На яку тему ми спілкувалися на нашому останньому зібранні? (Чому людина мусить прагнути до істини.) Коли ми закінчили спілкування, Я дав вам тему для самостійних роздумів. Яку саме? (Як прагнути до істини.) Чи роздумували ви над цією темою? (Боже, я трохи над нею роздумував. У питанні прагнення до істини головне – досліджувати наші щоденні виливи розбещеності та розбещених характерів, які відбуваються щоразу, коли ми стикаємося з різноманітними людьми, подіями та речами, а потім шукати істину, щоб подолати ці проблеми. Водночас виконання обов’язку зачіпає певні принципи, тому нам треба шукати відповідні істини, щоб зрозуміти, як діяти згідно із цими принципами в підході до різних обов’язків: це ще один спосіб практикувати прагнення до істини.) Отже, з одного боку, це пошук істини в повсякденному житті, а з іншого – пошук принципів істини при виконанні свого обов’язку. Чи є в цього прагнення ще якісь інші аспекти? Це ж має бути нескладна тема, хіба ні? Чи роздумували ви над тим, як прагнути до істини? Як ви над цим роздумували? Над цією темою потрібно було спершу подумати певний час, а потім занотувати знання, здобуті в результаті цих роздумів. Якщо ви лише побіжно розглянете тему та трохи подумаєте про неї, але не станете витрачати на неї ні часу, ні сил, не поміркуєте над нею ретельно, то це не роздуми. Тут треба справді постаратись і серйозно поміркувати про це питання, здобути певні конкретні знання, отримати прозріння й освітлення, певні винагороди – саме такі результати будуть від справжніх роздумів. Тож чи дійсно ви роздумували над цією темою? Ніхто з вас так і не зробив цього як слід, хіба ні? Минулого разу Я дав вам домашнє завдання, тему, щоб ви могли підготуватися, але ніхто з вас не роздумував над цією темою, і ви не сприйняли її всерйоз. Чи ви сподівалися, що Я вам усе розжую? Чи ви думали: «Ця тема дуже проста, у ній немає ніякої глибини. Ми вже в ній розібралися, тому нам не потрібно над нею роздумувати: ми й так усе розуміємо»? Чи річ у тім, що вас не цікавлять питання та справи, пов’язані з прагненням до істини? У чому тут проблема? Не може ж вона бути в тому, що ви занадто зайняті роботою, чи не так? Ну ж бо, у чому тут причина? (Тепер, коли я вислухав Божі запитання та поміркував над собою, я думаю, що головна причина в тому, що я не люблю істину. Я не сприймав Божі слова всерйоз і не роздумував над істиною як слід. Також я сподівався, що мені все розжують. Я сподівався, що коли Бог закінчить спілкування на цю тему, я зможу її зрозуміти. Ось таке в мене було ставлення до цього питання.) Чи більшість людей такі самі? Складається враження, що ви звикли, коли вам усе розжовують. У питаннях істини ви не дуже ретельні й не особливо стараєтеся. Ви ну дуже любите робити справи й метушитися наосліп. Ви тільки й робите, що марнуєте свій час; коли ви маєте справу з істиною, у вас плутається в голові, і ви не сприймаєте її всерйоз. Це ваш справжній стан.

«Як прагнути до істини» – одна з найчастіших тем для спілкування в Божому домі. Більшість людей розуміє трохи доктрини про те, як шукати істину, і знає деякі підходи та способи її практикування. Деякі люди вже давно вірять у Бога, більш-менш мають якийсь реальний досвід і переживали невдачі й падіння, негатив і слабкість. У процесі прагнення до істини вони також пережили багато злетів і падінь, навчилися на своєму досвіді й отримали певні нагороди. Природно, що вони також стикалися з багатьма труднощами, перешкодами та різними реальними проблемами у своєму житті чи середовищі. Словом, більшість людей має певний рівень розуміння щодо прагнення до істини, – чи то суто формальний, чи то на матеріалі певних практичних проблем, – а також певні доктринальні знання про це. Щойно люди починають вірити в Бога чи йти шляхом прагнення до істини, практично всі з них отримують певне розуміння цього прагнення, незалежно від того, чи вони дійсно заплатили на цьому шляху ціну, а чи у своєму підході до прагнення до істини вони лише доклали невеличких зусиль. Для тих, хто любить істину, це розуміння – справжня дорогоцінна винагорода, але ті, хто не прагне до істини, не мають досвіду, не вчаться на досвіді й не отримують винагород. Загалом у прагненні до істини більшість людей рухається вперед нерішуче та займає вичікувальну позицію, водночас здобуваючи трохи досвіду того, як відчувається це прагнення. У думках, поглядах і свідомості більшості людей прагнення до істини – це щось позитивне, найважливіше. Люди думають про нього як про життєву мету, до якої слід прагнути, ба більше – як про правильну дорогу, якою треба слідувати в житті. Чи то на теоретичному рівні, чи на основі свого реального досвіду та знань усі люди вважають прагнення до істини чимось добрим і найпозитивнішим. Жодне людське прагнення та шлях не зрівняються з прагненням до істини та шляхом до неї. Прагнення до істини – це єдина правильна дорога, якою мусять слідувати люди. Прагнення до істини має бути життєвою метою кожного, хто належить до роду людського, і на це прагнення слід дивитися як на правильний шлях, яким мусять слідувати люди. Як же слід прагнути до істини? Щойно ви навели кілька простих, теоретичних ідей, з якими, мабуть, погодиться більшість людей. Усі думають, що ці види прагнень і практик якось стосуються прагнення до істини. Усі вважають, що конкретні прояви прагнення до істини – це просто пізнання себе, сповідь і покаяння, потім пошук у Божих словах принципів істини для практикування, а зрештою втілення Його слів у своє повсякденне життя та входження в реальність істини. Більшість людей розуміє й уявляє прагнення до істини саме так. Крім методів, які ви можете впізнати та збагнути, Я узагальнено сформулював деякі конкретніші шляхи й методи практики прагнення до істини. Сьогодні ми поговоримо про це детальніше.

Крім тих кількох методів, які ви перерахували, Я заглибився в деталі й узагальнено сформулював два методи прагнення до істини. Один метод – це «відпускання». Звучить просто? (Так.) Він не абстрактний і не хитромудрий, а ще його легко запам’ятати та зрозуміти. Звісно, практикувати його може бути дещо складно. Бач, цей метод набагато простіший, ніж названі вами. Те, про що ви говорили, – це просто купа теорій. Вони видаються піднесеними та глибокими, і, звісно, у них є й конкретна сторона, але вони набагато хитромудріші, ніж те, про що Я щойно вам сказав. Перший метод – це «відпускання», а другий – «самовіддача». Лише ці два методи – усього два слова. Щоб їх зрозуміти, людям достатньо просто поглянути на ці слова, і про ці методи не треба спілкуватися, щоб уміти їх практикувати. Крім того, їх легко запам’ятати. Який перший метод? (Відпускання.) А другий? (Самовіддача.) Бачиш? Хіба вони не прості? (Прості.) Вони набагато лаконічніші, ніж те, що ви говорили. Як це називається? Це називається влучністю. Якщо сказати щось у небагатьох словах, чи завжди сказане буде влучним? (Не обов’язково.) Влучність не має значення. Найголовніше те, чи доноситься ключова думка та чи працює вона, коли люди втілюють її в життя. Крім того, важливо дивитися на те, які результати дає практика сказаного, чи може воно подолати практичні труднощі людей, чи дає людям змогу подолати свої розбещені характери в самому корені, чи допомагає слідувати шляхом прагнення до істини та прийти до Бога, прийняти Його слова й істину та тим самим досягти необхідних результатів і цілей прагнення до істини. Так? (Так.) Тепер ви почули про ці два методи: «відпускання» й «самовіддача» – і знаєте їх. Який зв’язок між цими двома методами та прагненням до істини? Вони пов’язані з тими методами, про які говорили ви, чи суперечать їм? Це досі не дуже зрозуміло, чи не так? (Так, не дуже зрозуміло.) Загалом конкретні методи практикування прагнення до істини – це ті два, про які Я щойно говорив. Який конкретний зміст першого із цих двох методів – відпускання? Що найпростіше та найочевидніше спадає вам на думку, коли ви чуєте слово «відпускати»? Як практикувати цей метод? Які його конкретні компоненти та зміст? (Відпускати свій розбещений характер.) А що ще, крім розбещеного характеру? (Уявлення й фантазії.) Уявлення й фантазії, емоції, власну волю та вподобання. Що ще? (Сатанинські філософії життя, хибні цінності та погляди на життя.) (Свої наміри та бажання.) Словом, коли люди намагаються пригадати, що їм слід відпустити, вони думають як про різні форми поведінки, пов’язані з розбещеними характерами, так і про те, із чого складаються думки й погляди людей. Отже, тут два основних компоненти: один стосується розбещених характерів, а інший – думок і поглядів людей. Що ще ви можете пригадати, крім цих двох компонентів? Ви спантеличені, чи не так? Чому саме? А тому, що передусім вам спадають на думку ті теми, з якими ви часто стикаєтесь у повсякденному житті, відколи почали вірити в Бога, і про які люди часто говорять. Проте коли справа доходить до проблем, про які ніхто не згадує, але які тим не менш існують у людях, то ви не знаєте про них і не усвідомлюєте їх, ви не зуміли до них додуматися, та ще й просто ніколи не вважали їх проблемами, вартими роздумів. Ось чому ви спантеличені. Я обговорюю це з вами, бо хочу, щоб ви обдумали та ретельно розглянули питання, про яке ми спілкуватимемося далі, і щоб у вас залишилося від нього глибоке враження.

