У церковному житті є ще один прояв змагання за статус, який полягає в перериванні церковного життя й роботи церкви та створенні для них завад. Наприклад, буває, що брати й сестри разом бесідують про якусь проблему, і в бесіді кожного є якесь світло; що більше вони бесідують, то яснішими й дохідливішими стають істини-принципи, і шлях практики швидко стає зрозумілим. Однак хтось може раптом висунути «блискучу ідею», власну пропозицію, перервавши хід бесіди й перевівши тему на щось інше, і так бесіда на головну тему залишається незавершеною. На позір не схоже, що ця людина створює заваду, і тим більше, що вона обмежує інших у бесіді про істину, але вона обрала невдалий час, щоб підняти цю тему. Коли в критичний момент бесіди про істину для розв’язання проблеми вставляється нове питання для бесіди й обговорення, попереднє питання обривається, так і не будучи повністю розв’язаним. Хіба це не те саме, що кинути справу на півдорозі? Хіба це не затримує розв’язання проблеми? Проблема не тільки не розв’язана, а й розуміння людьми істини затрималося. Хіба люди з розумом здатні на таке? Чи не буде перебільшенням сказати, що такі речі переривають церковне життя й заважають йому? Я думаю, що анітрохи. Заважати зібранню, на якому люди бесідують про істину для розв’язання проблеми, – хіба це не свідоме переривання церковного життя й створення для нього завад? Якщо хтось завжди втручається в критичні моменти, коли бесідують про істину для розв’язання проблеми, якщо він завжди намагається обірвати розмову, то це не проблема відсутності розуму; це свідоме створення завад зібранню під час бесіди про істину для розв’язання проблеми, це просто-напросто лихий вчинок переривання церковного життя й створення для нього завад – так чинять тільки антихристи та злі люди, так чинять тільки ті, хто ненавидить істину. Незалежно від контексту чи обставин, такі люди завжди мусять виступати зі своїми «блискучими ідеями», вони завжди хочуть, щоб на них дивилися, щоб бути в центрі уваги. Наскільки б важливою та ключовою не була тема, про яку бесідують люди, вони завжди мусять втрутитися, щоб відвернути увагу людей і виголосити пишномовні ідеї, бажаючи здаватися унікальними. Що це за трюк вони намагаються провернути? Хіба вони не змагаються за статус? Вони хочуть контролювати ситуацію. Вони не хочуть, щоб люди краще розуміли істину та мали про неї більше ясності; найбільше їх хвилює те, щоб усі звертали на них увагу, слухали їх, корилися їм і робили так, як вони кажуть. Це очевидне змагання за статус. Деякі люди, яку б роботу вони не виконували, не можуть нічого запропонувати, коли ти їх просиш побесідувати про конкретні ідеї та плани реалізації чогось, а також про конкретні детальні кроки їхнього здійснення. Проте вони люблять виголошувати пишномовні ідеї, здаватися нетрадиційними та робити щось нове й ефектне. Незалежно від поточної ситуації, щойно їм на думку спадає якась нова ідея, вони подають її так, ніби на них зійшло натхнення, і необачно пропонують її іншим для прийняття та схвалення, не обдумавши її як слід. Але коли їх зрештою просять обговорити конкретні шляхи практики, вони втрачають дар мови. Їм бракує компетенції, але вони однаково хочуть покрасуватися, завжди прагнучи бути на видноті. Вони не бажають відігравати другорядну роль; вони не хочуть бути просто ще одним звичайним послідовником. Вони завжди бояться, що інші дивитимуться на них зверхньо, і завжди хочуть заявити про свою присутність. Тому вони завжди виголошують пишномовні ідеї, щоб бути на видноті. У чому ж річ, чому вони так роблять? Коли їм на думку спадає якась ідея, вони, не роздумуючи або ще до того, як ідея дозріє, сліпо вважають її хорошою та гідною практики. Коли