Пункт чотирнадцятий. Своєчасне розрізнення та подальше вичищення або виключення всіляких злих людей і антихристів (частина четверта)

Стандарти та підстави для розрізнення різних типів злих людей

Сьогодні ми продовжуємо бесіду про чотирнадцяте зобов’язання лідерів і працівників: «Своєчасне розрізнення та подальше вичищення або виключення всіляких злих людей і антихристів». Кілька попередніх разів ми бесідували про ті кілька аспектів, які лідери та працівники повинні розрізняти, виконуючи цю роботу, а також про головні істини, які їм слід розуміти; тобто ми бесідували про те, як розрізняти всіляких злих людей. Як визначаються всілякі злі люди? Це ті, хто проникає в Божий дім під приводом «віри в Бога», але не приймає істину, а також заважає роботі церкви; усі такі люди належать до категорії злих людей. Це ті, кого церква повинна вичищати або виключати, тобто ті, кому не дозволено перебувати в церкві. Ми розрізняємо й аналізуємо всіляких злих людей за трьома основними критеріями. Що це за три критерії? Перший – це мета віри в Бога. Другий – це людськість; аналізуючи людськість людини, ми розрізняємо й чітко бачимо, чи належить вона до тих, кого церква повинна вичищати. Який третій критерій? (Ставлення до своїх обов’язків.) Ставлення до своїх обов’язків – це третій критерій. Про перший критерій ми бесідували раніше. Щодо другого критерію – людськості – ми побесідували про два пункти. Яким був перший пункт? (Любов до перекручування фактів і поширення неправди.) А другий? (Любов наживатися за рахунок інших.) З огляду на зміст цих двох пунктів може здатися, що цього недостатньо, аби вважати це проявами злих людей, але судячи з детальних проявів, про які я бесідував раніше, ці два типи людей роками вірили в Бога без щирого покаяння; їхні різноманітні прояви вже викликали завади й руйнування в церковному житті, у житті-входженні Божих обранців і в стосунках між ними. Відповідно до їхніх проявів і на основі їхньої природи-сутності, ці два типи людей слід зарахувати до категорії злих людей. Церковні лідери та Божі обранці повинні розрізняти й характеризувати їх, а також своєчасно вичищати. Чи доречно це? (Так.) Цілком доречно. Поведінка цих двох типів людей у церкві має вкрай негативний вплив; вони абсолютно не цікавляться істиною й анітрохи не коряться Божій роботі. Серед братів і сестер вони живуть так, наче нічим не відрізняються від невіруючих; вони часто брешуть і обманюють, виконують свої обов’язки недбало й без найменшого почуття відповідальності та не змінюються попри неодноразові застереження. Вони не лише впливають на церковне життя, а й серйозно заважають роботі церкви. Безсумнівно, вони належать до тих, кого церква повинна вичищати або виключати, і цілком доречно характеризувати їх як злих людей і зараховувати до їхніх лав – це анітрохи не буде перебільшенням. Щодо першого типу, тих, хто любить перекручувати факти й поширювати неправду, то їхня проблема далеко не така проста як те, що вони говорять не зовсім доречні речі або мають труднощі в спілкуванні з іншими тощо, – радше, це проблема з їхнім характером. На глибшому рівні проблема їхнього характеру – це проблема їхньої природи-сутності. На більш поверхневому рівні – це проблема з їхньою людськістю; тобто їхня людськість є вкрай мерзенною та ницою, що унеможливлює для них нормальну взаємодію з іншими. Вони не тільки не мають таких позитивних проявів, як забезпечення, допомога чи любов до інших, а й їхні вчинки та поведінка слугують лише для того, щоб заважати, руйнувати й нищити. Якщо деякі люди звично перекручують факти й поширюють неправду і завжди роблять це – відкрито чи таємно, – справляючи вкрай негативний вплив на роботу церкви та на братів і сестер, то вони належать до тих, кого церква повинна вичищати. Інший тип – це ті, хто любить наживатися за рахунок інших. Незалежно від ситуації, вони завжди прагнуть нажитися за рахунок інших, і їхні очі завжди спрямовані на власні інтереси. Вони не зосереджуються ні на входженні в істину-реальність, ні на належному виконанні своїх обов’язків чи власних зобов’язань. Тим паче вони не зосереджуються на нормальній взаємодії з братами й сестрами, на тому, щоб переймати сильні сторони інших для компенсації власних недоліків і будувати нормальні стосунки, або на тому, щоб вести нормальне церковне життя. Вони не зосереджуються ні на чому з цього – вони просто приходять до церкви та до братів і сестер, щоб нажитися. Доки вони присутні в церкві й доки брати та сестри контактують із ними, брати й сестри відчуватимуть внутрішній дискомфорт. Брати й сестри не лише відчувають відразу до їхніх учинків і поведінки, а й, що найголовніше, часто відчувають у своїх серцях, що ці вчинки значною мірою заважають їм і сковують їх. Що означає «значною мірою»? Це означає, що в реальних життєвих ситуаціях, стикаючись із цькуванням з боку маловірів чи злих людей, деякі люди сковані своїми почуттями й не можуть звільнитися, тоді як інші, хоч їм це й не подобається, не наважуються висловитися, але завжди внутрішньо відчувають скованість і не мають миру. Хіба це не серйозна завада для братів і сестер? (Так.) Тому Божі обранці повинні розрізняти ці два типи людей; усі, хто належить до категорії злих людей, є серед тих, кого церква повинна вичищати. Про конкретні принципи поводження з такими людьми ми вже бесідували на минулому зібранні, тому зараз ми не будемо детально про них бесідувати. Підсумовуючи, два типи людей, про які ми бесідували вище, створили завади не лише для церковного життя братів і сестер, а й для впорядкованого виконання їхніх обов’язків; поведінка декого з них може навіть призвести до того, що новонавернені, які ще не мають міцного підґрунтя, спіткнуться у вірі. Тому, виходячи зі способів і засобів їхніх дій, а також із різноманітних проявів їхньої людськості та несприятливих наслідків, до яких ці прояви призводять, ці два типи людей належать до тих, кого слід вичищати, і зарахування їх до лав злих людей анітрохи не є перебільшенням. Хоча поведінка тих, хто любить перекручувати факти й поширювати неправду, і тих, хто любить наживатися за рахунок інших, може не здаватися такою нерозсудливо грубою чи порочною, як у злих людей, визначених людськими уявленнями, – хоча в них немає таких очевидних проявів, – несприятливі наслідки їхньої поведінки та їхньої людськості вимагають, щоб їх було вичищено з церкви. Це були прояви двох типів людей і принципи поводження з ними, про які ми бесідували минулого разу.