Зараз ми поспілкуємося про дві основні речі, пов’язані з тим, як прагнути до істини: перша – це відпускання, а друга – самовіддача. Почнімо з бесіди про першу річ – відпускання. Це не просто відпускання почуттів, мирських філософій, свавілля, жадання благословень та інші подібні загальні інтерпретації. Практика «відпускання», про яку Я сьогодні спілкуватимуся, має конкретніше позначення й вимагає, щоб люди досліджували та практикували її в повсякденному житті. Що насамперед слід сказати про відпускання? Перше, що люди мусять відпустити в ході прагнення до істини, – це різноманітні людські емоції. Про що ви думаєте, коли Я згадую «різноманітні емоції»? Що до них належить? (Гарячковість, свавілля та пасивність.) Гарячковість – це емоція? (Я так розумію, що емоції – це коли люди, виконуючи свої обов’язки, діють відповідно до власних почуттів. Вони по-різному ставляться до речей залежно від того, у доброму вони гуморі чи ні.) Це ті емоції, про які Я говорив? Чи так слід пояснювати емоції? (Боже, моє розуміння емоцій полягає в тому, що вони здебільшого включають дражливість, роздратування, а також задоволення, злість, смуток і радість.) Це доречне узагальнення. Отже, оце щойно згадане «коли люди діють відповідно до власних почуттів» – це емоція? (Це лише прояв.) Це різновид проявів емоцій. Поганий настрій, дражливість, пригніченість – усе це прояви емоцій, але геть не їх визначення. Тож як людям розуміти перше, що насамперед потрібно відпустити в ході прагнення до істини: різноманітні емоції? Коли людина відпускає різноманітні емоції, що саме вона відпускає? Ось що: почуття, думки й емоції, які виникають у різних ситуаціях і контекстах, а також щодо різних людей, подій і речей. Деякі із цих емоцій людини стають свавіллям, а деякі хоч і не стають, але все ж часто можуть впливати на позицію людини в її діях. Що ж входить у ці емоції? Це, наприклад, зневіра, ненависть, злість, дражливість, неспокій, а також пригніченість, меншовартість, сльози радості – усе це можна вважати емоціями. Це конкретні прояви емоцій? (Так.) Тим не менше чи знаєте ви, що таке емоції? Вони якось стосуються пасивності й гарячковості, про які ви говорили? (Ні.) Вони їх ніяк не стосуються. Тоді що це – ті речі, які ви згадували? (Розбещені характери.) Це різновиди проявів розбещених характерів. А емоції, які Я щойно перерахував: пригніченість, зневіра, меншовартість тощо, – якось стосуються розбещених характерів? (Емоції, про які щойно говорив Бог, не пов’язані з розбещеними характерами, не є розбещеними характерами або ще не досягли рівня розбещеного характеру.) Отже, що ж вони таке? Це задоволення, злість, смуток і радість нормальної людської сутності; це емоції та прояви, які виникають, коли людина стикається з певними ситуаціями. Деякі з них, можливо, спричинені розбещеним характером, а інші не досягли цього рівня й не настільки пов’язані з розбещеними характерами, але все це справді існує в думках людей. За таких обставин ці емоції, природно, незалежно від ситуації й контексту людини часто певною мірою впливають на її судження та погляди, а також на позицію, яку вона мусить зайняти, і шлях, яким вона має йти. Різноманітні емоції, про які ми щойно говорили, здебільшого досить негативні. А чи є такі емоції, що радше нейтральні, не особливо негативні й не особливо позитивні? Ні, немає жодної такої емоції, що була б відносно позитивною. Депресія, зневіра, ненависть, злість, меншовартість, дражливість, неспокій, пригніченість – усе це досить негативні емоції. Чи можуть якісь із цих емоцій допомогти людині позитивно сприймати життя, людське існування та ситуації, з якими вона стикається в житті? Хіба тут немає жодної позитивної емоції? (Немає.) Усе це відносно негативні емоції. То які ж емоції дещо кращі? Як щодо жадання й туги? (Вони радше нейтральні.) Так, вони можуть бути нейтральними. А ще які? Ностальгія, туга та плекання. Чого стосуються емоції, про які ми зараз говоримо? Усе це речі, які часто ховаються в глибині людського серця й душі; вони часто можуть заполоняти людські серця й думки та впливати на почуття людей, їхні погляди та ставлення до справ. Тож де б не проявлялися ці емоції: чи в реальному житті людей, чи в їхній вірі в Бога та прагненні до істини, – вони більшою чи меншою мірою втручаються в повсякденне життя людей або впливають на нього, а також на їхнє ставлення до своїх обов’язків. І, звісно, ці емоції впливають на судження людей і позицію, яку ті займають у прагненні до істини; зокрема, ці досить пасивні й негативні почуття мають величезний вплив на людей. Коли в людей з’являються спогади та різноманітні власні емоції чи починає формуватися свідомість, яка розпізнає події й речі, навколишнє середовище та інших людей, то починають поступово виникати й формуватися різноманітні емоції. Після їх формування вони поступово дедалі більше вкорінюються в глибині серця людини в міру того, як вона дорослішає й отримує новий досвід мирських справ, і так ці емоції стають домінантною рисою її особистої людської сутності. Вони поступово спрямовують її індивідуальну особистість, її задоволення, злість, смуток і радість, її пристрасті, а також її прагнення до цілей і напрямок у житті тощо. Ось чому ці емоції незамінні для всіх і кожного. Чому Я так кажу? Бо щойно людина стає здатною суб’єктивно усвідомлювати навколишнє середовище, ці емоції поступово починають впливати на її задоволення, злість, смуток і радість, її судження й пізнання людей, подій і речей, її особистість. Звісно, ці емоції впливають ще й на ставлення та погляди людей щодо того, як реагувати на інших людей, події й речі навколо себе та як мати з ними справу. Ще важливіше те, що ці негативні емоції впливають на способи та принципи, які визначають поведінку людей, цілі, до яких вони прагнуть, і їхній базовий стандарт людської поведінки. Можливо, вам здається, що сказане Мною не так легко зрозуміти, що це досить абстрактно. Я наведу вам приклад, і тоді ви, можливо, зрозумієте трохи краще. Наприклад, деякі люди в дитинстві були не дуже кмітливими, не виділялися зовнішністю й не вміли гарно говорити, і тому їхні рідні та люди з їхнього соціального середовища давали їм досить неприхильні оцінки, кажучи щось на кшталт: «Цей хлопець некмітливий і туподумний, він не може двох слів докупи зв’язати. Подивіться на чужих дітей: вони так добре говорять, що можуть вити з людей мотузки. А ця дитина тільки дується цілими днями. Він не знає, що сказати при знайомстві, і не вміє розважити людей. Коли він зробить щось не так, то не вміє ні пояснити свій учинок, ні виправдатися. Ця дитина – ідіот». Так кажуть батьки, так кажуть родичі та друзі, так кажуть і вчителі. Це середовище чинить на таких людей певний невидимий тиск. Коли вони переживають такі середовища, у цих людей несвідомо розвиваються певні установки. Які саме? Ці люди думають, що вони некрасиві, не дуже подобаються іншим і їм ніхто ніколи не радий. Вони вважають, що туподумні й не можуть учитися добре, завжди соромляться відкривати рота й говорити в присутності інших. Коли їм щось дають, вони соромляться навіть подякувати, а самі думають: «Ну чому я завжди такий недорікуватий? Чому інші люди вміють так гарно говорити? Я просто дурний!». Підсвідомо такі люди вважають себе нікчемними, але все одно не бажають визнати, що вони такі нікчемні, такі дурні. У глибині душі вони постійно питають себе: «А чи справді я такий дурний? Чи справді я такий несимпатичний?». Вони не подобаються ні батькам, ні братам і сестрам, ні вчителям і однокласникам. А іноді члени сім’ї, родичі та друзі кажуть про них: «Він низький на зріст, у нього маленькі очі й ніс, і з такою зовнішністю він не буде успішним, коли виросте». І коли людина дивиться в дзеркало, то бачить, що в неї справді маленькі очі. У такій ситуації опір, незадоволення, небажання та неприйняття в глибині її серця поступово перетворюються на прийняття й визнання власних недоліків, вад і проблем. Хоча вона може прийняти цю реальність, у глибині її серця виникає стійка емоція. Як називається ця емоція? Меншовартість. Люди, які почуваються меншовартісними, не знають, у чому їхні сильні сторони. Вони просто думають, що нікому не подобаються, постійно почуваються дурними та не вміють давати лад справам. Словом, їм здається, що вони ні на що не здатні, непривабливі, нерозумні та на все реагують повільно. Вони нічим не вирізняються з-поміж інших, а в навчанні не отримують хороших оцінок. Якщо людина виросла в такому середовищі, ця установка на меншовартість поступово починає над нею панувати. Вона перетворюється на своєрідну емоцію, яка постійно переслідує тебе, обплутує серце й заповнює розум. Цього почуття меншовартості, яке тобі змалечку прищепило твоє середовище, неможливо позбутися, який би в тебе не був соціальний статус – навіть якщо ти вже дорослий, поїздив по світу, одружився та зробив кар’єру. Навіть після того, як ти починаєш вірити в Бога та приєднуєшся до церкви, ти все одно думаєш, що в тебе посередня зовнішність, низький інтелектуальний рівень, що ти не вмієш гарно говорити й ні на що не здатен. Ти думаєш: «Я просто робитиму що можу. Мені не потрібно тягнутися до посади керівника, не потрібно прагнути до глибоких істин – я просто вдовольнятимуся тим, що я найнезначніший, і хай інші ставляться до мене як хочуть». Коли з’являються антихристи й неправдиві керівники, тобі здається, що ти не можеш їх розпізнати й викрити, що ти для такого не годишся. Ти вважаєш, ніби якщо ти сам не антихрист або неправдивий керівник, то цього достатньо; ніби якщо ти не спричинюєш порушень і переривань, то все гаразд; ніби поки ти можеш обіймати власну позицію, цього достатньо. У глибині серця тобі здається, що ти гірший за інших і ні на що не годишся, що інші, можливо, – об’єкти для спасіння, а ти максимум прислужник, і тому тобі здається, що ти не зумієш прагнути до істини. Скільки б істини ти не міг зрозуміти, тобі все одно здається, що раз Бог наперед визначив тобі саме такий духовний рівень і зовнішність, то, можливо, Він наперед визначив, що тобі належить бути простим прислужником, і тобі годі прагнути до істини, стати керівником, зайняти відповідальну посаду чи бути спасенним; натомість ти готовий бути найнезначнішою людиною. Це почуття меншовартості, може, і не вроджене, але, на іншому рівні, через твоє сімейне оточення та середовище, у якому ти виріс, тебе піддавали помірним ударам або неправильним судженням, і це викликало в тебе почуття меншовартості. Ця емоція впливає на правильний напрямок твоїх прагнень і належне стремління до них, а також пригнічує твої належні прагнення. Коли пригнічуються твої належні прагнення та рішучість, які мають бути у твоїй людській сутності, це придушує твою мотивацію прагнути до позитивного та до істини. Причина цього придушення – не середовище, що тебе оточує, і не якась людина, а Бог тим більше не визначав тобі від цього страждати. Натомість це придушення викликає дуже негативна емоція глибоко у твоєму серці. Хіба не так? (Так.)