вони необачно подають цю ідею, інші люди її не розуміють і, природно, ставлять деякі запитання. Не в змозі відповісти, вони все одно наполягають, що їхня думка правильна й усі мають її прийняти. Що це за характер? До яких наслідків призведе їхнє безпідставне наполягання на власних поглядах? Це корисно для роботи церкви чи створює для неї завади? Це корисно для Божих обранців чи шкідливо? Вони здатні говорити це без жодного почуття відповідальності – яка ж їхня мета? Просто заявити про свою присутність. Вони бояться, що інші не знатимуть, що в них є такі «блискучі ідеї», не знатимуть, що в них є рівень, розум і здібності; вони прагнуть цього визнання, щоб більшість людей їх високо цінувала. Що ж відбувається в кінцевому підсумку? Вони необачно вносять пропозиції, й інші спочатку думають, що в них справді є якісь здібності, щось справжнє. Але з часом стає очевидно, що вони просто телепні, яким бракує справжніх знань чи навичок, але які завжди хочуть, щоб за ними було останнє слово. Це змагання за статус. Не маючи справжніх здібностей, вони однаково хочуть командувати; вони завжди виголошують пишномовні ідеї, не пропонуючи жодних конкретних планів, не маючи конкретного шляху практики. Якими були б наслідки, якби таким людям справді довірили завдання? Це, безперечно, призвело б до затримок. Чому вони завжди прагнуть змагатися за статус, утримувати владу, коли нічого не можуть досягти? Вони просто телепні, яким бракує клепки; кажучи вишуканіше, їм повністю бракує розуму. Серед невіруючих забагато таких людей, які тільки говорять і нічого не роблять. Більшість людей може трохи розрізняти таких осіб. Якщо хтось завжди виголошує пишномовні ідеї та хоче здаватися новатором, слід бути обережним, щоб не дати себе обдурити. Якщо справді є хтось із проникливими ідеями, хто може також запропонувати конкретний план, це прийнятно лише в тому разі, якщо план здійсненний; якщо ж вони лише виголошують пишномовні ідеї, не пропонуючи конкретних планів, то до них слід ставитися з обережністю. Слід провести бесіду, щоб визначити, чи є для їхніх ідей життєздатний шлях. Якщо більшість вважає, що ідея здійсненна й має шлях практики, то її слід випробувати протягом певного періоду, щоб побачити результати, перш ніж ухвалювати рішення.

Незалежно від того, про який аспект істини церква бесідує чи яку проблему розв’язує, усілякі люди проявлять себе. Після тривалої взаємодії можна побачити, хто справді любить і може прийняти істину, а хто – ті, що переривають і заважають, не займаючись належними справами. Як ви думаєте, чи можуть ті, хто любить виголошувати пишномовні ідеї та висувати нові пропозиції, прийняти істину й стати на правильний шлях віри в Бога? Я думаю, їм це нелегко зробити. Яку роль ці люди відіграють у церковному житті? Які наслідки того, що вони часто виголошують пишномовні ідеї та не займаються належними справами? Як бачить більшість людей, це перериває церковне життя й заважає йому, і якщо так триватиме й далі, це затримає Божих обранців у прагненні до істини та входженні в реальність. Хоча ті, хто любить виголошувати пишномовні ідеї, не обов’язково є злими людьми, наслідки їхніх дій дуже шкідливі для життя-входження Божих обранців, і водночас їхні дії також затримують роботу церкви і впливають на неї. Отже, як слід розв’язати цю проблему? Як слід належним чином поводитися з людьми, які люблять виголошувати пишномовні ідеї та висувати нові пропозиції? Перший метод такий: якщо вони люблять виголошувати пишномовні ідеї та завжди мають свою думку, нехай спочатку висловляться, а потім слід застосувати розрізнення. Кожен, ким би він не був, вільний говорити й висловлювати думки; ніхто не повинен цього обмежувати. Кожному, хто