2. Взаємне розвінчування й нападки

Деяким людям бракує здатності до сприймання, коли вони їдять і п’ють Боже слово, і вони не знають, як бесідувати про своє досвідне розуміння Божого слова. Вони вміють лише пов’язувати Божі слова, що розвінчують людей, з іншими. І тому, коли б вони не бесідували про істину в Божих словах, у них завжди є особисті мотиви; вони завжди хочуть скористатися нагодою, щоб розвінчати інших і напасти на них, що спричиняє неспокій у церкві. Якщо ті, кого розвінчують, можуть правильно ставитися до таких ситуацій, усвідомлювати їх як такі, що походять від Бога, і вчитися покори й терпіння, то жодних суперечок не виникне. Однак неминуче, що хтось може відчути непокору, коли почує, як інші бесідують про його проблеми й розвінчують їх. Вони думають про себе: «Чому це, прочитавши Божі слова, ти не ділишся своїм досвідним розумінням їх і не говориш про пізнання себе, а натомість виключно нападаєш на мене й цілишся в мене? Я тобі не до вподоби? Божі слова вже ясно дали зрозуміти, що в мене розбещений характер, – невже тобі справді потрібно про це говорити? Можливо, в мене й розбещений характер, але хіба в тебе його немає? Ти завжди цілишся в мене, називаючи мене лукавим, але й тобі не бракує хитрощів!» Сповнені образи й непокори, вони можуть виявити терпіння раз чи два, але з часом, коли їхні образи накопичаться, вони вибухають. І щойно вони вибухають, це катастрофа. Вони кажуть: «Коли деякі люди діють і говорять, вони вдають, що зовні вони дуже чесні й відкриті, але насправді вони сповнені всіляких інтриг і завжди плетуть змови проти інших. Ніхто не може осягнути їхніх думок чи намірів, коли розмовляє з ними; це лукаві люди. Коли ми стикаємося з такими людьми, ми не можемо з ними розмовляти чи взаємодіяти; вони надто страшні. Якщо ти не будеш обережним, то потрапиш у їхню пастку, і тебе обдурять і використають. Такі люди – найзліші, ті, кого Бог найбільше ненавидить і ким гидує. Їх слід кинути в безодню, в озеро вогняне і сірчане!» Почувши це, інша людина думає: «У тебе розбещений характер, але ти не дозволяєш іншим розвінчувати тебе? Ти такий зарозумілий і впевнений у власній праведності, тож я знайду інший уривок Божих слів, щоб розвінчати тебе, і подивлюся, що ти тоді скажеш!» Інша людина ще більше гнівається після того, як її розвінчали, і думає: «Отже, ти не збираєшся це так залишити, чи не так? Ти все ще не відпустиш цього, так? Ти просто не любиш мене й думаєш, що в мене розбещений характер, чи не так? Гаразд, тоді я теж розвінчаю тебе!» І ось вони кажуть: «Деякі люди – просто антихристи; вони люблять статус і похвалу інших, люблять повчати інших, використовуючи Божі слова, щоб розвінчувати й засуджувати інших, змушуючи інших людей думати, що в них самих немає розбещеного характеру. Вони такі величні й владні та думають, що освятилися, але хіба вони не просто нечисті духи? Хіба вони не просто сатани та злі духи? Хто такі антихристи? Антихристи – це сатани!» Скільки раундів вони вже провели? Чи є переможець? (Ні.) Чи сказали вони щось, що могло б повчити інших? (Ні.) Отже, що це за слова? (Осуд, засудження.) Це осуд. Вони говорять безрозсудно, не зважаючи на реальну ситуацію чи факти, довільно осуджуючи й засуджуючи інших, навіть проклинаючи їх. Чи є в них фактична основа для того, щоб називати іншу людину антихристом? Які лихі вчинки та прояви антихриста продемонструвала ця людина? Чи досягає її розбещений характер рівня сутності антихриста? Коли Божі обранці почують, як вони розвінчують іншу