На перший погляд, меншовартість – це емоція, яка проявляється в людях, але насправді її першопричиною є суспільство, людство та середовище, у якому люди живуть. Також меншовартість породжується й власними об’єктивними причинами людей. Годі й говорити, що суспільство та людство походять від сатани, бо все людство перебуває під владою лукавого, глибоко розбещене сатаною, і не може такого бути, щоб хтось навчав наступне покоління згідно з істиною й тим, чого вчить Бог: дітей навчають згідно з тим, що походить від сатани. Тому внаслідок навчання наступного покоління та людства сатанинським речам не просто розбещуються характери й сутність людей: таке навчання ще й викликає в них негативні емоції. Якщо вони тимчасові, то не мають величезного впливу на життя людини, але якщо якась негативна емоція глибоко вкорінюється в глибині душі та серця людини й назавжди застрягає там, так що людина геть не в змозі ні забути про неї, ні позбутися її, то ця емоція обов’язково впливатиме на кожне рішення людини, її підхід до всіляких людей, подій і речей, її вибір у принципових питаннях і на те, яким шляхом вона піде по життю: це і є той вплив, який справжнє людське суспільство справляє на кожну людину. Інший аспект – це власні об’єктивні причини людей. Тобто все те, як людей змалечку виховують і чому навчають, усі думки, ідеї та способи поведінки, які люди приймають, а також різні людські вислови – усе це походить від сатани, настільки, що люди не здатні розв’язувати й усувати проблеми, з якими стикаються, з правильної точки зору та позиції. Тому, коли людина несвідомо перебуває під впливом цього суворого середовища, пригнічена й контрольована ним, у ній не можуть не розвиватися різні негативні емоції, і їй нічого не залишається, крім як намагатися за допомогою цих емоцій опиратися проблемам, які вона не в змозі подолати, змінити чи усунути. Візьмімо для прикладу почуття меншовартості. Твої батьки, вчителі, старші й усі інші люди навколо тебе нереалістично оцінюють твій духовний рівень, людську сутність і особистість, і зрештою це нападає на тебе, переслідує, душить, стримує та зв’язує тебе. Зрештою, коли в тебе вже немає сил опиратися, у тебе не залишається іншого вибору, крім як обрати життя, у якому ти мовчки приймаєш образи та приниження, цю кривдну, несправедливу реальність, хоч і сам розумієш, що це неправильно. Коли ти приймаєш цю реальність, емоції, які в тебе зрештою виникають, не радісні, не вдоволені, не позитивні й не прогресивні; у тебе в житті не більшає мотивації та спрямованості, і ти тим більше не прагнеш до точних і правильних цілей людського життя: навпаки, у тебе виникає глибоке почуття меншовартості. Коли в тобі виникає ця емоція, ти відчуваєш, що тобі немає куди податися. Коли ти стикаєшся з проблемою, яка вимагає від тебе висловити свою думку, то в глибині душі хтозна-скільки разів обмірковуєш цю думку та слова, які хочеш сказати, але все ніяк не можеш змусити себе заговорити. Коли хтось висловлює погляд, який ти поділяєш, ти дозволяєш собі відчути в серці підтвердження того, що ти не гірший за інших. Але коли та сама ситуація повторюється, ти все одно кажеш собі: «Мені не можна висловлюватися мимохідь, робити необдумані вчинки, виставляти себе на посміховисько. Я нікудишній, дурний, нерозумний, я ідіот. Мені треба навчитися ховатись і просто слухати, а не говорити». Звідси ми бачимо, що від моменту виникнення почуття меншовартості й до того, коли воно глибоко вкорінюється в глибині серця людини, вона позбавлена свободи волі та законних прав, дарованих їй Богом, хіба не так? (Так.) Її цього позбавили. Хто ж це зробив? Ти не можеш сказати точно, чи не так? Ніхто з вас не може сказати точно. А причина в тому, що впродовж усього цього процесу ти виступаєш не тільки жертвою, але й кривдником: ти жертва як інших людей, так і самого себе. Чому так відбувається? Я щойно сказав, що одна з причин почуття меншовартості походить від твоїх власних об’єктивних причин. Відколи ти почав усвідомлювати себе, джерелом твоєї основи для суджень про події й речі було сатанинське розбещення, і ці погляди прищеплені тобі суспільством і людством – це не Бог їх тебе навчив. Тож незалежно від того, коли та в якому контексті в тебе виникло почуття меншовартості й наскільки воно розвинулося, воно тебе безнадійно зв’язує та контролює, і у своєму підході до людей, подій і речей навколо себе ти користуєшся способами, які тобі прищепив сатана. Коли почуття меншовартості глибоко вживлене у твоє серце, воно не тільки дуже сильно впливає на тебе, а й домінує над твоїми поглядами на людей і речі, твоєю поведінкою й діями. Отже, як же сприймають людей і речі ті, над ким домінує почуття меншовартості? Вони вважають інших людей і навіть антихристів кращими за себе. Навіть хоча в антихристів лихі характери та погана людська сутність, такі люди все одно вважають, що треба наслідувати їх і вчитись у них. Вони навіть кажуть собі: «Та хай у нього поганий характер і лиха людська сутність, але він обдарований і здібніший до роботи, ніж я. Він може спокійно демонструвати свої здібності перед іншими та виступати перед стількома людьми, не червоніючи, і серце в нього не калатає. Оце він сміливий. Я не можу з ним зрівнятися. У мене просто не стане хоробрості, та й годі». Чому так сталося? Треба сказати, що частково причина в тому, що твоє почуття меншовартості вплинуло на твої судження про сутності людей, а також на твою точку зору й позицію в поглядах на інших. Хіба не так? (Так.) Тож як почуття меншовартості впливає на те, як ти поводишся? Ти кажеш собі: «Я народився дурним, не маю жодних талантів і сильних сторін, і я ніколи не ловлю нічого на льоту. Узяти хоч ту людину: хай вона іноді спричиняє порушення й переривання, діє свавільно та нерозважливо, але принаймні вона обдарована та має сильні сторони. Куди не піди, такі люди всім потрібні, а я – ні». Коли щось трапляється, перше, що ти робиш, – це виносиш собі вирок і замикаєшся в собі. Якою б не була проблема, ти відступаєш і уникаєш ініціативи, боїшся брати на себе відповідальність. Ти кажеш собі: «Я народився дурним. Куди б я не пішов, я нікому не подобаюся. Мені не можна висовуватись і показувати свої мізерні здібності. Якщо мене хтось рекомендує, це доводить, що я ще нічого. Але якщо мене ніхто не рекомендує, то не варто брати на себе ініціативу й говорити, що я можу взятися за цю роботу та зробити її добре. Якщо я в чомусь не впевнений, то й говорити про це не варто. Бо що, як я все зіпсую, – що мені тоді робити? Що, як мені влаштують розбір? Мені буде так соромно! Хіба це не принизливо? Я не можу допустити, щоб зі мною таке сталося». Поглянь – хіба це не вплинуло на твою поведінку? Певною мірою твоє почуття меншовартості впливає на твоє ставлення до того, як ти поводишся, і контролює його. Певною мірою це можна назвати наслідком твого почуття меншовартості.

Як це почуття меншовартості впливає на твоє ставлення до різних людей: з нормальною людською сутністю, такою собі, лихою чи взагалі без усякої людської сутності? Жоден із твоїх поглядів на людей не відповідає ні істині, ні Божим словам, ні тим більше Божим вимогам. Водночас під впливом цього почуття меншовартості ти навмисно поводишся обережно, сторожко та боязко, і більшу частину часу ти пасивний і пригнічений. У тебе немає ініціативності, завзяття, рішучості й мотивації, а коли ти таки відчуваєш певний позитивний, активний потяг і бажання взяти на себе трохи роботи, то думаєш: «А чи не поводжуся я пихато? Чи не висовуюся? Чи не виставляю себе напоказ? Чи не випендрююся? Хіба це не прояв мого жадання статусу?». Ти не можеш зрозуміти, у чому саме полягає природа твоїх власних дій. Правомірні потреби, стремління, рішучість і бажання людської сутності, а також те, чого ти можеш пориватися досягнути, належні речі, які тобі слід робити, – над усім цим ти раз у раз розмірковуєш у душі та прокручуєш це в голові. Коли ти не можеш заснути вночі, то знов і знов роздумуєш: «А чи варто мені братися за цю роботу? Ой, ну я для цього не годжуся, я на таке не наважуся. Я дурний і тупий. Я не маю ні таких талантів, ні такого духовного рівня, як у тієї-то людини!». Коли ти їси, то думаєш: «Та-то людина їсть тричі на день і добре виконує свій обов’язок, і її життя має цінність. Я їм тричі на день, але не виконую свій обов’язок добре, і моє життя не має ніякої цінності. Я в боргу перед Богом, перед своїми братами й сестрами! Я не заслуговую навіть однієї тарілки їжі, я не гідний її з’їсти». Коли людина занадто боягузлива, вона нічого не варта й не здатна нічого досягти. Коли така боягузлива людина стикається з якимись труднощами, вона щулиться й відступає, що б із нею не сталося. Чому? Одна з причин полягає в її почутті меншовартості. Вона почувається меншовартісною й тому не наважується вийти перед людьми, не може взяти на себе навіть тих зобов’язань і повинностей, які мусить, і того, чого насправді здатна досягти в межах своїх здібностей, духовного рівня та досвіду власної людської сутності. Це почуття меншовартості впливає на всі аспекти її людської сутності, на її особистість і, звісно, на характер. Серед інших така людина рідко висловлює власні погляди, і від неї майже ніколи не почуєш, щоб вона пояснювала власну позицію чи думку. Коли вона стикається з проблемою, то не наважується висловитися, а натомість завжди щулиться й відступає. Коли навколо мало людей, вона ще зважується посидіти серед них, але коли людей багато, вона знаходить собі темніший куточок і йде собі туди, бо не насмілюється бути серед інших. Коли вона відчуває, що хотіла б позитивно й активно сказати щось, висловити власні погляди й думки, щоб показати, що вона вважає правильним, їй не вистачає сміливості навіть на це. Щоразу, коли в неї з’являються такі думки, усе її почуття меншовартості виливається та контролює й душить її, кажучи їй: «Не відкривай рота, ти ж нікчема. Не висловлюй своїх поглядів, просто тримай свої думки при собі. Якщо в тебе в серці є щось таке, про що ти дуже хочеш сказати, просто зроби собі нотатку на комп’ютері й обміркуй її наодинці. Не треба тобі нікому про це розповідати. Що, як ти скажеш щось не так? Тобі буде так соромно!». Цей голос постійно каже тобі не робити цього чи того, не говорити цього чи того, змушуючи тебе ковтати кожне слово, яке ти хочеш вимовити. Коли ти хочеш сказати щось таке, що давно вже крутиш у голові, то відступаєш, не наважуючись висловитися, або соромишся, вважаючи, що не треба тобі говорити, а якщо таки кажеш, то почуваєшся так, ніби порушив якесь правило чи закон. І коли одного дня ти все ж таки активно висловлюєш власну думку, то в глибині душі відчуваєш незрівнянну тривогу й бентегу. І хоча це сильне почуття бентеги поступово минає, проте почуття меншовартості повільно душить твої ідеї, наміри та плани щодо твого бажання говорити, висловлювати власні погляди, бути нормальною людиною, таким самим, як усі інші. Ті, хто тебе не розуміє, вважають тебе небагатослівною, тихою, сором’язливою людиною, яка не любить виділятися. Коли ти говориш перед багатьма людьми, то соромишся й червонієш; ти трохи інтроверт, і насправді тільки ти знаєш, що почуваєшся меншовартісним. Твоє серце наповнене цим почуттям меншовартості, яке з тобою вже давно – це не щось тимчасове. Навпаки, це почуття жорстко контролює твої думки з глибини твоєї душі, міцно запечатує твої вуста, тож як би правильно ти не розумів речі, які б погляди та думки не мав щодо людей, подій і речей, ти наважуєшся лише крутити їх у голові та міркувати про себе, і тобі постійно бракує сміливості сказати про них уголос. Що б інші люди не сказали про твої слова: чи схвалили їх, чи поправили й покритикували тебе, – ти не наважишся зіткнутися з таким результатом і побачити його. Чому так відбувається? Тому що в тобі живе почуття меншовартості, яке каже тобі: «Не роби цього, ти просто на таке не здатен. У тебе немає такого духовного рівня, у тебе немає такої реальності, не треба тобі це робити, це просто не твоє. Нічого зараз не роби та не думай. Ти будеш справжнім собою, лише коли житимеш у меншовартості. Ти не годишся прагнути до істини, відкривати серце, говорити що хочеш і встановлювати контакт із людьми так, як це роблять інші. А все тому, що ти нікудишній і гірший за інших». Це почуття меншовартості скеровує думки у свідомості людей; воно заважає їм виконувати зобов’язання нормальної людини та жити життям нормальної людської сутності, яким вони мають жити, а також визначає способи й засоби, напрямок і цілі того, як ці люди ставляться до інших людей і речей, поводяться й діють. Навіть якщо така людина вважає, що мусить бути чесною, і їй це подобається, вона ніколи не наважується ні на словах, ні на ділі виразити своє бажання бути чесною людиною, щоб увійти в життя такої людини. Через почуття меншовартості вона не наважується навіть бути чесною людиною – у неї геть немає сміливості. Коли ж вона таки говорить щось чесне, то поспішає поглянути на людей навколо з думкою: «Може, у когось із них зараз формується ставлення до мене? Чи не подумає хтось: “Ти що, намагаєшся бути чесною людиною? Ти ж хочеш бути таким лише для того, щоб спастися, хіба ні? Хіба це не просто бажання бути благословенним?”. Ой ні, я не наважуся нічого сказати. Усі ці люди можуть говорити чесно, тільки я один не можу. Вони для цього годяться, а я ні, я стою на найнижчому щаблі». Із цих конкретних проявів і виявлень ми бачимо: щойно ця одна негативна емоція – почуття меншовартості – починає діяти й пускає коріння в глибині людських сердець, без прагнення до істини їм дуже важко її викорчувати й вирватися з-під її контролю, і вони керуються нею в усьому, що роблять. Хоча це почуття не можна назвати розбещеним характером, воно вже спричинило дуже негативний ефект; воно сильно шкодить їхній людській сутності й має великий негативний вплив на різноманітні емоції, мову й дії їхньої нормальної людської сутності, і в цього впливу дуже серйозні наслідки. Другорядний вплив почуття меншовартості полягає в тому, що воно позначається на натурі, пристрастях і стремліннях людини; його основний вплив позначається на цілях людини та її напрямку в житті. На який би аспект цього почуття меншовартості ми не дивилися: чи на причини, чи на процес або наслідки, до яких воно призводить, – хіба це не така річ, яку людям слід відпустити? (Так і є.) Дехто каже: «Я не вважаю себе меншовартісним і не перебуваю під якимось контролем. Мене ніхто ніколи не провокував, не принижував, не придушував. Я живу дуже вільно – хіба це не означає, що я не маю цього почуття меншовартості?». Це так і є? (Ні, іноді почуття меншовартості все ж таки присутнє.) Воно все одно може бути присутнє більшою чи меншою мірою. Воно може не домінувати в глибині твого серця, але миттєво зринає в деяких ситуаціях. Наприклад, ти не зможеш не почуватися меншовартісним, якщо раптом зустрінеш людину, яку боготвориш, когось набагато талановитішого чи обдарованішого за тебе, хто має більше особливих навичок або вище становище, хто владніший, зарозуміліший, нечестивіший або вищий і привабливіший за тебе, хто має статус у суспільстві, багатий, освіченіший, старший і довше вірить у Бога чи має у вірі в Бога більше досвіду й реальності. Коли виникає це почуття меншовартості, твоє «живу дуже вільно» зникає, ти стаєш боязким і починаєш панікувати, роздумуєш, як правильно висловитися, вираз обличчя в тебе стає неприродним, слова й рухи – скутими, ти починаєш ховатися в обгортку. Ці та інші прояви бувають через те, що в тебе виникає почуття меншовартості. Звісно, це почуття миттєве, і коли воно виникає, потрібно просто дослідити себе, розпізнати його й не дати йому контролювати себе.