справді має ідеї та мудрі думки, слід дозволити висловитися й прояснити їх, щоб усі побачили, а потім побесідувати й обговорити, щоб побачити, чи це правильно, чи відповідає істинам-принципам і чи є якась частина, яку можна прийняти. Якщо це варте того, щоб повчитися, і з цього можна отримати якусь користь, це добре; якщо ж після бесіди й обговорення буде визначено, що сказане ними не має цінності й недоцільне, то від цього слід відмовитися. Практикуючи так, кожен зростатиме в розрізненні; щоразу, коли щось траплятиметься, усі знатимуть, як обміркувати це питання, і краще розумітимуть різних людей. Така практика корисна для Божих обранців і не створюватиме завад роботі церкви; такий спосіб практики правильний. Другий метод такий: коли сказане не має цінності й від нього не буде жодної користі, навіть якщо про це бесідувати й обговорювати, такі пропозиції слід прямо відхиляти, і немає потреби в жодній бесіді чи обговоренні. Якщо людина постійно піднімає такі нікчемні питання та «блискучі ідеї», викликаючи в Божих обранців роздратування й небажання її слухати, хіба таку людину не слід обмежити? Найкраще було б порадити їй проявити більше розуму, утриматися від слів, яких не слід говорити, щоб не впливати на інших. Якщо цій людині бракує розуму й вона наполягає на тому, щоб продовжувати в тому ж дусі, створюючи завади церковному життю й особливо дратуючи всіх, навіть доводячи до гніву, то вона є злою людиною, яка заважає церковному життю. З нею слід поводитися відповідно до принципів Божого дому щодо очищення церкви – вичистити її з церкви; це доречно. Скажіть Мені, що за люди більшість із тих, хто любить виголошувати пишномовні ідеї? Чи це ті, хто прагне до істини? Чи вони щиро присвячують себе Богові? Звісно, ні. Тоді яку мету й намір вони мають, створюючи такі завади церковному життю? Це вимагає розрізнення. Якщо всі вже достатньо розуміють таких людей, знаючи, що їм бракує інтелекту, рівня та розуму – що вони просто телепні, – то найдоречніший спосіб поводитися з ними, коли вони висловлюють свої «блискучі ідеї», – це зупиняти й обмежувати їх, змушуючи мовчати. Якщо вони наполягають на тому, щоб говорити, створювати завади церковному життю, то їх слід вичистити з церкви, щоб запобігти подальшим проблемам. Дехто каже: «Хіба це не руйнує їхні шанси на спасіння?» Так говорити неправильно. Хіба Бог міг би спасти таких людей? Чи можуть люди з такими характерами прийняти істину? Чи можуть вони досягти спасіння, зовсім не приймаючи істини? Хіба це не вкрай нерозумно й неосвічено – не бачити навіть таких речей наскрізь? У будь-якому разі, ті, хто часто створює завади церковному життю, – це злі люди, і Бог їх не спасає. Тримати в церкві того, кого Бог не спасає, – хіба це не свідоме завдання шкоди Божим обранцям? Чи справді сповнена любові та людина, що жаліє таких злих людей? Я думаю, що ні; її любов фальшива. Істина в тому, що вона має намір шкодити Божим обранцям. Тому Божі обранці мусять бути пильними щодо будь-кого, хто захищає злих людей, щоб не дати ввести себе в оману їхніми диявольськими розмовами. Деякі з тих, хто любить виголошувати пишномовні ідеї, хоча й не схожі на злих людей і не чинять очевидно лихих вчинків, можуть створювати завади церковному життю, постійно виголошуючи свої пишномовні ідеї; щонайменше, ці люди безтолкові. Як ви думаєте, чи можуть безтолкові люди бути спасенними? Звісно, ні. Якщо безтолкові люди постійно заважають церковному життю, їх також слід вичистити з церкви. Безтолкові люди не приймають істини, є невиправно нерозкаяними, і їхній кінець такий самий, як і в злих людей. Чи то злі, чи то безтолкові, якщо вони часто переривають церковне життя й заважають йому, не