II. На основі людськості

В. Бути розпущеним і нестриманим

Сьогодні ми продовжуємо бесідувати про прояви ще кількох типів людей щодо їхньої людськості, і почнемо з третього типу. Яка основна характеристика їхньої людськості? Це – розпущеність й нестриманість. Зрозуміти розпущеність і нестриманість із буквальної точки зору досить легко; це означає, що поведінка, манери та мова таких людей видаються неналежними – вони не є гідними й пристойними людьми. Це базове розуміння проявів людей такого типу. У церкві погляди деяких людей на віру в Бога та методи прагнення неминуче міститимуть відхилення чи помилки. У їхній мові та манерах бракує будь-якої побожності, їхні прояви в житті та їхні моральні якості зовсім не відповідають пристойності святих, і їм цілком бракує богобоязливого серця. Загалом їхню мову, поведінку та манери можна описати лише як розпущені й нестримані. Звісно, конкретних проявів багато, вони всім помітні й їх легко розрізнити. Ці люди схожі на маловірів і невіруючих; зокрема, вони демонструють особливо розпущену поведінку. Коли йдеться про зібрання, їхній одяг і зовнішній вигляд дуже недбалі. Дехто не завдає собі клопоту привести себе до ладу перед виходом із дому, приходячи на зібрання в неохайному вигляді, з нечесаним волоссям і невмитим обличчям. Дехто одягнений неохайно, носить на зібрання поношені капці чи навіть піжаму. Інші живуть неохайно, не дбаючи про особисту гігієну, і не переймаються тим, що приходять на зібрання в брудному одязі. Усі ці люди ставляться до зібрань украй недбало, наче заходять у гості до сусіда, не сприймаючи це серйозно. Під час зібрань їхня мова та манери також нестримані, вони говорять голосно й безцеремонно, а коли радіють, то навіть збуджено й дико жестикулюють, виявляючи крайню розв’язність. Незалежно від того, скільки людей присутні, вони сміються, жартують і розмахують руками, сидять, закинувши ногу на ногу, і поводяться так, наче вони вищі за всіх; вони поводяться вкрай демонстративно й навіть пихато, ніколи не дивляться нікому прямо в очі, коли розмовляють, а їхній погляд бігає навкруги. Хіба це не розпущеність? (Так.) Це особлива розв’язність і відсутність будь-якої стриманості. Звісно, невіруючі можуть пояснити мову та манери таких людей браком доброго виховання, але ми розуміємо це інакше; це не просто питання браку доброго виховання. Будучи дорослими, люди повинні чітко знати, як правильно й належно говорити, поводитися та взаємодіяти з іншими, – зокрема, вони повинні знати, як робити це так, щоб це відповідало пристойності святих, щоб це повчало братів і сестер і щоб це становило нормальну людськість, – без того, щоб їм про це казали. Особливо живучи церковним життям, у присутності братів і сестер, хоча й не потрібно вдавати, треба бути стриманим. Якими ж є міра та необхідний стандарт цієї стриманості? Це – відповідність пристойності святих. Одяг і вбрання мають бути гідними й пристойними, слід уникати чудернацького одягу. У присутності Бога треба бути побожним і не розмахувати руками; звісно, перед іншими людьми також слід зберігати побожність і людську подобу, щоб подавати себе у доречний, корисний й повчальний для інших спосіб. Саме це задовольняє Бога. Ті, хто розпущений і нестриманий, анітрохи не зважають на те, щоб утілювати в життя найелементарніші аспекти людськості, і одна з безперечних причин їхньої байдужості – це їхнє цілковите незнання того, як бути побожною людиною або людиною з гідністю й достоїнством, яка викликає повагу; вони просто не розуміють цього. Тому, попри неодноразові приписи та вимоги церкви щодо охайного, гідного й пристойного одягу на зібраннях, без носіння чудернацького одягу, вони й надалі не сприймають ці правила серйозно, часто приходячи в капцях, розпатланими чи навіть у піжамі. Це один із проявів тих, хто є розпущеним і нестриманим.