Різноманітні емоції, які необхідно відпускати та які ми сьогодні обговорюємо, – це речі, глибоко вкорінені в душах людей. Вплив цих речей на тебе не тимчасовий – навпаки, він далекосяжний і глибокий. Коли тобі важко заснути серед ночі, коли ти сам-один, у твоїй свідомості поволі зринають ті люди, події й речі, які викликали в тебе негативні емоції та глибоко вкоренились у твоїй пам’яті. Якесь слово, звук, навіть прокляття, побої, сцена, річ, група людей або певна послідовність подій від початку до кінця – усі ці люди, події та речі з глибин твоєї пам’яті, які викликали в тебе всілякі негативні емоції, прокручуються у твоїй свідомості, наче фільм, знов і знов, поки ти зрештою, сам того не усвідомлюючи, не уходиш назад у ті негативні емоції, що ховаються глибоко у твоїй душі, і до того моменту, який вплинув на твої почуття, людську сутність, особистість і майбутнє життя. Коли ти сам-один, коли ти стикаєшся з труднощами, коли тобі потрібно прийняти рішення, коли ти у відчаї, ти не можеш не скрутитись у клубок і не уникати всіх, уходячи в глибину свого внутрішнього світу, до тієї ситуації, події чи групи людей, які завдали тобі болю. Навіть якщо ці люди, події та речі змусили тебе почуватися під нападом, завдали тобі болю, посіяли в тобі всілякі негативні емоції, проте коли ти почуваєшся пригніченим і пониклим, стикаєшся з невдачами, навіть коли зазнаєш обтинання й розбору чи тебе відкидають твої брати й сестри, ти все одно не можеш не уходити назад у те негативне почуття, яке впливає на твоє життя: чи то депресію, чи ненависть, чи злість, чи меншовартість. Хоча ці емоції завдавали тобі всілякого болю чи викликали тривогу, сльози або дражливість, ти все одно не можеш зупинити себе й постійно повертаєшся до негативної емоції, яку відчував у той момент. Коли ти повертаєшся до того моменту, ця негативна емоція знову посилює свій вплив на тебе. Коли ця негативна емоція знову й знову впливає на тебе, нагадує тобі про себе та тривожить тебе, вона невидимо порушує твоє слухання Божих слів і розуміння принципів істини. Коли ці негативні емоції знову піднімаються в глибинах твого серця й утверджують своє домінування над твоїми думками, твій інтерес до істини слабшає, навіть переходить в огиду, або в тебе може з’явитися почуття непокори. Через те, що в минулому тебе кривдили й несправедливо до тебе ставилися, ти можеш дивитися на людство та суспільство з більшою ворожістю й ненавидіти все, що сталося, і, звісно, все, що станеться в майбутньому. Ці емоції невпинно проявляються у твоєму серці та раз за разом впливають на твої почуття, стан і самопочуття. Крім того, вони постійно впливають на твої почуття, ставлення й погляди при виконанні свого обов’язку та, звісно ж, на твою мотивацію й рішучість у прагненні до істини. Буває, що ти тільки-но прийняв рішення прагнути до істини та більше ніколи не впадати у відчай, не вважати, що ти для цього не годишся, і не відступати знову; проте коли твоє серце наповнює миттєва негативна емоція, твоя мотивація прагнути до істини може повністю зникнути, безслідно щезнути в одну мить. Коли в такій ситуації мотивація прагнути до істини щезає безслідно, тобі починає здаватися, що прагнути до істини нецікаво, а віра в Бога та спасіння не мають для тебе ніякого сенсу. Через виникнення такого почуття й стану ти не хочеш знову приходити до Бога та слухати чи молитовно читати Божі слова, не кажучи вже про якусь рішучість або бажання втілювати Божі слова в життя чи стати тим, хто прагне до істини. Ось така величезна перешкода та вплив стають результатом цих різноманітних негативних емоцій у людей, які йдуть шляхом прагнення до істини. Точніше кажучи, ці емоції приносять людям порушення та шкоду, а час від часу забирають у тебе ту крихту впевненості, якої ти щойно зумів набратися, і ті кілька принципів поводження, які ти щойно зрозумів, і зводять їх нанівець. В одну мить вони роблять тебе нездатним бачити в глибині серця існування Бога, Божі благословення, Боже володарювання й те, як Він забезпечує тебе, і в одну мить ти наповнюєшся якоюсь із цих негативних емоцій. Коли ти наповнюєшся цими негативними емоціями, твої розбещені характери миттєво починають тебе контролювати. Коли тобою оволодівають розбещені характери, ти миттєво стаєш іншою людиною й показуєш інше обличчя людям, подіям і речам навколо тебе. Зникає твоя минула любов, терпіння, твої сили страждати, платити ціну, переносити тяготи й завзято працювати, зникає твоя мотивація трохи менше поспати чи не поїсти, щоб добре виконати свій обов’язок, а їхнє місце займає ворожість до всіх і кожного. Яке першоджерело цієї ворожості? Вона походить від твого розбещеного характеру, а також від ситуацій, людей, подій і речей, які ти пережив у минулому та які викликали в тобі негативні емоції. Ти кажеш: «Я терпимий до інших, але хто терпимий до мене? Я виявляю розуміння до інших, але хто виявляє розуміння до мене? Навіть мої батьки, брати й сестри не виявляють до мене розуміння! Усі люди помиляються, тож і мені можна! Інші люди, коли з ними розбираються й обтинають їх, дають волю негативу, а мені чому не можна? Іншим можна інтригувати заради впливу й посад, а мені чому не можна? Якщо тобі можна, то й мені можна! Інші люди, виконуючи свої обов’язки, обманюють і намагаються ухилитися від своїх повинностей, тож і я робитиму так само. Інші люди не прагнуть до істини, тож і я не буду. Інші люди діють безпринципно, і я теж буду. Інші люди не захищають інтереси Божого дому, тож і я не буду. Я просто робитиму так само, як і всі інші. Що в цьому поганого?». Що це за прояв? Як на нього не подивися: чи з точки зору твоїх думок, чи характеру, який ти виявляєш, – це радикальна зміна на протилежне, наче ти став іншою людиною, не менше. Що тут відбувається? Першопричина цього – те, що ти зазнав внутрішньої зміни. Зовні ти можеш виглядати так само, займатися тими самими повсякденними справами, розмовляти тим самим тоном, твоя зовнішність не змінилася, ніхто тебе не обманює й не підбурює за лаштунками – то звідки ж цей раптовий сплеск емоцій? Одна з причин – це негативні емоції, вкорінені глибоко у твоєму серці. Якщо людина постійно таїть у собі негативні почуття ненависті та злості, то в доброму стані вона часто приходить до Бога молитися, читає Божі слова, а в прагненні до істини й виконанні свого обов’язку дбає, щоб усе йшло нормально. Якщо ж вона стикається із чимось, що їй не до вподоби, трохи втрачає обличчя або зазнає в роботі чи особистому житті якоїсь невдачі, провалу, ганьби чи шкоди своїм інтересам, то ненависть і злість, викликані негативними емоціями всередині неї, призводять до того, що ця людина впадає в шаленство та несамовитий гнів. Можливо, раніше вона пережила якусь подію, що виходила за рамки звичайного: чи її скривдили, чи ні за що побили якісь лиходії, чи відібрали майно, чи цькували або навіть принижували якісь нечестиві люди; комусь колеги чи начальство створювали проблеми на роботі, а хтось страждав від дискримінації та несправедливого ставлення з боку однокласників і вчителів у школі через низькі оцінки, погані умови в сім’ї чи те, що його батьки були селянами з нижчого прошарку суспільства, тощо. Коли людина зазнає в суспільстві всілякого несправедливого ставлення, коли її позбавляють людських прав, інтересів або відбирають її власність, у глибині її серця природно сіється насіння ненависті, і само собою зрозуміло, що людина привноситиме цю ненависть у те, як вона підходитиме до суспільства, людства й навіть до власної сім’ї, друзів і родичів. Погляди тих, у кого в серці посіяно ненависть, перебувають під впливом цієї ненависті, і їхні емоції теж, природно, будуть нею забарвлені.