дослухаються до порад і говорять нестримно, як зламана машина, що не може зупинитися, – хіба це не ознака ненормального розуму? Якими були б наслідки, якби такі безтолкові люди продовжували заважати церкві в такий спосіб протягом тривалого часу? Ба більше, чи можуть вони справді покаятися? Чи спасає Бог таких безтолкових людей із ненормальним розумом? Щойно ці питання будуть досконало збагнуті, стане зрозуміло, як належним чином поводитися з такими людьми. Безтолкові люди, безперечно, не люблять істини, й істина для них недосяжна. Безтолкові люди не розуміють людської мови; можна сказати, що безтолковим людям бракує нормальної людськості й вони напівбожевільні – насправді вони просто ні до чого не придатні. Чи можуть безтолкові люди добре надавати послуги? Можна з упевненістю сказати, що вони навіть не здатні надавати послуги так, щоб це відповідало стандарту, бо їхній розум нездоровий; це люди, які нічого не тямлять. Якщо хтось бажає проявити любов до безтолкових людей, нехай він їх і підтримує. Ставлення Божого дому до безтолкових людей таке, що їх слід вичистити. Кожного, хто зовсім не приймає істини, кожного, хто нещиро виконує свій обов’язок, завжди роблячи це недбало, слід обмежувати, якщо він часто створює завади церковному життю. Якщо дехто з них відчуває докори сумління й бажає покаятися, їм слід дати шанс. Тих, чию сутність неможливо розгледіти, слід тимчасово залишити в церкві, дозволивши Божим обранцям наглядати за ними, спостерігати за ними та зростати в розрізненні. Якщо є ті, хто постійно перериває й заважає і, незважаючи на обтинання, залишається невиправно нерозкаяним, продовжуючи боротися за славу й вигоду, нападати на позитивних персонажів і виключати їх – особливо нападаючи на тих, хто прагне до істини й може ділитися досвідними свідченнями, і на тих, хто щиро присвячує себе Богові та виконує свої обов’язки, – то ці люди є злими людьми й антихристами, вони маловіри. Щодо таких людей, то їх слід не просто зупиняти й обмежувати; їх слід негайно вичистити з церкви, щоб запобігти майбутнім проблемам. Такий спосіб практики повністю відповідає Божим намірам.

Це більш-менш різноманітні прояви змагання за статус, від незначних до серйозних. До незначних проявів переважно належать глузування з лідерів і працівників їдкими словами, прискіпування до них та нападки на ініціативність лідерів і працівників із метою знищити їх і дискредитувати. Найсерйозніші прояви – це пряме протистояння лідерам і працівникам у відкритий спосіб, пошук того, що можна використати проти них, а також їхній осуд, засудження, нападки на них і їхнє виключення, а потім їхня ізоляція та примус визнати провину й піти у відставку, щоб захопити їхній статус. Це найсерйозніші проблеми переривання й завад, що трапляються в церковному житті. Ті, хто відкрито піднімає галас проти лідерів чи працівників і бореться з ними за статус, – це ті, хто заважає роботі церкви й опирається Богові, вони є злими людьми й антихристами, і їх слід не тільки зупиняти й обмежувати – якщо ситуація серйозна й необхідно їх вичистити або виключити, то з ними слід поводитися відповідно до принципів. Є також інший прояв змагання за статус: виключення людей, які більше прагнуть до істини в церкві, та нападки на них. Оскільки люди, які прагнуть до істини, мають чисте сприймання, досвід та істинне знання Божих слів, і вони часто бесідують про істину, щоб розв’язувати проблеми серед братів і сестер, і так повчають Божих обранців, і поступово здобувають престиж у церкві, ці злі люди й антихристи ставляться до них із заздрістю й непокорою, і вони виключають їх і нападають на них. Будь-яка поведінка, що полягає в нападках на людей, які прагнуть до істини, або в їхньому