У тих, хто розпущений і нестриманий, проявляється ще одна риса поведінки: вони модно вдягаються й носять на зібраннях щільний, звабливий макіяж. Вони починають чепуритися й прикрашати себе за два дні до кожного зібрання, розмірковуючи, який макіяж зробити, які прикраси вдягнути, яку зачіску обрати, який одяг вдягнути, яку сумку взяти й яке взуття взути. Деякі жінки навіть наносять спокусливу помаду, тіні для повік і роблять контуринг носа, а в крайніх випадках дехто вдягається й чепуриться надто спокусливо, оголюючи плечі та спину й носячи чудернацький одяг. На зібраннях вони не слухають уважно бесіди братів і сестер і не моляться; тим паче вони не беруть участі в бесіді й не діляться своїм особистим розумінням і досвідними свідченнями. Натомість вони порівнюють себе з усіма іншими, переймаючись тим, хто вдягнений краще чи гірше за них, хто носить особливо модний брендовий одяг, хто – дешевий одяг із ринку, скільки коштує чийсь браслет тощо; вони зосереджуються лише на цих питаннях, навіть часто відкрито висловлюючи такі зауваження. З одягу, а також із мови, поведінки та манер цих людей очевидно, що їхня участь у церковному житті та їхня взаємодія з братами й сестрами не спрямовані на розуміння істини, і тим паче на прагнення до життя-входження для досягнення зміни характеру; радше, вони використовують час під час зібрань, щоб хизуватися своєю насолодою від грошей і матеріального життя. Деякі люди приходять на місця зібрань, одягнені в брендовий одяг, щоб похизуватися, безконтрольно потураючи своїм бажанням до моди та суспільних трендів серед братів і сестер, спокушаючи інших слідувати цим трендам і змушуючи інших заздрити їм і бути про них високої думки. Попри те, що вони помічають погляди й ставлення деяких братів і сестер, сповнені відрази до них, вони залишаються зневажливими, продовжуючи робити все по-своєму, носити високі підбори й дизайнерські сумки. Деякі навіть намагаються видавати себе за заможних, багатих людей, приходячи на зібрання напахчені дешевими парфумами, так що після того, як вони заходять до кімнати, змішані запахи парфумів, рум’ян і олії для волосся утворюють різкий і неприємний сморід. Багато інших учасників зібрання обурені, але не наважуються висловитися, відчуваючи огиду при вигляді цих людей, а ті, хто щиро вірить у Бога, тримаються від них на відстані. Незалежно від того, чи є їхній одяг і зовнішній вигляд досить висококласними чи досить повсякденними, відмінною рисою таких людей є їхня винятково вільна й недисциплінована мова, поведінка, манери та спосіб життя не лише під час зібрань, а й у їхній повсякденній взаємодії з братами й сестрами чи в їхньому повсякденному житті. Якщо бути точним, вони особливо розв’язні, некеровані навіть найменшим стримуванням. У їхньому повсякденному житті немає сталого розпорядку; вони говорять, що хочуть, чинять свавілля, ніколи не обговорюють особистих переживань, рідко діляться своїм розумінням Божих слів і майже не говорять про труднощі, з якими стикаються, виконуючи свої обов’язки. Які єдині теми вони обговорюють? Суспільні тренди, моду, вишукану їжу, приватне життя відомих особистостей у суспільстві й навіть зірок, а також незвичайні історії та анекдоти із суспільства. З цих їхніх природних виявів неважко побачити, що віра таких людей у Бога – це лише спосіб прожити життя абияк. Їхнє життя повністю зосереджене на їжі, питві та розвагах, а не на таких питаннях, як життя в церкві, виконання свого обов’язку чи прагнення до істини. Під «розпущеним і нестриманим» мається на увазі, що спосіб життя цих людей, те, як вони проявляють свою людськість, а також їхні способи вирішення питань, ставлення до інших і взаємодії з іншими – усе це розпущене й нестримане. Вони часто наслідують популярні вирази в суспільстві; незалежно від того, чи подобається братам і сестрам їх слухати, чи можуть вони їх зрозуміти, ці люди просто продовжують говорити. Вони навіть часто наслідують висловлювання деяких відомих особистостей у суспільстві, а також зірок музики та кіно. Щодо позитивної лексики, яка часто використовується в Божому домі та серед братів і сестер, вони ніколи не виявляють до неї жодного інтересу; вони ніколи не бесідують про істину у своєму повсякденному житті. Те, що вони обожнюють, – це світські тренди; різні відомі особистості та зірки є об’єктами їхнього обожнювання та наслідування. Наприклад, вони швидко підхоплюють популярні в інтернеті терміни та фрази й використовують їх у своєму житті та в розмовах із братами й сестрами. Звісно, ці терміни, безумовно, не є чимось позитивним чи повчальним; усі вони негативні, не мають жодної цінності й тим паче жодного значення для тих, хто вірить у Бога. Це популярні вирази, створені розбещеним і злим людством, що повністю представляють думки та погляди злих сил. Такі слова часто помічають, приймають і використовують ті маловіри в церкві, які люблять злі тренди. Вони повністю закриті для духовної термінології та лексики Божого дому, не слухаючи й не вивчаючи їх серйозно. Навпаки, вони швидко підхоплюють і використовують негативні речі невіруючого світу й те, на що звертають увагу мерзотні люди. Таким чином, ці люди, – чи то за їхнім зовнішнім одягом, мовою та манерами, чи то за різними думками, поглядами та ставленням до речей, які вони виявляють – виділяються серед братів і сестер як винятково інші. Що означає бути іншим? Це означає, що їхня мова, поведінка та манери схожі на мову, поведінку та манери невіруючих, що вони не виявляють жодних змін; вони просто є маловірами. Наприклад, деякі люди співають два гімни на сцені Божого дому й отримують загальне схвалення, тому вони починають вважати себе зірками чи великими шишками, завжди вимагаючи наносити щільний макіяж для виступів, наполягаючи на зачісці