Коли ненависть укорінюється глибоко в людському серці, вона природно стає емоцією, і коли людина живе в цій емоції ненависті, її точка зору на людство й усі питання вже не належна. Погляди такої людини на інших людей і речі стають викривленими та протилежними нормальним. Людина втрачає здатність правильно розуміти будь-яку нормальну та належну людину, подію чи річ: вона всіх їх судить і засуджує. Вона постійно шукає нагоду виплеснути свої образи й ненависть. Вона сподівається, що колись матиме владу, вплив і зможе виправити всі ці образи та помститися тим, хто її цькував і кривдив. Однак поки вона ніяк не може цього досягти, і зрештою дехто з таких людей приходить до віри в Бога. Почавши вірити в Бога, вони думають: «О, тепер я вірю в Бога й можу високо нести голову. Я дозволю Богові вирішувати за мене, щоб ті нечестиві люди отримали справедливу кару. Як же добре!». Тож тепер, коли вони вірять у Бога, вони ховають свою ненависть і злість глибоко всередині, віддають усі сили, повністю присвячують себе Богові, платять ціну, страждають, метушаться та працюють у Божому домі, сподіваючись, що одного дня їхні зусилля принесуть їм удачу та змінять ситуацію на краще, а як настане день, коли вони стануть сильнішими та більше не будуть слабкими, то вони конче зроблять так, щоб ті, хто їх цькував і так принижував, понесли покарання. Мета всього, що роблять такі віруючі, – побачити на власні очі покарання й відплату, що спіткають людей, які завдали їм такого нескінченного болю та приниження. Такі віруючі привносять ці емоції в те, як вони вірять у Бога, платять ціну та повністю присвячують себе Богові. На перший погляд здається, ніби вони ніколи не скаржаться, нічого не жадають і не вимагають, що вони просто всім серцем віддаються виконанню свого обов’язку в Божому домі та для них немає завеликих страждань. Насправді ж ті емоції ненависті та злості в глибині їхніх сердець залишаються неподоланими та невідпущеними. Щойно хтось висловлює такій людині свою думку та викриває її розбещений характер, вона реагує на цю проблему та намагається розв’язати її, відразу ж підсвідомо тікаючи назад у свої емоції ненависті та злості. Вона думає: «Ти мене зневажаєш? Ти намагаєшся мене цькувати, бо думаєш, що я простодушний? Мене цькує так багато людей, але ти тільки почекай – і побачиш, який їм приготовано кінець!». Хтось просто щось скаже про таку людину – і він уже її образив, навіть ненавмисно. Але якщо ці слова зачіпають якусь болючу точку, то в такій людині розворушуються емоції ненависті та злості, що змушує її несвідомо тікати назад, у почуття ненависті до всього на світі. Ясно, що ця точка зору, ця емоція вплинула на її бачення людей і речей та ставлення до них, а також на способи й засоби її поведінки та дій. Хто б не висловив їй якусь правомірну думку чи пропозицію, вона щоразу думає: «Він дивиться на мене зверхньо та хоче з мене познущатися. Він що, думає, що мною легко помикати?». Реагуючи на ситуацію, така людина спирається на цю точку зору та цей спосіб дій, і весь цей час її емоції ненависті та злості дедалі більше вростають у її серце. Міцно вкоренившись у глибині її серця, вони починають постійно посилюватися, і людина постійно спирається на них, маючи справу з усілякими людьми, подіями та речами, а також невпинно нагадує собі, що вона мусить усіх ненавидіти й ніхто з нею не приязний. Навіть якщо вона на мить повірить, що хтось до неї добрий, то дуже скоро мимоволі підсвідомо скаже собі: «Не думай так. Тільки Бог по-справжньому добрий, а добрих людей немає. Усі зловтішаються з твоїх нещасть, і ніхто не бажає тобі добра. Люди думають, що ти простодушний, тому цькують тебе, а коли бачать, що тобі щось удалося, то просто лестять тобі та намагаються втертися до тебе в довіру. Тож не вір нікому та не дивися ні на кого з добротою. Ти мусиш бути з іншими настороженим і підозрілим». Щоразу, коли хтось щось говорить такій людині, вона аналізує ці слова й думає: «Він що, хоче зі мною посваритися? Чому він це сказав? Може, він намагається на мене напасти й поквитатися за щось? А може, він пробує мною помикати?». Ці почуття підозри, ненависті та злості постійно нагадують такій людині про себе та змушують її підсвідомо спиратися на них у тому, як вона підходить до всіляких людей, подій і речей та як має з ними справу, і при цьому сама така людина абсолютно не усвідомлює, що все це – різні типи негативних емоцій. Ці негативні емоції жорстко контролюють її судження та міцно зв’язують її мислення, заважаючи їй дивитися на будь-яку людину, подію чи річ із правильної точки зору та позиції. Коли людина починає жити під владою цих негативних емоцій, їй стає дуже важко вирватися з-під їхнього контролю. Поки людина не відпустить ці негативні емоції, вона несвідомо живе в них, дивлячись крізь них на людей, події та речі, підходячи до людей, подій і речей із неправильними поглядами, що виросли із цих негативних емоцій. По-перше, це неминуче призводить до впадання в крайнощі, підозрілості, сумнівів і навіть гарячковості, а ще така людина дивиться на інших вороже та нападає на них. Ці негативні емоції скеровують думки й погляди людини в її серці, кожне її слово та вчинок. Ось чому коли людина, яка прагне до істини, загрузає в цих негативних емоціях, вони створюють перешкоди в її серці та розумі, впливають на них, і тому вона практикує істину набагато менше. Через забруднення, порушення та шкоду від цих негативних емоцій вона може втілювати в життя лише певний обмежений обсяг істини, а коли така людина стикається з якоюсь ситуацією, то завжди потрапляє під вплив своїх почуттів. Звісно, найважливіший наслідок – те, що вона потрапляє під вплив цих різноманітних негативних емоцій, і тому для неї стає виснажливо практикувати істину. Така людина не здатна використовувати ні совість і розум, властиві нормальній людській сутності, ні вільну волю й інстинкт, створені Богом, ні принципи істини, що їх людина повинна практикувати й дотримуватись у своєму підході та судженнях щодо людей і речей навколо.

З того, про що Я говорив до цього моменту, ясно: як не подивися, розум кожної людини більшою чи меншою мірою займають різні негативні емоції. Через це в людей виникають певні труднощі з практикуванням істини. Ось чому в процесі прагнення до істини люди мусять постійно відпускати інших людей, події та речі, які викликають у них негативні емоції – наприклад, емоцію меншовартості, про яку ми говорили раніше. Яка б ситуація, людина чи подія не викликала в тебе почуття меншовартості, ти мусиш зберігати правильне розуміння власного духовного рівня, своїх сильних сторін, талантів і якості власної людської сутності. Почуватися меншовартісним так само неправильно, як і почуватися вищим за інших: це негативні емоції. Меншовартість може зв’язувати твої дії й думки, впливати на твої погляди та позицію. Так само й почуття вищості має той же негативний ефект. Тож і з меншовартістю, і з іншими негативними емоціями потрібно зберігати правильне розуміння тлумачень, які призводять до виникнення цієї емоції. По-перше, ти маєш розуміти, що ці тлумачення неправильні: у питаннях і твого духовного рівня, і твого таланту, і якості твоєї людської сутності всі спричинені цими тлумаченнями оцінки та висновки завжди хибні. То як же точно оцінити й пізнати себе, як вирватися з почуття меншовартості? Слід узяти за основу пізнання себе Божі слова й дізнатися, яка твоя людська сутність, духовний рівень, талант і сильні сторони. Наприклад, припустімо, що ти колись любив співати, і в тебе добре виходило, але якісь люди постійно критикували тебе та принижували, кажучи, що в тебе немає слуху й ти фальшивиш, і тепер тобі здається, що ти не можеш співати добре, і ти більше не наважуєшся робити це перед іншими. Через тих безтолкових мирських посередностей, які неправильно оцінювали й судили тебе, було урізано права, на які заслуговує твоя людська сутність, і придушено твій талант. Як наслідок, ти не наважуєшся навіть заспівати пісню, і тобі вистачає хоробрості дати собі волю й заспівати, лише коли нікого немає поруч або ти на самоті. Оскільки зазвичай ти почуваєшся так жахливо пригніченим, ти не наважуєшся заспівати пісню, коли ти не один; ти насмілюєшся співати лише на самоті, насолоджуючись моментами, коли ти можеш співати в увесь голос, і які ж це дивовижні моменти розкутості! Хіба не так? Через шкоду, яку тобі заподіяли інші люди, ти не знаєш або не можеш ясно побачити, на що ти насправді здатен і що в тебе виходить добре, а що ні. У такій ситуації потрібно правильно оцінити себе згідно з Божими словами. Треба з’ясувати, чого ти навчився, у чому твої сильні сторони, а далі йти й робити те, що вмієш; а те, чого ти робити не можеш, твої недоліки й вади слід обміркувати та пізнати, і ще слід точно оцінити й пізнати свій духовний рівень – чи він добрий, чи поганий. Якщо ти не можеш зрозуміти або ясно пізнати власні проблеми, то попроси людей із розумінням із твого оточення оцінити тебе. Незалежно від того, чи будуть їхні слова точними, це принаймні дасть тобі якусь опору та поживу для роздумів, і так ти зумієш скласти базове судження про себе чи самохарактеристику. А далі ти зможеш розв’язати ключову проблему таких негативних емоцій, як меншовартість, і поступово вийти з них. Таке почуття меншовартості легко долати, якщо вміти його розпізнавати, усвідомлювати й шукати істину.