виключенні, прямо становить переривання й заваду для церковного життя. Деякі люди можуть не націлюватися безпосередньо на церковних лідерів, але вони відчувають особливу антипатію й зневагу до людей у церкві, які розуміють істину та мають практичний досвід. Вони також виключають і гноблять таких людей, часто глузують і кепкують із них, навіть влаштовують для них пастки й плетуть проти них інтриги тощо. Хоча такі проблеми менш серйозні, ніж боротьба з церковними лідерами за статус, з погляду їхньої природи й обставин, вони також становлять переривання й завади для церковного життя, і їх слід зупиняти й обмежувати. Якщо більшість братів і сестер у церкві зазнає впливу й часто занурюється в негатив і слабкість – якщо проблеми призводять до таких наслідків, то вони рівнозначні перериванням і завадам. Таку злу людину, що створює переривання й завади, слід не просто обмежувати, її слід відправити до групи Б для ізоляції та роздумів або ж вичистити. Ті, хто чинить дії, що за своєю природою становлять переривання й завади, – це люди, які звично чинять зло. Слід розрізняти, як поводитися зі злими людьми, які часто чинять зло, і тими, хто чинить зло час від часу. Ті, хто чинить різноманітне зло, – це антихристи; ті, хто чинить зло час від часу, – це люди з поганою людськістю. Якщо двоє людей час від часу сперечаються або вступають у суперечки через несумісність вдачі, або через різні погляди під час виконання справ, або через різну манеру розмови, але церковне життя від цього не страждає, то це не має природи створення переривань і завад; це відрізняється від того, як злі люди переривають церковне життя й заважають йому. Усі речі, про які ми говорили, що мають природу створення переривань і завад для церковного життя, є проявами лиходійства злих людей. Коли злі люди чинять зло, це звично. Найбільше злі люди ненавидять тих, хто прагне до істини. Коли вони бачать, що хтось, хто прагне до істини, може ділитися власним досвідним свідченням і так здобуває особливе захоплення інших, вони стають заздрісними, сповненими ненависті, і їхні очі палають люттю. Кожен, хто розмірковує над собою та пізнає себе, кожен, хто ділиться своїм практичним досвідом, і кожен, хто несе свідчення про Бога, стикається з глузуванням, приниженням, гнобленням, виключенням, осудом і навіть переслідуванням із боку цих злих людей. Така поведінка є їхньою звичкою. Вони нікому не дозволяють бути кращими за себе, їм нестерпно бачити людей, кращих за себе. Коли вони бачать особу, кращу за себе, вони починають заздрити, зляться, розлючуються й думають про те, як шкодити їй і мучити її. Такі люди вже призвели до серйозного переривання церковного життя й порядку в церкві та завади для них, і лідери та працівники мають об’єднати зусилля з братами й сестрами в розвінчанні, зупиненні й обмеженні таких осіб, а якщо неможливо обмежити їх, і вони не каються й не змінюють свій напрям після того, як з ними побесідували про істину, тоді вони є злими, а злих людей слід оцінювати й поводитися з ними відповідно до принципів дому Божого щодо очищення церкви. Якщо в ході бесіди лідери та працівники досягають консенсусу й вирішують, що це означає, що якась зла людина турбує церкву, тоді питання необхідно розв’язувати відповідно до істин-принципів: таку людину потрібно вичистити із церкви. Більше не повинно бути терпимості до таких злих людей, які заважають життю церкви. Якщо лідерам і працівникам зрозуміло, що це означає, що якась зла людина спричиняє завади, проте вони продовжують імітувати необізнаність і терплять те, що зла людина чинить зло й спричиняє завади, то вони не виконують своїх зобов’язань стосовно братів і сестер і не віддані Богові й Божому дорученню.