як у певної знаменитості та фарбуючи волосся в дивні кольори. Коли інші кажуть: «Віруючі повинні вдягатися гідно й пристойно; твій стиль не відповідає вимогам Божого дому», вони скаржаться, кажучи: «Правила божого дому надто суворі; це справді клопітно! Чому так важко бути зіркою?». Проспівавши лише два гімни, вони уявляють себе зірками й думають, що вони чудові, і щоразу, коли вони не зайняті, вони постійно розмірковують: «Скількома пальцями зірки невіруючого світу тримають мікрофон? Скільки кроків вони роблять, щоб вийти на сцену? Чому я не отримую квітів, коли так добре співаю? У світських зірок є агенти й асистенти; їм не доводиться займатися більшістю справ самим, усе роблять їхні асистенти. Але як співак у божому домі, я мушу сам займатися такими буденними справами, як забирати їжу, вдягатися й робити покупки. Божий дім надто консервативний!». У своїх серцях вони завжди почуваються нещасними, живучи в Божому домі; вони почуваються особливо ображеними, завжди незадоволеними й сповненими скарг. Чи може така людина любити істину? Чи буде вона практикувати істину? Чому вони не розмірковують над собою? Їхні погляди на речі настільки викривлені, схожі на погляди невіруючих; як вони можуть цього не усвідомлювати? Божий дім не заважає їм стати зіркою, але чи можуть ці їхні погляди та підходи – які є поглядами та підходами маловірів – знайти застосування в Божому домі? Вони в принципі не витримують жодної перевірки. Їхня звичайна мова та манери викликають зневагу в більшості людей. Через свою «широту поглядів» і крайню розв’язність, що б такі люди не говорили чи не робили, усе це розпущене й нестримане та не виявляє нічого, крім характеру сатани.

Божий дім неодноразово наголошує, що брати й сестри повинні дотримуватися меж між чоловіками та жінками й не вплутуватися у стосунки з протилежною статтю. Однак деякі люди розпущені й нестримані, зовсім не дослухаються до цієї поради й навіть намагаються таємно спокушати інших або зустрічатися з ними, заважаючи церковному життю. Їм подобається контактувати з протилежною статтю, вони навіть шукають причини та приводи для контакту й грайливої взаємодії. Побачивши когось із протилежної статі, хто є привабливим або з ким вони добре ладнають, вони починають смикати й тягнути їх, фліртувати й залицятися, хапати за одяг і куйовдити волосся і навіть кидати сніжки їм за одяг узимку; вони бавляться одне з одним, як тварини, без меж і почуття честі, не відчуваючи жодного сорому. Дехто каже: «Як це можна вважати бавленням? Вони виявляють прихильність; це називається закохано воркотати, бути романтичними». Якщо ти шукаєш романтики, ти обрав не те місце. Церква – це місце, де брати й сестри виконують свої обов’язки; це місце для поклоніння Богові, а не для флірту. Публічні прояви такої поведінки перед усіма викликають у більшості людей почуття огиди й відразу. Ключова проблема полягає в тому, що це не повчає інших, і ти також втрачаєш свої гідність і достоїнство. Скільки тобі років? Ти не можеш відрізнити праву руку від лівої? Ти не розумієш різниці між чоловіками та жінками? І все ж ти фліртуєш! Це нормально, коли семи- чи восьмирічні діти бавляться; така поведінка та інтереси є типовими для їхнього віку. Однак якщо дорослі виявляють таку поведінку, хіба це не по-дитячому? Простіше кажучи, саме так і є. За своєю сутністю, що це таке? (Розв’язність, розпущеність.) Це надто розпущено! Вірячи в Бога, треба знати, що слід мати почуття честі. Навіть серед невіруючих мало хто поводиться так розпущено. Які ж легковажні й мерзенні такі розпущені люди! Кидати сніжки за одяг представникам протилежної статі заради гострих відчуттів, не просто грайливо бігати за ними, а й навіть давати їм копанці під зад – коли хтось розвінчує той факт, що така поведінка є надто розпущеною й стирає межі між чоловіками та жінками, вони заперечують: «Ми так бавимося лише тому, що ми такі близькі; люди повинні розуміти». Вони доходять до такої межі у своїй розв’язності, що не лише самі віддаються їй, а й спокушають інших приєднатися до неї. Що це за мерзотники? Скажіть Мені, чи повинні такі люди залишатися в церкві? (Ні.) Перебувати поруч із таким типом людей завжди незручно й ніяково. Коли вони бачать когось, вони не вітаються нормально; натомість вони просто дають їм стусана, кажучи: «Де, в біса, ти пропадав усі ці роки? Я думав, ти випарувався з лиця землі! Як справи?». Навіть їхня манера вітання така варварська й пихата; вони не лише говорять по-варварськи, а й навіть розпускають руки. Хіба це не нагадує поведінку хуліганів і бандитів? Вам подобаються такі люди? (Ні.) Чи приємно відчувати, що з тебе глузують і граються тобою? (Ні.) Це неприємно, і ти навіть не можеш цього висловити; ти просто мусиш терпіти, і наступного разу, коли ти їх бачиш, ти уникаєш їх здалеку. Підсумовуючи, що це говорить про якість людськості таких людей? (Вона погана.) Незалежно від того, з якого боку на них дивитися, – чи то на їхню мову та манери, їхню особисту поведінку, їхній спосіб взаємодії зі світом та їхню взаємодію з іншими, на їхній погляд на тренди невіруючого світу чи на їхню манеру вірити в Бога та їхнє ставлення до Бога і Його слів, – неважко побачити, що цим людям бракує будь-якої побожності чи богобоязливого серця. Також не можна побачити в їхній вірі в Бога жодної щирості, коли йдеться про пошук чи прийняття істини. Те, що спостерігається, – це їхня розпущеність і нестриманість, їхнє постійне наслідування зірок та ідолів і відсутність будь-якого наміру змінити курс, незалежно від того, як бесідують про істину. Як можна підсумувати характеристики їхньої людськості? Розпущеність і нестриманість. Таким чином, можна остаточно стверджувати, що вони є невіруючими, які проникли в Божий дім; вони є маловірами.