людину, чи подумають вони, що це об’єктивно й правдиво? Чи є якась доброта чи добрі наміри в словах, сказаних цими двома людьми? (Ні.) Чи їхня мета – допомогти одне одному пізнати себе та дати їм змогу якнайшвидше позбутися свого розбещеного характеру й увійти в істину-реальність? (Ні.) Тоді для чого вони це роблять? Щоб виплеснути свою особисту злість, завдати удару й помститися іншій стороні, тому вони довільно звинувачують її в тому, що зовсім не відповідає фактам. Вони не оцінюють і не характеризують одне одного точно на основі Божих слів, а також виявів і сутності іншої людини; натомість вони використовують Божі слова, щоб завдавати ударів одне одному, мститися й виплескувати свою особисту злість; вони зовсім не бесідують про істину. Це серйозна проблема. Вони завжди хапаються за щось в іншій людині, щоб нападати й засуджувати її за зарозумілий характер, – таке ставлення є підступним і злостивим, і це, безумовно, не є доброзичливим розвінчуванням. Зрештою, це призводить лише до взаємної ворожості й ненависті. Якщо розвінчування здійснюється зі ставленням допомоги іншим із любові, люди можуть це відчути, і вони можуть правильно до цього ставитися. Але якщо хтось хапається за зарозумілий характер іншої людини, щоб засудити її і напасти на неї, це робиться суто для того, щоб завдати удару й мучити цю людину. У кожного є зарозумілий характер, тож навіщо завжди цілитися в одну людину? Навіщо завжди зосереджуватися на одній людині, не відпускаючи її? Постійно розвінчувати зарозумілий характер цієї однієї людини – чи справді мета цього – допомогти їй позбутися цього характеру? (Ні.) Тоді в чому причина? У тому, що інша людина їм не до вподоби, тому вони шукають нагоди, щоб завдати їй удару й поквитатися, завжди бажаючи її мучити. Отже, коли вони кажуть, що інша людина – антихрист, сатана, диявол, лукава й підступна людина, чи це відповідає дійсності? Можливо, це трохи стосується фактів, але їхня мета, коли вони говорять це, – не допомогти іншій людині чи побесідувати про істину, а виплеснути свою особисту злість і помститися. Їх мучили, і тому вони хочуть помститися. Як вони мстяться? Розвінчуючи іншу людину, засуджуючи її, називаючи її дияволом, сатаною, злим духом, антихристом – навішуючи на неї будь-який ярлик, що є найбільш кричущим, і будь-яке звинувачення, що є найтяжчим. Хіба це не довільний осуд і засудження? Намір, мета й мотивація обох сторін, коли вони це говорять, – не допомогти іншій людині пізнати себе й розв’язати свої проблеми з розбещеним характером, і тим більше не допомогти їй увійти в реальність Божого слова чи зрозуміти істини-принципи. Натомість вони намагаються напасти й завдати удару іншій людині, розвінчати її, щоб досягти своєї мети – виплеснути особисту злість і помститися. Це і є взаємні нападки та словесні перепалки. Хоча цей метод нападок на інших може здаватися більш обґрунтованим, ніж взаємне розвінчування недоліків, і він пов’язує Божі слова з іншою людиною, щоб сказати, що в неї розбещений характер і що вона – диявол і сатана, і, на перший погляд, це виглядає досить духовно, природа цих двох методів однакова. Жоден із цих методів не є бесідою про Боже слово й істину в рамках нормальної людськості; натомість це безвідповідальний і довільний осуд, засудження й прокльони іншої людини на основі особистих уподобань, а також особисті нападки. Діалоги такого характеру також спричиняють переривання й завади в церковному житті, а також втручаються в життя-входження обраних Богом людей і шкодять йому.