Деякі люди на вигляд можуть здаватися нормальними, але насправді їхній інтелект – як у телепня. Вони говорять і діють, не розуміючи, що доречно, не маючи раціональності нормальної людськості. Такі люди також люблять змагатися за статус і репутацію, боротися за те, щоб за ними було останнє слово, і змагатися за високу оцінку інших. У церковному житті вони часто висувають нібито слушні, але насправді облудні погляди й аргументи, щоб привернути увагу й отримати високу оцінку більшості інших людей, турбуючи думки людей, заважаючи їхньому правильному сприйманню та знанню Божих слів і заважаючи їхньому позитивному розумінню всього. Коли інші бесідують про Божі слова та про своє чисте розуміння, ці люди часто вискакують, як блазні, щоб заявити про свою присутність і заволодіти увагою всіх, завжди бажаючи показати братам і сестрам, що вони дещо вміють, що вони ерудовані, вельми обізнані й учені тощо. Хоча в них ще немає чітких цілей щодо того, на якого лідера націлитися або за чию посаду боротися, їхні жага й амбіції настільки великі, що їхні слова й дії спричинили завади церковному життю, тому їх також слід обмежувати відповідно до серйозності ситуації та її природи. Найкраще було б спочатку побесідувати з ними про істину, щоб правильно їх скерувати й дати напрям для їхнього життя по-людськи, даючи їм змогу виправитися й зрозуміти, як нормально жити церковним життям, як взаємодіяти з іншими, як залишатися на своєму належному місці та як бути раціональними. Якщо це через їхній юний вік, брак проникливості та юнацьку пиху, і якщо вони покаялися після неодноразових бесід, усвідомивши, що їхні попередні дії були неправильними, ганебними, викликали у всіх огиду й завдали всім клопоту, і вони висловили за це свої вибачення й каяття, то не потрібно до них чіплятися – їм можна просто допомогти з любов’ю. Однак якщо їхні неправильні дії, що заважали всім, були спричинені не юнацькою пихою чи нерозумінням істини, а радше прихованими мотивами, і вони продовжують свою поведінку, незважаючи на неодноразові застереження; і якщо, ба більше, їх було обітнуто, і брати й сестри побесідували з ними про серйозність цього питання – їм запропонували бесіду й допомогу як із негативного, так і з позитивного боку, – але вони все одно не можуть розпізнати свою власну природу-сутність, не бачать завад, які ці дії створюють для інших, та їхніх серйозних наслідків, і продовжують створювати завади й переривання, чинячи ті самі дії за першої-ліпшої нагоди, то в цьому випадку виправдані суворіші заходи. Якщо, маючи достатньо можливостей для покаяння, вони зовсім не розмірковують над собою й не намагаються пізнати себе, і як би з ними не бесідували про істину, вони не розуміють, не знають, як діяти раціонально й відповідно до принципів, а натомість уперто тримаються свого способу дій, то з цими людьми є проблема. Щонайменше, з раціонального погляду, їм бракує розуму нормальної людини. Це якщо дивитися на це поверхово. Якщо ж дивитися на сутність цього, то як би з ними не бесідували, вони не можуть усвідомити серйозності питання, не можуть знайти свого належного місця, не можуть прийняти бесіду й допомогу або спробувати практикувати відповідно до шляху, про який бесідували брати й сестри, – якщо вони не можуть досягти навіть цього, то їхня проблема не просто у відсутності розуму, а в їхній людськості. Хоча на вигляд здається, що вони ненавмисно створюють переривання й завади, ці вчинки точно не є ненавмисними, а радше чиняться з певною метою й мотивами. Якщо залишити осторонь, якими можуть бути мотиви чи мета цих людей, то якщо те, що вони говорять і роблять, серйозно перериває життя-входження братів і сестер і церковне життя та заважає їм, призводячи до того, що багато людей нічого не здобуває від церковного життя, аж до того, що інші не бажають збиратися лише через їхню присутність, або щоразу, коли вони говорять, людям це набридає й вони хочуть піти, то природа цієї проблеми стає серйозною. Як слід поводитися з такими людьми? Якщо вони й далі наполягають на тому, щоб робити це, незважаючи на те, що їм неодноразово пропонували бесіду й допомогу та давали можливості покаятися, то проблема в їхній природі-сутності. Це не ті люди, які щиро вірять у Бога й можуть прийняти істину, а натомість мають