Розпущені й нестримані люди послуговуються тими ж словами, що й бандити та хулігани з невіруючого світу; вони особливо полюбляють наслідувати манеру мовлення та стиль зірок і негативних персонажів суспільства, і більшість їхніх слів має мерзотний тон, наче їх промовляє хуліган чи бандит. Наприклад, коли приходить невіруючий і, постукавши у двері, промовляє кілька дивних фраз, брати й сестри кажуть: «Щось не так; чому ця людина так схожа на розвідника чи шпигуна?». Хоча в той момент вони не можуть бути впевнені, більшість людей відчуває неспокій. Проте розпущена й нестримана людина говорить напористо, навіть із певною пихою: «Розвідник? Я не боюся! Чого їх боятися? Якщо ви боїтеся, можете не виходити. Я сам піду й розберуся з ними». Подивіться, які вони сміливі та відважні. А ви сказали б так? (Ні, так нормальні люди не говорять; це схоже на слова бандита.) Бандити говорять інакше, ніж нормальні люди; вони особливо зухвалі. Люди вчаться мови свого кола: ті, хто має бандитську вдачу, спеціально переймають популярний жаргон суспільства, бандити та хулігани люблять говорити на своєму жаргоні, а маловіри – точнісінько як невіруючі, говорять усе те, що й невіруючі. Добрі, гідні, порядні люди відчувають огиду й відразу, чуючи мову невіруючих; ніхто з них не намагається наслідувати таку мову. Деякі маловіри, навіть після десяти чи двадцяти років віри, досі послуговуються мовою невіруючих, свідомо обираючи таке мовлення, і під час розмови вони навіть наслідують манери, вирази обличчя та жести невіруючих, а також їхній вираз очей. Чи можуть такі особи бути приємними в очах братів і сестер у церкві? (Ні.) Більшості братів і сестер вони неприємні, і дивитися їм на них некомфортно. Як ви думаєте, що Бог відчуває до них? (Огиду.) Відповідь ясна: огиду. Із того, чим вони живуть, із їхніх прагнень, а також із людей, справ і речей, які вони шанують у своїх серцях, очевидно, що їхня людськість не втілює гідності чи порядності, далека від побожності й не відповідає пристойності святих. Рідко можна почути з їхніх вуст слова, які мають говорити віруючі чи святі, слова, що повчають інших і передають гідність і достоїнство; вони навряд чи скажуть таке. Те, що вони шанують, чого жадають і прагнуть у своїх серцях, докорінно несумісне з тим, чого мають жадати й прагнути святі, тож тому, чим вони живуть зовні, їхньому мовленню та манерам важко бути стриманими. Просити їх бути стриманими, не розпущеними чи поблажливими до себе, а також зберігати гідність і порядність – це надскладне завдання. Що вже казати про те, щоб жити як людина з людськістю та розумом, яка розуміє істину й входить в істину-реальність, – вони не можуть навіть досягти того, щоб бути нормальною людиною з гідністю й достоїнством, яка відповідає пристойності святих, дотримується правил і зовні виглядає раціональною. Колись один чоловік поїхав у село проповідувати Євангеліє і побачив, що деякі брати й сестри мали бідні сім’ї та жили в занедбаних будинках. Він саркастично й глузливо сказав: «Цей будинок такий занедбаний, він не для людей, ледве для свиней підійде. Вам слід швидко виїхати!». Брати й сестри відповіли: «Виїхати досить легко, але хто дасть нам інший будинок для проживання?». Він говорив необачно й свавільно, кажучи все, що спадало на думку, не замислюючись про вплив, який це може мати на інших. Це і є мерзотна натура. Брати й сестри запитали: «Якщо ми виїдемо, хто дасть нам будинок для проживання? У тебе є будинок?». Йому не було чого відповісти. Бачачи, що люди зіткнулися з труднощами, він мав би бути здатним розв’язати їхні труднощі, а вже потім говорити. Якими були наслідки його необачних слів, коли він не зміг розв’язати їхні труднощі? Чи була це проблема надмірної відвертості та прямолінійності? Абсолютно ні. Проблема полягала в тому, що його мерзота була надто серйозною; він був розпущеним і нестриманим. Таким людям абсолютно бракує будь-якого уявлення про гідність, достоїнство, тактовність, терпимість, турботу, повагу, розуміння, співчуття, милість, дбайливість, допомогу тощо. Ці якості, необхідні для нормальної людськості, – це те, чим мають володіти люди. Вони не лише позбавлені цих якостей, але й, побачивши в спілкуванні з іншими, що хтось зіткнувся з труднощами, можуть навіть глузувати, висміювати їх, кепкувати й знущатися з них; вони не тільки не здатні їх зрозуміти чи допомогти їм, але й приносять їм смуток, безпорадність, біль