Чи легко людям, які зазнали нерівного ставлення, кривди й дискримінації в суспільстві, у різних професіях і середовищах, подолати почуття ненависті та злості? (Так.) Як їх подолати? (Потрібно ставитися до всіх людей, подій і речей згідно з Божими словами й відпустити ці негативні емоції ненависті та злості, а також людей, події й речі, які в минулому завдали людині болю.) «Відпустити» – це лише слово, а як конкретно це зробити? Скажімо, якась жінка зустрічається з певним чоловіком, і зрештою він обманом затягує її в ліжко та виманює в неї гроші. Згадуючи про це, вона щоразу відчуває раптовий приплив злості, і коли в ній здіймається ця злість, жінка стискає кулаки, а глибини її серця наповнюються ненавистю. Вона згадує обличчя цього чоловіка та все, що він їй говорив, усе те, чим він її скривдив, і що більше вона про це думає, то більше злиться й лютує, то більше розпалюється її гнів і зростає ненависть. Вона постійно про це думає, їй більше не хочеться виконувати свій обов’язок, і їй дедалі гіршає. Вона наказує собі не відпочивати, а просто працювати далі та розмовляти з іншими, а коли вночі не може заснути, їй доводиться приймати снодійне. Вона не наважується ні бути на самоті, ні давати своєму серцю відпочити. Щойно вона залишається на самоті, щойно пробує відпочити, у ній здіймається ця ненависть, і вона хоче помститися, щоб її кривдник помер якнайнеприємнішою смертю. Ця жінка зможе відпустити свої почуття ненависті та злості, лише якщо одного дня справді почує новину, що той чоловік загинув трагічною смертю. Подумайте ось про що: якби він справді загинув, якби він поніс заслужене покарання, чи змогла б ти викреслити з пам’яті ту подію, яка викликала в тебе ненависть і злість, і той спогад, так глибоко похований у твоєму серці? Чи справді ти змогла б відпустити ненависть, породжену тією подією? Чи справді б вона змогла зникнути? (Ні.) Отже, якщо ти відплатиш своєму кривднику, змусиш його зникнути й понести покарання, померти якнайнеприємнішою смертю чи погано закінчити, це буде правильний спосіб подолати ненависть і злість? Це буде правильний спосіб відпустити ненависть і злість? (Ні.) Отже, дехто каже: «Коли ти виявляєш, що в тобі таяться ці емоції ненависті та злості, ти маєш їх відпустити». Це правильний шлях практики? (Ні.) То що ж це таке, коли хтось каже: «Ти маєш їх відпустити»? (Це доктрина.) Так, це доктрина, а не шлях практики. Я щойно розповів вам, як подолати почуття меншовартості, і це один зі способів відпустити меншовартість. У вас тепер є шлях практики? (Так.) То як же відпустити ненависть і злість? Може, шлях практики полягає в тому, щоб не думати про них? (Ні.) Дехто каже, що треба викреслити їх зі своєї пам’яті. Це правильний спосіб розв’язання проблеми? Він дасть тобі відпустити ці почуття? (Ні.) Похитати головою, заплющити очі й ні про що не думати або чимось себе зайняти – це не спосіб розв’язати таку проблему, і це не правильний шлях практики відпускання таких негативних емоцій. То який же тут конкретно шлях практики? Як відпустити ці речі? Як вирішити це питання? Чи знаєте ви добрий метод, як це зробити? Щоб відпустити ці речі, потрібно зустрітися з ними обличчям до обличчя, а не ховатися від них і не тікати. Хіба ти не боїшся залишатися на самоті? Хіба не боїшся згадувати ту подію? Хіба не боїшся, що хтось знову роз’ятрить твою рану? То подивися своїм емоціям в очі: згадай усіх тих людей, події та речі з минулого, які тебе ранили та викликали ненависть і злість, усіх тих людей, які справили на тебе глибоке враження та яких ти тільки можеш пригадати, і запиши їх усіх. По черзі розпізнай людську сутність кожного з них згідно з Божими словами, пізнай їхні характери та проаналізуй, розкрий і пізнай їхню сутність. Подивися, що це за люди. Твій остаточний висновок – єдиний можливий висновок – буде таким, що всі ці люди лихі, що вони демони, а не люди! Яким би методом вони не кривдили тебе, не заманювали в пастку чи не шкодили тобі, їхня сутність – це сутність демонів, а не людей, і вони точно не обрані Богом об’єкти. Серед тих людей немає жодного, хто здатен прийти до Божого дому, тоді як ти – Божий обранець. Ти тепер можеш слухати проповіді в Божому домі, виконувати свій обов’язок у Божому домі, і ти можеш приходити до Бога – це Бог піднімає тебе та проявляє до тебе доброту. З іншого боку, у тих людях Бог ніколи не бачив людей. Ось чому, коли ти почав вірити в Бога, тобі слід було встановити дистанцію між собою й ними. Якщо ти досі хочеш спілкуватися з ними, ти точно не зможеш узяти над ними гору, і вони тебе гнобитимуть і каратимуть, дискримінуватимуть і ображатимуть, шкодитимуть тобі й навіть знущатимуться з тебе. Усі їхні дії показують, як роблять демони й сатана. Якщо тобі подобається спілкуватись і сваритися з ними, ти теж не людина. Ти такий самий, як і вони, і ти здатен на те саме, що й вони. Причина в тому, що демони не тільки заманюють людей у пастку, а й шкодять один одному: така демонська природа. Ти обраний Богом і належиш до людства, яке створив Бог, тож як би демони до тебе не чіплялися? Як би вони тобі не шкодили й не заманювали в пастку? Вони шкодять усім. Вони й один одному шкодять, тож вони тим більше не відступляться й не дадуть спокою людям! Це показує, що цей світ і людство демонічні й повністю наводнені вчинками сатани. Бути доброю людиною неймовірно важко, і бути просто звичайною людиною, яка не хоче, щоб нею хтось помикав, так само неймовірно важко. Ти намагаєшся цього уникнути, але не можеш. Так улаштований світ. Чи є на світі хоч одна людина, якою за її життя – відколи вона почала розуміти достатньо, щоб піти до школи, і до входження в суспільство, початку роботи й аж до самої смерті – ніколи не помикали, яку ніколи не обманювали й не переслідували? Немає жодної такої людини. Яким би кваліфікованим або здібним ти не був, завжди знайдеться хтось солідніший за тебе, хто тобою помикатиме. Однак різниця полягає в тому, що в кожного свої філософії життя. Деякі люди терплять негаразди й миряться з ними, а деякі люди інакші. Після того як їх багато разів обманювали та цькували стільки, що вони вже не змогли терпіти таких тяжких страждань, у них з’являються такі емоції, як ненависть і злість, і такі люди ненавидять усе людство й суспільство. Коли ти ясно побачиш сутність і природу тих, хто тобі шкодить, і зрозумієш, що в них сутність демонів, твої ненависть і злість буде спрямовано вже не на людей, а на демонів. Хіба тоді твоя ненависть не ослабне? (Ослабне.) Твоя ненависть дещо ослабне. А в чому перевага того, що вона дещо ослабне? У тому, що коли ти знову зіткнешся з такою ситуацією, вона не викличе в тебе таких емоцій, як раніше, і ти поставишся до неї не гарячково, а правильно. Ти розрізниш її та підійдеш до неї, спираючись на Божі слова й істину, ти поставишся до тих, хто вчергове тобі шкодить, з точки зору совісті й розуму людської сутності, і у своєму підході до них ти використовуватимеш спосіб, якого навчив тебе Бог, спосіб і принципи, про які Бог тобі розповів. Коли ти підходитимеш до цих ситуацій так, як сказав тобі Бог, у тобі вже не зринатимуть ненависть і злість – навпаки, ти пізнаєш розбещеність людства й обличчя демонів, а також набагато глибше та прогресивніше підтвердиш і переконаєшся, що Божі слова – істина. Коли ти дивитимешся на такі питання, спираючись на Божі слова та спосіб, про який розповів тобі Бог і якого Він тебе навчив, то ці питання не тільки не шкодитимуть тобі знов і не поглиблюватимуть твою ненависть і злість: навпаки, завдяки таким ситуаціям ненависть і злість у глибині твого серця поступово слабшатимуть, і в міру того, як ти знов і знов переживатимеш подібні речі, твій духовний стан зростатиме, а характер змінюватиметься.

