному разі не слід вважати себе поважнішими за інших і хизуватися своєю старістю. Молоді люди можуть виявляти найрізноманітніші розбещені характери – і ти теж; молоді люди можуть робити всілякі дурниці – і ти теж; молоді люди плекають уявлення – і літні люди так само; молоді люди можуть бути бунтівничими – і літні люди так само; молоді люди можуть виявляти антихристові характери – і літні люди так само; молоді люди мають дикі амбіції та бажання – і літні люди так само, без найменшої різниці; молоді люди можуть спричинювати порушення та переривання, за що їх усувають із церкви, – і літні люди так само. Тож старші люди можуть робити ще багато чого, крім доброго виконання свого обов’язку в міру своїх можливостей. Якщо ти не тупий, не слабкий розумом і здатен розуміти істину, якщо ти спроможний подбати про себе, тобі слід багато чого робити. Як і молодь, ти можеш прагнути до істини й шукати її, і ти повинен часто приходити до Бога молитися, шукати істину-принципи, а також старатись у всьому дивитися на людей і речі, поводитись і діяти згідно з Божими словами, маючи істину за критерій. Це той шлях, яким тобі належить слідувати, і не треба мучитися, тривожитись і непокоїтися через те, що ти старий, маєш багато недуг або твоє тіло старіє. Мучитися, тривожитись і непокоїтися – це неправильно: це ірраціональні прояви. Літні люди повинні відпустити свій титул «поважних», інтегруватися з молодими та сидіти з ними на рівних. Не треба хизуватися своєю старістю й вічно думати, ніби ви маєте високі чесноти, гідні поваги, що ви надзвичайно кваліфіковані, можете керувати молодими людьми, що для молодих ви поважні й вищі за них; не треба постійно плекати амбіцію контролювати молодих і бажання керувати ними – це відвертий розбещений характер. Раз літні люди мають розбещені характери так само, як і молодь, і так само часто виявляють свої розбещені характери в житті та при виконанні своїх обов’язків, то чому ж тоді літні люди не чинять як належить, а натомість постійно мучаться, тривожаться й непокояться через свою старість і те, що буде з ними після смерті? Чому вони не виконують своїх обов’язків так, як молодь? Чому вони не прагнуть до істини так, як молодь? Тобі дана ця нагода, і якщо ти за неї не вхопишся та справді постарієш настільки, що не зможеш ні чути, ні бачити, ні дбати про себе, ти про це пошкодуєш, і твоє життя так і мине. Розумієш? (Так.)