і навіть клопоти. Більшість людей чітко бачить тих, у кого така серйозна мерзота, і терпить їх знову і знову. Як ви думаєте, чи можуть такі люди мати справжнє покаяння? Я не думаю, що це ймовірно. З огляду на їхню природу-сутність, вони не є тими, хто любить істину, тож як вони могли б прийняти обтинання та дисциплінування? Описуючи таких людей, невіруючі вживають такі вирази, як «триматися свого» або «йти своїм шляхом, незважаючи на те, що кажуть інші», – яка безглузда логіка! Ці так звані відомі вислови й ідіоми часто розглядаються як щось позитивне в цьому суспільстві, яке спотворює факти й підміняє поняття добра і зла. Щодо проявів людськості тих, хто є розпущеним і нестриманим, то це, в основному, все.

Незалежно від того, чи впливають розпущені й нестримані люди на церковне життя, нормальні стосунки між братами й сестрами чи на нормальне виконання обов’язку Божими обранцями, – доки прояви та виявлення їхньої людськості спричиняють негативні наслідки та вплив, заважаючи братам і сестрам, ці проблеми слід розв’язувати, і щодо таких людей слід вживати відповідних заходів, радше ніж дозволяти їм діяти безперешкодно. У легких випадках можна надавати допомогу та підтримку або ж їх можна обтинати й застерігати. У важких випадках, коли їхня поведінка та манери особливо розпущені, як у невіруючих чи маловірів, і позбавлені навіть крихти пристойності святих, церковні лідери і працівники мають розробити відповідні рішення для поводження з цими особами. Якщо більшість братів і сестер погоджується й умови дозволяють, цих людей слід вичистити; щонайменше їм не слід дозволяти виконувати свої обов’язки в церкві з повною зайнятістю. Що означає «у легких випадках»? Це означає, що деякі люди є новонаверненими, початково невіруючими, які ніколи не вірили в християнство й не розуміють, що означає вірити в Бога. Їхня мова та манери виявляють звички невіруючих. Однак, читаючи Боже слово, бесідуючи про істину та живучи церковним життям, вони поступово навертаються та змінюються, стаючи схожими на віруючих, виявляючи певну людську подобу. Цих людей не слід зараховувати до лав злих людей, а радше до тих, кому можна допомогти. Інша категорія – це молоді люди близько двадцяти років, які, незважаючи на віру в Бога протягом трьох-п’яти років, через свій юний вік досі люблять розваги, не зовсім урівноважені, виявляють певну дитячість у своєму мовленні та манерах – говорять, поводяться та діють, як діти, тощо. Таким людям слід із любов’ю надавати допомогу та підтримку; їм слід дати достатньо часу для поступових змін, не висуваючи надто суворих вимог. Звісно, до дорослих, які вірять у Бога багато років, але досі виявляють розпущену й нестриману мову, манери, поведінку та вчинки, як невіруючі, і які не змінюються попри неодноразові застереження, потрібен інший підхід; із ними слід розібратися згідно з приписами Божого дому. Якщо мовлення, манери та виявлення людськості таких людей заважають більшості й створюють негативний вплив у церкві, так що багато хто відчуває відразу при їхньому вигляді, не хоче їх слухати й бачити вираз їхнього обличчя, коли вони говорять, і навіть дивитися на їхній одяг; якщо більшість щасливіша та почувається краще, коли такі люди не відвідують зібрань, – коли сама їхня участь у церковному житті та сама їхня присутність серед братів і сестер викликає дискомфорт і відразу, наче там якийсь клоп, що створює завади, – тоді такі особи, безсумнівно, є злими людьми. Тобто, щоразу, коли вони живуть церковним життям і виконують свій обов’язок разом із братами й сестрами, більшість людей відчуває заваду й особливу відразу. У таких випадках із цими людьми слід розібратися якомога раніше, не залишаючи їх у спокої, щоб вони чинили, як їм заманеться, і не піддаючи подальшому спостереженню. Щонайменше слід очистити від них церкву з повною зайнятістю й відправити їх до звичайної церкви каятися. Чому з ними слід розібратися саме так? (Вони спричинили завади та негативні наслідки для більшості людей, заважаючи церковному життю.) Тому що наслідки та вплив їхніх проявів настільки мерзенні! Згідно із цим, лідери і працівники, а також Божі обранці не мають закривати на них очі й сліпо потурати їхній поведінці. Недоцільно, щоб лідери і працівники нічого не робили, навіть якщо такі люди заважають більшості; слід очистити церкву від таких людей згідно з приписами Божого дому – це наймудріший вибір.