якісь інші плани. Якщо подивитися на їхню природу-сутність, то переривання й завади, які вони створюють для церковного життя, точно не є ненавмисними, а радше в цих людей є мета й мотиви. Якщо таким людям давати подальші можливості, чи справедливо це щодо Божих обранців, які нормально живуть церковним життям? (Ні.) Проблема з такими людьми вже викрита до такої міри; якщо їм і далі давати шанси, очікуючи на їхнє покаяння, у результаті чого вони зрештою чинять ще більше зла, приводячи більше людей до негативу, слабкості й безвиході, то хто компенсує цю втрату? Тому, якщо цим людям запропонували бесіду й люблячу допомогу або було вжито заходів, щоб зупинити й обмежити їх, але вони однаково не змінюють своїх старих звичок і наполягають на своїй початковій поведінці, то з ними слід поводитися відповідно до принципів: у легких випадках їх слід ізолювати; у важких випадках їх слід вичистити з церкви. Як вам цей принцип? Чи йдеться про те, щоб безжально когось добивати, не даючи шансу покаятися? Або про те, щоб довільно ухвалювати рішення, не застосовуючи жодного розрізнення й чітко не розуміючи, якою насправді є їхня природа-сутність? (Ні.) Якщо, незважаючи на запропоновану бесіду й допомогу та надані можливості покаятися, манери й характер цих людей зовсім не змінилися, і вони не каються, залишаючись такими, якими були раніше, – з єдиною різницею, що те, що вони раніше робили відкрито й на видноті, тепер вони роблять таємно й потайки, але завади й переривання залишаються тими самими, – то церква більше не може їх тримати. Такі люди не є членами Божого дому; вони не Божі вівці. Їхня присутність у Божому домі – виключно для створення завад і переривань, і вони – слуги сатани, а не брати й сестри. Якщо ти завжди ставишся до них як до братів і сестер, постійно підтримуючи їх, і допомагаючи їм, і бесідуючи з ними про істину, і це закінчується марною тратою багатьох зусиль без жодного плоду, хіба це не нерозумно? Це більше, ніж нерозумно; це тупо, вкрай тупо!

Якщо подивитися на природу проблем, то різноманітні прояви та типи людей, справ і речей, пов’язаних зі змаганням за статус, можна загалом поділити на ці три типи. Змагання за статус – це поширена проблема в церковному житті, що виникає в різних групах людей і в різних аспектах церковного життя. Щодо тих, хто змагається за статус, то в легких випадках їм слід запропонувати достатньо бесід про істину для підтримки й допомоги, щоб вони могли зрозуміти істину, і дати їм шанс покаятися. Якщо випадок серйозний, за ними слід пильно стежити, і щойно буде виявлено, що вони говорять або діють із метою досягнення певного мотиву чи цілі, їх слід негайно зупиняти й обмежувати. Якщо випадок ще серйозніший, з ними слід поводитися й розбиратися відповідно до церковних принципів щодо вичищання та виключення людей. Це зобов’язання, яке повинні виконувати лідери та працівники, коли в церковному житті з’являються ці люди, справи та речі, пов’язані зі змаганням за статус. Звісно, це також вимагає, щоб усі брати й сестри активізувалися та співпрацювали з лідерами й працівниками в цій роботі, спільно обмежуючи різноманітну поведінку й дії злих людей, що спричиняють переривання й завади, забезпечуючи, щоб у церковному житті більше не було переривань чи завад з боку злих людей, прагнучи забезпечити, щоб кожна подія церковного життя була просвітлена Святим Духом, наповнена миром і радістю та присутністю Бога, і мала Боже благословення й настанову, і забезпечити, щоб кожне зібрання було часом насолоди й здобутків. Це найкраще церковне життя, те, яке Бог бажає бачити. Виконання цієї роботи є відносно складним для лідерів і працівників, оскільки воно стосується міжособистісних стосунків, зачіпає репутацію та інтереси людей, а також рівень розуміння ними істини, що робить її дещо складнішою. Однак, коли виникають проблеми, не уникайте їх і не применшуйте серйозні проблеми до менших, щоб зрештою залишити їх нерозв’язаними; не слід також розбиратися з ними, використовуючи філософії світських справ, закриваючи на них очі. Тим більше не будьте безвідмовною людиною, а радше ставтеся до різних типів людей, які змагаються за статус, відповідно до істин-принципів. Чи зрозуміла ця бесіда? (Так.) Тоді на цьому ми завершуємо нашу бесіду з п’ятого питання.