Що вам слід робити, коли ви стикаєтеся з двома людьми, які вдаються до взаємних нападок, розвінчуючи розбещені характери одне одного? Чи потрібно грюкати по столу й читати їм нотації? Чи потрібно вилити на них відро холодної води, щоб вони охололи, і змусити їх усвідомити свою неправоту й попросити вибачення одне в одного? Чи можуть ці методи розв’язати проблему? (Ні.) Ці двоє людей завжди сваряться на кожному зібранні, і після закінчення кожного зібрання вони готуються до наступної сварки. Удома вони шукають Божі слова й підстави для використання у своїх нападках, вони навіть пишуть чернетки й продумують, як напасти на іншу сторону, на які її аспекти напасти, як осуджувати й засуджувати її, який тон використовувати і які слова Бога застосувати, щоб здійснити найбільш переконливу атаку й засудження. Вони також шукають різні духовні терміни й використовують різні способи вираження, щоб засудити й завдати удару іншій стороні, не даючи їй змоги змінити ситуацію, і вони прагнуть здолати її в наступній сутичці й унеможливити її піднесення знову. Усі ці форми поведінки належать до взаємних нападок і словесних перепалок. Чи легко розв’язати такі проблеми? Якщо після отримання порад, допомоги й бесіди про істину від більшості людей вони все ще не каються й не змінюють свого курсу, тобто вони сперечаються й проклинають одне одного при зустрічі, не слухають нічиїх порад і не приймають, коли хтось бесідує про істину чи обтинає їх, – що слід робити? Це легко вирішити: слід очистити від них церкву. Хіба це не розв’яже проблему? Хіба це не легко? Чи потрібно продовжувати бесідувати з ними? Чи потрібно ще допомагати їм із любов’ю? Скажіть Мені, чи доречно з любов’ю виявляти толерантність і терпіння до таких людей? (Недоречно.) Чому недоречно? (Вони не приймають істини – немає сенсу бесідувати з ними.) Правильно, вони не приймають істини. Вони беруть участь у зібраннях лише для того, щоб вступати в словесні перепалки. Вони не вірять у Бога, щоб прагнути до істини, і їм просто подобається вступати в словесні перепалки. Це вияв і прояв нормальної людськості? Чи мають вони раціональність, якою повинна володіти нормальна людськість? (Ні.) Їм бракує раціональності нормальної людськості. Під час зібрань такі люди не читають Божі слова зосереджено й належним чином, щоб зрозуміти й отримати істину з Божих слів і так розв’язати свої розбещені характери та проблеми. Натомість вони завжди хочуть розв’язувати проблеми інших людей. Їхня увага постійно зосереджена на інших, вони шукають у них вади; вони завжди прагнуть знайти проблеми інших людей у Божих словах. Вони використовують можливість читати Божі слова й бесідувати про них, щоб розвінчувати інших і нападати на них, і вони використовують Божі слова, щоб осуджувати, принижувати й засуджувати інших. І все ж вони ставлять себе окремо від Божих слів. Що це за люди? Це люди, які приймають істину? (Ні.) Вони особливо вправні й завзяті в одному: прочитавши Божі слова, вони часто виявляють в інших різні проблеми, стани й прояви, розвінчані Його словами. Що більше цих проблем вони виявляють, то більше відчувають, що несуть значну відповідальність, і вірять, що можуть багато чого зробити, думаючи, що повинні розвінчувати ці питання. Вони не спустять цього жодній людині, яка має ці проблеми. Що це за люди? Чи мають такі люди розум? Чи мають вони здатність сприймати істину? (Ні.) У церкві, якщо такі люди не висловлюються й не створюють завад, немає потреби з ними розбиратися. Однак, якщо вони постійно діють у такий спосіб, завжди нападаючи, осуджуючи й засуджуючи інших, то церква повинна вжити відповідних заходів, щоб розібратися з ними, очистивши від них церкву. Що стосується тих, кого люди розвінчали, і хто потім нападає на цих людей, осуджує і засуджує їх, використовуючи ті самі методи й засоби, то якщо обставини серйозні й вони перервали церковне життя та завадили йому, слід також очистити від них церкву й ізолювати їх від Божих обранців – до них не можна виявляти жодної поблажливості.