Чи розбиралася церква раніше з людьми, які є розпущеними й нестриманими? (Так.) Коли з такими людьми розбиралися, деякі плакали, кажучи: «Це було не навмисно. Це лише зрідка зі мною трапляється; я не така людина. Будь ласка, дайте мені ще один шанс! Якщо мені не дозволять виконувати мій обов’язок, я не зможу вірити в бога, коли повернуся додому, де всі невіруючі». Вони говорять так переконливо й здаються щиро засмученими, висловлюючи небажання залишати Бога й просячи в Божого дому ще одного шансу покаятися. Дати їм ще один шанс можливо, але головне питання полягає у тому, чи зможуть вони змінитися. Якщо достеменно видно, що ця людина позбавлена будь-якої крихти людськості, не має совісті чи розуму, по суті, є створінням без серця й духу, тоді їй не слід давати ще одного шансу; це було б марно. Однак, якщо суть людини добра, і просто її людськість незріла через юний вік, і вона неодмінно зміниться за кілька років, тоді їй необхідно дати можливість покаятися. Її в жодному разі не слід вичищати з церкви; жодну добру людину не можна губити. Деякі люди за своєю природою маловіри; вони за своєю природою розпущені, нетямущі й дурні створіння, і в їхній людськості за природою відсутнє поняття честі, вони не знають, що таке сором. Більшість людей, повівшись на людях некультурно, відчувала б жаль і сором перед іншими. Ба більше, коли вони хочуть зробити щось подібне, вони здатні зважати на почуття та думки братів і сестер, дбати про власні гідність і достоїнство, і вони не поводитимуться так; щонайбільше вони можуть побешкетувати вдома зі своїми дітьми чи братами й сестрами. Перебуваючи в суспільстві, спілкуючись із незнайомцями, люди повинні розуміти, що означають честь, порядність, правила та достоїнство. Чи може людина, яка не розуміє цих понять, змінитися навіть із твоєю допомогою? Навіть якщо зараз вона стримана, як надовго її вистачить? Невдовзі вона повернеться до старих звичок. Оскільки таким людям бракує достоїнства й сорому в їхній людськості, вони не знають, що означають правила, порядність чи пристойність святих, і їхня людськість за своєю природою не має цих якостей, ти не можеш їм допомогти. Люди, яким не можна допомогти, – це люди, які не можуть змінитися, люди, яких не можна навчити чи на яких не можна вплинути. Церкву необхідно якомога швидше й раніше очистити від таких людей, щоб не дозволити їм створювати завади серед братів і сестер, приносити сюди ганьбу. Божому дому не потрібен хтось для кількості. Якщо Бог не спасе людину, то їй не допоможе навіть те, що вона присутня лише для кількості. Тих, кого Бог не визнає, слід вичистити – очистіть Божий дім від тих, хто не повинен в ньому залишатися, щоб присутність цієї однієї людини не вплинула негативно на багатьох інших, що несправедливо щодо більшості. Якщо ви бачите наскрізь сутність тих, хто є розпущеним і нестриманим, вам слід розібратися з ними й вичистити їх якомога швидше, а не терпіти їх нескінченно. Дехто каже: «Вони іноді досягають певних результатів, виконуючи свій обов’язок. Вони все ще потрібні для цього аспекту роботи. У них також досить любляче серце, і вони можуть заплатити невелику ціну». Але хто з тих, що залишилися в Божому домі, не може заплатити невелику ціну? Хто не може досягти певних результатів, виконуючи свій обов’язок? Якщо кожен може досягти певних результатів, чому б не обрати для виконання обов’язків добрих людей, які є гідними й порядними? Навіщо наполягати на тому, щоб у церкві з повною зайнятістю залишалися мерзотні люди, негідники та йолопи, які створюють завади? Навіщо наполягати на тому, щоб ті маловіри, які живуть як невіруючі, залишилися трудитися в Божому домі? Божому дому не бракує трудівників; Божий дім хоче лише чесних людей, які люблять істину, людей високої моральної чесності й тих, хто може прагнути до істини, щоб вони присвячували себе Богові.