Що ж до того, як саме слід відпускати ті минулі ненависть і злість, про які ми говорили, то один з аспектів полягає в тому, щоб чітко бачити цих так званих нелюдей і те, що їхня природа й сутність – це природа й сутність диявола-сатани, що їхня сутність шкідлива для людей, ідентична сутності диявола-сатани й великого червоного дракона та має те саме джерело, що ці нелюди заманюють тебе в пастку та шкодять тобі так само, як сатана розбещує людство. Коли ти це зрозумієш, хіба ти певною мірою не відпустиш емоції ненависті та злості? (Так і буде.) Дехто каже: «Просто розуміти ці речі недостатньо. Іноді мені стає сумно від самих лише думок про це!». Що робити, коли тобі сумно? Хіба можна взагалі не сумувати? Шрами завжди залишають сліди, але мати такі сліди не завжди погано. Саме ці явища несправедливості в суспільстві, саме ці люди, події та речі, які викликають у тобі ненависть і злість, якраз і дають тобі відчути несправедливість у суспільстві, злобу, зловмисність і зло людства, несправедливість і спустошеність світу, тим самим викликаючи в тобі бажання пориватися до світла й жадання того, щоб Спаситель спас тебе від усіх цих страждань. Отже, чи є в цього бажання контекст? (Так.) Чи легко приходить це бажання? (Ні.) Якби тобі ніколи не шкодили серед людей або в суспільстві, ти б думав, що навколо багато добрих людей. Якщо ти вийдеш на вулицю та спіткнешся, а хтось підійде, щоб допомогти тобі піднятися, або ти підеш за покупками й у тебе не вистачить грошей, а людина поруч тобі допоможе, або ти загубиш гаманець, а хтось знайде його й поверне тобі, ти думатимеш, що навколо багато добрих людей. Якщо в тебе буде такий настрій і розуміння суспільства, наскільки ти розумітимеш сенс Божого спасіння людства та необхідність того, щоб Бог виконував роботу спасіння? Наскільки великим буде твоє бажання, щоб Спаситель прийшов і спас тебе з моря страждань? Ти не дуже сильно цього хотітимеш, чи не так? Це буде просто якесь бажання, якась фантазія. Що більше людина зазнає у світі тягот і страждань, терпить усіляке несправедливе ставлення, або, інакше кажучи, що довше людина живе в цьому суспільстві та серед людей – людина, у якій зародилася глибока ненависть і злість до людства й суспільства, – то більше така людина бажатиме, щоб Бог якнайшвидше поклав край цьому лихому періоду, знищив це лихе людство та спас її з моря страждань, відплатив лихим і захистив добрих – хіба не так? (Так.) Тож зараз, у цей момент, ти роздумуєш: «Ой, тим демонам справді треба подякувати. Треба подякувати їм за їхнє несправедливе ставлення, за те, що вони дискримінували мене, ображали та пригнічували. Саме їхні лихі вчинки та шкода, яку вони мені заподіяли, змусили мене прийти до Бога та перестати жадати світу й життя серед цих людей, породили в мені готовність прийти до Божого дому та до Бога, добровільно й повністю присвячувати себе Йому, віддавати Йому все своє життя, жити осмисленим життям і більше не спілкуватися з лихими людьми. Інакше я досі був би таким же, як вони, слідував би світським віянням, прагнув слави й наживи, доброго життя, плотських утіх і чудового майбутнього. Тепер я вірю в Бога, тож мені більше не потрібно йти цією покрученою стежкою. Я більше не дивлюся на тих демонів із ворожістю. Я чітко бачу, ким вони завжди були. Вони потрібні, щоб прислужувати й бути тлом для Божої роботи. Без них я не зміг би точно побачити, у чому сутність цього світу й цього людства, і досі думав би, що вони стають дедалі прекраснішими. Тепер, коли я пережив це страждання, я більше не покладатиму свої стремління й надії на цей світ або на якусь велику людину. Натомість я сподіваюся на прихід Божого Царства й на те, що справедливість і праведність Божа візьмуть гору». Коли ти роздумуєш саме так, твої емоції ненависті та злості поступово слабшають, хіба ні? (Так і є.) Вони слабшають. А твоя точка зору та погляди у твоєму серці на людей, події й речі хіба не змінилися? Хіба це не означає, що шлях, яким ти підеш у майбутньому, твої вибори та цілі поступово змінюються й ти поступово навертаєшся до того, щоб прагнути до правильних цілей і напрямку? (Так і є.) Ти згадуєш те, що сталось у минулому, що розбило твоє серце та змусило зненавидіти світ, і коли ти ясно бачиш значення й сутність цих речей, твоє серце наповнюється вдячністю Богові. Коли ти наповнюєшся вдячністю, хіба ти не занурюєшся в утіху від неї? Хіба ти не думаєш: «Тих безбожників, які не вірять у Бога, досі обманює й пожирає сам цар дияволів, сатана; він досі їм шкодить. Це так жалюгідно! Якби я не вірив у Бога та не прийшов до Нього, я був би таким самим, як і вони, прагнув би до світу, метушився б у пошуках слави, наживи та статусу, зазнавав би стількох страждань, і мені б ніколи не спало на думку піти в іншому напрямку. Я був би занурений у непозбутній гріх. Як це сумно! Тепер, коли я вірю в Бога, я розумію істину й можу розгледіти суть цього питання. Шлях, яким повинні слідувати люди, полягає в прагненні до істини – це найцінніше та найзначущіше. Тепер, коли Бог проявив до мене таку доброту та я більше не мушу зазнавати цих страждань, я поставлю собі за мету слідувати за Богом до кінця, слухати Його слова та жити згідно з ними, а не так, як я жив раніше: взагалі не по-людськи». Бачиш, у тебе виникло це добре стремління, так? Хіба в думках і свідомості людей поступово не сформувалися правильні цілі й життєвий напрямок? І хіба тепер люди не здатні стати на правильний життєвий шлях? (Здатні.) Отже, коли виникають ці позитивні емоції та стремління, чи потрібно ще думати про ті негативні емоції? Коли ти поміркуєш над ними деякий час або кілька разів обдумаєш їх, поки не зрозумієш, коли ці питання більше не турбуватимуть твій розум і не контролюватимуть шлях, яким ти йдеш, тоді ти, сам того не усвідомлюючи, відпустиш ці емоції ненависті та злості, і вони більше не займатимуть твоє серце, а із часом ти подолаєш проблему свого розбещеного характеру. Чи пов’язане питання подолання розбещеного характеру з прагненням до істини? (Так.) І хіба це не означає, що ти став на правильний життєвий шлях? Стати на нього неважко; спершу треба відпустити всі свої різноманітні погляди на світ, людську сутність і людство, які не узгоджуються з фактами. Як можна ясно побачити погляди, що не узгоджуються з фактами? Як їх подолати? Ті погляди, що не узгоджуються з фактами, приховані в емоціях твого серця та скеровують судження й мислення твоєї людської сутності, а також твою натуру, мову, дії та, звісно, твою совість і розум. Що ще важливіше, вони скеровують твої життєві цілі та шлях, яким ти йдеш, і впливають на них. Тож відпусти всі негативні емоції й усі емоції, які тебе контролюють: це перший крок, який необхідно практикувати в прагненні до істини. Спершу розв’яжи проблему різноманітних негативних емоцій: долай їх у міру того, як ти їх виявляєш, і не залишай позаду жодної проблеми. Коли ці питання буде вирішено, ти більше не будеш скутий кайданами, не нестимеш ці негативні емоції із собою у своєму прагненні до істини та зможеш шукати істину й долати розбещені характери, які виявлятимеш. Чи легко цього досягти? Насправді це не так легко.

Поки Я спілкувався й аналізував ці негативні емоції, чи приміряли ви Мої слова на себе? Дехто каже: «Я молодий, без особливого життєвого досвіду. Я ніколи не зазнавав жодних невдач, провалів, не переживав жодних травм. Хіба це не означає, що я не маю жодних негативних емоцій?». Вони є в кожного; кожен зіткнеться з багатьма труднощами та буде схильний до негативних емоцій. Наприклад, у контексті лихих суспільних віянь цього періоду багато дітей росте в неповних сім’ях: хтось без любові матері, а хтось без любові батька. Якщо хтось позбавлений любові матері чи батька, можна вважати, що йому чогось бракує. У якому б віці ти не втратив любов батька чи матері, з точки зору нормальної людської сутності це обов’язково справить на тебе більший чи менший вплив. Хтось замкнеться в собі, хтось почуватиметься меншовартісним, хтось стане дражливим, у когось з’являться почуття неспокою й невпевненості, а хтось почне дискримінувати протилежну стать і уникати її. У будь-якому разі в тих, хто зростає саме в такому середовищі, більшою чи меншою мірою розвиваються певні відхилення від нормальної людської сутності. Говорячи сучасною мовою, такі люди дещо спотворюються. Наприклад, дівчата, які ростуть без любові батька, відносно мало знатимуть про чоловіків. Їм доводиться змалечку вчитися дбати про власні базові потреби та навіть нести важкий тягар сімейних фінансів і різних справ, які потрібно робити, так само як і їхнім матерям. Такі дівчата мимоволі рано вчаться перейматися життєвими питаннями та вирішувати їх або захищати себе, свою матір і сім’ю. Вони гостро усвідомлюють необхідність самозахисту й мають дуже сильне почуття меншовартості. Якщо дівчина виросла в такому середовищі, то, сама того не розуміючи, вона несвідомо відчуватиме в глибині серця, що вона нібито неповноцінна, і це почуття буде з нею незалежно від того, чи воно колись серйозно впливало на її судження або рішення. Словом, коли людина буде вже дорослою, у неї залишатимуться якісь дуже старі негативні емоції, що скеровуватимуть її думки, і для цих емоцій завжди буде якась причина. Наприклад, коли деякі хлопчики, що ростуть у неповних сім’ях без батька, змалечку вчаться виконувати домашні обов’язки разом із матір’ю, їхні характери стають дещо материнськими. Їм подобається доглядати за дівчатками, вони відчувають із ними взаєморозуміння, приймають дівчат як своїх і люблять захищати жінок, а до чоловіків відчувають відносну упередженість. Деякі з них навіть відчувають у глибині душі якусь глуху неприязнь і відразу до чоловіків та дискримінують їх, вважаючи, що всі чоловіки безпорадні, безвідповідальні та не чинять так, як правильно й годиться. Звісно, серед таких людей є й цілком нормальні. Однак неминуче знайдуться й такі, що мають специфічні, нереалістичні чи недоречні думки про чоловіків або жінок, і в людській сутності всіх таких людей будуть недоліки й вади. Якщо хтось виявить, що в тебе є така проблема, і вкаже тобі на неї або ти сам шляхом самоаналізу виявиш і дізнаєшся, що в тебе є така серйозна негативна емоція й що вона вже впливає на твої вибори та практику в поглядах на людей і речі, у поведінці та діях, тоді тобі слід поміркувати над собою й пізнати себе. Тобі потрібно розпізнати й подолати цю негативну емоцію у світлі Божих слів, постаратися скинути пута, контроль і вплив цієї негативної емоції, поборотися за те, щоб задоволення, злість, смуток, радість, мислення, судження, совість і розум твоєї людської сутності не спотворювалися, не доводилися до крайнощів і не виходили за рамки. Що ще? Коли ти постараєшся запобігти всьому цьому, то зможеш жити нормальним життям із совістю й розумом нормальної людської сутності, а також її інстинктами та свободою волі, які Бог дав людині. Тобто ти стараєшся тримати свої думки, інстинкти, свободу волі, здатність до судження, совість і розум у межах нормальної людської сутності, визначеної Богом. Тож яка б негативна емоція тебе не контролювала, у тебе проблема з відповідним аспектом твоєї нормальної людської сутності. Ти це розумієш, чи не так? (Так.)

Прагнення людей до істини досягається на основі нормальної совісті, розуму, інстинкту та свободи волі нормальної людської сутності, а також спектру нормальних людських емоцій. Бач, у межах нормальної людської сутності, даної людині Богом, немає ніяких крайнощів, нічого надмірного чи спотвореного, немає роздвоєння чи збочення особистості. Як проявляється надмірність? Коли людина постійно думає, що вона ніщо й нікуди не годиться, – хіба це не надмірність? Хіба це реалістично? (Ні.) Сліпо ставитися до чоловіків із великою повагою, вірити, що чоловіки добрі та здібніші за жінок, що жінки некомпетентні та нікудишні, менш здібні й загалом гірші за чоловіків, – хіба це не надмірність? (Так і є.) У чому проявляється доведення до крайнощів? Це коли людина постійно хоче виходити за рамки того, що може досягти інстинктивно, і розширювати свої межі. Дехто бачить, що інші сплять по п’ять годин на добу, а потім можуть нормально працювати цілий день, і собі вирішує, що спатиме по чотири години на добу та подивиться, скільки днів він зможе так протриматися. Дехто бачить, що інші їдять двічі на день і при цьому мають повно сил та можуть працювати цілий день, і собі вирішує, що їстиме один раз на день, – хіба це не фізично шкідливо? Який сенс постійно намагатися здаватися здібнішим, ніж ти є насправді? Навіщо ти змагаєшся з власною плоттю? У деяких людей за п’ятдесят хитаються зуби, і такі люди вже не можуть навіть обгризати кістки й жувати цукрову тростину. Вони кажуть: «Та не хвилюйтеся, хай у мене й випаде пара зубів – це не страшно, я просто жуватиму далі! Я мушу подолати ці труднощі. Якщо я не спробую їх подолати, то я просто слабкий і нікчемний!». Хіба це не доведення до крайнощів? (Так і є.) Людина вважає, що мусить досягти того, чого вона досягти не може та чого її людська сутність не може добитись інстинктивно. Її талант, мудрість, духовний стан, здобуті знання чи вік і стать не дають людині змоги цього досягти, але вона все одно вважає, що мусить цього добитися, хоч і не може. Деякі жінки перебільшують свої сили, кажучи: «Ми, жінки, можемо робити все те саме, що й чоловіки. Чоловіки можуть будувати будинки, і ми можемо; чоловіки можуть пілотувати літаки, і ми можемо; чоловіки можуть бути боксерами, і ми можемо; чоловіки можуть носити мішок вагою дев’яносто кілограмів, і ми теж можемо». І зрештою вони надриваються до втрати пульсу. Чи вони все одно намагаються показати, що здатні на більше, ніж насправді? Хіба це не крайнощі? Хіба це не надмірність? Усі ці прояви – крайнощі та надмірність. Часто абсурдні люди саме так оцінюють проблеми, дивляться на людей, події та речі, підходять до різних питань і вирішують їх. Тож якщо люди хочуть подолати ці надмірні прояви, вони мусять спершу покінчити із цими крайнощами й відпустити їх. Найсерйозніші з них – це різні емоційні крайнощі в глибинах людських сердець. За певних обставин такі емоції часто призводять до крайнощів у думках і методах, тим самим збиваючи людей на манівці. Через ці емоційні крайнощі люди не тільки виглядають нерозумними, нетямущими та дурними, а й збиваються на манівці та зазнають утрат. Богу потрібно, щоб до істини прагнули нормальні люди, а не абсурдні, схильні до надмірностей і крайнощів. Чому це так? Абсурдні люди, схильні до крайнощів, не здатні правильно розуміти речі й тим більше чисто розуміти істину. Люди, схильні до крайнощів і помилкових поглядів, також удаються до крайнощів у своїх способах підходити до істини, розуміти та практикувати її, і для них це дуже небезпечно та клопітно. Вони зазнають великих утрат, і це також серйозно безчестить Бога. Бог не хоче, щоб ти виходив за межі своїх можливостей або використовував крайні та радикальні методи, щоб практикувати істину. Навпаки, за обставин, коли твоя людська сутність нормальна в усіх аспектах, Він хоче, щоб ти втілював Божі слова в життя, практикував істину та відповідав Його вимогам у межах людської сутності того, що ти можеш зрозуміти й досягти. Кінцева мета полягає в тому, щоб твій розбещений характер змінився, щоб усі твої думки й погляди поступово виправилися та змінилися, щоб ти дедалі більше поглиблював своє розуміння розбещених людських характерів і знання про Бога й так робив свою покірність Богові дедалі конкретнішою та реальнішою – ось так ти й доб’єшся спасіння.