Які ще прояви взаємних нападок і словесних перепалок за своєю природою кваліфікуються як такі, що переривають церковне життя й заважають йому? Взаємне розвінчування недоліків і розвінчування розбещених характерів одне одного, щоб виплеснути особисту злість і помститися, є очевидними проявами переривання церковного життя і завади йому. Окрім цих двох проявів, є ще вдавання, ніби ти відкриваєшся, викриваєш і аналізуєш себе, щоб навмисно розвінчати й проаналізувати інших, – такий вид нападок також є проявом переривання церковного життя і завади йому. Отже, чи є сказане людиною нападом, якщо це стосується не її власних проблем, а проблем інших людей, незалежно від того, чи сказано це в гострій манері, чи побічно, мимохідь, тактовно? (Ні.) Тоді які ситуації становлять нападки? Це залежить від наміру й мети, що стоять за сказаним. Якщо щось сказано, щоб завдати удару й помститися людям або виплеснути особисту злість, це є нападом. Це одна ситуація. Крім того, роздування поверхових аспектів проблеми до непомірних масштабів, щоб осуджувати й засуджувати людей усупереч фактам і тому, що є істинним, безвідповідальне поспішне винесення висновків, зовсім не дивлячись на те, у чому полягає сутність питання, – це теж виплескування особистої злості й помста, це судження й засудження, і така ситуація також становить напад. Що ще? (Створення безпідставних чуток про людей, це одне з них?) Створення безпідставних чуток, безумовно, також рахується, і навіть більше. Скільки ситуацій становлять нападки? (Три.) Узагальніть ці ситуації. (Перша – це завдання удару іншим із певною метою. Друга – це судження й засудження інших у спосіб, що суперечить фактам і тому, що є істинним, що є довільною характеристикою інших людей у безвідповідальній манері. Третя – це створення безпідставних чуток про людей.) Природа кожної із цих трьох ситуацій кваліфікує їх як особисті нападки. Як нам розрізнити, які ситуації кваліфікуються як особисті нападки, а які ні? Коли йдеться про тих, хто нападає, які дії чи слова становлять напад? Припустимо, що слова людини мають дещо навідний характер і здатні ввести інших в оману, а також мають ознаку фабрикування чуток. Ця людина створює щось із нічого й вигадує чутки та брехню, щоб увести людей в оману та спрямувати їх у хибному напрямку. Її намір і мета – змусити більше людей визнати й повірити, що те, що вона говорить, є правильним, і погодитися, що те, що вона говорить, відповідає істині. Водночас вона також хоче помститися комусь іншому, зробити його негативним і слабким. Вона думає: «У тебе такий мерзенний характер – я мушу розвінчати твою справжню ситуацію і приборкати твою зарозумілість, а тоді подивимося, чим ти будеш вихвалятися й хизуватися! Як я можу виділятися поруч із тобою? Моя ненависть не вщухне, доки я не вжену тебе в негатив і не звалю з ніг. Я покажу всім, що ти теж можеш бути негативним і що в тебе теж є слабкості!» Якщо це її мета, то її слова становлять напад. Але припустимо, що її намір – просто прояснити факти й те, що є істинним щодо певної справи: здобувши точне розуміння її та виявивши сутність питання через певний період досвіду, вона відчуває, що про це слід побесідувати, щоб більшість могла це зрозуміти й знати, яке сприйняття цієї справи є чистим, тобто її мета – виправити перекручені або однобокі погляди більшої кількості людей на цю справу, – чи є це нападом? (Ні.) Вона не змушує когось прийняти її особисту думку, і тим більше не плекає жодного наміру особистої помсти. Натомість вона лише бажає прояснити істину фактів; вона використовує любов, щоб допомогти іншій стороні зрозуміти й запобігти тому, щоб вона збилася зі шляху завдяки цьому розумінню. Незалежно від того, чи приймає це інша сторона, вона здатна виконати свій обов’язок. І тому така поведінка, такий підхід не є нападом. За мовою, вибором слів, а також манерою, тоном і ставленням до розмови в цих двох різних проявах можна визначити, який намір і мета цієї людини. Якщо людина має намір напасти на іншу сторону, її мова, безумовно, буде різкою, а її намір і мета будуть очевидними в її тоні розмови, інтонації, виборі слів і ставленні. Якщо вона не змушує іншу сторону прийняти те, що вона говорить, і, звичайно, не нападає на неї, то її мова, безумовно, відповідатиме проявам совісті й розуму нормальної людськості. Крім того, її ставлення до розмови, тон і вибір слів, безумовно, будуть раціональними, залишаючись у межах нормальної людськості.