Тепер проблему негативних емоцій у літніх людей подолано? Коли ви постарієте, чи станете хизуватися своєю старістю? Чи станете старими інтриганами та хитрими старими негідниками? Коли ви побачите стару людину, чи станете називати її «старшим братом» або «старшою сестрою»? У неї є ім’я, але ти не називаєш її на ім’я, а натомість додаєш до звертання слово «старший». Якщо ти завжди додаватимеш слово «старший», коли говоритимеш із літніми людьми, хіба це їм не зашкодить? Вони вже вважають себе старими й відчувають певні негативні емоції, тож якщо ти називаєш їх «старшими», то ніби говориш їм: «Ти старий, старший за мене, і від тебе більше немає користі». Чи комфортно буде людині, коли вона таке почує? Безумовно, що вона почуватиметься нещасною. Хіба таке твоє звертання її не скривдить? Деякі літні люди, почувши таке звертання, будуть у захваті й подумають: «Бачите, я маю високі чесноти, гідні поваги, і гідну репутацію. Коли брати й сестри мене бачать, то не називають мене на ім’я. У Божому домі не називають старих людей “дядьком”, “дідусем” або “бабусею”. Натомість, звертаючись до мене, брати й сестри додають слово “старший” і називають мене “старшим братом” (або “старшою сестрою”). Подивіться, який я гідний, який я поважний перед іншими. Божий дім добрий – тут люди поважають старих і піклуються про молодих!». А ти гідний поваги? Яке повчання ти приніс своїм братам і сестрам? Яку користь? Який внесок ти зробив у Божому домі? Скільки істини ти розумієш? Скільки істини втілюєш у життя? Ти вважаєш себе людиною з високими чеснотами, гідною поваги, але при цьому взагалі не зробив жодного внеску, – то чи заслуговуєш ти, щоб брати й сестри називали тебе «старшим братом» або «старшою сестрою»? Категорично ні! Ти хизуєшся своєю старістю й вічно хочеш, щоб інші тебе поважали! Чи добре це, коли тебе називають «старшим братом» або «старшою сестрою»? (Ні.) Ні, це не добре, але Я часто це чую. Це так погано, але до літніх людей досі часто звертаються саме так. Яку атмосферу це створює? Це огидно, чи не так? Що більше ти називаєш літню людину «старшим братом» або «старшою сестрою», то більше вона вважає, що кваліфікована та має високі чесноти, гідні поваги; що більше ти називаєш її «старшим тим-то», то більше вона вважає себе особливою, важливішою й кращою за інших людей, її серце схиляється до того, щоб вести інших за собою, і то далі вона відходить від прагнення до істини. Вона вічно хоче вести інших за собою й керувати ними, вічно вважає себе кращою за інших і думає про них, що вони неприємні, вічно бачить чужі проблеми, а своїх не помічає. Скажіть Мені, чи може така людина все ж прагнути до істини? Ні, не може. Отже, якщо називати людей «старшим братом» або «старшою сестрою», це не приносить їм ніякої користі, а лише кривдить їх і шкодить їм. Якщо ти називатимеш літніх людей просто на ім’я, без шанобливого «старший», якщо ти ставитимешся до них правильно та сидітимеш із ними на рівних, то стан і ментальність цих людей стануть нормальними, і вони перестануть пишатися своїми поважними роками й дивитися на інших зверхньо. Так цим людям стане легко вважати себе рівнею іншим, вони зможуть правильно ставитися до себе й інших і вважати себе точно такими ж, як інші, як звичайні люди, а зовсім не кращими за них. Так їхні труднощі стануть меншими, ці люди не відчуватимуть негативних емоцій, які можуть виникати через їхній похилий вік і те, що вони не здобули істину, і тоді в них з’явиться надія на прагнення до істини. Коли ці негативні емоції не виникатимуть, такі люди ставитимуться до власних проблем, особливо розбещених характерів, на основі правильних установок. Це має позитивний і корисний вплив на їхнє прагнення до істини, самопізнання та здатність слідувати шляхом прагнення до істини. Хіба тоді проблеми з негативними емоціями в літніх людей не буде подолано? (Буде.) Їх буде подолано, і жодних труднощів більше не буде. Тож які установки літнім людям слід прийняти насамперед? Їм слід прийняти позитивні установки: треба бути не тільки розважливими, а й великодушними. Не слід бути занадто суворими до молодих людей і сваритися з ними через усілякі речі: потрібно бути для молоді прикладом і показувати, як робити правильно. Молоді люди мають запальний характер і говорять не подумавши, тож не сваріться з ними через усілякі речі. Молодь незріла та недосвідчена, і кілька років загартування наставлять її на правильний шлях. Так і має бути, і літні люди мають це розуміти. Тож які літнім людям треба прийняти установки, щоб вони відповідали істині? Треба правильно поводитися з молодими й водночас не бути пихатими та самовпевненими, не вважати себе дуже досвідченими та проникливими. Треба вважати себе звичайними людьми, точно такими, як і всі інші: ось як правильно робити. Не дозволяйте своєму віку стримувати вас, але й не намагайтеся жити з ментальністю молодих, бо це теж ненормально. Тож просто не давайте віку вас стримувати. Літнім людям не можна постійно думати: «Ой, я такий старий, я не можу робити те, я не можу робити се, я не можу казати те. Я дуже старий, тому я мушу те, мушу се, мушу сидіти в певний спосіб, стояти в певний спосіб і навіть їсти в певний хороший спосіб, щоб молодь бачила та не дивилася на літніх зверхньо». Така установка неправильна, і коли ти так думаєш, тебе контролює й обмежує певний різновид неправильного мислення, і ти поводишся трохи штучно, фальшиво й награно. Не давай своєму віку себе стримувати: будь таким, як усі, роби те, що можеш і мусиш, і так у тебе будуть нормальні установки. Розумієте? (Так.) Отже, коли літня людина має нормальні установки, через похилий вік у неї можуть виникати різні негативні емоції, але вони щезають самі, а вона цього навіть не помічає; вони більше не можуть обплутувати тебе, і шкода, якої вони тобі завдають, теж зникає, і тоді твоя людськість, розум і совість стають відносно нормальними. Якщо в людини нормальна совість і раціональність, її вихідна позиція стає відносно правильною для прагнення до істини, виконання свого обов’язку, та й будь-якої діяльності та роботи, а результати, яких досягає людина, теж відносно правильні. По-перше, вік не стримуватиме таку літню людину: вона зможе об’єктивно та практично оцінювати себе, робити те, що мусить, бути такою ж, як інші, і виконувати свій обов’язок у міру власних можливостей. Молодим не слід думати: «Ти такий старий, ти ніколи не даєш мені дорогу й не дбаєш про мене. Ти такий старий, що мав би бути досвідченим, але ти не даєш мені порад, як чинити правильно, і від того, що ти тут поруч, немає ніякої користі. Ти старий – то чого ж ти не вмієш ставитися до молоді з розумінням?». Чи правильно так казати? (Ні.) Ставити такі вимоги до літніх людей недоречно. Отже, перед істиною всі люди рівні. Якщо твоє мислення в усьому практичне, об’єктивне, точне, раціональне, то воно неодмінно узгоджуватиметься з істиною-принципами. Якщо на тебе не впливають жодні об’єктивні умови, причини, середовища чи взагалі жодні чинники, якщо ти робиш тільки те, що належить людям і чого вчить людей Бог, то твої дії неодмінно будуть доречними та правильними – по суті, вони відповідатимуть істині. А ще ти не загрузатимеш через свою старість у негативних емоціях муки, тривоги й занепокоєння, і цю проблему буде розв’язано.

Чудово, на цьому Я завершую сьогоднішнє спілкування. До побачення!

22 жовтня 2022 року