Більшість із тих, хто зараз виконує обов’язки, – це люди, які вірять у Бога понад п’ять-шість років, і в процесі виконання обов’язків були повністю викриті всілякі люди: ті, хто є маловірами, безтолковими людьми, неправдивими лідерами, злими людьми та антихристами, – усі вони були викриті. Багато Божих обранців чітко побачило, що більшість із цих людей не змінюється попри неодноразові застереження, і вони вже спричинили серйозні завади й переривання в роботі Божого дому. Настав час, коли церкву необхідно очистити від цих маловірів, злих людей і антихристів. Якщо не очистити від них церкву, це вплине на діяльність церковної роботи та поширення Євангелія Божого Царства. Якщо не очистити від них церкву, це вплине на життя-входження Божих обранців; церковне життя й надалі зазнаватиме завад і ніколи не знайде спокою. Тому церковні лідери і працівники на всіх рівнях повинні почати очищати церкву згідно з Божими намірами та на основі Божих слів. Я бачу, що чимало людей позбавлені людськості. Під час зібрань деякі демонструють усіляку недоречну поведінку й не дотримуються належних манер ні сидячи, ні стоячи, а поруч із ними стоять чай, мобільні телефони, крем для обличчя та парфуми. Деякі, хто любить гарно виглядати, постійно дивляться на себе в дзеркало й поправляють макіяж, а інші постійно п’ють воду, гортають телефон, щоб почитати новини чи подивитися відео з невіруючого світу, розмовляють, закинувши ногу на ногу, вигинаючи тіло у дві дуги, наче змія, не зберігаючи навіть належної постави. Я також чув, що деякі люди повертаються вночі до своєї спальні й лягають на ліжко, навіть не знімаючи взуття, і сплять до світанку. Вранці, розплющивши очі, вони не моляться й не займаються духовними роздумами, а спершу перевіряють новини на мобільному телефоні. Під час трапези, побачивши смачну їжу чи м’ясо, вони жадібно накидаються на них, не дбаючи, чи дістанеться іншим, аби тільки самим наїстися, а потім одразу йдуть спати. У всьому, що вони роблять, їм бракує людської подоби, вони поводяться розпущено й нестримано, як невіруючі, не дотримуючись жодних правил, без жодної крихти слухняності чи покори, точнісінько як худоба. Скажіть Мені, чи може бути спасенний той тип людей, у кого така серйозна мерзотна натура? (Ні.) Тоді чи є сенс у їхній вірі в Бога? Якщо їхній рівень настільки низький, що й близько не відповідає істині, чи можуть вони зрозуміти Божі слова, коли читають їх? Якщо вони не мають жодних правил у тому, як жити по-людськи, чи може їхній труд відповідати стандарту? Не маючи совісті чи розуму, чи можуть вони приймати істину, слухаючи проповіді та бесіди про неї? (Ні.) Ті, хто демонструє таку поведінку, докорінно позбавлені будь-якої людськості, тож як вони можуть здобути істину? Ті, хто не має людськості, – це звірі, дияволи, мертві люди без духу, які не можуть зрозуміти істину, коли її чують, і не заслуговують її чути. Дозволити їм зрозуміти й здобути істину – це все одно, що змусити рибу жити на суші чи свиню літати: неможливо! Раніше, говорячи про те, які типи людей є звірями, перед словом «звірі» часто додавали слово «собака», тож їх називали «собаки-звірі». Однак, виростивши собак і тісно з ними спілкуючись, Я виявив, що собаки володіють найкращими якостями, яких бракує людям: вони дотримуються правил, слухняні й мають почуття власної гідності. Ти встановлюєш для них межі для прогулянок, і вони гулятимуть лише в цих межах, і, без винятку, в жодному разі не підуть туди, куди ти їм заборониш. Якщо вони випадково перетнуть межу, то швидко відступлять, безперервно виляючи хвостом, просячи вибачення й визнаючи свою помилку. Чи можуть люди досягти цього? (Ні.) Люди не дотягують. Хоча собаки, можливо, не розуміють стільки, скільки люди, вони усвідомлюють одне: «Це територія господаря, дім господаря. Я йду туди, куди господар дозволяє, і уникаю місць, куди мені заборонено ходити». Навіть якщо їх не бити, вони утримуються від того, щоб туди йти; у них є почуття власної гідності. Навіть собаки знають, що таке сором, то чому ж люди не знають? Чи буде перебільшенням класифікувати тих, хто не знає сорому, як худобу? (Ні.) Це зовсім не перебільшення; більшість людей не володіє навіть чеснотами собаки. У майбутньому, коли ми говоритимемо, що деякі люди – звірі, ми більше не зможемо називати їх «собаки-звірі»; це було б образою для собак, оскільки ці люди, ці звірі, гірші навіть за собак. Тому, щойно такі люди починають створювати завади для церковного життя чи для виконання обов’язків братами й сестрами, їх необхідно своєчасно вичистити – це цілком розумно, виправдано й зовсім не є перебільшенням. Це не відсутність любові; це дія за принципами. Навіть якщо ті, хто розпущений і нестриманий, демонструють певні результати у своїх обов’язках, чи можуть вони бути спасенні? Чи є вони людьми, які приймають істину? Вони не можуть навіть стримати власні вчинки, тож чи можуть вони прийняти істину? Вони не можуть зберегти власні гідність і достоїнство, тож чи можуть вони ввійти в істину-реальність? Це неможливо. Отже, розбиратися з цими людьми в такий спосіб – це зовсім не перебільшення; це повністю засновано на принципах і повністю спрямовано на захист Божих обранців від завад сатани. Підсумуємо: виявивши таких людей, із ними слід повестися відповідно до кількох принципів, які Я щойно згадав. Чи буде перебільшенням класифікувати той тип людей, які є справді розпущеними й нестриманими і які справді потурають плоті без жодної пристойності святих, як невіруючих і маловірів? (Ні.) Оскільки їх класифікують як невіруючих і маловірів, то включення їх до категорії усіляких злих людей, яких церква повинна вичистити, не є перебільшенням. Люди, які не можуть навіть стримати власну поведінку та манери, безумовно, не можуть прийняти істину. Хіба ті, хто не може прийняти істину, не є ворогами істини? (Так, є.) Чи буде перебільшенням характеризувати тих, хто є ворогами істини, як злих людей? (Ні.) Це зовсім не перебільшення. Тому принципи поводження з ними є цілком доречними.