Після бесіди про принципи розрізнення того, що становить особисті нападки, а що ні, чи здатні ви тепер це розрізняти? Якщо ви все ще не можете цього розрізняти, то ви не зможете побачити сутність проблеми. Незалежно від того, наскільки приємною звучить чиясь бесіда, якщо ця людина не практикує згідно з принципами, якщо вона не має на меті допомогти людям зрозуміти істину й належним чином виконувати свої обов’язки, а натомість знаходить щось для використання проти людей, щоб безперестанку їм дошкуляти, докладаючи всіх зусиль, щоб осуджувати й засуджувати їх, і хоча на поверхні така людина виглядає так, ніби вона розрізняє людей, насправді її намір і мета – засуджувати й нападати на інших, то ця ситуація стосується особистих нападок. Дрібниці, що відбуваються між людьми, дуже прості й очевидні; якби провели бесіду про істину щодо цих питань, це зайняло б менше одного зібрання. Чи потрібно тоді забирати час у братів і сестер, багато говорячи про них на кожному зібранні? Це не потрібно. Якщо люди завжди безперестанку дошкуляють іншим, це становить нападки на людей і створення завад. Яка причина того, що люди чіпляються за одну справу й нескінченно про неї говорять? Причина в тому, що ніхто не бажає відмовитися від своїх власних намірів і цілей, ніхто не намагається пізнати себе, і ніхто не приймає істину або факти й те, що є істинним, і тому вони безперестанку дошкуляють іншим. Яка природа безперестанного дошкуляння іншим? Це напад. Це знаходження чогось для використання проти інших, пошук вад у виборі слів інших людей і використання недоліків інших людей проти них, нескінченне зациклення лише на одній речі й суперечки до почервоніння обличчя. Якщо люди бесідують у рамках нормальної людськості, підтримуючи одне одного й допомагаючи одне одному, тобто виконуючи свій обов’язок, то стосунки між ними ставатимуть дедалі кращими. Але якщо вони вдаються до взаємних нападок і суперечок, вплутуючись одне з одним, щоб прояснити власні виправдання, завжди бажаючи взяти гору, не бажаючи визнавати поразку й не йдучи на компроміс, не відпускаючи особистих образ, то стосунки між ними двома врешті-решт ставатимуть дедалі напруженішими й погіршуватимуться; це не будуть нормальні міжособистісні стосунки, і може навіть дійти до того, що їхні очі червонітимуть щоразу, коли вони зустрічатимуться. Подумайте, коли собаки б’ються, очі лютої собаки червоніють. У чому справа з її червоними очима? Хіба вони не сповнені ненависті? Хіба не те саме відбувається, коли люди нападають одне на одного? Якщо, коли люди бесідують про істину, вони не нападають одне на одного, а натомість можуть компенсувати недоліки одне одного, спираючись на сильні сторони одне одного, і підтримувати одне одного, чи могли б стосунки між ними бути поганими? Їхні стосунки, безумовно, ставали б дедалі нормальнішими. Коли двоє людей говорять, спілкуються, бесідують або навіть сперечаються в рамках совісті й розуму нормальної людськості, їхні стосунки будуть нормальними, і вони не гніватимуться й не починатимуть сваритися, щойно зустрінуться. Якщо ненависть і сплеск незрозумілої люті виникають у людей, коли вони навіть не зустрічаються віч-на-віч, лише тому, що згадали іншу сторону, то це не є проявом володіння розумом і совістю нормальної людськості. Люди нападають одне на одного, тому що в них розбещені характери; це абсолютно не пов’язано з їхнім оточенням. Усе це тому, що люди не люблять істину, не можуть прийняти істину й не практикують істину та не вирішують справи на основі принципів, коли виникають суперечки, і тому в церковному житті часто трапляються випадки взаємного розвінчування недоліків, осуду й навіть взаємних нападок і засудження. Оскільки в людей розбещені характери, і вони часто перебувають у стані браку розуму, і вони живуть за своїми розбещеними характерами, і навіть якщо вони розуміють частину істини, їм важко її практикувати, між ними легко виникають суперечки й різного роду нападки. Якщо ці нападки трапляються час від часу, вони мають лише тимчасовий вплив на церковне життя, але ті, хто постійно схильний до взаємних нападок, спричиняють серйозні переривання й завади в церковному житті, а також серйозно впливають на життя-входження Божих обранців і втручаються в нього.