Чи є для Мене сенс спілкуватися про те, як відпускати різноманітні негативні емоції? (Так.) З якою метою Я це роблю? А для того, щоб ви могли правильно підійти до цих різноманітних негативних емоцій незалежно від того, коли вони виникли: давно чи просто зараз, – і правильно усунути й подолати їх, залишити ці неправильні, негативні емоції позаду та поступово прийти до того, щоб більше в них не грузнути, що б не ставалося. Коли в тебе знову виникатимуть різноманітні негативні емоції, ти зможеш їх усвідомити й розрізнити, знатимеш, якої шкоди вони тобі завдають, і, звісно, ти також мусиш поступово їх відпускати. Коли в тебе виникатимуть такі емоції, ти зможеш практикувати стриманість, удаватися до мудрості та відпускати ці емоції або шукати істину, щоб подолати їх і впоратися з ними. У будь-якому разі вони не мають впливати на твоє застосування правильних способів, ставлення та позиції в тому, як ти дивишся на людей і речі, поводишся й дієш. Так перешкод і перепон на твоєму шляху прагнення до істини ставатиме дедалі менше, і ти зможеш прагнути до істини в межах нормальної людської сутності, якої вимагає від тебе Бог, без переривань або з дедалі меншими перериваннями, і подолаєш розбещені характери, які виявляєш у всіляких ситуаціях. Чи є тепер у вас шлях подолання різноманітних негативних емоцій? По-перше, досліди себе з точки зору розбещеності, яку ти виявляєш, і з’ясуй, чи впливають ці негативні емоції на тебе зсередини й чи привносиш ти їх у те, як дивишся на людей і речі, як поводишся й дієш. Крім того, досліди все те, що глибоко закарбувалось у твоїй пам’яті, у глибині твого серця, і подивися: може, те, що з тобою трапилося, залишило шрами чи сліди або постійно тебе контролює. Це потрібно, щоб дивитися на людей і речі, поводитись і діяти, використовуючи правильні способи й методи. Так ти викоріниш різноманітні негативні емоції, що виникли після твоїх минулих кривд, і далі тобі слід буде проаналізувати, розрізнити й подолати ці емоції одну за одною згідно з істиною. Наприклад, деяких людей по кілька разів підвищували та призначали керівниками, але потім кілька разів замінювали чи перепризначали, і це викликає в них якусь дуже негативну емоцію. Протягом усього цього процесу, коли їх підвищують, а потім знов і знов замінюють і перепризначають, ці люди так і не усвідомлюють, чому це взагалі відбувається, і тому не дізнаються про власні недоліки й вади, власну розбещеність і першопричину своїх переступів. Вони так і не долають цих проблем, і глибоко всередині них залишається відбиток, і вони думають: «Ось так Божий дім використовує людей. Коли тебе використовують, то підносять, а коли ні, то витурюють». У людей із такими почуттями може бути місце в суспільстві, де вони можуть виговоритися, але в Божому домі ти відчуваєш, що в тебе немає ні місця, ні способу, ні середовища, щоб виговоритися, і ти можеш хіба що проковтнути образу. Але отак проковтнути – значить не по-справжньому відпустити емоцію, а радше поховати її глибоко всередині. Деякі люди думають, що колись вони добре виконуватимуть свій обов’язок, і якщо їхні брати й сестри це побачать, то знову виберуть їх керівниками; є й такі люди, що хочуть тихо займатися своїм обов’язком і не бажають знову бути керівниками, мовляв: «Я не буду керівником, хто б мене не призначив. Я не можу дозволити собі втратити обличчя, я не можу витримати цього болю. Це не моя справа, хто стане керівником, а кого замінять. Я не стану керівником повторно, і мені не доведеться терпіти біль і те відчуття, ніби на мене нападають, коли мене замінюють. Я просто добре виконуватиму свою роботу та нестиму цю повинність, а що ж до того, яке місце призначення та кінець на мене чекають, то я віддаю це в Божі руки та на Божий розсуд». Що це за емоція? Якщо сказати, що це меншовартість, це буде не зовсім точно; думаю, доречно назвати це депресією – депресією, зневірою, закритістю та пригніченістю. Такі люди думають: «Божий дім – це місце, де панує справедливість, але мене часто підвищують, а потім замінюють. Я почуваюся таким скривдженим, але ніяк не можу оскаржити ці рішення, тож я просто підкорюся! Це Божий дім – куди мені ще піти відстоювати свою правоту? Я вже звик так жити. Усі на світі про мене невисокої думки, і в Божому домі так само. Я просто не думатиму про те, як усе складеться в майбутньому». Цілими днями такі люди ходять пригнічені та нічим не можуть зацікавитися, усе роблять абияк – виконують трошки з того, що можуть, і більше нічого; вони не вчаться, не стараються, ні про що глибоко не замислюються та не бажають платити ціну. Зрештою в них дуже швидко закінчуються сили, ентузіазм, який був на початку, остигає, і вони думають, що їх ніщо не стосується, а людина, якою вони були раніше, уже мертва. Хіба це не зневіра? (Так, це вона.) Хтось питає в такої людини: «Як ти ставишся до того, що тебе замінили?». А вона відповідає: «Ну, мій духовний рівень низький. Як я маю почуватися? Я цього не розумію». Тоді та інша людина запитує в неї: «А якби тебе знов обрали керівником, ти б захотів на цю посаду?». А вона відповідає: «Ой, та навіщо це мені? Це ж непрактично! Мій духовний рівень низький, і я не можу виконувати Божу волю». Якщо сказати, що вона впала у відчай і опустила руки, то це не зовсім реалістично. Вона просто постійно почувається пригніченою, замкнутою, зневіреною та перебуває в депресії. Вона не хоче нікому говорити про те, що в неї на серці, не хоче бути відкритою й долати власні проблеми, труднощі, розбещені стани та характери – вона просто постійно робить вигляд, ніби її проблеми не мають ніякого значення. Що це за емоція? (Депресія.) Така людина ще й чіпляється за ідею: «Я робитиму те, чого від мене просить Бог, і старанно виконуватиму всі завдання, які мені призначає церква. А якщо я не можу закінчити завдання, не звинувачуйте мене, бо це не я сам собі дав низький духовний рівень!». Така людина насправді щиро вірить у Бога, і в неї є стремління. Вона ніколи не покине Бога, ніколи не відмовиться від свого обов’язку та завжди слідуватиме за Богом. Просто вона не приділяє уваги ні входженню в життя, ні розмірковуванням над собою, ні подоланню свого розбещеного характеру. Що це за проблема? Чи може людина здобути істину, якщо вірить саме так? Хіба це для неї не клопітно? (Так і є.) Вона не зможе сказати, що не вірить у Бога, навіть якщо інакше її поб’ють до смерті. Але через певні обставини, через те, що ця людина пережила певні ситуації та сценарії, а певні люди казали їй певні речі, вона вже настільки виснажена та заморена, що не може знову встати та знайти в собі якісь сили. Хіба це не показує, що в неї є негативні емоції? (Показує.) Наявність негативних емоцій доводить, що в людини є якась проблема, а коли в тебе проблема, її треба долати. Коли потрібно подолати якусь проблему, для цього завжди є спосіб і шлях: непереборних проблем немає. Усе залежить лише від того, чи можеш ти подивитися в очі проблемі та чи хочеш ти її подолати. Якщо хочеш, то немає настільки складної проблеми, щоб її не можна було подолати. Приходь до Бога, шукай істину в Його словах, і ти зможеш подолати будь-які труднощі. Однак твої пониклість, депресія, зневіра та пригніченість не тільки не допоможуть тобі подолати твої проблеми – навпаки, вони можуть призвести до того, що ці проблеми ставатимуть дедалі серйознішими та дедалі погіршуватимуться. Ви в це вірите? (Так.) Тож незалежно від того, за які емоції ти зараз чіпляєшся чи в які емоції впав, Я сподіваюся, що ти зможеш залишити ці неправильні почуття позаду. Які б у тебе не були причини чи виправдання, але щойно ти впадаєш у ненормальну емоцію, ти впадаєш в емоційні крайнощі. А такі емоційні крайнощі неодмінно контролюватимуть твоє прагнення, стремління, бажання та, звісно, цілі, до яких ти прагнеш у житті. Наслідки цього будуть тяжкими.

Наостанок хочу сказати вам: не дозволяй якомусь маленькому почуттю чи простій незначній емоції обплутати тебе на все життя так, щоб це вплинуло на досягнення тобою спасіння та знищило твою надію на спасіння, розумієш? (Так.) Ця твоя емоція не просто негативна: якщо говорити точніше, насправді вона протистоїть Богові й істині. Ти можеш думати, що ця емоція в межах нормальної людської сутності, але в Божих очах це не просто емоційна реакція, а метод протистояння Богові. Це метод, позначений негативними емоціями, які люди використовують для опору Богові, Божим словам та істині. Тому Я сподіваюся, що раз ти хочеш прагнути до істини, то ретельно дослідиш себе й подивишся: чи немає в тебе такого, що ти тримаєшся за ці негативні емоції й уперто, нерозумно опираєшся Богові та змагаєшся з Ним? Якщо це дослідження дало тобі відповідь, якщо ти збагнув її та прийшов до її ясного усвідомлення, то Я прошу тебе спершу відпустити ці емоції. Не плекай їх і не тримайся за них, бо вони знищать тебе, твоє місце призначення та твій шанс і надію прагнути до істини й добитися спасіння. На цьому Я закінчу сьогоднішнє спілкування.

24 вересня 2022 року